Антон та інші зі зграї

СОЛОДОЩІ Й БОЖЕВІЛЬНІ ДАМИ

У неділю я іду до Уле. Малюнок на чолі зник (мабуть, я його випітнів), а Уле видужав. Я беру з собою фільм і пакетик таких «гумових» кислуватих желейок, їх Уле дуже любить.

— А я думав, ми тренуватимемося, — здивовано дивиться на пакетик Уле.

Ні… Десь я вичитав, що сила волі, як м’язи. Можна натренувати, а можна й переборщити. Саме зараз моя сила волі задубіла від надміру молочної кислоти. Цілковито виснажився, намагаючись бути крутеликом, домальовуючи лосям пісюни та втікаючи в торговельному центрі від дядьків з багетами. Фізичні вправи — понад мої сили.

До того ж Іне не надто цікавлять мої біцепси.

— Ліпше розважимося, — пропоную я.

Відчуваю, що саме цієї миті мені кортить побути найкращим другом на світі. Навіть про пісюни можу поговорити.

Але для початку прямую у вітальню Уле, де стоїть телевізор, і вмикаю фільм. На кухні знаходжу глибокий таріль, насипаю ласощі й по-приятельському плескаю Уле по плечі.

І раптом Уле каже щось таке, чого я не хотів би почути.

— Хіба для тебе не важливо, аби я став крутим?

По дорозі додому заходжу до Сіґне. Сам. Іне на репетиції мюзиклу. У недільний вечір! Не збагну, який учитель погоджується працювати понаднормово заради такої дурні!

Спершу провідую пташенят. Щойно я відчиняю двері ванної і ступаю на скрипучий поріг, у коробці прокидається життя. Та я таки встигаю побачити, як вони сплять. Як завжди: п’ятеро — в одному кутку, а останній — у протилежному.

Раптом мені стає так важко на душі. П’ятеро ластів’ят, побачивши мене, тріпочуть крильцями й підстрибують, а шосте сумно принишкло, лише раз стріпнулося і знову опустило голівку, мовби змирилося з жорстокою долею.

Хай йому грець, тому природному відбору!

Попереднього разу ми з Іне влаштували їм тренувальні польоти. Садили пташенят на пральну машинку й пильнували, як вони незграбно злітали донизу. Підлогу ми завбачливо вистелили купою м’яких рушників. А позавчора одне ластів’я долетіло аж до стояка душу.

Сьогодні я сам, і тренувальні польоти не такі захопливі, як зазвичай.

За якийсь час у дверях з пакетиком сирних кульок з’являється Сіґне.

— Скоро доведеться відпускати їх на волю, — каже вона, схиливши набік голову й розглядаючи пташенят. — Вони ж перелітні птахи, розумієш?

Сіґне трусить пакетиком — чи багато ще кульок. Я встаю з підлоги.

Дорогою до вітальні стара жінка зупиняється біля шафи перед телевізором, виймає касетку, дуже давню на вигляд.

— Моя сестра переїхала до старечого будинку, — пояснює вона. — Коли ми прибирали в помешканні, я знайшла її і забрала собі.

Сіґне простягає мені касетку, я відчиняю. Усередині лежить маленький слоник. Вирізьблений з темно-зеленого каменю.

— Коли його побачила, подумала про тебе. Він твій…

Подарунок? Я виймаю слоника з касетки, усміхаюся Сіґне.

— Дуже дякую!

Надзвичайно приємно отримувати подарунки. Лише не розумію, чому Сіґне, побачивши зеленого слоника, відразу подумала про мене. Але ж про таке, певно, не питають?

— Вашій сестрі стало ліпше?

— Та-а… Принаймні вже не кусається…

Сіґне вміє бачити позитиви в житті, думаю я.

— І лаятися перестала, — Сіґне висипає сирні кульки в мисочку й додає: — Розмовляти теж перестала. Лише ойкає увесь день.

— Ойкає? — вражено перепитую я.

— Безперестанку! — киває Сіґне.

— Гм… — невпевнено хмикаю я. — Але це, мабуть, ліпше, ніж було?

Сіґне зітхає, важко опускається на стілець.

— Знаєш… ніколи не думала, що мені так бракуватиме її сварливості, — вона бере з мисочки кульку. — Це як у тій зграї, про яку ти кажеш. Хтось до неї приєднується, а хтось покидає…