Антон та інші зі зграї

КАРТОПЛЯ VS. ПІЦА

Сіґне Салвесен зраділа кросвордам, хай навіть я приніс їх на день пізніше. Вона готує лимонад, приносить печиво. Чи, правильніше сказати, прикочує печиво. Недавно їй привезли ходунці на коліщатах.

— То як тобі в старшій школі? — цікавиться вона.

— Та-а… Намагаюся вливатися.

— Ага…

Сіґне сідає, бере печиво й замислено дивиться на мене.

— Треба ж влитися у гурт, — пояснюю я.

— Треба, — погоджується Сіґне.

Я вагаюся, чи пояснювати їй детальніше про зграю, і вирішую, що не варто.

— А ви… ще досі зла?

Сіґне хитає головою.

— Не так, щоб загалом.

Це я вже чув раніше.

— А чому злитеся зокрема?

— На оте, — Сіґне сердито дивиться на ходунці. — Що б я не робила, усе на коліщатах!

— Хіба ж вони такі небезпечні? — намагаюсь я її розрадити.

Тепер Сіґне дивиться з-під лоба на мене.

— Так, якщо маєш божевільну сестру на четвертому поверсі на іншому кінці міста, — бурчить вона. — Без ліфта!

Я й не знав, що Сіґне має божевільну сестру. Щоправда, було б дивніше, якби вона мала нормальних родичів.

Хай там як, але нелегко бути старим.

«Привіт, Антоне! Було б класно, якби ти поставив варитися картоплю».

Удома, у вітальні на столі, лежить записка. І це не татів почерк. Зате підписана смайликом з трьома волосинками на голові.

Ха-ха, поставити картоплю я можу запросто. Але трохи дивно, що про це мене просить Анна. Вона ж тут не мешкає!

Я поставив каструлю на плиту й узявся читати про вовків, доки варилася картопля. Про вовчу зграю, звісно.

«У вовчій зграї усім заправляє альфа-пара», — написано в бібліотечній книжці. Я відразу подумав про Карла й Сіндре.

«Альфа-пара має промовисту мову тіла — завжди високо піднятий хвіст, а тварини нижчі за рангом підкоряються їм і запобігливо лижуться».

Підкоряються? То так вовки вливаються у зграю?

Я раптом розсміявся, уявивши вираз обличчя Сіндре, коли б Уле полизав його на баскетбольному майданчику. Але суть збагнув. Хтось мусить бути зверху, а хтось — знизу. Якщо ти внизу, мусиш лизати старшого.

Під текстом — фото хирлявого вовка з підібганим хвостом.

«Положення хвоста вказує на підлеглість», — написано в книжці. Якийсь час я розглядаю той хвіст. Зітхаю і читаю далі. «Деякі самці покидають зграю, щоб заснувати власну».

Та ніколи в світі, думаю я. Я ж прагну бути абияким. Майже невидимим. З підібганим хвостом.

Коли тато й Анна приходять додому, картопля уже готова. Вони приносять запіканку, куплену в супермаркеті. Ще теплу.

Тато радий, що день минув гарно. Навіть купив собі нові штани. Запіканка йому надзвичайно смакує.

— Знайти гарні штани дуже легко, коли маєш свого стиліста, — усміхається він до Анни.

Я мимоволі теж усміхаюся кутиком губ. Бо хоч мені й подобається Анна, мушу таки сказати: вона зовсім НЕ схожа на стиліста. Анна носить футболку й джинси, трохи вугласта. Ще й з натяком на вусики.

Але татові потрібне щось освіжаюче. Час від часу…

Сидячи зі шматочком м’яса, наштрикнутим на виделку, я несподівано згадую маму Кароліни. Оту з вадою мови, над якою незугарно підсмішкувалися хлопці-крутелики. І вмить засмучуюся. Бо раптом уявляю тата. Тата на шкільному подвір’ї. Неприємна думка.

Хай він і вимовляє «р», але, з іншого боку, є його кінський хвостик.

— Що поробляєш?

Увечері я пишу смс-ку Іне. Довго думаю над текстом повідомлення. Щоб воно було, так би мовити, casual, чи як це називається… Невимушено-випадковим. Ніби я зовсім і не пасую перед Мартіном.

А й справді, чого б це я мав перед ним пасувати? Він цілком звичайний хлопець. З… е-е… зовсім незвичайними біцепсами…

Приходить не та відповідь, якої я очікував.

«Ми дивимося кіно», — пише Іне.

Я ж питав, що ВОНА поробляє. Відповідати «МИ» граматична помилка! «Двійка» з норвезької!

Отже, кіно дивляться. Сподіваюся, щось зовсім не романтичне. Про війну, можливо, яку так полюбляють дивитися хлопчики з біцепсами.

Я пишу: «Яке?».

Іне відповідає: «Брудні танці».

Що? Брудні — ЩО? Раптом я зовсім не почуваюся випадково-невимушеним. І СЕРЙОЗНО боюся за Мартіна. Бо танці — це одне (Іне чудово танцює джазові танці). Але БРУДНІ танці?

«А ще Мартін зготував піцу».

Моєму мозку потрібно трохи часу. Дві погані новини з проміжком в одну секунду, а я ще й першої не перетравив.

Ні… Хай собі Мартін має карі очі й накачані біцепси, але піцу йому готувати зовсім НЕ треба.

«Я зварив картоплю», — пишу я і жбурляю від себе мобільник.