Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ XIII Цієї картини я ніколи не забуду

На заході сонця на просторій рівнині піді мною з’явилася самотня постать індіанця — єдиної нашої надії на спасіння. Я стежив за ним очима, доки він не зник у забарвленому в рожевий колір вечірньому тумані, що прослався між далекою річкою і мною.

Уже зовсім поночі повернувся я до нашого сплюндрованого табору. Останнє, що я бачив, — червонуватий блиск вогнища Замбо. То була єдина світла точка в цілому світі внизу, так само, як і в моїй засмученій душі. Проте тепер я почувався краще. Мене заспокоювало те, що я спромігся надіслати листи. Хоч там що тепер із нами станеться, наші імена не загинуть разом із нашими тілами, а залишаться назавжди пов’язаними із наслідками нашої праці.

Моторошно було подумати про ночівлю в цьому бездольному таборі. Ще небезпечніше — спати серед хащ. Треба вибирати те або те. З одного боку, розважливість радила мені пильнувати, з другого — природа запевняла, що пильнувати я неспроможний. Я хотів був стеребкатися на дерево гінкго, та на його рівному стовбурі не було жодної вигідної гілки, і я, безперечно, впав би й скрутив собі шию, щойно почав би дрімати. Довелося злазити на землю й обмірковувати, що ж його робити. Нарешті, я затулив вхід до табору, запалив у трьох кутках його вогнища, хутко повечеряв і заснув міцним сном. Пробудження було незвичайним і вельми приємним для мене. Рано-вранці, коли тільки починало займатися на день, чиясь рука лягла мені на плече. Прокинувшись і простягнувши руку до рушниці, я скрикнув від радості — у холодному сірому світанку поряд із собою я побачив лорда Джона!

То був він, а разом із цим, то був і не він. Я залишав його спокійного, коректного, чепурно вдягненого. Тепер, блідий, з блискучими очима, він ледве зводив дух, як людина, що довго й прудко бігла. Його худорляве обличчя було подряпане й закривавлене; вбрання — пошматоване; капелюх — зник. Я здивовано дивився на нього, але він не дав мені часу поставити йому бодай одне запитання. Говорячи, він водночас нестямно перекидав усі наші пожитки.

— Мерщій, хлопче, мерщій, — гукав він. — Не можна гаяти й секунди. Беріть рушниці, обидві. Я візьму дві інші. Тепер — усі патрони, скільки поназбираєте. Напхайте повні кишені. Трохи їстівного. Вистачить і півдесятка бляшанок. Так. Не розпитуйте й не замислюйтесь. Рушаймо, або ми пропали.

Ще у півсні, нічого не розуміючи, я опинився в лісі, де, як навіжений, побіг слідом за ним. Під пахвами в мене були рушниці, а в руках — різні їстівні запаси. Він дерся крізь колючки та терен, аж доки не заглибився в саму гущавину хащ.

— Сюди, — промовив він, захекавшись. — Тут, я думаю, ми в безпеці. Вони, певно, прийдуть до табору. То буде їхня перша думка. Це мусить уразити їх.

— Що це таке? — спитав я, ледве зводячи дух. — Де наші професори? І на кого ви чекаєте?

— Людиномавпи! — скрикнув Рокстон. — Боже мій, що то за тварюки. Не говоріть голосно — у них довгі вуха й пильні очі, але, наскільки я можу судити, немає нюху. Через те, мені здається, вони нас і не викриють. Та де це ви були, мій голубе? Ви щасливо уникли нашої долі.

Кількома фразами я пошепки розповів про свої пригоди.

— Погано, — зауважив лорд, почувши про динозавра та про яму. — Для курорту тут місце негодяще. Та я, знаєте, доки ці чорти не схопили нас, і гадки не мав про тутешні можливості. Одного разу мене полонили людожери-папуаси, але проти цієї банди вони — справжні джентльмени.

— Як воно все трапилося? — спитав я.

— Це було зовсім рано-вранці. Наші вчені приятелі ще тільки потягалися і не вступали навіть у свої суперечки. Зненацька на нас кинувся дощ із мавп. Вони падали, мов яблука, з дерева. На мою думку, вони зібралися на дереві ще поночі. Я вистрілив і влучив одному з них у живіт, та не встигли ми отямитись, як опинилися на землі. Я назвав їх мавпами, але в їхніх руках були дрючки та каміння. Вони ґерґотали про щось поміж себе і нарешті зв’язали нам ліанами руки. Таких тварин, скільки я мандрую, мені ніколи не доводилося бачити. Людиномавпи — це ж якраз та ланка між людьми та мавпами, якої досі бракувало. Бодай би її бракувало завжди! Вони унесли кудись свого пораненого товариша — кров із нього юшила, як зі свині, — і посідали круг нас. На обличчях їхніх я бачив смерть. Вони здорові, з людину завбільшки, тільки значно сильніші. У них чудні, немов скляні, сірі очі під червоними кущастими бровами. Отак от сидять вони собі та ґерґочуть і ґерґочуть. Челленджер — не боягуз, а тут і він рознервувався. Він крутився й звивався, щоб звестися на ноги, гукав до них і вимагав, щоб вони кинули свої дурниці. Я думаю, він від несподіванки трохи з’їхав з глузду, бо лаявся і кляв їх, наче навіжений. Якби то було товариство його улюбленців-журналістів, навряд чи він мордувався би більше.

— Що ж зробили вони потім? — спитав я, захоплений дивною історією, яку Рокстон оповідав мені пошепки, раз-у-раз пильно роздивляючись навкруги і не пускаючи з рук рушниці.

— Я думав, що нам настав кінець. Але замість того все раптом змінилося. Вони поґерґотіли ще трохи, а тоді один із них підвівся й підійшов до Челленджера. Ви можете сміятись, мій голубе, але, слово честі, то були справжні близнюки. Я й сам не повірив би цьому, якби не бачив на власні очі. Людина-мавпа — їхній ватаг — була нашим Челленджером, тільки червоним. Вона мала усі зовнішні прикмети нашого друга, але всі вони були дещо перебільшені. Короткий тулуб, широчезні плечі, могутні груди, відсутність шиї, рудувато-червона хвиляста борода, кущасті брови, грізний погляд — одне слово, повний збіг! А коли людина-мавпа стала поруч із професором і поклала йому на плече свою лапу, схожість була просто разючою. Самерлі реготав, як божевільний, аж до сліз. Мавпи й собі реготали, якщо можна назвати так їхнє кудкудакання, а тоді схопили й потягли нас лісом. Вони не доторкнулися ні до рушниць, ні до патронів — певно, мали їх за щось дуже небезпечне, — зате забрали з собою все їстівне, що було на видноті. Ми з Самерлі подряпалися трохи дорогою, — бачите, які в мене одяг та шкіра? — вони ж бо тягли нас по прямій крізь кущі та хащі. Їм же, з їхньою ніби дубленою шкірою, усе це не страшне. Щодо Челленджера, то з ним було зовсім інакше. Четверо людей-мавп посадовили його собі на плечі, і він виступав, як римський імператор. А це що таке?

Десь неподалік щось цокало, неначе кастаньєти.

— Вони йдуть! — сказав мій компаньйон, заряджаючи свою гвинтівку. — Заряджайте й ви свої, мій голубе. Не думаєте ж ви, що ми живі віддамося їм до рук? Це — звук, що його вони завжди видають у збудженому стані. Ну, та вони збудяться ще більше, коли захочуть захопити нас. Чуєте ви їх тепер?

— Вони вже десь дуже далеко.

— Невеличкий загін — то ще нічого; але я боюся, що вони порозсилали своїх шукати нас по цілому лісі. Ну, та я не закінчив ще моєї сумної розповіді. Незабаром вони привели нас до свого міста біля самого обриву — десь із тисячу хатин із хмизу та листя. Звідси до них — милі чотири. Брудні тварини обмацали мене всього своїми брудними пальцями, і, мені здається, що я ніколи вже не буду чистий. Вони зв’язали нас не гірше за найкращого пакувальника, поклали рядком піддерево, ногами вгору, і настановили вартувати нас здоровезній звірюці з кийком у руці. Кажучи «ми» і «нас», я маю на увазі Самерлі й себе. Челленджер сидів собі на дереві та споживав горіхи та ананаси так, ніби ціле своє життя не робив нічого іншого. Мушу сказати, що він кидав їжу й нам, а потім своїми власними руками зняв нам пута. Шкода, ви не бачили, як він із своїм близнюком сидів на гілці й виспівував басом: «Дзвоніть, старі дзвони!» Музика, хоч яка б вона була, здається, викликає в них гарний настрій. Сміхота та й годі! Проте нам, ви самі розумієте, було недуже весело. Челленджер міг робити все, що йому заманеться, а щодо нас вони додержувались твердої лінії. Нас заспокоювало тільки те, що ви — вільні й не дасте загинути нашим архівам.

А тепер, мій голубе, ви здивуєтеся ще більше. Ви казали, що бачили сліди людей, вогнища, пастки й усе таке інше. Нехай! А ми бачили й самих людей. Миршавий народ, заляканий, затурканий. Здається, люди живуть на одній половині плато — там, де ви вгледіли печери; а людиномавпи займають оцю половину, і між ними справіку точиться кривава боротьба. Таке діло, наскільки я міг збагнути. Позавчора людиномавпи взяли в полон дванадцятьох тубільців і привели бранців до себе в місто. Ви, напевно, ніколи не чули такого ґвалту. Тубільці були маленькі, червоні, до того побиті й понівечені, що ледве пересували ноги. Двох із них людиномавпи вбили вранці у найжахливіший у світі спосіб: одному з них просто видрали з плеча руку. Але тубільці, як виявилося, молодці, і жоден з них навіть рота не розкрив. Ми до таких видовиськ не звикли, і нас трохи не знудило. Самерлі знепритомнів, а Челленджер ледве втримався на ногах... Їх нібито вже не чути. Як по-вашому?

Ми уважно прислухалися, але в лісі лунали самі пташині співи.

— Я думаю, вам неабияк пощастило, мій голубе, — вів Рокстон далі. — Гонитва за тубільцями захопила їх цілком, і вони забули про вас. Інакше вони неодмінно завітали б по вас до нашого табору і неодмінно впіймали б і вас. Безперечно, як ви й казали, вони пантрували за нами з дерева і знали, що повинен бути ще один. Проте у той час їх цікавили лише тубільці. Ось чому сьогодні вранці вас розбудив я, а не ціле військо мавп. Далі довелося нам бачити ще й не такі жахливі речі. То був якийсь кошмар. Пригадуєте ви кістяк американця, крізь який проріс бамбук? Він лежав саме під мавпячим містом, звідки вони скидають униз своїх бранців. Я думаю, якщо пошукати, то там знайдеться купа таких кістяків. У них на краєчку плато є щось на кшталт площі для парадів, і на ній відбувається справжня церемонія. Один по одному шугали бідні люди в повітря, а потім летіли вниз; хтось розбивався на смерть, а хтось настромлювався на бамбук. Мавпи страшенно цікавилися цим і щоразу нахилялись униз подивитись, в який саме спосіб загинув бідолаха. Чотирьох тубільців було скинуто, і бамбук проштрикнув їхні тіла, немов дротик — кружало масла. Не дивно, що між ребрами кістяка нещасного американця ріс бамбук. Видовисько було жахливе, але воно немов заворожило й нас. Ми всі й собі з цікавістю дивилися, як вони пірнають під скелю, хоч кожен із нас і розумів, що доведеться і йому плигати вниз.

Але цього не сталося. Вони залишили шістьох тубільців на сьогодні, а нас, наскільки я розумію, на заїдок. Челленджер, може, і викараскався б, але ми з Самерлі не мали жодних шансів. Їхня мова наполовину складається зі знаків, і зрозуміти її неважко. Я склав уже собі в голові маленький план. Для мене було ясно, що користі з Самерлі не може бути ніякої, та й із Челленджера не більше. Щойно професори сходилися докупи, вони починали сваритися через класифікацію отих червоних дияволів, що полонили нас. Один казав, що це — яванські дріопітеки, а другий доводив, що їх можна віднести тільки до пітекантропів. Як на мене, це — просто божевілля й підлота. Але я угледів дещо, чим ми могли скористатися. По-перше — людиномавпи на рівній поверхні не можуть бігати так швидко, як ми. У них занадто короткі та криві ноги і заважкі тулуби. Челленджер — і той міг би випередити найкращих їх бігунів, а ми з вами були б там чемпіонами. По-друге, вони не мали жодного уявлення про рушниці. Мені навіть здається, що вони не зрозуміли, в який спосіб я поранив їхнього товариша. Якби тільки ми спромоглися здобути наші рушниці!

Прокинувшись із цією думкою сьогодні вранці, я добряче стусанув у живіт нашого вартового, звалив його з ніг і кинувся до табору. Там, як ви знаєте, я знайшов і рушниці, і вас. Ось моя історія.

— А професори? — здивовано спитав я.

— Мусимо повернутись і визволити їх. Узяти їх із собою я не міг. Челленджер на той час сидів на дереві, а Самерлі був украй знесилений. Мені лишалося тільки бігти по рушниці, щоб згодом спробувати врятувати наших учених. Щоправда, мавпи, щоб помститись, могли зараз же їх знищити. Челленджера ще, може, вони й залишили б живим, а за Самерлі я не ручуся. Ну, та його вони однаково рано чи пізно знищать. У цьому я абсолютно певний. Значить, моя втеча не погіршила справи. Тепер ми повинні за будь-яку ціну визволити їх, а для початку — побачитись із ними. Набирайтеся ж духу, мій голубе, бо так чи інакше, але ще до вечора вам доведеться влізти в халепу.

Я хотів із точністю змалювати лорда Джона — його уривчасту мову, його коротенькі, образні речення, його напівгумористичний, напівбайдужий тон. Він народився ватагом. За часів небезпеки його енергійні манери ставали ще енергійнішими, мова — ще швидшою, очі випромінювали полум’я, а донкіхотові вуса тремтіли від задоволення. Його тягло до небезпеки — він смакував драматичність; у смертельній загрозі вбачав один із видів спорту — гру з долею та смертю, де за ставку було життя, — і все це робило його неоціненним компаньйоном у пригодах і скруті. Якби не природне хвилювання за наших друзів, то я відчував би радість, що беру участь у такій пригоді. Ми саме підводилися, збираючись вилізти з хащі, коли на плече мені лягла рука Рокстона.

— Ідуть! — прошепотів він.

З того місця, де ми лежали, видно було, як під зеленим склепінням дерев проходив цілий загін людей-мавп. Вони йшли вервечкою на своїх кривих ногах, згорбившись, подеколи торкаючись руками землі й увесь час крутячи головами навсібіч. Були вони на зріст футів п’ять або шість, мали довгі руки й широченні груди. Багато хто з них тримав у руках дрючки, і здаля вони скидалися на незграбних волохатих людей. Одну мить я бачив їх зовсім чітко, а потім вони зникли між дерев.

— Почекаймо ще! — сказав лорд Джон, що зібрався був уже стріляти. — Мусимо лежати спокійно, доки вони не кинуться на наші пошуки. Тоді ми спробуємо пробитися до їхнього міста й заскочити їх зненацька. Почекаймо ще годинку, а тоді й вирушимо.

Далі ми відкрили одну з наших бляшанок і підживилися сніданком. Лорд Джон від вчорашнього ранку з’їв лише кілька овочів і тому енергійно накинувся на консерви. Перш ніж відходити, ми, щоб позначити свій притулок і полегшити подальше повернення до «Форту Челленджера», зробили зарубки на деревах. Мовчки проплазувавши між кущами, ми дісталися нарешті краю плато, неподалік від того місця, де був наш перший табір. Тут ми спинилися, і Рокстон познайомив мене з подробицями свого плану.

— Поки ми в гущавині лісу, ці свині мають над нами перевагу, — казав він. — Вони можуть бачити нас, а ми їх бачити не можемо. На відкритому місці — зовсім інша річ. Там ми будемо пересуватися значно швидше за них. Отже, нам треба триматися відкритих місцин. По краю плато дерев менше, ніж деінде. Це й буде лінія нашого наступу. Не поспішайте, будьте уважні і тримайте рушницю напоготові. А головне — не здавайтесь, доки у вас лишатиметься хоч один патрон. Це — остання вам порада, мій голубе.

Доповзши до краю плато й глянувши вниз, я побачив нашого славного чорного Замбо, що сидів на камені й курив люльку. Багато віддав би я, щоб озвати його й розповісти про наше становище. Та цього не можна було робити — нас могли почути. В лісі, здавалося, кишіло людей-мавп — скрізь лунало їхнє ляскуче ґерґотання. Тоді ми ховалися в кущі й деякий час лежали тихо. Посувалися ми дуже повільно, і минуло не менше як дві години, поки лорд Джон знаком показав мені, що ми наблизилися до цілі. Так само знаками наказавши мені лишатися на місці, він поліз уперед сам і за хвилину повернувся. Обличчя його тіпалося від збудження.

— Ходімо! — гукнув він. — Ідіть мерщій. Сподіваюся, ми ще не запізнилися.

Я й сам тремтів від хвилювання, коли, проплазувавши слідом за ним, спинився й поверх його плеча визирнув із-за куща на галявину, що лежала перед нами.

Видовиська того я ніколи не забуду. Воно було таке химерне, таке неможливе! Я не знаю, чи спроможетеся ви уявити його собі, і гадаю, що за кілька років, якщо мені пощастить колись знову сидіти в клубі «Дикун» та дивитися на набережну, я й сам не йнятиму собі віри. Певний, що тоді все це й мені самому здаватиметься кошмаром, маренням хворого на пропасницю. Запишу ж його, поки воно свіже ще в моїй пам’яті і поки коло мене, на росяній траві, лежить людина, яка може засвідчити, що я не брешу.

Перед нами відкрилася широка простора галявина — кількасот ярдів завширшки, вкрита зеленою травою та низенькою папороттю й облямована півколом дерев. На гілках були нагромаджені купи листя, що скидалися на величезні гнізда або маленькі хатки. З отворів цих гнізд визирали і сиділи на гілках дерев безліч людей-мавп, судячи з їхнього розміру — самиці та дітлахи. Вони утворювали декорацію сцени, на яку всі з цікавістю дивилися і яка привернула до себе й нашу увагу.

На чистому місці, біля самого краю плато, юрмився натовп із кількох сотень цих потворних червоноголових створінь. Деякі відзначалися велетенськими розмірами, і на багатьох із них моторошно було дивитися. У них існувала певна дисципліна, бо ніхто не виходив із лав, якими вони вишикувались. Перед ними стояла невеличка купка тубільців — маленьких безволосих людей із червоною шкірою, що лиснилася, наче бронза, проти спекотного полуденного сонця. Поруч із ними стояв високий чоловік, худорлявий, білий, із скрученими назад руками. Він похнюпив голову, і вся фігура його виявляла жах і огиду, які він відчував. Помилитися тут було неможливо. То була незграбна постать Самерлі.

Жалюгідну групу бранців оточував загін людей-мавп, що унеможливлював утечу. Трохи осторонь, на самому краї плато, я побачив ще дві постаті — надзвичайно оригінальні й за інших обставин — кумедні. Однією з них був наш колега — професор Челленджер. Шмаття сорочки звисали в нього з плечей, але самої сорочки не було, і волохаті потужні груди вкривала тільки величезна борода. Він загубив свого капелюха, і волосся, що відросло за час наших мандрів, безладно звисало круг його голови. Здавалося, одного дня було досить, щоб обернути найдосконаліший виріб сучасної цивілізації на найвідсталішого дикуна з Південної Америки. Поряд із ним стояв його пан — король людей-мавп. Як і казав Рокстон, то була достеменна копія Челленджера з тією лише відміною, що він був червоний, а не чорний, як професор. Та сама присадкувата, широка постать, ті ж таки важкі, широкі плечі, ті самі довгі, звислі наперед руки, така точнісінько блискуча борода, що змішувалась із волоссям на волохатих грудях. І тільки низький спадистий лоб та плаский череп людини-мавпи різко контрастували із високим чолом і чудово розвиненим черепом європейця. З усіх інших боків мавпячий король був якоюсь недоречною пародією на нашого професора.

Опис усього цього забрав чимало часу, але тоді всю картину я охопив просто за одну мить і одразу ж переніс увагу на драму, свідками якої ми стали. Двоє людей-мавп витягли з купки одного тубільця й поволокли його до кручі. Король дав сигнал, піднісши руку. Вони схопили людину за руки та за ноги і, розгойдавши, з жахливою силою жбурнули бідолашного в повітря над самою безоднею. Коли тіло зникло з очей, вся юрба, за винятком сторожі, кинулася до урвища. Запала коротка мовчанка. Потім почувся оглушливий радісний крик. Тварини плигали й крутилися, несамовито вимахуючи своїми довгими волохатими руками і щось вигукуючи. Заспокоївшись, мавпи відійшли відкраю плато і знову вишикувались у лави, як і раніше, чекаючи на нову жертву.

Настала черга й Самерлі. Двоє вартових узяли його за руки й поволокли наперед. Він розпачливо пручався, наче курча, яке збираються різати. Челленджер повернувся до короля й немов у нападі божевілля почав вимахувати перед ним руками. Людина-мавпа брутально відштовхнула його і похитала головою. То був останній рух, який він зробив свідомо. Лорд Джон вистрілив, і король, наче червоний лантух, незграбно опустився на землю.

— Стріляйте в натовп, синку, стріляйте! — кричав мій компаньйон.

У душі кожної людини є якісь не знані ще безодні. Я від природи маю добре серце, і очі мої не раз зволожувалися від вигляду пораненого зайця. А тут мене пройняла жадоба крові. Я стріляв, заряджав рушницю, стріляв знову, і моя жорстокість завдавала мені великої втіхи та радості. З нашими чотирма рушницями ми вдвох із Рокстоном чинили жахливі спустошення. Обидва вартові, що тримали Самерлі за руки, вже лежали на землі, а він стояв, похитуючись, як п’яний, не усвідомивши ще як слід, що знову вільний. Налякані людиномавпи метушилися, не розуміючи, звідки береться та смертельна буря, що так безжально нищить їх. Вони ламали руки, жестикулювали, верещали й бігали, перечіпляючись за вбитих. Нарешті всі вони з галасом сховалися піддеревами, покинувши на галявині купу трупів. Там лишилися самі бранці.

Швидкий розум Челленджера відразу оцінив становище. Професор підхопив під руку Самерлі, і вони кинулися до нас. Двоє вартових хотіли було переслідувати втікачів, але впали під кулями лорда Джона. Ми побігли назустріч своїм приятелям і передали кожному з них по рушниці. Та Самерлі був такий знеможений, що насилу тягнув ноги. Незабаром людиномавпи отямилися. Ховаючись за кущами, вони загрожували заскочити нам дорогу. Ми з Челленджером підтримували Самерлі під лікті, а Рокстон прикривав наш відступ, улучаючи в кожну голову, яка з’являлась із-за кущів. Милю чи дві тварюки бігли за нами назирці, а потім кинули переслідування, вочевидь, пересвідчившись у нашій силі та не бажаючи більше наражатися на кулі. Добувшись нарешті до табору, ми озирнулися — за нами не було нікого.

Так нам здавалося, але то була помилка. Щойно ми встигли зачинити колючі ворота в огорожі і, стиснувши один одному руки, простягтися на березі нашого струмка, коли біля входу залунали притишені кроки й почулися жалібні крики. Рокстон із рушницею в руках підбіг до воріт і відчинив їх. Розпластавшись на землі ниць, коло воріт лежали чотири маленькі червоні постаті бранців. Вони тремтіли від жаху і, здавалося, благали захистити їх. Проречистим жестом один із них показав на ліс, маючи на увазі, що там на нас чекає небезпека. Далі, кинувшись уперед, він оповив руками ногу лорда Джона і притиснув до неї обличчя.

— Чорт забирай! — скрикнув Рокстон, нервово крутячи свої вуса. — Що в біса робитимемо ми з цим народом? Підводься, хлопче, та забирай голову від моєї ноги.

Самерлі сидів і набивав тютюном свою люльку.

— Ми врятували їх, — сказав він. — Ви видерли нас усіх із пазурів смерті. Слово честі, то була добра робота.

— Надзвичайна! — гаркнув Челленджер. — Надзвичайна! Не тільки ми особисто, а вся європейська наука в цілому завжди дякуватиме вам за те, що ви для нас зробили. Скажу без вагань, що смерть моя або професора Самерлі дуже прикро позначилася б на історії зоології. Ви й наш юний друг зробили велике діло.

Він по-батьківськи всміхнувся до нас, але європейська наука була б неабияк здивована, коли б побачила свого обранця, свою красу та надію з довгим скуйовдженим волоссям, голими грудьми і в цьому дранті. Він сидів на землі, тримаючи між колінами одну з наших бляшанок і виймаючи пальцями здоровезний кусень австралійського законсервованого м’яса. Червоношкірий чоловічок глянув на нього і ще щільніше притиснувся до ноги Рокстона.

— Не бійся, хлопчику, — пестячи маленьку кошлату голову, сказав Рокстон. — Він не може спокійно дивитися на вас, Челленджере. І, далебі, це не дивує мене. Та ні ж бо, братику, він тільки людина, така сама, як і ми всі.

— Серйозно, сер? — обурився професор.

— Це — ваше щастя, Челленджере, що ви трохи не подібні до інших. Якби ви не були так схожі на короля...

— Знаєте, лорде Джоне Рокстоне, ви забагато собі дозволяєте.

— Адже це — факт.

— Я попрошу вас змінити тему. Ваші зауваження — недоречні й безтямні. Маємо подумати тепер, що робити з цими індіанцями. На мою думку, якби знати, де їхній дім, їх треба було б відвести додому.

— Тут немає нічого складного, — вкинув я. — Вони живуть у печерах по той бік центрального озера.

— Наш юний друг знає навіть, де вони мешкають. Це, здається, неблизький світ?

— Миль із двадцять буде.

Самерлі застогнав.

— Щодо мене, то я туди, напевно, не доплентаюсь. Та й ті звірюки все ще не загубили наш слід. Я виразно чую, як вони квилять десь поблизу.

У темряві лісу і справді було чутно ляскання людей-мавп. Індіанці знову жахнулися.

— Мусимо тікати, і тікати якнайшвидше, — сказав лорд Джон. — Ви будете допомагати Самерлі, мій голубе. Індіанці понесуть наш багаж. Ходімо, поки вони ще не вгледіли нас.

Менше ніж за півгодини ми були вже в нашому притулку між кущами. Цілий день у напрямі нашого старого табору лунали збуджені голоси людей-мавп, але жодна з них не підходила близько, і потомлені втікачі — і червоні, і білі — мали змогу добре виспатись. Ввечері, коли я дрімав у солодкому півсні, хтось смикнув мене за рукав. Я розплющив очі й побачив Челленджера, що навколішках стояв коло мене.

— Ви ведете щоденник усіх цих подій, містере Мелоун, і, здається, думаєте його оприлюднити? — урочистим тоном спитав він.

— Я тут — тільки газетний репортер.

— О! Ви, може, чули невдалі дотепи лорда Джона щодо... щодо деякого... деякої схожості...

— Так, я чув.

— Зайве казати, що оголошення таких легковажних думок надзвичайно образило би мене.

— Я додержуватимуся самої правди.

— Лорд Джон часто висловлює химерні гадки. Він ладен абсолютно безглуздо витлумачити цілком зрозумілий факт пошани, яку нижчі раси завжди виявляють до тих, хто переважає їх силою або знанням. Ви стежите за ходом моєї думки?

— Уважно.

— Я покладаюся на ваш такт. А мавпячий король, — додав він після довгої паузи, — все ж таки цікаве створіння. У нього дуже оригінальне й тямуще обличчя. Ви помітили?

— Особа дійсно незвичайна, — погодився я.

І професор, заспокоївшись, знову ліг і заснув спокійним глибоким сном.