Четверо в яхті

ЯДРО ТЕМРЯВИ

Наступного дня працювати було трохи краще. Як і вчора, була спека, чудове полудневе купання і жалюгідний обід. Агнешка знову скаржилася, що немає продуктів. Здісь запропонував наловити риби. Агнешка недовірливо махнула рукою. Тому всі вирішили зайнятися ловлею раків.

Виявилося, що за три кілометри від Гожиялок, у лісі, є невеличке озеро Скарб, де нібито багато раків. Агнешка ніколи їх не ловила, проте запевняла, що зварити зможе. Зате Войтек знав п'ять способів ловлі. Найпростіший — з електричними ліхтариками. Хлопці подивились на нього недовірливо, чи не глузує він. Але Войтек почав глузувати з їх недовірливості. Словом, хлопці вирішили піти до місцевого озера ще сьогодні після вечері.

Невідомо чому, ця перспектива сповнила Андрійка справді телячою радістю. Він вирвався вперед, побіг, перестрибуючи маленькі кущики. Всі інші неквапливо йшли, кепкуючи над товаришем.

Тому коли Андрійко наскочив на Бальбінського і прекрасну Неллі, які прогулювались по парку біля палацу, хлопці були далеко і не могли ні щипати Андрійка, ні штурхати чи, принаймні очима наказувати держати язик за зубами.

Бальбінський спритно схопив Андрійка за талію саме в ту мить, коли хлопець от-от мав наткнутися на прекрасну Неллі.

— Гей, козаче, куди мчиш на швидкому коні? — гукнув він, ставлячи Андрійка на ноги.

— Раків ловити! — прикидаючись дурником, відповів Андрійко.

— Раки, раки! — закричала прекрасна Неллі, плескаючи в долоні. — Це чудова ідея!

— Що, тепер? О четвертій? — спитав Бальбінський.

— Ні! Сьогодні після вечері!

Коли надійшов Куцик з рештою хлопців, питання про раків було вже вирішене. Все гожиялківське товариство побажало взяти участь у поході. Прекрасна Неллі покликала піратів, які знову прийшли в обід, сподіваючись, що їх запросять до столу. Ті охоче згодилися і навіть повідомили, що приведуть капітана Маргариту і її товаришок, про яких досі в присутності прекрасної Неллі вони ні слова не говорили. Неллі була здивована, мабуть розсердилась, але за кілька хвилин зловісний блиск промайнув у її очах, і красуня з кінським обличчям гаряче зажадала, щоб привели піратських жінок.

Словом, замість ділового, серйозного походу по харчі, як це спочатку було задумано, мав відбутися чудовий товариський пікнік.

— Я надіну короткі штани! — голосно міркувала прекрасна Неллі. — Хоча ні, ввечері будуть комахи, надіну довгі брюки, чуєте? — вона звернулась до пірата Джакі.

Той мовчав, не знаючи, як реагувати на ці слова.

— Якщо ваші приятельки мають сюди з'явитися, то скажіть їм про це.

Джакі і піратський рульовий обмінялись іронічними посмішками. На щастя, прекрасна Неллі не помітила цього. Вона побігла додому, щоб мобілізувати всі ресурси, підготувати свою красу для близької розправи з незнайомим ворогом.

Інші теж розійшлися, і Андрійко залишився віч-на-віч з товаришами. Ну й влетіло ж йому! Найзавзятіший з них — Войтек пропонував навіть відмовитись від участі в цьому поході.

— Це ж чудова справа — ловити раків! Треба йти тихесенько, світити, дивитись під ноги. А тут набереться цієї голоти, жінки пищатимуть, чоловіки хапатимуть їх під ручки…

Він сплюнув з огидою. Андрійко шпигонув його:

— З якого це часу ти так заперечуєш проти компанії дам та хапання їх під ручки?..

Товариші не дали йому закінчити. Хвилин п'ятнадцять лаяли його, обзиваючи базікою, бабою, плетуном та іншими прізвиськами. І коли хлопці замовкли, Андрійко зовсім був зламаний. Здісь запропонував перенести похід на завтра.

— Ну, завтра може бути гірше! — перебив його Куцик. — Вони сьогодні виловлять найкращих раків, решту сполохають. Так, Войтек?

Войтекові довелося погодитись.

— Що ж, підемо, — вів далі Куцик. — Але постараємось бути окремо, якнайдалі від інших. А з цією бабою нічого і не зробиш. Треба бути обережним і про важливіші справи в його присутності не говорити.

Цей жахливий вирок доконав Андрійка. Не чекаючи, поки Куцика підтримають решта хлопців, він одвернувся і рушив, сам не знаючи куди — світ за очі, аби далі від них. Тільки й сказав:

— Ви мені самому остогидли, в печінках сидите. Але заждіть… При першій нагоді…

Хлопці зареготали. Андрійко пішов.

Був справжній липневий день. Здається, вся земля була охоплена післяобідньою дрімотою. Замовкли птахи і люди. Вітерець взагалі з учорашнього дня не з'являвся. Тільки бджоли дзижчали над розквітаючими біля палацу липами. Але це дзижчання не порушувало тишу, а навпаки — поглиблювало її.

Тим гостріший був контраст між Андрійковими почуттями і цим загальним спокоєм. Хлопець обминув палац і пішов у парк. Він розумів, що звинувачення товаришів були правильні. Але вирок здавався йому надто суворим, і тому хлопця охопило прагнення помсти. Андрійко гарячково обміркував усі варіанти її. Звичайно, Найкраще було «б махнути на них рукою і повернутись до Варшави. Звернутись до кого-небудь, хоча б до пана Бальбінського, щоб грошей позичили. Показати хлопцям, що йому до них байдуже…

Але цей найпростіший висновок однак не викликав у нього захоплення. Андрійко зупинився, оглянувся. П'ять великих зелених лип перетинали глибоке блакитне небо. Рядом з ними стояли ще вищі тополі; їх листя було трохи світліше, з ледве помітним сиво-голубим нальотом. Ближче росли старі яблуні з покрученим гіллям і вже пожовклим листям. Попереду — зарості очерету, позаду — сосновий ліс. А за очеретом — безмежне озеро з сонячними берегами; озера не видно, але його, відчуваєш по холодному чистому подиху, що доходить звідти через кожних кілька секунд. Серед озера — острів, далекий, справжній, таємничий не менше, ніж в повістях Жюля Верна. А може, не такий таємничий, зате й досягнути його легше. Не тільки в мріях чи у сні.

Андрійко забув навіть про помсту, так захотілося йому в цю мить опинитися на озері, знову відчути ту повноту вітру і сонця, що примусила його декламувати вірші. Він сказав сам собі: «Я повинен добратися до острова!» Потім подумав: «Як? З хлопцями? Нізащо! Сам. На «Аталанті»? Ще з ким?»

Він машинально ступив кілька кроків уперед, наткнувся на зотлілу огорожу, пішов назад. Недалеко від палацу, в кущах жасмину, Андрійко помітив білу пляму, наче якась гілка раптом розквітла величезною, мов тарілка, квіткою. Це була біла пілотка. Пан Бальбінський стояв спиною до Андрійка і дивився, задерши голову. Перед ним праворуч підіймалася готична башточка, ліворуч був маврітанський вхід. Андрійко вирішив не заважити. Він хотів податися назад, але наступив на суху гілку.

Пан Бальбінський блискавично повернувся, його очей не було видно за темними окулярами. Губи його були грізно стиснуті, а потім одразу посміхнувся.

— Гей, куди ти тікаєш?

— Я не хотів заважати вам, — промурмотів Андрійко. — Ви маєте рацію: це так прекрасно.

— Що прекрасно? Про що ти говориш?

— Ну, палац… Усе, все в ньому є. Всі стилі.

— Ах, он що! — До Бальбінського повернувся веселий настрій. — Справді, цей будинок чудовий! Тільки в ньому ще багато недоліків. Чому кінці даху не загнуті по-китайськи вгору? А якби ще тут були індійські колони в формі слонів, правда?

— Не знаю, пане. Мені дуже подобається.

— Ах ти, мій любий! — Бальбінський раптом схопив Андрійка і ніжно притиснув до себе. — Ах ти, бідолаха! Начитався книжок, а ще не знаєш, що красиве, а що некрасиве. Це ж один з найпротивніших будинків, які існують на світі. Запам'ятай, дорогий мій. По-перше, всі деталі повинні бути підпорядковані одному правилу, спільному знаменнику. По-друге, краса і доцільність в архітектурі нерозлучні. Розумієш?

— Розумію, — слухняно відповів Андрійко. Бальбінський критично глянув на нього.

— Ти, звичайно, нічого не розумієш. Це нелегкі справи. Повір мені на слово: це гидота. Ходімо звідси. Я не хочу й дивитися на таку красу!

Він одвернув Андрійка від палацу. Якимись доріжками вони дісталися до пристані. Викупались. Бальбінський навіть намагався навчити Андрійка плавати, але учень виявився нетямущим.

Лежали на зеленій траві молу і загораючи під усе ще пекучим промінням сонця, вони говорили на різні теми. Бальбінський досить легко випитав, що в компанії хлопців зчинився скандал і що Андрійко зазнав прикрої поразки. Навіть про безпосередні причини скандалу Андрійко не зміг промовчати. Він справді був базікою.

Пан Бальбінський, вивідавши все, замовк і довго лежав мовчки; Андрійкові навіть шкода стало, що вся ця історія так мало зворушила його співбесідника.

— Так, так, друже! — сказав, нарешті, Бальбінський. — Важко сказати, що тут справедливо, а що ні. В кого сила, той може так спрямувати історію, щоб вона визнала його правоту. А хто слабкий, того б'ють, і він ще й лишається завжди винним.

Бальбінський погладив Андрійка по голові.

— Бо їх троє, — сказав Андрійко, — от вони й напали на мене, що я баба. А це неправда.

— Ну звичайно, неправильно. Взагалі, що це за постановка питання? Ти сказав нам, що ви підете ловити раків. Ну й що з того? Що це, державна таємниця? Якби мова йшла про щось важливіше, то була б інша справа. А тут… Не турбуйся, хлопче, ти мав право це сказати.

Андрійко хвилину вагався. Адже, власне кажучи, все почалося з пана Бальбінського, з недовір'я до нього. Сказати йому про це? Він подумав, подумав і не сказав. Це було б схоже на підлабузництво.

Незабаром хлопець знайшов цікавішу тему.

— Знаєте, у мене щось є для вас!

Бальбінський, замислившись, не дочув і тільки глянув на Андрійка.

— Адже ви щось шукаєте?

Наче хмара пробігла по обличчю Бальбінського.

— Ну?

— Так і я шукаю! І навіть щось знайшов…

Бальбінський поліз у кишеню, запалив цигарку.

— Що ж ти знайшов? — запитав він дуже приязно.

— Те, що ви шукаєте.

— Ну, ну, без загадок.

— Слово честі. Адже ви… — він обірвав, загубивши необхідне слово. Бальбінський знову став похмурим, почекав кілька секунд і, нарешті, різко кинув:

— Ну, я сам знаю, хто я такий. У чому справа?

— В легендах.

Бальбінський одвернувся від Андрійка, немовби задивився на очерет, кілька разів затягнувся цигаркою.

— Це ж вас цікавить? — перелякався Андрійко. — Адже ви… етнограф! — вигукнув він, щасливий, що, нарешті, пригадав те слово.

— Ну, кажи, нарешті, шкода часу.

Андрійко коротко розповів чутки про Гожиялки: що тут нечисто, є всякі страхіття; і такі думки дуже поширені, бо хлопці почули їх ще під Момайнами, далеко звідси, від прабабки з родини Дендів. Навіть тепер ці легенди обростають новими подробицями, як про це свідчать скарги Агнешки на різні особисті нещастя, які спіткали її в Гожиялках.

Бальбінський лежав горілиць і слухав Андрійка без особливого ентузіазму; це розпалювало хлопця, він намагався переконати етнографа, що це важливі справи, і тому підсвідомо прикрашував свою розповідь.

— Зрештою, не тільки Агнешка! — промовив він наприкінці. — І родичка пані Сикусової теж підтвердила. Вона каже, що в палаці є привиди. Над маврітанським входом, наприклад. В околиці кажуть, що тут можна дістати цеглиною по голові, бо в палаці є такий амурчик…

Бальбінський спокійно курив. Андрійка це дуже мучило. Він почував себе шмаркачем, який морочить голову серйозній людині. І тому вів далі, вбачаючи в цьому єдиний вихід.

— А найгірше нібито в башті, над нашою кімнатою. Там навіть Суламіф щось пронюхала.

— Пацюка.

— І я сам… — вирвалося у хлопця швидше, ніж він подумав.

— Ти сам бачив чорта? Ну, який він? Рогатий? З хвостом?

Розсердившись на самого себе, Андрійко замовк. Як йому передати неясні і мінливі почуття, що охоплювали його в темряві башти? Фанера? Він був правий, що не говорив про це своїм товаришам. Коли ця мила, культурна людина висміює його, так як би тоді хлопці…

— Ну? — вів далі Бальбінський. — Ти вже образився? Якщо хочеш бути етнографом, то не ображайся, коли тобі не вірять на слово. Етнографія — це теж наука. А кожна наука спирається на віру в факти і недовір'я до слів. Ну, то що ж ти сам?..

Андрійко хвилину вагався, а потім розповів про один факт, у якому він не сумнівався, — пропажу ключа.

— Цікаво! — сказав Бальбінський. — А Сикус?

— А навіщо він їм? Сама пані Сикусова напередодні дала нам цей ключ. Зрештою, кімната була тоді незамкнена…

— Ну, а як ви собі це пояснюєте?

— Не знаю.

— В усякому разі, якщо це зробив дух, то він не високого рангу. Адже справжній дух не користується ключем. Дірки від ключа цілком досить для нього, так же? Е, я бачу, що ти й сам трохи в ці духи… га? Ну, признавайся!

Андрійко замовк тепер уже надовго. Бальбінський зорієнтувався, нарешті, повернувся до початку розмови.

— Ну, ти казав мені про цю Агнешку. Хто вона, мазурка?

— На жаль, з Курпів.

— Ти розповідав про якісь нещастя…

— Ну, як ці корови подохли.

— Коли?

— Не знаю… Кілька років тому.

— Та-а-ак… — підсумував Бальбінський. — Геть перевелися сучасні духи. Крадуть ключі і постачають пацієнтів повітовому ветеринарові.

Він підвівся, потягнувся, глянув на годинник. П'ята година.

— Ходімо! — сказав він, нарешті, зовсім розчарованому Андрійкові. Веди.

— Куди?

— До твоєї Агнешки. Хай нам складе звіт про діяльність місцевих надприродних сил!

Андрійко не вірив своїм вухам.

— Ви справді хочете?

— Я не думаю, що знайду там залишки старопольського народного епосу, але… Ходімо, ходімо…

Вони рушили, по дорозі надіваючи сорочки на розпалені тіла.

— Тільки з нею нелегко! — попередив Андрійко. — Лаятись, то вона лається. Але як її спитати прямо, то зразу все валить на власного чоловіка.

— Типова страховка від надприродних сил! Дикуни не кажуть «ведмідь», а кажуть «він». Цікаво, цікаво! Ходім. У мене є свої методи, завдяки яким жінка перестає говорити про чоловіка і починає про чорта.

Слід визнати, що пан Бальбінський не перехвалював себе, коли говорив про вміння витягувати у людей визнання. За допомогою кількох слів і багатьох усмішок він зумів непомітно випитати в Агнешки все, що вона знала, — різні чутки, місцеві бабські плітки і, нарешті, її особисті спостереження.

На жаль, як і передбачав Бальбінський, слідів народного польського епосу він не знайшов. Взагалі тут було мало епічного, гола фабула, майже ніяких героїв. Були тільки дві речі: страх, що мов імла над болотом з незапам'ятних часів висів над цією місцевістю, і нещастя, які з покоління в покоління траплялись з людьми, підтверджуючи цей страх. І, звичайно, спроби з'ясувати собі і те, й друге. Несміливі, невмілі спроби, — видно, що робили їх люди з не дуже широким світоглядом.

Ось як — уже після певної літературної обробки — виглядали гожиялківські надприродні явища, бачені очима старої Агнешки Курдибової з Сярчої Лонки, гміна Вах, повіт Остроленка.

Над Снярдвами з давніх-давен тяжило прокляття Озеро нібито велике, а все-таки жодного великого міста над ним не було. Піш — повітове містечко — волів відповзти від Снярдв за кільканадцять кілометрів. Навіть Миколайки на всякий випадок влаштувалися осторонь.

На берегах озера є лише кілька сіл, і то дуже жалюгідних. Найбільше село, з найкращими дівчатами — Вейсуни — розташоване теж над бухточкою, а не на самому озері.

Навіть повітря тут погане. І волога імла тут стоїть довше, ніж десь в іншому місці. Звідси часті захворювання легенів. Багато й ревматиків. І земля навколо неврожайна, і луки кислі та грузькі, і навіть хорошого лісу поблизу нема, не те, що на Белдані чи Нідському озері.

Та й саме озеро, хоч воно й величезне, не хоче годувати людину. Риби в ньому небагато. Ходять тільки косяки жадібних і дурнуватих окунів, та в очеретах б'ється всяке рибне сміття, різні красноперки, йорші-ікроїди.

Постійним мешканцям дуже важко жити біля озера; а разом з тим воно приваблює до себе необережних зівак.

Це найбільше в Польщі озеро дуже важко оглянути. Навіть той, хто добереться до його берега — здебільшого такого, як у Гожиялках, — побачить тільки густі зарості очерету. Великий шлях по Мазурських озерах з Венгожева на Руцяне і Вяртель обминає Снярдви. Автомашиною теж не виїдеш на високі береги, з яких можна було б помилуватися озером.

І нетерплячий, пристрасний мандрівник, який хоче ознайомитися з Снярдвами, змушений їхати туди човном, байдаркою або парусником. А недобрій силі, яка держить під своєю владою всю цю місцевість, того тільки й треба.

Адже відомо, що на цих ста квадратних кілометрах води страшенно багато мілин і підводного каміння. Необережна людина, заїхавши на Снярдви, може відразу поламати своє судно.

Озеро дуже мілке. Під час бурі — а бурі тут бувають часто — по ньому гуляють високі, бурхливі і сердиті хвилі.

Приперта до стінки запитаннями Бальбінського, Агнешка уточнила свій погляд: вона не вважає, що нечиста сила — це і є озеро Снярдви.

Згодом Бальбінський розчаровано говорив Андрійкові:

— Бачиш, друже, я гадав, що стара безпосередньо ототожнює чорта з озером. Це був би дуже цікавий приклад обожнювання природи, якого тепер уже не зустрінеш у Європі. Щось подібне є в повір'ях даяків з північного Борнео і єгиптян найстарішої епохи, які вважали, що Ніл — не звичайна річка, а щось божественне. Розумієш, яка б це була сенсація для науки. Курпи і даяки, ха! Причому наша Курдибова була б ще цікавішою, бо вона вважала б, що Снярдви — зле божество, тобто чорт, тоді як в інших анімістів річки, моря, гори чи озера є добрими божествами. На жаль…

На жаль, Агнешка так не вважала… Снярдви — не чорт, а тільки його володіння і резиденція.

В цій резиденції були місця, більш позначені перебуванням Нечистого. Якщо в географічних уявленнях Агнешки Мазурські озера щодо надприродних явищ були взагалі набагато темніші від решти краю, якщо Снярдви з околицею теж вирізнялися на Мазурських озерах своїм темним колоритом, то Гожиялки, наприклад, були, напевно, одною з найтемніших точок Снярдв. І навіть у Гожиялках були своєрідні місцеві полюси страху.

— Ядро темряви! — прошепотів Андрійко. — Башта і амурчик!

Агнешка не заперечувала. Під натиском Бальбінського вона зробила навіть спробу з'ясувати саме цю ненормальність. Агнешка вважала, що цеглини падали зі стелі на молодики під час поганої погоди.

Це діялося тому, що колись гожиялківський кастелян, вирушаючи в грабіжницькі походи на курпів, замикав у цій башті свою кохану, але досить легковажну дружину. Як хазяїн надснярдівської землі, він часто мав справу з місцевими нечистими силами і на прощання доручав їм стерегти башту, як зіницю ока, погрожуючи, що саме своїми очима вони відповідатимуть, якщо не вбережуть.

Кастелянша, яку батьки силоміць віддали заміж, походила з Мишинця, або, як говорила Агнешка, з Мисянця. Там у неї був коханий, Радост, який працював у місцевій хімічній промисловості, тобто просто гнав смолу. Довідавшись, що кастеляна немає, він прибув до Гожиялок і зупинився біля малого озера, в пущі, недалеко від палацу.

Був саме молодик, ішов дощ, вітер завивав над Снярдвами, хвилі били об берег. Радост вирішив, що це чудова нагода, щоб викрасти кохану. І справді, йому пощастило перелізти через частокіл, обдурити собак, які від холодного дощу втратили нюх, і добратися до палацу. Найважливіше те, що злі духи, залишені на варті, теж заґавилися. Буря відвернула їх увагу, бо на Снярднах трапилась інша, дуже приємна для нечистих сил подія: велика барка, яка йшла з вантажем з Миколайок у Піш, наскочила на камінь; від удару лопнули клепки днища, хоч воно й було зроблене з найкращого момайнеького дуба, і судно почало тонути. На баржі було шість чоловік команди, і тому гожиялківські духи не могли відмовитись од насолоди дивитися, як стількох людей відразу чорти беруть.

Це видовище було, очевидно, захоплююче і тривало довго, бо Радост встиг вивести улюблену. Крізь дощ і вітер він побіг з нею до коней, що були прив'язані в пущі. Але, як уже відзначалося, погода була жахлива, навколо — темрява, а Радост погано знав місцевість, і він заблудився.

В пущі біля Гожиялок, як відомо, є два озера. Одне чисте і красиве, повне риби, з високими берегами і піщаним дном. Друге, мабуть за кілометр від нього, оточене болотом, що з року в рік усе далі наступає на озеро, затягуючи поверхню води товстим кожухом, на якому ростуть навіть сосонки, хоч під ними лежить бездонне озеро. Бездонне, бо там повно баговиння, мулу. Риби в ньому немає, водяться тільки величезні, завбільшки з людину, соми, які пожерли вже все, що могли, і підстерігають диких качок, гусей і навіть заблудлих лебедів.

Радост залишив коней біля першого, чистого озера. Прив'язав їх у молодому сосновому лісочку, а сам побіг у пущу, тягнучи за руку майже непритомну кастеляншу, звернув ліворуч і збився з дороги. Нічого не помічаючи, він біг далі. Сова заверещала над недобрим озером, а Радосту здалося, що це іржуть коні. Потім він помітив невисокі сосонки і побіг швидше, гадаючи, що це вже саме перелісок, де стоять коні.

Але то були старі криві сосонки, що росли на багнистому кожусі. Їм було вже по сто й більше років, але вони виросли покручені і приземкуваті, трохи вищі од людини. Нещасний Радост з розгону підбіг до них і до пояса провалився в багно. Кастелянша залишилась на березі і, побачивши, що діється, знепритомніла. А Радост поволі провалювався, його живцем поглинало сатанинське багно. Кастелянша опам'яталася надто пізно. З горя вона кинулася в озеро і, не вміючи плавати, втопилася.

А в цей самий час гожиялківський кастелян, розграбувавши тільки одне селище курпів, повернувся у Снярдви. Вдома він дізнався про все. Злі сили, яких він викликав, несміливо виправдовувалися. Кастелян страшенно розсердився, чародійною силою перетворив їх у людей — адже тільки люди на нашій землі здатні переносити нелюдські страждання — потім повідрубував їм голови і кинув біля башти, там, де вони мали стерегти.

Агнешка натхненно скінчила свою розповідь і глянула на своїх слухачів. Перехопивши чийсь погляд, вона швидко додала:

— А ідо все це правда — ідіть спитайте. Є озерця в лісі? Є! Як чисте називається? «Скарб». Бо біля нього було знайдено коней Радоста. Він був наш, курпівський, і як їхав у ці Гожиялки, то надів на себе все найкраще, а на коней — багату упряж, ще й соболеву шубу взяв, щоб кохана в дорозі не замерзла. Бо курпи жили колись багато, не те, що тепер! Ну, коли тих коней з речами знайшов тутешній бідняк, то він уже до кінця життя міг з печі не злазити і сало їсти. Звідси і «Скарб». А як нечисте озерце називається? «Радість». Це нібито останнє володіння Радоста.

Вона ще раз подивилася на слухачів.

— Така ця земля. Коли щось і називається «Радістю», так і то в пам'ять про чиєсь нещастя. Тепер ти, хлопче, розумієш, чому цеглини падають на молодику і в дощ?

Андрійко захоплено кивнув головою. Легенда про Радоста йому дуже сподобалася. Так цікаво пояснюючи балачки про цеглини і амурчиків, вона надавала їм поетичного блиску.

Хлопець пригадав фанеру. Але щось примусило його розпитувати далі:

— А що з цією баштою?

— Там найгірше, — сказала Агнешка. — Там ходять духи тих, кого вбив кастелян.

— Як це так? — вигукнув Бальбінський. — Спочатку духи, потім люди, потім знову духи. Щось воно не клеїться!

Агнешка дуже обурилась.

— Погане поганим і лишається. І людьми їх зробив для того, щоб умертвити. Так же завжди буває.

Андрійко загорівся нетерпінням: чи знає вона що-не-будь про цю фанеру? Чи справді щось в цьому криється?

— Так що з цією баштою? — повторив він.

— Ну, я ж кажу! Ходять, дивляться весь час, чи є кастелянша.

— Там, де вона жила?

— Авжеж! У найвищій кімнаті!

— І… і що вони роблять?

— Ну, заглядають! — втратила терпіння Агнешка. — Чи не втекла коханка Радоста.

— Через вікно?

— Авжеж! Там такий люк є в підлозі. От його піднімають і заглядають. Особливо на молодику, коли йде дощ. Скрипить тоді! Колись у цій кімнаті челядь жила, там більше місяця ніхто не витримував. Як настане молодик, одразу тікають будь-куди, хоч до корівника…

В Андрійка пересохло в горлі. Дивно суперечливим було те, що діялося в його душі. Агнешка знала! Фанера пересувалася, йому не привиділось. Але це було зовсім незрозуміло. І тому по тілу Андрійка пробігли мурашки, його охопив страх, бажання обірвати цю розмову, скасувати все, що було сказано; і навпаки — гарячкове, непереможне бажання розпитувати далі.

Але Бальбінський глянув на годинник і досить грубо вигукнув:

— Добре, добре! Про це ми вже чули. А крім палацу де ще є нечиста сила?

— А всюди! — Агнешка махнула рукою. — Така вже ця земля. Куди не глянь — усюди нещастя.

— Але палац найгірший?

— Де там! — гукнула вона ображено. — Якби я мала жити в палаці, то жодного поганого слова…

Агнешка запнулася. На цей раз випитати її думки було значно важче, подробиці були скупі й безбарвні.

Ці неохоче висловлені думки зводилися ось до чого.

Гожиялківські кастеляни, які жили тут сотні років, природно, знали багато таємниць, які так старанно оберігав сатана. Звичайно, ці таємниці переходили з покоління в покоління. Словом, у Гожиялках виникла своєрідна династія чорнокнижників. І цікаво те, що в цій династії хороші і погані люди з'являлись в певній послідовності. Син хорошого ставав негідником, його нащадок душею був схожий на свого діда. Ось, наприклад, один чорнокнижник. Коли в Миколайках люди почали мерти з голоду, тому що погано ловився лящ, він поїхав човном аж до Негоціна, а звідти на Тальтовісько. І, наче пастух гусей, пригнав такий великий косяк риби, що люди й забули про голод, за гроші від продажу риби побудували навіть міст через озеро.

А його син був зовсім інший. Коли процесія з костьолу йшла через лід, благаючи божу матір про кращі улови окуня, він од злості зробив так, що лід розтав і десять чоловік утопилося, в тому числі миколайківський бургомістр.

І передостанній з гожиялківських поміщиків був порядною людиною. Зате в його сина зібралося стільки злості до людей, як бувало колись у найгірших його предків, його звали, як відомо, Гельмут Хаузгофер. Природжені чарівницькі нахили він поглибив завдяки наполегливому навчанню і, повернувшись до Гожиялок, прославився своїм поганим оком і злим серцем. Якщо бувало зненавидить когось, то досить йому глянути, і той уже не вилазить з нещастя.

Він не любив людей взагалі, а особливо дітей. Найбільше ненавидів місцевих мазурів і їх найближчих сусідів — курпів. Щоб вони не плуталися близько, поміщик відгородив дротом шматок пущі і зробив електричні дзвінки — якщо хтось зачепить за дріт, — він уже знає і посилає йому свої прокляття. Навіть польська мова викликала у нього поганий настрій, і тому слуг він брав десь із-за Берліна і навіть влітку нікому з тутешніх роботи не давав.

При ньому Гожиялки стали справжньою ворожбитською державою. Що тут діялося — ніхто не знає. Відомо тільки, що Гельмут перевершив у чародійній силі і свого батька, і діда, і прадідів.

Відомо також, що за його часів нечиста сила по-новому розмістилася на території Гожиялок і взагалі Снярдв. Протягом кількох попередніх століть, як уже зазначалося, головними центрами цієї сили були башта і маврітанський портик, а тепер вони перемістилися…

— Сюди! — крикнула Агнешка, драматичним жестом вказуючи на свою хату. — І сюди! — вона виглянула з вікна, рукою махнула на огороджений шматок лісу, новий барак, на лялькові будиночки, розкидані поміж молодими соснами.

Саме тут Гельмут зосередив усе те погане, чим він керував. Тут довго просиджував поміщик, сюди скликав своїх слуг з того світу. І коли, нарешті, Гельмут змушений був тікати звідси, він прокляв назавжди гожиялківську землю і особливо цей закуток.

— Може, скажете, неправда? — гукнула Агнешка агресивно. — То чому ж усе, що ми тут починали, оберталося проти нас? Коли ми їхали сюди, Мацєй був уже старий, але ще міг якось господарювати. А тут він став зовсім непридатним. Корови де подохли? Навіть м'ясо — покладеш його тут — за три години зіпсується. А кури, ви ж самі бачили…

Пан Бальбінський підморгнув Андрійкові, потім спитав, коли почали дохнути корови, що діється з курами. Андрійкові вже набридло, і він крадькома позіхнув. Агиешка відповідала неохоче.

Нарешті Бальбінський підвівся.

— Ну, добре, спасибі вам. Усе це дуже цікаво, дуже!

— Е! — махнула рукою Агнешка. — Хіба я вас не знаю? Це тільки, щоб мене заговорити, дякуєте. А насправді думаєте, що баба на старості здуріла. Правда ж?

— Ні, ні! — Бальбінський стукнув себе в груди. — Слово честі, я зовсім так не думав. Ви розповіли дуже цікаві речі. І дуже корисні. Ви навіть самі не знаєте, які корисні!

Агнешка махнула рукою, одвернулася.

Андрійко теж подякував. Щоб якось відрізнитися від Бальбінського, він промурмотів, що тепер чудово знає, як розташована нечиста сила в Гожиялках, отже вона не зробить йому ніякої кривди.

Агнешка сердито одвернулась.

— Де там! — крикнула вона. — Я вам і десятої частини не розповіла з того, що тут діється. Ти думаєш, у палаці і тут — це все? А острів? Чому його Чортовим звуть? А озеро Радоста? А лісова сторожка?..

Раптом вона затнулася. У Бальбінського вже давно зникла з обличчя ввічлива посмішка. Він проковтнув слину і спитав:

— Яка сторожка?

— Ну, ця сама. «Радість» зветься. Біля озерця.

— Ну, так що там діється?

Агнешка спідлоба глянула на нього. Потім обернулась до Андрійка і майже пошепки промовила:

— Я кажу тобі. Він тільки так, біс його знає навіщо. А ти насправді. Так я скажу тобі одне: не ходи туди. Хай на ланцюгу тебе тягнуть — не йди!

Коли вони вийшли, вже вечоріло. Спека спала, вщухло дзижчання бджіл над липами, людські тіні стали довшими, далеко під Івішками ревли недоєні корови.

Було тихо, спокійно, ніщо не нагадувало того, що вони почули. Як же повірити, що це земля нещастя, страху, коли бачиш перед собою сонце, стільки зелені, рожевих і білих квітів біля палацу, коли навколо така чудова надвечірня тиша, коли на щоках відчуваєш холоднуватий і чистий подих великого озера!

Бальбінський відчував те саме, але він швидше, ніж Андрійко, висловив свої почуття словами:

— Оце і є неприємна річ: на схилі віку людина свою власну неміч перекладає на все навколишнє. Сама вона вже не може втішатися цим величезним, чудовим світом і тому дошукується в ньому різних вад і всюди бачить нещастя або страх…

Андрійко енергійно кивнув головою. Але за мить пригадав шматок фанери, і тінь сумніву затьмарила його по-дитячому ясне обличчя. Бальбінський відразу це помітив.

— Ну. яка казка переконала тебе? Андрійко захищався недовго.

— З цією баштою… — промурмотів він, припертий до стіни. Хлопець не хотів розповідати про фанеру і викручувався, як міг: — Тут усі так говорять…

— Брехня! — вигукнув Бальбінський майже гнівно. — Не знаю як шо, але саме це — абсолютна брехня. Коли сталася історія з Радостом? Ну, десять років тому? Двадцять?

— Де там! — крикнув Андрійко. — Раніше!

— Сто років?

— Ще раніше!

— Двісті, триста, чотириста?

— Напевно…

— От бачиш. А цей палац було збудовано значно пізніше. Там є дата, викладена з білої цегли: «1898». Ну, і де ж твої башти з чортами та кастеляншами?

Бальбінський ще кілька хвилин піддавав нищівній, як сам казав, раціоналістичній критиці щойно почуті розповіді. Він знайшов у них стільки типових для народної фантазії рис! Наприклад, нахил доповнювати романтичну фабулу, пояснювати прадавні географічні назви, первісна етимологія яких невідома. Нахил ідеалізувати власні околиці, власне плем'я. Легенда про Радоста була, звичайно, не мазурською, а курпівською.

— Це навіть чарівно, — признався етнограф. — Ти помітив, як високо оцінювала ця баба курпівський життєвий рівень кілька сот років тому? Ми ж знаємо, що тоді це були напівдикі племена, які жили в заболоченому лісі і голодували.

Андрійко допитувався про інші нитки з розповідей Агнешки. В одних Бальбінський бачив відгомін боротьби міст, які в той час тільки народжувалися, з всевладдям земельних феодалів, у інших — батрацький фольклор, розповіді сезонних робітників, які по-своєму пояснювали той чи інший незрозумілий для них прояв тутешньої матеріальної культури.

— Ну, а з цими коровами? — спитав, нарешті, Андрійко.

Бальбінський хвилину мовчав, а потім махнув рукою.

— Це дуже вигідно, — власне недбальство і погану роботу звалити на сатану. Я думаю, що саме тому в епоху середньовіччя чорт мав таку велику силу. Щоб уникнути кари, люди скаржилися на сатану.

І це здалося Андрійкові переконливим. Він спитав ще тільки про дві речі.

— Чортів острів? — повторив Бальбінський. — Ну, це досить проста справа. У вісімнадцятому віці на озері з'явилися пірати. Проти них на острові було побудовано якийсь редут. Потім команда звідти пішла собі. Ну, а будівлі, покинуті людьми, як відомо, надто швидко стають лігвом чорта. Зрештою, може, це було ще раніше. Можливо, за поганських часів там був храм, а після прийняття християнства його оголосили місцем нечистих сил…

— Ви були на цьому острові?

— Був.

— Ну і… — очі в Андрійка заблищали.

— Нічого цікавого. Завжди повно екскурсантів. Усе витоптано, запаскуджено.

— А руїни?

— Щось є, якісь вали, ями. Ну що ж, хлопче, бувай здоров! Мені треба підготуватись до ловлі раків.

— Вибачте…

— Ну?

— А з цією сторожкою?

Нетерпіння скувало обличчя Бальбінського. Він махнув рукою.

— Якась нісенітниця. Ну, бувай!

Позбувшись страхів, Андрійко повечеряв і, не сказавши й слова товаришам, рушив у кімнату в башті; пробіг сіни, злетів наверх і зовсім спокійно глянув на фанеру. Безтурботно посвистуючи, щоб хоч так показати, як він ставиться до позиції хлопців, Андрійко прийшов на збірний пункт о десятій годині.

За півгодини зібралися пірати, хлопці, пан Бальбінський… Потім прибігла задихана Люцина і попередила, що Сикуси ось-ось прийдуть…

Усі чекали, стоячи біля паркана. Тим часом настала справжня ніч. Місяць ще не вийшов з лісів над Снярдвами, тому обличчя у всіх були плоскі і темні, освітлені лише червонуватим вогником цигарок. Пірати трималися трохи осторонь, жінка-капітан і Еліана-Заячий ніс тихенько сміялася невідомо з чого. Люцина не підходила до них, вона зупинилась біля Андрійка, мов нічого й не сталося, поклала йому руку на плече, навіть щось сказала.

Андрійко недочув. Він був приголомшений безміром жіночої жорстокості. Хлопцеві хотілося різко шарпнути плечем, щоб позбутися цієї пекучої долоні, але за хвилину, коли йому здалося, що Люцина забирає руку, він сам мимоволі наблизився до дівчини, перелякавшись, що це тепло зникне з його плеча.

І він почав говорити. Невідомо як, але після перших незначних фраз Андрійко заговорив про тутешні ненормальності. Коли він схвильовано розповідав історію Радоста, пірати і навіть трійка зрадливих друзів поволі наблизились, наче їх притягнули на повідку.

Вперше в житті маючи такий літературний успіх, Андрійко втратив міру і пустився в предовгі міркування щодо снярдівських страхів. У вечірній темряві він забув про раціоналістичну критику пана Бальбінського і мав на увазі тільки викликати жах у слухачів. Коли після опису палацових чудес він хотів розповісти про садибу Курдибів, пан Бальбінський досить безцеремонно перебив його:

— Може, хто-небудь піде по них? Уже скоро світатиме!

Всі розсміялися. Андрійко знову почав своє:

— Отже, товариші, там є огорожа, а за нею — якісь маленькі будиночки…

— Ні, серйозно! — знову перебив Бальбінський. — Хто добровільно?

І водночас Андрійко відчув, як чиясь сильна рука бере його за плече і багатозначно стискує.

Не розуміючи, але підкорившись цьому наказові, хлопець замовк. Куцик побіг до палацу. А Люцина ввічливо запитала, що ж далі.

— Е, це дурниці! — почав викручуватись Андрійко, сам не розуміючи, чому йому забороняють про це говорити. — Найгірші страхи не в палаці, і не в Курдибів. Найгірше саме там, куди ми йдемо. Бо там два озера. В одному раки, а в другому страхи…

— Ха, ха, ха! — засміялась Еліана-Заячий ніс.

— Найголовніше, щоб не заблудитися, як Радост. Бо біля того другого озера трясовина і взагалі… Тутешнє ядро темряви…

— Не може бути! — патетично крикнув пірат Джакі. — І що це за ядро?

— А там є така сторожка… — почав Андрійко.

— Ну, що з цими господарями? — знову перебив його Бальбінський і ледве чутно, але гнівно прошепотів: — Годі!

Андрійко замовк. На щастя, з-за рогу блиснули три ліхтарики і почувся солодкий голосок прекрасної Неллі. Після п'ятнадцятихвилинної розповіді про страхи настало п'ять хвилин дуже світських: пані Сикусова провела церемоніал знайомства з піратськими дамами.

Власне кажучи, це була своєрідна боротьба. Ніби ненароком зачепивши своїх противниць яскраво-білим снопом ліхтарикового світла, красуня з кінським обличчям на протязі цих кількох секунд оглянула їх. Прекрасна Неллі прийшла в бездоганно випрасуваних штанях. А жінка-капітан одяглась у найбрудніші свої штани з великою латкою на заді. Блузочка прекрасної Неллі була сліпучо-білою, привабливо підкреслюючи те, що у жінки в цьому місці повинно бути випуклим. А піратки наділи брудні светри і якісь куртки. Правда, тут вони виглядали досить могутньо, але без якихось особливих випуклостей. Красуня з кінським обличчям зробила собі зачіску «кінський хвіст». Піратки просто розпустили волосся і навіть не схотіли його перев'язати.

І — яке диво! — оглянувши ці головні елементи, прекрасна Неллі зовсім не відчула себе переможцем. Тоді вона зробила спробу знайти порятунок в елегантних жестах: без будь-якої потреби почала поправляти величезну сережку, що звисала з її вуха. Це повинно було звернути увагу на незрівнянну красу її пальців, суглобів, манікюр і взагалі… Потім вона звернулася до чоловіка, тоненько вигукнувши:

— Казіку, коханий, посвіти, будь ласка, ліхтариком отут. Дякую, любий…

І, з викликом поглядаючи на жінку-сатану, почала поправляти пряжку черевичка. Завдяки цьому всі могли оглянути п'ять кривавих краплин лаку на нігтях ноги.

Жінка-капітан, не гаючи й хвилини, знайшла відповідь.

— Джакі, — гукнула вона, — почухай мені спину! В цих Гожиялках бліх, як у старій нічліжці.

Ця боротьба допомогла Андрійкові без перешкоди припинити фантастичні розповіді, як цього вимагав від нього Бальбінський.

Хлопець не розумів, чого той хотів. Він тільки жалкував, що так швидко перестав бути в центрі уваги. Коли виявилося, що в кімнаті хлопців лишився ще один ліхтарик, Андрійко одразу виявив згоду принести його.

Свиснувши Суламіф, що крутилася біля прекрасної Неллі, він побіг до палацу і бігом злетів на сходи. Суламіф дріботіла позаду. Вже в башті Андрійко помітив крізь віконце криваво-червоний диск місяця, що тільки-но випливав із-за далекого лісу. Якусь мить він дивився на місяць. У цьому було щось непереборно привабливе.

Нарешті Андрійко схопив ліхтарик і кинувся сходами вниз. Але тут панувала така темрява, що він одразу сповільнив ходу. Ліхтарик був надто слабкий; обмацуючи блідим червонуватим світлом завороти сходів, Андрійко йшов униз.

Раптом хлопець завмер. Що затримало його? Може, гострий слух вловив ледве чутний шурхіт? Чи зір помітив у темряві, ледве освітленій згасаючим ліхтариком, якийсь блиск? Чи, може, в чутливі щоки вдарила різка хвиля повітря і хлопець підсвідомо затримав уже занесену вперед ногу?

Все це сталося за якусь частину секунди. Щось важке пролетіло в темряві біля самісінького Андрійка і, глухо стукнувши, розсипалось по кам'яному паркету.

Андрійко скам'янів. Кілька секунд він нічого не чув, не бачив, не відчував. Стояв на місці, не в силі ступити й кроку вперед. Потім десь поблизу почувся приглушений стогін, а десь далі — сміх жінок. Через відчинений мавританський портик Андрійко помітив світло ліхтариків. В чорній безодні над головою щось наче ворухнулось, зашепотіло чи принаймні посипалось, як пісок з розірваного мішка.

— Це ж цеглина! — промайнула думка. — З амурчика!

Нелегка думка. Пан Бальбінський казав, що ніяких духів немає. Палац збудовано недавно. І навіть не тут стерегли легковажну кастеляншу…

Минула добра хвилина, поки Андрійко усвідомив, що цеглини падали на голову незалежно від якихось легенд, а просто тому, що немає коштів на ремонт.

Протягом цієї хвилини він почув ще кілька звуків. На подвір'ї хтось гукнув: «Андрійку!» Хтось інший відповів: «Він дожене». Третій покликав: «Суламіф!».

Трошки згодом, коли ця справа стане для нього надзвичайно важливою, Андрійко пригадає, що собаку кликала прекрасна Неллі. Першою гукнула Люцина. Другим був пан Бальбінський.

Незабаром пролунали інші голоси, веселі, гомінкі. Вони так перемішалися, що й розрізнити не можна було.

А над головою Андрійка в бездонній темряві знову щось заворушилося. Зціпивши зуби від страху, Андрійко стрибає вперед, добігає до дверей. Тільки тут, відчуваючи за плечима чисту відкриту ніч, він одважується і ліхтариком, як револьвером, прицілюється вгору.

Бліде рудувате світло ледве доходить до п'ятиметрової висоти склепіння. Два амурчики грають собі в півтемряві. Третій — той, що без голови — сьогодні більш покалічений, ніж звичайно. Чорна яма тепер зжерла його шию і праве плече.

Андрійко вдивляється в цю чорноту, але нічого не бачить. Тільки шум, наче хтось дуже поспішає вибратися звідси.

Нова думка: «А чи всі там на місці? Якщо ні…» Андрійко вискакує з палацу і відразу зупиняється.

Перед ним, притиснувшись до землі, поклавши морду між лапами, лежить і скиглить Суламіф. Як і тоді, в першу ніч, біля куща…

— Суламіф! — кличе він тихо. Потім хапає собаку за шию і підіймає. Тільки побачивши його очі, Суламіф починає перебирати лапами і скиглить звичайно, як від болю.

Хлопець пускає її, біжить наздоганяти гурт. Суламіф чалапає за ним і вже не скавчить.

На збірному пункті нікого немає. Тільки на шляху біля Курдибів миготять ліхтарики. За кілька хвилин Андрійко наздоганяє того, хто йшов позаду.

Це Бальбінський. Він обертається здивований.

— Де ти запропастився? Ми не могли тебе дочекатись.

— Скажіть, будь ласка, — шепоче Андрійко. — Всі тут?

— Про що ти говориш? Не розумію. Що з тобою? Щось трапилось?

Андрійко хоче розповісти, але в цю мить попереду почулися вигуки, засвітились ліхтарики, і поміж молодими соснами, обома руками затуляючи собі очі, з'явився пірат Джакі.

— Де ти швендяєш? — кричить на нього жінка-капітан. — Два наряди поза чергою!

— Що з тобою? — повторює, втрачаючи терпіння, Бальбінський. Андрійко пильно дивиться на Джакі.

— Ну й блазень! — не перестає Маргарита. — Вимазався, як немовля. Пилюка, штукатурка, павутиння!

Вона плеще його по плечах, але Джакі нетерпляче відштовхує її.

— Годі! — сердито бурчить він і прямує вперед.

Через цю загадкову подію похід для Андрійка втратив свою чарівність. Але незабаром сталося інше, що на якийсь час трохи відсунуло хаотичні міркування і побоювання.

Усі йшли витягнутою колоною. Вже тут на марші рибалки почали об'єднуватись в окремі групи. Виявилося, що під час ловлі раків треба світити ліхтариком у воду; а рукою брати намічену здобич і обережно класти в мішок. Але не в усіх були мішки й ліхтарики. Коли в голові походу почали вигукувати: «У кого є мішок?», «У кого є ліхтарик?», Людина покликала Андрійка.

— З вашого дозволу, — звернулася вона до Балтійського, — я заберу у вас свого кавалера!

Вони втрьох пішли вперед. Продовжувати розмову було неможливо.

Першою йшла прекрасна Неллі, оточена четвіркою чоловіків; потім Еліана з своїм рульовим, за нею сердита Маргарита з мовчазним Здісем.

Доріжка незабаром стала вужча, і далі пішли одне за одним. Сосни напирали з усіх боків, з'явився ялівець. Нарешті дерева розступились, і внизу блиснула золота брила місяця.

Авангард зупинився, і всі зібралися до гурту. П'ятдесятиметровий схил поступово спадав до невеликого озера. Воно було трохи витягнуте, з високими берегами, оточене з усіх боків прямими стрункими соснами. В місячному світлі озеро здавалося ляльковим.

Хвилину тривало мовчання, потім почулися вигуки захоплення. Лише за кілька хвилин мандрівники згадали про мету своєї подорожі. Поволі одне за одним почали спускатися вниз. Тільки там захоплення щезло. Зрозумівши, що треба лізти у воду, прекрасна Неллі зчинила тривогу і вийшла з гри. Звичайно, кавалери одразу покинули її. Біля неї лишилися тільки чоловік, пан Бальбінський і Суламіф. Інші почали залазити в воду. Групи, які створилися на марші, незабаром розпалися. Півдюжини ліхтариків занурили леза свого світла в прозору воду.

Андрійко з Люциною рушили останніми. Хлопець залишив на березі одяг та черевики і в трусиках зайшов у воду. Люцина взяла мішечок і пішла за Андрійком.

Вода спочатку здалася холодною, а потім — майже теплою. По коліна в воді вони поволі йшли вперед, схилившись і вдивляючись у дно, вирване з ночі скупим світлом ліхтарика.

Вечірня тиша вмить розлетілася. То тут, то там чулися крики, вигуки.

— Тримай, тримай! — кричав Куцик.

— Людоньки, який страшний, — стогнала Еліана-Заячий Ніс.

— Обережно, бо схопить тебе! — гукав піратський рульовий. — Тихше, тихше, обережно…

Андрійкові з Люциною довелося йти за іншими ловцями, які все вже сполошили. Тому перші п'ять хвилин були зовсім безплідні. Ліхтарик бігав справа наліво, але на дні не було нічого, крім мулу, рідких кущиків водоростей і гострих мушлів.

— Оголошується змагання! — кричала з берега Неллі. — Хто піймає найбільше, тому нагорода!

— Десятий! — повідомив Куцик.

— Є! Є! — гукнула Еліана далеко ліворуч.

Чорні думки оволоділи Андрійком. Після історії з цеглиною тепер ця невдача з раками. Може, він їх просто не помічає? Він бачив варених раків, знає їх з книжок, а живими ніколи не бачив. Може, вони зарилися в цей проклятий мул?

Нарешті Люцина зупинилась.

— Знаєш, Андрійку, ми тут з цією ватагою нічого не зловимо. Ходімо, обійдемо їх берегом.

— Праворуч… — промурмотів він, бо з лівого боку він почув голос Маргарити.

— Можна й праворуч. Ходімо.

Вони вилізли, забрали одяг і ледве помітно стежкою пішли вперед. Місяць стояв уже високо. Якісь колючі рослини чіплялись до голих ніг. Довелося надіти черевики, бо на землі було багато шишок.

Швидко обійшли Куцика, який полював з самого краю. Незабаром м'який виступ лісу відокремив їх від гурту. Тут було зовсім спокійно і тихо.

Вони поволі пробирались крізь кущі до води. Нарешті Андрійко зупинився і мало не крикнув: біля самого берега глибина досягала півметра. Кущі звисали над вологим каскадом листя. З кожним кроком у воді піднімалися справжні фонтани мулу, який незабаром зовсім закрив дно. Довелося просуватися обережно й поволі, мов по розбитому склу.

Ступивши три кроки, Андрійко помітив біля купки водоростей якийсь зеленуватий циліндричний і розчепірений предмет. Здивований, він обернувся до Люцини.

— Нарешті! — прошепотіла дівчина.

— Як його брати? — спитав Андрійко тихо.

— А ти не знаєш?

— Ні. Я ніколи їх не ловив.

— Я теж. Ніколи.

— А я думав, що ви…

— А я думала, що ти…

Це довір'я підбадьорило Андрійка. Він обережно підійшов на півметра до членистоногого, який заховався під кущем очерету. Тримаючи ліхтарик у лівій руці, хлопець правою націлився на гостру голову рака, щоб одрізати йому відхід. Потім з блискавичною швидкістю занурив праву руку.

Хвилина страху: чи не схоплять огидні кліщі його пальців. І ось у руці щось тверде. Пальці стулилися. Андрійко витяг здобич.

Але це був тільки мул і шматок скам'янілого очерету. Хитра тварина саме в ту мить, коли Андрійко простягнув руку, швидко, мов стріла, стрибнула на метр у другий бік. Адже відомо, що рак лізе назад. І Андрійко, повний розпачу, глянув на Люцину. Дівчина була великодушною.

— Туди! — вона показала рукою вперед. — Він туди втік. Тільки обережно!

Справді, сполоханий рак утік недалеко і причаївся біля сусідньої купки очерету.

— Чекай! — сказала Люцина. — Тепер я спробую.

Вона тихо підійшла і поволі почала опускати руку. Андрійко хотів крикнути: «Швидше, бо втече!» Але рак нерухомо сидів біля очерету. Можна було б подумати, що він спить, коли б не довгі щупальця, які поволі рухалися, обмацуючи незвичайно освітлену воду.

Люцина націлилась, і раптом її рука опустилася на дно, зімкнулася в кулак. — Метушня. Мул. Люцина випростується. В її тонких білих, майже прозорих пальцях б'ється чорно-зеленкувате страхіття в шершавому панцирі. Великі клешні, мов клапани якоїсь машини, висовуються вперед і розмикаються, відходять назад і змикаються. І плоский хвіст раз у раз б'є об тулуб.

Ця потвора здається Андрійкові справжнім чудом. Тремтячи від страху, щоб рак не випав у воду, він підставляє мішок.

— Ну, це початок! — каже Люцина. — Ходімо!

Вони йдуть поволі. Очерету стає більше. Тепер Люцина стискує плече Андрійка, показуючи праворуч, під берег.

Цей рак червонуватий і менший. Андрійко старанно повторює повчання Людини: діє спокійно, але швидко.

— О! — кричить він і витягує рака з води. Люцина підставляє мішок.

Далеко за лісовим півостровом лунають вигуки. Але тепер Андрійко не чує їх.

Берег перед ними стає рівніший, кущі відступають назад. З води стирчить уже не очерет, а невисока трава. Знову щось повзе по дну. Рак! В Андрійка завмирає серце. Великий, такий, як той, що спіймала, Люцина. Рак стрибає, але в цю мить його хапає Андрійко. Хапає і, скрикнувши, одразу висмикує руку з води. Йому дуже боляче. Рак учепився за великий палець, намагається стиснути ще й другою парою клешнів. Люцина швидко підставляє мішок, але пізно: рак відмовляється від помсти, важко падає в воду і, мов камінь, зникає в глибині.

Ця невдача тільки розпалює Андрійка.

Тепер він зрозумів, що таке азарт золотошукачів. Це стан, у якому людина може забути про все на світі — про голод, втому, холод, смертельну небезпеку.

— Ліворуч, — каже Люцина.

Але сам він бачить праворуч, майже під берегом, великого червонуватого рака. Не встиг вирішити, якого хапати, коли попереду виповзає третій.

Вони ловлять їх по черзі. Навчилися нехитрої справи — обережно підкрадатися, швидко хапати за панцир між клешнями і хвостом. Щохвилини у мішок падає чергова здобич, і чути, як там шарудять панцири.

Вони лічили до десяти, потім перестали. З кожним кроком раків стає більше. На дрібних ловці вже не звертають уваги. Вони йдуть уперед, пробігаючи очима по кущиках трави на дні. У них правило: хто побачить, той ловить.

І раптом обоє зупинилися, мов укопані: перед ними на невеличкій Відкритій підводній галявині поволі клубочилося щось дуже велике. Андрійко навіть ступив півкроку назад. Першим його почуттям було здивування і переляк.

Десятки раків густо. обліпили щось на дні, на глибині якихось тридцяти сантиметрів. Раки були різних відтінків: червонуваті, чорнуваті, зеленувато-голубі.

Їх зібралося тут стільки, що» ловці не знають, якого раніше хапати. Далеко за півостровом кричить Еліана:

— Є, є! Вже дванадцятий!

Андрійко дивиться на Люцину з спокійною гордістю. Біля їх ніг уже не зернята, а ціла глиба цього озерного золота!

— Добре, — каже Люцина. — Починаємо. Тільки тихо, без паніки!

Яка дивовижна була ця ловля! З клубка раків вони швидко брали одного за одним. Почали від крайніх, які вже розлазились. Потім узялися за верхній шар.

Знявши кілька штук, Андрійко помітив, що насподі раки були значно більші. Дужчі екземпляри розштовхували дріб'язок. В якусь мить з-під клубка клешень, лап і хвостів промайнув великий тулуб. Може, це зовсім інший вид? Може, це прісноводний омар?

Напевно, це був патріарх племені раків. Андрійко вперся ногами в дно. Десь далеко хтось гукав, щоб усі поверталися. Андрійко нахилився, руку занурив у воду. Червонувате світло ліхтарика тьмяно освітлювало брудне сіро-коричньове дно. Рак-патріарх сидів нерухомо. Він так захопився чимось, що не помітив, як увесь рачачий мітинг потрапив у мішок.

На самому дні, біля великого рака, лежала дохла жаба. Це заради неї зібралося тут стільки раків.

Андрійко, нарешті, наважився. Він швидко занурює руку, хапає, випростовується. Величезний рак настільки приголомшений, що навіть не рухається в його руці. Довжина рака разом з клешнями — сантиметрів двадцять п'ять. Усі інші поряд з ним — це дріб'язок.

Тільки опинившись у мішку, патріарх починає протестувати. Мішок повний.

— Хоч би не втік! — турбується Андрійко.

— Я покличу Неллі. В неї є запасний мішок. — Люцина замовкає. Покличеш Неллі, а прийде вся компанія, буде галас, тіснота, вони сполохають раків. — Знаєш… сама піду, віднесу цей мішок і повернусь. А ти погуляй, подивись. Може, ще знайдеш таке зборище. Не боятимешся?.. Ну, ну, пробач…

Андрійко виліз на берег, але зразу ж переконався, що в воді тепліше. Він знову зайшов у воду. Біля дохлої жаби вже зібралося багато дрібних раків. Хлопець презирливо подивився на цей набрід. Абищо вже не могло його задовольнити.

Місяць досяг зеніту. Він уже не був повний і світив не так яскраво, як кілька днів тому, коли хлопці завітали до Гожиялок, тіні були затуманені і здавалися більшими.

І взагалі в повітрі відчувалось щось таке, од чого в Андрійка раптом зовсім пропав мисливський азарт і пригадалися справи, про які він зовсім забув. Хлопець навіть пожалкував, що не пішов з Люциною.

— Агей! — долинув до нього далекий голос прекрасної Неллі. — Годі вже! Додому! Додому!

З різних боків посипалися крикливі відповіді.

— Люцино! — гукнула красуня з кінським обличчям. — Де ви ділися?

— Ну, ну! Не кричи! — відповіла Люцина.

Цієї ночі акустика була така, що Андрійко почув Люцину, хоч вона говорила звичайним тоном. Напевно, дівчина вже підійшла до решти компанії.

Ловці раків вилазили з озера. Хлюпотіла вода. Здіслав жартома зачепив Войтека. Чутно було, як вони ганялися один за одним. Потім почулося воркування Еліани і піратського рульового.

Андрійко подумав: ну, чи згадають вони про нього? Чи повернеться за ним Люцина? Чи хоч покличе його?

Він чув, як галасували учасники походу. Еліана заверещала — вона саме переодягалась, а в цей час хтось спрямував на неї промінь ліхтарика. Прекрасна Неллі примушує Бальбінського підрахувати здобич. А жінка-капітан скаржиться на свого товариша, який знову десь заподівся.

Андрійко не відразу зрозумів, що це означає. Бо одночасно до нього долинув голос Люцини. Дівчина кликала, щоб він уже йшов. Разом з нею гукнула і красуня з кінським обличчям:

— Виграли, виграли! Люцина!

Хвиля якогось незнайомого досі почуття сповнила хлопцеві груди.

Це, мабуть, перша перемога в його житті. Андрійко поволі рушив, жадібно прислухаючись, як хто реагуватиме на цей надзвичайний факт.

— Такий, малий, а дивіться! — дивувалась Еліана.

— Бо вони чесно ловили, а інші пари… — жартував Бальбінський.

— Джакі, Джакі! Де ти? — репетувала жінка-капітан. — Зараз же йди сюди!

— Андрійку! — знову гукнула Люцина.

— Ну, ходімо! — вигукнула прекрасна Неллі.

— Почекаємо Андрійка…

— Дурниці, дожене. Завжди десь марудиться цей твій Андрійко. Ходімо!

Андрійко прискорив ходу. Він уже хотів крикнути, щоб вони не турбувались, але три вигуки зупинили його.

— Джакі! Ну почекай же! — гриміла жінка-капітан.

— Ідіть, ідіть! — сказала Люцина. — Я піду до нього, бо він сам заблудиться.

І тоді, нарешті, почувся третій голос, значно ближче до Андрійка.

— Дурниці, Люцино! Ідіть собі, я тут, я візьму його з собою. А ти, Маргарито, не вередуй.

У Андрійка мурашки пробігли по тілу, наче сніжний подув спав раптом на озеро. В такі моменти мозок починає працювати з блискавичною швидкістю, і події неясні, здавалося б, незв'язані між собою, випадкові, вишиковуються в один ряд і набувають певного змісту. 1 від цього страшенно погано стає на душі.

Джакі напоїв їх у Мамайнах, а потім вислідив тут, хоч не знав, що вони їдуть в Гожиялки. А потім ця цеглина. Кого тоді не було серед товариства? Хто їх наздоганяв? Хто був вимазаний штукатуркою і павутиною? І хто тепер навмисне залишився на самоті з Андрійком?

Цих асоціацій було так багато, що про інше Андрійко не встиг і подумати, йому, наприклад, і на думку не спало крикнути, щоб почекали на нього. Хлопець тільки подумав, що нізащо в світі не хоче лишатися сам на сам з Джакі хоч на п'ять хвилин.

І, коли долинули крики, які свідчили, що товариство рушило додому, а ближче, метрів за сто, хлопець почув тихе: «Андрійку!» — він не вагався ні хвилини: повернувся назад і, намагаючись не порушувати нічної тиші, помчав лісом.

Цей біг був нестерпний з багатьох причин. Гілки боляче стьобали Андрійка по обличчю. Стежка, якою він біг, ставала все вужчою. На кожному кроці тріщали сухі гілки, шелестіли кущі.

Нарешті Андрійко зупинився. Він так захекався, що перші секунди чув тільки власний подих. Сміх товариства сюди ледве доходив. Проте набагато ближче він почув приглушений голос Джакі.

І знову Андрійко кинувся тікати. Тут місцевість була нерівна. Щохвилини йому доводилося дряпатись на круті, слизькі від хвої схили горбочків. Оглянувшись і не побачивши озера, Андрійко зупинився і вирішив уже не тільки послухати, але й подумати. Тепер голоси ловців розтанули в далечині. Настала справжня ніч. Навколо тиша. Переслідувач замовк. На якусь мить Андрійко відчув полегшення: він обдурив Джакі. Тільки пізніше він зрозумів, що в цьому була його помилка. Бо й справді, що могла означати поведінка пірата? Він двічі гукав Андрійка, але стиха, і на випадок чого міг сказати, що не знайшов хлопця. А чому потім він замовк? Значить, пірат зрозумів, чого тікає Андрійко. Знає, що Андрійко попереджений, орієнтується в ситуації. Тому Джакі переслідуватиме тепер не відкрито, а крадькома.

Коли ці висновки промайнули в свідомості Андрійка, йому стало важко переносити навколишню тишу. Ці півхвилини він гарячково думав: «Кричати, кликати, щоб рятували». Ні, вже надто пізно. Це тільки наведе переслідувача на його слід.

Хвилин десять хлопець стояв, притиснувшись до сосни, щоб його не видно було серед чорних стовбурів дерев нічного лісу. Він уважно дивився туди, звідки щойно прийшов. Місяць поволі котився вгорі. На освітлену землю падали тіні дерев.

Відчуваючи щокою шершаву кору сосни, Андрійко стояв ще дуже довго. Було зовсім тихо. Хотілося спати. В голові промайнула думка: не стояти ж тут усю ніч. Треба шукати Гожиялки. Де вони? З якого боку?

Він пригадав, що спочатку вони йшли приблизно на схід. Колись він вичитав, що напрямок на північ можна визначити по кількості лишайників на корі дерев. Андрійко оглянув сосну, до якої тулився, але нічого не знайшов. У корі скрізь були тріщини, і в кожній тріщині стирчали купки лишайників. Потім хлопець глянув на небо. Довго шукав Велику Ведмедицю, а коли нарешті знайшов, то виявилося, що частина її згоріла від місячного світла. На щастя (чи на нещастя — це покаже майбутнє), Полярна зірка уникнула цієї долі, він її побачив, бліду, але чітку.

Андрійко намітив приблизно курс на захід і поволі почав сходити з горбочка.

Втікати було легше. Тоді він не придивлявся, не прислухався. А тепер кожен крок, здавалося, сповіщав усім, де він пройшов, — стільки дрібних сухих гілок було під ногами. Андрійко йшов так хвилин п'ятнадцять. Оглядався щохвилини, чи цей жахливий шум не притягнув погоню.

Нарешті Андрійко зліз з горбочка. Внизу йти було легше: замість висохлого вереску почався м'який мох, який чудово приглушував кроки. Моху ставало все більше. Через деякий час хлопець зробив висновок, що він підходить до кінця лісу — дерева тут росли рідше, між їх, кронами з'явилося нічне місячне небо. Він подумав: «Зараз же повинні бути Гожиялки».

І тут з Андрійком сталося щось справді жахливе: він побачив чорта. Побачив, хоч він, як відомо, абсолютно не вірив у чортів.

Андрійко взагалі не вірив у нечисту силу, але, як ми бачили, припускав можливість певних явищ, ще не зовсім з'ясованих матеріалістичною наукою, і за відсутністю такого з'ясування вдовольнявся народною версією щодо нечистої сили.

А от тепер побачив чорта саме в його найпоширенішій народній версії. Ба, не тільки побачив, але й почув. Він зробив ще кілька кроків, дійшов до невисокого, але дуже густого куща і зупинився. За кущем хтось був! Андрійко спочатку почув, як тріснула гілка. Це вже заморозило його. «Привиділося», подумав він, щоб заспокоїтись. І раптом почув сопіння!

Не втомлене, не сонливе. Гнівне! Наче він перешкодив якійсь запальній, дуже зайнятій людині, і ця людина от-от вибухне прокляттями.

Гарячково намагаючись заспокоїтись, Андрійко спочатку подумав: «Ні… не той! Той би ховався, підстерігав мовчки!»

Може, який-небудь пастух заблудився, як Андрійко. Або робітник, що працює в' лісі. Адже тут женуть смолу… А може, просто якась людина!

Готовий крикнути: «Агов!», Андрійко ступив ще крок. Він витягнув шию, щоб побачити незнайому людину, визволителя! І побачив…

Великий густий кущ лози. Ніч. Місяць, тіні і яскраве світло. З-за кущів визирнуло чиєсь жахливе обличчя. Худе, невелике, але з величезним носом і гострою, трохи задертою вперед, досить довгою бородою. Лоб низький, вузький, зрізаний, очі злі, гнівно палають при місячному світлі.

Над лобом, у густій розпатланій чуприні, було те, що завжди є атрибутом чорта: роги. Невеликі, трохи загнуті назад, але досить гострі роги.

Скільки часу мав Андрійко на міркування? Якихось дві десятих секунди — стільки, скільки треба спринтерові, щоб пробігти два останні метри до фінішу. Що можна передумати за ці два метри? Дуже легко не вірити в чорта. Але одне діло думати про чорта на розі Маршалківської і Алеї о третій годині дня і зовсім інше — опівночі в Мазурській пущі, недалеко від проклятого озера Снярдви.

Андрійко скам'янів од жаху. Чорт ступив крок вперед і… закричав на Андрійка! О, звичайно, не по-польськи. Навіть не по-людськи, а скоріше так, як гавкає дуже злий собака. Це тривало недовго: скованість минула. Великими стрибками, щоб вирватися з дуже густого моху, Андрійко помчав уперед, не оглядаючись, не прислухаючись. Біг, стрибав, ні про що не думав, крім одного: «Скоріше б добігти до найближчої купи дерев!» Ось він уже добігає, але нога з розгону потрапляє в густий мох. Хлюпотіння! Бігти стає все важче. Ноги частіше загрузають у вологому високому моху, вони стають мокрі, чорні від багна. Низенькі сосонки росли дедалі рідше.

Нарешті Андрійко зрозумів: «Це ж болото! Торфовище!» Він зупинився, почав оглядатися.

Попереду крізь тоненькі стовбури сосон-ліліпутів просвічувала поверхня озера. Спочатку хлопець подумав: «Я повернувся на Скарб». Потім він зрозумів, що це було друге, погане, прокляте озеро. Озеро Радість.

Справді, береги тут були зовсім інші. Там — веселі кущі ліщини занурювали гілки у воду, високі береги, одягнуті підростаючим міцним соснячком, створювали чорну, але хорошу оправу блискучої, мерехтливої, веселої водяної поверхні. Там і ніч здавалася доброзичливою, близькою.

А це озеро, хоч воно й розташоване поблизу і схоже на нього своїм розміром, формою, було зовсім інше, — тривожне і похмуре.

Плоский берег, порослий карликовими соснами. Місяць лежить посеред озера жовтим коржиком. Вода нерухома. Може, саме тому, що на воді немає жодної зморшки, озеро здається мертвим.

Навіть очерету тут нема. Торфовий берег наповзає на озеро і раптом обривається. Андрійко пригадав розповідь Агнешки, що це плавучий берег, він просто лежить на воді, яка поволі, протягом століть умирає, перетворюється в мул, в багно, в торфовище. І в цій умираючій воді живуть великі, завбільшки з людину, риби-потвори — соми.

Він пригадує це і знову завмирає на місці. Страшно бігти, стрибати. Він боїться долі Радоста.

Андрійко стоїть на купі моху біля стовбура карликової болотної сосни. Поруч кілька невеликих кущів. Якийсь дивний, дуже приємний запах. Висока трава цвіте білими, чудернацькими квітами, схожими на шматочки вати. Мов зачарований, дивиться Андрійко на озеро. Мертва тиша. Якась колода, чорна, слизька, нерухома, лежить біля самого берега. Він оглянув усе це мимохідь, аби тільки не думати.

Спить мертве озеро Радість, спить пуща, мовчить велике небо. Тільки місяць поволі котиться на захід, ростуть тіні і світло стає якимось неприродним, туманним, хитким, хоч на небі немає жодної хмарки.

Андрійкові стає холодно, дошкуляє голод. Місяць уже збирається щезнути. Згадуючи Радоста, хлопець думає про те, що йому будь-якою ціною треба звідси вибратися. Але чи можна йти через болото?

Він дивиться на озеро. Що це? Невже примарилося від утоми? Поверхня води мертва, але чорна колода біля берега тихенько рухається. Хто ж її штовхнув?!

Слизька, велика, кругла! Хто її штовхнув? І не зупиняється! Навпаки, пливе тепер швидше, вже й круги біжать по воді! Звивається, повертає! Андрійко більше не чекає. Він біжить геть від озера. Але через кільканадцять метрів помічає, що з кожним кроком болотна вода підіймається все вище. Глибокий пухнастий мох поступово зникає.

Замість світло-зеленого килима моху поміж сосонками і кущиками лежали якісь темно-зелені озерця. Тримаючись за сосонку, Андрійко доторкнувся ногою до зеленої поверхні. Так і є! Нога без будь-якого опору занурюється в грузьку густу мазь.

Хлопець швидко витягнув ногу і обома руками схопився за сосонку. Він потрапив на середину трясовини. Озирнувся. Навкруги така сама пліснява замість моху. Він не розумів, як добрався сюди. Андрійко шукав свої власні сліди, але не знайшов: грузька поверхня вже вирівнялась. Тільки поміж стовбурами карликових, здавалося, примарних сосонок трупним блідим світлом виблискувало озеро.

Запах важкий, навіть починає боліти голова. Такий дивний і такий знайомий. Андрійко зриває гілку, розтирає вузьке довге листя. Це ж те саме листя, яке мати цілими в'язками купує у селянок, засіб проти молі — звичайне багно. Багно! Він згадує про назву, і важкий запах немовби ще більше посилюється. Андрійко чує, як кров б'є в скроні. Йому здається, що саме від цього шуму болить голова.

Кажуть, можна знепритомніти, коли нанюхатись багна. Це, мабуть, правда. Андрійкові вже невистачає свіжого повітря. Він стає навшпиньки, ловить чистий подув, аби тільки не отруюватись цим запахом — дуже неприємним, різким, мов наркоз.

На мить хлопцеві здається, що острівець, який дав йому притулок, починає гнутися під ним, тоне в бездонній трясовині. Хлопець навіть відскакує назад. Сосонка захиталась, і по плісняві побігли повільні кола.

Тоді Андрійка охопила рішучість, близька до розпачу. В місячних присмерках, що густішали все більше, він вибрав найближчий — за два метри — острівець з неодмінною сосонкою. Відштовхнувшись від стовбура сосонки, Андрійко стрибнув.

О диво, дострибнув! З розгону налетів грудьми на тонкий стовбур, зім'яв сосонку і, не загальмований опором деревця, впав аж за острівець, обличчям у самісіньку середину покритого пліснявою болотного віконця. Холодно, мокро, гидко… Запах гнилої вогкості, на губах щось слизьке. «Тону», думав Андрійко, ледве підводячи голову.

Якби хлопець упав інакше, він розділив би долю Радоста. Але Андрійко лежав, витягнувшись на весь зріст, і тому не потонув.

Простягнувши вперед руки, Андрійко розпачливо розмахує ними. Раптом торкнувся чогось слизького. «Колода, що плавала на озері, — сом!» подумав він і рвонувся вперед. На цей раз натрапив на щось тверде. Підтягнувся. За хвилину добрався до другого острівця, виліз з болота і сів.

Важко дихаючи, збуджений і переляканий, він усе-таки почував себе щасливим, хоч виглядав, мабуть, жахливо — мов актор провінціального театру, не до кінця загримований під негреня.

Він підвівся, випльовуючи огидну гнилу грязь, напружився і знову стрибнув. На сусідньому острівку сосонка була міцна. Далі — теж. Потім з'явився високий мох. Була й вода, але Андрійко вже не звертав на неї уваги. Пройшовши метрів сто крізь еластичні, пружинисті зарості моху, він опинився на твердому грунті.

Якби можна було тепер тішитися перемогою над найстрашнішою небезпекою, над трясовиною!

Але не встиг він витягнутись на піску високого горбочка і обтрусити з себе шар грязюки, як повернулись попередні страхи і знову примусили хлопця бути пильним. Андрійко не пам'ятав, чи кричав він, коли впав у трясовину. Коли кричав, то пірат, який підстерігав його десь поблизу, міг почути, навіть напевно почув! Така тиша!

Андрійко подивився навкруги і обережно рушив уперед. Куди?

Він не дуже замислювався над цим. Просто йшов уперед, якнайдалі від озера Радість, від трясовини. Ішов, пильно дивлячись, чи не ховається десь поблизу довгань в червоній хустці. Нелегкою була ця дорога. Місяць стояв уже над самим горизонтом, високі сосни заступали його, і сутінки густішали з кожною хвилиною.

Андрійкові здавалося, що скоро світатиме. Але саме тепер було набагато темніше, ніж… Скільки годин тому? Це так уже й багато, під час ловлі раків…

Він зупинявся біля кожної купи кущів. Адже рогатий ховався саме в кущах. Хлопець прислухався, чи не чути сопіння… Але навкруги панувала глибока тиша. Тільки десь далеко монотонно кричав деркач.

Андрійко знову глянув на небо. Велика Ведмедиця стояла догори ногами. Легко знайшов Полярну зірку. Але після всього, що трапилось, він зовсім не був певний, що Гожиялки звідси на заході. Андрійко роздивився. Дерева з правого боку здавалися якимись іншими, вищими, не такими, як всюди. Не думаючи, хлопець пішов саме туди.

Незабаром він натрапив на стежку. Через якихось двісті метрів виявилося, що високі дерева — тополі. А під ними на фоні темного неба виринув чорний трикутник.

Дах! Андрійко наче прокинувся од важкого сну! Дах, селище, люди! Можна буде відпочити від усіх кошмарів! Можна буде спитати пірата, чого він хотів. Можна буде висміяти рогатого. А там можна буде помитися, поїсти, виспатися!

Андрійко відчув, як він втомився, змерз, проголодався, хоче спати. Як сильно болить голова, одурманена кущами багна. Він подумав: «Собака, напевно, ховається десь тут! Шкода, що Суламіф…»

А, зрештою, що таке собака для людини, яка втекла від зловісного пірата, зустріла жахливу істоту, мало не загинула в трясовині!

Стежка поступово перейшла в алейку, обсаджену п'ятиметровими ялинками. Видно, тут мало хто бував, бо вона густо заросла тогорічним бур'яном. Потім…

Андрійко зайшов на подвір'я. Ліворуч якась господарська будівля. Дивна, чорна, навстіж відчинені двері. Праворуч — будинок. Андрійко хотів підійти до нього, розбудити кого-небудь, вибачитись і попросити дозволу переночувати. Але саме в цю мить зрозумів, куди потрапив.

Чому він не догадався, як тільки побачив ці високі дерева, зовсім не схожі на тутешні неодмінні сосни? Адже він знав: поруч озеро Радість. І саме сюди, саме сюди йому заборонила приходити Агнешка!

Будинок дивився на нього чорними глибокими проваллями вікон без шибок, без рам. Буйні кущі бузку за кілька років розрослися в справжні джунглі. З другого боку сюди прийшла повінь молодої осики і затопила вхід без дверей і одвірків.

Місяць сховався за лісом, тільки небо над ним було ще рудувате. Навпроти, на сході, з'являвся зеленувато-блідий світанок.

Хвилину Андрійко вагався: як-не-як, а це будинок, дах над головою, підлога… Але не рушив з місця. Хлопець раптом відчув, що цей ліс, який здавався безмежним, чужим, сповненим загадкових явищ і привидів, по суті звичайний собі ліс. Що саме тут, у цій покинутій сторожці Радості…

Що було найгірше? Те, що казала Агнешка? Може, її тон, погляд? Чи застереження, щоб саме сюди не ходити, хоча б тебе тягнули силоміць…

Андрійко згадує власне визначення: «Ядро темряви».

Вже кілька годин з ним діються незрозумілі і дуже неприємні речі.

Двічі йому загрожувала смерть, його переслідували дивовижні привиди. Він блукав у країні жаху, яка, виявляється, розташована зовсім близько, під боком.

І тепер він знав, що центром цієї країни, її серцем, ядром темряви, в яку він все більше поринав, є саме ця вимерла садиба.

Тому Андрійко не пішов уперед. Але не встиг він повернутися спиною до цих чорних віконних проваль, як почулися чиїсь обережні кроки. Андрійкове чоло спітніло, волосся піднялося.

Щось посувалося, щось наближалося. Скам'янілий од переляку, Андрійко чекав. Що б там не з'явилося, він має зустріти його віч-на-віч!

Якою довгою стає хвилина, коли її переживаєш саме так, коли вимірюєш її шаленими ударами крові в скронях!

Чого боявся Андрійко? Що могло з'явитися з-за рогу мертвої садиби? Надто багато пережив він цієї ночі, і вже нічого б його не здивувало. Хлопець уже сам не знав, чого йому найбільше боятися. Він тільки дивився в майже суцільну пітьму, ледь-ледь розсіяну близьким світанком.

Кроки наближалися. Щось уже вийшло з-за рогу, йшло на Андрійка! Але він нічого не бачив! Невидимка!

Кроки стихли, потім почулися знову. І тоді Андрійка охопив жах.

Хлопець повернувся і щодуху побіг алейкою вниз. Він мчав через бур'яни, лякаючись кожного свого кроку, тікав і водночас чув, що за ним мчить погоня.

Андрійко добіг до повороту і з розгону впав під ялинки; колючі гілки били по обличчю, але вони й сховали втікача.

Він притулився до землі, мимоволі заплющив очі. І тепер, секунд через десять, по доріжці промчала погоня. Але не було чути ні крику, ні тупоту, ні сопіння. Все в цю жахливу ніч було неправдоподібне.

Щось дуже велике і швидке, наче птах, беззвучно пролетіло біля Андрійка і пропало в темряві, тихо писнувши.

Андрійко довго лежав під ялинками. Серце його завмирало. Тиша була безмежна. Розплющивши очі, він здивувався: було видно, Андрійко пішов, спочатку крадучись, потім певніше. Він ішов, лягав на траву, притуливши обличчя до росяної трави, щоб відігнати втому, і знову йшов.

Поволі, непомітно надходив світанок, але ще не розвиднілось, як на небі невідомо звідки з'явилися сині купчасті хмари. Зірвався різкий холоднуватий вітерець.

Вітерець підіймав хмари, як завісу над сценою, гнав кудись на захід і відкривав декорацію неба для нової дії, ранкової. З-за хмар виринуло ніжне, вгорі сірувато-блакитне, над горизонтом салатове, в одному місці вже рум'яне небо літнього ранку.

Стежка кінчається, починається шлях. Ліс стає густіший, дерева — вищі. Не вагаючись, Андрійко завертає праворуч. Уже зовсім видно. Ліс здається затишним, як варшавська квартира, нічні страхи, наївні, мов казочки для дитини, а дитиною він, звичайно, вже не був.

Біля дороги відцвітають останні голубі китиці люпину. Працьовиті павучки затягнули їх густою сіткою павутини, роса зібралася дрібнесенькими краплинками, меншими за головку булавки. Тому здається, що павутина вкрита інеєм. Ревуть корови. Дорога впирається у ворота. Здивований Андрійко зупиняється. Ворота відчинені, але через ліс тягнеться огорожа з колючого дроту. В рові лежить стовп з заіржавілим надписом: «Verboten» — «Заборонено».

У ранковій тиші пролунав перший за стільки годин людський голос. Це Агнешка знову лає чоловіка за те, що він привіз її на цю прокляту землю.

Ще кілька сот метрів, і Андрійко зайшов у палац. Задер голову. Але цеглина не впала. Куцик розплющив очі, позіхнув і загрозливо промурмотів:

— Ну, почекай! Ми ще поговоримо!