Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ XIV То була справжня перемога

Ми сподівалися, що людиномавпи й гадки не мають про наш притулок у кущах, але, як незабаром виявилося, ми дуже помилялися. В лісі було абсолютно тихо, на деревах — жодного руху, та ми вже встигли пересвідчитися, які то хитрющі тварини і як терпляче вони вміють чекати слушного часу. Я певний, що хоч яка доля судилася мені в майбутньому, але так близько до смерті, як того ранку, я не буду ніколи. Ні, треба розповісти усе по порядку.

Прокинулися ми, виснажені хвилюваннями та вбогою їжею вчорашнього дня. Самерлі був заслабий, він ледве тримався на ногах, але це не заважало йому будувати купу планів на майбутнє — такий він був сповнений енергії. Порадившись, ми вирішили перечекати годину-другу, поснідати, що було конче потрібне, а потім обійти навколо центрального озера й добутися до печер, де, за моїми спостереженнями, знаходилися житла тубільців. Нам здавалося, що, привівши з собою врятованих нами бранців, ми могли розраховувати на привітний прийом, а потім, виконавши дане нам доручення й розгадавши всі таємниці Країни Мепл-Вайта, зосередити всі наші розумові здібності на вкрай болючій проблемі повернення додому. Навіть Челленджер схилявся до думки, що ми зробили все, що могли, і тепер нашим першим обов’язком буде поділитися нашими відкриттями з цивілізованим світом.

Наразі ми мали нагоду пильніше придивитися до індіанців. То були маленькі на зріст, моторні, жилаві чоловічки, з гарною будовою тіла, рівним чорним волоссям, яке вони перев’язували ззаду ремінцем, і в шкіряних пов’язках на стегнах. Безволосі обличчя їх були досить гарні й лагідні. Вони жваво розмовляли між собою незрозумілою нам мовою та раз-у-раз вказували один на одного, повторюючи: «Аккала» — певно, назву свого племені. Іноді вони сплескували руками і з ненавистю та острахом позирали на ліс, вигукуючи: «Дода! Дода!» Це, вочевидь, було ім’я їхнього ворога.

— Що ви скажете про них, Челленджере? — спитав лорд Джон. — Мені ясно тільки одне: невеличкий чоловічок перед вами, з голеним лобом, — то їхній вождь.

І справді, цей чоловічок тримався якось осторонь, а інші, звертаючись до нього, виявляли глибоку пошану. Він був наймолодший серед них, але мав гордовитий вигляд. Коли Челленджер поклав йому на голову свою здоровезну руку, чоловічок блимнув очима й відскочив від професора. Потім, притиснувши до грудей руку, він поважно випростався і кілька разів повторив: «Я Маретас». Тоді професор, анітрохи не зніяковівши, вхопив за плече найближчого індіанця і, повертаючи його на всі боки, ніби манекен в аудиторії, почав читати лекцію.

— Цей народ, — гримів він, — скільки можна судити з форми їхнього черепа, лицевого кута й багатьох інших ознак, не можна віднести до нижчих людських рас. Навпаки — ми мусимо поставити їх значно вище багатьох південноамериканських племен, які можна згадати. Я твердо впевнений, що тут, на плато, виникнення і розвиток цього племені були б неможливі. Між ними, людьми-мавпами та первісними тваринами — мешканцями цього плато — занадто велика різниця. Тому гадаю, що розвитися з останніх перші, безперечно, не могли.

— Тоді звідки ж, у біса, вони взялися? — спитав лорд Джон.

— Це питання, безсумнівно, викликало б палкі дискусії в наукових колах Європи і Америки, — відповів професор. — Я особисто додержуюсь іншої думки, — тут він випнув свої величезні груди й переможно озирнувся. — Я вважаю, що еволюція хребетних через місцеві умови відбувалася на плато в своєрідний спосіб: давні представники хребетних живуть тут поруч із новітніми формами. Отже, ми знаходимо таких сучасних створінь, як тапір — тварина з досить довгим родоводом, велетенська лань та мурахоїд, а поряд із ними плазунів юрської доби. Це все зрозуміло. Але ми маємо ще людей-мавп і оцих індіанців. Як наука може пояснити їхню присутність на цьому плато? Я особисто припускаю тільки одне: вони прийшли сюди із зовнішнього світу. В Південній Америці, ймовірно, існували якісь людиноподібні мавпи, які з давніх-давен емігрували сюди і з плином часу розвинулися до виду, який ми з вами бачимо на власні очі. Деякі з них, — професор суворо глянув на мене, — поволі набули такої зовнішності й розмірів, що їм, за наявності в них трохи більшого розуму, могли б заздрити й люди. Щодо індіанців, то я певний, що вони з’явилися тут іще пізніше і прийшли знизу. Через голод, а може, якихось завойовників, вони почали шукати собі нового місця для осель. Зіткнувшись на плато з ніколи до того не баченими хижими тваринами, вони сховалися в печери, які описував наш юний друг. Але й там їм довелося витримувати напади диких тварин, зокрема людей-мавп, що вважали їх за чужинців і провадили проти них немилосердну, жорстоку боротьбу. Ось чим пояснюється їхня нечисленність. Ну, джентльмени, зрозуміли ви тепер чи потребуєте якихось ще додаткових пояснень?

Професор Самерлі був надто втомлений і замість суперечки завзято хитав головою — тільки так він міг показати, що не погоджується з жодним словом Челленджера. Лорд Джон скуйовдив свої кучері та сказав, що не бажає брати участі в дискусії, бо не належить ані до індіанців, ані до людей-мавп. Мені випало грати свою звичайну роль й повернути розмову на практичний і прозаїчний шлях, завваживши, що одного індіанця бракує.

— Він пішов по воду, — пояснив Рокстон. — Ми дали йому порожню бляшанку з-під консервів.

— Пішов до нашого старого таборища?

— Ні, до струмка. Це тут, поряд, під деревами. Не більше двох сотень ярдів. Чогось тільки він забарився...

— Піду пошукаю його, — сказав я, взяв рушницю й пішов до струмка, залишивши моїх компаньйонів за мізерним сніданком.

Ви, напевно, дивуєтеся, що, нехай і в таку близьку путь, я пішов сам. Але мусите пам’ятати, щодо мавпячого міста було багато миль, тому в своєму притулку ми вважали себе в безпеці, до того ж у руках я тримав рушницю. Тоді я не знав іще, наскільки лукаві та дужі ці тварюки.

Струмок дзюркотів коло мене, та через сутінь у лісі я його не міг бачити. Я відійшов настільки, що мої товариші вже не бачили мене, коли під одним із дерев угледів якусь червонувату масу. Наблизившись, я зрозумів, що це труп індіанця. Він лежав на боці, високо піднісши ноги, з головою, скрученою під таким кутом, що, здавалося, він дивився поверх власного плеча. Я скрикнув, аби попередити друзів про лиху пригоду, і, повертаючись, щоб бігти назад, перечепився об труп.

На щастя — чи то інстинктивно, чи то з переляку, а може, тому, що почув шарудіння серед листя, — я глянув угору. З буйної зелені над моєю головою повільно спускалися дві довгі мускулясті руки, вкриті червоним волоссям. Ще секунда — і вони схопили б мене за горло. Я відскочив, але хоч який швидкий був цей порух, та руки були ще швидші. Несподіваний швидкий рух врятував мене від гибелі, проте одна рука все ж таки схопила мене за шию, а друга затулила долонею обличчя. Захищаючи горло, я підніс угору обидві руки, але потужна лапа сковзнула з обличчя вниз і притиснула їх. Я поволі відділявся від землі й почував, що якась необорна сила скручує мені шийні хребці. Зомліваючи від нестерпного болю, я проте силкувався визволити свої руки. Згори на мене дивилося жахливе обличчя. Сині очі на ньому палали лютою злобою. В їхньому погляді було щось гіпнотичне. Змагатися більше я не міг. Тварина вишкірила свої ікла, ще дужче стиснула мені горло і ще енергійніше почала скручувати шию. Кружала туману замиготіли перед моїми очима, срібні дзвоники дзвеніли в моїх вухах. Десь здаля гримнув постріл. Тварина випустила мене. Не пам’ятаю, як я упав на землю й остаточно знепритомнів.

Оговтавшись, я побачив, що лежу на траві горілиць у нашому притулку. Хтось приніс зі струмка води. Лорд Джон змочував мені голову, а збентежені Челленджер і Самерлі стояли поруч. На хвилину на суворих обличчях науковців я побачив людські почуття. На щастя, мене тільки струсонуло від падіння, і за півгодини, незважаючи на страшний біль у голові та шиї, я уже міг сидіти й був готовий до нових пригод.

— Вам пощастило, мій голубе, — сказав лорд Джон. — Коли я, зачувши крик, підбіг до вас і побачив, як ви з напіввідірваною головою дригаєте ногами в повітрі, я подумав, що нас стане на одного менше. Я зробив постріл, на щастя, схибив, але він вас випустив із рук і сам дав драла. От якби в мене було п’ятдесят мисливців із рушницями! Я б одним махом вижив би з плато цю пекельну банду.

Тепер стало ясно, що людиномавпи знайшли наш притулок і уважно стежать за нами. Удень їх ще можна було не боятися, але вночі вони, імовірно, спробують атакувати нас. Що раніше ми заберемось подалі від них, то буде краще. З трьох боків нас оточував ліс, і там ми були б у пастці. З четвертого боку — то саме був схил до озера — росли тільки низенькі кущі, і лиш де-не-де височіли між ними невеличкі деревця. Цим шляхом два дні тому я подався у свою самотню мандрівку, і він привів би нас якраз до печер індіанців. Туди лежала й наша сьогоднішня путь.

Шкода було кидати «Форт Челленджера». Там залишалися наші запаси, а головне, ми втрачали зв’язок із Замбо — єдиною ланкою між нами й навколишнім світом. Проте у нас були рушниці й значний запас патронів. Ми думали, що на деякий час нам цього вистачить, а в подальшому сподівалися повернутися й знову встановити зв’язок із негром. Він урочисто обіцяв залишатися на місці, і ми не мали сумніву, що Замбо додержить своєї обіцянки.

Одразу ж після полудня ми вирушили в путь. Молодий вождь ішов попереду та вказував дорогу, але категорично відмовлявся будь-що нести. За ним ішли двоє індіанців з нашим убогим скарбом на спинах. Ми — четверо білих — з рушницями напоготові залишались в ар’єргарді[20]. Коли ми відходили, в гущавині лісу почулися голосні крики людей-мавп. Може, вони раділи нашому відходу, а може, глузували з нашої втечі. Озирнувшись, ми побачили лише густу завісу дерев, але оглушливе ґерґотання свідчило, що в цій гущавині чатує на нас сила-силенна ворогів. Але ніяких ознак переслідування ми не помічали, а невдовзі вийшли на відкриту місцину, поза межами їхньої влади.

Я йшов останнім і не міг стримати усмішки, коли поглядав на трьох своїх компаньйонів. Невже це був препишний лорд Джон, що одного вечора сидів зі мною в Олбені між перських килимів і картин під лампою з червоним абажуром? А це — показний професор, який біснувався колись за письмовим столом у своєму кабінеті в Енмор-Парку? І нарешті, невже ж це могла бути сувора, поважна фігура Самерлі, яку я бачив тоді на зборах у Зоологічному інституті? Хіба що найзлиденніші волоцюги на якійсь із англійських сільських доріг могли мати більш жалюгідний і пошарпаний вигляд. Ми, щоправда, прожили на плато тільки тиждень, але вся наша білизна й увесь одяг лишилися в таборі під скелею, а ці сім днів були важкенькі для нас усіх, дарма, що я менше за інших постраждав від знайомства з мавпами. Мої приятелі загубили свої капелюхи й пов’язали голови хустками, вбрання висіло на них лахміттям, а їхні неголені обличчя важко було впізнати. Самерлі та Челленджер кульгали, я ледве тягнув ноги після падіння. Не дивно, що наші індіанці озиралися на нас із таким подивом та навіть острахом.

Коли ми надвечір вийшли з кущів і перед нами відкрилася дзеркальна поверхня озера, наші індіанські приятелі видали пронизливий крик і почали радісно показувати пальцями перед собою. Видовисько і справді було незвичайне. Озером до берега, де ми стояли, пливла ціла флотилія пірог. Коли ми побачили їх уперше, нас розділяло кілька миль, але човни посувалися вперед із великою швидкістю і незабаром були вже так близько, що гребці помітили нашу групу. Зараз же на пірогах залунали оглушливі крики. Індіанці поспиналися на ноги й почали вимахувати веслами та списами. Потім, сівши знову, вони миттю доїхали до берега, повитягали на піщані коси свої човни, кинулися до нас і з криками радості розпростерлися ниць перед молодим ватажком. Далі з човна вийшов старий у намисті та браслетах із великих скляних бусин і зі шкірою якогось дивного звіра на плечах. Він підійшов до ватажка, ніжно обняв його і, глянувши на нас, про щось спитав. Отримавши відповідь, старий обняв кожного з нас, а весь народ за його наказом впав перед нами на коліна. Мені було ніяково бачити себе предметом такого влесливого поклоніння. Подібні почуття прочитав я й на обличчях лорда Джона та Самерлі, а Челленджер розквітнув, як троянда під промінням сонця.

— Може, вони й перебувають на нижчих щаблях розвитку, — мовив Челленджер, гладячи свою бороду і доброзичливо поглядаючи на індіанців, — але їхнє ставлення до людей могло би стати гідним прикладом для декого з найпоступовіших європейців. Просто дивно, які доцільні інстинкти має первісна людина.

Було очевидно, що тубільці вирядилися на війну. Кожен із них мав спис із довгого бамбуку з кістяним наконечником, лук зі стрілами і кам’яну сокиру на поясі. Похмурі, люті погляди, що їх вони кидали в напрямку лісу, і часто повторюване слово «дода» не залишали жодних сумнівів щодо їхніх намірів. Вочевидь, то був загін, що мав урятувати чи помститися напасникам за сина їхнього старого ватага. Всі вояки зібралися на нараду, а ми просто сиділи на базальтовій скелі й стежили за ними. Спершу виступили двоє чи троє воїнів, а потім велику промову виголосив наш молодий приятель. Він говорив із таким піднесенням і з такими зрозумілими жестами та мімікою, що ми зрозуміли її так, немов були обізнані з їхньою мовою.

— Який нам сенс повертатися? — казав він. — Рано чи пізно це має статися. Ваших товаришів замордовано. Що з того, що я повернувся живий? Ті, інші, загинули. Ми завжди перебуваємо під загрозою нового нападу. Тепер нас багато. Ці чудні люди, — він показав на нас, — нам друзі. Вони — великі воїни й ненавидять людей-мавп не менше за нас. Вони, — показав юнак на небо, — керують громом і блискавкою. Коли ще буде в нас така нагода? Вперед! Ми або помремо, або принаймні в майбутньому житимемо спокійно. Хіба ж не соромно буде повернутися до наших жінок, нічого не зробивши?

Маленькі червоні вояки уважно слухали промовця, а коли він скінчив, ухвально закричали, вимахуючи своєю примітивною зброєю. Старий ватаг підійшов до нас, показав на ліс і поставив кілька запитань. Лорд Джон знаком попросив його зачекати і звернувся до нас.

— Ну, яка ваша думка? — спитав він нас. — Я особисто хотів би повернути деякі борги тим мавпам. Думаю, що коли врешті-решт ми вичистимо від них землю, вона нічого не втратить. Я іду з нашими новими друзями і спробую допомогти їм. Що скажете ви, мій голубе?

— Я, звичайно, теж піду з вами.

— А ви, Челленджере?

— Я — ваш товариш.

— А ви, Самерлі?

— Ми, здається, дуже відхиляємося від первісної нашої задачі, лорде Джоне. Запевняю вас, що, покидаючи свою квартиру в Лондоні, я менш за все думав, що мені доведеться командувати загоном дикунів і воювати з ним проти людиноподібних мавп.

— Он як ми зледащіли, — усміхнувся Рокстон. — Та нічого не вдієш. Яким же буде ваше рішення?

— Справа нібито досить небезпечна, — озвучував Самерлі останні аргументи, — але коли ви всі йдете, то не можу ж я залишитися сам.

— Гаразд! — мовив лорд Джон і, повернувшись до ватага, кивнув на знак згоди й поплескав по своїй рушниці. Старий стиснув нам усім руки, а його військо вибухнуло криками радості. Було вже запізно, щоб вирушати того ж таки вечора, й індіанці отаборилися на березі. Скрізь запалали вогнища. Кілька чоловік пішли в хащі й повернулися, женучи перед собою молодого ігуанодона. Як і в решти його родичів, у тварини була асфальтова печатка на плечі. Один із тубільців із виглядом власника підійшов до ігуанодона і дав дозвіл на його вбивство. Тільки тоді ми зрозуміли, що ці величезні істоти вважалися тут худобою і що асфальтові плями, які так заінтригували нас, були просто тавром, спеціальною позначкою того або іншого хазяїна. Безпорадні, дурні травоїдні, з великим тілом і манюсіньким мозком, вони корилися навіть дитині. За кілька хвилин величезну тварину було вже порізано, і шматки її м’яса смажилися над багаттям разом із виловленими в озері великими рибами.

Самерлі ліг на пісок і зараз же заснув, а ми пішли блукати круг озера, щоб якнайближче познайомитися з цим дивним світом. Двічі ми бачили ями з синьою глиною, яку болоті птеродактилів. То були давні вулканічні кратери, що чомусь надзвичайно цікавили лорда Джона. Челленджерову увагу привернув грязьовий гейзер, що вирував і клекотів. На його поверхні раз-у-раз з’являлися й тріскалися бульбашки, що виділяли якийсь невідомий нам газ. Професор сунув у гейзер порожню всередині тростинку і, наче якийсь школяр, скрикнув у захваті, коли, піднісши запаленого сірника до її верхнього кінця, викликав маленький вибух і язичок блакитного полум’я. Та ще більше зрадів він, побачивши, як затулена клаптиком шкіри тростинка, наповнившись газом, злетіла вгору.

— Пальне, значно легше за повітря. Можу впевнено сказати, що в ньому є значна кількість вільного водню. Ресурси старого Челленджера, мій юний друже, зовсім не вичерпані. Я покажу вам згодом, як великий розум може підкорити всю природу.

Його, вочевидь, поривало поділитися з нами якоюсь таємницею, та він стримався.

На суходолі не було нічого цікавого, зате в озері ми бачили дивні речі. Сила люду й галас, що його ми зняли, наполохали все живе, і лише кілька птеродактилів шугали над нашими головами, виглядаючи поживу. Та рожеві води центрального озера жили своїм життям. Величезні гаспидно-сірі спини з високими зубчастими плавниками виринали з води і, майнувши сріблястим блиском, знову занурювались у озеро. На мілинах і косах аж кишіло чудернацькими істотами — чи то гігантськими черепахами, чи то ящірками. Але з-поміж них виділялося одне дивне створіння: пласке, немов шматок шкіри, воно посмикувалося всією поверхнею, відливаючи жирними відблисками, і повільно повзло по піску. Там і тут із-під води з’являлися виткі шиї, схожі на гадюк, якихось істот, котрі, граціозно звиваючись, пливли по озеру, наче з комірцем із піни й таким самим шлейфом. Коли одна з цих тварин виповзла на берег, то Челленджер із Самерлі, який приєднався до нас, побачили, що її довга шия переходить у циліндричний тулуб із величезними перетинчастими плавниками. Вони обидва не могли оговтатися від захоплення та подиву.

— Плезіозавр! Прісноводний плезіозавр! — репетував Самерлі. — Чи думав я колись, що побачу його? З усіх зоологів, любий Челленджере, лише нам судилося таке щастя.

Тільки з настанням ночі, коли в мороці жевріли самі вогнища індіанців, пощастило нам відтягти професорів від розкошів цього первісного озера. Але й на березі ми довго ще чули форкання тварин, які жили в ньому.

На світанку весь табір був уже на ногах, а ще за годину ми подались у нашу незабутню експедицію. Я завжди мріяв стати колись військовим кореспондентом. Чи міг я думати, що мені доведеться описувати таку дику кампанію? Ось вам перше моє донесення з місця бойових подій.

Уночі наша армія дістала підмогу. До неї приєднався свіжий загін тубільців із печер, і ми вирушили в кількості чотирьохсот або п’ятисот воїнів. Попереду йшли розвідники, а за ними тісною колоною сунули головні сили. Дійшовши до лісу, індіанці вишикувались у дві довгі лави списарів та лучників. Рокстон і Челленджер стали на правому крилі, ми з Самерлі — на лівому. То було військо кам’яної доби, і середнього опинилися ми зі своїми найсучаснішими рушницями.

Чекати на ворога довелося недовго. На узліссі почувся дикий крик, і цілий табун мавполюдей, із каменюками та ломаками, кинувся до центру бойової лінії індіанців. То був сміливий, але нерозважливий вчинок, бо клишоногі, вайлуваті мавпи перечіплялися та падали на рівній галявині, а їхні суперники були моторні, наче кішки. Жаско було дивитися, як люті тварини, запінюючись і виблискуючи очима, вимахували своїми ломаками. Але верткі індіанці вислизали з-під ударів і засипали ворога дощем стріл, що в’їдалися в грубу шкіру ворога. Повз мене, виючи від нестерпного болю, пробігла здоровезна мавпа. Між ребер і в грудях у неї стирчало більше як дванадцять стріл. Змилосердившись, я послав кулю їй у голову, і звірюка впала на землю. То був єдиний постріл, бо мавпи атакували лише центр бойової лінії, тобто індіанці не потребували нашої допомоги. Навряд чи хоч один із напасників урятувався.

Але ситуація погіршилася, щойно ми зайшли в ліс. Годину, а може, й більше, точилася запекла бійка, і часом нам було дуже скрутно. Зістрибуючи з дерев, мавпи своїми ломаками трощили черепи трьом-чотирьом індіанцям, перш ніж ті встигали піднести списа. Жахливі удари нищили все, на що потрапляли. Одна з мавп побила на друзки рушницю Самерлі і, напевно, розхряпала би йому голову, якби якийсь індіанець не ввігнав мавпі списа в саме серце. Інші мавпи, сидячи на дереві, жбурляли в нас камінням і величезними гілками. Був момент, коли індіанці почали програвати, і тільки завдяки нашим рушницям не кинулися навтьоки. Підбадьорені старим ватагом, вони знову з таким завзяттям атакували свого ворога, що мавпи не витримали й почали відступати. Самерлі був обеззброєний, зате я стріляв за двох. З правого флангу також доносилася безперестанна тріскотня рушниць наших друзів. Раптом у лавах мавп зчинилася паніка. Виючи та скиглячи, величезні створіння порснули врозтіч. Вони бігли крізь хащі, а наші спільники в хижому захваті гналися за ними. То була помста за образи, вчинені великій кількості поколінь, за всі жорстокості минулих часів, за всі переслідування й немилосердну поведінку. Людина нарешті перемогла й поставила звіра на своє місце. Хоч як швидко тікали мавпи, та їхні вороги були жвавіші. У темному лісі лунали розпачливі зойки, важко гупали на землю тіла тих, кого стягували з дерев, свистіли стріли.

Я збирався піти на пошуки своїх, коли вгледів лорда Джона з Челленджером, що наближалися до нас.

— Готово, — мовив Рокстон. — Я думаю, нехай уже вони завершують справу тепер самі. Мабуть, ми будемо краще спати, як менше побачимо.

Челленджерові очі сяяли захопленням.

— Ми мали щастя, — він набундючився, наче індик, — ми мали щастя бути свідками однієї з бійок, найвизначніших в історії людства; однієї з тих бійок, що на довгий час визначають долю цілого світу. І справді, друзі мої, що відбувається, коли один народ підкорить собі інший? Та нічого. Наслідків жодних. Але внаслідок тих бійок на смерть, що відбувалися між печерною людиною й слонами або тиграми, людина запанувала. То були справжні завоювання, справжні перемоги. Нам судилося бачити одну з таких бійок і навіть брати у ній вирішальну участь. Тепер на цьому плато майбутнє належить людині.

Проходячи лісом, ми скрізь бачили трупи мавп, простромлені списами або стрілами. Там і тут поодинокі купки мертвих індіанців показували на місця, де людиномавпа дорого заплатила за своє життя. Спереду лунали ще крики й голосіння, і за ними ми визначали напрямок переслідування. Людиномавпи відступили до свого міста, востаннє спробували чинити там опір, знову були розбиті, і ми приспіли саме на фінал. На той майданчик на краєчку плато, де два дні тому стояли мої друзі, виволокли біля ста мавп, які лишилися живі після бійки. Коли ми підходили, переможці зі списами оточили своїх бранців півколом, і за хвилину все було скінчено: тридцять чи сорок мавп убили тут же, решту скинули в прірву. Голосячи та лементуючи, полетіли вони вниз, як колись літали їхні бранці, і бамбук пронизав їхні тіла. Як казав Челленджер, у Країні Мепл-Вайта назавжди запанувала людина. Самців було знищено, мавпяче місто — зруйновано, самиць та малят узято в полон, а одвічному суперництву — покладено край.

Для нас ця перемога буда дуже корисна. Тепер ми могли відвідати свій табір і взяти наші запаси. Ми спромоглися знову встановити зв’язок із Замбо, наляканим кількістю мавпячих тіл, що летіла з плато.

— Тікайте звідти, тікайте! — гукав він, тремтячи від голови до ніг. — Нечистий, певно, забирає всіх, хто залишається там.

— Голос здорового глузду, — упевнено зауважив Самерлі. — Ми мали достатньо пригод, що зовсім не пасують ні до нашої вдачі, ні до нашого становища. Я нагадаю вам ваші власні слова, Челленджере. Віднині всі свої сили мусимо віддати, щоб викараскатись із цієї жахливої країни і повернутися до цивілізації.