Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ X З нами трапилися найнезвичайніші речі

З нами трапилися й досі ще трапляються найнезвичайніші речі. Увесь мій запас паперу складається з п’ятьох записників і кількох блокнотів. Олівець у мене тільки один. Але поки руки мої можуть ворушитися, я записуватиму всі наші пригоди та враження. Ми ж бо єдині представники роду людського, яким судилося побачити такі речі, і тому я вважаю за потрібне занотувати їх, поки вони ще свіжі в моїй пам’яті і неминуча доля дає на це дозвіл. Чи пощастить мені передати листа Замбо; чи я сам спроможуся в якийсь дивний спосіб привезти їх із собою; чи потраплять вони до рук сміливого дослідника, що йтиме нашим слідом, маючи можливість користуватись літаком, я не знаю. У будь-якому разі передчуття каже мені, що мої нотатки обезсмертять наші найправдивіші авантюри.

Ранком другого дня по тому, як підлий Гомес ув’язнив нас на плато, розпочався новий етап наших пригод. Але перший же інцидент із цілої низки справив на мене не надто позитивне враження. Прокинувшись після недовгого сну, я випадково поглянув на свої штани. Одна холоша, задравшись трохи вгору, оголила на кілька пальців шкіру над краєм шкарпетки, і на шкірі було щось подібне до великої виноградини пурпурового кольору. Здивований, я нахилився вперед, щоб зняти її, і жахнувся, коли вона луснула між моїми пальцями, і звідти навсібіч пирснула кров. Я аж скрикнув від огиди й розбудив тим обох професорів, які спали поруч.

— Надзвичайно цікаво, — сказав Самерлі, розглядаючи мою ногу. — Величезний кліщ, і, наскільки мені відомо, він не належить до жодної класифікації.

— Перший плід наших дослідів, — повчально промовив Челленджер своїм низьким голосом. — Мусимо визначити його тільки як Ioxodes Maloni. На мою думку, мій юний друже, порівняно з тим, що ваше ім’я залишиться в невмирущих анналах зоології, укус кліща — то сута дрібничка. На нещастя, ви своїми пучками розчавили цей чудовий екземпляр саме тоді, коли він смоктав вашу кров.

— У, мерзенна гадина! — скрикнув я.

Професор Челленджер, протестуючи, здійняв свої товсті брови і, щоб заспокоїти мене, поклав мені на плече руку.

— Мусите виховувати в собі науковий погляд на природу й незалежний розум ученого, — сказав він. — Для людини з філософічною вдачею — як у мене, наприклад, — кліщ із його ланцетоподібним хоботком і шлунком, що розтягається, — такий самий досконалий витвір природи, як павич або північне сяйво. Мені просто боляче слухати, що ви так зневажливо говорите про бідну комашку. Проте я не маю сумніву, що, коли ми будемо уважними, ми знайдемо їх ще кілька штук.

— Який же тут може бути сумнів, — похмуро погодився Самерлі, — коли один кліщ оце тільки-но просмикнувся за комір вашої сорочки?

Челленджер заревів, як бик, схопився з місця й почав несамовито драти на собі комірчик і сорочку, аби якнайшвидше скинути їх. Самерлі і я реготали так, що ледве могли допомагати йому. Нарешті нам пощастило заголити його могутній тулуб (у грудях п’ятдесят чотири дюйми за міркою кравця). Все Челленджерове тіло було вкрите чорним густим волоссям, і ми витягли звідти кліща, перш ніж він устиг укусити професора. Але навкруги нас було повнісінько цих жахливих створінь, і ми мусили забиратися звідти.

Та насамперед треба було домовитись із нашим вірним негром, що вже стояв на скелі з бляшанками какао та бісквітами. З провізії, що була в таборі, ми звеліли йому залишити запаси на два місяці, а решту віддати індіанцям як винагороду за їхню роботу на нас і за доставку листа до Амазонки. За кільки годин ми бачили, як вони вервечкою йшли по рівнині, кожен із пакунком на голові. Замбо перейшов до нашого намету й залишився там — він був нашим єдиним зв’язком із навколишнім світом.

Тепер треба було вирішити, що робити далі. Свою стоянку серед усіяних кліщами кущів ми перенесли на невеличку галявину, облямовану високими деревами. Посередині її лежало кільки пласких каменів, неподалік була криниця з чудовою водою. Там ми й розташувалися, там і обговорювали плани перших наших дій у незвіданому краї. Серед листя над нами виспівували птахи — один із них якось дуже дивно стогнав, але крім їхніх співів інших ознак життя ніде не було видно.

Перш за все ми підрахували наші запаси, щоб знати, чи надовго їх стане. Того, що ми принесли з собою, разом із тим, що передав Замбо, цілком нам вистачало. Найголовніше — беручи до уваги ту небезпеку, що чатувала на нас, — ми мали чотири гвинтівки з тисячею трьомастами патронів до них, мисливську рушницю й близько ста п’ятдесяти патронів великого калібру. Їстівного вистачило б на кілька тижнів; був чималий запас тютюну та деяке наукове приладдя, як-от підзорна труба й добрий польовий бінокль. Усі ці речі ми поскладали на галявині, а потім сокирами та ножами позрубували багато колючих кущів і зробили з них огорожу ярдів на п’ятнадцять у діаметрі. Це мала бути наша тимчасова штаб-квартира, наш притулок на випадок якоїсь несподіваної небезпеки й сховище наших запасів. Назвали ми її «Форт Челленджера».

Закінчили ми свою роботу опівдні. На спеку скаржитися не доводилося — плато і щодо температури, і щодо характеру рослинності більше наближалося до помірного поясу. Що стосується дерев, то круг нас росли буки, дуби і навіть береза. Височенне гінкго, що було набагато вище за всі інші дерева, розкидало над нашим новозбудованим фортом свої крислаті гілки з віялоподібним листям. Сівши в холодку під ними, ми заходились обговорювати наші подальші кроки. Лорд Джон, що у вирішальний момент завжди брав на себе командування, почав викладати нам свою точку зору.

— Поки жодна людина й жодний звір не бачать або не чують нас, ми в безпеці, — сказав він. — Труднощі виникнуть тоді, коли вони довідаються про нашу присутність. До останнього часу в мене не було інформації відносно того, що вони викрили нас. Наша тактика мусить, по-перше, полягати в тім, щоб сидіти тихо й потроху знайомитись із місцевістю. Перш ніж знайомитись із нашими сусідами, ми мусимо добре вивчити їх.

— Але нам треба просуватися вперед, — зауважив я.

— Просунемось, не турбуйтеся про це, мій голубе. Тільки просуватися треба обачливо. Ніколи не відходьмо від нашого табору далеко, щоб у разі потреби можна було зараз же повернутись назад. І ще одне — не стріляймо; хіба що нам загрожуватиме смертельна небезпека.

— А проте, вчора ви таки вистрілили, — нагадав Самерлі.

— Вистрілив, бо не міг стримати себе. Та вчора був сильний вітер, і дув він від плато на рівнину. Навряд чи звук пострілу чути було далеко від провалля. А, до речі, як ми назвемо це плато? Адже ми мусимо якось його наректи.

Пропозицій більш-менш удалих було багато, але останнє слово залишилося за Челленджером.

— Воно може мати тільки одне ім’я, — промовив він. — Ім’я людини, яка відкрила його. Це — Країна Мепл-Вайта.

Так плато і стало Країною Мепл-Вайта, і цим ім’ям його позначено на мапі, що мені доручено її креслити. Гадаю, під такою назвою фігуруватиме воно і в майбутніх атласах.

Тепер перед нами стояло невідкладне завдання — тихо-мирно дістатися вглиб цієї країни. Ми переконалися на власні очі, що тут живуть якісь невідомі істоти, а до того ж у нас був альбом Мепл-Вайта, і малюнки в ньому провіщали появу ще жахливіших і ще небезпечніших потвор. Той факт, що там мешкають люди, і люди вельми злосливі, доводив кістяк, пронизаний бамбуковими стеблами. Він міг опинитися в такому становищі тільки через те, що хтось із силою скинув його згори. Отже, живучи на плато під загрозою постійної небезпеки і не маючи змоги втекти, ми мусили вживати всіх запобіжних заходів, які тільки міг підказати Рокстонові його досвід. Разом із тим, не могли ж ми спинитися тут, на порозі цього таємничого світу, коли ми палали бажанням якнайшвидше потрапити у самісіньке його серце!

Ми закрили вхід до нашої фортеці купою колючих кущів і, лишивши під її захистом своє таборище з усіма запасами в ньому, повільно і якомога обережніше рушили берегом струмка, що витікав із джерела на галявині і мав стати для нас провідною ниткою для повернення.

Із перших же кроків стало зрозуміло, що тут на нас чекають дива. Ми йшли корчастим лісом, де росли невідомі мені дерева, що з-поміж них Самерлі — найкращий ботанік у нашій експедиції — упізнав цикадеї та кілька хвойних порід, які вже давно не росли на планеті.

Подолавши кількасот ярдів, ми побачили, що струмок стає ширшим і врешті-решт утворює досить велику заводь. Перед нами височіли здоровезні очерети всуміш із папоротниками. Буйний вітер гойдав їхні верхівки. Раптом лорд Джон, що йшов попереду, спинився й підніс руку вгору.

— Дивіться! — скрикнув він. — Це ж, напевне, слід прабатька всіх птахів!

На в’язкій твані було добре видно величезні трипалі сліди. Вони вели через болото до лісу. Ми спинилися й з цікавістю почали розглядати величезний відбиток. Якщо це був птах — а хто ж іще міг залишити такий слід? — то нога його мала бути не меншою за страусину. Лорд Джон пильно озирнувся навкруги й зарядив свою крупнокаліберну рушницю двома патронами.

— Закладаюся, — сказав він, — що сліди зовсім свіжі. Тварина пройшла не більше як десять хвилин тому. Ви ж подивіться, як просотується вода ще й тепер у найглибшу ямку. Чорт забирай! Аж ось і слід дитинчати.

І справді, сліди меншого розміру, але такої самої форми, йшли поруч із більшими.

— Ну а ви що про це думаєте? — тріумфально вигукнув професор Самерлі, показуючи на відбиток п’ятипалої величезної людської руки.

— Вельд! — у захваті скрикнув Челленджер. — Я бачив такі самі у вельдських шарах. Ця тварина ходить випроставшись, на задніх трипалих ногах, і випадково торкнулася землі п’ятипалими передніми. Це не птах, любий мій Рокстоне, в жодному разі не птах.

— Звір?

— Ні, і не звір. Це плазун — динозавр. Тільки він і міг залишити такі сліди. Дев’яносто років тому такі самі сліди спантеличили вельми шанованого вченого з Суссексу, але хто б міг подумати, що нам випаде їх побачити?

Він перейшов на шепіт, а ми всі завмерли від подиву. Ідучи по слідах, ми вибралися вже з болота й опинилися в затишній місцині, порослій деревами й кущами. Перед нами лежала галявина, а на галявині тій було п’ять напрочуд дивовижних тварин. Розмістившись між кущами, ми змогли спокійно роздивитись їх.

Як я вже зазначив, їх там було п’ятеро — двоє дорослих і троє дитинчат. Їхні розміри неабияк нас уразили. Навіть діти були завбільшки не менші за слонів. Дорослі ж перевершували всіх тварин, що їх я коли-небудь бачив. Вони мали чорну шкіру, всю в лусках, наче в ящірки, що виблискувала проти сонця. Всі п’ятеро сиділи, похитуючись на своїх велетенських трипалих задніх лапах, а передніми — п’ятипалими — нахиляли додолу вершки дерев і общипували їх. Думаю, що найточніше уявлення про них ви матимете, коли подумки змалюєте кенгуру в двадцять футів заввишки з чорною, подібною до крокодилячої, шкірою.

Не знаю, як довго ми стояли і, мов зачаровані, нерухомо споглядали це казкове видовисько. Вітер дмухав на нас, і, перебуваючи у своїй схованці, ми могли не боятися, що нас викриють. Час від часу малеча починала надзвичайно незграбно скакати навкруги батьків, а ті й собі підстрибували й важко падали на землю. Сила батьків була, здавалося, безмежною: коли одному з них чомусь не пощастило дістати до листя на верхівці величезного дерева, він лапами обвив його стовбур і вирвав геть, наче то була лозинка. Така поведінка свідчила не лише про надзвичайну міць, а й про дуже обмежений розум: важке дерево всією масою впало на тварину і вдарило так, що та несамовито заскиглила від болю. Ця пригода, вочевидь, змусила її насторожитися й вирішити, що лишатися тут небезпечно, тож, полохливо озираючись навсібіч, вона подалася геть із лісу в супроводі всіх інших тварин. Ми довго ще бачили, як блищали між дерев їхні гаспидно-чорні шкіри і хиталися понад хащами їхні голови.

Я глянув на товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи пальця на спусковому гачку своєї рушниці, та із неприхованим завзяттям мисливця дивився їм услід. Він віддав би зараз будь-що, аби одна з цих голів висіла між двох схрещених весел на коминку в його кабінеті... Та розум стримував лорда, бо досліджувати таємниці незвіданого світу ми могли тільки за умови, що його мешканці не знатимуть про нашу присутність. Обидва професори перебували в мовчазному екстазі. У своєму захопленні вони, непомітно для самих себе, узялися за руки й стояли, наче діти перед якимось дивом. Щоки Челленджера розтягнулися в янгольську усмішку, а жовчне обличчя Самерлі набуло виразу зачудування й пошани.

— Nunc dimittis! — нарешті скрикнув він. — Що скажуть про це в Англії?

— Я багато їх бачив, тому з точністю можу повторити вам те, що вони скажуть, любий мій Самерлі, — промовив Челленджер. — Вони скажуть, що ви до біса брешете й що ви — шарлатан у науці. Достеменно так, як ви та інші казали про мене.

— А якщо показати світлини?

— Підробка, дорогий Самерлі. Невдала підробка.

— А якщо ми надамо речові докази?

— А, спершу їх треба мати. Інакше Мелоун із компанією попосміються над нами. 28 серпня — день, коли ми вперше бачили ігуанодонів на галявині в Країні Мепл-Вайта. Запишіть це у своєму щоденнику, мій юний друже, та надішліть його вашим жалюгідним газетярам.

— І начувайтеся — бо редактор на знак вдячності дасть вам добрячого штурхана, — додав лорд Джон. — Усі ці речі, голубе мій, виглядають зовсім інакше, коли дивитися на них із лондонських кабінетів. Багато хто ніколи не розповідає про свої пригоди, оскільки боїться, що йому не йнятимуть віри. Та чи можна ж дорікати їм? За місяць чи два після повернення нам самим усе це здаватиметься сном. Хто, кажете, вони були?

— Ігуанодони, — відповів Самерлі. — Відбитки їхніх ніг знаходять скрізь у гастингських піщаниках, у Кенті, Суссексі. Їх аж кишіло на півдні Англії, коли там було достатньо соковитого рослинного харчу для них. Умови змінилися, і тварини зникли. Тут, вочевидь, умови залишилися тими самими, і тварини вижили.

— Якщо нам пощастить повернутися колись додому, я мушу привезти з собою хоч одну їхню голову, — сказав лорд Джон. — Як візьмуть завидки декого з моїх африканських приятелів-мисливців, коли вони побачать її! Не знаю, як на вашу думку, хлопці, а мені здається, що ми весь час ризикуємо натрапити на якісь неприємності.

У мене було те саме почуття постійної небезпеки й таємниці, що оточувала нас. У сутінку між дерев раз-у-раз увижалась якась загроза, і невиразний жах стискував серце, коли доводилося дивитися на листя вгорі. Щоправда, чудовиська, яких ми до цього бачили, були спокійними, вайлуватими істотами. Вони навряд чи скривдили би когось. Та в цій країні див, напевно, мешкали й інші тварини, і хтозна, яке хиже страховисько могло кинутися на нас зі свого лігва поміж каміння або серед кущів. Я був погано обізнаний із передісторичним життям, але добре пригадую прочитану колись книгу, де йшлося про істот, які їли левів та тигрів так само, як кіт у нас їсть мишей. Що коли вони водяться й у лісах Країни Мепл-Вайта?

Так уже, певно, судилося, що того ж таки ранку — першого для нас у цій країні — з нами сталася ще одна дивна пригода. Від самої згадки про неї я ще й досі здригаюся. Коли галявина з ігуанодонами здаватиметься нам, як каже лорд Джон, сном, то болото птеродактилів назавжди залишиться нашим кошмаром. Дозвольте ж розповісти вам, що саме трапилося.

Ми повагом ішли лісом, чекаючи то на лорда Джона, що узяв на себе роль розвідника, то на наших професорів, які на кожному кроці спинялися й із вигуками захоплення милувалися квіткою або комахою, що, на їх думку, належала до нового, невідомого їм виду. Через три-чотири милі ми побачили, що дерева вздовж правого берега струмка порідшали, і перед нами постала ще одна галявина. Густа облямівка з кущів приховувала кам’яні глиби, які зустрічалися на плато повсюди. Ледве рухаючись серед каміння та хмизу, що подеколи сягав нам грудей, ми почули якісь дивні низькі звуки — чи то ґелґотання, чи то сичання, — що наповнювали повітря й лунали, видно, десь поблизу нас. Лорд Джон, піднісши руку, звелів нам спинитися, а сам обережно рушив до скель. Ми бачили, як він видряпався на прискалок і, глянувши всередину, зробив жест крайнього подиву. Потім він ніби забув про нас, вочевидь, захоплений побаченим, і нарешті поманив нас до себе, піднісши на знак перестороги одну руку. З його поведінки я зрозумів, що на нас чекало якесь цікаве й разом із тим небезпечне видовисько.

Ставши поруч із ним, ми й собі зазирнули поверх скелі. Перед нами був колодязь — імовірно, колишній кратер згаслого вже вулкана. Він мав форму чаші, і на дні його, в кількох сотнях ярдів під нами, стояли зеленкуваті калюжі, вкриті очеретом. Місцина сама по собі нагадувала відьомський табір, та сцена, що там відбувалася, взагалі наче була взята із Дантового «Пекла». То було лігво птеродактилів, їх тут були сотні. Навкруги озерець повзали малята. В очереті, на жовтуватих яйцях, сиділи бридкі самиці. З цього ворухливого кубла огидних птахоящерів і виходили сичання та свист, що привернули до себе нашу увагу, а на додачу — нудотний кислуватий сморід. Трохи вище, кожен на окремому камені, сиділи самці. Величезні, сірі, всі в зморшках, вони зовсім не рухалися, і їх можна було прийняти за статуї, якби не рухалися їхні червоні очі та не клацали подеколи їхні дзьоби, коли вони ловили летючих драконів, що проносилися повз. Велетенські перетинчасті крила вони згорнули на грудях і здаля скидалися на гігантських старих жінок, що куталися в мерзенні, кольору павутиння, шалі, звідки було видно самі їхні жахливі голови. Разом їх, великих і малих, у ямі перед нами було не менше як тисяча штук.

Наші професори радо простояли б там цілий день — так захопила їх можливість безпосередньо вивчати життя передісторичної доби. Вони показували на трупи птахів і риб між камінням — вочевидь, корм цих істот, — і я чув, як вони вітали один одного з тим, що нарешті знайдена відповідь на питання: чому кістки цих летючих ящерів у такій кількості зустрічаються в низці місць, як-от кембриджські піщаники. Тепер було зрозуміло, що птеродактилі, як і пінгвіни, жили групами й харчувалися м’ясом.

Нарешті Челленджер, силкуючись довести Самерлі якусь тезу, що її той заперечував, виткнув з-за скелі голову й мало не занапастив нас усіх. Найближчий до нас самець пронизливо верескнув і розгорнув свої двадцатифутові крила, немов збираючись злетіти. Самці й дитинчата згуртувалися біля води, а вартові, один по одному, злітали з прискалків. Дивно було бачити, як щонайменше сотня цих велетенських бридких істот, немов ті ластівки, кружляла над нами, але невдовзі ми зрозуміли, що залишатися тут заради цього не мало сенсу. Спершу нечупарні тварюки літали величезним колом, наче хотіли встановити масштаби небезпеки, що загрожувала їм. Далі вони почали спускатися нижче та звужувати коло, доки не опинилися зовсім над нашими головами, і несамовите ляпання їх крил нагадало нам дні змагань на Хендонському аеродромі.

— Біжіть до лісу й тримайтеся вкупі! — скрикнув Рокстон, хапаючи свою рушницю. — Вони щось задумали.

Щойно ми зібралися відступати, як коло самців наблизилося настільки, що тварюки майже торкалися наших облич своїми крилами. Ми били їх прикладами, та навряд чи вони це відчували. Раптом із гудючого кола довгих ший вистромилась одна, і хижий дзьоб ударив по нам. Ще раз і ще. Самерлі зойкнув і рукою затулив закривавлене обличчя. Мене штовхнули в потилицю, і я ледве не зомлів від того штовхана. Челленджер упав на землю, і коли я нахилився, щоб допомогти йому підвестися, другий потиличник кинув і мене просто на професора. Тієї ж таки миті я почув постріл мисливської рушниці лорда Джона і, глянувши вгору, побачив, як один із птеродактилів з перебитим крилом, широко роззявленим дзьобом і хижими червоними очима тріпається на землі, наче диявол на середньовічних малюнках. Несподіваний шум уразив його товаришів, і вони, знявшись угору, знову почали кружляти над нашими головами.

— Ну а тепер, — гукнув лорд Джон, — тікаймо, бо інакше загинемо.

Ми майнули навпростець серед кущів, та край самого лісу чудовиська наздогнали нас і повалили Самерлі на землю. Ми підняли його й кинулися піддерева. Тут ми були в безпеці, бо між гілок тварини не могли розгорнути свої велетенські крила. Пошарпані й понівечені, пошкутильгали ми до «Форту Челленджера», але довго ще бачили їх. Вони літали в далекій блакиті, нагадуючи лісових голубів, і, безперечно, стежили за нами. Тільки діставшись самої гущавини лісу, позбулися ми своїх переслідувачів.

— Надзвичайно цікавий і показовий випадок, — сказав Челленджер, коли ми нарешті спинилися і він водою зі струмка обливав напухле коліно. — Тепер, Самерлі, ми чудово обізнані з поведінкою озвірілих птеродактилів.

Самерлі тим часом змивав кров із рани на лобі, а я перев’язував поранену шию. У лорда Рокстона був відірваний рукав куртки, але зуби звіра лише торкнулися тіла.

— Варто відзначити, — вів далі професор, — що в нашого юного друга — колота рана, тоді як лордові відкусили рукав. Я дістав доброго стусана в голову, заподіяного крилом. Отже, бачимо щонайрізноманітніші способи захисту.

— Ми ледве-ледве врятувалися, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Не можу уявити собі кінця гіршого, ніж смерть від цього мерзенного гадюччя. Я не хотів стріляти, але, далебі, вибору не було.

— Якби не ви, ми загинули б, — упевнено сказав я.

— Думаю, проте, що нам це не пошкодить, — відповів Рокстон. — Тут, у лісі, нерідко валяться або розколюються дерева, і хрускіт їх дуже нагадує звук пострілу з рушниці. А тепер, як на мене, досить із нас на сьогодні всіх цих пригод. Ходімо краще до табору та пошукаймо в нашій аптеці карболки. Хтозна, яку отруту несуть у своїх дзьобах ці гади.

Напевне, від самого сотворіння світу ніхто не мав стільки пригод протягом одного дня. Та доля приготувала для нас іще одну несподіванку. Ідучи весь час берегом струмка й діставшись нарешті до «Форту Челленджера», ми побачили колючу барикаду неушкодженою й сподівалися, що наші митарства на сьогодні добігли кінця. Та відпочивати нам не довелося. Незважаючи на те, що ворота були незаймані, огорожа стояла неушкоджена, ми одразу відчули, що за нашої відсутності хтось навідався в табір. Слідів від ніг не лишилося ніяких, і тільки поламані гілки крислатого дерева гінкго вказували на дорогу, якою непроханий гість прийшов і повернувся назад. Про його міць та злосливість свідчив стан наших запасів. Усі вони безладно валялися на землі. Цинковий ящик із м’ясними консервами було потрощено на гамуз, а його вміст — знищено. Знову почуття невиразного жаху сповнило наші душі, і ми перелякало вдивлялися в тіні, що почали вже лягати круг нас. У кожній із них увижався нам якийсь страшний привид. Як приємно було почути голос Замбо і, підійшовши до краю плато, побачити на верхівці скелі його привітне обличчя!

— Все гаразд, містер Челленджере, все гаразд, — кричав він. — Я лишається тут. Не бояться. Ви завжди знайдете мене, коли захочете.

Споглядаючи чесного негра і безкраю рівнину, що простиралася мало не до приток Амазонки, ми згадали, що все ще перебуваємо на землі, живемо в двадцятому столітті, а не перенеслися на якусь чужу, молоду віком планету. Важко було уявити собі, що фіалкова лінія на далекому обрії межує з великою рікою, якою снують пароплави, і люди на них розмовляють про свої пусті буденні справи, тоді як ми, загублені серед істот давноминулої доби, можемо лише тоскно дивитись у той бік.

Ще один спогад лишився в мене від того дня, і ним я закінчу свій лист. Професори, роздратовані, безперечно, своїми поразками, із запалом сперечалися про те, чи належать наші напасники до роду птеродактилів або вони є диморфодонами, і пускали шпильки один до одного. Щоб не чути їх, я відійшов трохи вбік і, сівши на корч зваленого дерева, закурив сигару.

— Слухайте, Мелоун, — сказав лорд Джон, підсаджуючись до мене, — ви добре пригадуєте місцину, де сиділи тварини?

— Цілком виразно уявляю її собі.

— То було щось схоже на кратер вулкана. Чи не так?

— Я так думаю.

— А ви помітили, який там ґрунт?

— Скелі.

— А край води, де росте очерет?

— Якийсь голубуватий. Схоже на глину.

— Правильно. Кратер, заповнений синьою глиною.

— А в чім річ? — зацікавився я.

— Та ні в чім, — відповів Рокстон і пішов до вчених сперечальників. Їхній дует ще не завершив виконання: різкий голос Самерлі то стихав, то посилювався, а йому підспівував гучний бас Челленджера. Я не згадав би про зауваження лорда Джона, якби вночі не почув ще раз, як він бурмоче: «Синя глина... синя глина в кратері вулкана». То були останні слова, що я чув, перш ніж поринув у міцний сон.