Антон та інші нещастя

ЧИСТІ НІГТІ. КРАПКА

Приємні сподівання від чекання часто перебільшують. Я абсолютно певний, що багато людей намарно сподіваються чогось доброго. От я навіть не знаю, чого очікую.

Я виймаю свій список, ставлю значок-каракулю, який означає кінець одного запису.

Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс.

Під пунктом «вирівняти татову вісь» дописую:

У самому низу ставлю примітку «випрати труси». Хоча останнє не має жодного стосунку до Всесвіту.

Я ледь не підстрибую до стелі, коли нарешті чую клацання дверної клямки. Не тому, що боюся татового гніву. Просто я з тих людей, котрі не люблять, коли їх сварять, а цієї миті відчуваю, що сварка дуже можлива. На п’ятдесят відсотків.

— Антоне?

Доки тато вішає куртку в коридорі, шанси на сварку піднімаються до вісімдесяти відсотків. Бо я не бачу ніякого шалика. Навіть маленької плетеної кухонної прихапки не бачу.

Тато важко сідає на канапу. І вдається, на щастя, до трохи втомленого й дещо примирливого варіанту.

— Ну, — каже він. — Що доброго в твоїй ідеї?

— Ти ж хотів виплести… — белькочу я. — Три кілометри…

Тато зітхає.

— То такий образ був.

— Образ чого? — не розумію я.

— Ну… — починає тато й знову зітхає. — І сам не знаю… Я ніколи не збирався плести шалик на три кілометри, ясно?

— Ясно.

Запала тиша, ота, з якої не знаєш, як виборсатися. Горло душить розчарування.

— Але я ще ніколи не бачив стільки вовни нараз, — каже тато.

Вірю, що не бачив. Насправді ж я покладав інші надії на цей вечір, і зовсім не на вовну. На жінок, власне кажучи. З якими він міг би сидіти на коцику, тримаючись за руки.

Але тато просто сидить собі на канапі. Не на коцику. Перед телевізором з новинами й спортивними передачами.

Я дивлюся на нього. І думаю, що цієї миті ми перебуваємо в зовсім різних місцях, він і я. Як планети, які обертаються навколо себе, — кожна на своїй орбіті. Бо тато не розуміє, що йдеться про астрономічний баланс. Зовсім не розуміє.

Тато розуміє лише одне: він побував на курсах плетіння. А отже, вважає, що йдеться лише про вовну.

Урешті я не витримую.

— То ти тепер зможеш плести на шпицях?

Мені треба знати. Якщо так — то в моєму існуванні з’явиться сенс. Хоча б натяк на нього.

— Нєа, — відповідає тато. — Ми тільки те й робили, що розмотували, прали й знову намотували вовну. Зате я ще ніколи не мав таких чистих нігтів.

Чудово! Тут дехто намагається вирівняти вісь земної кулі й що отримує навзамін?

Чисті нігті. Крапка.

— Принаймні побував серед людей, — тихенько, більше сам до себе, бурмочу я.

Мудрий заднім числом. Правильніше, дурень заднім числом.