Антон та інші нещастя

ХЛІБЦІ ТА ІБСЕН

— Я уклала план для подальших дій, — каже Іне.

Подальші дії. Якби тато хоч інколи писав мені послання на бананових шкуринках, я, можливо, теж вживав би такі слова. Але такого ніколи не станеться.

— Я теж тут трохи подумав, — бурмочу я, виймаючи список із наплічника.

Ми з Іне сидимо на великій перерві, сховались за повіткою на шкільному подвір’ї зі своїми пакунками з перекускою і списками.

Такий вигляд має список Іне:

А такий вигляд має мій список:

Отож у мене більш філософський склад мислення, ніж в Іне. Однак мушу визнати, що вона суттєво далі за мене зайшла у плануванні на майбутнє. Таємно від усіх удома напакувала у мішки для сміття подушки й свічки з ванільним ароматом і притягла до нас стільки здорових закусок, скільки змогла донести, спакувавши все у пластикові коробочки.

Я маю лише одне зауваження.

— І воно дуже здорове? — з сумнівом питаю я.

— Так, — відповідає Іне, жуючи зелену паприку. — Жінки схиблені на здоровому харчуванні. Сам же бачиш!

— Але не тато, — кажу я.

— Але в наші плани не входить, щоб він був цього вечора таким, як завжди, — Іне вже у відчаї від мого туподумства.

І має, мабуть, рацію. Це в наші плани не входить.

Ми переходимо до мого списку.

— Проблема в тому, — кажу я, — що в тата труднощі з «випромінюванням».

Іне змушена, на жаль, зі мною погодитися.

— Мусимо задемонструвати його в інший спосіб, — киває вона.

— Це ж як? — не розумію я.

— Усе, що він може й уміє… Одним словом, задемонструвати його особистість.

Десь у надрах моєї голови раптом зринає прочитана в журналі фраза: «Покажи мені свій дім, і я скажу, хто ти».

Я відразу трохи лякаюся. Бо тато саме це й повинен зробити. Показати свій дім. Я дуже сподіваюся, що порожні коробки з-під піци й клубки пилюки по кутках не надто викриють його справжню сутність.

А вже за мить мені, на щастя, спадає на думку одна ідея. Про це якось сказала Сіґне Сальвесен. «Про чоловіка можна багато чого довідатися, дізнавшись, що він читає».

— Бібліотека! — вигукую я. — Хай книжки продемонструють татові чесноти!

Іне налаштована скептично.

— Або… його недоліки, — додаю я.

— Ти маєш на увазі, що книжки мали б продемонструвати його приязнь, освіченість, загадковість і впевненість у собі? — вичитує Іне з мого списку.

Ага, дуже багато чеснот.

— У світі книжок усе можливо, — кажу я.

— Можеш нарізати селеру.

Іне гепає на підлогу в коридорі два мішки для сміття. Уже сьома година, я прибрав у помешканні.

— Я ще маю домашні хрусткі хлібці, — усміхається Іне. — З водоростями.

Ми добра команда, ми злагоджено нарізаємо, порядкуємо й прикрашаємо. Я швидко розумію, що журнали мають рацію: дуже просто освіжити свій дім. Скоро фото нашого помешкання можна буде виставляти у будь-якому ілюстрованому виданні. З подушечками й іншими прибамбасами.

Усю картину Іне вивершує зеленим пледом.

— На той випадок, якщо Уллі закортить згорнутися клубочком на канапі під пледом ніжно-весняного кольору, — каже вона з гордим виглядом.

Я задоволено оглядаю квартиру, свічки, селеру. Зупиняюся поглядом на годиннику. Ще півгодини. Скоро прийде тато. І вже невдовзі прийде пишна Улла. Яка, можливо, вирівняє його вісь.

— Ой! Я ледь не забула про «освіченість»! — раптом скрикує Іне, пірнаючи в один з мішків, і витягає книжку Ібсена, яка називається «Кесар і галілеянин». — Найгрубіша книжка з нашої домашньої книгозбірні, — задоволено пояснює вона. — А в тебе що? Подбав про радість і приязнь?

Я киваю. «Тисяча й один жарт для дітей будь-якого віку» уже лежить на столі у вітальні.

— А де «впевненість у собі»?

Мушу визнати, я не був певний, чи добре впорався. Повісив на стіні над канапою татову похвальну грамоту, причепивши її канцелярськими кнопками. «За бездоганний спортивний внесок задля високого іміджу компанії». Малюнки на грамоті зображують чоловіків, які грають у гандбол. З накачаними м’язами й таким іншим. Але тато не в гандбол грав, а брав участь в естафеті на Голменколлені. Лише один раз, найкоротша дистанція.

— Бракує лише «загадковості», — каже Іне і виймає з мішка ще одну книжку.

Можливо, не зовсім у татовому стилі, але згодиться. Ми кладемо «Привидів-причеп та їхній вплив на людей» на стіл біля селери.

Тато, звичайно, спізнився. О п’ять хвилин на дев’яту він стоїть розгублений посеред вітальні, чхаючи на всі боки від ванільних пахощів свічок.

— Знову світло? — тільки ото й питає.

— Сподіваюся, скоро з’явиться, — брешу я.

Іне точно має шанси стати в майбутньому електриком, якщо не стане адвокатом.

Тато нічого не каже про романтичний декор. Але, насправді, удома дуже романтична атмосфера. Ароматичні свічки, і селера, і хрусткі хлібці. З водоростями. «Мабуть, тато нічого не помічає, бо трохи боїться відповідальної миті», — думаю я.

Дзвінок у двері.

— Спробуй поговорити про кулінарію, — раджу я, доки він іде відчиняти двері. — Або про Ібсена.

Далі я чую дзвінкий сміх і жіночий голос, який каже: «О, як мило!».

А ми з Іне крадькома полишаємо квартиру через вікно.

— До речі, хто такі привиди-причепи? — питаю я.

— Такі духи, які намертво приліплюються до людини, і їх нічим не віддерти, — пояснює Іне. — Ну, це якщо в таке вірити…