Антон та інші зі зграї

ПАН І ПАНІ ЛАСТІВКИ

Звичайна річ приносити з собою подарунки, коли йдеш в гості до новонароджених. У кожному разі, коли народжується шестірня.

Я простягаю Сіґне пакет сирних кульок, куплених у сусідній крамничці. Вона ж, певним чином, повитуха малят.

Тато з Анною ще не повернулися з літнього будиночка, тому я прийшов відразу сюди. Тобто відразу після шкільної мандрівки. І нарешті, уперше за добу, можу розслабитися і щиро всміхатися. Бо на підлозі ванної у помешканні Сіґне сидить Іне й сяє від гордощів.

— Дивись, які вони солоденькі! — усміхається вона.

Я зазираю у картонну пачку. Шапку забрали, а замість неї на купі вовняних шкарпеток і паперових серветок лежать шість крихітних пухнастих кульок і трусяться. Живі-живісінькі, з мацюпусінькими дзьобиками і маленькими вузькими очками.

Наші пташенята. Я такий щасливий, аж тремчу.

Обережно сідаю на підлогу, ніби плитки ванної такі ж крихкі, як пташенята.

— Ти була при їхньому народженні? — питаю я.

Іне киває, не відводячи очей від пачки.

— Це було як диво, — промовляє вона.

О, як я люблю Іне. Усе в ній і її усю. Шкільна мандрівка стерлася з пам’яті, кудись запропастилися і Уле, і Кароліна, і виноград.

Я прихиляюся до Іне і відчуваю, що саме таким і повинно бути життя. З коханою, і пташенятами, і теплою підлогою у ванній. І ніякого тобі природного відбору.

— Уявляєш, ми їх врятували!!! — кажу я.

Іне киває, трохи задумливо.

— Одному знадобилася допомога. Він не зумів сам вибратися з яєчка.

Пташеня, на яке вона показує, забилося у куточок пачки, притиснувши дзьобик до груденят. П’ятеро інших туляться в іншому кутку.

Сумне видовище.

— Чому воно сидить окремо?

— Не знаю, — відповідає Іне і поважніє на обличчі. — Може, воно… інакше?

— Так іноді буває зі звірятами. Не всім щастить вижити, — озивається Сіґне; вона стоїть у дверях з пачкою сирних кульок, схиливши набік голову.

— Що ви маєте на увазі? — нарешті Іне відводить погляд від пташенят, похмуро дивиться на Сіґне Салвесен, перш ніж відповісти на своє ж запитання: — Звісно, воно виживе. МУСИТЬ!

Така вже Іне: хоче врятувати геть усіх. Котів, які загубилися, собак, які кульгають, і черепах, які потрапили під авто. Іноді вона й Уле рятує.

Мабуть, адвокатські штучки в неї в генах сидять, не інакше, як стане захисницею людських прав. Або звірячих прав, якщо такі існують.

— Ми обов’язково спробуємо його врятувати, — запевняє Сіґне.

Ми йдемо за нею на кухню, а вона розповідає нам, що ходила в зоокрамницю і купила спеціальний пташенячий корм. Уявляєте, на ходунцях!

— Їх треба дуже часто годувати, — пояснює Сіґне, насипаючи собі в мисочку сирні кульки. — Мусите мені допомагати.

Ми обоє ревно киваємо. Й усміхаємося одне одному. Бо це ж так класно — годувати пташенят, наших пташенят.

— Щодня допомагатимемо, — обіцяє Іне.

— Щодня, — обіцяю я.

Ми їмо сирні кульки замість печива «Марія», і це класно. А що я добре вихований, то цікавлюся у Сіґне її здоров’ям. Точніше кажучи, цікавлюся, чи вона й досі сердиться на ходунці. Бо сьогодні Сіґне опирається на ціпок, а застелені серветкою ходунці стоять самотньо в кутку, на них — вазонок.

— Більше серджуся на свою сестру, — бурчить Сіґне. — Учора вона звинуватила мене, ніби я вкрала в неї виделки.

Я не стримую сміху.

— Вона завжди була такою божевільною?

— Вічно була злючкою і впертюхом, а на голову почала слабувати віднедавна. Уявляєте, у неї шафа напхом напхана котячим кормом!

— Але ж це не дуже погано?

— Вона не має кота!

Мені більше подобаються пташки, думаю я згодом. З багатьох причин. Бо ми з Іне знову заходимо у ванну до ластів’ят, і я можу посидіти з нею на підлозі, тісно притулившись плечима. Ми дивимося на крихітних пухнастиків, мені хочеться сказати щось урочисте.

— Ми ніби стали батьками! — кажу я, але фраза трохи дивна, тож я зі сміхом додаю: — Пан і пані Ластівки.

Іне дивиться на мене й теж сміється.

— Ти такий потішний, Антоне!

— Потішний?

Іне киває. А тоді кошлатить мені чуприну, так по-коханому.

— І це я люблю в тобі найбільше!

Я, власне, хотів взяти її за руку. Перед самими цими словами. Може, навіть поцілувати в губи. А тут завмер і задумався: то саме ЦЕ в мені лише й любить Іне?

Глибоко в душі мені хочеться, щоб вона сказала щось зовсім інше. Що я подобаюсь їй, бо милий і класний. Бо в мені багато впевненості в собі, домінантності й розмашистих кроків. Або я їй подобаюся, бо в мене, наприклад, круті біцепси…

Але ж ні! Я потішний! Чи ще гірше: смішний. З великими вухами… І це вона в мені любить.

Удома нікого немає. Анна з татом повернуться надвечір.

Я зачиняю за собою двері. Користуючись нагодою, що сам удома і ніхто не дивитиметься на мене дивно, з’їдаю три банани й баночку сиру. Потім сім разів відтискаюся на килимку перед телевізором, потім шукаю в комірчині в коридорі рулетку, але знаходжу лише складаний «метр», складаю й розкладаю його, дивлячись телевізор, — добра вправа.

— Хо-хо!

Це — Анна. І тато. Вони не просто заходять, а майже ввалюються у коридор. Судячи з голосів, дуже радісні й веселі.

— Гарною була мандрівка? — питають обоє.

Я їх запитую про те саме. Бо абсолютно впевнений, що їм мандрувалося ліпше, ніж мені. (Татові точно не довелося тягати на спині через всю галявину товстезних дівчат і запихати під губу виноградини.)

— Неймовірною! — відповідають тато й Анна майже в один голос.

Анна вішає куртку на вішак, а тато ще раз збігає униз до авта.

— Ми дорогою заїжджали до Анни й прихопили… дещо з речей, — зніяковілим хрипким голосом каже тато, повернувшись до помешкання.

Я витріщаюся на три великі валізи, які він важко поставив на підлогу в коридорі. А тоді переводжу погляд на тата.

— Та вже бачу…