Антон та інші зі зграї

ХЛОПЧИНА (13) ВЧИНЯЄ АКТ ВАНДАЛІЗМУ

Деякі речі робиш уперше. А деякі — востаннє.

Я стою перед «Ківі», озброєний чорною тушшю й мобільним телефоном Уле, і впевнений в одному: уперше і востаннє! Ніколи-ніколи такого не повторю!

Четвер по обіді. Я попросив Уле не виходити з дому. Чесно кажучи, мені зовсім зараз не потрібний ні він, ані його мова тіла. Мені, гадаю, потрібне диво. Допомога з небес чи щось таке. Тому, коли двері крамниці відчиняються, я чиню так, як футболісти-католики перед виходом на поле. Здається, це називається «хреститися»…

Із заціпенілим поглядом, не повертаючи нікуди голови, входжу досередини, розглядаюся за газетами, панічно тереблю у кишені ручку. Так, я продумав, як усе провернути. Ручка — у правій руці, мобільний Уле — у лівій. Ну, і, звичайно, ніхто не повинен цього бачити.

Але те, що годиться для футболістів-католиків, у мене, ясна річ, не спрацьовує.

Перша невдача: газети лежать у стояку біля самої каси.

Друга невдача: хто сидить на касі? Звісно, бородатий чоловік. Чоловік, який питав мене, чи я маю клієнтську картку. І який репетував на всю крамницю: «ТИ КУДИ?!» — коли я втікав від шести пачок жіночих прокладок.

Ясно як білий день: небеса мені сьогодні нічим не допоможуть!

Я роззираюся і бачу все в чорних тонах. Та все ж з’являється якийсь проблиск. Бо ж газети й журнали — це майже те саме, хіба ні? Принаймні схожі.

На відміну від газет, журнали стоять у глибині залу.

Біля журналів стовбичить якась жінка. Шкода… Але я стаю поруч із нею і оцінюю ситуацію.

Чи радше оцінюю журнали. Якщо малювати вуса, то мають бути ж обличчя. А якщо спершу подомальовувати пісюни…

Від самого початку стає зрозуміло: знайти представників чоловічого роду буде важко, бо навіть журнали для чоловіків мають обкладинки з жінками. За винятком «Життя в дикій природі» та «Рибальства» з лосем на тлі заходу сонця і чоловіком з лососем у руках. Та якщо йдеться про акт вандалізму, то стать не має аж такого значення.

Усе ж я вирішую почати з вусів. Обираю «Ми шістдесятирічні», «Дім» та «Твої гроші» з милими мармизами крупним планом на обкладинках. Скоренько наквацяю вуса, хай лиш дама зникне.

Вона майже йде, та спершу гортає журнал «У добрій формі», а потім, скрушно зітхаючи, кладе на полицю.

Я теж зітхаю, нервово озираюся. Але швидко підбадьорююся, бо полиця з журналами наполовину схована від каси й від решти крамниці.

Я виймаю телефон Уле, вмикаю камеру.

За мить — сигнал на старт. Дама біля мене вирішує взяти «Апетит» і відразу зникає за полицями з мийними засобами й туалетним папером.

ОК, втрачати нема чого. Ручка — з кишені, телефон — в режим зйомки. Починаю з «Дому». «Яблучно-пирогове щастя» написано вгорі, жінка на обкладинці щасливо всміхається з великим пирогом у руках.

З домальованими гітлерівськими вусиками вона й далі всміхається.

Бабуська в журналі «Ми шістдесятирічні» тепер красується з закрученими догори вусами, а жінка-мільярдер на обкладинці «Мої гроші» — з вусиками-щіткою. Я мимоволі всміхаюся. Але не забуваю роззиратися навкруги й із задоволенням констатую, що мого робочого спокою ніхто не порушує.

Домальовано п’ять вусів. Що ж, усе йде за планом. Я майже починаю вірити в Бога.

— Лише трішки мені допоможи, — безгучно шепочу я Йому. — Ще п’ять пісюнів і все!

Ніколи не знаєш, чи Бог усе сприймає буквально.

Першим обираю рибака з лососем. Результат не надто достовірний, але я й не маю таких намірів. Потім змінюю стать ще двом дамам на фотообкладинках і мільярдерці, обличчя якої щойно освіжив вусами-щіткою.

Yes! Чотири з п’ятьох! Знову роззираюся. Аж так добре не буває: поблизу мене ані живої душі.

На жаль, на полиці не так багато журналів з фото на повний зріст. Я трохи втрачаю час, швидко перебираючи журнали. «Мисливство», «Пенні» чи «Ілюстрована наука»?

Кінь у «Пенні» стоїть за кущем, а робот в «Ілюстрованій науці» має колеса замість ніг.

Зрештою, домальовую пісюн лосю на обкладинці «Життя в дикій природі» і полегшено зітхаю… на дві секунди.

Раптом завважую, що щось не те. Може, якась тінь або ледь чутний звук. Важко визначити.

Одне ясно: це зовсім не Бог прийшов мені на допомогу. Хтось кахикає просто в мене за спиною. Кахикає характерно для чоловіків.

— А ти знаєш, що ми в крамниці маємо відеонагляд? — начеб упізнаю я басовитий голос.

Моє серце провалюється аж у п’яти.

Я поволі обертаюся. Не смію підвести очі. Та й зайве підводити очі. Мені достатньо того, що я бачу внизу: пара ніг у штанах… зелених.

— Ти розумієш, що я можу здати тебе в поліцію? — запитує касир.

Його звати Ґейр, так написано на бейджику.

— Здати в поліцію? — перепитую я змертвілим голосом.

— За вандалізм…

Касир суворо дивиться на мене.

Я гарячково роздумую, як би то накивати п’ятами. Але Ґейр — великий дядько. З моїм щастям, не здивувався б, що він чемпіон світу з боротьби.

— То був… своєрідний експеримент, — мимрю я.

— Ага… Який саме?

— Ну… соціальний, — кажу, бо десь чув такий термін — «соціальний експеримент».

— І чого ж він стосується?

Чого стосується? Уявлення не маю. Мій погляд ковзає фотографією жінки на обкладинці «Shape up».

— Жінок, — випалюю навмання.

— Жінок? — Ґейр витріщається на «Життя у дикій природі».

Господи! Що цей чоловік собі про мене подумав? Хлопчисько, який купує шість упаковок жіночих прокладок і домальовує пісюни ЛОСЯМ?!

Заради дослідження про ЖІНОК?!

Та найгірше в тій ситуації те, шо він справді може мене ЗДАТИ! У поліцію…

Я вже бачу в уяві заголовки газет. «Хлопчина (13) вчиняє акт вандалізму: домальовує статеві органи лосю». Або: «Родина у відчаї: ніколи не думали, що він на таке здатний».

— Я можу заплатити, — белькочу я, витягуючи гаманець із задньої кишені штанів. — Чотириста… — нишпорю ще в кишені за монетами. — Чотириста сімнадцять. Більше не маю!

Тремтячою рукою простягаю гроші касирові.

Якусь мить панує тиша. Ґейр рахує, потім підводить на мене погляд.

І раптом повертає гроші.

— Не варто, грошей однаково замало, — каже він.

Я відчуваю, що ось-ось заплачу. Як маленька дитина. Кинуся в ноги, вчеплюся в зелені штанини й благатиму милосердя і пощади.

Але Ґейр голосно крекче. Багатозначно киває на туш у моїй долоні, простягає руку.

Я неохоче підкоряюся.

— Соціальний експеримент, кажеш?

Ґейр підманює мене пальцем ближче, зловісно усміхаючись.

Я підходжу, мов загіпнотизований, і, мов загіпнотизовано, дивлюся, як він виймає корок з пляшечки з тушшю.