Антон та інші зі зграї

Я ВЛИВАЮСЯ

П’ятниця, моя підсвідомість така настрашена, що намагається проспати перший урок — норвезьку. Тому я зриваюся спросоння на двадцять хвилин пізніше.

Перед класом мене лякає ще одне: чи достатньо напшикав дезодоранту під пахви, бо ж біг усю дорогу з дому до школи.

Учні вже порозгортали підручники з норвезької мови, коли я роблю невдалу спробу прокрастися до класу непоміченим.

— Привіт, Антоне, — відразу помічає мене Пер.

Я не смію глянути йому в вічі (не знаю, як можна глянути в вічі людині, яку обізвав порочним курдупелем). Я щось крехчу у відповідь і пірнаю в наплічник, щойно сівши за парту.

Констатую, що забув обгорнути підручник обкладинкою, але вибирати таки доведеться: або нарватися на зауваження вчителя, або позбавити себе захисного камуфляжу. Тому я ставлю книжку сторч на дальшому краю парти, а сам ховаюся за нею, намагаючись злитися зі стільницею.

Мій п’ятий день в старшій школі, я спорудив собі фортецю.

Урок тягнеться довго, мені вже стерпла потилиця. І саме тоді, коли я вже повірив, що врятований, лунає гучний голос Пера, який заглушає дзвоник з уроку.

— Антоне, я хотів би попросити тебе на два слова!

Зненацька підручник завалюється, і ось ми вже обидва з ним лежимо долілиць на парті.

Ой, ні, думаю я. Але киваю, черкаючи підборіддям по стільниці. Заздрісно дивлюся на підручник з норвезької, який може собі спокійненько лежати, а в мене серце вистрибує, і майбутнє вимальовується геть нерадісне.

На два слова, ага… Не інакше, як доведеться вислухати не одну сотню слів!

Потім я довго чекаю. На Пера, який неквапно складає свої книжки, на Карла, який останнім виходить з класу (уже в дверях він подає мені знак, мовляв, тримайся! Але це не надто допомагає).

— Отже, — починає Пер.

Він проходить між партами, сідає поруч зі мною, за парту Енергійного Ейвінна. Я бачу, що його ноги не досягають підлоги.

— Отже, подобається тобі старша школа?

Що? Я здивовано витріщаюся на нього. Чи подобається мені школа? Я ж думав, ми говоритимемо про те, чи подобаюсь я ЙОМУ! Чи радше: про те, як я йому НЕ подобаюся.

Мабуть, учитель розігрівається перед серйознішою розмовою. Багато дорослих починають розмову з чогось приємного, перш ніж перейти до неприємностей. І все ж я здивований.

— Ну, так, — кажу я і раптом бовкаю те, що казав нещодавно Сіґне Салвесен. — Я… намагаюся… влитися…

— Влитися?

— Так.

— Гаразд… І як, на твою думку, відбувається влиття?

Я не знаю, що відповісти. Бо не всюди влиття успішне. Як-от з Мартіном, наприклад. І Уле ніяк не спроможеться влитися. А от з Сіндре й Карлом ситуація начеб ліпша. Не розумію лише, чи тим шляхом, що треба, усе простує.

— Та-а, — бурмочу я. — Начеб непогано… довливався десь до середини.

— Гм, — спроквола киває Пер. — Може, хочеш поговорити?

Поговорити? Раптом до мене доходить: Пер не мав наміру вичитувати мене за порочного курдупеля. Зовсім навпаки. Він хвилюється, чи все в мене гаразд. Може, мені непросто в сім’ї. Не знаю, що гірше.

— Ні, — кажу я. — Не дуже люблю балачки.

— ОК, хай так…

Пер попліскує мене по плечі.

Я ще якийсь час сиджу за партою. Почуваюся наче драґлі. Хоча мав би радіти.