Антон та інші нещастя

ХЛОПЧАЧИЙ ТУАЛЕТ

«Контрацепція». Я прокашлююся, намагаюся уявити, як витріщатимуться на мене однокласники, а я зберігатиму незворушний спокій. Тато колись вчився цієї техніки на спеціальних курсах. Але не з нашими генами…

Ми з Уле проводимо генеральну репетицію свого виступу з рефератом. У класі для групових занять номер шість. Бо «репродукція» уже підтискає, каже Ларс. І він має на увазі не те, що на земній кулі замало людей, і треба розмножуватися, а завдання, з якими деякі групи спізнюються — а тому треба поквапитися закінчити роботу над рефератами. Бо на наступному уроці природознавства вже маємо виголошувати свої доповіді.

Як же я ненавиджу ці виступи. Стовбичиш перед усім класом, коліна трусяться, голосок писклявий, як завжди, коли не треба. Ніби хтось мене переїхав… У мене мав би вже почати ламатися голос, але добре, якщо з моїми темпами пощастить з цим десь так років через десять.

Я переводжу подих.

— «Немає цілковитої певності, звідки походить слово «кондом». Але існує припущення, що його можна пов’язати з таким собі Доктором Кондомом, який жив у Англії у ХVІ столітті».

Уже на цьому реченні клас корчитиметься від сміху. Треба загартовуватися. Я обводжу поглядом порожні парти в класі й відчуваю, що мені навіть не треба уявляти собі публіку. Я боюся до дрижаків вісьмох порожніх парт!

І все ж продовжую.

— «Кондом — це запобіжний засіб, він створює бар’єр між сперматозоїдами та яйцеклітинами».

А сам собі думаю: «Ага, бар’єр, аякже! Якщо я прорвався крізь гумку, то про який бар’єр може йти мова? І як мені таке вдалося, мені, якому ніколи нічого не вдається?».

«Безпечність кондомів буває різною», — читаю я далі й киваю Уле — якщо вже це генеральна репетиція, то все має бути по-справжньому. Уле нагинається і піднімає догори намальований власноруч плакат. Ми трохи сперечалися щодо тексту, але з огляду на те, що Уле витратив майже годину на вимальовування кольорових літер, останнє слово залишилося за ним. «СПОСОБИ ЗАСТОСУВАННЯ КОНДОМІВ», — написано на плакаті кольоровими бульбашатими літерами. А ще Уле домалював квіточки й надувні кульки. Дивячись на його плакат, можна подумати, що існує безліч святкових способів застосування кондомів.

А з іншого боку, хтозна, може, це й добре. Принаймні Ларс буде задоволений, бо він просто схиблений на різних наочних матеріалах.

— «Однак, за правильного користування, кондом може бути добрим запобіжним засобом», — закінчив я.

Правильне користування… Ну, так, я давно збагнув, що трапилося, коли зародилося моє життя. Бо коли хтось має незграбу-тата, який завжди пече пригорілу піцу, то решту легко можна додумати. Просто кажучи: якби було можливо надягнути кондом задом наперед, то це зробив би мій тато. Можу закластися.

Тепер черга Уле доповідати, а мені — піднімати свій плакат. «Протизаплідні піґулки», — написано на ньому вузькими чорними літерами. Я нічого не прикрашував барвистими мазками.

— Міні-піґулки, — починає розповідь Уле, але відразу замовкає.

Раптом відчиняються двері й до кімнати групових занять зазирає Ларс.

— Це ви взяли кондоми з учительської кафедри в класі? — питає він.

Ми з Уле розгублено перезираємося, налякано хитаємо головами.

Невже Ларс залишив кондоми на учительській кафедрі? А я думав, що нормальні люди тримають їх у шухляді нічного столика. І чого він подумав, що це МИ їх взяли?

— Для доповіді… — усміхається Ларс.

А, у цьому сенсі… Ми теж ледь усміхаємося.

— Ні, — відповідаємо в один голос.

Ларс чухає голову.

— Думав продемонструвати вам їх на уроці… — каже він. — Ну, нічого… Намалюю на дошці! Працюйте далі, хлопці, усе буде добре! За десять хвилин зустрічаємося у класі!

— Свято класу! Круто!

Уле не з тих, хто запишнюється, коли чимось гордиться. Він ходить класом уздовж і впоперек, широко усміхається й неквапно розкладає запрошення на парти.

— І танці будуть! — пищать від захоплення Вільде й Сара.

Вони зиркають одна на одну, потім — на Кевіна й знову одна на одну. А тоді, як завжди, вдоволено хихочуть.

Я ж дивлюся лише на Іне. Не тому, що мені кортить потанцювати. Просто думаю, чи кортить цього їй.

Важко сказати… Іне сидить, втупившись порожнім поглядом у вікно, і думками десь ген далеко. Останнім часом вона часто так завмирає. Не те щоб я постійно не зводив з неї очей, аж ніяк! Та багато дав би, аби довідатися, про що вона думає.

Навряд чи Іне сушить собі голову, придумуючи текст оголошення для мого тата.

Зненацька до Іне обертається Кевін. Він сидить перед нею. Якщо перехилить стілець назад, то може запросто лягти на її парту. Я бачу, як він їй щось шепоче, Іне тихенько сміється і теж шепоче щось у відповідь.

Чому це вона сміється до нього. От іще! Вона ж має мене! До того ж Кевін досі, за будь-якої нагоди, обзиває мене Speedo-труселями. Не пасує по-змовницькому хихотіти з хлопцем, який обзиває твого найліпшого друга.

Бо ми з Іне найближчі друзі. І завжди були найближчими.

Кевін відгойдується на стільці вперед, а Іне знову втуплюється у вікно.

«Найближчі друзі», — думаю я. Суперкласно мати близького друга. Бо друзі не переймаються тим, що хтось маленький на зріст або має великі вуха. Їм байдуже, хто першим чи останнім прийде до фінішу; їм байдуже до тих, хто театрально відкидає назад волосся, зводячи цим порухом дівчат з розуму. Близькі друзі ходять до школи окружними шляхами й балансують разом на дошці.

Як ми з Іне. Принаймні ще кілька днів тому.

Я згадую, скільки разів ми вилазили на дошку й крокували, балансуючи на ній, назустріч одне одному, скільки разів обдирали собі коліна, падаючи додолу. Згадую, як мріяли підняти дошку до самих верхівок двох наших дерев.

А насамкінець додумую думку, яка зародилася у мені ще тієї миті, коли ми з Іне танцювали полонез нарізно. Думку про те, що Іне, отам під вікном, зовсім нічим не сушить собі голову. Можливо, Іне, моя найближча подружка, закохалася. У Кевіна. В отого альфа-самця. І коли вона отак дивиться з вікна в світ, то, може, це — світ, де вони з Кевіном разом? Де вони танцюють удвох? І він театрально відкидає назад волосся?

Раптом мені стає страшенно боляче в животі. Наче він наповнений нудким желе, і від того живіт обм’якає і болить водночас. Ще ніколи не мав таких відчуттів.

Я піднімаю руку й прошу в Ларса дозволу вийти в туалет посеред уроку.

У хлопчачому туалеті, на щастя, нікого й нічого немає. Я не про туалетний папір, кажу про всяк випадок, і не про інші речі, котрі можуть засмітити й так брудну підлогу. Просто я сам. Стою між двома смітничками й думаю. «Антоне Альбертсене, — питаю сам себе. — І як тепер вчиниш?»

Не певний, чи відповів собі, відчуваю лише одне: мене нудить. Тому заходжу в єдину кабінку, яка замикається на заклацку й бекаю над унітазом, намагаючись звільнити шлунок. Обличчя стає аж мокре від сліз. Але виблювати не можу. Хоча нестримно хочеться позбутися огидного желе в животі, прибацаного свята класу й хлопця, котрий театрально відкидає волосся.

Потім я довго стою перед дзеркалом над умивальником. Хтось великими літерами написав на ньому похабне слово. І крізь те слово прозирає обличчя Антона Альбертсена з двома величезними вухами по обидва боки.

Я думаю: «Ех, Дамбо, ти, Дамбо… Ніколи тобі не злетіти й не відірватись від землі…».

Я мию руки, прискаю холодною водою собі на мармизу. Думки проясняються. Я думаю: «Мабуть, з’їв щось не те. Може, салямі, датоване вчорашнім днем? Логічне пояснення. Бо, чесно кажучи, не може людину знудити до блювоти лише те, що найближча подружка, можливо, закохалася у дурбецала, який смикає головою, відкидаючи волосся?».

Я витираюся і лише біля вішаків перед класом помічаю, що до підошви черевика причепився клапоть туалетного паперу. Жмакаю його й закидаю в кишеню Кевінової куртки.

— Я відразу додому, — каже Іне після уроків.

— Ага, — відповідаю своїм найбуденнішим голосом, на який лиш здатний.

— «Місячне сяйво». Страшенно важка для розучування п’єса…

Мені дуже кортить запитати, чому їй так важливо вивчити ту дурнувату п’єску, натомість кажу лише: «Окей!».

На думку спадає наша дошка. Востаннє я ходив по ній сам. Під дощем.

— Але ж ми будемо переписуватися повідомленнями? — Іне закидає ногу на велосипед.

— Про що?

— Про оголошення, звісно. Бувай! — відповідає Іне й крутить педалями геть від мене.

Сподіваюся, Кевін не проводжатиме її додому?

Я спроквола закріпляю наплічник на багажнику, відмикаю велосипедний замок.

Цієї миті надходить Уле. Він, звичайно ж, веселий і збуджений, а мені зовсім не до веселощів.

— З ким захочеш потанцювати? — запитує він без передмов.

Я тягну з відповіддю.

— Може, з Іне?

— Можливо… а може, і ні. Залежатиме від натхнення.

— Це ж як?

— Я танцюю лише з тією дівчиною, з якою захочеться потанцювати конкретної миті, — відповідаю я.

Раптом мені неймовірно кортить відкинути театрально волосся. Але я стримуюся. Бо ж не перед Уле випендрюватися.

— І з ким тобі захочеться танцювати? — не відступає Уле.

Я дивлюся на нього, тихо зітхаю і змінюю тему.

— А тобі?

— Я вибрав собі Емілію, — задоволено хвалиться Уле. — А тато навчив мене танцювати.

Останнє так мене приголомшило, аж я забув йому нагадати, що спершу варто було б запитати згоди Емілії.

Невже реально? Щоб тати вчили синів танцювати?

Зроду такого не чув. І мій тато, впевнений, теж.

— І чого… він тебе навчив? — питаю я.

— Ось цього!

Уле несподівано кладе мені одну руку на плече, а другою обіймає за стан.

Рятуйте! Я блискавично випручуюся, налякано озираю велосипедну стоянку.

— Не тут! — ніяковію я.

— А де? — здивовано запитує Уле.

— У мене вдома… Завтра…

Уле киває.

— Окей.

— Потренуйся до завтра, — додаю я і кочуся на велосипеді додому.