Антон та інші нещастя

МЕНІ, МАБУТЬ, ПОТРІБНІ ОКУЛЯРИ

Ніхто й ніколи не казав, що запах часнику тримається так довго.

Але Іне дала мені це чітко розуміти. Ми танцюємо парами в спортзалі, і вона щоразу відвертається від мене, коли їй треба вдихнути.

Напевно, я єдиний хлопець в класі, якому подобається розучувати полонез на уроці фізкультури. Ніяких перевдягань, ніяких м’ячів. До того ж я такий маленький на зріст, що там, де інші мусять пригинатися у тунелі з піднятих рук, я проходжу на повний зріст.

Сара й Вільде тягнули жеребок, кому дістанеться Кевін. Одній з них пощастило більше, ніж другій. Сара ступає перед нами за руку з Уле. Він навіть не намагається потрапляти в такт.

Ми проводимо репетицію до великого шкільного випускного балу, останнього в молодшій школі. Одягнемося у костюми й довгі сукні, а батьки, напевно, пхинькатимуть від зворушення. Так, буде чого ридати. Особливо батькам, котрим властиве відчуття прекрасного.

А ось Кевін — виняток. Кевінові вдається мати вигляд, наче йому глибоко начхати на стиль, і водночас вести в танці Вільде, немов наречений наречену чи щось таке. Він точно стане дипломатом. Або одружиться з жінкою королівської крові.

Анне вимикає CD-програвач. Вона відповідає за танці. І за музику.

— Ми ще встигаємо повторити останній номер програми, — каже вона.

Великої радості не спостерігається, однак ми відпускаємо руки одне одних і слухняно вилазимо на сцену. Наш спортзал має невеличку сцену, з завісою і розтелепаним фортепіано, у якому дивом збереглися усі клавіші.

— Станьте так, як ми домовлялися, — каже Анне й знову вмикає програвач.

Хтось вирішив, що закінчити семирічне навчання у молодшій школі треба хоровим співом. «Ми діти Землі». У першому класі ми теж співали цю пісеньку.

Ось так. Сім років школи, і нічого не змінилося: я далі стою в першому ряді, щоб мене було видно.

— Пригадуєш, як ми мріяли якнайвище підняти дошку?

Іне дивиться на верхівку дерева. Я теж задираю голову.

Так, пригадую. Ми багато про це говорили. Що колись, коли виростемо, прокладемо дошку високо вгорі. Покладемо її між грубою гіллякою одного дерева й трохи тоншою — другого. На однаковій висоті. І зможемо балансувати на дошці назустріч одне одному високо-високо, десь за десять метрів від землі.

— Божевілля, — промовив я.

— Але чисто теоретично таке можливе, — наполягає на своєму Іне.

Я знову задираю голову. Переводжу погляд з одного дерева до другого. Що ж, можливо. Але від цієї ідеї ми відмовилися ще в другому класі. Відтоді багато чого навчилися про баланс і рівновагу. Тому дошка досі лежить на висоті одного метра над землею.

— Ми були маленькі й дурненькі, — кажу я, ставлячи ногу перед ногою.

В очах Іне спалахують іскорки.

— Дехто з нас досі маленький, — каже Іне, крокуючи до мене.

— Дехто з нас і досі дурненький, — сміюсь я, коли ми зустрічаємося посередині.

Ми можемо собі дозволити дражнилки. Бо сказані вони жартома.

Ось Іне стоїть просто переді мною, з такими ж маленькими вушками, як і колись, і викривленим переднім зубом. Раптом я аж завмираю. Невже став короткозорим? Бо в її очах з’явилося щось таке, чого раніше не було. Може, зеленішими стали або більшими чи що…

— Добряче лікарям довелося потрусити ту пробірку, щоб народилося таке диво дивне, як ти, — потішаюсь я.

Іне сміється. Я відчуваю її подих на щоці.

— Три роки трусили, — хихоче вона. — Я могла б уже бути шістнадцятирічною.

Мені раптом обм’якає щось у животі. Іне, моїй найліпшій подружці, могло б уже виповнитися шістнадцять. Шістнадцять! Іне, яку я знаю з дитсадка. Яка на дванадцять днів молодша за мене й святкує свій день народження першого дня після канікул.

Еге ж, щось сталося з її очима. Точно, позеленішали. І вії чорніші, ніж були.

Чи це лише здається, бо ми дуже близько стоїмо одне до одного, ледь не торкаємося носами?

Я потуплюю погляд. Таки зір погіршився. Мабуть, час до окуліста. Мені потрібні окуляри.

Іне зістрибує з дошки.

— Ти досі смердиш часником, — каже вона.

— Тепер я розумію, — кажу я згодом, одягаючи наплічник. — Він надто гарно пахне.

— Хто? — не розуміє Іне.

— Тато… Певно, тому Улла його захотіла.

Іне замислено киває.

— Ага, на жаль, він надто дотримується гігієни…

Як же мені не пощастило, що саме в мене тато-чепурун. А якби він смердів! А ще був старомодний!

Ми саме виходимо на асфальтовану дорогу, коли трапляється дещо дивне. Дивовижа наближається дуже навально. У вовняному пончо. У її вухах бряжчать сережки.

— Це вона! — скрикую я. — Пригнися!

Ми кидаємося ниць за великий кущ.

Це й справді вона. Улла Нільсен мчить під усіма вітрилами. Уперед до чогось. Або назад від чогось.

— Мабуть, була… в тата, — злякано шепочу я до Іне.

Я холону від цієї думки. Улла була в тата, а я про це нічого не знав? Що вони там витворяли?

— Ти мусиш якось цьому завадити! — каже Іне. — Негайно!

І звісно, бере все на себе. Але разом зі мною. Дає мені добрячого й доволі болючого копняка під зад, і я, перечіпаючись, вилітаю просто під ноги Уллі з наляканим криком:

— Привіт!

Улла підстрибує ледь не на метр.

— О, привіт, Антоне! — відповідає вона, поволі оговтуючись.

Я незграбно спинаюся на ноги і ще двічі вітаюся. Спершу в моїй голові цілком порожньо. І раптом: клац! Спрацювала моя миттєва здатність до імпровізації. Ідея, ніби послана з неба, чи як там кажуть.

— Гм-м-м… — мнуся я, щосили думаючи, аж мозок закипає, — я вас наче звідкись знаю…

Улла зводить угору одну брову. Дивиться на мене, потім — на Іне, яка начеб цілком випадково виповзає рачки з кущів.

Пауза дуже коротка, думки аж іскри викрешують.

— О, згадав! — випалюю я. — Ви одна з татових дамочок, тих, що приходили до тата минулого тижня. Як вас звати?

— Улла, — одна її брова застрягла під чолом, вона пильно нас розглядає.

— Ой, справді! — сміюсь я. — Вибачте, так легко заплутатися у тих дамочках.

Я дуже вдоволений собою. А от Іне — зовсім ні. Вона обережно копає мене в литку.

Я швидко зиркаю на неї і теж штурхаю. Бо мої здібності до фантазій не безмежні.

Після обміну копняками западає довга пауза, тривалістю, певно, з місяць. Улла здивовано дивиться то на мене, то на Іне.

— Нам уже час іти! — нарешті вигукує Іне — дуже голосно. — Ми ж в аптеку поспішаємо, за ліками твоєму татові, — Іне тягне мене за собою, багатозначно киваючи Уллі. — У нього короста.

— Що таке короста? — питаю я згодом.

— Сама до пуття не знаю, але звучить гидко, правда?

— Гм… не хотілось би приписувати татові щось аж ТАКЕ гидке.

— Тож не про тебе йдеться, — виправдовується Іне. — Та й це йому лише на користь.

Я, власне, думаю, що трохи й про мене йдеться, але що вже зроблено, те зроблено. Улли ми позбулися, а це найголовніше.

Дзвонить мій мобільний.

— У газеті «Даґбладет» опублікували середовий кросворд, — каже в слухавку Сіґне Сальвесен. — Даю десятку.

Ще одна дама. Але ця хоча би платить.

Іне йде додому, а я купую газету для Сіґне Сальвесен. Це ж треба, мати пунктик на кросвордах. Але вона не має ні чоловіка, ні дітей, то де їй іще ті пунктики брати. А цей не найгірший.

З першої сторінки газети, у самому кутку вгорі, до мене всміхається чорнява жінка. З білими зубами, волосся з полиском. Певно, одна з тих, що їдять водорості. Або селеру оберемками.

— Згадаєш мої слова, — каже Сіґне, коли я даю їй газету. — З цим лише одна дорога.

Вона кивком запрошує мене ввійти до передпокою, довго шукає в гаманці десятку. Сіґне Сальвесен часто говорить усяке дивне.

— З чим? — питаю я.

— Та з красою, — киває стара на фото з чорнявкою. — Краса не вічна. Що ти старіша, то страшніша. Лише це незмінне в усьому світі.

Я дивлюся на себе в дзеркало в передпокої Сіґне Сальвесен.

— А гидке каченя? — питаю я, притискаючи долонями вуха до голови. — Воно ж виросло в прекрасного лебедя!

Однак Сіґне вже відвернулася від мене й перегортає сторінки газети, шукаючи кросворд.

— Гидке каченя виросте гидкою качкою, — категорично каже вона.

Що не кажіть, а важко знайти позитив у цьому світі.

— Гидке каченя виросте гидкою качкою, — зітхаю я сам до себе, спускаючись на перший поверх.

— Це ти до мене?

Я здригаюся. Перед нашими дверима стоїть електричиня, дивиться на мене знизу вгору, бешкетливо всміхається. Ще її бракувало! Зігнувшись, вона зав’язує шнурки й збирається виходити з під’їзду.

— Ні, зовсім ні. Це я… сам до себе…

Жінка всміхається.

— Про качок?

— Моя сусідка вважає, що з гидких каченят не можуть вирості прекрасні лебеді, — пояснюю я.

Узагалі, дивно казати щось подібне електрикам.

— Гм… — електричиня підводиться. — А ти вважаєш, що лише прекрасним лебедям щастить у житті?

Я киваю, думаю цієї миті про альфа-самців.

— Гидким качкам теж цілком непогано живеться, — усміхається електричиня і йде собі.