Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ XVI Дорогу! Дорогу!

Я хотів би висловити тут подяку всім нашим амазонським друзям за гостинність і великі послуги, зроблені нам, коли ми поверталися додому. Зокрема згадаю я сеньйора Пеналоса та інших службовців бразильського уряду, а також сеньйора Перейру з Парі. Завдяки останньому ми спромоглися набути пристойного вигляду і з’явитися в цивілізованому світі, що нетерпляче чекав на нас, цілком одягненими. Недуже чемно було з нашого боку не задовольнити цікавості люб’язних хазяїв, але за даних обставин іншого виходу не було. Я відверто сказав, що вони тільки згають час і дурно витратять гроші, коли спробують піти нашим слідом. У звіті бо змінено все — навіть імена, і я певний, що й найпильніше студіювання моїх нотаток не наблизить нікого до відкритої нами країни.

Ми думали, що збудження усіх зустрічних, яке ми спостерігали, їдучи Південною Америкою, суто місцевого характеру. Можу запевнити всіх моїх англійських приятелів, ми й гадки не мали про розголос, який чутки про наші пригоди викликали в Європі. До Саутгемптону лишалося ще не менше як миль п’ятсот, а бездротовий телеграф на «Іберії» прийняв уже купу депеш на наше ім’я. Пропозиції різних газет і телеграфних агентств заплатити величезну суму бодай за коротенькі відомості про наслідки експедиції свідчили про інтерес до нас не лише з боку вчених, а й широкої публіки. Проте ми умовились нічого не казати представникам преси, доки не складемо звіт членам Зоологічного інституту. Вони дали нам доручення; тому їм — і перша інформація. Так ми й відповіли армії журналістів, що атакувала нас у Саутгемптоні. Не дивно, що всю увагу населення привернули до себе збори членів Зоологічного інституту, призначені на вечір 7-го листопада. Залу інституту, де відбувалися перші збори, визнали замалою, і засідання перенесли до Квінс-Холу на Ріджент-стріт. Згодом з’ясувалося, що всіх охочих послухати нас не вмістив би й Альберт-Хол.

Збори відбулися другого дня після нашого приїзду. Перший день, ясна річ, ми віддали нашим особистим справам. Про свої я тим часом не говоритиму. Може, згодом я заспокоюся і буду згадувати про них із меншим зворушенням, ніж тепер. Із першої частини моєї оповіді читач знає, що спонукало мене до цієї подорожі. Доцільніше буде, якщо я спершу ознайомлю його з результатами нашої експедиції. Можливо, настане день, коли я навіть радітиму, що сталося саме так, а не інакше. В будь-якому разі мушу дякувати тим силам, що примусили мене брати участь у цих фантастичних пригодах.

Отже, поки що повертаюся до останнього, сповненого подій моменту нашої подорожі. Я сушив собі голову думками про те, як найкраще описати його, коли в око мені впав номер нашої «Газетт» від 8 листопада з докладним і прекрасно написаним звітом про засідання, що належав перу мого друга — репортера Мекдона. Краще за все буде навести тут від слова до слова всю його статтю, починаючи з заголовка. Щоправда, «Газетт» перебільшує свою роль у справі відрядження власного кореспондента і взагалі занадто вже вихваляє всіх нас, та на це не менше хибують й інші друковані засоби інформації. Отже, ось що пише любий Мек у своєму звіті:

«НОВИЙ СВІТ

ЗНАМЕНИТІ ЗБОРИ В КВІНС-ХОЛІ

ЗВОРУШЛИВІ СЦЕНИ

НЕЗВИЧАЙНИЙ ІНЦИДЕНТ

ЩО ВОНО ТАКЕ?

Нічна демонстрація на РІДЖЕНТ-СТРІТ

(Від нашого спеціального кореспондента)

Минулого вечора в Квінс-Холі відбулися загальні збори членів Зоологічного інституту. Їх скликали, щоб заслухати звіт контрольної комісії, відрядженої до Південної Америки з метою перевірки тверджень професора Челленджера про існування там представників передісторичного життя. Сміливо можна сказати, що засідання це буде вписане в історію науки, бо воно мало сенсаційний характер і ніхто з присутніх ніколи його не забуде. (О, брате Мекдоне, що то за високий стиль!) Квитки розподілялися тільки між членами інституту та їхніми приятелями, але „приятелі“ — поняття дуже широке, і задовго до восьмої години (початок засідання) у найбільшій залі Квінс-Холу було повним-повнісінько люду. Широка публіка, маючи за образу, що її не пускають до зали, за чверть на восьму штурмувала парадні двері й після довгої бійки вдерлася таки в залу. Під час колотнечі було поранено багатьох осіб, зокрема поліцейського інспектора Скоба, якому переламано ногу. Публіка не тільки заповнила всі проходи, ба навіть утиснулася на місця, призначені спеціально для преси. Після цієї навали аудиторія, що чекала на прибуття наших мандрівників, складалася щонайменше з п’яти тисяч осіб. Мандрівники зійшли на поміст, де сиділи вже всі найвидатніші вчені не лише Англії, а й гості з Франції та Німеччини. Швецію репрезентував професор Сергіус, відомий зоолог з Упсальського університету. Поява чотирьох героїв спричинила величезну овацію. Всі підвелися й кілька хвилин плескали в долоні. Спостережлива людина почула б, проте, серед оплесків і деякі знаки протесту. Можна було передбачати, що засідання буде, скоріше, галасливе, ніж гармонійне, але нікому й на думку не спадало, що все буде саме так.

Світлини всіх чотирьох мандрівників відомі всім із газет, і тому про зовнішній вигляд їх нема чого розводитись. Дивлячись на них, навіть не скажеш, що вони перетерпіли стільки. Хіба що борода професора Челленджера стала ще кошлатішою, постать професора Самерлі — ще аскетичнішою, а обличчя лорда Рокстона — ще худорлявішим. Всі троє зробилися трохи смаглявішими й мають здоровий, бадьорий вигляд. Щодо нашого представника — відомого атлета й футболіста Е. Д. Мелоуна, — то він не змінився, і щира, добра усмішка прикрашала його чесну, але простецьку фізіономію. (Ну, погуляй, Мек, ми з тобою побалакаємо ще віч-на-віч.)

Коли порядок відновився і присутні, влаштувавши мандрівникам овацію, посідали на свої місця, голова, герцог Даргемський, звернувся до зборів із промовою. Він одразу заявив, що не буде більше як на хвилиночку ставати між велелюдною аудиторією і мандрівниками. Він не збирається попереджати те, що казатиме професор Самерлі, як доповідач комісії, але вважає за свій обов’язок відзначити, що комісію, як усі кажуть, спіткав надзвичайний успіх. (Оплески.) Вочевидь, доба романтичних пригод ще не минула, і буйна фантазія поета все ще може спиратися на твердий науковий ґрунт. Перш ніж завершити, він хоче тільки висловити свою радість — певно, і радість усіх присутніх, — що ці джентльмени повернулися з небезпечної подорожі цілі та неушкоджені. На його думку, якби експедиція зазнала катастрофи, то сталася б катастрофа й для всієї зоології. (Гучні оплески, до яких приєднується і професор Челленджер.)

Поява на трибуні професора Самерлі стала сигналом для нового вибуху ентузіазму, що раз-у-раз перепиняв і його промову. Ми не подаємо її тут зі стенографічною точністю, бо докладний звіт про експедицію нашого спеціального кореспондента надруковано в додатку до „Газетт“. Вдовольнімося коротеньким викладом його доповіді. Професор Самерлі згадав про обставини, за яких було споряджено експедицію, віддав належне своєму другу, професорові Челленджеру, й перепросив за недовіру, з якою спершу сприйняв його твердження. Оповідаючи далі про всі подробиці їхньої подорожі, промовець старанно уникав будь-якої інформації, що могла б навести на думку про місцезнаходження плато.

Змалювавши для аудиторії труднощі, з якими вони дісталися плато, і схвилювавши слухачів оповіданням про падіння в безодню їхнього мосту, професор почав оповідати про страхи та привабливі сторони цього незвіданого світу. Особистих пригод він майже не торкався, зупинившись виключно на здобутках науки в галузі вивчення дивовижних звірів, птахів, комах та рослинного царства на плато. Протягом небагатьох тижнів виявлено сорок шість нових видів твердокрилих та дев’яносто чотири — лускокрилих. Проте інтерес публіки, звичайно, зосередився на більших істотах, а надто на великих тваринах, що, як думали раніше, давно вже вимерли. Професор міг би подати цілий перелік їх і не має сумніву, що в майбутньому, коли плато буде досліджено пильніше, перелік цей значно збільшиться. Він зі своїми компаньйонами бачив щонайменше дванадцять різних істот, подібних до яких не знає сучасна наука. З плином часу, сподівається промовець, їх усіх вивчать і класифікують. Для прикладу він назвав гадюку темно-пурпурового кольору, у п’ятдесят один фут завдовжки. Згадав про якусь білу тварину, імовірно ссавця, що в темряві світилася фосфоричним блиском, і про чорного вечірнього метелика, укус якого індіанці вважають за смертельний. Окрім цих абсолютно нових форм на плато живе купа відомих науці передісторичних істот, здебільшого юрської доби. З-поміж них професор визначив потворного велетня — стегозавра, якого містер Мелоун бачив одного разу коло водопою, а нещасний американець, який першим побував у цьому незвіданому світі, замалював у своєму записнику. Він описав також ігуанодона та птеродактиля — перших чудовиськ, яких вони там зустріли. Аудиторія здригалася, слухаючи його оповідання про жахливого хижака-динозавра — найбільше та найнебезпечніше страховисько з-поміж тих, яких їм довелося бачити. Потім він перейшов до гігантського лютого птаха — фороракоса, дійшов і до величезного оленя, що й досі ще живе на плато. Але найбільше захопив професор своїх слухачів тоді, коли почав розповідати про широке, сповнене таємниць центральне озеро. Хотілося вщипнути себе за вухо, настільки неймовірними здавалися слова доповідача про химерних триоких ящерів-риб і велетенських водяних змій — мешканців того озера. Далі він розповів про тубільців і про людиномавп, які, на його думку, стоять вище за яванського пітекантропа і більше, ніж будь-яка відома нам сьогодні форма, наближаються до уявної, проміжної між людиною й мавпою, ланки. Нарешті він потішив аудиторію, згадавши про спроби професора Челленджера створити повітряну кулю, й закінчив свою промову цікавим оповіданням про спосіб, у який їм пощастило повернутися до цивілізованого світу.

Передбачалося, що на тому збори завершаться і що запропонована професором Сергіусом резолюція з висловленням подяки членам комісії розслідування буде належним чином прийнята. Аж тут незабаром з’ясувалося, що перебіг подій зовсім не буде такий тихомирний. Деякі ознаки опозиції спостерігалися протягом цілого вечора, а тепер підвівся зі свого місця доктор Джеймс Ілінґворт з Единбургу й попросив дозволити йому внести кільки поправок ще до того, як відбудеться голосування.

Голова. Прошу, сер, якщо це дійсно поправки.

Д-р Ілінґворт. Поправки, які конче потрібні, ваша світлосте.

Голова. Тоді прошу, тільки мерщій.

Професор Самерлі. Дозвольте сказати, ваша світлість, що ця людина — мій особистий ворог ще від часу нашої суперечки на сторінках „Наукового огляду“.

Голова. Я не можу вважати на непорозуміння особистого характеру. Прошу, сер.

Через галас у залі, що його здіймали прихильники мандрівників, частину промови доктора Ілінґворта було чути погано. Були спроби стягти його з кафедри. Проте, будучи людиною надзвичайно дужою й маючи навдивовижу гримкий голос, він успішно опирався опозиції й спромігся таки закінчити своє слово. І щойно він звівся на ноги, стало ясно, що й у нього в залі є чимало прихильників. Однак їх була меншість. Позицію ж більшості публіки треба схарактеризувати як очікувально-нейтральну.

Доктор Ілінґворт почав свою промову з того, що привселюдно визнав наукові заслуги обох професорів — і Челленджера, і Самерлі. Він дуже шкодує, що його виступ тлумачиться як особиста неприязнь, тоді як він продиктований лише бажанням установити істину. Справді ж бо його позиція сьогодні — така точнісінько, як та, що на ній минулого разу стояв професор Самерлі. Тоді професор Челленджер висунув деякі твердження, а його колега взяв їх під сумнів. Тепер той самий колега повертається, стверджує слова свого колишнього опонента і думає, що проти них не можна заперечувати. Хіба ж це логічно? (Крики „Так“, „Ні“. Затяжний галас. Чути голос професора Челленджера, який просить голову дозволити йому викинути промовця на вулицю). Рік тому одна людина розказувала дивні речі. Тепер четверо людей оповідають нам ще більшу дивину. Невже ж це можна вважати за остаточний доказ найнеймовірніших і найреволюційніших тверджень? Ми знаємо приклади, коли мандрівникам, що поверталися з невідомих країн, занадто легко вірили. Хіба ж так само має чинити й Зоологічний інститут? Він не заперечує, що учасники експедиції — люди твердої вдачі. Та натура людська — дуже складна штука. Прагнення слави може спокусити навіть професора. Як вечірні метелики, ми всі тягнемося до світла. Мисливець хоче перевершити всіх інших мисливців, журналіст прагне доповнити факти сенсаційними вигадками. Кожен із членів експедиції мав свої власні мотиви, щоб прикрасити результати подорожі. (Ганьба! Ганьба!) Він зовсім не хоче ображати будь-кого. (Ви вже образили!) Всі ці дивовижні розповіді супроводжуються дуже непевними речовими доказами. До чого ж вони зводяться? До кількох світлин. Невже ж тепер, коли мистецтво фотографії отримало такий розвиток, фотографії не можуть бути підробкою? Що ж іще? Нам розказують історію про занадто стрімкі схили, мотузки та линви, що унеможливлює спускання з плато великих тварин. Це — досить вигадливо, але зовсім не переконливо. Переказують, що лорд Джон Рокстон має в себе череп фороракоса. Він — доктор Ілінґворт — дуже хотів би побачити той череп.

Лорд Джон Рокстон. Цей чолов’яга називає мене брехуном. (Шум у залі.)

Голова. Тихо, тихо! Я прошу доктора Ілінґворта закінчити промову і внести поправки, про які він говорив.

Доктор Ілінґворт. Я міг би сказати ще багато, ваша світлосте, та скоряюся вашому розпорядженню. Пропоную, висловивши подяку професорові Самерлі за цікаву доповідь, вважати тези її недоведеними й обрати нову контрольну комісію в ширшому складі.

Важко описати сум’яття, що його викликала ця поправка. Значна частина слухачів висловлювала своє обурення вигуками: „Не голосуйте!“, „Геть його!“, „Женіть його!“ З другого боку, незадоволені — а їх теж було чимало — вітали поправку гучними закликами: „До порядку!“, „Голова, спиніть їх!“, „Правильно!“ На задніх лавах зчинилася сварка. Студенти-медики почали місити один одного кулаками. Тільки присутність у залі великої кількості дам стримала аудиторію від справжньої бійки. Раптом у залі запанувала цілковита тиша. Професор Челленджер звівся на рівні ноги. Його вигляді владна манера вести себе заспокоїли публіку, і коли він підніс угору руку, всі сіли на свої місця й приготувалися слухати.

— Багато хто з присутніх, — сказав професор Челленджер, — пам’ятає подібні дурні й непристойні сцени, що мали місце на останніх зборах під час мого виступу. Головним моїм кривдником був тоді професор Самерлі, і дарма, що тепер він відверто визнав свою помилку, я цього забути не можу. Сьогодні від особи, яка тільки-но залишила трибуну, я чув іще образливіші фрази, і хоч то буде самозречення з мого боку, я хочу спуститися до розумового рівня попереднього промовця, аби ні в кого не залишалося жодного сумніву. (Сміх, шум). Не буду нагадувати зборам, що професор Самерлі — тільки номінальний керівник експедиції. Всіма ж своїми успіхами вона завдячує мені, бо головною дієвою особою був усе ж таки я. Це я провів трьох присутніх тут джентльменів до плато і, як ви чули, переконав їх у правдивості своїх свідчень. Ми сподівалися, що, повернувшись, не зустрінемо нікого, хто дозволив би собі не йняти нам віри. Пам’ятаючи, проте, свій попередній виступ, я привіз із собою деякі докази, що мусять переконати кожну розумну людину. Як казав уже вам доповідач, людиномавпи сплюндрували наш табір і між іншим побили наші негативи. (Сміх, жарти, вигуки з задніх лав: „Розказуйте комусь іншому!“) До речі, стосовно людиномавп мушу сказати, що деякі звуки, які я чую тепер, нагадують мені про цих цікавих створінь. (Сміх). Незважаючи на знищення неоціненних негативів, у нашому багажі залишилося ще достатньо переконливих світлин, які відображають умови життя на плато. Може, ви скажете, що ці світлини підроблено? (Голос: „Такі“ — і жвава суперечка, внаслідок якої кількох чоловіків виводять із зали). Негативи показали експертам. Які інші речові докази могли привезти члени експедиції? Нам довелося залишати плато за таких умов, коли брати з собою багато багажу було неможливо. А втім, у професора Самерлі є колекція метеликів і жуків, де ви побачите купу нових, невідомих ще видів. Це вам не доказ? (Багато голосів: „Ні!“) Хто сказав ні?

Доктор Ілінґворт. Ми кажемо, що таку колекцію можна було зібрати і в іншій місцевості, а не тільки на доісторичному плато. (Оплески).

Професор Челленджер. Що ж поробиш, сер? Доводиться схилитися перед вашим науковим авторитетом, дарма, що ваше наукове ім’я мені, мушу зізнатись, невідоме. Залишимо тоді світлини та колекції. Я переходжу до різноманітних і точних відомостей, які ми маємо в питаннях, ніколи ще досі не висвітлюваних. Наприклад, про хатній побут птеродактилів. (Голос: „Нісенітниця!“ і шум.) Я кажу, що з хатнім побутом птеродактилів ми обізнані дуже добре. Можу показати вам один зроблений із натури малюнок, який мусить довести вам...

Доктор Ілінґворт. Жоден малюнок не може нам довести нічого.

Професор Челленджер. Ви хотіли би побачити саму натуру?

Доктор Ілінґворт. Безсумнівно.

Професор Челленджер. І ви згодилися би на це?

Доктор Ілінґворт. Безперечно.

Саме тієї миті і відбулася сенсаційна сцена, драматичнішої за яку не знає історія науки. Професор Челленджер зробив знак, і містер Мелоун підвівся й пішов за поміст. За хвилину він з’явився знову в супроводі велетенського негра. Вони несли якийсь великий ящик, вочевидь, важкий, і поставили його перед професором. Всі завмерли й захоплено чекали. Професор Челленджер відкрив кришку, що відчинялася, як віко скрині, нахилився над ящиком, зазирнув туди і, хляскаючи пальцями, кілька разів ласкаво промовив:

— Ну ж бо, виходь, голубчику!

Почувся якийсь хруск, і з ящика визирнуло, а потім вилізло й сіло на край страшне, огидне створіння. Герцог Даргемський покотився в місце для оркестру, але численна аудиторія ніби й не помітила цього.

Голова потвори нагадувала найжахливіших чудовиськ, створених хворобливою фантазією Середньовіччя. Вона була люта, злісна, з двома маленькими червоними очима, що горіли, наче жаринки. В довгому хижому дзьобі блищали два ряди гострих зубів. Плечі її були стулені й ніби вкриті якоюсь сірою шаллю. То було втілення дракона, про якого нам розповідали в дитинстві. Публіка заметушилася — хтось кричав, дві дами в першому ряді знепритомніли і впали з крісел, на помості всі посунули назад, немов збираючись, за прикладом голови, плигнути в оркестрову яму. Одну мить можна було боятись загальної паніки. Бажаючи заспокоїти аудиторію, професор Челленджер підніс угору обидві руки, але цей рух налякав тварину. Її дивовижна шаль зненацька розгорнулася, виявившись двома перетинчастими крилами. Хазяїн ухопив її за ноги, та було пізно. Страховисько знялося з ящика й почало кружляти по залі, витріскуючи своїми десятифутовими крилами й наповнюючи приміщення важким смердючим духом. Вереск натовпу на галереї, що із жахом дивився, як наближаються ці палаючі очі, остаточно роздратував звіра. Він літав дедалі швидше, стукаючись об стіни та люстри.

— Вікно! Заради Бога, зачиніть вікно! — гукав із помосту професор Челленджер, витанцьовуючи та ламаючи в розпачі свої руки. На жаль, було запізно. Тварина підлетіла до вікна, протиснулася крізь нього і зникла. Професор Челленджер, затуливши руками обличчя, упав у крісло, а публіка з полегшенням зітхнула.

Тоді... о, як описати те, що тоді сталося? Захват більшості й цілковите каяття меншості з’єдналися в одну хвилю ентузіазму, що перекотилася залою, перехопилася через місця для оркестру, затопила поміст і піднесла чотирьох героїв. (Ловко, Мак, ловко!). Аудиторія спокутувала свою несправедливість. Всі були на ногах. Галаслива юрба оточила наших мандрівників і запально вітала їх.

— Понесімо їх! Понесімо! — кричали сотні голосів.

В одну мить над головами натовпу піднеслися чотири постаті. Даремно силкувалися вони звільнитися. Їх міцно тримали. Та й навряд чи їм пощастило би стати на землю — так багато було людей.

— На вулицю! На вулицю! — гукали голоси. Натовп розступився, і герої на плечах своїх найпалкіших прихильників повільно попливли до виходу. На вулиці творилося щось надзвичайне. Біля Квінс-Холу чекала не менше як стотисячна юрба. Вибухом оплесків привітали чотирьох героїв, коли вони з’явилися над головами натовпу, залиті світлом електричних ліхтарів.

— Дорогу! Дорогу! — вимагала юрба. І, притулившись плечима одне до одного, люди сунули вперед по Ріджент-стріт через Пел-Мел, а потім через Сент-Джеймс-стріт до Пікаділі. Руху центральній частині Лондона припинився. Зареєстровано багато сутичок між демонстрантами з одного боку й поліцією та шоферами таксі — з другого. Тільки близько опівночі, доставивши мандрівників у квартиру лорда Рокстона в Олбені й проспівавши патріотичних пісень, юрба розійшлася по домівках. Так скінчився один із найбільш видатних вечорів, що були в Лондоні протягом останнього часу».

Ось що писав мій друг Мекдон, і його звіт, хоч і трохи прикрашений, треба визнати дуже точним. Щодо інциденту з птеродактилем, то він був несподіванкою для публіки, а не для мене. Читач пригадує мою зустріч із лордом Рокстоном у його захисному вбранні. Тоді він ішов за «празьким курчам», як називав він птеродактилів, для професора. Я не розповідав також про клопіт, якого завдав нам професорів багаж, коли ми залишали плато. А якби я описав нашу зворотню подорож, то неодмінно відзначив би мороку, яку ми мали, здобуваючи зогнилу рибу для нашого неохайного компаньйона. Мовчав же я про нього досі тому, що професор Челленджер уникав розголошувати відомості про безперечний аргумент, яким він мріяв в останній момент уразити своїх ворогів.

Ще одне слово про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного сказати про нього не можна. Дві жінки розповідають, ніби бачили, як він протягом кількох годин сидів на даху Квінс-Холу, немов диявольська статуя. Наступного дня у вечірніх газетах було розміщено повідомлення про те, що гвардієць Прайвет Майлс залишив без дозволу свій пост коло Мальборо-Хауз і був притягнений за це до військового суду. Він свідчив, що кинув рушницю й тікав світ за очі, бо несподівано між місяцем і собою вздрів диявола. Це пояснення, на яке судне зважив, безпосередньо пов’язане із нашим дивовижним компаньйоном. Маємо іще одне свідчення, передане бездротовим телеграфом із пароплава американсько-голландської лінії «Фрісланд». Коли вони були милях у десяти від виходу з порту, над ними у південно-західному напрямку з надзвичайною швидкістю пролетіло якесь дивне створіння — щось середнє між летючим цапом і кажаном. Якщо інстинкт і підказав йому дорогу додому, то не може бути сумніву, що десь у просторах Атлантики останній європейський птеродактиль знайшов собі могилу.

А що ж Гледіс? Моя Гледіс, ім’ям якої було назване містичне озеро, що воно тепер буде перейменоване на Центральне, бо мені нема чого перетворювати її ім’я на безсмертне... Хіба я не помічав і раніше деякої суворості в її ставленні до мене? Невже ж тоді, коли мені приємно було коритися її примхам, невже ж, кажу, я не відчув, що справжнє кохання не може відправити на смерть чи на небезпеку? Невже поза вродою обличчя не бачив я себелюбства та легковажності? Чи не любила вона геройство заради нього самого або заради слави, що без жодних жертв з її боку засяяла б і над її головою? А може, всі ці думки — та даремна мудрість, що завжди приходить запізно? Удар був важкий. На мить я став цинічний. Тепер, коли я пишу це, а відтоді минув уже цілий тиждень, я мав коротеньку розмову з лордом Джоном і... Що ж? Зрештою, могло бути й гірше.

Розповім коротко про все. У Саутгемптоні я не одержав ані листа, ані телеграми, і близько десятої вечора, схвильований, наближався до маленької вілли в Стрітемі. Була вона жива чи померла? Де мої мрії про обійми, про радісне обличчя, про похвальні слова людині, що ризикувала своїм життям, аби задовольнити її забаганки? Я упав уже з небес і обома ногами стояв на землі. Але були обставини, що знову піднесли мене понад хмарами. Я перебіг через садок, постукав молотком у двері, почув голос Гледіс, відштовхнув здивовану покоївку і вдерся до вітальні. Вона на низенькому диванчику сиділа коло рояля, затінена високою лампою. За три скоки я здолав кімнату й схопив обидві її руки.

— Гледіс! — скрикнув я. — Гледіс!

Вона здивовано дивилася на мене. З нею сталася якась майже непомітна зміна. Вираз очей, бундючний погляд, щільно стулені губи — все це було новиною для мене. Вона випручила свої руки з моїх.

— Що це означає? — спитала Гледіс.

— Гледіс! — зойкнув я. — У чім річ, Гледіс? Хіба ж ви не моя Гледіс, моя маленька Гледіс Хангертон?

— Ні, — відповіла вона, — я Гледіс Поте. Дозвольте відрекомендувати вас моєму чоловікові.

Дивна штука — життя. Я меланхолійно вклонився й поручкався з маленьким рудуватим чоловічком, що сидів у кріслі, яке зовсім нещодавно було виключно до моїх послуг. Ми привіталися й скривили досить кислі міни.

— Батько дозволив нам тимчасово пожити в нього. Наше помешкання ще не готове, — пояснила Гледіс.

— О, звичайно, — не заперечував я.

— Ви, значить, не дістали мого листа в Парі?

— Ні, я ніде не мав листа від вас.

— Шкода. Він мав з’ясувати вам усе.

— Для мене все вже ясно, — заспокоїв я її.

— Я розповіла Вільямові все, — мовила Ґледіс. — У нас із ним немає секретів. Дуже шкодую, що так сталося. Але, ви ж розумієте, ваші почуття не могли бути глибокими, якщо ви поїхали, залишивши мене саму. Ви не сердитеся?

— О ні. Зовсім не серджусь. А тепер мені, здається, час прощатися.

— Може, повечеряєте? — запропонував чоловічок і конфіденційним тоном додав: — Адже таке буває завяоди. І має бути, оскільки в нас немає багатоженства. Правда? — Він дурнувато розсміявся.

Я був уже біля дверей, коли мені сяйнула химерна думка. Я повернувся й підійшов до свого щасливого суперника. Той перелякано глянув на кнопку електричного дзвінка.

— Чи не відповісте ви мені на одне питання? — сказав я.

— Чому ні?

— Як ви цього досягли? Ви шукали заховані скарби, чи відкрили Північний полюс, може, вбили якогось пірата або перепливли Ла-Манш? Де тут сяйво романтики? Як вам пощастило добутися цього?

Чоловічок здивовано дивився на мене. На його добродушному банальному обличчі лежав вираз безнадійного нерозуміння.

— Вам не здається, що ви ставите занадто інтимні питання? — пробелькотів він.

— Ну, тоді ще одне питання. Хто ви такий? Хто ви за фахом?

— Я — клерк у конторі адвокатів Джонсон і Мерісон, Чансері Лейн, сорок перший номер. Друга після патронів особа.

— На добраніч! — сказав я і зник у мороці, як і личить невтішному героєві з розбитим серцем. Гнів, безсила злість і сміх кипіли в мені, наче окріп у казані.

Ще одна сцена, і я завершую. Учора ввечері ми були в лорда Джона — повечеряли й, запаливши сигари, у дружній розмові обмінювалися спогадами про недавні наші пригоди. Якось дивно було бачити всі ці добре знані обличчя в зовсім інших обставинах. Челленджер із поблажливою усмішкою, з набряклими повіками, зі своїми задерикуватими очима і з пишною бородою сидів, випнувши могутні груди, і про щось сперечався з Самерлі. Самерлі зі своєю вічною люлькою між тонкими вусами й козлячою бородою гостро заперечував кожне Челленджерове твердження. Нарешті, там же був і господар. Як завжди, спокійний, він дивився на нас холодними блакитними очима, що в глибині їх грав вогник лукавої усмішки.

Ось у цій самій кімнаті, святині лорда Джона, — під червонуватим світлом ламп і серед незліченних трофеїв, — Рокстон заявив, що має нам щось сказати. З шухляди він видобув скриньку з-під сигар і поставив її на столі перед собою.

— Може, мені слід було б поділитися з вами раніше, — промовив він, — але я хотів спершу сам розібратися в цій справі. Недоцільно збуджувати надії з тим, щоб потім їх утрачати. Та тепер це вже не надії, а факт. Пригадуєте день, коли ми з вами вперше знайшли лігво птеродактилів на болоті? Тоді ж таки я звернув увагу на особливий характер його ґрунту. Мабуть, вам ці особливості й не впали в око, а я помітив. То була вулканічна воронка з синьою глиною.

Професори кивнули головами.

— В цілому світі я бачив тільки одну таку воронку з синьою глиною. Це сталося в діамантових копальнях у Кімберлі. Відтоді я ніяк не міг заспокоїтись і, захистивши себе від птеродактилів кліткою, порпався там цілий день із заступом. І ось що я знайшов.

Рокстон відкрив ящик і витяг звідти тридцять чи сорок нешліфованих камінців розміром від горошинки до каштана.

— Може, ви думаєте, що я тоді ж таки мусив був сказати вам про них? Та я знав, що якість діаманту залежить не тільки від його розмірів, а й від структури, кольору та чистоти води. Отже, я привіз їх сюди і першого ж дня по приїзді відніс один Спінку й попросив відшліфувати та визначити йому ціну.

Він видобув із кишені коробочку для пігулок, де всіма барвами вигравав найкращий діамант, який я будь-коли бачив:

— Ось результати, — додав Рокстон. — Ціна йому — мінімум двісті тисяч фунтів. Річ ясна, гроші за нього ми поділимо поміж усіма. Інших пропозицій я й слухати не хочу. Ну, Челленджере, що ви зробите з вашою півсотнею тисяч?

— Якщо ви наполягаєте на своєму, — відповів професор, — я влаштую приватний музей, про який мріяв завжди.

— А ви, Самерлі?

— Я кину свої лекції та присвячу час класифікації крейдяних копалин.

— А я, — сказав лорд Джон, — організую експедицію та поїду знайомитися ближче з нашим симпатичним плато. А ви, мій голубе, безперечно, одружитесь?

— Тільки не зараз, — відповів я з удаваною усмішкою. — Якби ви взяли мене, я охоче поїхав би з вами.

Лорд Джон не сказав нічого — він лише простягнув мені свою смагляву руку.