Антон та інші нещастя

ЩОСЬ ЗОВСІМ ІНШЕ

— Дванадцять разів, — каже Іне.

Ми подякували родині Уле за мандрівку, помахали на прощання руками й ось простуємо додому, кожен зі своїм пакетом з мокрими купальниками.

— Що — дванадцять разів? — не зрозумів я.

— Обіймалися, — пояснює Іне. — Так і повинно бути між батьками.

Я киваю. Мабуть, так і повинно бути.

— І три поцілунки. Щонайменше, — веде далі Іне.

Я розумію, як її надихнули батьки Уле. Бо ж Іне має кузину, котрій треба допомогти.

— А що в тебе? — дивиться вона на мене. — З’явилися якісь ідеї?

Я розумію, що мушу сказати все, як є. Що тато більше не хоче сюрпризів. Тобто проект «Вирівняти татову вісь» закінчився. Разом з астрономічним балансом.

Раптом я відчуваю, що трохи аж злий на батьків Уле, які сидять собі на пледі й весь час щасливі. Не всі так можуть. Або не хочуть.

І не всі можуть бути сенсом життя.

— Я здався, — зізнаюсь я.

Якусь мить триває тиша.

— Що? — питає Іне.

— Оте з жінками, — я намагаюсь говорити недбало, копаю на дорозі камінець, якого там нема.

Іне мовчить.

— Я ж спробував, але нічого з того не вийшло.

— Не вийшло? У світі існує багато жінок.

— Звичайно, — погоджуюсь я. — Але я більше не вірю в кохання. Кохання для людей, які сидять собі на килимку. Для таких, як батьки Уле. Вони ніби народилися для нього.

Я замовкаю і думаю про великі вуха й гидких каченят, про обвислі «кінські хвости» й коробки з-під піци під кухонним столом.

— Якщо ти не народжений для цього, то нема чого й рипатися, — кажу я з невпевненим смішком.

— Дурень! — відрубує Іне. Дуже тихо.

Я дивлюся на неї — чекаю, що вона засміється, як завжди, коли обзиває мене дурнем. Але вона не сміється. Натомість потуплює погляд у землю і пришвидшує крок.

— Що ти маєш на увазі? — питаю.

— Що ти — дурень.

— Чому? — я намагаюся зазирнути їй в очі.

— Бо отак просто здатися — це боягузтво.

— Боягузтво? — я задумуюся над словами Іне, але це не так просто, коли доводиться її наздоганяти. — Гаразд! То й що?

— Боягузтво, — вперто повторює Іне. — Не можна просто… — вона замовкає на півслові, копає камінець, який справді лежить на дорозі.

— Та чому ж? Це — мій тато! Тож я можу вчинити з ним, як захочу, не тобі тут злитися!

— Не можна просто…

— Що просто? — серджусь я.

Раптом Іне зупиняється і дивиться мені у вічі. Очі її темні й злі, і ще в них щось, чого я не розумію.

— …відмовитися від кохання! — голос Іне зривається. — Не можна так вчинити!

— Ще й як можна! — відрізую я так само злісно. — І тобі до цього зась! Ти й так маєш двох батьків і таке інше!

Іне далі впивається в мене поглядом; якби я її не знав, то подумав би, що вона ось-ось заплаче. Вона довго стоїть, голосно дихає, ніби наготовлюється до чогось, та, зрештою, твердо цідить крізь зуби:

— Ти коли-небудь думаєш ще про когось, окрім себе?

А тоді різко відвертається від мене й біжить геть.

Я стою, стою, дивлюся їй услід. Мені зціплює горло. Я не можу ковтнути, довго-довго.

Що це було? І навіщо?

Погано повівся? Ні. Тільки й сказав, шо вона має двох батьків, а це ж ніяка не новина. І сказав, що зневірився у коханні. Але це не її справа. І все ж на душі так, мовби я її скривдив. Бо її поведінка дуже незвична.

Ми й раніше сварилися, але не так. Якось у першому класі Іне пожбурила в мене шишкою, бо я обтраскав її штани водою з калюжі. А в третьому я підклав в її черевики два горішки, просто так, задля жарту.

А попри те ми завжди були друзями. Жартували й дражнилися. Іне обзивала мене дурнем сотні разів. Але не серйозно.

Та ще ніколи вона не дивилася на мене такими темними злими очима. І ніколи-ніколи не цідила слова крізь зуби.

Мені знову стискає горло. Цього разу все інакше. Це щось зовсім інше.