Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ IX Хто міг це перередбачити?

З нами сталося жахливе нещастя. Хто міг передбачати це? Не знати, чим воно й скінчиться. Може, нам судилося провести все життя в цій дивній неприступній місцині. Я ще й досі цілком не отямився і недостатньо чітко уявляю собі і наше сучасне становище, і перспективи в майбутньому. Моєму переполоханому мозку перше здається надзвичайно загрозливим, а друге — темним, як ніч.

Жодна людина ніколи не потрапляла у гіршу ситуацію. Разом із тим було б недоцільно відкрити точні географічні дані місця нашого ув’язнення, аби друзі надіслали нам допомогу. Якби навіть вони спромоглися відрядити якусь рятувальну експедицію, долю нашу все одно буде вирішено задовго до того, як вона прибуде до Південної Америки.

Допомогти нам, власне, не легше, ніж тим, хто опинився на Місяці. Коли вже ми й видобудемося колись звідси, то тільки завдяки нам самим. Компаньйони в мене незвичайні. Це люди видатного розуму й виняткової енергії. На цьому тільки й базуються мої надії. Лише дивлячись на спокійні, безтурботні обличчя своїх супутників, бачу я маленьку іскорку світла в суцільному мороку, що оповиває нашу долю. Зовні і я такий само безтурботний, але всередині мене панує жах.

Дозвольте розповісти якнайдокладніше про всі події, що призвели до катастрофи.

На завершення свого останнього листа я казав, що на відстані сімох миль від нас знаходиться довжелезний кряж червонуватих скель — вочевидь, плато, про яке говорив професор Челленджер. Коли ми наблизилися до них, мені здалося, що подекуди вони вищі, ніж він гадав, — мають щонайменше тисячі футів заввишки й відрізняються слоїстістю, властивою базальтовим утворенням. Щось подібне можна бачити й коло Единбургу в Шотландії. Вершину кряжу вкривала рослинність: скраєчку — буйні хащі, а за ними — купа високих дерев. Ніде навкруги жодних ознак тваринного життя не було видно.

На ніч ми отаборилися коло підніжжя однієї зі скель. Важко уявити собі більш дику й пустельну місцевість. Скелі були не лише стрімкі, а й з вигинами назовні. Отже, можливість видертися на них виключалася. Безпосередньо біля нас знаходився вузький тонкий стрімчак, який я, здається, згадував уже в своєму оповіданні. Нагадував він величезну червону дзвіницю. Його вершина, де на самій горі росло велике дерево, була на рівні з плато, але їх поділяла широка ущелина. І скеля, і плато — відносно низькі: думаю, десь коло п’ятисот футів, не більше.

— Отут, — вказав Челленджер на дерево, — сидів птеродактиль. Я стеребкався приблизно до половини скелі і лише тоді вистрілив. Гадаю, що добрий альпініст, як я, наприклад, міг би видертися й на вершину. Але, звичайно, це не наблизило б його до плато.

Коли Челленджер говорив про птеродактиля, я глянув на професора Самерлі й уперше побачив у його очах якийсь вогник довіри й каяття. Усмішка не скривила його губ, як то бувало завжди, а навпаки — на обличчі майнув вираз збудження та цікавості. Челленджер і собі побачив це й відчув насолоду перемоги.

— Безперечно, — зауважив він зі звичним сарказмом, — професор Самерлі думає, що, вимовляючи «птеродактиль», я хочу сказати «лелека». Тільки це така лелека, в якої немає пір’я, надзвичайно груба шкіра, крила з перетинками, на щелепах зуби. — Він засміявся і вклонився Самерлі, а той повернувся до нього спиною.

Уранці, поснідавши кавою з маніоком[18] — доводилося ощаджувати наші запаси, — ми зібралися на військову ралу, щоб обговорити найкращий спосіб вилізти на плато.

Челленджер головував із такою врочистістю, ніби був міністром юстиції. Уявіть собі, як він у своєму хлоп’ячому брилі, зсунутому на потилицю, сидить на прискалку, поглядає на нас із-під набряклих повік і, вимахуючи чорною бородою, поважно визначає наше сучасне становище та окреслює подальші наші дії.

Нижче ви побачили б усіх нас утрьох. Мене, засмаглого на сонці, помолоділого та посвіжілого на вільному повітрі, Самерлі, який із поважним та скептичним виглядом попихкував люлькою, і гострого, мов лезо бритви, лорда Джона, що, спираючись на рушницю, трохи нахилився вперед і уважно слухав промовця. Позаду нас сидять двоє метисів і невеличка купка індіанців, а перед нами височіє червонуватий кряж, що відділяє нас від нашої цілі.

— Навряд чи треба казати, — промовляв наш ватаг, — що, перебуваючи тут уперше, я робив усе можливе, аби видряпатися на скелі. Думаю, де не пощастило мені, зазнає поразки й будь-хто інший, бо по горах лазити я вмію. Тоді, щоправда, у мене не було жодного спеціального гірського приладдя, але тепер я подбав про те, щоб узяти його з собою. Певно, що з його допомогою я спроможуся видертися на вершину цієї самотньої скелі. Щодо кряжу, то дертися на нього не варто й сподіватись — він надто вигинистий. Минулого разу мені довелося поспішати, бо надходила дощова пора, і запасів у мене було обмаль. Через це я встиг дослідити кряж протягом лише шістьох миль у східному напрямку і ніде не знайшов дороги. Що ж ми будемо робити?

— Як на мене, є лише один розумний вихід, — сказав професор Самерлі. — Якщо ви йшли на схід, ми дослідимо західну частину кряжу. Мабуть, піднятися на плато можна десь там.

— Згоден, — кивнув лорд Джон. — Плато невелике, і, обійшовши круг нього, ми або знайдемо дорогу, або повернемося на місце, звідки вийшли.

— Я пояснював уже нашому юному другові, — сказав Челленджер (він завжди говорить про мене так, ніби я десятирічний школяр), — я пояснював уже нашому юному другові, що легкого шляху до плато не може бути. Інакше плато не було б ізольоване і на ньому не могли б існувати умови, що так розбігаються зі звичайними законами земного життя. Проте я припускаю, що тут є місця, де може видряпатися на вершину досвідчений альпініст і ніяк не спроможеться злізти вниз важка, незграбна тварина. Напевне, вони є тут, такі місця.

— Звідки це ви знаєте, сер? — задерикуватим тоном спитав Самерлі.

— А звідти, що мій попередник — американець Мепл-Вайт — здійснив цю подорож. Як би інакше міг він бачити дивовижних тварин, що їх він замалював у своєму записнику?

— Ваші міркування нібито випереджають факти, — не здавався впертий Самерлі. — Я бачу ваше плато і не заперечую його існування, але в мене немає ніяких доказів, що там є життя.

— Заперечуєте ви, сер, чи не заперечуєте, це дрібничка. Добре, що хоч плато в’їлося вам у голову. — Тут він глянув на плато і раптом, скочивши з прискалка, схопив Самерлі за підборіддя й задер його голову вгору. — Ну, сер! — заричав він у захваті. — Невже ж я мушу допомагати вам зрозуміти, що на плато є тварини?

Я казав уже, що краї кам’яної гряди оповивала буйна рослинність. І звідти раптом показався якийсь чорний блискучий предмет. Він повільно наблизився до провалля, і ми чітко розгледіли гадюку з її пласкою, що нагадує заступ, головою. Хвилину десь вона звивалася над нами, і ранкове сонце блищало на її лискучих витких кільцях. Потім гадюка повагом поплазувала назад і зникла.

Самерлі був такий уражений, що спершу не помітив, як Челленджер задрав йому голову вгору. Тепер же він забрав із себе його руку й повернувся до свого звичайного неприступного вигляду.

— Буду дуже радий, професоре Челленджере, — сказав він, — коли в подальшому ви навчитеся звертати на щось мою увагу, не беручи мене за підборіддя. Навіть поява того звичайнісінького пітона не виправдовує вашої поведінки.

— Отже, на плато є життя! — з тріумфом у голосі відповів Челленджер. — А тепер, після цієї демонстрації, що мусить переконати й найдурніших, я думаю, ми маємо йти на захід, аж доки не знайдемо шлях до плато.

Грунт вздовж кряжу був нерівний. Просувалися ми поволі й із великими труднощами. Зненацька в очі нам упало щось, що відразу звеселило нас. То були сліди таборища: бляшанки з-під чиказьких м’ясних консервів, пляшка з написом «Бренді», поламаний ніж і купа інших подорожніх дрібниць. Пожмаканою, розірваною газетою був «Чиказький демократ», проте дати на ньому не збереглося.

— Не моя, — сказав Челленджер. — Це, напевне, Мепл-Вайта.

Лорд Джон із цікавістю роздивлявся папороть, що в своєму гіллі розмістила таборище.

— Дивіться! — сказав він. — Це, я думаю, якийсь знак.

До дерева цвяхом було прибито дошку, що вказувала на захід.

— Безперечно, знак, — ствердив Челленджер. — Що ж іще? Наш дослідник думав, що заблукав, і хотів залишити вказівки тим, хто піднявся би шукати його. Мабуть, ми знайдемо якісь знаки й далі.

Ми справді знайшли їх, але знаки ті були жахливого й цілком несподіваного характеру.

Під самим кряжем росли хащі високого бамбуку, на кшталт тих, що їх ми зустрічали раніше. Стеблини багатьох рослин мали близько двадцяти футів заввишки і закінчувалися цупкими, гострими, як списи, верхівками. Коли ми проходили повз бамбук, щось біле блиснуло перед моїми очима. Просунувши голову між стеблинами, я побачив череп. Сам кістяк лежав неподалік, ближче до краю плато.

За допомогою ножів наші індіанці розчистили галявинку круг нього, і ми в усіх подробицях могли вивчити цю давню трагедію. Від убрання людини лишилося саме лахміття. Зате на кістлявих ногах збереглися чоботи, і ясно було, що померлий — європеєць. Між кісток лежав золотий годинник нью-йоркської фірми «Гудзон», стилографічне перо на ланцюжку й срібний цигарник із написом «Дж. К. від А. Е. С.». Судячи з того, що метал не встиг потемніти, катастрофа сталася нещодавно.

— Хто б це міг бути? — міркував лорд Джон. — Бідолашний, всі кістки в нього попереламані.

— І між них виріс бамбук, — зауважив Самерлі. — Бамбук росте дуже швидко, але не міг же труп лежати тут так довго, що бамбук витягся аж на двадцять футів!

— Щодо особи померлого, то вона не викликає в мене жодного сумніву, — сказав професор Челленджер. — Їдучи річкою, щоб прилучитися до вас у Манаосі, я розпитував скрізь про Мепл-Вайта. У Парі не знали нічого. На щастя, я мав певний ключ, бо в його записнику був малюнок, де він снідає з якимось священиком у Розаріу. Священика я розшукав, і, хоч він ніяк не хотів зрозуміти користі, що її можуть мати для науки його свідчення, довідався дещо в нього. Мепл-Вайт був у Розаріу чотири роки тому, або за два роки до того, як я бачив його труп. У той час він був не сам, а з приятелем-американцем, Джеймсом Колвером. Колвер сидів у човні, тому зі священиком не снідав. На підставі всього цього я й гадаю, що ми дивимося тепер на останки Джеймса Колвера.

— Не може бути сумніву, — додав лорд Джон, — і щодо причини його смерті. Він упав — або його скинули — зі скелі й розбився. Як могло статись інакше, коли всі кістки в нього розтрощені, і між ними вже виросли двадцятифутові стеблини бамбуку?

Ми тихо стояли перед цими рештками і не могли не погодитись зі словами лорда Рокстона. Кам’яна брила зірвалася зі скелі й упала на галявинку. Впала вона чи її було скинуто? Може, то був просто нещасний випадок або... Прикрі й жахливі ризики поставали круг нас у цій невідомій країні.

Ми мовчки пішли далі вздовж пасма скель, прямовисних й гладких, як арктичні льодові поля, що їх мені доводилося бачити на малюнках. Ми здолали не менше як п’ять миль і не зустріли жодної розколини, жодного проходу. Аж ось у очі нам упало щось, що сповнило серця наші новою надією. Під прискалком, захищена від дощу, була намальована крейдою стріла, повернена вістрям до заходу.

— Знову Мепл-Вайт, — сказав професор Челленджер. — Він нібито передчував, що хтось слідуватиме за ним.

— Значить, у нього була крейда.

— Серед інших речей я знайшов у його торбі й кольорові крейдини. Пригадую, що біла з одного кінця була затуплена.

— Це, безперечно, добра ознака, — промовив Самерлі. — Нам лишається дотримуватися його вказівок та простувати на захід.

Ще за п’ять миль — нова біла стріла на скелі. У цьому місці стіна кряжу вперше трохи розійшлася. Всередині розколини — знову стріла, що вістрям дивилася просто вгору.

Місцина мала похмурий вигляд. Стіни кряжу були такі високі, а клапоть неба такий вузький, та ще й оточений двома шарами зелені, що на дні розколини панував присмерк. Ми давно вже не їли, страшенно втомилися від нерівної кам’янистої дороги, але були занадто збуджені, щоби спинятися. Звелівши індіанцям стати табором, ми вчотирьох із двома метисами заглибились у вузьку розколину.

Біля входу мала вона футів сорок завширшки, а далі звужувалась, завершуючись гострим кутом із прямовисними й наче вигладженими праскою стінами. Піднятися по них було неможливо, і, звичайно, наш дослідник хотів указати кудись в інше місце. Ми повертали назад — вся розколина мала не більше як чверть милі завдовжки, — коли гостре лордове око вгледіло те, що ми шукали. Високо над нашими головами, в темному сутінку, вирізнялася ще темніша кругла пляма. Безперечно, то міг бути тільки вхід до печери.

Коло підніжжя стіни лежали купки каміння, і ми з легкістю дісталися по ньому нагору. Усі наші сумніви, коли ми дісталися туди, миттєво зникли. То був не лише вхід до печери — на стіні було намальовано стрілу. Осьде Мепл-Вайт і його безталанний товариш вибралися на плато.

Ми були занадто схвильовані, щоб повертатись до табору, і вирішили зараз же дослідити печеру. В дорожній торбині лорда Джона був електричний ліхтар. Він мав освітлювати нам шлях. З цим ліхтарем у руці, кидаючи попереду себе маленьке кружало жовтавого світла, лорд рушив уперед, а ми вервечкою посунули за ним.

Печеру, вочевидь, вимила вода, бо стіни її були надзвичайно рівні, а долівку укривав грубий шар гальки. Щоб потрапити туди, нам довелося йти по черзі та низенько пригинатися. Ярдів із п’ятдесят печера наче заглиблювалась у скали, а потім почала підніматись угору під кутом десь у сорок п’ять градусів. Далі схил став ще стрімкіший, і нам довелося плазувати, обдираючи об гальку коліна та долоні. Раптом лорд Рокстон спинився й голосно крикнув:

— Обвал!

Добувшись до нього, ми в жовтому світлі ліхтарика побачили стіну з уламків базальту, що сягала стелі печери.

— Стеля обвалилася.

Даремно силувалися ми відтягти деякі камінці вбік. Унаслідок наших спроб більші брили залишилися майже без підпори й загрожували впасти та розчавити нас. Ясно, що зсунути цю перепону з місця нам не пощастить. Шляху, яким ішов Мепл-Вайт, більше не було.

Виснажені, не маючи сил розмовляти, ми виповзли з темного тунелю й попрямували до табору. Мушу відзначити ще один інцидент, що трапився з нами, коли ми виходили з розколини. Він пов’язаний із подальшими подіями.

Ми стояли вкупі на самому дні ущелини, футів на сорок нижче за печеру, коли зверху зірвався величезний камінь і зі страшенною силою впав коло нас. Ще трохи — і нам був би кінець. Ми не бачили, звідки скотився той камінь, а метиси, які тоді стояли біля входу до печери, запевняли, що він пролетів повз них, а значить, падав із плато. Глянувши вгору, ми не помітили в зелених хащах, що вкривали верхів’я скелі, жодного руху. А проте, безсумнівно, камінь той кинула людська істота, і до того ж — істота, ворожа нам.

Ми поквапилися вийти з розколини, стурбовані цими подіями, що могли прикро позначитися на наших планах. Становище було скрутне і до того, але тепер, коли до супротиву природи приєдналася ще й лиха людська воля, воно ставало вкрай безнадійним. І все ж таки, дивлячись на гарну смужку зелені в кількох сотнях футів над нами, ніхто з нас і думки не мав повернутися до Лондона, не дослідивши до кінця всіх тутешніх таємниць.

Обговоривши наші шанси, ми вирішили йти далі круг плато, сподіваючись знайти десь можливість видертися на нього. Гряда скель тим часом стала помітно нижчою й почала повертати із заходу на північ. Якщо вважати пройдений нами шлях за сектор кола, то все коло, мабуть, було не дуже великим. У найгіршому випадку ми могли через кілька днів повернутися до тієї точки, звідки почали обхід.

Цього дня ми пройшли біля двадцяти двох миль без жодного успіху. Наш барометр, треба зазначити, показував, що відтоді, як ми залишили човни, ми піднялися над рівнем моря принаймні на три тисячі футів. Звідси така зміна і температури, і характеру рослинності. Ми вже майже забули про деякі види комах, що були зазвичай справжнім лихом тропічних подорожей. Іще тут зустрічалися деякі види пальм і багато деревоподібної папороті, але характерні для Амазонки високі дерева лишилися позаду. А як любо було бачити серед негостинних скель берізку, пасифлору й бегонію, що нагадували мені батьківщину. Ось така сама червона бегонія стоїть у горщику на вікні однієї віли в Стритемі... Але я починаю вже заглиблюватися в особисті спогади.

Тієї ночі — я все ще маю на увазі першу добу нашої подорожі круг плато — на нас чекала ще одна значуща подія, після якої вже ніхто не сумнівався в тому, що дива десь близько.

Прочитавши подальші рядки, ви, містер Мак-Ардл, визнаєте, мабуть, уперше, що «Газетт» недарма відрядила мене і що у вас є матеріал для надзвичайно цікавої статті, якщо професор Челленджер зласкавиться дати на неї дозвіл. Я не наважився б друкувати її, доки ми не повернемося до Англії з речовими доказами в руках. Інакше мене прозвуть газетним Мюнхгаузеном. Безсумнівно, так само вважаєте і ви, тому не захочете ризикувати репутацію «Газетт», доки в нас не буде змоги стрінути неминучий хор скептиків і критиків із відповідною зброєю в руках. Нехай же мій лист, що міг би дати такий чудовий матеріал для передовиці, чекає слушної нагоди у вашій шухляді. Все це сталося в одну мить і залишило сліду глибинах нашої свідомості.

А сталося ось що. Лорд Джон підстрелив агуті — маленьку, схожу на свиню тварину. Половину її ми віддали індіанцям, а другу половину залишили собі й почали підсмажувати на багатті. Після заходу сонця повітря тут відразу холоднішає, і ми всі присунулися ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але на небі світила купа зірок, і на невеличкій відстані все було видно. Зненацька в нічній темряві щось загуло, немов наближався аероплан. На мить усіх нас затінили перетинкові крила, і перед моїми очима майнула довга, витка, як гадюка, шия, злющі, невситимі, червоні очі та величезний роззявлений дзьоб, наповнений, на моє здивування, блискучими маленькими зубами. За секунду мара зникла, а разом із нею зник і наш обід. У повітря знялася велетенська чорна маса, футів двадцять завширшки. На мить чудовисько своїми крилами заступило зорі, а потім щезло над темним краєм гірського кряжу. Ми, остовпілі, мовчки сиділи круг багаття, наче герої Вергілія, на яких напали гарпії. Першим порушив мовчанку Самерлі.

— Професоре Челленджере, — урочисто промовив він, і голос його тремтів від хвилювання. — Мушу перепросити вас. Я був абсолютно неправий, сер, і прошу забути мої помилки.

Це було чудово сказано, і професори вперше потиснули один одному руки. Ось що дала нам поява нашого першого птеродактиля. Примирення двох таких людей варте було вкраденого обіду.

Якщо на плато і є передісторичні тварини, то їх у будь-якому разі небагато, бо протягом трьох наступних днів ми не зустріли жодної. Увесь цей час ми йшли по голій незатишній місцевості повз північну і західну стіни плато. Камениста пустеля чергувалася тут з огидними болотами, повними дичини. Це була буквально непролазна країна, і якби не вузенька стежка попід самими скелями, нам довелося б вертати назад.

Не один раз пірнали ми до попереку в багнистий ґрунт напівтропічного болота. Та гірше за все були яракаки — найотрутніші та найсміливіші гадюки в усій Південній Америці. Раз-у-раз, звиваючись і підстрибуючи зі смердючої твані, кидалися на нас ці жахливі створіння, і тільки рушниці, що їх ми тримали напоготові, допомагали боронитися від них. Я, напевне, ніколи не зможу забути одну воронкоподібну западину в трясовині, ясно-зелену через купу лишайників на ній. Там, здається, було саме кубло їх, і на кожному горбку аж кишіли ці гадюки, що сичали на нас, бо яракака тим і славиться, що завжди нападає перша. Зібралося їх стільки, що стріляти було б недоцільно. Ми визнали за краще кинутися навтіки і бігли з усіх сил, доки не забракло духу. Ніколи не забуду, як озиралися ми навсібіч, біжучи, і довго ще бачили серед очерету виткі тіла наших переслідувачів. На мапі, що її ми накреслили, багнище це назване Зміїним болотом.

Згодом гірський кряж утратив свій червонуватий колір і став брунатним. Рослинність на краї його була вже не такою буйною, а самі скелі, лишаючись, як і раніше, неприступними, знизились до трьохсот-чотирьохсот футів. Їхню цілковиту неприступність добре видно на зробленій мною світлині.

— Але має ж стікати кудись дощова вода, — сказав я, коли ми обговорювали наше становище. — Якісь рівчаки для неї десь мають існувати.

— У нашого юного друга бувають інколи моменти просвітлення, — зауважив професор Челленджер, плескаючи мене по плечу своєю лапою.

— Адже тут буває й дощ, — додав я.

— Ач, яке розумне! — схвалив Челленджер. — Єдина хиба в його роздумах полягає в тім, що ми на власні очі побачили відсутність будь-яких рівчаків на боках кряжу.

— Куди ж у такому разі щезає вода? — настоював я.

— Я думаю, що коли вода не виходить зовні, значить, вона збирається десь усередині.

— То там є озеро?

— Так мені здається.

— Більше ніж імовірно, що озеро розташовується в колишньому кратері, — мовив професор Самерлі. — Формація тут — суто вулканічного походження. Втім, хоч там як, я певний, що поверхня плато має ухил до середини, і там ми знайдемо чимале сточище, звідки вода якимось підземним каналом надходить у Зміїне болото.

— А може, рівновага досягається шляхом випаровування, — висловив думку Челленджер, і професори вдалися до вченої балаканини, що її я розумів не більше за китайську грамоту.

Шостого дня, зробивши коло навкруги плато, ми повернулися до нашого табору під самотньою скелею. Настрій у всіх був пригнічений, бо під час зробленого обходу ми не знайшли жодного місця, звідки звичайна людина могла би піднятися на гору. Дорога через печеру, якою користувався Мепл-Вайт, була тепер геть неприступна.

Що ж його робити? Запасів їжі, які ми поновлювали полюванням, поки що вистачало, але настане час, коли вони добіжать кінця. За два місяці розпочнеться дощова пора, і наш табір змиє водою. Скеля була тверда, як граніт, і на те, щоб рубати в ній сходи на таку височінь, ми зовсім не мали у своєму розпорядженні часу. Нічого дивного, що ми того вечора тільки похмуро перезирнулися і не обмінялися навіть словом, перш ніж розстелити постелі. Останнім, що я побачив, перед тим як заснути, був Челленджер. Скарлючившись, обхопивши голову руками й нагадуючи величезну жабу, сидів він коло багаття і так занурився в міркування, що навіть не почув мого «на добраніч».

Та коли ми віталися ранком, переді мною був зовсім інший Челленджер — від усієї його постаті віяло радістю і самозадоволенням. Сідаючи снідати, він дивився на нас з удаваною скромністю, та очі його, здавалося, хотіли сказати: «Я знаю, що заслуговую на найбільшу вдячність із вашого боку. Тільки, прошу, не примушуйте мене червоніти від вашої дяки!» Його борода стовбурчилася від вітру, груди випиналися, руку він засунув у кишеню куртки. Він, певно, уявляв себе на одному з п’єдесталів Трафальгар-скверу, й тому прибрав найвеличнішої пози.

— Еврика! — скрикнув він, виблискуючи білими зубами крізь свою чорну бороду. — Можете привітати мене, джентльмени; і також привітати один одного. Задачу розв’язано.

— Ви знайшли шлях на гору?

— Маю сміливість думати, що так.

— А де ж саме?

Замість відповіді Челленджер ткнув пальцем на самотню, з гострою, як спис, вершиною, скелю.

Обличчя наші — моє принаймні — витягнулися. У те, що на скелю можна видертися, ми вірили. Але між нею й кряжем лежала безодня.

— Ми ніколи не перейдемо через провалля, — зітхнув я.

— В усякому разі ми добудемося верхів’я скелі, — сказав Челленджер. — А там я розкажу вам про один засіб, що його винайшов мій допитливий розум.

Поснідавши, ми розгорнули тюк, де наш ватаг ховав своє альпіністське приладдя. Звідти він витягнув кружало цупкої, але легкої линви сто п’ятдесят футів завдовжки разом із залізними гачками, клямрами та іншим приладдям. Лорд Джон був відомий саме як альпініст, професор Самерлі відбув не одну гірську експедицію, і серед товариства я був єдиним новаком у цих справах. Проте моя міць і відвага мусили заступити брак досвіду.

Завдання я не назвав би занадто важким, хоч подеколи волосся на моїй голові ставало сторчма. Перша половина шляху видалася зовсім легкою, та опісля скеля ставала дедалі стрімкішою, і останні п’ятдесят футів ми дерлися нагору, чіпляючись руками за найменший виступ і найнепомітнішу щілину. Ні я, ні Самерлі ніколи не долізли б до вершини, якби Челленджер, діставшись туди першим, не кинув нам линви, обв’язавши її круг дерева, що росло на верхів’ї скелі. За допомогою линви ми швидко перелізли через зубчасту стінку й опинилися на невеличкому, вкритому травою майданчику.

Першим, що впало мені в око, коли я втамував подих й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевості, якою ми нещодавно йшли. Здавалося, що під нами, зливаючись з обрієм, лежить уся бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, усіяний великими каменями та папоротниковими деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені маси бамбукових хащ, що крізь них ми продерлися, а ще далі рослинність ставала буйнішою й перетворювалася на величезний ліс, який простягався скільки кинути оком.

Я, наче сп’янілий, милувався чарівним краєвидом, коли на моє плече лягла важка професорова правиця.

— Сюди, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum. Рухайтесь уперед, до нашої славетної цілі.

Я повернувся. Переді мною лежало плато, і краєчок його, порослий зеленою торочкою хащ та поодинокими деревами, був на одному рівні з нами. Провалля, що відділяло скелю від плато, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас не було б різниці, якби воно мало й сорок миль. Я обхопив одною рукою стовбур дерева й нахилився над безоднею. Десь далеко внизу стояли й дивилися на нас маленькі фігурки — наші слуги.

— Це, безсумнівно, дуже цікаво, — почув я позаду себе різкий голос професора Самерлі.

Я обернувся й побачив, що він із великим інтересом розглядає дерево, за яке я тримався. Його рівна кора і невеличкі, жилкуваті листки нагадали мені щось знайоме.

— Та це ж бук! — скрикнув я.

— Правильно, — ствердив Самерлі. — Наш земляк у цій далекій країні.

— Не тільки земляк, дорогий мій сер, — сказав Челленджер, — ба навіть — дозвольте порадувати вас — наш спільник. Цей бук урятує нас.

— А! — здогадався лорд Джон. — Міст.

— Достеменна правда, друзі мої, — міст. Недурно ж минулої ночі я витратив цілу годину й карався нашим безпорадним становищем. Пригадую, я мав якось нагоду зауважити нашому юному другові, що старий Челленджер почувається найкраще, коли його припруть до стінки. А минулої ночі всіх нас загнали в тісний кут. Розум укупі з енергією завжди дає гарні наслідки. Через провалля треба перекинути міст. І ви маєте цей міст!

Ідея справді була блискуча. Дерево мало добрі шістдесят футів заввишки, і якби воно впало так, як нам хотілося, перейти через провалля було б неважко. Підіймаючись на скелю, Челленджер узяв із собою сокиру. Тепер він зняв її з плеча й передав мені.

— У нашого юного друга є і м’язи, і витривалість, — промовив він. — Думаю, в цій справі він буде корисний, як ніхто інший. Прошу лише обмежити ваші поривання й робити тільки те, що я вам казатиму.

За його вказівками я зробив на дереві кілька зарубок, щоб воно впало в бажаному нам напрямку. Верхів’я його від природи хилилося в бік плато, і це полегшувало нашу задачу. Після того ми з лордом Джоном по черзі ставали до роботи, і менше ніж за годину бук із глухим кректанням завалився й заховав своє гілля в хащах протилежного берега безодні. Відрубаний кінець стовбура покотився до краю майданчика, і одну жахливу мить ми думали, що все пропало. Проте він, трохи похитавшись, ліг на кілька дюймів від краю майданчика й спинився. Тож у нас був міст до невідомого.

Ми всі мовчки вклонилися професорові Челленджерові, що й собі скинув капелюха й віддав низький уклін кожному з нас.

— Я хочу перший ступити на незвідану землю, — сказав він. — Цікавий сюжет для якоїсь історичної картини в майбутньому.

І він наблизився до мосту, аж тут лорд Джон схопив його за комір.

— Любий товаришу, — рішуче заявив лорд, — цього я не можу дозволити.

— Не можете дозволити, сер? — голова професора відхилилася назад, а борода випнулася наперед.

— Коли йдеться про науку, я завжди корюся вам, бо ви — людина вчена. А ви, потрапивши до мого департаменту, мусите слухатися мене.

— Вашого департаменту, сер?

— У кожного з нас свій фах. Я тут — солдат. Ми піднімаємося завойовувати незвідану країну, де на кожному кроці нас може зустріти ворог. Кидатись туди наосліп тільки тому, що вам бракує розважливості й терпіння, як на мене, не слід.

Зауваження було занадто переконливим, тож знехтувати ним не мало сенсу. Челленджер похитав головою й знизав плечима.

— Гаразд, сер. Що ж ви пропонуєте?

— Мені здається, що там, у хащах, сидять людожери й чекають нас собі на сніданок, — сказав лорд Джон, вдивляючись у плато. — Перш ніж лізти в казан з окропом, краще вжити всіх запобіжних заходів. Сподіватимемося, що там ніякої небезпеки немає, а чинити будемо так, ніби вона є. Мелоун і я спустимося зараз униз, заберемо з собою чотири рушниці та візьмемо Гомеса й другого метиса. Тоді один із нас переходитиме міст, а решта охоронятиме його своїми рушницями, доки він не пересвідчиться, що й для решти там немає ніякої небезпеки.

Челленджер сидів на пні, аж порикуючи від нетерплячки, але ми з професором Самерлі погодилися, що в таких випадках керувати має лорд Джон. Тепер уздовж найбільш важкої частини шляху висіла линва, і спускатися було значно легше. За годину ми повернулися з гвинтівками й мисливськими рушницями. Метиси, за наказом лорда Джона, принесли ящик із провізією на випадок, якщо наша експедиція затягнеться. В кожного з нас у ладівниці[19] було повно патронів.

— Тепер, Челленджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим, прошу, — сказав лорд Джон, коли всі приготування добігли кінця.

— Дуже дякую вам за дозвіл, — відповів сердитий професор, що не визнавав ніяких авторитетів. — Коли вже ви так люб’язно дозволите, я, звичайно, скористаюся нагодою бути першим, хто ступить до цієї країни.

Челленджер із сокирою за плечима сів верхи на стовбур і, пересуваючись по ньому, небавом опинився на протилежному боці. Звівшись на рівні ноги, він почав вимахувати зброєю.

— Нарешті! — гукав Челленджер. — Нарешті!

Я з тривогою дивився на професора і щохвилини чекав, що ворожа стріла влучить йому в спину. Але все було спокійно, і тільки якийсь дивний, багатобарвний птах знявся з-під його ніг і зник між деревами.

Другим був Самерлі. Просто вражаюче, скільки енергії в такому хирлявому тілі! Він наполіг, щоб на нього навісили дві рушниці, і коли переліз на той бік, обидва професори мали зброю. Слідом за Самерлі поліз я, уникаючи дивитись у жахливу безодню, що розкривала пащу під моїми ногами. Самерлі простяг мені приклад гвинтівки, і за секунду я вже міг схопити його за руку. Що ж до лорда Джона, то він пройшов по дереву — саме пройшов ногами, ні за що не тримаючись. У нього, певне, залізні нерви.

Нарешті ми опинилися в цій казковій країні, в незвіданому світі, в царстві Мепл-Вайта. Для нас то був момент найбільшого тріумфу. Хто би міг подумати, що він стане прелюдією до найжахливішого нещастя? Дозвольте коротенько розповісти, як усе сталося.

Ми відійшли відкраю плато і пройшли ярдів із п’ятдесят чагарниками, коли позаду нас почувся оглушливий хруск. Ми кинулися назад. Але міст зник.

Ген-ген унизу, коло підніжжя скелі, я побачив купу гілля та уламків потрощеного стовбура. То був наш бук. Може, край майданчика не витримав ваги й осипався просто піддеревом? Це перше, що спало нам всім на думку. Але тієї ж миті з-за виступу на скелі виткнулося смагляве обличчя — обличчя метиса Гомеса. Так, то був Гомес, та тільки не той Гомес, що завжди догідливо всміхався. Ми бачили перед собою пекучий погляд і обличчя, скривлене ненавистю та божевільною радістю від помсти.

— Лорде Рокстоне! — гукнув він. — Лорде Джоне Рокстоне!

— Ну? — обізвався наш компаньйон. — Я тут.

З того боку провалля до нас долинув вибух реготу.

— Авжеж, ти там, англійський собако. Там ти й залишишся. Я чекав, чекав довго, і нарешті час прийшов. Нелегко було тобі дертись угору — спускатись, побачиш, буде ще важче. А, кляті ви дурні, піймалися, ускочили таки всі до одного!

Від подиву ми не могли говорити. Ми лише стояли й очманіло дивилися на Гомеса. Великий переламаний сук на траві коло нього показував, звідки здобув він важіль, щоб скинути наш міст. Обличчя зникло, але за хвилину з’явилося знову, ще несамовитішим.

— Ми мало не вбили вас каменем тоді, в печері, — крикнув він, — але так буде краще. Повільніше і болючіше. Ваші кістки згниють тут, і ніхто не знатиме, де вони лежать, і не поховає їх. Коли ти здихатимеш, згадай про Лопеса, що його ти вбив п’ять років тому на річці Путцмайо. Я його брат, і хоч там як, але я помру тепер спокійно, бо помстився за нього. — Він грізно посварився на нас рукою й щез.

Якби метис задовольнився помстою й зник зараз же, все скінчилося би для нього добре. Але оте нерозумне, непереможне прагнення драматизму, властиве латинській расі, занапастило його. Рокстон, людина, яка в трьох республіках здобула собі славу Бича Господнього, не дозволяв безкарно глузувати з себе. Метис спускався по дальньому боку скелі, але, перш ніж він устиг добутися землі, лорд Джон підбіг із рушницею до урвища й уздрів свою жертву. Єдиний постріл — і ми почули зойк і шум від падіння тіла. Рокстон повернувся до нас зі скам’янілим обличчям.

— От я недотепа: дав себе піймати на гачок, — гірко промовив він. — Через мою дурість ми всі вскочили в халепу. Я мусив пам’ятати, що ці люди мстяться за родичів, і бути більш обачливим.

— А де ж другий? Адже, щоб скинути таке дерево, вони повинні були робити це вдвох.

— Я хотів убити і його, а потім передумав. Я гадаю, він тут ні до чого. Але, може, краще було б покінчити і з тим метисом, бо, як ви кажете, він, напевно, допомагав Гомесові.

Тепер, коли фінал драми був відомий, кожен згадав різні незрозумілі тоді нам вчинки метиса — його бажання знати всі наші плани; підслуховування під наметом, коли його спіймав на гарячому Замбо; хижі погляди, що їх подеколи він кидав на нас. Тим часом несподівана сцена на рівнині під нами привернула до себе всю нашу увагу, й розмови про Гомеса припинилися.

Якийсь чоловіку білому вбранні мчав так, ніби за ним гналася сама смерть. Слідом за ним, на відстані кількох ярдів, стрибала величезна чорна постать відданого нам Замбо. Невдовзі він наздогнав утікача й схопив його за шию. Обидва вони покотилися по землі. За хвилину Замбо звівся на ноги, глянув на розпластаного чоловіка і, переможно вимахуючи руками, побіг до нас. Нерухома біла фігура залишилася лежати серед широкої рівнини.

Обох зрадників було знищено, але лихо, що його вони вчинили, пережило їх. Ні в який спосіб не могли ми повернутися на скелю. Будучи колись жителями цілого світу, тепер ми стали мешканцями самого плато. І те, і те існувало окремо. Перед нами слалася рівнина — шлях до наших човнів. Там, за фіалковим тьмяним обрієм, текла річка, що вела до цивілізації. Та між нею й нами бракувало однієї ланки. Жоден мозок людський не міг би знайти спосіб збудувати міст через безодню, що лежала між нами й нашим минулим. За одну мить усі умови нашого існування змінилися.

Тільки тоді, у такий критичний момент, довідався я, з якого матеріалу зроблені мої товариші. Вони, щоправда, були серйозні й задумливі, але не втратили бадьорості. Тим часом нам лишалося тільки сісти серед чагарників та очікувати на Замбо. Нарешті його чорна постать виткнулася з-за каміння, а незабаром і вся його геркулесова фігура з’явилася на верхів’ї скелі.

— Що я робити зараз? — скрикнув він. — Ви кажіть, а я все робити.

Це питання легше було поставити, ніж на нього відповісти. Зрозуміло було тільки одне: він — єдина ланка між нами й навколишнім світом, і ми в жодному разі не можемо відпустити його.

— Ні, ні! — гукав він. — Я не залишаю вас. Хоч що буде, ви завжди знайти мене тут. Але мені несила затримати індіанці. Вони кажуть, тут живе курупурі, ходімо додому. Вас немає, а Замбо сам не може вмовити.

І дійсно, індіанці вже давно у різні способи натякали нам, що вони втомилися й хочуть повернутися. Замбо мав рацію: затримати індіанців не було жодної можливості.

— Нехай лиш дочекаються завтра, Замбо, — гукнув я. — Я хочу передати через них листа.

— Дуже добре, сер! Обіцяю, що до завтра вони будуть чекати. Але що я робити для вас тепер?

Роботи для нього була сила-силенна, і цей добрий хлопець сумлінно виконав її. Перш за все він, за нашими вказівками, відв’язав линву від пня й кинув нам один кінець. Вона не дуже груба, але надзвичайно цупка, і хоча не могла повною мірою служити мостом, зате могла стати у неабиякій пригоді, коли б нам довелося видиратися по скелях. До її другого кінця Замбо прив’язав принесений ним пакунок із продуктами, і ми в такий спосіб поповнили свої запаси. Тепер, навіть якби ми й не поновляли їх, харчів нам мало вистачити принаймні на тиждень. Потім Замбо спустився на землю, приніс ще два пакунки з патронами та різними речами, й ми перетягнули їх до себе за допомогою тієї ж таки линви. Був уже вечір, коли він зліз зі скелі, запевнивши нас, що затримає індіанців до ранку.

Першу ніч нашого життя на плато я перебув, складаючи вам цього листа при світлі свічки, що ледве блимала в ліхтарі.

Ми розташувалися на самому краї плато, повечеряли й угамували спрагу двома пляшками аполлінариса, що були в ящику з провізією. Нам конче потрібно було розшукати воду, але сьогоднішніх пригод було задосить навіть для лорда Джона, і ніхто з нас не хотів робити перший крок у невідоме. Ми вирішили не запалювати багаття і не видавати ані найменшого зайвого звуку.

Завтра (або, точніше, сьогодні, бо, коли я пишу ці рядки, вже починає сходити сонце) ми розпочинаємо дослідження цієї дивної країни. Коли спроможуся написати знову — якщо я взагалі ще колись писатиму — не знаю. Бачу, що індіанці ще на місці, і певний, що наш вірний Замбо дістанеться на скелю по листа. Хочу вірити, що ви його одержите.

Що більше я думаю, то безнадійнішим здається мені наше становище. Не уявляю собі, як ми можемо повернутися. Якби ще коло краю плато росло високе дерево, можна було би зробити з нього міст, але поблизу дерев немає. Тягти ж величезний стовбур здалеку ми не зможемо й усі разом. Линва ж занадто коротка, щоб спуститися по ній. Ні, наше становище — безнадійне, абсолютно безнадійне.