Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ XI Цього разу я був героєм

Лорд Рокстон не помилився, сказавши, що укуси огидних створінь отруйні. Вранці другого дня ми з Самерлі були зовсім хворі: нас тіпала пропасниця й боліло все тіло. Коліно Челленджера набрякло так, що він ледве пересувався. Через це ми цілий день перебували в таборі, скільки ставало сили, допомагаючи лордові зміцнювати єдиний наш захист — колючий мур форту. Пригадую, мене цілий день гнітило почуття, що хтось — і дуже зблизька — стежить за кожним нашим рухом, але хто саме й звідки, я не знав.

Враження від цього було таке неприємне, що я поділився ним із Челленджером, але професор списав усе на мозкове збудження внаслідок пропасниці. Раз-у-раз я притьмом озирався навкруги, певний, що помічу щось, і завжди бачив тільки темну груду віття або врочистий морок листяного склепіння дерев над нашими головами. А втім, упевненість, що хтось злосливий десь тут, зовсім близько, у мене дедалі збільшувалась. Я згадав про курупурі — індіанське чудовисько, лукаве й жорстоке — і ладний був повірити, що то воно лякає зухвальців, які насмілилися відвідати його священну обитель.

Тієї ж ночі (третьої ночі нашого перебування в Країні Мепл-Вайта) ми пережили такий страх, який назавжди закарбувався в нашій пам’яті. Ми всі спали коло вогнища, що вже погасало, коли нас розбудили, або точніше — висмикнули з дрімоти, жахливі зойки та крики. Таких звуків мені ще ніколи не доводилося чути. Не знаю жодного звуку, з яким можна було би порівняти оглушливий лемент, що виходив із місця на відстані кількасот ярдів від нашого табору. Він різав вуха, наче свистіння паротяга. Втім, свисток паротяга видає чистий і рівний високий звук, а цей крик був значно нижчий і сповнений жаху й страшенних мук. Ми затулили вуха, аби не чути його. Я вкрився холодним потом, і серце стиснулося від жалю. В цьому страшному передсмертному крику наче поєдналися всі страждання життя й усі душевні муки. І цьому пронизливому лементу недоладно вторував переривчастий низький регіт, що виходив, вочевидь, із чиїхось потужних грудей і виявляв задоволення та радість. Страховинний дует тривав три-чотири хвилини і розбудив усе птаство, що спало серед листя на деревах. Раптом усе стихло так само несподівано, як і почалося. Перелякані, ми довгий час сиділи мовчки. Потім лорд Джон кинув у вогнище оберемок хмизу, й червоне полум’я осяяло збуджені обличчя моїх товаришів і замигтіло між суччям над нашими головами.

— Що воно таке? — прошепотів я.

— Довідаємося завтра вранці, — відповів лорд Джон. — В усякому разі, це було зовсім близько від нас. Не далі, як на галявині.

— Нам пощастило бути слухачами передісторичної трагедії, що відбулася серед очерету якогось юрського болота, де більше чудовисько знищило менше, — сказав Челленджер, і я ніколи не чув, щоб голос його звучав настільки урочисто. — Людина, безперечно, виграла, з’явившись на світ не за ранніх періодів творіння. За перших часів життя на землі існували такі страховиська, що їх вона не подолала б ні зброєю, ні своєю мужністю. Як можна протиставити пращу, ломаку чи стрілу такій силі, як, скажімо, та, що загинула сьогодні вночі? Та й сучасна рушниця була б ні до чого проти цієї потвори.

— Я охоче випробував би мою маленьку приятельку, — промовив лорд Джон, голублячи свою рушницю.

— Тихо! — засичав Самерлі й підніс угору руку. — Я чую щось.

У темряві глупої ночі гупали важкі розмірені кроки. То була хода якоїсь тварини, що обережно ставила свої м’які ноги на землю. Вона повільно обійшла круг нашого табору й спинилася коло входу. Чути було її низьке, свистюче дихання. Тільки мізерна загорожа відділяла нас від цієї нічної примари. Всі ми схопилися за свої рушниці, а лорд Джон, видравши невеличкий кущ, влаштував щось на кшталт стрільниці в стіні.

— Я, здається, бачу його, — шепнув він.

Я нахилився й поверх його плеча глянув у відтулину. Так, бачив і я. На темному стовбурі дерева виплямовувалася ще темніша тінь — чорний, невиразний обрис, повний дикої сили й загрози. Істота на зріст була не вища за коня, але, судячи за грузністю контурів, мала надзвичайну потужність. Її дихання, глибоке й рівномірне, як у машини, свідчило про велетенську міць організму. Одного разу, коли вона ворухнулася, мені здалося, що я побачив полиск двох хижих зеленуватих очей. До нас долинало якесь лопотіння, так ніби тварина поволі посувалася вперед.

— Я думаю, вона зараз стрибатиме, — сказав я, зводячи курок.

— Не стріляйте, не стріляйте! — пошепки застеріг лорд Джон. — У такій тиші постріл рушниці чути буде за кілька миль. Нехай уже це залишиться наостанок.

— Якщо вона переплигне через загорожу, ми пропали, — промовив Самерлі з нервовим сміхом.

— Ні, вона не повинна перескакувати, — скрикнув лорд Джон. — Не стріляйте тільки до останнього моменту. Може, мені пощастить зробити їй якусь неприємність. У будь-якому разі спробуємо.

То був найвідважніший вчинок з усіх, що я будь-коли бачив. Рокстон підійшов до багаття, витягнув звідти палаючу гілку і в одну мить вислизнув через велику щілину в загорожі. Звір із жахливим гарчанням сунув просто на нього. Лорд Джон, анітрохи не вагаючись, побіг йому назустріч і ткнув вогненну гілку в морду страховиська. На одну мить перед моїми очима майнула огидна, схожа на величезну жабу фігура з бородавчастою, як у хворих на лепру, шкірою і з роззявленою, закаляною свіжою кров’ю пащею. Ще мить — почувся хруск, і наш жахливий гість зник.

— Я так і думав, що він не встоїть проти вогню, — засміявся лорд Джон, повернувшись до нас і кинувши свою гілку в багаття.

— Ви не мали права ризикувати своїм життям і наражатися на таку небезпеку, — дорікали ми.

— Нічого іншого не залишалося. Якби він прослизнув до нас, ми могли б перестріляти один одного, намагаючись улучити в нього. Знову ж таки, стріляли б ми крізь щілину і не вбили б, а лише поранили тварину, і вона неминуче кинулась би на нас. Зрештою, я вважаю, що ми щасливо здихалися її, відбувшись самим переляком. Та хто ж він такий, той звір?

Наші вчені мужі перезирнулися з деяким замішанням.

— Я особисто не міг би з певністю визначити, до якого класу він належить, — сказав Самерлі, запалюючи свою люльку від жаринки з вогнища.

— Це доводить, що ви ставитеся до цієї серйозної справи з обережністю, яка личить науковому робітникові, — велично схвалив його Челленджер. — Навіть я поки що можу сказати тільки те, що цієї ночі ми зіткнулися з якимсь хижим динозавром. Якщо пригадуєте, я й раніше казав, що ми мусимо надибати тут щось подібне.

— Треба лише пам’ятати, — зауважив Самерлі, — що існувало багато давньоісторичних форм, які зовсім не лишили по собі сліду. Було б нерозважливо гадати, що ми зможемо класифікувати все, на що тут натрапимо.

— Цілком справедливо, — погодився Челленджер. — Тим часом доведеться задовольнитися грубою класифікацією. Завтра вдень ми роздивимося краще і, можливо, зможемо визначити його точніше. А тепер нам лишається тільки закінчити наш перерваний сон.

— Тільки хтось із нас мусить залишитися на варті, — рішучим тоном сказав лорд Джон. — У цій країні ніколи не почуваєшся в небезпеці. Надалі будемо вартувати, чергуючись щодві години.

— Тоді нехай першим буду я, — запропонував Самерлі. — Я саме встигну скурити свою люльку.

І відтоді ми ні на хвилину не лишалися без вартового.

Уранці встановити причину нічних криків виявилося неважко. На галявині, де ми бачили ігуанодонів, сталася жахлива різанина. Побачивши калюжі крови й розкидані скрізь величезні шматки скривавленого м’яса, ми спершу думали, що тут було вбито значну кількість тварин. Проте роздивившись пильніше, ми впевнилися, що жертвою бійки стало лише одне з цих вайлуватих створінь, пошматоване якимось, може, не більшим, але, безперечно, значно лютішим звіром.

Обидва професори сіли й заходилися розглядати шматок за шматком залишки ігуанодона з відбитками зубів чи слідами велетенських пазурів напасника.

— Остаточного висновку все ж таки зробити не можна, — сказав професор Челленджер, розпластавши на своїх колінах здоровезний шмат білуватого м’яса. — Дані, що їх ми маємо, свідчать нібито про шаблезубого тигра, кістки якого знаходять іноді в наших печерах; але бачена нами тварина, безсумнівно, була значно більшою і, ймовірно, належала до плазунів. Я особисто більше схиляюся до алозавра.

— Або мегалозавра, — додав Самерлі.

— Правильно. Одним словом, це якийсь м’ясоїдний динозавр. Саме серед них і знаходимо ми найбільших хижих представників тваринного царства, що прикрашають і вшановують своєю присутністю наші музеї. — І Челленджер оглушливо засміявся, бо хоч як мало розумівся він на жартах, але свої власні завжди здавалися йому дуже дотепними.

— Що менше ви будете здіймати галасу, то краще, — нечемно зауважив лорд Джон. — Ми не знаємо, хто або що може почути вас. Якщо той зух з’явиться сюди по сніданок і застане нас тут, навряд чи воно буде дуже смішно. До речі, що то за знак на шкірі ігуанодона?

На лускатій тьмяно-чорній шкірі, трохи понад плечем, була якась кругла чорна пляма, що скидалася за кольором на асфальтову. Ніхто з нас не знав, що воно таке, хоч Самерлі й казав, ніби щось подібне бачив на тілі одного з молодих ігуанодонів два дні тому. Челленджер мовчав, але мав такий пишний і гордовитий вигляд, немовби міг, якби хотів, роз’яснити нам цю загадку. Нарешті лорд Джон звернувся безпосередньо до нього.

— Якщо ваша ясновельможність ласкаво дозволить мені розкрити рота, я охоче висловлюся з цього питання, — відповів той, силкуючись надати саркастичної нотки своєму голосу. — Я не звик, щоб до мене зверталися в спосіб, до якого, вочевидь, звикла ваша ясновельможність. Мені й на думку не спадало, що, перш ніж сміятись, я мушу спитати у вас дозволу на це.

Наш вразливий друг почав заспокоюватися лише тоді, коли Рокстон кілька разів його перепросив. Вгамувавшись трохи, Челленджер сів на звалене дерево, трохи осторонь від нас, і, за своїм звичаєм, висловив свою думку так, наче промовляв до аудиторії принаймні з тисячі слухачів.

— Щодо плями на шкірі ігуанодона, — сказав він, — то я погодився б із моїм другом і колегою — професором Самерлі, який стверджує, що то асфальт. Характер цього плато суто вулканічний, асфальт же, як ви знаєте, належить до глибинних утворень, тож, я думаю, він мусить бути тут у рідкому стані, і тварина просто доторкнулася до нього. Значно важливішим є питання про існування тут хижих чудовиськ, одне з яких залишило сліди свого перебування на цій галявині. Ми більш-менш правильно можемо встановити розмір плато. Поверхня його дорівнює приблизно середньому англійському графству. На цій обмеженій площі незчисленні сторіччя живуть декілька видів тварин, більшість яких давно вже зникла на решті поверхні Землі. Я завжди думав, що м’ясоїдні тварини через відсутність людей розмножилися тут настільки, що їм забракло харчу, і вони мусили або померти від голоду, або знайти іншу їжу. Як ми бачимо, цього не сталося. Доводиться гадати, що природа сама створила якісь перепони для такого безмежного збільшення кількості хижаків. Отже, одна з найцікавіших задач, що стоять перед нами, — дослідити, що то за перепони і як саме вони впливають на життя тварини. Сподіваюся, ми матимемо ще нагоду вивчити їх на хижих динозаврах.

— А я хотів би, щоб у нас ніколи не було такої нагоди, — вихопилось у мене.

Професор лише підвів свої кущаві брови, як то робить шкільний учитель, коли зачує якесь недоречне зауваження пустуна-учня.

— Може, професор Самерлі має якісь заперечення? — сказав він, і обидва вчені занурилися в розріджену атмосферу чистої науки, де можливість зменшення плодючості як один із чинників боротьби за існування протиставлялася зменшенню запасів м’ясної їжі.

Того ранку ми дослідили лише невеличку частину плато, старанно уникаючи наближатися до болота птеродактилів і йдучи на схід, а не на захід від струмка. В цьому напрямку місцевість була ще більш лісиста, а земля вкрита хмизом настільки, що ми ледве посувалися вперед.

До цього часу я розповідав вам лише про страхи Країни Мепл-Байта, але був у неї й другий бік. Цілий ранок ми йшли між гарних квіток, здебільшого, білих і жовтих, бо, як кажуть наші професори, то первісні кольори забарвлення рослин. Часто-густо квітковий килим сягав нам колін, а міцні приємні пахощі п’янили наші голови. Звичайні англійські бджоли бриніли в золотому сонячному промінні. Віття багатьох дерев гнулося підвагою плодів, почасти відомих нам, почасти незнаних. Збираючи подзьобані птахами фрукти, ми уникали небезпеки отруїтися і вносили чарівну різномаїтість у свій раціон. У хащах, які ми перетинали, була купа стежок, проторованих звірами, а на болоті ми знайшли безліч слідів якоїсь дивної форми й чимало відтисків лап ігуанодона. В одній улоговині ми бачили, як паслося стадо цих велетенських тварин, і лорд Джон запевняв, ніби в підзорну трубу видно було, що в них шкіра забризкана асфальтом. Чим пояснити це дивне явище, ми так і не могли збагнути.

Чимало бачили ми й менших тварин — дикобраза, лускатого мурахоїда та рябого кабана з довгими кривими іклами. Одного разу крізь просвіт між деревами відкрився нам зелений схил пагорба, а на ньому — велика темна тварина, яка щодуху кудись мчала. Бігла вона так прудко, що ми не встигли розгледіти її як слід, але, коли це й був олень, як думав лорд Джон, то завбільшки він як ті гігантські лосі, кістяки яких ще й досі знаходять у болотах моєї рідної Ірландії.

Після візиту, зробленого у наш табір таємничими гостями, ми поверталися до «Форту Челленджера» з певною тривогою в душі. А втім, цього разу усе було гаразд. Увечері в нас відбулася палка суперечка з приводу нашого теперішнього становища та планів на майбутнє. Внаслідок її ми враз познайомилися з Країною Мепл-Вайта, і познайомились так докладно, немов досліджували її кілька тижнів. Зважаючи на це, дозвольте спинитися на ній на досить довгий час. Розмову завів Самерлі. Цілий день він перебував у дуже поганому гуморі, і запитання лорда Джона про те, що ми робитимемо завтра, остаточно розлютило його.

— Єдине, що ми маємо робити сьогодні, завтра і весь час — це шукати вихід із пастки, до якої ми потрапили. Ви не спали ночей, вигадуючи, як дістатися цієї країни. Тепер ми повинні вжити всіх зусиль, аби видобутися звідси.

— Мені дивно слухати, сер, — мотнув своєю величною бородою Челленджер, — що людина науки виявляє такі низькі почуття. Ви живете тепер у країні, що відкриває вам можливості, про які ніколи не насмілювався мріяти жоден натураліст, і хочете покинути її, познайомившись із нею тільки поверхово і не зробивши спроби поповнити свої знання. Я був кращої думки про вас, професоре Самерлі.

— Мусите взяти до уваги, — сказав Самерлі, — що у мене в Лондоні багато учнів, залишених напризволяще — на мого нікчемного заступника. Моє становище відмінне від вашого, професоре Челленджере, бо, наскільки мені відомо, на вас ніколи не покладали відповідальних обов’язків вихователя майбутніх учених.

— Цілком правильно, — відмовив Челленджер. — Я завжди вважав за зайву жертву перевантажувати якимись дрібницями мозок, здатний на більше. Ось чому я відхиляв усі пропозиції обійняти посаду викладача.

— Які, наприклад? — єхидно поцікавився Самерлі, та лорд Джон поквапився змінити тему розмови.

— Мушу зізнатись, — сказав він, — що я зовсім не хочу їхати до Лондона, доки не обізнаюся трохи більше з цією місцевістю.

— І я не міг би повернутися тепер до своєї редакції та подивитись у обличчя нашого старого Мак-Ардла, — підтримав і я лорда. (Ви, сподіваюся, не сердитиметеся на мене за надто вільне поводження з вашим ім’ям, сер.) — Він ніколи не пробачить, якщо я привезу такий незакінчений звіт. А до того ж нам нема чого й сперечатися, раз ми однаково видобутися звідси не можемо.

— Наш юний друг надолужує своє неуцтво просвітками примітивної здорової думки, — схвалив мене Челленджер. — Інтереси його жалюгідної професії нас не обходять, але він цілком розумно зауважує, що спуститись із плато нам несила. Значить, не варто й витрачати енергію на такі розмови.

— Я вважаю за витрату енергії всіляку іншу роботу, — пробурчав Самерлі з-за своєї люльки. — Дозвольте нагадати вам, що ми прибули сюди за спеціальним дорученням, виданим нам лондонським Зоологічним інститутом. Ми мали перевірити деякі твердження професора Челленджера. Ці твердження, мушу відверто визнати, ми тепер поділяємо. Своє безпосереднє завдання ми виконали. Щодо деталей, які слід було би з’ясувати ще на цьому плато, то вони незчисленні, і впоратись із цією роботою може тільки велика експедиція, спеціально устаткована та опоряджена. Якщо ми будемо силкуватися зробити щось самі, ми ризикуємо ніколи не повернутись, і ті важливі здобутки, що їх ми вже маємо, загинуть для людства назавжди. Професор Челленджер винайшов спосіб, що дозволив нам видертися на це плато. Думаю, тепер ми повинні просити його напружити всі свої здібності й допомогти нам зійти туди, звідки ми прийшли.

Мушу визнати, що міркування Самерлі здалися мені цілком резонними. Навіть Челленджера вразила думка, що в разі, коли ми не повернемось і не підтвердимо його розповіді, вороги його не будуть посоромлені.

— З першого погляду проблема спуску ввижається страшенно складною, — сказав він, — а проте я не припускаю, щоб розум людський не спромігся розв’язати її. Я ладний погодитись із нашим другом, що залишатися тут на довгий час тепер не слід і що, може, незабаром нам доведеться конкретно поставити питання про повернення. Але я рішуче відмовляюся залишати Країну Мепл-Вайта, доки ми, бодай поверхово, не дослідимо її і не складемо хоч якусь мапу.

Професор Самерлі незадоволено хмикнув.

— Ми згаяли вже два дні, — сказав він, — і знаємо географію плато не набагато краще, ніж перед нашим приходом сюди. Зрозуміло — все воно вкрите лісом, і для того, щоб пробитись крізь нього та уявити собі його топографію, потрібні місяці й місяці. Був би тут якийсь пік, питання ставилося б зовсім інакше. Та ми бачимо, що ніяких піків немає, а місцевість, скільки кинути оком, знижується в напрямі від нас. Щодалі ми посуватимемось, то меншатимуть наші шанси озирнути все плато відразу.

Цієї саме миті мене сповнило натхнення. Мій погляд випадково зупинився на величезному сукуватому стовбурі дерева гінкго, що розкидало над нами своє гілля. Судячи з його міцного стовбура, воно має бути вищим за інші дерева. Коли плато справді підіймається по краях, то чому б цьому гігантові не стати для нас спостережною вежею, звідки все плато буде видно як на долоні? Ще дитиною, живучи в Ірландії, я відзначався вмінням лазити по деревах. Мої товариші краще за мене лазили по горах, але між гілок не було мені рівних. Щойно мені пощастить поставити ногу на перший від землі сук, я, безперечно, знайду дорогу до самого верховіття. Ця ідея захопила моїх компаньйонів.

— Наш юний друг, — сказав Челленджер, роздмухуючи червоні яблука своїх щік, — здатний до акробатичних вправ, занадто важких для людини соліднішої статури. Я від усього серця вітаю його проект.

— Чорт забирай, ви влучили саме в точку, голубе мій, — промовив лорд Джон, ляснувши мене по плечу. — Просто не розумію, як така проста думка не прийшла нікому з нас у голову. До сутінок лишається ще десь із годину, але, взявши з собою записник, ви, безсумнівно, встигнете накидати бодай грубий план місцевості. Ми поставимо один на одний оці три ящики з патронами, а потім я підважу вас.

Ставши на ящики, він обережно підважував мене, коли до нас підскочив Челленджер і своєю потужною правицею підкинув мене в повітря. Схопившись обіруч за сук і вимахуючи ногами, я спершу наліг на нього тулубом, а далі сперся колінами. Три нижні гілки послужили мені справжніми сходинками, інші, більш тонкі, теж полегшили підйом, і я так швидко піднявся по них догори, що незабаром земля зовсім зникла у мене з очей. За хвилину я видряпався так високо, що перестав бачити землю й під ногами розглядав саме листя. Тут і там траплялися на моєму шляху перепони, одного разу я заплутався в стеблі якоїсь повзучої рослини, але взагалі посувався досить швидко, тож невдовзі ледве чув уже гримкий голос Челленджера. Та дерево було величезне, і, задираючи голову, я не бачив над собою ніякого просвітку. На одній із гілок мою увагу привернув кущуватий наростень, який здався мені чужорідним. Зазирнувши за нього, я з переляку та здивування трохи не звалився з дерева.

На мене — на відстані фута чи двох від моєї голови — дивилося обличчя. Власник його ховався позаду паразита і визирнув з-за нього водночас зо мною. То було людське обличчя, в усякому разі воно мало більше людського, ніж у будь-якої мавпи. Було воно довгасте, майже біле, засіяне бородавками, з плескатим носом, випнутою наперед масивною щелепою і зі смужкою цупкого волосся під підборіддям. З-під буйних насуплених брів по-звірячому блищали люті очі, а коли тварина, роззявивши рота, проричала нібито якесь закляття, в її роті я помітив криві, гострі, як у пса, зуби. Одну мить в її злісних очах я читав загрозу й ненависть, але вираз цей зараз же заступив інший — безкрайнього жаху. Хряснуло суччя, перед очима мені майнуло волохате, рожеве, наче в свині, тіло, і тварина зникла у вирі гілок та листя, що обсипало мене.

— У чім там річ? — гукнув знизу Рокстон. — З вами, сподіваюся, не трапилося нічого поганого?

— Бачили ви її? — скрикнув я, обхопивши обіруч гілку, і серце моє калатало, немов при пропасниці.

— Ми чули якийсь шум і думали, що ви послизнулися. А що там таке?

Поява цієї людини-мавпи так зворушила мене, що на хвилину я завагався й не знав, чи лізти далі, чи спуститися та розповісти товаришам про ту дивну подію. Та я сп’явся вже так високо, що мені стало соромно повертатися, не виконавши своєї задачі.

Перечекавши чималий час, віддихавшись й набравшись мужності, я знову подався вгору. Одного разу моя нога потрапила на трухлявий сук, він зламався, і я повиснув на руках, але зрештою лізти було неважко. Листя круг мене поволі рідшало, і з вітру, що дмухав мені в обличчя, я зрозумів, що перебуваю вже над верхівками решти дерев. Проте я вирішив не роздивлятися навколо, доки не добудуся найвищого, кінцевого пункту, і ліз, більше не спиняючись. Аж ось гілка, на яку я сперся, підігнулася під моєю вагою. Тоді я вмостився якнайзручніше у найближчій розвилині й замилувався чарівним краєвидом, що розстелився переді мною.

Сонце вже наблизилося до лінії горизонту, але повітря було надзвичайно чисте та прозоре, і я бачив усе плато. Воно, здавалося, мало овальну форму. Завширшки овал дорівнював приблизно двадцятьом, а завдовжки — тридцятьом милям. Контури поверхні нагадували неглибокий таріль. Боки його положисто спускалися до дна й утворювали в самому центрі плато озеро миль на десять в окружності. Береги озера зеленіли очеретом, а золота проти вечірнього сонця поверхня його рябіла жовтуватими плямами — піщаними мілинами та косами. На піску лежали якісь темні предмети, завеликі для алігаторів і задовгі для човнів. У підзорну трубу я ясно бачив, що то живі істоти, але які саме — зрозуміти не міг.

З того боку плато, де були ми, на п’ять-шість миль у напрямку до центрального озера, лежав ліс із кількома галявинами. Просто під ногами в мене лежала галявина ігуанодонів, а трохи далі впадало в око болото з птеродактилями. По той бік озера плато мало зовсім інший вигляд. На краю плато височіли базальтові скелі, не менші двохсот футів заввишки. Схили їх поросли лісом. Упродовж підніжжя цього червонуватого кряжу, на невеличкій відстані від землі, я в підзорну трубу вгледів якісь чорні дірки — на мою думку, входи до печер. Коло однієї з них блищало щось біле, але що саме, я не розібрав. Я сидів і замальовував місцевість, доки не стало так темно, що не видно було деталей. Тоді я спустився до своїх компаньйонів. Вони нетерпляче чекали на мене. Цього разу я був героєм дня. То була моя власна ідея. Я сам її здійснив і приніс їм план, що позбавляв нас багатомісячного блукання серед невідомої небезпеки. Кожен із них урочисто потиснув мені руку. Проте, перш ніж розпочати обговорення подробиць моєї мапи, я розповів їм про зустріч на дереві з людиною-мавпою.

— Вона весь час була там, — сказав я.

— Звідки ви це знаєте? — спитав лорд Джон.

— Мене ні на хвилину не полишало відчуття, що якась ворожа сила зорить на нас. Я навіть казав вам про це, професоре Челленджере.

— Наш юний друг справді говорив мені щось подібне, — ствердив той. — З-поміж нас він один завдяки своїй чулій кельтській вдачі має таку вразливість.

— Уся теорія телепатії... — почав був Самерлі, набиваючи свою люльку.

— ...занадто складна, щоб її тепер обговорювати, — рішучим тоном закінчив за нього Челленджер. — Скажіть мені, — з виглядом єпископа, що по неділях напучує в церкві свою паству, звернувся він до мене, — не помітили ви часом, чи може та тварина щільно притиснути свій великий палець до долоні?

— Звичайно, не помітив.

— А хвіст у неї є?

— Нема.

— А чи достатньо хапальні в неї задні кінцівки?

— Не думаю, щоб вона могла так швидко лазити по деревах, якби не чіплялася ногами так, як і руками.

— У Південній Америці налічують, якщо не помиляюся (залиште ваші зауваження на майбутнє, професоре Самерлі!), щось із тридцять шість видів мавп, але людиноподібних мавп там не знають. Тепер же зрозуміло, що є вони й у Південній Америці, хоч і не належать до виду горил, властивого лише Африці та Азії. (Глянувши на нього, я захотів сказати, що одного, дуже близького родича їх я бачив у Кенсингтоні.) У неї є борода; світлий колір тіла та обличчя — найточніший показник того, що тварина живе в сутінку дерев. Нам треба вирішити, до кого наближається більше цей тип — до мавпи чи до людини. В останньому випадку вона, імовірно, являє собою те, що ми звемо «відсутня ланка». Розв’язати цю проблему — наш безпосередній обов’язок...

— Нічого подібного, — роздратованим тоном заперечив Самерлі. — Тепер, коли, завдяки енергії та розумові містера Мелоуна (не можу не навести ці слова), ми маємо вже й мапу, єдиний наш безпосередній обов’язок — видобутися цілими й неушкодженими з цієї проклятущої країни.

— Казан цивілізації! — гримнув Челленджер.

— Каламар цивілізації, сер, — відповів Самерлі. — Мусимо зараз же повідомити світу про наші відкриття, і нехай собі подальші дослідження проводить хтось інший. Адже ви погодилися зі мною перед тим, як містер Мелоун поліз на дерево малювати мапу.

— Гаразд, — мовив Челленджер. — Я, зізнаюся, і сам буду спокійніший, коли лондонські приятелі знатимуть про наслідки нашої експедиції. Як виборсатися звідси, я ще собі не уявляю. Але не було ще жодної задачі, що її мій вигадливий мозок не спромігся би вирішити. Обіцяю, що від завтрашнього дня я всі свої розумові здібності віддам розв’язанню цієї проблеми.

На це ми пристали і, запаливши свічку, заходились обробляти накреслену мною мапу. Кожна деталь, що її я спостеріг із верхів’я дерев, знайшла собі місце на мапі.

— А як назвемо ми це? — олівець Челленджера спинився на великій білій плямі озера.

— Чого б оце вам не скористатись нагодою та не увічнити ваше ім’я? — з властивою йому уїдливістю спитав Самерлі.

— Запевняю вас, сер, що потомки пам’ятатимуть і шануватимуть мене з багатьох інших причин, — сухо відповів Челленджер. — Лише неукам потрібні ріки та гори, щоб було з чим зв’язати своє ім’я. Я таких пам’ятників не потребую.

Самерлі, двозначно посміхаючись, хотів був учинити новий напад, але лорд Джон поспішив втрутитись у їхню розмову.

— Це вам, мій голубе, належить право охрестити озеро, — сказав він. — Ви побачили його перший, і, чорт забирай, якби вам заманулося назвати його озером Мелоуна, ніхто з нас не заперечував би.

— В жодному разі, — ствердив Челленджер. — Нехай наш юний друг підбере йому назву сам.

— Тоді, — мушу зізнатись, я почервонів, — нехай то буде озеро Гледіс.

— Чи не здається вам, що «Центральне озеро» було б красномовнішим? — зауважив Самерлі.

— Я настоював би на озері Гледіс.

Челленджер співчутливо глянув на мене і глузливо похитав своєю великою головою.

— Молодь, молодь, — сказав він. — Нехай зветься озеро Гледіс.