Антон та інші нещастя

БАЛАЧКИ Й ТУАЛЕТИ

Я вирішую трохи почекати з журналом «Ми чоловіки».

Є ж, напевно, й інші способи підбадьорити людину. Можна, наприклад, поговорити. Про погоду чи щось таке.

— Тату?

У коридорі зовсім темно. У помешканні дуже-дуже тихо. Що таке? Адже його авто стоїть під будинком. Мало б і світло світитися, й екран телевізора.

— Я тут!

Я полегшено переводжу подих. Тато сидить у вітальні при запалених свічках, зі склянкою молока.

— Світла нема, — каже він.

Я мимоволі усміхаюся. Нема світла — є свічки й затишок. Отже, нема чого боятися.

— Електрик вже в дорозі, — каже тато.

— У таку погоду?

Та ні, надворі зовсім не ураган. Лише трохи почало дощити.

Балачки ні про що — не моя парафія.

Тато всміхається.

— Електрикам вода не страшна.

Тут я міг би змінити тему й подати татові інформацію про курси плетіння, але вона прозвучала б зараз якось неприродно. Бо що спільного має дощ і курси плетіння? Іне має, мабуть, рацію. Тата треба приголомшити новиною.

Якийсь час я мовчу, знову думаю про земну кулю. І про тата, звісно. А чи справді його вісь відхилилася? Має начеб нормальний вигляд, сидить собі й попиває молоко.

Якщо чесно: у моєму житті ось зараз багато чого нестійкого, мені самому доводиться балансувати, і мені вистачає своїх проблем, щоб ще братися за чиїсь, якщо в цьому немає особливої потреби. Важко бути місяцем, аж голова обертом іде. Що вже казати про випрямлення осі цілої планети.

— Що доброго було в тебе сьогодні? — запитую я, намацуючи ґрунт.

Тато непорозуміло на мене дивиться.

— Що доброго?

— Ну, на роботі, наприклад?

— Продажі йдуть погано, — каже тато. — Ще й колесо проколов на Стурґаті. Отакий мій день.

Ні, не надто збалансований день.

Та я теж не міг похвалитися вдалим днем, аж ніяк. А про що розмовляти? Про контрацепцію я вже наговорився з татом на все життя наперед.

— Ти міг би випрати на завтра кілька трусів? — натомість питаю я.

На тому розмова вривається. Хтось дзвонить у двері.

— Так, у вас справді темно, — усміхається електрик.

Це — жінка.

Я відразу гублюся і ніяковію. Бо для стороннього ока наша домівка має аж ніяк не привабливий вигляд. Під кухонним столом навалена купа коробок з-під піци за щонайменше місяць щоденного споживання, порожні пляшки й пивні бляшанки, на фотелі у вітальні валяються розпаровані шкарпетки — розпачливе видовище.

— Вибачте за безлад, — каже тато. — Останнім часом не доходили руки.

— Я ж прийшла не на ваш безлад дивитися, — усміхається електричиня і говорить наче щиро.

— То… чим вам допомогти? — питає тато.

— Покажіть шафку з електрощитком.

Я ніколи не задумувався, де висить наш електрощиток, бачу, як блідне тато — він теж не знає. І раптом згадую. У коридорі, у коморі з непотребом. Якщо живеш у захаращеному непотребом домі, у якому ще й є спеціальна комора для непотребу, то можна собі лиш уявити, як воно там, у тій коморі.

— Е-ем, — якось невпевнено каже тато.

Він поволі відчиняє двері, але не достатньо повільно. З комори просто на голову електричині випадає пачка рулонів туалетного паперу, за нею сиплються одноразові пилозбірники для пилососа, гепає телефонний каталог 2005 року.

— Ну, привіт! — тільки й каже електричиня, але всміхається кутиком уст.

— О, вибачте, це комора з усіляким непотребом, тож… е-е…

Довше просити вибачення тато не зміг, та воно й на добре, бо задзвонив його мобільний, і електричиня нарешті змогла спокійно взятися до щитка.

Дзвонив татів робочий телефон, і він вийшов у кухню. Його клієнти залюбки телефонували й вечорами, не лише вдень.

— Так-так, — чуємо ми з електричинею крізь кухонні двері. — Звичайно… у четвер годиться?

Електричиня світить ліхтариком на запобіжники. Я сплітаю пальці.

— Домовилися, — каже тато з кухні. — Я ще додам шестиметровий сечовивідний шланг.

Мені вчувається з комори притлумлений сміх.

Ніби недостатнього того, що я, ходяче нещастя, Антон Альбертсен, маю гігантські вуха й майже не маю м’язів у тілі, то ще й татова робота анітрохи не поліпшує мій імідж.

Візьмімо для прикладу батьків Іне — власник крамниці і адвокат. Навіть тато каже, що це дуже класно.

— Було б добре мати в родині адвоката, — каже він іноді, дивлячись на мене.

Боюся, у нього завеликі очікування.

Сам він комівояжер. Продає туалети для дач.

Так воно є: батьки Іне знають усе про податок на додану вартість, право власності й судочинство, а мій тато знає геть усе про унітази.

«А ти знав, що, коли дитина в’їжджає велосипедом у припарковане авто, компенсацію за шкоду, завдану автомобілю й велосипеду, повинен платити власник авта?»

Ось з такими питаннячками іноді чіпляється Іне.

«А ти знала, що сім’я з чотирьох осіб за один тиждень продукує двадцять п’ять літрів сечі й шість літрів спресованих екскрементів?» — ввертаю я. (Ану, піднесіть руку, хто не знає, що таке екскременти.)

Про такі речі тато знає усе.

Можу побитися об заклад, що бабуся з дідусем ніколи не казали до тата: «Було б добре мати в сім’ї торговця унітазами». Отже, тато, мабуть, теж не виправдав їхніх очікувань. Та принаймні бабуся з дідусем мають у своєму літньому будиночку гарний туалет. Унітаз «Довре-Кнут» з обробленої морилкою сосни.

Отак… Звісно, різні люди на світі потребують різного. Комусь судилося стати лікарем і знати все про порятунок життя, інші стають прем’єр-міністрами. А комусь, ясна річ, треба знати геть усе про дачні туалети.

Та чи так уже конче це мусив бути мій тато?

— З вашим щитком усе гаразд, — каже електричиня, коли тато закінчив свою телефонну розмову.

— Як — гаразд? А чому ж тоді темно?

— Бо вечір, — відповідає вона, збираючи інструменти. — А може, тому, що ви забули заплатити за електрику?