Антон та інші зі зграї

ЗАТИШОК БІЛЯ БАГАТТЯ І ВІДДУТІ ГУБИ

Група комфорту приблизно так само незграбно розпалює багаття, як і мій тато. Вони витрачають купу часу й купу газет. Коли все нарешті готове для грилювання, ми з Уле йдемо до нашої кімнати за ковбасками.

— Що мені тепер робити? — питає Уле.

— Робити?

— З тілом? — уточнює Уле.

Я розумію, про що він. Це ж тепер я повинен керувати його мовою тіла. Але Кароліна вибила з мене весь дух. До того ж існують межі активності мови тіла, коли сидиш гуртом біля багаття.

Я таки знаходжу слушну пораду, яка, можливо, стане в пригоді. Я беру мобільний. Тут, у лісі, немає покриття, однак я наперед завантажив сторінку «Сигналів». Скролю її донизу, подаю мобільний Уле й показую, де читати.

«Поплескай по плечі товариша, який розповів дотепну історію», — написано там.

Уле читає, потім дивиться на мене й киває.

— Може, я спершу розповім СВОЮ історію про привидів? — з радісною мармизою запитує він.

Я маю дуже великі сумніви, чи варто йому її розповідати. Уле зазвичай влазить зі своїми історіями у вкрай неслушні моменти. Та й ще не зовсім стемніло.

— Спершу ліпше було б поговорити про якісь звичайні буденні речі, — раджу я.

Ми вмощуємося навколо багаття. Я такий знервований, що з’їдаю три ковбаски ще майже холодними. Карл постійно дриґає бровами, погладжуючи кишеню.

— А як розмовляти про буденні речі? — шепоче Уле.

Я не встигаю відповісти, бо біля мене важко гупає на землю Сіндре.

— Готовий до невеличкої… цивільної непокори? — питає він теж пошепки.

За ним услід, як завжди, підтягується і Карл.

— Уже час, як гадаєш? — шкіриться він.

Ото надокучливий.

Я мнуся.

— Як поїмо, — відповідаю нарешті. — Тютюн найліпше смакує… на десерт.

Я багатозначно киваю на четверту ковбаску, яку обертаю над вогнем.

Хух… Врятований ковбаскою. Це ж треба дожитися до такого?

Але моя радість триває недовго. Бо з другого боку від мене Уле, звісно ж, починає базікати про буденні речі.

— Я недавно записався у групу трутовиків, — голосно повідомляє він.

Карл регоче.

— У групу трупаків?

— Трутовиків, — виправляє Уле. — Вони вивчають пористі гриби…

Я копаю його в литку.

— Може, вже час для розмашистого кроку й владного погляду? — розпачливо шепочу я.

Уле вриває розповідь на півслові.

— Де?

Ми обоє роззираємося навколо. Бо марширувати розмашистим кроком навколо багаття якось неприродно. Хоча вести бесіду про трутовиків ще неприродніше.

— Ну, пройдися до туалету абощо, — шепочу я. — А потім можеш трохи змішатися.

— Змішатися???

— Ну, так… Підсісти до когось, наприклад. Як варіант…

Уле крокує до туалету. Розмашистим кроком, владно дивлячись уперед, але ніхто того не завважує.

Воно навіть і ліпше так. А ще ліпше, мабуть, буде, коли я вийму з наплічника завбачливо прихоплену з собою книжку про гриби. А може, обійдеться?

Я стягую зі шпички засмажену ковбаску, зітхаю і відразу її з’їдаю. А даремно!

— Уже… повечеряв? — підморгує мені Карл.

На мить я підвисаю.

А тоді похапливо нанизую ще три ковбаски. Щойно я з’їв четверту і вже ледь не лускаю.

Тупаючи ногами, повертається від туалету Уле, на чолі глибочезна зосереджена зморшка. Йому байдуже, що ніхто на нього й не дивиться. Однак не байдуже до моїх слів. Що треба до когось підсісти. Ось він марширує прямісінько до колоди, на якій ми сидимо, і присусіджується до Сіндре.

О, ні! — думаю я. Це дуже погано! Бо Сіндре не готовий, так би мовити, до буденних розмов про гриби.

На щастя, група комфорту рятує ситуацію.

— Хто знає якийсь анекдот? — цікавиться тато Енергійного Ейвінна. — Або цікаву історію?

Уле кидає на мене швидкий погляд, та я категорично хитаю головою.

— Я знаю! — вигукує Вікторія і розповідає тотально прибацаний анекдот про норвега, данця та шведа. Але ж Вікторія з отих крутих дівчат, тому всі голосно регочуть.

— А хтось чув анекдот про Пекку? Який мав отакенні яйця? — встряє Сіндре й насмішкувато поглядає на дорослих.

Він розповідає анекдот, решта ніяково хихочуть.

Той жарт я вже чув раніше. Але не прислухаюся до нього зовсім не тому. Ні, те, що відбувається біля Сіндре, значно більше лоскоче нерви, ніж яйця Пекки.

Бо біля Сіндре сидить Уле, він дуже добре пам’ятає пораду, яку я показував йому в телефоні, — треба поплескати по плечі товариша, який розповів дотепну історію.

Анекдот дуже короткий, усі сміються. Але не з анекдота.

Усі сміються з Уле, який не плескає, а м’яко гладить Сіндре по спині. Так… поволеньки.

— Що таке? — сердито огризається Сіндре.

— Мені сподобалася історія. Класний анекдот, — відповідає Уле, кокетливо схиляючи набік голову.

Ліворуч.

ЩО? Я не вірю своїм очам! Уле надумав кокетувати? ОСЬ ЗАРАЗ?

Рятуйте хто може! Я відчуваю гостру потребу кинутися вперед, як режисер на знімальному майданчику з отією дивною штукою, що клацає, і зарепетувати: «Стоп! Стоп!». Натомість сиджу, ніби замерз на крижаний стовп. Уле далі гладить Сіндре по спині, схиливши набік голову, а я заплющую очі.

Коли розплющую знову, Сіндре вже відсунувся геть. Уле розгублено дивиться на мене. Потім підходить до мене й шепоче на вухо:

— Він назвав мене «ексцентричним»…

— Ексцентричним? — я закашлююся. — То така… лагідна прозиванка.

— Яка несподіванка? — питає Уле.

У нашій кімнаті майже цілковита темрява, але дуже тихо. Решта дітей ще не лягали спати.

Я намагаюся зобразити на обличчі загадкову, мов на Різдво, радість.

— Ось! — і досягаю з дна наплічника книжку про гриби.

— О!!! — очі Уле спалахують. — Я такої ще не бачив!

— Знаю, — скромно кахикаю я. — Ти собі посиди тут, почитай, а я тим часом піду до решти, добре?

Уле задоволено киває і підмощує під голову спальник, мов подушку.

— Ти такий добрий, — каже він, не відриваючи очей від книжки.

Відповісти щось на цю репліку понад мої сили.

Шкутильгаючи до багаття, я раптом подумав про Іне. Про те, як мені хочеться побути з нею наодинці, далеко від цього лісу, жувального тютюну й гри у «зайвого». І від Мартіна.

А тоді думаю, що сказала б Іне на те, що я покинув Уле самого в кімнаті з книжкою про гриби, поцупленою у Сіґне Салвесен. Коли я сідаю біля багаття, у моєму животі лежать каменем уже дві важкі грудки.

Одна грудка — невідступні думки про жувальний тютюн.

Сіндре й Карл відразу кидаються до мене. Вони вже потроху втрачають терпець і чіпляються в мене реп’яхами.

— Той Уле-хлопчик трішки тю‑тю, — каже Сіндре, сідаючи біля мене.

Спочатку я мовчу. Бо важко промовити: «Та знаю…». Але й важко НЕ промовити… Тому покашлюю і ледь шкірю зуби в посмішечці. А тоді раптом голосно зойкаю.

— Ой, я забув про свої ковбаски!

Я й справді забув про них. Вони почорніли й зсохлися. Та все ж я стягую їх зі шпички, вдаючи несамовитий голод.

— Та облиш їх! — вигукує Сіндре. — Вони мають небезпечний для життя вигляд! Ми ж домовилися про цивільну непокору, забув?

Я намацькую багато кетчупу на обвуглену ковбаску, яка ніяк не хоче прожуватися. Про спротив шлунку навіть мовчу.

— Помічне для співу, — бурмочу я з повним ротом.

Карл з Сіндре витріщаються на мене.

— Тільки не кажи, що СПІВАТИМЕШ!

І я розумію, що зайшов надто далеко.

— Та жартую!

Я проводжу п’ятірнею по волоссі. Тоді жбурляю решту ковбасок у вогонь і йду з Карлом та Сіндре за кут хатинки.

Гарячково нишпорю у своїй кишені. Знаходжу, що шукав, стискаю у долоні й готуюся сталити характер.

Мій порятунок. Моя остання надія: половинка виноградини.

— Ось, — промовляє Карл. — Пригощайтеся.

Він перевіряє, чи ніхто нас не бачить, виймає з кишені маленьку бляшанку з тютюном, наче це найкоштовніший у світі діамант.

Тієї миті я навіть трохи пишаюся собою. Бо, коли Карл подає мені бляшанку з крихітними бридкими пакетиками, я вже встиг заховати виноградину в долоні, наче фокусник карту. Збоку здається, ніби я запихаю пакетик тютюну під верхню губу.

Хлопці схвально кивають.

— Добрий десерт? — питає Сіндре з віддутою губою.

— Добрий десерт, — погоджуюсь я, і це правда: ще ніколи мені так не смакував виноград.

Отак стоїмо ми за кутом хатини й кайфуємо. Якщо відігнати від себе думки про Уле й Кароліну, то я вперше за весь день задоволений. Нарешті мені хоч у чомусь пощастило.

Але найдивніше, що я почуваюся водночас і трохи по-дурному. З половинкою виноградини під губою. Може, мої інстинкти спрацьовують? Тварини теж поводяться іноді дивно, щоб побундючитися перед іншими. Собаки, наприклад, пісяють на ліхтарні стовпи, мітячи свою територію. А це майже те саме.

Я крадькома дивлюся на Карла й Сіндре. Були б вони собаками, обпісяли б усе навколо.

Та одне хлопці, без сумніву, повинні мати: досвід. З тютюном. Бо саме тієї миті, коли за наш кут хатинки завертає Пер і ошелешено дивиться на нас, Карл і Сіндре поводяться цілком завчено. Чого не скажеш про мене.

Можливо, тому, що виноградина солодка й невинна на смак. А можливо, тому, що мені зазвичай нічого приховувати. Хай там як, але, коли Карл і Сіндре швидко відвертаються у сутіні і якнайдалі випльовують свої пакетики тютюну, я обертаюся ДО Пера. І всміхаюся.

Звісно ж, він дивиться на мене.

Я йду за Пером. У порожню їдальню, де пахне салямі й вистиглою кавою. Там сідаю на стілець, а Пер — на стіл. Тиша триває надто довго.

Нарешті Пер важко зітхає.

— Що ти маєш під губою? — питає таким тоном, ніби наперед знає відповідь.

Але ж відповіді він не знає.

— Половинку виноградини.

Неспішно випльовую її на долоню й показую вчителеві.

Пер витріщається на мене. І на виноградину. Вона зелена й нітрохи не схожа на жувальний тютюн.

Пер намагається потамувати усмішку, але не стримується. Він навіть сміється вголос.

— А ти міцний горішок, Антоне! — каже він крізь сміх.

Спершу я мовчу, а що Пер надто довго дивиться на мене, прокашлююся й кажу:

— Це — такий собі природний відбір, якщо ви розумієте, про що я.

— Природний відбір? — здивовано перепитує Пер.

— Ну… стати сильним, щось таке…

Я дивлюся на нього майже благально. Бо ж він сам коротун, як і я. Сухорлявий і не надто сильний.

Пер поглядає то на мене, то на виноградину в моїй долоні.

— Я знаю безліч ліпших способів продемонструвати силу, — мовить він і більше нічого не каже.

Ми разом виходимо в темряву ночі.

Надворі стовбичать Карл та Сіндре і дуже погано намагаються вдавати, мовби нічого не сталося. Кілька крутих дівчат теж стоять поблизу. Вони замовкають, коли ми виходимо.

Я важко ковтаю. Дивлюся на Пера, чоловіка, якого я обізвав порочним курдупелем. І думаю: ось зараз почнеться! Зараз увесь клас довідається, що я всіх водив довкруги пальця, дурив… виноградиною. Моє майбутнє у зграї зруйноване навіки.

Пер прокашлюється і говорить високим чітким голосом:

— Антон сидітиме під арештом у своїй кімнаті весь вечір.

— Що?! — зойкнули круті дівчата.

Карл і Сіндре винувато потуплюють очі.

А я собі подумав: Порочний Пер найкраща людина, яку я знаю. У цілому світі…

Згодом, коли ми з Уле вже лежали у своїх спальниках, Уле промовив:

— А я так і не розповів свою історію про привидів.

Я промовчав. Бо знову вчинив, як боягуз, — вдав, наче заснув.

Та я ще довго не сплю. Лежу й прислухаюся, як дихання Уле поволі переходить у сонне сопіння. Чую сміх і розмови однокласників біля багаття і кручуся у спальнику, який досі смердить пліснявою.

З-перед очей ніяк не зникають картини: Кароліна з увібраною в плечі головою. Звук мого голосу, коли я назвав її діжкою. І Уле з книжкою про гриби, поцупленою в Сіґне Салвесен.

Тієї миті, у тісній липкій оболонці спальника, я раптом розумію, ким почуваюся. І яким маленьким та бридким.

Антон Альбертсен — запліснявіла личинка.

Прогнилий наскрізь.