Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ VI Мене звали Бичем Господнім

Ми з лордом Джоном Рокстоном пройшли вулицею Віго й, залишивши позаду похмурі проходи, опинилися в цьому аристократичному будинку. В кінці довгого темного коридору мій новий знайомий штовхнув двері й повернув електричний вимикач. Сила-силенна ламп під кольоровими абажурами залила червонуватим світлом велику кімнату. Стоячи коло дверей і роздивляючись навкруги, я відзначив небачений комфорт, витонченість та мужність. Проте скрізь вишуканість смаку багатої людини супроводжувалася недбайливістю холостяка. На підлозі лежали дорогі шкури та химерні килими, що вигравали всіма кольорами веселки. На стінах висіло багато картин і гравюр, у яких навіть моє недосвідчене око не могло не впізнати дуже дорогі та рідкісні примірники. Фотографії боксерських змагань, танцюристок і бігових коней чергувалися з чуйним Фрагонаром, войовничим Жірарде та сентиментальним Тернером. Та серед цієї розкоші були й інші трофеї, які нагадували, що лорд Джон Рокстон був водночас одним із найславетніших спортсменів і атлетів свого часу. Два схрещених весла, темно-синє й червоне, над коминком свідчили про його подвиги в оксфордському веслярському клубі, а рапіри та рукавички для боксу під ними ніби промовляли, що і в цих галузях спорту він не пасе задніх. Усю кімнату облямовували голови вбитих ним на ловах тварин з усіх кутків світу, а над ними височіла голова білого носорога зі зневажливо закопиленою верхньою губою.

Посеред кімнати на багатому червоному килимі стояв чорний із золотими інкрустаціями стіл у стилі Людовика XV, розкішна пам’ятка давнього мистецтва, по-блюзнірськи заплямована слідами від склянок і пропалена недопалками сигар. На столі стояла срібна таця з курильним приладдям і карафка із віскі. Мовчазний господар налив дві склянки, розбавив віскі содовою, вказав на крісло, підсунув одну склянку ближче до мене і простягнув мені довгу сигару. Потім і сам сів навпроти і втупив у мене свої допитливі, безпристрасні очі, що виблискували, наче холодне гірське озеро.

Крізь серпанок сигарного диму я вдивлявся в деталі знайомого мені з багатьох фотографій обличчя — горбуватий ніс, ямкуваті щоки, рудувато-чорне волосся, закручені гострі вуса, коротка задерикувата борідка. У ньому було щось від Наполеона III, щось від Дон Кіхота, але найбільше — від сільського англійського джентльмена, який зростав на свіжому вільному повітрі, прихильника собак і коней. Його шкіра від сонця та вітру стала майже теракотовою. Кошлаті густі брови надавали його холодним очам суворого, майже жорстокого виразу, і це враження підсилювало широке, вигнуте, вкрите зморшками чоло. Він був худорлявим, але міцним чоловіком, і мало хто з англійців витримав би такі тривалі подорожі, як лорд Рокстон. Заввишки він був понад шість футів, але здавався нижчим через надзвичайно опуклі плечі. Таким був славетний лорд Джон Рокстон, що сидів навпроти мене, смоктав свою сигару і, не кажучи ані слова, нахабно дивився мені просто в очі.

— Отже, — промовив він нарешті, — вороття вже немає. Ми з вами вскочили по самі вуха. Скажіть, чи спадало вам на думку щось подібне, коли ви входили до інституту?

— Я й гадки не мав.

— І я так само. Тільки три тижні тому я повернувся з Уганди й зібрався був відпочити трохи в Шотландії. А натомість — он воно що! Як це з вами трапилося?

— Та це ж мій фах. Я — співробітник «Дейлі-газетт».

— Так, так, ви казали про це. До речі, я хочу попросити вас зробити мені невеличку послугу. Згодні?

— Охоче.

— А ви не боїтесь?

— Що ж там небезпечного?

— Небезпечний сам Біллінгер. Ви чули про нього?

— Ні.

— Слухайте, голубчику, де ж це ви жили? Сер Джон Біллінгер — найкращий їздець на півночі. На рівній місцевості я, щоправда, не поступлюся йому, але в перегонах із перепонами він мене здолає. Ні для кого не таємниця, що, коли він не тренується, він п’є. Встановлює рекорди, як він каже. У вівторок він допився до білої гарячки й відтоді наче сказився. Кімната його саме над нами. Доктор запевняє, що бідолаха неодмінно дасть дуба, якщо не годувати його, а старий лежить собі на ліжку, тримає під подушкою револьвера й присягається, що випустить усі шість куль у першого-ліпшого, хто наблизиться до нього. Його слуги, ясна річ, застрайкували. Та й як тут не страйкувати? Він такий зух, та ще й стріляє без схибів. Але не можна ж дати загинути в такий спосіб переможцеві великих національних змагань... Як думаєте?

— А що ви хочете зробити? — спитав я.

— Я гадав, що ми вдвох накинемося на нього. Якщо він і стрілятиме, то загине лише один із нас, а другий тим часом скрутить йому руки, поставить клізму і врятує старого від голодної смерті.

Справа була майже безнадійна, а надто для людини, що втомилася за день. Я не вважаю себе винятковим сміливцем. Моя ірландська уява завищи малює невідоме набагато небезпечнішим, ніж воно є. З іншого боку, мені змалку прищепили зневагу до полохливості, і я жахаюся самої думки здатися комусь боягузом. Думаю, що я міг би навіть перестрибнути через провалля, але зробив би це не з мужності, а тільки для того, щоб мене не мали за страхополоха. Отже, дарма, що в мене тремтів кожен нерв щоразу, коли я уявляв собі лячну постать п’яниці в кімнаті над нами, я байдужим тоном погодився. Деякі додаткові зауваження про небезпеку тільки розлютили мене.

— З балачок не буде ніякої користі, — рішуче сказав я. — Ходімо!

Я підвівся зі свого крісла, лорд устав зі свого. Потім, таємничо всміхаючись, він двічі чи тричі штовхнув мене в груди й нарешті примусив сісти знову.

— Все гаразд, — мовив він. — Ви — хлопець підхожий.

Я здивовано глянув на Рокстона.

— Я був у Біллінгера сьогодні вранці, — пояснив лорд. — Він продірявив мені рукав у кімоно, але, дякувати Богу, рука його тремтіла, і ми спромоглися накинути на нього жакетку. За тиждень він одужає. Сподіваюся, ви на мене не ремствуєте? Знаєте, щиро кажучи, я ставлюся до цієї південноамериканської експедиції як до дуже серйозної справи, і коли мені випало подорожувати з товаришем, я хотів би, щоб то була людина надійна. Отже, я випробовував вас, і, мушу сказати, ви склали іспит. Ви ж розумієте, що весь тягар експедиції ляже мені та вам на плечі, а старий Самерлі попервах потребуватиме мамки. Ви, до речі, не той Мелоун, що його, кажуть, мають прийняти до ірландської команди?

— Хіба що як запасного.

— То ж бо я й пригадую, що бачив уже ваше обличчя. Я був присутній на вашому матчі з річмондцями — найкраща гра в цьому сезоні. По можливості я не пропускаю ваших виступів, бо ваша команда єдина, що грає так, як личить чоловікам. А втім, ми прийшли сюди говорити не про спорт. Нам треба влаштувати наші справи. Он, на першій сторінці «Таймс», надруковано розклад пароплавів. Найближчої п’ятниці є пароплав до Парі, і, якщо ви з професором будете до того часу готові, нам слід було б поїхати на ньому. Га? Добре, я погоджу це з ним. А як ви думаєте споряджатись у дорогу?

— Про це має подбати моя редакція.

— Стріляти вмієте?

— Не краще за звичайного солдата місцевої армії.

— Так погано? Ви, молоді люди, вчитесь цього чомусь в останню чергу. Ви, як бджоли без жала, і коли одної гарної днини прийде хтось та забере ваші щільники, ви мало не плакатимете. У Південній Америці без рушниці не обійдешся, бо, незалежно від того, божевільний наш друг Челленджер чи брехун, ми, перш ніж повернемось, побачимо чимало незвичайних речей. Яка у вас рушниця?

Рокстон підійшов до дубового буфета і відчинив дверцята. Переді мною відкрився ряд блискучих рівнобіжних рушниць, що нагадували труби органа.

— Подивимось, чи не можна вибрати для вас чогось із моєї колекції, — сказав лорд.

Одну по одній витягав він із буфету чудові рушниці, відкривав та закривав їх, клацав замком і потім знову вішав на місце — пестливо, наче мати, що голубить дитину.

— Це — «Бленд 577». Ним я вклав того здорового молодця, — зиркнув він на білого носорога. — Ще десять ярдів, і я потрапив би в колекцію до нього. А оце — дуже корисна штука калібра чотириста сімдесят, ще й із далекоміром. Цією рушницею я користався три роки тому проти перуанських работорговців. Там мене мали за справжній Бич Господній, дарма, що про це не зазначено в Святому Письмі. Подеколи, голубе мій, кожен із нас судить та карає, бо того потребує наше сумління. Провадив і я війну на свій власний страх. Сам оголосив її, сам закінчив. Кожна зарубка — то вбитий работоргівець. Непогана колекція, га? Найбільша позначка — то Педро Лопес, король їх усіх, що його я вбив коло річки Путомайо. О! А це підійде саме для вас. — Він витяг із буфета рушницю, інкрустовану сріблом. — Приціл добре вивірений, магазин на п’ять патронів. Можете ввірити їй своє життя.

Він передав мені рушницю й зачинив буфет.

— До речі, — сказав він, знову вмощуючись у крісло, — що ви знаєте про професора Челленджера?

— Ще вчора я жодного разу його не бачив та нічого про нього не чув.

— Так само, як і я. Цікаво, що обидва ми вирушаємо в подорож, покладаючись на слова людини, якої геть не знаємо. Це, звичайно, неабиякий птах. А колеги професора нібито не занадто його полюбляють. Що зацікавило вас у ньому?

Я коротко розповів йому про мої вранішні пригоди. Лорд уважно вислухав мене, а потім витягнув із шухляди мапу Південної Америки й розстелив на столі.

— На мою думку, все, що він вам казав, все до останнього слова, — достеменна правда. І зауважте, — серйозним тоном додав лорд, — що я маю підстави говорити так, бо знаюся на цих справах. Південну Америку я дуже люблю і вважаю, що на цілій нашій планеті немає країни, кращої за ту, що простягається між Дар’єнською затокою та Вогняною Землею. Люди не знають ще її і навіть не уявляють собі, що вона може дати. Я пройшов її від одного краю до другого й провів там два засушливі сезони, коли воював із тими рабовласниками. Коли я жив там, то не раз чув від індіанців такі самі легенди, що, безперечно, ґрунтуються на чомусь реальному. Що ближче ви знайомитесь із цією країною, мій голубе, то більше переконуєтесь, що неможливого там не може бути. Є у ній кілька вузеньких річкових долин, що ними пересуваються люди, а поза тими долинами — невідомість. Отут, наприклад, на плоскогір’ї Мато-Гроссо, — він сигарою відзначив місце на мапі, — або трохи вище, де збігаються кордони трьох держав, тут мене ніщо не здивує. Як казав Челленджер, Амазонка зрошує п’ятдесят тисяч квадратних миль, що поросли несходимими лісами. А це, між іншим, площа майже цілої Європи! Ми з вами можемо бути один від одного на відстані, що відділяє Шотландію й Константинополь, і разом із тим залишатимемося в одному й тому самому бразильському лісі. Шляхи крізь нього ще ледве протоптані. Під час дощів рівень води в Амазонці піднімається принаймні на сорок футів, і все навкруги перетворюється на непролазне болото. То чому б у такій країні не знайти чогось нового та незвичайного? І чому ці відкриття не могли б зробити ми? А до того ж, — додав він, і обличчя його засвітилося від радості, — там на кожному кроці можна ризикувати головою, а мені як спортсменові тільки того й треба. Я подібний до старого м’яча для гольфу — з мене злізла вся біла фарба. Життя може кидати мене, як схоче, — слідів усе одно не залишиться. Ризик, мій голубе, то сенс існування. Заради нього варто жити. Ми занадто розпестилися і звикли до комфорту. Дайте мені небачену широчінь та побільше простору, дайте рушницю в руки й що-небудь, що варто шукати. Я був на війні, брав участь у перегонах, літав на аероплані; але полювати на тих химерних тварин... Та це ж зовсім нові відчуття! — і, передчуваючи такі розкоші, він уривчасто засміявся.

Можливо, я занадто багато розповідаю про свого нового знайомого; але він багато днів буде моїм товаришем, і мені хотілося б змалювати його таким, яким я побачив його вперше, — всю його своєрідну натуру і незвичайну манеру розмовляти та міркувати. Тільки потреба завітати до редакції примусила мене розлучитися з ним. Коли я виходив від нього, він змащував свою улюблену рушницю і стиха сміявся, смакуючи наперед пригоди, які чекали на нас. Мені було зрозуміло, що в цілій Англії я не знайшов би собі товариша зі спокійнішою головою й відважнішим серцем.

Тієї ж таки ночі, хоч як утомили мене події цього бурхливого дня, я сидів у кабінеті Мак-Ардла. Ситуація здавалася йому настільки важливою, що наступного ранку він збирався зробити спеціальну доповідь самому головному редакторові. Ми погодилися, що про наші пригоди я звітуватиму у листах на ім’я Мак-Ардда. Листи ці, залежно від дозволу професора Челленджера, або друкуватимуться зараз же у «Газетт», або будуть оприлюднені згодом у вигляді окремої книжки. Утім, на телефонне запитання ми дістали від професора несподівану відповідь. Челленджер спершу вибухнув прокльонами на адресу преси, а в кінці обіцяв особисто передати нам докладні інструкції, якщо ми вкажемо, коли та яким пароплавом їдемо. На друге запитання він не відповів нічого, а дружина його повідомила, що професор лютує, і просила більше його не дратувати. Третя спроба, зроблена наступного дня, призвела до оглушливого хряску в телефонній трубці, а на центральній станції нам сказали, що, вочевидь, у професора Челленджера зіпсований апарат. Після цього ми облишили спроби.

А тепер, мої терплячі читачі, я більше безпосередньо до вас не звертатимуся. Віднині всі відомості про мене (якщо вони, звичайно, будуть) ви зможете отримати тільки через нашу редакцію. Всі матеріали щодо цієї найнезвичайнішої експедиції я передаю редакторові. Коли нам пощастить повернутися додому, спогади про те, як виникла ця непевна справа, все ж таки вийдуть друком. Пишу ці останні рядки на пароплаві «Франциска», а лоцман передасть їх потім Мак-Ардлу. Дозвольте ж мені, перш ніж закрити свій записник, поділитися з вами тією картиною про останні хвилини нашого перебування на батьківщині, що збереглася в моїй пам’яті.

Пізня весна. Вогкий мрячний ранок. Мжичить холодний дощ. Набережною до великого пароплава, на якому вже підняли синій прапор, простують три чоловічі постаті в лискучих непромокальних пальтах. Перед ними носій штовхає візок, забитий скринями, валізками та ящиками зі зброєю. Професор Самерлі — довгов’язий, похмурий — крокує, похнюпивши голову, немов оплакує самого себе. Лорд Рокстон ступає бадьоро, і його вузьке натхненне обличчя між дорожнім кашкетом і шарфом на шиї аж сяє. Щодо мене, то я дуже радий, бо всі приготування вже в минулому і прощання завершено. Думаю, що про радість цю свідчить і весь мій вигляд. Коли ми підходимо до самого корабля, хтось позаду гукає на нас. То професор Челленджер, що дотримався обіцянки й прийшов провести нас. Він біжить за нами, захекавшись, із червоним обличчям, і, вочевидь, лютує.

— Ні, дякую, — хрипить він, — я волію не виїздити з дому. Мені треба лише сказати вам кілька слів, а це можна зробити й тут. Не думайте, прошу, ніби ви, виряджаючись у подорож, робите мені якусь послугу. Майте на увазі, що це мене аж ніяк не обходить, і я себе ні в якому разі не вважаю чимось вам зобов’язаним. Правда лишається правдою, і ніщо її не змінить. Мої інструкції та всі потрібні вказівки ви знайдете в цьому запечатаному конверті. Ви розріжете його в місті, що стоїть на Амазонці і зветься Манаос, але не раніше, як наступить день і час, зазначений на конверті. Зрозуміло? Сподіваюся на вашу честь і думаю, що ви сумлінно дотримаєтеся моїх розпоряджень. Ні, містере Мелоун, ваших кореспонденцій, оскільки освітлення фактів є головним завданням вашої подорожі, я нічим обмежувати не хочу. Одне лише зауваження: пишіть тільки про те, що безпосередньо пов’язане з експедицією, і нехай до вашого повернення «Газетт» нічого не друкує. Бувайте, сер! Ви певною мірою поліпшили мою думку про осіб того ганебного фаху, який ви, на своє нещастя, представляєте. На все краще, лорде Джоне! Наука, наскільки я розумію, для вас — непрочитана книга, але мушу привітати вас: там вам буде де пополювати. Ви, безперечно, опишете в «Мисливці», як убили хвостатого диморфодона[15]. Прощайте й ви, професоре Самерлі! Якщо ви ще здатні самовдосконалюватися, хоч я так не вважаю, ви, напевно, повернетеся до Лондона трохи розумнішим.

По цих словах він перекрутився на підборах, і за хвилину я побачив із пароплава, як його присадкувата постать простувала до трамвая. Ми вже йдемо Ла-Маншем. Ось останній дзвоник на знак того, що час здавати листи. Зараз нас залишає лоцман. Тепер нас віддано на милість долі.