Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ XV Наші очі бачили неймовірні дива

Розповідаючи щодня про всі наші пригоди, я сподіваюся закінчити цей лист звісткою про те, що нарешті і в наше віконце заглянуло сонце. Щоправда, ми не маємо ще плану, як звідси вибратися, і це нас дуже дратує. Але я й тепер уже можу уявити собі день, коли ми радітимемо, що провели деякий час у цьому незвичайному місці й бачили його дивовижних мешканців.

Перемога індіанців і знищення людиномавп стали поворотним пунктом у нашій долі. Відтоді ми стали справжніми володарями плато, бо тубільці, яким ми в дивний спосіб допомогли знищити їхнього спадкового ворога, дивилися на нас із острахом і вдячністю. Може, у своїх власних інтересах вони й бажали видаленню таких страшних і могутніх спільників, але досі ніхто з них не показав нам, як дістатися рівнини. Наскільки можна було зрозуміти з їхніх жестів, існував тунель, нижній кінець якого ми бачили вже під час обходу кам’яної гряди. Свого часу цим шляхом піднімалися на плато людиномавпи й індіанці. Скористався ним пізніше й Мепл-Вайт із своїм компаньйоном. Але рік тому тут стався величезний землетрус, і верхній хід до тунелю завалився. Індіанці лише знизували плечима та хитали головами, коли ми знаками пояснювали їм, що бажаємо спуститись. Мабуть, вони дійсно не знали, а може, не хотіли, щоб ми йшли звідси.

Після переможної баталії людиномавп, які лишилися живі, привели до печер і обернули на рабів. То було грубе, примітивне повторення полону ізраїльтян у Вавилоні або євреїв у Єгипті. Уночі під деревами чулися протяжні крики, що нагадували тужіння Єзекіїля за колишньою величчю та славою його царства. Тепер їм залишалося лише рубати дрова й тягати воду.

Через два дні після битви ми з нашими спільниками підійшли до печерного міста й отаборилися коло підніжжя скелі. Індіанці запрошували нас жити в печерах, та Рокстон на це не пристав, бо в разі виникнення між нами якихось непорозумінь ми могли опинитися під їхньою владою. Отже, ми зберегли свою незалежність і, незважаючи на приятельські стосунки, завжди тримали рушниці напоготові. Проте ми досить часто відвідували печери — вельми цікаві житла, хоч ніяк не могли зрозуміти, споруджені вони руками людськими чи самою природою. Всі вони були на один зразок і розмішувалися в шарі м’якої породи, де за стелю була базальтова скеля, а за долівку — твердий граніт.

Входи до печер знаходилися на висоті близько вісімдесяти футів над землею, і до них вели видовбані в камені сходи, такі вузькі, що велика тварина пройти ними не спромоглася б. Усередині було тепло і сухо. Сірі м’які стіні прикрашали зроблені з паличок чудові зображення різних тварин, які заселяли плато. Якби все живе тут колись і зникло, то майбутній дослідник знайшов би в печерах надзвичайно точні зразки місцевої фауни — динозавра, ігуанодона і риби-ящера, які нещодавно населяли цю землю.

Довідавшись про те, що величезні ігуанодони були для індіанців ручною худобою і являли собою, так би мовити, живі склади м’яса, ми вирішили, що людина, навіть із її примітивною зброєю, панує на плато. Та незабаром виявилося, що ми помиляємось і поки що панування людини тут тільки терплять. Трагічна подія відбулася на третій день після того, як ми влаштувалися під скелею з печерами. Челленджер і Самерлі подалися до озера в супроводі індіанців, що мали за допомогою гарпунів виловити для них кілька ящерів. Лорд Джон і я залишалися в нашому таборі, а круг нас, на вкритій зеленою травою рівнині, поралися, хто з чим, багато індіанців. Раптом із сотень грудей вихопилися крики: «Стоа! Стоа!» Звідусіль мчали чоловіки, жінки та діти і, штовхаючи одне одного, дерлися по кам’яних сходах до печер.

Глянувши вгору, ми побачили, що вони в розпачі вимахують руками, запрошуючи й нас сховатися в їхньому притулку. Обидва ми схопили рушниці й кинулися до озера подивитися, чи не сталося якого лиха з нашими товаришами. Зненацька з-за дерев вибігли десять-п’ятнадцять індіанців, яких переслідували два страховиська на кшталт того, що колись налякало нас у «Форті Челленджера», а потім гналося за мною під час моєї самотньої прогулянки. Вони пересувалися стрибками і були подібні до величезних і страхітливих жаб. До того часу ми бачили їх тільки вночі, і дійсно, це — нічні тварини, за винятком тих випадків, коли їх потурбують у лігві. Їхня чорна бородавчаста шкіра вилискувала, наче риб’яча луска, й вигравала проти сонця всіма барвами веселки.

Спостерігати нам довелося недовго, бо вони миттю наздогнали втікачів... І тут почалося найстрашніше, їхня система нападу була зовсім простою — тварина всією вагою навалювалася на жертву, розчавлювала її й не гаючи часу стрибала до другої. Нещасні індіанці верещали з розпачу, бо були безпорадні проти невтомної енергії та жахливої люті тварин. Один по одному падали вони на землю, і, перш ніж ми з Рокстоном встигли прибігти на допомогу, їх лишилося шестеро. А втім, наша допомога була некорисна і тільки наражала нас самих на небезпеку. На відстані якихось двохсот ярдів ми вистрелили, але наші кулі діяли на них так, ніби були з паперу. Величезні плазуни не звертали уваги на рани, а відсутність у них центрального мозкового апарату допомагала їм не боятися ніякої сучасної зброї. Єдиним наслідком нашого втручання було те, що чудовиська звернули увагу на вогонь і постріли, а тим часом і ми, й індіанці встигли дістатися сходів.

Але там, де розривні кулі двадцятого сторіччя не мали сили, дієвими виявились отруєні стріли індіанців, вимочені в настої строфанта, а потім устромлені в трупну отруту. Мисливцеві на ловах такі стріли не могли стати в пригоді, бо отрута при повільному кровообігу плазунів далася б взнаки вже після того, як звір знищив би стрільця.

Щойно страховиська підбігли до підніжжя сходів, з кожного отвору в скелі на них линув град стріл. За хвилину їхні тіла були вкриті ними. А тварини, не відчуваючи болю, в безсилому гніві тяглися до своїх жертв, незграбно злазили на кілька ярдів і знову падали вниз. Нарешті отрута почала діяти. Одна з тварин заричала й схилила до землі свою величезну квадратну голову. Друга, наповнюючи повітря пронизливим виттям, недовго крутилася в дикому танку навколо неї, поки не звалилася сама. З криками радості спустилися індіанці зі своїх печер і собі почали танцювати круг трупів, святкуючи нову перемогу — над двома потужними ворогами. Вночі вони порізали тіла — не на їжу, бо отрута була б шкідлива й для них, а щоб прибрати їх геть. Залишилися тільки серця плазунів — завбільшки із добру полушку. Вони довго ще скорочувалися й розширювалися, і лише третього дня припинилося це жахливе, самостійне, незалежне від цілого організму життя.

Коли-небудь — коли в мене буде стіл, кращий за бляшанку з-під консервів, і письмове приладдя, надійніше за недогризок олівця та останній засмальцьований записник, — я докладніше напишу про плем’я аккала, про наше життя серед них і про деякі спостереження, зроблені нами в дивовижній Країні Мепл-Вайта. Пам’ять ніколи не зрадить мене, бо всі враження того періоду, кожен наш крок там довічно лишатимуться в моїй голові свіжими, як перші враження дитинства. Жодне нове враження не зітре їх, так глибоко вони вирізані у моєму мозку. Свого часу я опишу чудову місячну ніч на озері, коли в індіанські сіті потрапив молодий іхтіозавр: напівтюлень-напівриба з двома прикритими кістками очима по боках писку і з третім — на тім’ї, який мало не перекинув нашого човна, поки його витягали на берег. Тієї ж таки ночі величезна водяна гадюка вислизнула з очерету і задушила у своїх кільцях стерничого з піроги Челленджера. Я розповім також про велику білу нічну тварину — мий досі не знаємо, ссавець це чи плазун, — яка жила в болотах на схід від озера й сяяла в темряві сліпучим фосфоричним блиском. Індіанці так жахаються її, що бояться наближатися до неї, і дарма що ми двічі виряжалися на пошуки, обидва рази бачили її, та не змогли підступитися через болото. Можу сказати тільки, що вона більша за корову і тхне мускусом. Я розповім і про велетенського нелетючого птаха, значно більшого за страуса, з шиєю, як у яструба, і з головою, що нагадувала череп. Він гнався за Челленджером і примусив його шукати притулку в печерах. Коли професор біг кам’яними сходами вгору, хижа істота встигла-таки дзьобнути його в підбор — і його знесло, наче бритвою відрізало. Цього разу сучасна зброя взяла гору, і птах — футів дванадцяти на зріст, фороракос, як казав захеканий, але страшенно вдоволений професор, — покотився під кулею Рокстона. Чи побачу я коли-небудь його плаский череп між трофеями в колекції лорда Джона? Нарешті розкажу я дещо й про токсодона — велетенську морську свинку зростом біля десяти футів, із гострими зубами, що виступали вперед, яку ми підстрелили якось на світанку біля водопою.

Про все це я згодом напишу докладно і не забуду з любов’ю змалювати чудову блакить неба та чарівні літні вечори, коли ми лежали в буйній траві на узліссі й споглядали дивних птахів, які кружляли над нами, та оригінальних невідомих нам створінь, що вилазили зі своїх сховищ і стежили за нами. Гілки дерев вигиналися від ваги соковитих овочів, а з трави визирали гарненькі дивні квіточки. Опишу я й ті довгі місячні ночі, коли ми виїздили на озеро та з острахом і цікавістю дивилися на кола, що розходилися по воді від сплесків якогось велетенського чудовиська, та на зеленуваті вогники на дні озера.

Але, спитаєте ви, навіщо ж ми так довго займалися усіма цими дослідженнями замість шукати виходу звідти? Я відповім, що це питання не давало спокою нам усім, та всі зусилля наші були марні. Невдовзі ми встановили один безперечний факт — індіанці не зроблять нічого, щоб допомогти нам. З усіх інших боків то були наші щирі друзі, навіть — віддані раби, а щойно ми торкалися теми про побудову мосту через прірву чи то з дерев, чи то з ліан, як стикалися зі стриманою, але категоричною відмовою. Вони починали всміхатися, підморгувати, хитати головами, і на цьому розмові був кінець. Навіть старий ватаг ставився недоброзичливо до наших планів, і лише його син, урятований нами Маретас, жестами показував, що охоче задовольнив би наші бажання. Після блискучої перемоги над людиномавпами вони вбачали в нас істот вищого порядку, які носили перемогу у своїх рушницях, і думали, що поки ми з ними — їхня щаслива доля забезпечена. Якби ми погодилися забути свою батьківщину й залишилися назавжди на плато, кожному з нас дали б по окремій печері й по маленькій червоношкірій дружині. Та хоч які приятельські були в нас із ними стосунки, ми знали, що з нашими планами треба від них ховатися, бо в останню мить нас могли затримати силоміць.

Незважаючи на загрозу зустрітися з динозавром, я протягом трьох тижнів двічі відвідував наше старе таборище, щоб побачитись із негром, який ще й досі вартував під скелею. Мої очі жадібно вдивлялися вдалечінь, сподіваючись побачити хоч якусь ознаку допомоги, яку нам надіслали. Та переді мною, як і раніше, слалася лише широка, поросла кактусами пустельна рівнина, оторочена на далекому обрії смугою очерету.

— Вони невдовзі прийдуть, містере Мелоун. Перш ніж скінчиться другий тиждень, індіанці прийдуть назад, принесуть линви і спустять вас униз, — підбадьорливо казав мені славний Замбо.

Повертаючись уранці після другого візиту, що тривав цілий день і ніч, я мав несподівану зустріч. Я йшов добре знаною дорогою й був уже на відстані якоїсь милі від болота птеродактилів, коли в око мені впав дивний на вигляд предмет, що наближався до мене. Невдовзі я побачив, що це чоловік у клітці з очерету, яка вкривала його зусібіч. Наблизившись до нього, я здивувався ще більше, бо впізнав у тій постаті лорда Джона Рокстона. Коли Рокстон побачив мене, він виліз зі своєї оригінальної фортеці й весело, але вимушено засміявся.

— Не думав я, що стрінуся з вами, мій голубе, — сказав він.

— Що ви тут робите? — здивувався я.

— Гостював у своїх приятелів-птеродактилів.

— Навіщо?

— Цікаві тваринки, погодьтеся. Тільки надзвичайно некомпанійські. З відвідувачами, як ви бачили, поводяться дуже негостинно. От я й убрався в цю штукенцію, щоб захиститися від їхніх люб’язностей.

— Та чого ви шукаєте у болоті?

Рокстон кинув на мене допитливий погляд. Я бачив, що він вагається.

— А ви думаєте, цікавитися різними речами не може ніхто, окрім професорів? — нарешті спитав він. — Я так само вивчаю дещо. Вас це задовольняє?

— Не ображайтеся, прошу, на мене, — замість відповіді промовив я.

Гарний настрій повернувся до лорда, він засміявся.

— Ніяких образ, мій голубе. Я хочу подарувати Челленджерові маленьке курча. Хочу зробити йому приємність. Ні, я не потребую вашої допомоги. У цій клітці я в безпеці, а вас ніщо не захищає. Бувайте! Надвечір я буду вдома.

Він повернувся й подався лісом у своїй чудернацькій клітці.

Та коли поведінку лорда Джона можна було назвати дивною, то що ж казати про Челленджера? Мушу зазначити, що він мав надзвичайний успіху індіанських жінок і завжди носив із собою лапату пальмову гілку, щоб, наче від мух, відмахуватися від них, коли вони занадто надокучали йому. Щодо Самерлі, то цей професор заглибився удослідження комашиного та тваринного світу на плато і весь час, вільний від суперечок із Челленджером, витрачав на препарування здобутих екземплярів.

Щоранку Челленджер кудись уходив і повертався з виглядом величної врочистості, як людина, що несе на своїх плечах увесь тягар відповідальності за важливу експедицію. Однієї гарної днини, з пальмовою гілкою в руці та з почтом з індіанок, він повів нас до своєї секретної лабораторії й поділився планами.

«Лабораторія» розміщувалася на невеличкій галявині в пальмовому гаї. Тут був один із киплячих гейзерів, про які я вже згадував. Круг гейзера лежали розкидані ремінці зі шкіри ігуанодона й велика поморщена плівка; як виявилося потім — висушений шлунок одного з озерних ящерів. З одного боку пухир був старанно зашитий, а на другому я помітив маленьку дірочку. У цю дірку Челленджер встромив кілька стеблин бамбуку, а другий кінець їх занурив у конусоподібні ямки, крізь які з гейзера виходили гази. Невдовзі пухир почав надиматися і так прагнув злетіти вверх, що Челленджерові довелося прив’язати його мотузками до стовбурів пальм. За півгодини він перетворився на справжню повітряну кулю, і, судячи з того, як ця куля натягувала ремені та рвалася вгору, підйомна сила її була велика. Челленджер усміхався, наче батько, що дивиться на свого первістка, погладжував бороду і самозадоволено поглядав на цей витвір свого мозку. Самерлі перший порушив мовчанку.

— Ви ж не збираєтеся запропонувати нам піднятись на цьому, Челленджере? — уїдливим тоном спитав він.

— Я продемонструю вам його силу, любий Самерлі, і певний, що, побачивши її, ви не вагаючись погодитеся.

— Прив’яжіть його до своєї голови хоч зараз, — рішуче відповів Самерлі. — Ніщо в світі не зможе спонукати мене зробити таку дурницю. Сподіваюся, лорде Джоне, що й ви не зважитеся на цей божевільний вчинок?

— До біса цікава штука, — сказав той. — Хотів би я бачити, як вона літає.

— І побачите, — відповів Челленджер. — Вже кілька днів я сушу собі мозок думками про те, як нам вибратися звідси. Ми переконалися вже, що по скелях злізти не можна і що тунелю тепер нема. Не можемо ми й перекинути міст на ту пірамідальну скелю, по якій залізли сюди. Де ж його шукати способу? Кілька днів тому я звернув увагу нашого молодого друга на те, що в гейзерах має бути водень у вільному стані. Звідси в мене виникла ідея про повітряну кулю. Спершу, мушу зізнатись, я зупинився перед труднощами — де дістати підходящу оболонку для газу, але нарешті розв’язав цю проблему, щойно побачив тельбухи вбитих індіанцями двох здоровезних тварин. І от вам наслідки моєї праці.

Одну руку він притиснув до свого пошматованого піджака, а другою гордовито показав на імпровізовану кулю зі шлунку, що тим часом став зовсім круглим і з силою рвався вгору.

— Абсолютна нісенітниця! — чмихнув Самерлі.

Лорд Джон був у захваті.

— Ну й розумна ж голова! — шепнув він мені. — А як бути із кошиком? — звернувся Рокстон до Челленджера.

— Про кошик я подбаю найближчим часом. У мене є вже деякі думки, як його зробити та прилагодити до кулі. А тепер я вам доведу, що мій апарат витримає вагу кожного з нас.

— Всіх нас — ви хочете сказати?

— Ну. Я думаю, що кожен із нас по черзі спуститься на цьому, як на парашуті, а потім він повертатиметься назад у спосіб, який мені доведеться ще винайти. То вже буде легко. Якщо куля витримає нашу вагу і дасть нам змогу повільно спуститися на землю, мені більше нічого й не треба. Сьогодні ми спробуємо його лише з цього боку.

Челленджер приніс великий уламок базальту такої форми, що до середини його можна було легко прив’язати линву, за допомогою якою ми злазили на пірамідальну скелю. Линва мала коло ста футів завдовжки і, дарма що тонка, була дуже міцна. Зі шкіри він зробив щось на кшталт коміра, з якого звисала низка стропів. Челленджер поклав комір на горішню частину повітряної кулі, а стропи зв’язав унизу і почепив на них базальтовий уламок. Отже, вага вантажу рівномірно розподілялася по всій поверхні кулі. До брили ж таки він прив’язав і линву, тричі обмотавши її другим кінцем свою правицю.

— Тепер я покажу вам підйомну силу кулі, — із задоволеною усмішкою промовив Челленджер і повідрізував мотузки, що стримували його винахід.

Ніколи ще наша експедиція настільки не наближалася до цілковитої загибелі, як тоді. Наповнена газом оболонка з жахливою швидкістю рвонула вгору. В одну мить Челленджер відірвався від землі й полетів слідом за нею. Я ледве встиг обхопити його за поперек, але й сам полинув угору. Лорд Джон учепився за мої ноги, і я відчував, що й він летить за мною. Певний час я бачив, як троє мандрівників, наче в’язка сосисок, метлялися над країною, що її вони заповзялися досліджувати. На щастя, линва могла витримувати лише обмежену вагу, чого, здається, не можна було сказати про ту пекельну машину. Почувся хруск, і всі ми опинилися на землі з кружалом линви поверх нас. Підвівшись, ми вгледіли в блакитному небі маленьку чорну точку — то летів наш базальтовий уламок.

— Чудово! — скрикнув Челленджер, потираючи забиту руку. — Цілком задовільна й вичерпна спроба. Я навіть і не сподівався на такий успіх. Обіцяю вам, джентльмени, зробити за тиждень нову кулю і ручаюся, що перший етап нашої зворотної подорожі ви відбудете цілі й неушкоджені.

Ось вам точний опис останніх подій. Завершую свою оповідь у нашому старому таборі, де так довго чекав на нас вірний Замбо. Всі страхи та небезпеки залишилися в минулому, наче страшний сон. Червонувата кам’яна стіна височіє тепер над нами. Ми спустилися з плато цілі та неушкоджені і в найбільш несподіваний спосіб. За шість тижнів або за два місяці ми будемо вже в Лондоні, і навряд чи цей лист набагато випередить мене.

Радикальна зміна в нашому становищі сталася ввечері того дня, коли було випробувано кулю Челленджера. Я казав уже, що єдиною особою, яка нібито співчувала нам у прагненні покинути плато, був урятований нами молодий ватажок. Тільки він один не виявляв бажання затримувати нас у цій дивній країні. Про це ми довідалися з його промовистих жестів. Того вечора, вже поночі, він прийшов до нас, передав мені згорнутий шматок кори, потім урочисто показав на отвори печер над нашими головами і, приклавши до губ пальця, повернувся до своїх.

Ми присунули цей шматок кори ближче до вогнища й заходилися розглядати його. Із внутрішнього білого боку цього квадратного шматка деревної кори розміром фут на фут були вугіллям намальовані палички, які нагадували примітивний нотний запис, що його я тут відтворюю:

Написані вугіллям, вони виразно виокремлювалися на білій поверхні кори і спершу здалися мені якимись музичними знаками.

— Що б то не було, можу заприсягтись, що для нас воно має величезне значення, — сказав я. — Це видно було з його обличчя.

— Якщо то не який-небудь дикунський жарт, — висловив сумнів Самерлі, — що їх так полюбляють усі люди.

— Це, безперечно, — умовне письмо, — промовив Челленджер.

— Скидається на ребус, — зауважив лорд Джон, нахиляючись, щоб краще бачити. Раптом він простягнув руку й схопив загадковий документ.

— Свідчуся небом, — скрикнув він, — я, здається, розгадав. Хлопець правильно каже. Дивіться сюди. Скільки знаків на цій корі? Вісімнадцять. Ну а над нами вісімнадцять печер.

— Він саме й показував на печери, коли передав це мені, — нагадав я.

— Ось вам і розгадка. Це — мапа печер. Вісімнадцять печер у ряд, деякі короткі, деякі довгі, а деякі роздвоєні. На мапі стоїть хрест. Навіщо він? Він позначає найглибшу печеру.

— Наскрізну! — скрикнув я.

— Думаю, що наш юний друг угадав, — погодився Челленджер. — Не розумію, який сенс був молодому індіанцю звертати нашу увагу на печеру, якби вона не вела на рівнину. А коли це так і коли на відповідному місці в скелі є вихід, то нам довелося б спускатися не більше як на сто футів.

— Сто футів! — незадоволено пробурчав Самерлі.

— Чого там! Наша линва має більше як сто футів завдовжки, — згукнув я, — і ми легко спустимось.

— А що ви думаєте про індіанців у їхніх печерах? — спитав Самерлі.

— У печерах над нашими головами індіанці не живуть, — відповів я. — Їх використовують, як склепи. Чому б нам не піднятись туди зараз же і не роздивитись як слід?

На плато росте велике смолисте дерево — різновид араукарії, за словами нашого ботаніка, — гілля якого індіанці використовують для виготовлення смолоскипів. Узявши кожен по оберемку гілок, ми нишком стали крастися до печери, відзначеної на малюнку. Вона була порожня, якщо не враховувати величезних кажанів, які кружляли над нами. Аби індіанці не помітили нас, ми досить довго йшли в темряві й запалили наші смолоскипи лише тоді, коли минули багато поворотів та сліпих кутів. Ми опинилися в сухому тунелі з м’якими сірими стінами, вкритими різними символічними знаками. Над нашими головами нависав склепінний дах, під ногами рипів блискучий білий пісок. Ми похапцем просувалися вперед, доки не зупинилися перед кам’яною стіною, де не було навіть шпарки, куди пролізла б миша.

Засмучені, стояли ми перед несподіваною перепоною.

Це був зовсім не завал, як у тому тунелі, яким ми намагалися піднятися на плато. Стіна перед нами нічим не відрізнялася від стін по боках. То був глухий кут.

— Не журіться, друзі, — мовив невгамовний Челленджер. — Маєте ще кулю, яку я обіцяв вам зробити.

— Може, ми потрапили не в ту печеру? — висловив я гадку.

— Ні, — сказав лорд Джон і показав пальцем на мапу. — Сімнадцята печера з правого боку, вона ж друга — з лівого. Печера, безсумнівно, — та сама.

Я глянув на мапу й радісно скрикнув.

— Думаю, що я вгадав. Ідіть за мною, ідіть!

Я біг назад, освітлюючи дорогу.

— О! — вигукнув я, вказуючи на кілька сірників на долівці. — Тут ми запалили смолоскипи.

— Правильно.

— На мапі ця печера має розгалуження. У темряві ми проминули його. Ходімо праворуч — і знайдемо його!

Я не помилився. Ми не пройшли навіть тридцяти ярдів, коли перед нами в стіні відкрилася чорна пляма отвору. Цей коридор був значно довший. Ми бігла ним кількасот ярдів і нарешті, здивовані, зупинилися — перед нами мерехтіло червоне світло. Смуга полум’я, здавалося, перетинала нам шлях. Але підійшовши до неї, ми не почули ні звуку, ні шурхоту. Перед нами ніби висіла велика вогняна завіса, що заливала мідним вогнем усю печеру й обертала пісок на блискучі алмази. Підійшовши ще ближче, ми побачили круглу відтулину.

— Місяць! — скрикнув лорд Джон. — Ми врятовані, хлопці! Ми врятовані!

І справді, крізь отвір у скелі світив Місяць. Отвір той був невеликий, завбільшки як звичайне вікно, але ми й не потребували іншого. Виткнувшись із нього, ми побачили, що спускатися буде не дуже важко і що до землі не надто далеко. Не дивно, що знизу ми не помітили отвору — якраз над ним звисав прискалок, та й стрімкий схил не надихав на більш близьке знайомство. Ми переконалися, що за допомогою линви зможемо спуститись, і радісно повернулися готуватись до завтрашнього вечора.

Усе доводилося робити потай і нишком, щоб в останній момент індіанці не затримали нас. Запаси ми залишали на плато, а брали самі рушниці та патрони. Тільки в Челленджера був якийсь незграбний ящик та пакунок, що їх він неодмінно хотів узяти з собою. День минав надзвичайно повільно, і коли посутеніло, ми були цілком готові. Через силу втягнувши наш багаж по сходах, ми востаннє глянули на цей дивний світ. Незабаром, боюся, він стане здобиччю мисливців та шукачів золота, але для кожного з нас то був край романтики та чарування. Край, де ми ризикували життям, страждали й багато чого навчилися; наш край, як, певно, кожен із нас із любов’ю називатиме його. Ліворуч від нас привітно мерехтіли вогнища в печерах. Під нами, коло підніжжя скелі, сміялися та співали індіанці. Десь далеко маячила темна смуга лісу, а ближче вилискувало в тумані велике озеро, заселене дивними істотами. Ось у мороці почувся пронизливий крик якогось невідомого страховиська. То був голос Країни Мепл-Вайта, що прощалася з нами. Ми повернулися й попрямували в печеру, що мусила привести нас додому.

За дві години ми самі й усі наші речі були вже на рівнині. Якби не багаж Челленджера, ми не мали б із тим спусканням ніякого клопоту. Залишивши багаж на місці, ми подалися до табору Замбо й вранці підійшли до нього. На наш подив, там горіло не одне вогнище, а щонайменше дванадцять. То прибув рятувальний загін — двадцять індіанців з-понад Амазонки: з палями, линвами й усяким знаряддям, потрібним, щоб перекинути міст через провалля. Тепер нам неважко буде транспортувати наш багаж, коли завтра ми прямуватимемо до Амазонки.

Завершую свій звіту прегарному настрої. Очі наші бачили великі дива, а страждання очистили наші душі. Кожен із нас став кращим і співчутливішим. У Парі ми, я думаю, спинимося та екіпіруємось, і тоді цей лист трохи випередить мене. Або ж пошта прибуде до Лондона водночас зі мною. Так чи інакше, а незабаром я матиму приємність потиснути вам руку, дорогий містере Мак-Ардл.