Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ IV Це і справді найнезвичайніша річ у світі

Щойно він встиг зачинити двері, як із їдальні вибігла місіс Челленджер. Ця крихітна жінка була сама не своя під гніву. Вона стала перед своїм чоловіком, точно розтривожена квочка, яка грудьми зустрічає бульдога. Очевидно, місіс Челленджер була свідком мого вигнання, але не помітила, що я вже встиг повернутися.

— Ти просто якась тварюка, Джордже! — верескнула жінка. — Ти понівечив того симпатичного молодого чоловіка.

У відповідь професор ткнув пальцем позад себе.

— Ось він, цілий і неушкоджений.

Вона трішки зніяковіла.

— Вибачте, прошу, я вас не бачила.

— Запевняю вас, мадам, що нічого прикрого зі мною не трапилось.

— Він таки подряпав вам обличчя. О Джордже, який ти брутальний! У нас не буває тижня без скандалу. Всі ненавидять тебе... Всі глузують із тебе. Але терпець мені вже урвався. Годі!

— Брудна білизна! — рикнув Челленджер.

— Це — не секрет, — репетувала вона. — Хіба ти не знаєш, що ціла вулиця, цілий Лондон... Можете йти, Остіне, ви нам більше не потрібні. Гадаєш, вони всі не знають, хто ти є? Де твоя самоповага? Ти міг би стати ректором великого університету, і тисячі студентів шанували би тебе. Де твоя самоповага, Джордже?

— А що ж до твоєї самоповаги, моє серденько?

— Ти просто катуєш мене. Розбійник... звичайний розбійник... ось ким ти тепер став.

— Заспокойся, Джесі.

— Якийсь лютий буйвол, а не людина!

— Ну, годі вже. За таке тебе чекає кара на стільці.

На мій подив, від спинився, підніс жінку вгору й посадовив на високу колону з чорного мармуру, що стояла в одному з кутків передпокою. Була ця колона футів сім заввишки і така тонка, що бідолашна жінка ледве зберігала рівновагу. Її обличчя скривилося від переляку, вона конвульсійно дригала ногами і випростала спину, аби не впасти. Дивовижнішої картини мені ще ніколи не доводилося бачити.

— Зніми мене! — мало не плакала бідолаха.

— Скажи «прошу».

— Ти — звірюка, Джордже. Негайно спусти мене вниз!

— Ходімо до кабінету, містере Мелоун.

— Справді, сер... — відповів я, глянувши на леді.

— Тепер уже і містер Мелоун клопочеться за тебе, Джесі. Ну ж бо, скажи «прошу», і миттю будеш унизу.

— А, звірюко, звірюко! Ну, прошу, прошу.

Професор зняв її з колони, наче то була канарка.

— Треба шануватися, моя люба. Містер Мелоун — журналіст. Він напише про це все завтра у своїй газетці та ще примірників із двадцять порозсилає безкоштовно поміж наших сусідів. «Незвичайна історія серед верхів суспільства» — ти ж бо високо піднеслася, коли сиділа на п’єдесталі. А потім буде ще підзаголовок: «Дивне подружжя». Він же, той містер Мелоун, страшенно любить порпатись у бруді та жерти різну покидь, як і вся його братія, — porcus exgregi diaboli — свиня зі стада диявольського. Хіба не так, містере Мелоун?

— Ви справді незносний, — у запалі відповів я.

Професор усміхнувся і вклонився.

— А тепер ми утворимо коаліцію, — загуркотів він, зиркаючи то на мене, то на дружину й випинаючи свої могутні груди. — Вибачте за легковажні хатні балачки, містере Мелоун, — раптом змінив він тон. — Я покликав вас зовсім не для того, щоб розважати нашими родинними жартами. ...Біжіть собі, жіночко, і не журіться. — Він поклав своє лаписько на її плече. — Ти маєш рацію в усьому, що казала. Якби я завжди слухав тебе, з мене вийшли б кращі люди, але тоді я не був би Джордж Едвард Челленджер. Кращих людей аж кишить, моя голубонько, а Челленджер один. Затям це собі добре. — І професор несподівано поцілував її.

— Прошу, містере Мелоун, — гостинно звернувся він до мене, — сюди, прошу, сер.

Ми ввійшли в кімнату, яку з таким галасом залишили десять хвилин назад. Професор старанно зачинив двері, підсунув мені крісло й ткнув під самий ніс ящик із сигарами.

— Справжні «Сан-Хуан-Колорадо», — відрекомендував він. — Для таких вразливих людей, як ви, наркотики — дуже корисна річ. Господи, та не кусайте ж її! Ріжте, і ріжте шанобливо. А тепер відхиляйтеся назад і уважно слухайте те, що я вам казатиму. Якщо вам заманеться зробити якесь зауваження або поставити запитання, відкладіть його до більш слушного моменту.

Професор на мить замовчав.

— Перш за все щодо вашого повернення сюди після цілком заслуженого вигнання, — він випнув уперед свою бороду й задерикувато глянув на мене, немов запрошуючи заперечити йому, — після вашого, повторюю, цілком заслуженого вигнання. Поверненням сюди ви завдячуєте відповіді, яку дали полісменові. Здається, в ній був натяк на певну порядність, до якої зазвичай люди вашого фаху не мають жодного стосунку. Визнавши себе за винного, ви виявили деяку розумову незалежність і певний світогляд, чим і привернули мою увагу. Найнижчі представники раси людської, до яких ви маєте нещастя належати, завжди знаходилися поза зоною моїх розумових інтересів. Ваші слова піднесли вас над ними. Ви зацікавили мене. Ось через це я й запросив вас до себе, аби познайомитись ближче. ...Попіл ви ласкаво струшуватимете в японську попільничку, що стоїть на бамбуковому столику ліворуч вас.

Цю коротеньку промову він виголосив, відрубуючи кожне слово, наче викладач перед аудиторією. Повернувшись обличчям просто до мене, він сидів у своєму верткому кріслі й курив, примруживши очі. Потім повернувся до мене боком, і тепер я бачив лише його червоне вухо та скуйовджене волосся. Він длубався в стосах паперу на столі — напевно щось шукав. Нарешті я побачив у нього в руках якийсь пошарпаний старий альбом для малюнків.

— Я хотів поговорити з вами про Південну Америку, — почав Челленджер, знову дивлячись на мене. — Тільки дуже прошу, жодних зауважень. Насамперед ви мусите усвідомити, що все те, що я розповідатиму, без мого спеціального дозволу ви не переказуватимете ніде й нікому. Цього дозволу, скільки я собі тепер уявляю, ви ніколи не дістанете. Зрозуміло?

— Дуже важкі умови, — запротестував я. — Безсумнівно, правдивий переказ...

Челленджер поклав альбом на місце.

— Годі. Бувайте здорові. Бажаю вам усього найкращого.

— Ні, ні, — скрикнув я. — Я згодний на всі умови. Адже ви не полишили мені на вибір нічого іншого.

— Нічогісінько.

— Тож нічого не вдієш. Тоді я обіцяю.

— Слово честі?

— Слово честі.

Його нахабні очі дивилися на мене з недовірою.

— А зрештою хіба ж я знаю, яка вона у вас, та честь?

— Ну знаєте, сер, — сердито крикнув я, — ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислуховувати таких образ.

Цей вибух обурення, здається, більше його зацікавив, аніж вразив.

— Круглоголовий, — пробурчав він. — Брахіцефал[11], сірі очі, чорне волосся, деякі риси негроїда... Ви кельт, я гадаю?

— Я ірландець, сер.

— Ірландець? З самої Ірландії?

— Так, сер.

— Тоді все зрозуміло. Ну, слухайте. Ви дали мені слово честі, що не зрадите моєї до вас довіри. Мушу попередити, що довіра ця зовсім не така цілковита, як, мабуть, ви думаєте. Але в будь-якому разі й ті невеличкі відомості, що їх я вам хочу подати, будуть для вас дуже цікаві. Ви, напевно, чули, що два роки тому я вирушив у подорож до Південної Америки. Подорож, яку в історії науки ще назвуть класичною. Метою тієї подорожі була перевірка деяких тверджень Уолеса та Бейтса. А перевірити їх можна було лише в тих самих умовах, де проводилися первісні дослідження. Якби моя експедиція й не мала ширших наслідків, то й тоді вже вона цілком виправдала би себе, але те, що я там побачив, дало зовсім новий і свіжий матеріал для науки.

Я увесь перетворився на слух.

— Ви, певно, знаєте, — хоча за наших напівкультурних часів це й не обов’язково, — що деякі місця, по яких протікає Амазонка, досліджено лише частково і що ця ріка має численні притоки, але велику кількість їх навіть не нанесено на мапи. Я хотів відвідати ці маловивчені краї та дослідити їхню фауну, щоб зібрати матеріал для кількох розділів монументальної праці в галузі зоології. Сподіваюся, цей твір виправдає моє існування. Закінчивши роботу й повертаючись додому, я випадково спинився на ніч у маленькому індіанському селищі коло самого гирла однієї з приток Амазонки — зараз я ще не маю права називати вам її назву. У тому селищі жили індіанці, які належали до племені кукума. То був дуже приємний, але зовсім неосвічений нарід, і їх розумові здібності навряд чи перевищували здібності типового лондонця. Коли я йшов уверх по річці, ще під час першого візиту, мені пощастило вилікувати декого з них і за те здобути серед місцевих жителів величезну популярність. Не дивно, що на мене нетерпляче чекали. За їхніми жестами я зрозумів, що хтось потребує медичної допомоги, і разом із ватажком пішов до однієї з халуп. Увійшовши туди, я побачив, що мій пацієнт тільки-но помер. На мій подив, то був не індіанець, а біла людина з рівним волоссям і деякими ознаками альбінізму. Одягнена у якесь дрантя, вона мала страшенно виснажений вигляд, і все тіло її свідчило про надто довгі страждання. Наскільки я міг зрозуміти з розповідей індіанців, цей чоловік був для них чужинцем і прийшов у село з лісу, падаючи з ніг від утоми.

У головах покійника лежала його дорожня торба, і вміст її я розглянув якомога уважніше. На ярлику, який було вшито зсередини, я прочитав його ім’я: «Мепл-Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічиган». Перед цим ім’ям я завжди охоче скину капелюха. Досить сказати, що, коли мої заслуги буде визнано, воно стоятиме на одному рівні з моїм.

Вміст торби, вочевидь, указував на те, що він був художником та поетом і подорожував у пошуках нових вражень. Знайшов я при ньому й деякі вірші. Я не вважаю, що знаюся на цих справах, але, на мою думку, вірші заслуговували на увагу. В торбині лежало також кілька малюнків із річковими краєвидами, ящик для фарби, ящик із кольоровими крейдинами, оця вигнута кістка, яка лежить на чорнильниці, том Бекстера «Мухи та метелики», дешевий револьвер і кілька набоїв. Із вбрання там не було нічого; може, він загубив його, подорожуючи. Оце й усе, що знайшлося в торбині того мандрівного американця.

Я хотів був уже уходити, коли в око мені впав якийсь предмет, що визирав із кишені його пошарпаної куртки. То був альбом ескізів у тому самому вигляді, який, ви бачите, він має й досі. Можу вас запевнити, до першого видання творів Шекспіра я б не поставився з більшою пошаною, ніж до цієї реліквії, яка потрапила до моїх рук. Візьміть і перегляньте її, погортайте сторінки.

Він відхилився на спинку крісла і гострими, допитливими очами дивився, яке враження справить на мене цей документ.

Я розгорнув альбом, передчуваючи, що знайду в ньому щось — я сам не знав, що саме, — щось незвичайне. На першій же сторінці мене спіткало розчарування, бо там був лише портрет якогось гладуна в матроській куртці, підписаний «Джем Колвер на поштовому пароплаві». Далі йшла ціла низка малюнків з образами різних індіанців та картинами їхнього побуту. Ще далі я надибав портрет веселого тілистого священика в брилі з широкими крисами та дуже сухорлявого європейця, який сидів навпроти нього. Підписано було: «Вранішній сніданок із братом Кристаферо в Розаріо». Потім багато сторінок умішували образи жінок та дітей. Наприкінці розташовувалися численні малюнки різних тварин із такими поясненнями, як «Ламантин на піщаній косі», «Черепахи та їхні яйця», «Чорний агуті під миртовою пальмою». Остання тварина, до речі, нагадувала величезну свиню... Нарешті я побачив чимало начерків величезних, вельми неприємних для зору ящірок. Вони мене аж ніяк не зацікавили, і я відверто повідомив про це професорові.

— Це, напевно, звичайнісінькі крокодили?

— Алігатори, алігатори. Хіба ж у Південній Америці бувають крокодили? Різниця між ними полягає...

— Мені здається, що нічого незвичайного, що виправдало би ваш ентузіазм, у цих малюнках немає.

Він поблажливо всміхнувся.

— Та ну, продовжуйте... Подивіться далі.

Те, що я побачив далі, все одно не могло переконати мене. То був нашвидкуруч намальований фарбами ескіз на цілу сторінку — якийсь краєвид. На передньому плані — долина, вкрита якоюсь рослинністю ясно-зеленого кольору. Вона закінчувалася лінією темно-червоних, смугастих, схожих на базальтові, скель. Вони підносились угору, як суцільна кам’яна стіна. Збоку — величезна ізольована скеля пірамідальної форми, увінчана крислатим деревом і відокремлена від стіни глибокою розколиною. Над усім цим — блакитне тропічне небо. Вузенька зелена смужка рослинності облямовувала верхів’я червоних скель. На другій сторінці аквареллю був намальований той самий пейзаж, тільки зблизька, і тому всі деталі на ньому здавалися виразнішими.

— Ну? — спитав він.

— Безсумнівно, це дуже оригінальна формація[12], — зауважив я, — але я не геолог, тому не можу сказати, чи вона справді незвичайна.

— Незвичайна? — повторив Челленджер. — Це унікальний ландшафт! Це — щось неймовірне. Ніхто на землі і мріяти не може про таке. Дивіться тепер далі.

Я перегорнув сторінку і аж скрикнув від подиву. То був малюнок найбільш незвичайної тварини, яку мені будь-коли доводилося бачити. Привид, що може ввижатися хіба курцеві опію чи божевільному. Уявіть собі голову птаха, тулуб у лусках, наче в ящірки, довгий хвіст, усіяний колючками, а на горбуватій спині — високу зубчасту торочку, що виглядала, як дванадцять півнячих гребнів, розташованих один позаду одного. Перед цим створінням стояв якийсь недоладний чоловічок-карлик людської подоби.

— Ну, що ви про це думаєте? — вигукнув професор, потираючи руки з виглядом переможця.

— Це якась потвора... якесь чудовисько.

— Але чого б то він став малювати таку тварину?

— Мабуть, хильнув забагато джину.

— Це найкраще пояснення, що його ви можете дати?

— А як же пояснюєте це ви, сер?

— Очевидно: тварина існує, і її намальовано з натури.

Я не засміявся тільки тому, що пригадав, як ми вдвох колесом котилися по сходах.

— Правильно, правильно, — ствердив я тоном, яким звичайно заспокоюють причинного. — А втім, мушу зізнатися, мене страшенно дивує оця манюсінька фігурка. Якщо б то був індіанець, можна було б уважати, що існування в Америці племені пігмеїв доведено, але він, здається, європеєць.

Професор форкнув, немов розлючений бізон.

— Ви таки заходите у крайнощі, — сказав він. — Я ніколи не повірив би, що це можливо. Що у вас? Прогресивний параліч? Атрофія мозку? Чудно якось.

Сердитися на нього було безглуздою й даремною витратою енергії, бо тоді би довелося сердитись увесь час. Я вдовольнився тим, що скривився в усмішці.

— Мене вразив замалий зріст того чоловічка, — пояснив я.

— Дивіться сюди, — він нахилився вперед і ткнув своїм товстим, як сосиска, пальцем у малюнок. — Бачите рослину позаду тварини? Ви, певно, подумали, що це кульбаба або брюссельська капуста. Га? Ну так от! Це слонова пальма, що досягає іноді п’ятдесяти, а зрідка й шістдесяти футів заввишки. Хіба ж ви не бачите, що людина розміщена тут із певною метою? Не міг же він і справді стояти перед такою тварюкою та малювати її. Художник поставив себе поруч із нею для масштабу. Скажімо, у ньому було футів п’ять. Пальма, виходить, разів у десять вища за нього.

— Боже милий! — зойкнув я. — Так ви думаєте, що та тварюка... Та ні, вона ж не вмістилася б і в Чарінґ-Кроському вокзалі.

— Можна без перебільшення сказати, що це — екземпляр досить значного розміру, — люб’язно погодився професор.

— Але, — промовив я, — не можна ж на підставі одного-єдиного ескізу ставити шкереберть увесь досвід людства, — я перегорнув альбом до кінця й переконався, що інших подібних малюнків там немає. — На підставі ескізу якогось мандрівного художника, що працював, мабуть, під впливом гашишу або в нападі пропасниці, а може, просто щоб задовольнити свою хворобливу уяву. Як прогресивна людина, людина науки, ви не можете відстоювати таку позицію.

Замість відповісти професор узяв із полиці книжку.

— Це твір мого талановитого друга, Рея Ланкастера, — сказав він, — і в ньому є ілюстрація, що повинна зацікавити вас. А, ось вона! Зветься «Ймовірний вигляд юрського динозавра — стегозавра». Задні кінцівки дорівнюють двом людським зростам. Ну, що ви на це скажете?

Він передав мені розгорнуту книжку. Я глянув на малюнок і здригнувся. Між ескізом невідомого митця й теоретично реконструйованою твариною з мертвого світу була разюча схожість.

— Це і справді незвичайно! — вихопилось у мене.

— Але вас вона все ще не переконує?

— Це, може, просто випадково; а може, ваш американець бачив уже таку ілюстрацію, і вона збереглася у нього в пам’яті.

— Нехай, — милостиво згодився професор, — залишімо малюнки. Тепер я попрошу вас глянути на це, — і він передав мені кістку, яку знайшов тоді в торбі покійника. Кістка мала пальців шість уздовж, була з мій великий палець завтовшки, і на одному з її кінців залишився висохлий хрящ.

— Якій із відомих вам тварин належить ця кістка? — спитав професор.

Я уважно оглянув її зусібіч, силкуючись використати свої напівзабуті знання.

— Це може бути ключиця дуже рослої людини?

Мій співбесідник зневажливо махнув рукою.

— У людини ключиця крива. А ця кістка — пряма. На поверхні її, як бачите, жолобок, в якому, очевидно, знаходилося міцне сухожилля, чого не могло бути на ключиці.

— Тоді, мушу зізнатись, я не знаю, що це таке.

— Вам не варто соромитися свого неуцтва, бо, я певний, ніхто в цілому Кенсінгтонському музеї не міг би сказати правильну назву. — Він узяв коробочку з-під пігулок і вийняв звідти маленьку кісточку — завбільшки з квасолину. — Наскільки я можу судити, ось ця кісточка відповідає в побудові людського кістяка тій, яку ви тримаєте в руці. Тепер ви маєте деяке уявлення про розміри тварини? Не забудьте і про залишки сухожилля — вони свідчать про те, що це був свіжий екземпляр, а не викопний. Ну, що ви тепер скажете?

— Я думаю, що слон...

Він скривився, немов я завдав йому болю.

— Замовчіть! Не говоріть мені про слонів у Південній Америці. Навіть у сучасних гімназіях...

— Ну, значить, це — кістка якоїсь великої південноамериканської тварини. Тапіра, наприклад.

— Ви можете повірити, молодий чоловіче, що я досить добре обізнаний з основами мого фаху. Отже, запевняю вас, ця кістка не належить ані тапірові, ані будь-якій іншій відомій зоологам істоті. Вона належить дуже великій, дуже міцній і, ймовірно, дуже лютій тварині, що живе десь на земній кулі, але досі не відома науці. Я й тепер ще не переконав вас?

— В усякому разі ви страшенно зацікавили мене.

— Тоді справа не безнадійна. Я відчуваю, що у вас жевріє крихітна іскра розуму, і ми будемо терпляче чекати, поки вона дасться взнаки. Залишимо ж померлого американця і перейдемо до мого оповідання. Ясна річ, я не міг піти звідти, не спробувавши дослідити цю справу глибше. Деякі вказівки на шлях, яким рухався покійний мандрівник, у мене були. Та я міг би вдовольнитися самими індіанськими легендами, бо чутки про дивовижний край були поширені серед усіх прибережних племен. Ви, звичайно, чули про курупурі?

— Ніколи.

— Курупурі — це духи лісів, доволі злісні, і їх, кажуть індіанці, треба уникати. Ніхто не знає, як вони виглядають або чим живляться. Проте серед жителів басейну Амазонки їхнє ім’я — то є привід для найлютішого страху. Разом із тим усі індіанці, як один, укажуть вам, у якому напрямку живуть курупурі. Це — той шлях, яким ішов американець. Там і слід було шукати цих страховиськ. Моя задача полягала в тому, щоб виявити їх.

— І що ж ви зробили? — Мій легковажний настрій минув. Масивний професор викликав уже пошану до себе і дедалі більше привертав мою увагу.

— Я сяк-так подолав забобони індіанців — вони бояться навіть говорити про курупурі — і за допомогою підлещувань, загроз та подарунків умовив двох із них стати провідниками для мене. Після багатьох пригод, про які я не стану розводитись, пройшовши чималу путь — про довжину її я змовчу — і в напрямку, який я не зазначатиму, ми нарешті дісталися місцевості, що ніким і ніколи ще не була описана, і де, за винятком мого безталанного попередника, не бувала ще жодна людина. ...Чи не буде вам завгодно подивитися на це?

Він передав мені фотографію невеликого розміру.

— Незадовільна якість фото пояснюється тим, — сказав він, — що під час переїзду рікою човен перекинувся, і футляр, де лежали непроявлені негативи, зламався. Втрата була непоправна — майже всі негативи загинули; це — один із небагатьох, які пощастило почасти врятувати. Сподіваюся, ви не вимагатимете подальших пояснень. Я й так сказав більш ніж достатньо і не маю охоти заглиблюватись у це питання.

Фотографія, безперечно, була дуже блякла. Суворий критик міг би витлумачити її неправдиво. На її тьмяній поверхні видно було якийсь краєвид сірого кольору, і вдивляючись у нього пильніше, я розібрав, що то довге й дуже високе пасмо скель, яке достоту нагадувало величезний водоспад, видимий здаля. На першому плані слалася похила, поросла деревами рівнина.

— Це, мені здається, та сама місцина, що намальована в альбомі, — сказав я.

— Це і є та сама місцина, — відповів професор. — Я знайшов там сліди табору американця. А тепер погляньте на це.

То був той-таки краєвид, тільки знімок, вочевидь, постраждав іще більше. А втім я виразно побачив на ньому увінчану деревом скелю, що стояла осторонь від кряжу.

— Тепер у мене немає вже жодного сумніву, — скрикнув я.

— Це вже певний виграш, — зауважив Челленджер. — Ми просуваємося, чи не правда? А ну лише гляньте на вершечок цієї самотньої скелі. Ви там нічого не помічаєте?

— Здоровезне дерево.

— А на дереві?

— Якийсь великий птах.

Він передав мені лупу.

— Так, — ствердив я, глянувши крізь скло, — на дереві сидить великий птах, і в нього, здається, дуже довгий дзьоб. Це, напевно, пелікан...

— Не можу привітати вас із добрим зором, — мовив професор. — Це не пелікан і взагалі не птиця. Вам, може, цікаво буде знати, що я вбив ту тварину. І це був єдиний безспірний доказ моїх відкриттів, що його я мав привезти з собою.

— Так він є у вас?

Я подумав: «Нарешті я побачу речовий доказ усіх цих оповідань!»

— Він був у мене, але, на лихо, загинув разом із усім іншим, коли перекинувся човен, — я схопився за нього, але його затягло у вир, і в моїх руках лишилася лише частка крила. Коли мене викинуло на берег, я був непритомний, але мізерних залишків свого скарбу не випустив. Ось вони перед вами.

Професор витяг із шухляди якусь річ, що нагадала мені верхню частину крила величезного кажана. То була крива кістка щонайменше два фути завдовжки, і з неї звисав клапоть перетинчастої плівки.

— Велетенський кажан, — висловив я думку.

— Нічого подібного, — з докором у голосі відмовив професор. — Мені, який виховувався і весь час жив у науковому оточенні, просто дивно, до чого кепсько обізнані в нас з найелементарнішими принципами зоології! Невже ж ви не знаєте, що крило птаха — то передпліччя, а крило кажана являє собою три пальці з перетинкою між ними? У даному випадку кістка, безсумнівно, — не передпліччя, і ви ж самі бачите, що на ній висить тільки одна перетинка. Отже, кістка не може належати кажанові. Ну а в разі, коли це не птах і не кажан, — що ж воно тоді?

Мої невеличкі запаси знань було вже вичерпано.

— Даруйте, не знаю.

Челленджер знову розгорнув твір Ланкастера, що на нього він уже посилався.

— Ось, — показав він на малюнок якогось надзвичайного страховиська. — Чудовий образ диморфодона, або птеродактиля, — летючого плазуна юрської доби. На наступній сторінці — малюнок, де пояснюється механізм рухів його крила. Порівняйте її з тим зразком, що у вас в руках.

Я аж геть упрів, коли глянув на малюнок. Я був переконаний — для сумніву не лишалося вже місця. Малюнок, фотографія, оповідання, а тепер ще ця кістка — доказів було забагато. Я так і сказав, і висловив свої почуття з таким запалом, що професор навіть заплющив очі й поблажливо всміхнувся.

— Це — найнезвичайніша у світі річ, про яку мені будь-коли доводилося чути! — скрикнув я, захоплений, проте більше як журналіст, ніж як учений. — Це — щось колосальне. Ви — Колумб науки, ви відкрили незвіданий світ. Я щиро шкодую, що дозволив собі сумніватися. Але все це здавалося таким неймовірним. Тепер переді мною наочні докази, і вони переконають кожного.

Професор аж муркотів від задоволення.

— Що ж ви зробили потім, сер?

— Надходила дощова пора року, містере Мелоун, а запасів у мене майже не було. Я дослідив частину того пасма гір, але перейти через них мені не вдалося. Пірамідальна скеля, на якій я вбив птеродактиля, здавалася мені приступнішою. Я трохи альпініст і спромігся піднятися приблизно до її половини, а звідти ближче придивитися до плато на верхів’ї кряжу. Воно здалося вельми просторим і, куди не кинь оком, вкритим зеленою рослинністю. Нижче слалися болота й дикі хащі, де було повно гадюк та комах, до того ж там лютувала пропасниця. Вони були справжнім природним захистом цієї дивовижної країни.

— І ви не бачили там жодних ознак життя?

— Ні, сер, не бачив. Але протягом кількох тижнів, коли ми стояли табором біля підніжжя скелі, ми не раз чули знизу якийсь дивний шум.

— А тварина, яку намалював американець? Як ви пояснюєте походження того малюнка?

— Гадаю, що він спромігся піднятися до верхів’я гірського кряжу й бачив її звідти. Отже, це доводить, що шлях на гору існує. Ми знаємо також, що шлях той дуже важкий, бо інакше тварини зійшли б униз і порозселювалися по всій країні. Тепер вам, сподіваюся, зрозуміло?

— А як вони опинилися на горі?

— Не думайте, що на це питання складно відповісти, — сказав професор. — Тут може бути тільки одне пояснення. Ви, певно, чули, що Південна Америка — материк гранітний. В одній із точок його поверхні, за дуже давніх часів, унаслідок вулканічного процесу стався несподіваний зсув пластів. Ті скелі — з базальту, отже — вулканічного походження. Площа — така, мабуть, як Сасекс, завбільшки — піднялася вгору разом з усім, що на ній було, і завдяки своїм стрімким бокам, розмитим до того ж водою, відокремилася від навколишнього світу. Які ж були наслідки цього? Звичайні закони природи там уже не діяли. Умови, що деінде спонукали до змагання за життя, тут нейтралізувалися чи змодифікувалися. Тварини, які повимирали скрізь, тут вижили. Ви маєте пам’ятати, що і птеродактиль, і стегозавр — тварини юрської доби, а отже, існували в сиву давнину і збереглися там тільки через якісь незвичайні обставини.

— Ваші свідчення не викликають сумніву, і вам лишається лише викласти їх у відповідній установі.

— Так із простоти сердечної думав, бува, і я, — гірко промовив професор. — Можу сказати вам лише одне — не так сталося, як бажалося. Слова мої стріли з недовірою, обумовленою почасти дурним розумом, почасти заздрістю. А в мене не така вдача, сер, щоб чіплятися до людей, коли вони не ймуть мені віри, та доводити свою правоту. Побачивши, що мені не вірять, я вирішив не показувати нікому й тих речових доказів, які в мене були. Я зненавидів саму тему і ніколи більше не торкався її. Коли до мене завітали такі, як ви, сер, представники дурної громадської цікавості, я сам не свій був від злості й не міг стримати себе. Я досить палкий від природи, а коли мене роздратують, просто звірію. Та ви, боюся, мали вже нагоду пересвідчитися в тому.

Я не відповів і тільки потер підбите око.

— Дружина часто дорікає мені моєю нестриманістю, та я думаю, що кожна порядна людина на моєму місці вчинила б так само. Та я вирішив сьогодні ввечері показати добрий приклад витриманості й контролю над самим собою. Запрошую й вас бути присутнім на виставі, — він простягнув мені візитівку. — Як бачите, містер Персіваль Уолдрон, досить-таки відомий зоолог, читає сьогодні в залі Зоологічного інституту лекцію за темою «З темряви тисячоліть». Мене запрошено до президії й доручено виголосити подяку лекторові. Дякуючи, я намагатимусь, надзвичайно делікатно й тактовно, зробити кілька зауважень, що мають зацікавити аудиторію. Може, хтось навіть зажадає додаткових пояснень. Нічого спірного, розумієте; лише кілька думок, що наштовхуватимуть на думку про існування глибших проблем. Я триматиму себе в руках, присягаюся. Подивимось, чи не можна в такий спосіб досягти кращих наслідків.

— І ви дозволите й мені бути присутнім на тих зборах? — спитав я із запалом.

— Звичайно, — сердечно відповів Челленджер. Він умів причарувати не гірше, як відштовхнути вас своєю нестриманістю. Любо було дивитися, як він приязно всміхається. Щоки його між примруженими очима й довгою чорною бородою роздувалися тоді, мов два червоні яблука. — Неодмінно приходьте. Мені буде приємно знати, що в залі є хоч один спільник, нехай навіть такий неосвічений, як ви. Народу там, я думаю, буде багато, бо Уолдрон, дарма, що він абсолютний шарлатан, користується популярністю. Ну, містере Мелоун, я приділив вам значно більше часу, ніж хотів. Одна особа не має права монополізувати на свою користь те, що належить цілому світові. Буду радий побачити вас сьогодні ввечері. Між іншим, ви ж розумієте, що наша розмова не має набувати розголосу.

— Але Мак-Ардл, мій редактор, захоче знати, як я виконав його доручення.

— Скажіть йому, що хочете. Перекажіть, до речі, що в разі коли він пошле до мене ще когось, я змушений буду завітати до нього особисто, і прийду з канчуком[13]. У будь-якому разі ви відповідатимете, якщо будь-коли моя розповідь з’явиться в пресі. Ну то добре, отже, о пів на дев’яту в Зоологічному інституті.

Останнім, що я побачив, коли прощався з професором, були його червоні щоки, синьо-чорна хвиляста борода і задерикуваті очі.