Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ III Він — цілковито неможлива особа

Страхам або надіям мого приятеля не судилося справдитись. Зайшовши в середу до редакції «Нейчуру», я знайшов там лист зі штемпелем Кенсінгтону. На конверті літерами, що нагадували загороду з колючого дроту, було видряпане моє ім’я. Що ж до листа, він складався з таких виразів:

Ось якого листа прочитав я Тарпові Генрі, який рано-вранці зайшов до редакції довідатися про те, як розвивається моя авантюра. Вислухавши листа, він зауважив, що тепер продають нові ліки — кутикуру, або щось таке. Ці ліки, мовляв, від побоїв допомагають краще за арніку[8]. Більше не сказав нічого. Диваки бувають іноді такими дотепниками!

Коли я прочитав листа, було вже майже о пів на одинадцяту, але таксі доставило мені до Кенсінгтону вчасно. Будинок, біля якого ми спинилися, мав величний портик[9], а всі вікна в ньому були завішані важкими запонами, що вказували на чималі статки скандального професора. Двері відчинив якийсь чудний сухорлявий і смаглявий чоловік невизначеного віку, вдягнений у темну пілотську куртку й брунатні шкіряні гетри. З часом я довідався, що то був шофер, який виконував обов’язки втеклого лакея. Він від голови до ніг зміряв мене допитливим поглядом своїх блакитних очей.

— Чекають? — спитав суб’єкт.

— Чекають.

— Отримали запрошення?

Я показав конверта.

— Гаразд. — Він, здавалося, був небалакучий. Коли я слідував за ним, мене несподівано спинила якась невисока жінка, що вийшла в коридор із дверей нібито їдальні. То була жвава та моторна кароока леді. Скидалася вона більше на жительку Франції, ніж на англійку.

— Хвилиночку, — сказала леді. — Заждіть, Остіне. Зайдіть, прошу, сюди, сер. Дозвольте спитати, чи бачилися ви з моїм чоловіком раніше?

— Ні, мадам, не мав такої честі.

— Тоді я мушу заздалегідь перепросити вас. Він — цілковито неможлива особа, цілковито неможлива. Тепер я попередила вас, і ви, гадаю, поводитимеся з ним більш обачно.

— Дуже люб’язно з вашого боку, мадам.

— Якщо побачите, що він починає лютувати, мерщій виходьте з кімнати. Не сперечайтеся з ним. Багато хто постраждав уже через це, через словесні сварки. Кінець-кінцем виходить міжнародний скандал, що знеславлює і мене, й усіх нас. Сподіваюся, ви не говоритимете з ним про Південну Америку?

Я не міг збрехати жінці.

— Боже мій! Це ж найнебезпечніша тема!.. Я певна: ви не повірите жодному слову з того, що він оповідатиме. Тільки не кажіть йому цього, бо інакше він розлютується остаточно. Удавайте, що вірите, і тоді все буде гаразд. Майте на увазі — сам він вірить собі. У цьому ви можете бути впевнені. Чеснішої за нього людини ще ніколи не було в світі. Ну, ідіть, інакше збудите в ньому зайву підозру. Побачите, що становище обертається на загрозливе — дійсно небезпечне, — подзвоніть і тримайтеся, доки я не прибіжу. Я, здебільшого, можу вплинути на нього, навіть коли він розпалиться.

Після цих підбадьорливих слів леді передала мене мовчазному Остінові, який протягом нашої короткої розмови, мов бронзова статуя, чекав коло їдальні. У кінці коридору я побачив двері. Ми постукали. У відповідь почувся крик, і от нарешті я опинився віч-на-віч із професором.

Челленджер сидів на верткому кріслі перед величезним столом, заваленим книжками, мапами та діаграмами. Коли я ввійшов, він на своєму кріслі повернувся до мене. У мене перехопило подих при вигляді цієї людини. Я був готовий зустріти не зовсім звичайну особистість, але таке мені навіть не ввижалося. Найбільше вражали його розміри. Розміри і велична постава. Такої величезної голови мені в житті ще не доводилося бачити. Якщо б я наважився приміряти його циліндр, то, напевно, заглибився би в нього по самі плечі. Обличчя й борода професора мимоволі викликали в свідомості згадки про ассирійських биків. Велика, густа, квадратна борода синьо-чорного кольору вільно спадала на груди. Незвичайне враження справляло й волосся — довгі пасма, немов приклеєні, лежали на його високому крутому лобі. Професор мав ясні сіро-блакитні очі, що виглядали з-під волохатих чорних брів, і тими очима він дивився на мене критично і владно. Я побачив широчезні плечі, могутні груди і дві величезні руки з густим довгим волоссям чорного кольору. Якщо додати до всього цього розкотистий, гучний голос, то ви зрозумієте, яким було моє перше враження від зустрічі зі знаменитим професором Челленджером.

— Ну? — мовив він, нахабно дивлячись на мене. — Далі що?

Деякий час я, вочевидь, буду змушений дурити його, інакше на тому наша зустріч і скінчиться.

— Ви дозволили мені потурбувати вас, сер, — сумирно відповів я і простягнув йому конверта.

Челленджер витягнув із шухляди мого листа й поклав його на стіл перед собою.

— А, ви той молодий чоловік, що не розуміє звичайної англійської мови. Мої загальні висновки, проте, ви все ж таки, здається, ласкаво поділяєте.

— Цілком, сер, і абсолютно, — із захватом проказав я.

— Ну, дуже радий. Це нібито серйозно зміцнює моє становище; як ви вважаєте? Ваш вік і ваша зовнішність роблять таку підтримку вдвічі ціннішою. А втім, краще вже мати справу з вами, ніж зі стадом свиней, які накинулися на мене у Відні, хоча їх вереск не образливіший за рохкання англійського кабана. — Він люто блиснув на мене очима, й одразу став схожий на представника вищезгаданого виду.

— Вони, наскільки я чув, негарно поводилися на конгресі, — зауважив я.

— Будьте певні, що я собі в кашу наплювати не дам і геть не потребую ваших симпатій. Дайте мені стати спиною до стіни й залиште самого, сер, — у такому стані старий Челленджер почувається якнайкраще. А тепер, сер, давайте максимально скоротимо час вашого візиту. Для вас він, напевне, не надто приємний, а мені — і поготів, невимовно набрид. Ви, здається, хотіли отримати від мене додаткові пояснення щодо деяких тверджень, висунутих у моїх тезах.

Він просто йшов до мети, і ухилитися від відповіді було важко. А я мусив вести свою гру далі та чекати більш слушної нагоди. Може, далі моє становище полегшиться... Невже мій ірландський розум зрадить мене саме тепер, коли він мені конче потрібен?

Пара сіро-блакитних очей прошила мене гострим поглядом.

— Ну, чого ж ви мовчите? — рикнув професор.

— Я лише студент, — удаючи з себе дурника, відповів я. — І, відповідно, говорити можу лише як дилетант у науці. Але мені здається, що до вейсманівської теорії ви поставилися занадто суворо. Хіба ж роботи останнього часу не підтвердили деяких його тез?

— Які роботи? — із загрозливою лагідністю спитав він.

— Та всі роботи. Щоправда, я не насмілився б назвати висновки в них безперечними, але загальний напрямок сучасної наукової думки...

Він нахилився до мене із заклопотаним виглядом.

— Ви, я думаю, не будете заперечувати, — сказав він, загинаючи пальця, — що черепний указівник є постійним фактором?

— Звичайно, — притакнув я.

— Ателегонія[10] ще й досі викликає сумніви?

— Натурально.

— І що первісна плазма відмінна від партеногенетичного яйця?

— Авжеж! — скрикнув я, захоплений своєю власною сміливістю.

— Ну, і що ж це все доводить? — приязним, закрадливим тоном спитав професор.

— І справді, що ж воно доводить? — промимрив я.

— Хочете, я скажу? — воркотав він.

— Дуже прошу.

— Воно доводить, — гримнув професор, притьмом розпалюючись, — воно доводить, що ви — найзухваліший ошуканець у цілому Лондоні! Підлий, плазовитий газетяр, у якого знань не більше, ніж порядності.

Він звівся на ноги, і очі в нього розжеврілись, як у божевільного. Незважаючи на напружене становище, я встиг помітити, що він маленький на зріст, бо його маківка ледве сягала мого плеча. То був Геркулес, вся міць якого зосереджувалась у тулубі та в голові.

— Нісенітниця! — гукав він, спираючись руками на стіл і нахиляючись уперед. — Все, що я казав вам, сер, — чистісінька нісенітниця з наукової точки зору. Невже ж ви думаєте, що вам по силі змагатися зі мною? Вам із вашим курячим мозком? Видумаєте, що всемогутні, ви — нікчемні перодряпи?.. Ви гадаєте, що, схваливши когось, виводите його в люди, й зганьбивши — зганяєте зі світу? Ми всі, мовляв, мусимо вам земно кланятися та шукати вашої підтримки. Той через вас дасть дуба, а той — уславиться. Плазуни, хробаки, я добре вас знаю! Ви перехопили через край. Був час, коли вам одрізували вуха. Ви втратили почуття міри. Надулися, як оті повітряні кульки. Я покажу вам ваше місце. Ні, сер, не подолати вам старого Челленджера! Тільки він один і може дати ще вам носу. Він попереджав вас, перестерігав; а ви все ж таки прийшли. Це ваша власна провина. Штраф, сер! Платіть штраф! Ви зробили велику ставку і, здається мені, програли.

— Слухайте, сер, — застеріг я, відступивши до дверей і відчиняючи їх, — ви, звичайно, можете бути брутальним, коли це вам подобається. Та всьому має бути край. Ви не маєте права ображати мене.

— Не маю права! — він поволі наближався до мене, але притьмом спинився й сунув велетенські руки в кишені своєї короткої, як у хлопців, куртки. — Багато ось таких, як ви, повикидав я зі свого дому. Ви будете четвертий чи п’ятий. Три фунти п’ятнадцять шилінгів штука — ось пересічна ціна за вас. Дорогенько, та нічого не вдієш. А тепер, сер, чому б і вам не піти слідом за вашими товаришами? Думаю, не завадило б, — і він знову посунув на мене, ідучи на пальцях, немов танцюрист.

Я міг би вискочити в коридор і зачинити двері на засув, але то був би ганебний учинок. До того ж поволі я теж почав розпалюватись. Попервах мені дійсно було трохи ніяково, але тепер, після стількох образ, я уже почувався скривдженим.

— Попрошу вас забрати геть ваші руки, сер. Я не дозволю цього!

— Ти дивись! — Крізь його чорні вуса блиснули міцні білі зуби. — То не дозволите, кажете?

— Не клейте дурника, професоре! — згукнув я. — На що ви сподіваєтесь? Я важу двісті десять фунтів. М’язи в мене, мов залізо. І щосуботи я граю у футбол в ірландській команді Лондона. Я не з тих, що...

Тієї таки миті він кинувся на мене. Добре, що я заздалегідь відчинив двері, інакше ми би висадили їх. Ми колесом прокотилися по коридору, дорогою заплутались у якомусь стільці і разом із ним попрямували до виходу. Борода професора потрапила мені до рота, наші руки переплелися, тіла щільно притулились одне до одного, а той пекельний стілець крутився поміж наших ніг. Завбачливий Остін одчинив вхідні двері, і ми клубком скотилися вниз по сходах. Мені доводилося бачити щось подібне у виконанні двох акробатів, і я думаю, вони мусили довго тренуватися, перш ніж навчилися виконувати такий номер без тілесних ушкоджень. Стілець розлетівся на тріски, а ми опинилися в рівчаку на вулиці. Професор звівся на ноги і, відсапуючись, як астматик, люто вимахував кулаками.

— Годі з вас? — прохрипів він.

— А ти, клятий бульдог, — скрикнув я і собі, підводячись із землі.

Ми були в запалі і, безсумнівно, не раз ще спробували б щастя, якби на допомогу мені не прийшла доля у вигляді полісмена із записником у руках.

— Що тут у вас трапилося? І як вам не соромно? — спитав полісмен. То була перша розумна фраза, яку я чув у Енмор-Парку.

— Ну, — повернувся він у мій бік,— в чім річ?

— Ця людина накинулася на мене, — поскаржився я.

— Ви накинулися на нього? — спитав полісмен.

Професор ледве зводив дух і не відповів нічого.

— Це вже не вперше, — сказав полісмен і суворо похитав головою. — Через те саме вам довелося мати чималий клопіт місяць тому. Тоді ви підбили око молодому чоловікові. Будете ви позиватися, сер? — полісмен обернувся до мене.

— Ні, — повагавшись, промовив я, — не буду.

— Чому ж так? — здивувався полісмен.

— Почасти тут і моя провина. Я силоміць вдерся до його кабінету, хоча він і попереджав мене.

Полісмен закрив свій записник.

— Сподіваюся, ви позбавите мене подібних інцидентів у майбутньому, — промовив він у бік Челленджера. — Проходьте, проходьте! — це вже призначалося хлопцеві з різниці, дівчинці та двом-трьом перехожим, які з’юрмилися навкруги нас. І в супроводі цього маленького ескорту полісмен подався геть. Професор глянув на мене. Десь глибоко в його очах майнув вогник усмішки.

— Ходімо, — мовив він. — Я не скінчив ще з вами.

Запрошення бриніло досить зловісно. Але дарма.

Я, наче бичок на мотузці, попрямував за ним у будинок, а мовчазний Остін зачинив двері.