Антон та інші зі зграї

ГОЛОВНИЙ У БОМБОСХОВИЩІ

— Чому ми тут? — питає Кароліна.

Ми в бомбосховищі нашої багатоповерхівки. Довелося довго вмовляти її спуститися сюди. Якби не Нільс та Ейвінн, вона стовідсотково не погодилась би.

З нами ще четверо дівчат з С-класу, окрім Іне й Мартіна. На цих двох я волію не дивитися на той випадок, якщо вони раптом тримаються за руки.

(Я й Уле пробував сюди заманити. Але його, напевно, більше цікавлять рожеві леді. І власна крутизна. Навіть не знаю, що мені з цим вдіяти…)

Разом нас десятеро. Ось саме зараз дев’ятеро стоять переді мною на холодному плетеному з шматяних клаптиків хіднику, погляди в них скептичні.

Я прокашлюю від хрипоти голос.

— Ми тут зібралися, щоб встругнути дещо нечуване!

Я промовляю з таким запалом, якого й сам від себе не сподівався. Ніби якийсь політик, але в доброму сенсі цього слова.

Дев’ятеро переді мною починають поволі відтавати й усміхатися. Навіть пирскати сміхом одне до одного. Та найвище досягнення: вони схвально кивають!

Потім я підключаю мобільний до динаміка.

— Віддаю головування Мартінові! — урочисто оголошую я.

Мої слова, попри те, що я один з невдах-заучок, звучать трохи по-дорослому й дуже пишномовно — сам це чую.

Мартін виходить наперед. Чорний чуб, білі зуби. Сміху в очах більше, ніж я будь-коли за ним помічав.

— Готові? — питає Мартін.

— Що ви там виробляєте у бомбосховищі? — не витримує тато на третій вечір, дивлячись, як я виходжу з помешкання з динаміком у руках.

Йому, мабуть, не менш цікаво, чому я щовечора відтискаюся у своїй кімнаті.

— Таємниця…

Якби я мав кохану, то був би незмірно щасливий. А так просто почуваюся не настільки погано, як раніше.

Тато ж видається дуже вдоволеним. Він посвистує і мугикає собі під ніс, навіть животик у нього намалювався, якщо дивитися на нього в профіль. Дивує лиш одне: він досі не поголився. Ще й без кінця розпитує, як я ставлюся до Анни. Чи я не проти Анниних спагеті й чи не проти, що вони ходять гуляти без мене.

Коли я цього вечора повертаюся додому, тато питає мене про Різдво, хоча до Різдва ще цілий місяць.

Треба пояснити: зазвичай на Різдво ми їздимо на північ, у Трумс. До бабусі, татової мами, і тітки Ґрю, яка напалює грубку так, що в хаті настає п’ятдесятиградусна спекота. І годує нас лютефіском — в’яленою тріскою, коли треба й не треба. З одного боку, там класно, а з іншого — не дуже.

— Ми чудово можемо відсвяткувати Різдво й удома, — кажу я татові. — З Анною, наприклад.

Тато невимовно радіє.

— Справді?

— Звичайно! — впевнено відповідаю я, бо не так давно став тим, хто гуртує навколо себе людей. Принаймні невдах і маминих синочків.

Тато куйовдить мені волосся, усміхається.

— Ти чудовий хлопець, Антоне!

Ага… думаю я собі. Чудовіший, ніж раніше. Бо Кароліна тепер частіше всміхається, а Мартін став шефом у нашому бомбосховищі. А це немало!

Я йду в свою кімнату, виконую десять відтискань від підлоги й чищу зуби.