Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ VII Завтра ми занурюємось у невідоме

Не буду надокучати тим, хто читатиме ці рядки, описом нашої чудової подорожі на пароплаві. Не стану розповідати й про тижневу зупинку в Парі. Лише коротенько відзначу переїзд широкою й лінивою Амазонкою, що її каламутні води ми долали кораблем, хіба трохи меншим за трансатлантичну «Франциску». Нарешті, проїхавши Абідоський прохід, ми дісталися міста Манаос. Тут представник Британсько-бразильського торговельного товариства, містер Шортман, урятував нас від нудного життя в місцевім готелі. Ми перебували в його гостинному будинку доти, поки настав час розрізати конверт з інструкціями професора Челленджера. Перш ніж розповідати про дивні події того дня, я хотів би докладніше змалювати моїх англійських товаришів і тих наших супутників, що їх ми винайняли вже в Південній Америці. Я говорю цілком відверто й лишаю матеріал, що його подаю, на ваш розсуд, містере Мак-Ардл, бо листи мої перед тим, як їх друкуватимуть, мають пройти крізь ваші руки.

Наукові заслуги професора Самерлі добре всім відомі, і про них нема чого згадувати. Він був підготовлений до нашої важкої експедиції значно краще, ніж можна було подумати з першого погляду. Його довге, кістляве й жилаве тіло не знає втоми, і жодні зміни в зовнішніх обставинах не впливають на його тверду, саркастичну і часто-густо дуже несимпатичну вдачу. Незважаючи на те, що йому вже шістдесят п’ять років, я ніколи не чув, щоб він скаржився на негоди, з якими нам подеколи доводилося стикатися. Я думав, що він заважатиме нам своєю присутністю, але тепер бачу, що його витривалість не менша за мою. Від природи він скептик і людина вельми уїдлива. З самого початку він не приховував того, що вважає професора Челленджера абсолютним ошуканцем; що наша подорож — величезна нісенітниця; що в Південній Америці ми не знайдемо нічого, крім небезпек та розчарування; і що з нас глузуватимуть в Англії. Усі ці думки він висловлював не раз під час нашого переїзду від Саутгемптона до Манаоса і, висловлюючи їх, палко трусив своєю козлячою борідкою та робив зневажливі гримаси. Висадившись із пароплава на суходіл, Самерлі трохи заспокоївся й захопився красою та різноманіттям птах і комах навкруги, бо він був дійсно увесь відданий науці. Він цілими днями ходив із рушницею та сачком для метеликів, а ввечері класифікував свою колекцію. Серед інших його дивацтв треба відзначити недбалість зовнішьного вигляду, неохайність, надзвичайну неуважність і пінкову люльку, що з ранку до ночі стирчала в нього з рота. Замолоду він брав участь у багатьох наукових експедиціях (зокрема бував із Робертсоном у Новій Гвінеї), і життя в таборі або на човні для нього не було новиною.

Лорд Джон Рокстон своєю вдачею в чомусь був схожий на професора Самерлі, а в чомусь являв собою його цілковиту протилежність. Він був на двадцять років молодший, але мав таке саме кістляве та жилаве тіло, як і професор. Щодо його зовнішності, то опис її ви знайдете в нотатках, що я їх залишив в Лондоні. Він надзвичайно чепурний та охайний, вбирається у біле, носить високі брунатні чоботи й голиться щонайменше раз на день. Як і більшість людей дії, він скупий на слова, любить занурюватись у міркування, але охоче відповідає на запитання й завжди бере участь у загальній розмові. Він досконало знає весь світ, а надто Південну Америку, і незмінно вірить в успіх нашої експедиції, хоч професор Самерлі з нього і глузує. У лорда приємний голос і спокійні манери, але в його блакитних очах відчувається непохитна рішучість і здатність сатаніти від люті, що особливо підкреслює його звичайне вміння стримувати себе. Він мало розповідав про свої бразильські та перуанські пригоди, і мене вразило збудження, яке викликала його присутність у тубільців, що вбачали в ньому свого захисника й протектора. Подвиги Рудоволосого Вождя, як вони прозвали лорда, стали в них легендою, хоча й реальні факті, які стали мені відомі, були досить цікаві.

Кілька років тому лорд Джон опинився в так званій «нічиїй землі» — місцевості, що знаходиться між невизначеними як слід кордонами Перу, Бразилії й Колумбії. Тут, на величезній площі, ростуть каучукові дерева, що їх, як і в Конго, клянуть тубільці, бо експлуатація каучукового дерева пов’язана з неймовірним визискуванням робітників. У всій країні панує купка підлих метисів. Вони озброїли частину індіанців, а решту обернули на рабів, нелюдськими муками тероризували їх і примусили рубати каучукові дерева, щоб потім сплавляти їх по воді до Парі. Лорд Рокстон вступився був за бідних жертв, але у відповідь дістав самі погрози та образи. Тоді він оголосив війну очільнику работоргівців Педро Лопесові, організував із утеклих рабів цілий загін, озброїв його, розпочав військові дії, і скінчилося все тим, що він власноручно вбив сумнозвісного метиса й знищив систему, яку той очолював.

Не дивно, що цю рудоволосу людину з шовковим голосом і вільними манерами зустрічали на берегах великої південноамериканської ріки з таким інтересом. Звичайно, почуття, які викликала його поява, були не однакові: вдячність тубільців дорівнювала ненависті їхніх визискувачів. Унаслідок перебування протягом кількох місяців у Бразилії він чудово оволодів поширеною місцевою говіркою, що на одну третину складалася з португальських, а на дві третини — з індіанських слів.

Раніше я вже казав, що лорд Джон Рокстон був маніяком у своїх симпатіях до Південної Америки. Про цю величезну країну він міг говорити тільки з запалом, і запал той, хоч я мало її знав, пронизував і мене, привертаючи мою увагу та збуджуючи цікавість до неї. Як би мені хотілося передати всю чарівність його розповідей, де знання так тісно поєдналося з фантастичними здогадками, що навіть Самерлі припиняв скептично усміхатися і весь перетворювався на слух. Рокстон висловлював надію, що потужну ріку, якою перші завойовники Перу пройшли через увесь континент, незабаром дослідять більш досконало, бо, власне, нам відомі лише її мінливі береги.

— А що лежить поза ними? — питав він, указуючи на північ. — Ліси, болота й непрохідні чагарники. Хтозна, що ховають вони в собі? А тут, на південь? Болотисті зарості, де досі не бував жоден білий. Невідоме оточує нас зусібіч. Що ми знаємо, крім вузенької смужечки берега? Хто може передбачити всі можливості в цій дивній країні? Чому дядько Челленджер не може мати рацію?

Ці слова знову викликали усмішку на обличчі професора Самерлі; він мовчав, але за завісою диму зі своєї люльки саркастично хитав головою.

Утім, годі вже мови про моїх білих супутників. Інші особливості їхньої вдачі, так само, як і моєї, ще дадуться взнаки. У нас є ще кілька компаньйонів, які відіграватимуть важливу роль у подальшому. Перш за все, це негр-велетень Замбо — чорний Геркулес, працелюбний, як кінь, і наділений приблизно таким самим розумом. Ми винайняли його в Парі за рекомендацією пароплавного товариства, що на його суднах він вивчився трохи англійської мови. В Парі ж таки ми завербували Гомеса та Мануеля — метисів, які саме сплавляли червоне дерево в місті. То були бородані із брунатною шкірою, люті, жилаві й моторні, як пантери. Обидва жили на верхів’ях Амазонки, що їх ми збиралися досліджувати, і через це лорд Рокстон вирішив їх винайняти. Гомес до того ж чудово володів англійською мовою. За платню в п’ятнадцять доларів на місяць метиси ладні були служити нам, куховарити, веслувати і взагалі робити все, що їм скажуть. Крім них, ми винайняли ще трьох болівійських індіанців з племені мойо, що славилося з-поміж тубільців найкращими рибалками й човнярами. Старшого ми назвали Мойо, решта двоє відзивалися на імена Хосе та Фердинанд. Отже, наша маленька експедиція, що чекала в Манаосі на інструкції для своєї незвичайної подорожі, складалася з трьох білих, двох метисів, одного негра й трьох індіанців.

Нарешті після довгого тижня виснажливого очікування настав призначений день. Уявіть собі добре затінену вітальню в маєтку Сант-Ігнасіо, удвох милях від Манаоса. Надворі сяяло сліпуче сонце, пальми відкидали чорні тіні, чіткі, як і контури самих дерев. Спокійне повітря сповнювалося одвічним деркотінням комах — тропічним хором багатооктавного діапазону, від низького гудіння до високого, гострого дзижчання москітів. Перед верандою розташовувався невеличкий садочок, обсаджений кактусами і прикрашений грядками екзотичних квітів. Над квітниками у сонячному промінні кружляли величезні сині метелики й гарненькі крихітки-колібрі. Ми сиділи за плетеним столом, на якому лежав запечатаний конверт. На конверті нерівним почерком професора Челленджера були написані слова:

«Інструкції лордові Рокстону з товариством. Розрізати в Манаосі 15 липня, рівно о 12-й годині дня».

Лорд Джон поклав годинника на стіл біля себе.

— Лишається іде сім хвилин, — сказав він. — Наш стариган любить точність.

Професор Самерлі, виразливо посміхаючись, узяв конверта своєю сухорлявою рукою.

— А яка різниця — розріжемо ми його тепер чи за сім хвилин? — спитав він. — Скрізь одна й та сама система ошуканства та дурних вигадок, якими уславився автор цього листа.

— Е ні, — заперечив лорд Джон. — Ми мусимо дотримуватися правил. Це було бажання Челленджера. Ми сидимо тут виключно через нього, і було б нечесно, якби ми не виконали його розпоряджень.

— Гарна річ! — уїдливо зауважив професор. — Ще в Лондоні його вимоги здалися мені безглуздими, а тепер, мушу сказати, я вважаю їх зовсім недолугими. Не знаю, що там у конверті, але попереджаю — у разі якщо ніяких конкретних вказівок ми там не знайдемо, я зараз же їду до Парі й сідаю там на «Болівію». Зрештою, у мене забагато відповідальної роботи, і я не хочу бігати світами, аби спростувати твердження якогось божевільного. Ну, Рокстоне, тепер уже, напевно, час.

— Правда ваша, — сказав лорд Джон. — Можете давати сигнал.

Він узяв конверта й розрізав його складаним ножем. Звідти випав згорнений аркуш паперу. Лорд обережно розгорнув його і розстелив на столі. Аркуш був чистий. Рокстон перегорнув його на другий бік. Знову — нічого. Украй здивовані, ми мовчки перезирнулися. Тишу порушив професор Самерлі, вибухнувши оглушливим сміхом.

— Це явне визнання своєї брехні, — скрикнув він. — Чого ж вам іще треба? Людина сама визнала себе за дурисвіта. Нам лишається одне — повернутися додому і привселюдно оголосити його шахраєм і дурилюдом.

— Може, тут є невидимий додаток? — висловив я здогадку.

— Не думаю, — відповів лорд Рокстон, роздивляючись папір проти світла. — Ні, голубе мій, нам нема чого дурити самих себе. Закладаюся, що на цьому папері нічого не було написано.

— Можна ввійти? — загримів голос із веранди.

Тінь від присадкуватої постаті заступила світ із вікна.

Цей голос! Ці широченні плечі! Зворушені, ми схопилися зі своїх місць і побачили Челленджера в якомусь круглому хлоп’ячому капелюху з кольоровою стрічкою. Так, сам Челленджер, заклавши руки в кишені своєї куртки й тупцюючи на одному місці у нових парусинових башмаках, стояв перед нами. Відкинувши голову назад, увесь у сонячному світлі, він стояв зі своєю розкішною ассирійською бородою й задерикувато поглядав на нас своїми нахабними очима.

— Боюся, — промовив він, видобуваючи з кишені годинника, — боюся, що спізнився на кілька хвилин. Мушу зізнатись, коли я передавав вам цього конверта, я не думав, що вам доведеться його розрізати, бо хотів бути на місці перед призначеним часом. Затримка сталася почасти з вини лоцмана, почасти через мілину, що виринула зовсім невчасно. Певно, мій колега, професор Самерлі, скористався слушною нагодою й трохи попащекував.

— Мушу зазначити, сер, — з деякою врочистістю в тоні сказав лорд Джон, — що ваша поява значно полегшила наше становище. Ми вже думали, що експедиція на цьому скінчиться. Але я все ж таки і тепер не розумію вашої незвичайної поведінки.

Замість відповісти професор потиснув мені руку, поручкався з лордом Джоном, з підкресленою зневагою вклонився професорові Самерлі й опустився в плетене крісло, що захиталося під вагою його тіла.

— У вас усе готове для подорожі? — спитав він.

— Можемо вирушати хоч завтра.

— То й рушаймо. Ніяких мап вам тепер не потрібно, бо ви матимете неоціненну допомогу з мого боку. Я з самого початку вирішив керувати вашою експедицією. Незабаром ви переконаєтесь, що найкращі мапи не варті моєї мудрої поради. Щодо маленького жарту з конвертом, то, відкривши з самого початку всі свої плани, я мусив би поїхати разом із вами.

— Тільки не зо мною, сер, — згукнув професор Самерлі, — поки існуватимуть інші пароплави...

Челленджер відмахнувся від нього своєю здоровенною волохатою рукою.

— Люди зі здоровим глуздом оцінять мої міркування, бо, маючи вільний час, я з’явився саме тоді, коли присутність моя стала конче потрібна. Ви в надійних руках. Тепер ви вже неодмінно досягнете своєї мети. Віднині я беру на себе керівництво експедицією і прошу вас сьогодні ж увечері закінчити всі приготування, щоб завтра вранці ми могли вирушити. Час для мене дорогий. Думаю, що це, хоч і меншою мірою, стосується й вас. Я пропоную поспішати й не баритися, тоді ви скоріше побачите те, задля чого сюди приїхали.

Лорд Джон Рокстон ще декілька днів тому зафрахтував велику парову яхту «Есмеральда», що мала транспортувати нас проти води. Пора року не мала ніякого значення для нашого відплиття, бо температура тут коливалася в межах від двадцяти двох до тридцяти градусів за Цельсієм. Інша річ — період дощів, що триває з грудня до травня, і вода в річці коли піднімається на сорок п’ять футів. Вона затоплює мілини, розливається на величезному просторі й утворює так звані «гапо», що здебільшого занадто багнисті для пішоходців і занадто неглибокі для човна. У червні вода починає спадати і досягає найнижчого рівня в листопаді. Наша експедиція припала на суху пору року, коли великі річки та їхні притоки перебували в більш-менш нормальному стані.

Тече річка досить повільно, бо ухил її русла не перевищує восьми дюймів на милю. Жодна річка не має таких сприятливих умов для навігації, як Амазонка. Здебільшого тут дують південно-східні вітри, і вітрильним суднам, які прямують до Перуанського кордону, лишається тільки плисти за вітром проти води. Втім, чудова машинна частина «Есмеральди» дозволяла нам не залежати від течії і йти проти води так, ніби ми пливли по ставку. Протягом трьох днів ми рухалися в північно-західному напрямку. Навіть тут, за тисячу миль від гирла, ріка була такою широкою, що береги з її середини здавалися двома вузенькими смужками на самому обрії. На четвертий день після відплиття з Манаоса ми завернули в одну з приток, що в гирлі була майже такою самою широкою, як Амазонка. Далі вона потроху звужувалася, а ще за два дні ми дісталися індіанського селища. Професор Челленджер наполіг на тому, щоб ми висадилися тут і відіслали «Есмеральду» назад до Манаоса. Незабаром, казав він, почнуться пороги, і яхта однаково буде нам без потреби. Він додав до цього, що ми наближаємося до дверей у невідоме, і що менше люду знатиме про нашу подорож, то краще. Тому він узяв із кожного з нас слово честі не писати й не розповідати нікому про наш маршруту майбутньому, і подібну присягу примусив скласти і наших слуг. Через це я у своєму оповіданні уникатиму точних вказівок і попереджаю, що в мапах, які я надсилаю до редакції, сторони світу навмисне вказано неправильно, і тому керуватися ними, якщо хтось захоче наслідувати нас, не можна. Чи були мотиви професора Челленджера раціональними, то вже інша річ. Але треба було скоритися йому, бо якби ми не пристали на його умови, він міг би зовсім відмовитися від експедиції.

Другого серпня ми обірвали останні нитки, що пов’язували нас із зовнішнім світом, і розпрощалися з «Есмеральдою». Минуло ще чотири дні. Ми придбали дві великі індіанські піроги[16], зроблені з такого легкого матеріалу (бамбуковий каркас, обтягнутий шкірами), що ми вільно могли перенести їх через першу-ліпшу перепону. Ми навантажили на них увесь свій багаж і винайняли ще двох індіанців допомагати нам у плавбі. Мені здається, що ці хлопці — Атака й Іпету — допомагали Челленджерові в його першій експедиції. З усього було видно, що вони страшенно боялися повторювати її, але їх ватажок користався необмеженою владою, і коли йому платили хороші гроші, то на бажання окремих тубільців він не звертав жодної уваги.

Отже, завтра ми занурюємось у невідоме. Листа цього я перешлю човном. Може, це буде останнє наше слово, адресоване тим, хто цікавиться нашою долею. Як і домовлялися, пишу його на вашу адресу, любий містере Мак-Ардл, і дозволяю правити його, змінювати і взагалі робити з ним все, що буде вам до вподоби. Ґрунтуючись на упевненій поведінці професора Челленджера і незважаючи на повсякчасний скептицизм професора Самерлі, я ні на мить не сумніваюся, що наш очільник доведе свої твердження і що ми невдовзі станемо учасниками якихось надзвичайних подій.