Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ I Людина сама творить собі славу

Щиро кажучи, містер Хангертон, її батько, являв собою найбезтактовнішу особу у світі й нагадував більше какаду, а не людину — якийсь неохайний, пухнатий, пелехатий; щоправда, був він людиною незлою, та надзвичайно самозакоханою. Гадаю, мало що могло відштовхнути мене від Ґледіс, коли б не сумна перспектива отримати такого тестя... Він, напевне, був переконаний, що я приходжу до них тричі на тиждень із єдиною метою — порозкошувати його товариством і зокрема поговорити з ним про біметалізм[1]. До речі, саме в біметалізмі містера Хангертона вважали великим авторитетом.

Того вечора я цілу годину, а може, й більше, уважно слухав його цокотання про погані та хороші гроші, про те, як погані гроші витискають хороші гроші, про умовну вартість срібла, про знецінення рупії[2] та про справедливі вексельні курси.

— Уявіть лиш, — із завзяттям скрикнув він, — що буде, коли всі борги в світі примусять сплатити, і сплатити негайно? Що ж тоді станеться за сучасної системи?

Я — годі й сумніватися — відповів, що особисто для мене це означатиме цілковите руйнування всього світу. Після цих моїх слів він схопився зі стільця, дорікнув мені моєю повсякчасною легковажністю, заявив, що вона унеможливлює будь-які серйозні розмови між ним та мною, і побіг одягатись до масонських зборів.

Нарешті ми з Ґледіс лишилися на самоті. Настав рішучий момент. Цілий вечір я почувався, наче солдат напередодні битви, — мій розум коливався в передчутті чи то близької перемоги, чи то нечуваної поразки.

Ґледіс сиділа біля вікна мовчки, малиново-червона завіса виразно відтіняла її гордий делікатний профіль. Яка вона була гарна! І яка далека! Ми були друзями, давніми, щирими друзями. Та я ніколи не міг вийти за межі тієї приязні, що однаково могла б існувати між мною й будь-яким іншим моїм товаришем, будь-яким репортером із «Дейлі-газетт», — приязні відвертої, щирої, але цілком позбавленої тілесного тяжіння. Моя свідомість мимоволі повстає проти жінки, занадто відвертої зі мною. Чоловікові не надто приємно, коли жінка поводиться з ним, як із товаришем. Там, де виникає почуття, неминуче з’являються і полохливість, і замішання — спадщина старих розпусних часів, коли кохання та насильство часто крокували пліч-о-пліч. Нахилена голова, очі, що уникають зустрічі з твоїми очима, уривчастий голос, боязка посмішка — ось що можна назвати яскравими ознаками кохання. І аж ніяк до них не належать відвертий погляд та щирі відповіді. Протягом свого короткого життя я встиг переконатися в цьому. Хоча, може, я успадкував це переконання як історичну пам’ять, що її людство пихато охрестило інстинктом.

Гледіс мала всі жіночі чесноти, які так подобаються чоловікам. Мабуть, декому вона могла б здатися холодною й нечулою, але то була цілковита брехня. Ніжна шкіра, смаглява, майже як у східних жінок; волосся кольору воронячого крила; величезні імлисті очі; трохи завеликі, проте чудові губи — все свідчило про її пристрасну натуру. А втім, мушу з сумом зізнатися, що до цього часу мені не вдалося завоювати її кохання. Ну, то хай буде що буде, але я мав нарешті покінчити з непевністю і сьогодні ж увечері отримати від неї відповідь. Вона, щоправда, могла відмовити мені, та краще вже бути коханцем, яким знехтували, аніж доброчесним братом.

Ось які думки кипіли в моїй голові тієї миті, коли я сам збирався припинити ніякову довгу мовчанку. Саме тоді двоє карих очей критично зиркнули на мене, і гордовита голівка захиталася з дружнім докором.

— Мені здається, Неде, що ви хочете освідчитися, і я прошу, ні, благаю: не робіть цього. Нехай усе залишається, як було, — так набагато краще.

Глибоко здивований, я присунув свій стілець трохи ближче до неї.

— Гледіс, як ви довідалися, що я маю намір сьогодні освідчитися вам?

— Хіба ж жінки не знають цього? Ви думаєте, хоч одну з нас освідчення захопило зненацька? Милий хлопчику... Розумієте, Неде, у нас із вами були такі хороші, приятельські стосунки. Шкода, що доводиться псувати їх! Невже ж вам не до вподоби, коли молодий чоловік і молода жінка розмовляють одне з одним так спокійно, як завжди розмовляли ми з вами?

— Не знаю, Гледіс. Я, бачте, можу розмовляти спокійно і з... і з начальником станції... — Сам не розумію, звідки він взявся, цей начальник, але хоч там як, він раптом виріс перед нами і розсмішив нас обох. — Та розмови з начальником станції мене анітрохи не задовольняють. Я хотів би обіймати вас, відчувати вашу голівку в себе на грудях і, о Гледіс, бажав би...

Побачивши, що я маю серйозний намір продемонструвати деякі зі своїх бажань, Гледіс підхопилася.

— Ви все зіпсували, Неде! — з докором мовила вона. — Як же буває добре та просто доти, поки не станеться таке. Як шкода... Невже ви не вмієте стримувати себе?

— Тож ненавмисно, — захищався я. — Це сама природа. Це — кохання...

— Може, коли кохання взаємне — коли кохають обидва, воно й виходить інакше. Я принаймні ніколи не відчувала такого потягу.

— Але мусите відчувати. З вашою вродою, з вашим серцем... Гледіс, люба, ви створені для найпристраснішого кохання! Ви мусите покохати!

— Треба чекати, щоби любов зродилася.

— Чому б вам не покохати мене, Ґледіс? Що вам заважає: то моя зовнішність стає на заваді чи щось інше?

Її обличчя трохи проясніло. Вона простягла руку — чудовий, ласкавий і доброзичливий жест! — і відхилила мою голову назад. А потім із посмішкою задумливо подивилася мені просто в очі.

— Ні, не те, — промовила вона нарешті. — Ви хлопчик не марнославний, і я можу щиро зізнатися, що річ не в тім. Усе набагато серйозніше, ніж видумаєте.

— Моя вдача?

Ґледіс суворо хитнула головою.

— Що мені зробити, щоб поліпшити її? Сідайте, люба. Обіцяю, більше не буду. Сідайте-но лиш. Ось, а тепер розповідайте...

Вона підозріло глянула на мене, і той погляд припав мені до душі набагато більше, ніж уся її чистосерда довірливість. Скільки ж іще в нас примітивного та звірячого помічаєш, коли дивишся не крізь рожеві окуляри... А може, то мені так здалося. Хоч там як, але Ґледіс сіла.

— Ну а тепер скажіть, чого мені бракує?

— Бракує... О ні... Я... кохаю іншого, — зізналася вона.

Тепер настала моя черга підхопитися зі стільця.

— Нікого... зокрема. Не лякайтеся, я кажу про свій ідеал, — пояснила Ґледіс, зі сміхом споглядаючи, як змінилося моє обличчя. — У житті мені така людина ще не зустрілася.

— Розповіси мені про нього. На кого він схожий?

— Він багато в чому дуже схожий на вас.

— О, як це мило з вашого боку... Тоді чого ж мені бракує? Хоча б одне слово. Ким він повинен бути — членом товариства тверезості чи вегетаріанцем? Чи, може, він літун, теософ або взагалі надлюдина? Я спробую стати ним, Гледіс. Тільки скажіть мені, що саме вам у ньому до вподоби.

Така пружність мого характеру викликала в неї усмішку.

— Перш за все, гадаю, мій ідеал не сказав би такого, — відказала вона. — Це людина твердої, суворої вдачі, і її не бентежать примхи якоїсь дурнуватої дівчини. Передусім він мусить буди людиною, яка вміє діяти і сміливо дивиться смерті в очі. Людина великих вчинків і з незвичайним минулим. Я покохала би не чоловіка, а здобуту ним славу, бо та слава відбивалася би й на мені. Згадайте-но Ричарда Бертона. Коли я читаю написану його дружиною біографію, я розумію, чому вона так кохала цього чоловіка. А леді Стенлі! Чи читали ви останній розділ книжки про мандрівки її чоловіка? Ось перед якими чоловіками повинна схилятися жінка! Ось любов, яка не применшує, а звеличує. Весь світ шануватиме жінку, яка надихнула на великі діяння!

Гледіс здавалася такою прекрасною в цю хвилину, що я мало не порушив піднесеного тону нашої бесіди. Проте мені пощастило опанувати себе.

— Але ж не можуть всі бути Стенлі та Бертонами, — зауважив я. — До того ж не завжди й нагода трапляється. Принаймні мені з цим не пощастило, та коли вона трапиться, я неодмінно скористаюся нею.

— Нагода є завищи. Вона трапляється на кожному кроці. У тому й суть мого ідеалу, що він сам рухається назустріч подвигу. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його, мов живого. Так, людина сама творить свою славу. Чоловіки повинні здійснювати подвиги, а жінки — винагороджувати героїв любов’ю. Згадайте-но того молодого француза, який кілька днів тому піднявся на повітряній кулі. Того ранку бушував ураган, але про подію оголосили заздалегідь, і він не мав наміру її відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль[3], кудись у самий центр Росії, де цей сміливець і опустився. Ось про таку людину я кажу! Подумайте про жінку, яка його кохає. Напевно, інші неабияк заздрять їй! Нехай же і мені заздрять, що мій чоловік герой!

— Я теж вчинив би так, аби потішити вас.

— Це треба робити не тільки мені на потіху. Ви повинні піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така вже ваша природа, тому, що чоловіче начало всередині вас потребує прояву. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Вігані. А чому б вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, які задихалися від задушливого газу?

— Та я й спускався.

— Ви ніколи не казали мені про це.

— Не було про що розводитись.

— А я й не знала. — Вона глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Сміливий вчинок.

— Я мусив це зробити. Ви ніколи не напишете гарної статті, якщо не відвідаєте особисто місця пригоди.

— Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно я дуже тішуся, що ви спускалися в шахту.

Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки — стільки грації та гідності було в цьому русі.

— Ви, напевно, вважаєте мене навіженою, яка ще й досі не може розлучитися з дівочими мріями. Але вони такі реальні для мене! Я не можу не зважати на них — це вже стало частиною моєї плоті й крові. Якщо я колись і візьму шлюб, то тільки з якоюсь славетною особою.

— А чому б вам і не вийти заміж! — скрикнув я. — Ви належите до жінок, які захоплюють чоловіків. Дозвольте мені спробувати — і побачите, до чого я здатний. Ви ж тільки-но казали, що ми мусимо самі знаходити нагоду, аби виявити своє геройство, а не чекати, доки та нагода сама припливе нам у руки. Подивіться на Кляйва — якийсь клерк, а завоював Індію. Свідчуся небом, і в наше віконце загляне сонце!

Мій ірландський запал викликав усмішку Ґледіс.

— Чому б ні? — сказала вона. — У вас є всі потрібні дані — молодість, здоров’я, сили, енергія. Мені було боляче вас слухати, а тепер... тепер я страшенно радію, що мої слова спричинили такий ваш настрій.

— А коли б я зробив?..

Тепла оксамитова рука затулила мені рота.

— Годі вже, сер! Ви і так уже на півгодини запізнилися до редакції. У мене просто не вистачало духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо ви завоюєте собі місце у світі, ми, гадаю, повернемося до нашої сьогоднішньої розмови.

Ось як сталося, що того листопадового туманного вечора я наздоганяв трамвай до Кембервелу[4] з розпаленим серцем і рішучим наміром не чекати й доби, аби вчинити якесь геройство, гідне моєї коханої. Але чи була на величезній земній кулі хоча б одна людина, яка могла би передбачити, яких неймовірних форм набуде це геройство і яким дивовижним шляхом ітиму я до нього?

Читачеві може здатися, що цей вступний розділ не має нічого спільного з подальшими подіями. А втім, без нього не було б ані цих подій, ані розповіді про них. Порвати, як то зробив я, з минулим і поринути в таємниче, загадкове невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто вірить, що героєм можна бути скрізь, і той, хто докладає зусиль до здійснення геройського вчинку. Уявіть, як провів я — зовсім незначна величина — вечір у редакції «Дейлі-газетт», де всі мої думки були зосереджені лише на тому, як стати героєм, гідним моєї Ґледіс. Невже через жорстокосердя чи через дитячу примху зажадала вона, щоб я задля її піднесення ризикував своїм життям? Гадаю, таке питання може постати в голові людини літньої — аж ніяк не палкого двадцятитрьохлітнього юнака, якого трусить пропасниця першого кохання.