Антон та інші нещастя

ЖІНКИ Й ВОВНЯНІ КЛУБКИ

Дехто думає, що легко бути мудрим заднім числом. Еге… Як на мене, однаково важко бути мудрим, чи наперед, чи опісля. Нікому не відомо, як розгортатимуться події. Часто мені здається, що це завжди важко — знати, як узагалі можуть розгортатися події.

Хай там як, але тепер хоча б доведено раз і назавжди: тато не любить сюрпризів.

— Курси плетіння! — майже верещить він. — Та на біса вони мені здалися?

— Щоб ти міг сплести собі шалик, про який стільки говорив, — кажу я, майже заштовхуючи його в приміщення.

А потім ми з Іне вискакуємо надвір, ховаємося за кутом будинку, спостерігаючи, що ж буде далі.

Тато був скептично налаштований від самого дому.

— Нічого не треба з собою брати, — заспокоював я його. — Лише гарний настрій.

Однак тата мої слова аж ніяк не заспокоїли. Доки дійшли до тих курсів, він геть втратив настрій і в двері зайшов, по суті, задом. Але це дрібниці. Тато ще просто сам не знає, що для нього найліпше.

Тепер його вісь вирівняється. А моє існування набуде сенсу.

«Плетіння і катання повсті», — написано в каталозі. Не дуже розумію, що таке «повсть». Але навряд чи щось небезпечне.

Ми зазираємо у вікно знадвору. Так і є. Жодного чоловіка. Жодного конкурента. Куди не кинь оком — усюди самі жінки. Хтось у леґінсах, хтось у спідниці. Спільне лише одне: усім за п’ятдесят.

— Твоєму татові подобаються старші дами? — шепоче Іне.

Хіба ж я знаю? Ми про таке не розмовляємо. Хай там як, жодна з жінок за склом не схожа на маму, і я не знаю, добре це чи погано.

Та, що вочевидь, є керівницею курсу, має підведені яскраво-червоною помадою губи, походжає кімнатою у широченному плетеному пончо. Думаю, її цілком можна назвати пишною дамою.

Ми, звичайно, не чуємо її слів, але говорить вона довго, час від часу піднімаючи вгору клубок вовняних ниток. За якийсь час усі встають, жінки підходять і беруть по клубку.

Тато підходить останнім. Довго думає і нарешті вибирає зелену вовну, сідає з безпорадним виразом обличчя за стіл — сам.

Ми з Іне сідаємо під вікном, спинами до стіни.

— Визнаю поразку, — кажу я.

— Гм-м, принаймні вивели його на люди.

Вивели, але що з того? Мене раптом шпигають докори сумління. Бо там, усередині, сидить тато, про ніякий добрий настрій навіть не йдеться, і він видається ще самотнішим, ніж будь-коли. А заняття триває дві години.

— Це може стати початком чогось, попри все, — каже Іне й підбадьорливо штурхає мене в бік.

Початком трикілометрового шалика? Сумніваюся.

Але всяке буває на світі. Принаймні іноді. Хтозна, може, татові подобаються старші дами? Можливо, мати напівстару жінку ліпше, аніж не мати ніякої?

Коли ми з Іне йдемо геть, усередині все ще триває гарячкова діяльність з вовняними клубками. Іне має урок музики. Надворі мжичить. Тато й сам дасть собі раду.

Якби не знав, ніколи б не повірив, що Іне грає на фортепіано, до того ж давно.

Щоправда, без великого ентузіазму, але останнім часом її ставлення до музики змінилося. Іноді навіть квапиться після школи додому, щоб вправлятися.

— «Місячне сяйво», — пояснює Іне. — Страшенно важкий, але найромантичніший з усіх музичних творів, які знає мама.

Тож мені не зостається нічого іншого, як почвалати додому, до нашого помешкання, чекати на тата. Самому, як палець.