Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ V Стосовно цього можна те сперечатися

Чи то від фізичної втоми, чи то від моральної, але я залишив будинок професора в трохи пригніченому стані. Голова йшла обертом, а в мізках крутилась одна-єдина думка про те, що Челленджер мав рацію: відкриття його матиме вражаючі наслідки, а наша розмова, якщо він дасть дозвіл на її друк, стане справжньою сенсацією в «Газетт». На розі вулиці стояло таксі; я скочив у нього й поїхав до редакції. Мак-Ардл, як звичайно, був на своєму посту.

— A-a-a, — запитливо протягнув він, — ну, як справи? Можна подумати, що ви воювали, молодий чоловіче. Бачу, що він встиг завдати вам жару!

— У нас спершу сталося маленьке непорозуміння.

— Що за людина! А ви як поводились із ним?

— Згодом він трохи оговтався, і ми розмовляли зовсім як товариші. А зрештою, я від нього нічого не добувся, принаймні такого, що можна було б надрукувати.

— Я не цілком поділяю вашу думку. Він підбив вам око — це вже матеріал для друку. Ми живемо не за доби терору, містере Мелоун. Треба врешті-решт приборкати цього суб’єкта. Завтра я напишу передовицю, від якої в нього волосся стане сторчма. Розкажіть мені все докладно, і я його пропечу назавжди. «Професор Мюнхгаузен» — як вам подобається назва для статті? Або «Професор Челленджер — воскреслий Каліостро». Згадаймо в його особі всіх брехунів та дурисвітів, відомих нам з історії. Я виведу його на чисту воду.

— Я не робив би цього, сер.

— Чому?

— Бо він аж ніяк не брехун і не дурисвіт.

— Що-о-о? — заричав Мак-Ардл. — Невже ви хочете сказати, що вірите його дурним вигадкам про мамонтів, мастодонтів та велетенських морських гадюк?

— Я не знаю, чи вигадки це, і не чув, щоб він розповідав про тих тварин. Але я вірю, що він відкрив щось нове.

— Тоді чого ж ви не напишете про це?

— Я дуже хотів би написати, та обіцяв, що мовчатиму. Тільки за такої умови він згодився розповісти мені дещо. — У кількох словах я розказав про свою зустріч із професором.

Мак-Ардл недовірливо хитав головою.

— Гаразд, містере Мелоун, — сказав він нарешті, — але про сьогоднішнє вечірнє засідання ви, сподіваюся, мовчати не обіцяли. Мені здається, що звіту про нього не надрукує жодна газета, бо про Уолдрона писали вже двадцять разів, а про те, що там буде й Челленджер, ніхто не знає. Якщо нам пощастить, ми заробимо на цьому. Ви в будь-якому разі йдіть туди й дайте нам вичерпний звіт. Я чекатиму на вашу статтю до дванадцятої ночі.

Того дня я мав багато клопоту, рано обідав і за обідом коротенько розповів про свої пригоди Тарпу Генрі. Той вислухав мене зі скептичною посмішкою й вибухнув сміхом, коли довідався, що професор перетягнув мене на свій бік.

— Таких звірюк, любий мій, у реальному житті не буває. Вчені не роблять великих відкриттів без речових доказів. Залиште ці історії новелістам. Ваш професор хитріший за всіх мавп Лондонського зоологічного саду. Це абсолютна нісенітниця.

— А той поет-американець?

— Не існував ніколи.

— Але я бачив його альбом!

— Альбом професора.

— Ви думаєте, він сам намалював ту тварину?

— Звісно, він. А хто ж іще?

— Ну, нехай. А фотографії?

— На них нічого не було. Адже ви самі кажете, що бачили лише птаха.

— Птеродактиля!

— Це він запевняє, що то птеродактиль. Він утовкмачив це у вашу голову.

— Ну а кістки?

— Перша — якогось звичайного птаха, а другу зроблено на спеціальне замовлення. Людина, яка має дещо в голові й знається на своїй справі, обдурить вас кісткою так само легко, як і фотографією.

Я був сам не свій. Може, я дійсно поквапився повірити професору? Раптом мені спала на думку прекрасна ідея.

— Ви будете на засіданні сьогодні?

Тарп Генрі замислено подивився на мене.

— Він не дуже популярна людина, ваш геніальний Челленджер. Багато хто гострить на нього величезний зуб. Я сказав би, що в Лондоні навряд чи знайдеться інша така ж одіозна[14] персона. Якщо виступатимуть студенти-медики, то без скандалу не обійдеться. Не хочу я дивитися на те цькування.

— А втім, вам годилося б послухати, як він сам аргументуватиме свої твердження.

— Ваша правда. Згоден. Увечері я буду разом із вами.

Біля Зоологічного інституту ввечері ми побачили народу значно більше, ніж сподівалися. Ціла черга електроавтомобілів підвозила білобородих професорів, а темний вир скромних пішоходів, які юрмилися під склепінням воріт, свідчив про те, що аудиторія складатиметься не з самих тільки вчених. Зайнявши свої місця, ми зараз же помітили, що на задніх рядах і в галереї панує занадто легковажний і жартівливий настрій. Я глянув назад і побачив типові обличчя студентів медичного факультету. Очевидно, всі лондонські шпиталі відрядили сюди своїх представників. Слухачі поводилися доброзичливо, але задерикувато. Лунали уривки популярних пісень — трохи дивна увертюра перед науковою лекцією — і спостерігалася схильність аудиторії до глузування з певних осіб. Усе це обіцяло веселий вечір для більшості присутніх і віщувало неприємності тим, на кого чекала сумнівна честь стати об’єктом студентських розіграшів.

Коли на поміст зійшов старий доктор Мелдрам у всім відомому старомодному циліндрі, його зустріли оглушливими вигуками на кшталт: «Де це ви відшукали своє відро?» Бідолашний поквапився скинути його і заховати під стілець. У подагричного професора Уодлі, який, шкутильгаючи, пробирався до свого місця, студенти співчутливо питали про стан здоров’я великого пальця на його нозі й тим украй засоромили старого. Проте найбільше галасу спричинила поява в залі мого нового знайомого — професора Челленджера, який сів на крайній стілець у першому ряду на помості. Щойно із-за дверей виткнулася його чорна борода, у приміщенні знялася справжня буря привітань. Я згадав слова Тарпа Генрі і потроху починав вірити, що до велелюдності зборів призвів не інтерес до самої лекції, а чутки про участь у ній славетного професора Челленджера.

Його поява в залі викликала також і сміх серед добре вдягнених слухачів, які займали крісла у перших рядах, — мені здалося, що до такого прийому з боку студентства вони поставилися зі співчуттям. Ревіння публіки, що вітала Челленджера, здавалося, виходило з клітки хижаків, які зачули кроки сторожа й чекають годівлі. Чув я, правда, і деякі глузливі нотки, але загалом у тому прийомі відчувалися не ворожість і не ненависть, а більше цікавість до зовсім незвичайної людини. Челленджер лише посміхнувся з поблажливою зневагою, немов почув перші «гу-гу» немовляти, спокійно сів на стілець, випнув груди, старанно розгладив бороду і, примруживши очі, глянув перед собою. Шум, викликаний його появою, ще не зовсім вгамувався, коли на поміст зійшли професор Роналд Мерей, голова, і містер Уолдрон, доповідач. Засідання розпочалося.

Професор Мерей, напевне, не образиться на мене, коли я скажу, що він, як і більшість англійців, має таку властивість — його промови неможливо зрозуміти. Це одна з найдивніших таїн сучасного життя — чому люди, яким подеколи доводиться виголошувати промови, не турбуються про те, щоб навчитися це робити розбірливо? Професор Мерей зробив кілька дуже глибокодумних зауважень, адресованих своїй білій краватці та склянці води на столі, і весело підморгнув у бік срібного свічника праворуч. Потім він сів, і до кафедри під загальні оплески підійшов містер Уолдрон — улюблений усіма лектор, справжній популяризатор науки. То був худорлявий, суворий на перший погляд чоловік, із різким голосом і незграбними рухами. Він мав вдачу легко засвоювати чужі ідеї і викладати їх так, що вони ставали зрозумілими і цікавими навіть для малопідготовленої аудиторії. У нього був хист розповідати в жартівливому тоні про найсерйозніші речі, і в його викладі навіть передчуття Страшного Суду або еволюція хребетних здавалися надзвичайно гумористичними процесами.

Цього разу Уолдрон, як завжди, зрозумілою і гарною мовою розповів нам загальну історію походження життя. Він розповідав про земну кулю — велетенську масу розжареного газу, що блукала небесними просторами. Потім він змалював, як та куля твердішала, холонула й стискалася, внаслідок чого випиналися гори, пара бралася водою, і поволі утворювалося тло, де мало відбуватися життя. Про зародження життя він говорив дуже мало й невиразно. У тому, що перші живі організми не могли би витримати первісного жару Землі, містер Уолдрон не мав ніякого сумніву. Виходить, з’явилися вони пізніше. Чи виникли вони внаслідок сполучення неорганічних елементів Землі у процесі її охолодження? Дуже можливо. Мабуть, зародки ті потрапили сюди з якогось метеорита? Мало скидається на правду.

Взагалі розважливий лектор уникав заглиблюватись у це питання. Ми не вміємо або принаймні не вміли до останнього часу створювати в наших лабораторіях органічну речовину з неорганічних частин. Між мертвим і живим світом існує прірва, через яку наші хіміки не спромоглися ще перекинути міст. Але є кращий і делікатніший хімік — природа, і її могутні сили, діючи без міри довгий час, дали наслідки, отримати які самі ми ще не спроможні. Цим поки що й треба задовольнитися.

Далі лектор перейшов до представників тваринного світу, починаючи з молюсків і первісних морських тварин. Потім торкнувся плазунів та риб і докладніше спинився на кенгуру — істоті, що приводить живих дитинчат, безпосередньому предку всіх ссавців, а отже, і кожного з присутніх.

— Ні, ні! — вигукнув якийсь студент-скептик із задньої лави.

— Якщо молодий джентльмен у червоній краватці, що гукає «ні, ні!», вилупився з яйця, нехай він буде такий ласкавий залишитися по закінченні лекції, — відказав лектор, і його слова спричинили вибух реготу в аудиторії. Він продовжив: — Мені дуже приємно було би подивитися зблизька на таке незвичайне явище. Дивно, що споконвічна, безперервна робота природи завершилася створінням цього джентльмена. Невже усі сили природи вже вичерпані? Невже ви, джентльмене, — останній і найдосконаліший тип у розвитку тваринного царства? Сподіваюся, що не ображу вас, якщо відстоюватиму свою попередню точку зору. Нехай ви бездоганні у приватному житті, але все ж таки вірю, що творчі процеси в природі не спинилися і що вона не вдовольниться навіть таким своїм прекрасним виробом.

Покепкувавши під загальний регіт зі свого опонента, лектор змальовував далі картину минулого — усихання морів, утворення піскуватих мілин і лагун із багатою фауною, прагнення морських тварин оселитися на суходолі, велика пожива, що чекала на них там, і, як наслідок, їх власне збільшення.

— Ось, леді й джентльмени, причина незвичайного зросту плазунів. На щастя, вони зникли з поверхні Землі задовго до появи перших людей.

— Стосовно цього можна ще сперечатися! — роздався голос на помості.

Збити містера Уолдрона з пантелику було нелегко, а переривати його, як зробив це джентльмен із червоною краваткою, взагалі ставало небезпечно. Почуте зауваження здалося лекторові такою нісенітницею, що він навіть на мить розгубився, а після короткої паузи оговтався й голосно та повільно повторив:

— Вони зникли з поверхні нашої планети ще до появи людини.

— Стосовно цього можна ще сперечатися, — знову сказав той самий голос.

Уолдорн здивовано пробігся очима по ряду на помості і спинив свій погляд на Челленджерові, який сидів, відкинувшись на спинку крісла, із заплющеними очима та, здавалось, усміхався.

— A! — знизав плечима Уолдрон. — Це ж мій друг, професор Челленджер, — і поновив свою лекцію, нібито подальші пояснення були зайві.

Та інцидент на цьому не скінчився. Поринаючи у гущавину минулого, лектор щоразу повертався до свого твердження про загибель передісторичного життя і щоразу чув нове зауваження від професора. Аудиторія починала вгадувати наперед його репліки та із захопленням їх зустрічала. Щойно Челленджерова борода починала рухатися, купка студентів викрикувала, не давши йому вимовити й слова: «Стосовно цього можна ще сперечатися». У відповідь чулися крики: «До порядку!» і «Сором вам!». Уолдрон, хоч яким досвідченим та дотепним лектором був, почав помітно нервуватися. Він дедалі частіше спинявся, збивався, повторювався, нарешті заплутався в занадто довгій фразі й накинувся на винуватця скандалу.

— Це абсолютно нестерпно! — гукнув він і люто зиркнув на поміст. — Я мушу просити вас, професоре Челленджер, припинити ваші несвідомі й непристойні випади.

У залі запанувала тиша. Студенти від подиву закам’яніли, споглядаючи сварку двох видатних науковців. Нарешті важка постать Челленджера відділилася від крісла.

— А я й собі мушу просити вас, містере Уолдрон, не висловлювати твердження, що розбігаються з науковими фактами.

Ці слова спричинили справжній ураган. «Ганьба! Ганьба!», «Дайте йому слово!», «Виженіть його!», «Скиньте його з помосту!», «Вдало сказано!» лунало зусібіч. Дехто кричав із обуренням, дехто — із захопленням. Урешті-решт голова підхопився і, шалено плескаючи в долоні, силкувався заспокоїти публіку.

— Професоре Челленджер... особиста... думка... потім... — тільки й можна було розібрати з його мимрення.

Порушник тиші вклонився, усміхнувся, розгладив бороду й сів у крісло. Уолдрон, зашарівшись і перебуваючи у войовничому настрої, повів далі. Час від часу, висловлюючи якесь твердження, він кидав убивчі погляди на свого супротивника, а той, здавалося, знову задрімав із тою ж таки широкою, щасливою усмішкою на обличчі.

Нарешті доповідь добігла кінця, і, я думаю, добігла передчасно, бо остання частина її була якась зібгана і навіть трохи безладна. Нитка доводів увірвалася, та й слухачі сиділи схвильовані, в очікуванні дискусії. Уолдрон зайняв своє місце, голова щось пробелькотів, і професор Челленджер підійшов до кафедри. Я дослівно записував його промову для своєї «Газетт».

— Леді й джентльмени, — почав він, незважаючи на шум на задніх лавах, — вибачте: леді, джентльмени й діти; я не помітив спершу значної частини моєї аудиторії.

У залі запанував страшенний галас. Професор, ласкаво похитуючи своєю величезною головою, стояв із піднесеною вгору руку, немов пророк, який благословляє натовп.

— Мені доручено висловити містеру Уолдронові подяку за надзвичайно мальовничу й образну лекцію, що її ми оце прослухали. У дечому я з ним не згоден і мусив був вказувати йому на помилки, але в цілому містер Уолдрон впорався зі своїм завданням цілком сумлінно і представив нам зрозумілу та цікаву історію нашої планети так, як він її собі уявляє. Нема нічого легшого для сприйняття, ніж популярні лекції, але містер Уолдрон, — Челленджер люб’язно поглянув у бік лектора, — не заперечуватиме, сподіваюся, що такі лекції завищи відрізняються поверховістю й недоброякісністю, бо їх доводиться прилаштовувати до низького розумового рівня слухачів. (Іронічні оплески.) Популярні лекції по суті своїй — паразитичні. (Рух обурення й протесту з боку містера Уолдрона.) Задля слави чи заробітку лектори-популяризатори використовують працю своїх скромних, маловідомих товаришів. Найменший новий факт, здобутий унаслідок лабораторної праці, ота найменша цеглина, що призначена для збудування храму науки, — значно цінніший, аніж така лекція, що протягом кількох годин тішить охочу до розваг аудиторію і не має жодних практичних наслідків. Цими зауваженнями я зовсім не збираюся ображати містера Уолдрона, а хочу тільки, щоб ви не втратили почуття міри. Не можна ж бо мати звичайного служку за архієрея. (Тут містер Уолдрон шепнув щось голові, а той підвівся і з суворим виглядом виніс догану карафці з водою.) А тепер годі вже про це. (Гучні й протяжні оплески.) Перейдемо до більш важливого для науки питання. З яким твердженням лектора я, дослідник-практик, не погодився? З твердженням про зникнення з поверхні Землі деяких груп тварин. Я кажу це не як аматор або як лектор-популяризатор. Я кажу як людина науки, зблизька обізнана з фактами, і запевняю, що містер Уолдрон помиляється, говорячи, що передісторичних тварин більше не існує. Безперечно, як він і казав, вони — наші предки, але предки, так би мовити, сучасні. Їх можна побачити й тепер в усій їхній подекуди страшній своєрідності, треба лише мати енергію та настирливість, щоб відшукати місця їхнього мешкання. Істоти, яких відносять до юрської доби, страховиська, що легко переможуть і здолають найбільших із наших ссавців, живуть ще й досі... (Крики: «Нісенітниця!», «Доведіть ваші слова!», «Звідки ви знаєте?») Звідки я знаю, питаєте ви? Знаю через те, що особисто відвідав їхні леговища. Знаю тому, що сам бачив деяких із них. (Оплески, шум, хтось гукає: «Брехун!») Я, кажете, брехун? (Загальне галасливе задоволення.) Чи то справді хтось назвав мене брехуном? Може, особа, що назвала мене брехуном, ласкаво встане й дозволить мені подивитися на неї? (Голос: «Ось тут він, сер!» — і над головами купки студентів підноситься невеличка постать в окулярах, що з усіх сил пручається й намагається всістися на своє місце.) Ви наважилися назвати мене брехуном? («Ні, ні, сер!» — заперечує бідолашний і пірнає, наче блазень, униз). Якщо хто-небудь у цій залі насмілюється стверджувати, що я кажу неправду, я залюбки перемовлюся з ним кількома словами по закінченні лекції. («Брехун!») Хто це сказав? (У повітрі знову з’являється постать в окулярах). Коли я зійду до вас... (Хор, що співає «Прийди, прийди, сонечко!», на кілька секунд перериває його. Голова, стоячи на повен зріст і натхненно вимахуючи обома руками, здається, диригує співцями. Обличчя професора палає, ніздрі роздуваються, борода труситься; він, вочевидь, ледве стримується.) Кожне велике відкриття супроводжувалося такою самою недовірою — це яскрава ознака недалекості сучасників. Коли вам представляють якийсь видатний факт, вам бракує інтуїції, щоб усвідомити його. Ви здатні тільки обкидати болотом людей, які жертвують життям на користь науки. Ви переслідуєте пророків. Галілей, Дарвін і я... (Протяжні оплески заважають йому говорити.)

Усе наведене вище я взяв із моїх, поспіхом зроблених нотаток, що дають дуже неповне уявлення про хаос, який зчинився в залі. Галас був такий, що багато жінок визнали за краще завчасно ретируватися. Поважні, статечні вчені заразилися настроєм студентів, і я сам бачив білобородих старих, що схоплювались зі своїх місць і кидалися з кулаками на професора. Збори кипіли, наче окріп у казані. Челленджер зробив крок уперед і здійняв обидві руки. У постаті цієї людини було щось величне та потужне, і під впливом його жесту та владного погляду галас поволі вщух. Він, здавалося, хотів зробити останнє зауваження.

— Я не затримую вас, — мовив Челленджер. — Ви не варті цього. Правда є правда, і галас, що його зчиняє купка пришелепкуватих молодих людей, яких підтримують — мушу додати — не менш пришелепкуваті дорослі, не може зашкодити справі. Я кажу, що відкрив нове поле для наукової роботи. Ви заперечуєте. (Оплески.) Пропоную вам от що. Якщо хочете, оберіть з-поміж вас одну чи двох осіб і уповноважте їх заради вас перевірити правдивість моїх слів.

Містер Самерлі, заслужений професор порівняльної анатомії, високий, худорлявий, жовчний чоловік, підвівся зі свого місця. Він бажав довідатися, чи не базуються твердження професора Челленджера на даних з експедиції до верхів’я Амазонки, що в ній він брав участь два роки тому.

Професор Челленджер відповів, що базуються.

Містерові Самерлі цікаво було знати, як то сталося, що професор Челленджер зробив нові відкриття в місцевості, яку досконало досліджували Воллес, Бейтс та інші вельми відомі вчені.

Професор Челленджер відповів на це, що містер Самерлі, вочевидь, плутає Амазонку з Темзою. Амазонка значно більша за Темзу, і містерові Самерлі корисно було б знати, що ріка Амазонка і ріка Оріноко, яка поєднується з нею притокою, разом покривають площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль. Тому не слід дивуватися, що на такому великому просторі один мандрівник знайде те, чого не бачив інший.

Містер Самерлі уїдливо зазначив, що добре усвідомлює різницю між Темзою та Амазонкою, і полягає вона в тім, що всі твердження про першу річку легко перевірити, тоді як про другу цього сказати не можна. Він був би дуже вдячний, якби професор Челленджер назвав широту та довготу тієї місцевості, де знайдено передісторичних тварин.

Професор Челленджер відповів, що з міркувань особистого характеру він зараз цього не скаже, але — з певними обмовками — готовий подати такі відомості комітету, обраному з-поміж присутніх. Може, містер Самерлі й сам увійшов би до складу цього комітету і взяв участь у перевірці його слів?

Містер Самерлі. Так, я згоден. (Бурхливі оплески.)

Професор Челленджер. Тоді я обіцяю передати вам матеріали, що допоможуть дістатися тієї місцевості. Але якщо містер Самерлі хоче перевіряти мене, то я зі свого боку хотів би мати когось, хто контролював би його. Не хочу таїти від вас, що дорогою перед вами повставатимуть і великі труднощі, і значні небезпеки. Містерові Самерлі потрібний буде молодий супутник. Чи немає тут охочих?

Ось так іноді відбуваються великі зміни в людському житті! Чи міг я, заходячи до цієї залі, думати, що мені незабаром трапиться нагода стати учасником таких неймовірних пригод, про які я ніколи й не мріяв? А Ґледіс? Може, це й була нагода, що про неї вона говорила? Ґледіс порадила мені їхати. Я зірвався зі стільця. Тарп Генрі, що сидів поруч зі мною, схопив мене за рукав і прошепотів: «Не будьте ослом, та ще й на публіці, Мелоуне!» Водночас через кілька рядів од себе я побачив високого худорлявого чоловіка з темним волоссям. Він теж стояв і сердито дивився на мене. Але я не здавався й раз у раз повторював своє:

— Я хочу їхати, пане голово.

— Прізвище, прізвище? — гукала публіка.

— Мене звуть Едвард Дан Мелоун. Я репортер «Дейлі-газетт» і буду цілком неупередженим свідком.

— Ваше ім’я, сер? — спитав голова в мого високого конкурента.

— Я — лорд Джон Рокстон. Був уже на Амазонці, добре обізнаний з усією місцевістю й маю всі дані, щоб узяти участь в експедиції.

— Репутація лорда Рокстона як спортсмена й мандрівника відома всьому світові, — зауважив голова. — Разом із тим, бажано було б мати в складі експедиції й представника преси.

— Тоді я пропоную обрати обох джентльменів, — сказав професор Челленджер. — Збори уповноважать їх супроводжувати містера Самерлі під час подорожі й підтвердити правдивість моїх свідчень.

Так, серед галасу та оплесків було вирішено нашу долю, і незабаром я вже плив у потоці інших людей, які прямували до виходу. В голові був один туман. Велетенська задача, яку я взяв на себе, пригнічувала мене. Коли я вийшов з інституту, мені здалося, що студенти метушилися по тротуару, а чиясь озброєна важкою парасолькою рука ходила по їхніх головах. Потім, серед галасу та сміху, перед моїми очима шмигонув автомобіль професора Челленджера, і я опинився на залитій сріблястим світлом вулиці Регента, занурений у думки про Гледіс та моє дивовижне майбутнє.

Раптом хтось торкнувся мого ліктя. Я обернувся і зустрів насмішкуватий, владний погляд високого худорлявого чоловіка, що зголосився бути моїм компаньйоном у тій фантастичній подорожі.

— Містере Мелоун? — сказав він. — Ми нібито їдемо разом. Я мешкаю неподалік, в Олбені. Може, ви будете так ласкаві приділити мені півгодини, бо я дуже хочу потеревенити з вами?