Антон та інші нещастя

ГОРМОНИ Й ВИПАДКОВОСТІ

— Три кілометри! — дивується Іне. — Навіщо йому такий довжелезний шалик?

Ми їдемо на велосипедах до школи, найбільше базікає Іне:

— Зігрівати жінку-мрію чи що?

У мене в голові інші думки, я не відповідаю.

— Агов, ти точно не захворів? — Іне прискіпливо на мене дивиться.

Я підводжу на неї очі.

— Та-а-а…

Я й сам, правду кажучи, не знаю, як почуваюся. Якимсь зміненим насамперед. Бо раптом мушу надати сенс життю. Докладати зусиль, аби щось відбувалося. А це цілковито на мене не схоже.

— Що означає «та-а-а»? — питає Іне.

— Інакше почуваюся… Якщо ти розумієш.

Іне не розуміє. Упокорено зітхає і каже, підбадьорливо штурхаючи мене в бік:

— Антоне! Не треба хнюпити носа, принаймні маєш щастя, що в тебе не хобот.

Хобот… Ну, спасибі. Наче я тут про слонів думаю. Але я розумію, що вона має на увазі. Я вже звик відчувати себе інакшим, щоправда, зовсім з інших причин. І йдеться зовсім не про відсутність м’язів чи малий зріст. Досі втішаю себе, що татко теж «спізнювався» у фізичному розвитку, як він сам казав.

Ні. Ми говоримо про вуха. Велетенські вуха. Такі, що аж просяться, щоб їх помітили. Увесь третій клас мене прозивали Дамбо, як отого слоника з диснеївського мультика, який мав такі велетенські вуха, що міг навіть літати. Кпини однокласників тривали доти, доки Іне якось прокралася в хлопчачу душову й пригрозила, що розкаже всім дівчатам, у кого найменший пісюн. О, Іне дуже відважна!

Щастя, що я того дня не був у школі. Зате потім кілька років мав спокій. Мої вуха залишили в спокої і більше з мене не прозивалися.

Ми ставимо велосипеди в стояк і чіпляємо замки, а тоді прямуємо до класу.

І я думаю, що так воно і є зі мною та Іне. Це вона змушує до дії все навколо. А я лиш пожинаю плоди чужих дій.

Сьогодні в голосі нашого вчителя особливий запал.

— Сподіваюся, ви радісно сюди поспішали? — змовницьким тоном питає Ларс. — Бо сьогодні в нас на уроці природознавства нова цікавезна тема, — він хитро всміхається. — Ану, хто пригадує, яка?

У класі стає тихо-тихо. Навіть на задньому ряді. Та зовсім не тому, що в учнів погана пам’ять.

— Репродукція, — каже нарешті Ларс, бо всі ж мовчать. — Хто може мені пояснити, що це таке?

Ніхто не хоче пояснювати Ларсові, що це таке. І, як на мене, навіщо йому пояснювати, якщо він і сам чудово знає. Ще би, з другою дружиною і п’ятьма дітьми!

І все ж Уле наважується на спробу.

— Це якось пов’язане з парниками?

— Я б так не сказав, — відповідає Ларс і шикає на хихотіння в класі. — Ідеться про розмноження, про те, звідки беруться діти, про яйцеклітини й сперматозоїди й таке інше.

Уле ховається за книжкою «Їстівні трубчасті гриби Норвегії».

А я собі думаю: «Та ясно! Ще тільки цього бракувало».

Я, звичайно, розумію, що до цього колись таки дійде. І людям нарешті буде дозволено розмножуватися і в парниках, і в кущах, і в ліжках з «ІКЕА». Тільки можна, я цього не слухатиму. Мені й татового розмноження досить по самі вуха. Незапланованого.

У класі дуже тихо — Ларс розповідає нам про внутрішні та зовнішні статеві органи і про статеве дозрівання.

— Але, друзі, це цілком природні речі, — каже він майже природним голосом. — І ви мусите навчитися розмовляти про них, — знову змовницька усмішка. — Тому вам доведеться поділитися по двоє і підготувати доповідь.

У класі далі тихо.

— А можна вибирати тему? — ледь пропищала Малін в третьому ряді.

— Ні, — заперечив Ларс. — Саме тому я насипав у цей капелюх папірці з різними завданнями. Влаштуємо жеребкування.

Я ніколи особливо не любив випадковостей. Випадковість, якщо не пощастить, може призвести й до смерті. Як було з мамою. Кажуть, того дня автобус № 15 надто рано вийшов на маршрут. Хто може наперед знати свої шанси?

Але так уже повелося у моєму житті: майже все стається випадково. Дуже сподіваюся, що мені нечасто траплятимуться капелюхи з небажаним вибором.

— Естроген! Не міг щось інше витягнути?!

— Я ненавмисне, — белькоче Уле.

Велика перерва. Я повівся погано. Уле ж не винуватий, що йому потрапив до рук той папірець. І все ж я дуже злий.

А Іне глузливо шкіриться.

— О, так, вам неймовірно пощастило, — сміється вона.

Їм з Кларою та Софією попався «гіпофіз», і вона дуже тішиться. Принаймні гіпофізом тішиться.

— Естроген — жіночий гормон, — зітхаю я. — Доведеться говорити про менструацію, тампони, і нікуди не подінешся.

— М-м-м… — муркає Іне й задумливо замовкає.

Іноді я цілковито забуваю, що Іне — дівчинка.

Але вона швидко отямлюється.

— Кевінові та Сіндре дісталася «контрацепція», — регоче вона. — Кондоми… одним словом, повний пакет. Оце ще гірше!

Я з нею погоджуюся. «Контрацепція» — це ще гірше. Нізащо в світі не захочу мати справу з кондомами. Хоча вони, певною мірою, посприяли моїй появі на світ.

Мені навіть полегшало на душі, що саме Кевін писатиме про кондоми. Дещиця нещастя хоч раз в житті має і йому трапитися. Кевін найкрутіший у класі, йому завжди надто щастить. Такий собі альфа-самець, який верховодить у компанії і принаджує усіх дівчат поголовно. Крута зачіска, круті лахи й бурштинові очі. А ще він трохи схожий на одну кінозірку, навіть я це бачу.

— А булочки найсмачніші.

Це Уле. Він часто — ні сіло, ні впало — втручається у розмови. Але що ж, має рацію. Приніс до школи величезний пакет булочок.

Про Уле можна багато чого сказати, та одне ні в кого не викликає сумнівів: що стосується щоденних пакуночків з перекускою, він безумовний переможець у нашому класі. Булочки, макарони й домашні піци, до того ж щедро скроплені любов’ю.

І — що теж важливо — їх вистачає на всіх. Як на мене, Уле дуже вигідний друг.

Якщо добре подумати, між перекусками є велика різниця. Моя найчастіше — це дві скибки білого хліба зі спітнілим шматочком сиру між ними. На самому дні наплічника й не завжди загорнені в харчовий папір. Якось татові навіть довелося купити мені новий підручник з англійської, бо мій став «непридатний для подальшого використання», після того як сир запліснявів між неправильними дієсловами.

Перекуски Іне — це щось зовсім інше. Я сказав би, що вони майже інтелектуальні, ну, щось таке… Завжди здорова їжа, запакована в кілька лоточків: салат, нарізані фрукти, хліб з муки грубого помелу та інше в такому ж дусі. Мама Іне кладе їй в лоточок маленьку писульку з мудрими словами, які мали б надихати доньку на навчання. Вона страшенно педагогічна. Мені ідея з писульками дуже навіть подобається. Між двома чималенькими шматками булки в роті Іне важко зітхає:

— Сьогодні мама перевершила саму себе.

І витягає з наплічника банан. «Повний вперед!» — написано на шкуринці. Гелевою ручкою.

Мабуть, так буває, коли поєднуються «три в одному»: досконале, сплановане й мимовільне. Тоді мудрі слова пишуть на твоєму банані.

Різні не лише перекуски. Люди — теж. Надто Уле, якщо вже бути чесним. Він такий приземлений, чи як то кажуть… Такі люди мене здебільшого притягують. Ось з Іне все інакше. Завжди десь витає думками й готова допомагати всім і кожному. І, чесно, я ніколи не міг збагнути, чому Іне водиться з нами. Іне — вправна спортсменка й уже навіть цицьката.

— То що твій тато каже про курси плетіння? — питає вона, напихаючи рот ще однією булкою Уле.

Іне щойно викинула в смітник дві огіркові скибочки, вирізані у формі серденька.

— Він про це ще не знає, — відповідаю я. — Чекаю на слушну нагоду.

— Подай йому ідею як сюрприз, — радить Іне.

Відразу чути, що її тато бізнесмен, власник крамниці.

— Це як?

— Скажи, що маєш для нього сюрприз. А тоді, нічого не кажучи наперед, ми заведемо його на курси.

Щось у цьому є. І я радий, що вона сказала «ми».