Антон та інші зі зграї

ЖИТТЯ У ЗГРАЇ

Як завжди, я прокидаюся у день Святвечора на світанку. Змалку так прокидався. Вважаю, що це якось трохи по-дитячому.

Анна ночувала цієї ночі в себе вдома. Коли нарешті встає тато, ми снідаємо імбирним печивом і гарячим шоколадом. Посеред столу стоїть давня, змайстрована ще в садочку, фігурка різдвяного гнома. Тоді я не вмів добре малювати, тому мій гномик має трохи хитруватий вигляд з одним великим і другим дуже маленьким оком.

На щастя, не мені сьогодні грати роль різдвяного гнома. Однак тато просить допомогти йому створити магію, побути — як він каже — підтримкою в тилу.

— Це ж приємно, познайомитися з родиною Анни, — додає він.

Що ж, вони також маленька зграя. До того ж мені дуже цікаво, як тато впорається з роллю.

Я дивлюся по телевізору різдвяні фільми. Іне надсилає мені фото, як вони з Мартіном ласують марципаном. Я посилаю смс-ку Уле.

«Гарного Різдва, друже!» — пишу я ВЕЛИКИМИ літерами.

— Готовий? — питає за кілька годин тато.

Він уже стоїть у коридорі з маскою на обличчі й гном’ячою шапочкою на голові, у трохи зім’ятому червоному довгому плащі.

Звісно, я готовий. Щоправда, трохи смішно сидіти на передньому сидінні «сааба» з різдвяним гномом за водія, але для того, хто ще зовсім недавно танцював з помаранчами між ногами, це просто дрібниці.

Я більше нервую в передчутті зустрічі з племінниками Анни. Маленьких діток, мабуть, дуже розчарує забудькуватість різдвяної пані гномової, яка забула принести подарунки.

— Ви з Анною синхронізували свої годинники? — питаю я в тата.

Бо ж хай там як, а сьогодні Святвечір, не можна засмучувати малят надто довго.

Тато знаходить дірку для паркування, упирається у сміттєвий контейнер.

— Ти передивився пригодницьких фільмів! — трохи нервово сміється він.

Якщо комусь цікаво: НЕМА нічого пригодницького в тому, щоб у Святвечір ховатися зі знервованим різдвяним гномом у чужому будинковому коридорі. Тато, як недосвідчений грабіжник банку, раз у раз поглядає на годинник. Мушу визнати, що три хвилини перед дверима Анниної сестри видаються нескінченними.

Тато мав би радіти, що Аннина сестра має сьогодні вечірнє чергування. Саме тому різдвяні гноми прийшли так рано до її дітей. Скоро татові муки скінчаться.

Він знову зиркає на годинник і знову схвильовано зітхає під маскою. Нарешті глибоко вдихає, завдає мішок з подарунками на спину й дзвонить у двері.

Двері відчиняє дитина, чотири- чи п’ятирічний хлопчик, здивовано дивиться на нас.

— Привіт-привіт! — нерішуче вітається тато.

— Привіт! — відповідає хлопчик і біжить углиб помешкання.

Тато — за ним. У вітальні за святковим столом з велетенською індичкою сидять четверо членів родини й старий чоловік у візку.

Вони насторожено витріщаються на нас. Спершу на тата, який бездарно вживається у роль, вдаючи, що прогинається під вагою подарунків і без кінця викрикує своє «привіт-привіт». Потім — на мене, який ледь не наступає татові на п’яти із загіпсованою рукою.

То це і є родина Анни, думаю я. Нова зграя?

Хотілось би побачити веселіші обличчя! Усі, за винятком індички, суворо дивляться на тата, міряють його поглядами — від маски до недоречних кросівок, котрі виглядають з-під червоного плаща.

Цікаво, мимоволі думаю я, чи бідолашний тато теж відчуває тривогу, як і я усю цю осінь: невже треба вливатися саме в цю зграю?

Мабуть, у наших родинних генах закладено погану здатність вливатися у зграю. Коли ми підходимо до самого столу, завважуємо, що бракує головної дійової особи. Де Анна? Татова пані гномова? Вона б уже мала бути тут!

Тато також робить таке відкриття. І, мабуть, думає про те ж, що і я. Що Анна спізнюється й ось-ось з’явиться. Тато розгублено вертить на всі боки головою.

— Е-е… — мимрить він.

Та це ні в які рамки не влазить! Різдвяний гном ніяк не може тупцяти в домі й мовчати. Але й подарунки роздавати без Анни не може.

— Ось і знову настало Різдво, — прокашлюється гном.

— Ага… настало, — відповідає жінка, яка, мабуть, Аннина сестра.

Тиша. Різдвяний гном починає впадати в паніку.

— Але сніг змушує на себе чекати.

— Еге ж…

Чесно! Невже у цій родині ніхто не чув про правила спілкування? Соціальні антени, так би мовити?

Вочевидь, ні. Знову западає тиша. І тоді тато вирішує взяти ситуацію у свої руки, якщо вже дорослі у цій хаті безпомічні. Він гладить хлопчика по голові й каже:

— Може, ми вам… пісеньку заспіваємо?

Лишень не це! Усе, що завгодно, тільки не це, думаю я. Якщо тато заспіває, обоє племінників Анни навіки втратять віру в різдвяного гнома!

Та я не встигаю його зупинити.

«У стодолі сидить гном, їсть різдвяну кашу, — співає тато соло, несамовито фальшуючи. — Солодку й смачну, солодку й смачну…»

При цьому він помахує рукою, запрошуючи й мене приєднатися до співів.

Але всьому має бути межа. Нізащо в світі не всміхнуся і не зрадію такій публіці! (Вони наче громом прибиті.)

Після першої строфи тато теж здається. Усі татові спроби розсмішити це похмуре товариство зазнає фіаско.

Нам з татом водночас впадає у вічі дивність ситуації: ми не стали радісною несподіванкою ні для дітей, ані для Анниної сестри, яка сидить позаду велетенської індички й уявлення не має, хто цей різдвяний гном.

Тато шепоче до господині дому.

— Я мав відрекомендуватися… Це я, наречений пані гномової…

Жінка мимоволі відхиляється від нього.

— Гномової?

— Так… Але її десь нема, — ще більше стишує голос тато й нервово сміється.

Господиня теж нервово сміється.

Раптом п’ятирічний хлопчик тягне вгору руку.

— А ти помічник гнома? — показує він на мене.

Хлопець у парадному костюмі, із загіпсованою рукою? А я ж думав, що помічники різдвяних гномів — одягнені в зелене ельфи. Хоча вухами, може, ми й схожі.

— Ні, — кажу я, — я його олень.

Хлопчик, звісно, не розуміє жарту. Стоїть розгублений.

Тоді тато одноосібно ухвалює рішення. Ставить мішок з подарунками на підлогу й збирається розпочати виставу без Анни.

— Чи є тут чемні дітки? — голосно й виразно проказує він.

Двоє дітлахів несміливо піднімають вгору руки.

— О, справді, є!

Тато вдоволено киває і запихає руку в мішок. Виймає з надр мішка продовгуватий пакунок у червоній обгортці, читає листівку гном’ячим голосом.

— Емма! Це для тебе!

У вітальні стає зовсім тихо.

— Емма? — тато розглядається на всі боки.

Родина за столом теж розгублено розглядається. Судячи з усього, ніякої Емми вони не бачать.

Тато блискавично виймає з мішка ще один подарунок.

— Генрік?

Родина німа, як і індичка на столі.

Ще один подарунок.

— Може, Андерс?

Тепер німіє тато. І раптом усі розуміють. Ми помилилися помешканням! Тато вдає різдвяного гнома в цілком чужій родині.

Усе миттю стає на свої місця. Відсутність щасливих співів і соціальних антен. Прискіпливі погляди, господиня дому з її нервовим сміхом, коли тато заговорив про наречену гнома, яка кудись запропастилася.

Лише одне не викликає сумніву: цій родині бракує почуття доброго гумору.

Тато вже не сміється. І не говорить. Мовчки закидає мішок на плечі й швидко рушає до дверей.

Лише його помічникові здається, що треба таки щось сказати наостанок. Але йому теж бракує слів.

— Дякуємо за все, — затинаючись, белькочу я, перш ніж за нами хряснуть вхідні двері.

Знайти потрібне помешкання ну зовсім не важко. Воно в коридорі навпроти. Удруге цього вечора тато глибоко вдихає і дзвонить у дверний дзвінок.

Правильне помешкання! Двері відчиняє Анна. Чи радше наречена різдвяного гнома, але її легко впізнати навіть під маскою.

У вітальні за столом, на квітастій канапі, сидить рядочком уся родина. Певно, давно чекає… Діти, на щастя, ще не плачуть…

Тато ціпеніє, стоїть безпорадно посеред кімнати з мішком у руках і розглядається навсібіч. Він не каже «я пожартував», як пропонувала йому Анна. Він дуже довго зовсім нічого не каже.

Я починаю тривожитися. А якщо в тата паніка? Або ступор? А якщо він оце зараз знову рвоне до дверей з мішком за плечима?

Тієї миті, коли я вже намірився копнути його в литку, тато, на щастя, опритомнює.

Щоправда, не цілком так, як очікувалося. Бо чомусь не пірнає рукою у мішок за подарунком. Натомість виймає щось із кишені. І… стає на коліно!

А це що таке? Тато захворів? Ми налякано дивимося на різдвяного гнома — гномова наречена і я.

Нарешті тато подає хоч якийсь звук: кахикає. Отже, не зовсім непритомний! Хоча голос тремтить.

— Перший подарунок нинішнього вечора… гномовій дамі, — промовляє він, простягаючи руку.

Подарунок без обгортки. На татовій долоні лежить маленька коробочка, він її відчиняє і питає:

— Чи не забажала б… собі… пані гномова… стати моєю дружиною?

За цим столом теж западає німотна тиша.

Жінка, котра, без сумніву, є Анниною сестрою, завмирає з виделкою у повітрі. Діти завмирають з роззявленими ротами. Усі заворожено дивляться на золоту обручку в коробочці. Куплену в ювелірній крамниці поруч із «Маленькими помічниками Амура».

То ось якої нагоди вичікував тато, думаю я. Святвечора!

Анна теж завмирає. Маска на обличчі й далі всміхається, неможливо побачити її справжню реакцію на несподівану пропозицію різдвяного гнома. Та раптом з-під пластмасової маски долинає голосний схлип. Анна каже до невпізнання зміненим голосом.

— Пані гномова… — і хлипає знову.

— Що? — нервується гном.

Анна сміється і плаче водночас.

— …дуже-дуже бажає стати твоєю дружиною!

Вона кидається в обійми різдвяного гнома, той не втримує рівноваги, падає на мішок з подарунками, і ось уже обоє борсаються у подарунках, сміхах і плачах.

Діти ще більше витріщають очі. Здивовані, витягують шиї, щоб ліпше бачити, як різдвяний гном і його пані колінкують на підлозі в своїх червоних убраннях.

Дивина: діти не плачуть, що досі не отримали подарунків. Зате плачуть дорослі. Сестра Анни втирає очі брудною серветкою, а тато дітей трубним звуком сякає носа.

Час перебирати відповідальність на себе. Я піднімаю з підлоги мішок.

— Хто тут у нас чемні дітки? — питаю я.

І доки гноми обіймаються і обіймають усіх присутніх, троє діток всідаються навколо хлопця із загіпсованою рукою.

Ну, я ж помічник різдвяного гнома, як не як.

Чудернацько якось усе завернулося: це шкільне півріччя я почав з палким бажанням бути комахою. Таким собі крихітним термітом, що непомітно вливається у рій. Абиякий Антон, котрий мусить знайти своє місце, де він міг би бути самим собою, — у рої чи зграї, яка захищатиме його.

І я його знайшов, у своєрідний спосіб. І місце, і зграю. Уперше в житті я почуваюся майже крутим.

І ще: я наче роздвоєний, розполовинений, бо нарешті збагнув дещо важливе — зграї бувають різні. Зграї, де треба стати іншим, щоб пристосуватися, і зграї, де можна залишатися собою. Тож вибрати легко…

І найважливіше: існують і беззграйні. Ті, що слабші або інші. Є такі, що потребують допомоги, аби приєднатися до зграї чи… їй протистояти.

Тому я навіть трохи пишаюся, бо став тим, хто може допомогти. Я, Антон Альбертсен!

От навіть руку зламав, щоб комусь було добре.

Час від часу зграї міняються. З’являються нові члени, які їх змінюють. Змушують, наприклад, їсти броколі або гупають у двері, коли хтось застряг у туалеті.

Але зміни теж можуть бути позитивними. Які от доводять до сліз тата за маскою різдвяного гнома чи змушують хлопчика з великими вухами відчути, що хтось його таки розуміє.

Таке життя… Воно не стоїть на місці.

Ще одна зміна мені подобається: у новій зграї можна вести старий триб життя у новий спосіб. У Святвечір, як ось зараз. За нашим столом зі старим саморобним різдвяним гномиком посередині. З татом і Анною, у яких досі волого блищать очі, і з Сіґне Салвесен, яка накладає в тарілки гори квашеної капусти.

Я тримаю одною рукою запечені реберця, очі сльозяться від зворушення, а я думаю про все гарне в моєму житті.

Про Уле й Кароліну, про Іне, яку я кохаю, і про Мартіна, який раптом почав мені подобатися. Хочу, щоб усі почувалися щасливими на Різдво. Навіть Сіндре з Карлом і Ґейр у зелених штанах.

Хай би як дивно це звучало…

Найдивніше, що трапилося цієї осені, те, що я почав її з бажання обернутися щонайменшою комашкою, а закінчую бажанням стати одним із найбільших звірів.

Ні, не наймогутнішим і найгрізнішим. Не таким, що виборює собі місце в зграї силою накачаних м’язів. А таким, що бере найслабших досередини й захищає їх від небезпек.

З-поміж усіх істот на Землі хотів би найбільше стати слоном…