Антон та інші зі зграї

ЧОМУ ПОТРІБНА ШАПКА

Статус Антона Альбертсена, 13 років:

Колір волосся: звичайний

Очі: сірі

Зріст: не вартий уваги

Особливі прикмети: пісюн на чолі

О, так. Саме таким жахливим може бути життя. Ґейр у зелених штанах намалював пісюн на моєму чолі. Тушшю.

Я біжу додому, плач бухикає в горлі, я з несамовитим гнівом у душі фантазую, ЩО намалював би на чолі Ґейра. І КУДИ копнув би його щосили! І який прибацаний вигляд він має у зелених штанях!

А ще думаю, як було б чудово, якби ми жили в суспільстві, позбавленому камер відеоспостереження.

У голові лише одна незлостива думка: я неймовірно люблю светри з великими капюшонами. Розумію тепер, чому арештовані злочинці натягають на голови капюшони.

Удома я відразу кидаюся до ванної. Я мию-мию усіма милами, які в нас є; тру-тру усіма губками, які мають хоч таку-сяку шкрябачку. Але малюнок однаково чорний, міняється лише тло. Тобто моє чоло стало яскраво-червоним.

І навіщо я підстриг свій чудовий довгий чуб!

Я з відчаєм дивлюся на себе в дзеркало. Коротке волосся лише наполовину прикриває величезні кулі Ґейра (тобто ті, які ВІН намалював). І що іще гірше: вершок (самі знаєте чого) майже сягає брів.

— Шапку за столом можна було б зняти, — каже згодом тато, коли я виходжу зі своєї кімнати, а з кухні пахне смаженою цибулею.

Кажучи це, тато більше дивиться на Анну, ніж на мене.

— Новий імідж, — відповідаю я, потупивши очі.

— Стильно, — усміхається Анна.

Ну, слава Богу. Але думаю, що вона бреше. Моя голова в тісній шапці скидається на яйце.

— Он як! — киває тато. — Так-так, з хлопчика виріс юнак.

Попри всю трагедійність ситуації, я мимоволі всміхаюся. Мені здається, що тато зазвичай називає мене юнаком за вчинки, яких не розуміє. Він сказав точнісінько це саме, коли я пояснив йому придибашку з канапками того дня, коли тато, сам того не знаючи, був Б’ярном Мортеном Еллефсрюдом. (Я збрехав, що ми з хлопцями начебто посперечалися на жарт.)

Ми сідаємо за стіл, я видихаю. Дивно, але саме зараз начеб слушний момент сказати те, про що я вже давно думаю.

— Тату?

Тато здивовано дивиться на мене.

— А ти ніколи не замислювався над тим, щоб змінити свій імідж?

— Імідж? — перепитує тато.

Я цілком вірю, що він ніколи раніше не чув такого слова.

Анна, здається, ледь стримує сміх.

— Отой… кінський хвіст…

Тато вмить світліє на обличчі.

— О, ти знаєш, я вже давно хотів купити собі берет.

БЕРЕТ?! До чого б я не брався, усе приречене на катастрофу! Я мовчки скрушно хитаю головою.

— Трохи такий… французький… як у художників, га?

Тато хитрувато всміхається і запитально дивиться на нас з Анною.

Не забувайте: мій тато продає дачні туалети! Він ані разу не художник!

Анна голосно сміється.

— Тоді ще й багет купи, — каже вона крізь сміх. — А я завтра на обід приготую французький цибуляний суп…

Завтра, еге ж… Мої думки несподівано змінюють русло в ще гіршому напрямку, ніж берети.

— Завтра я іду в кіно…