Антон та інші зі зграї

ТАКІ ЗАКОНИ ПРИРОДИ

Надворі дедалі більше заходить осінь. І в повітря, і в дерева — повсюди.

Одного дня на початку жовтня мені телефонує Сіґне.

— Гадаю, уже час, — без жодних пояснень каже вона. — Скажімо, о третій?

Отже, час настав. Я телефоную Іне.

— Птахам пора летіти на південь, — кажу їй.

Коли ми приходимо, Сіґне вже чекає на нас у пальті й дивному капелюшку. Я зношу вниз ходунці, а Іне — картонну пачку з пташенятами. Ми мовчимо й почуваємося дуже урочисто — усі троє.

Дивовижно: я завжди розумів, що цей момент настане, і водночас відчував, що до нього ще дуже далеко. Дивовижно, що він настав ось ЗАРАЗ.

Перед нашою багатоповерхівкою Іне ставить пачку на лавку й знімає з неї решітку.

— Щасливої мандрівки в теплі краї! — бажає вона пташкам — зовсім тихенько.

Ми поволі відходимо від пачки.

Пташенята відразу розуміють. Розуміють, що над ними небо. Не біла стеля ванної, а справжнє велике синє небо, у яке можна злетіти.

Одне за одним вони покидають пачку. Одне за одним здіймаються вище й вище, ніби літали все своє життя. Вони радісно цвіркочуть, мовби співають оду життю.

Ми довго стоїмо, задерши голови, аж починає боліти шия, а Сіґне доводиться сісти на лавку. Пташки кружляють над нами ген далеко вгорі. Це МИ врятували їм життя! Він цієї думки мені аж мурашки бігають по спині.

Ми тішимося, доки нам не спадає на думку їх порахувати. Нарахували п’ятьох…

Повітря у моїх легенях мовби застигло. Я переводжу погляд на пачку й спершу його не бачу.

— Онде! — вигукує Іне.

Я веду очима за її поглядом. І теж бачу… Шосте пташеня зовсім сховане за пачкою.

Воно вибралося з гнізда й тепер чеберяє до краю лавки, схиливши набік голівку, як усі пташки, коли хочуть подивитися униз. На краю зупиняється, розгойдується, тріпоче крильцями, але не злітає.

Я відразу здогадуюся: це те пташеня, яке з самого початку відбилося від гурту.

Ми стоїмо, завмерши. Майже не дихаємо. Ніби найменший порух позбавить нас надії.

А тоді… Стається диво! Пташеня енергійно тріпотить крилами. Злітає над лавкою.

Ми затамовуємо подих — Іне, Сіґне і я. Так, воно летить! Але частіше махає крильцями, ніж решта. Так, наче повітря чинить йому опір.

Ти мусиш, думаю я. Я майже благаю. Тобі вдасться!

Але як допомогти пташеняті силою думки? Як можу Я допомогти йому полетіти?

Шосте пташеня падає на землю, під лавку. Лежить і тремтить.

Іне підбирає його. Довго тримає в долонях, а потім обережно кладе знову в пачку.

— Вони його покинули, — промовляє вона зі сльозами на очах.

Сіґне обіймає Іне за плечі.

— Такі закони природи, — мовить вона.

Не зронивши ні слова, ми відносимо пачку до помешкання Сіґне.

Сіґне теж мовчить, але пригощає нас соком та печивом.