Четверо в яхті

НЕДІЛЯ

— Рудавський, — почув нарешті Здіслав. Це було єдине знайоме прізвище з усіх дванадцяти: його власне.

Він підвівся і поволі рушив до білої лінії, що пересікала чорний еліпс бігової доріжки. Хлопець був дуже схвильований, і тому все сприймав якось надзвичайно. Пишна червнева зелень каштанів, наприклад, здавалася йому дуже соковитою, майже темною. Десь на грані свідомості блукали ледве помітні згадки про кінець учбового року, канікули, приятелів, перехід в останній клас, а інколи тривожна примара випускних екзаменів.

На темному від зелені каштанів моріжку сиділи групки болільників. Їх одяг, обличчя здавалися Здіславу одноманітними, дуже схожими одне на одне. Це тому, що він не знав нікого з них.

Хлопець зрозумів це, і його безпредметна схвильованість зникла, а натомість прийшла рішучість.

«Як добре, — сказав він сам собі, — мене тут ніхто не знає, ніхто мною не цікавиться! Гаразд, я їм покажу! Я їм покажу!»

Та це не приглушило невпинного шепоту невиразного неспокою, від якого холонуло десь усередині, біля серця. Широко розкривши очі, він ішов полем і повторював про себе: «Ну, чекайте!»

Справді, його чекали учасники змагань, судді, тренери. І тут, нарешті, перше знайоме обличчя: Влязло, підстаркуватий, лисіючий тренер команди «Копернік», вистрибнув із-за суддівського столика і підбіг до Здіслава.

Рудавський не дуже зрадів. Він був у такому настрої, що навіть цей доказ піклування сприйняв іронічно.

«Старий чорт страхується на всякий випадок, — подумав. — Якщо я доб'юсь перемоги, він скаже: це мій вихованець. Якщо програю — твердитиме: це його провина, я робив усе, що міг, навіть цю неділю присвятив йому, тільки йому. А чим цей Влязло може допомогти? Скаже зараз своє улюблене, що правильне дихання…»

Влязло схопив руку Здіслава і справді почав розмову про дихання.

— Пам'ятай, глибоке дихання, — шепотів він, — це кисень для м'язів, якнайбільше кисню! Крім того, друже мій, не старайся усіх перемогти. Не женись за рекордом. Боронь боже! У фінал виходять троє, ну, можеш бути третім… Чуєш? Третім! Чуєш?

Здіслав кивнув головою, ледве стримуючись від зневажливого жесту.

— Ну, пам'ятай же: дихання і третє місце, третє! Тримайся, я буду тут! Якщо ж…

А тоді що? — охоче опитав би Здіслав. Може, він побіжить за нього? Чи промовить таке слово, яке, мов пружина, штовхне його вперед?

— Ну, товариші! — крикнув якийсь юнак у напіввійськовому одязі. — На вісімсот метрів, на старт!

Здіслав прискорив ходу, щоб вислизнути від Влязла, але той дріботів поруч і все щось белькотів, просто із шкури пнувся, щоб бути чимось корисним одному з своїх вихованців.

— Хто найнебезпечніший з них? — спитав Здіслав, щоб тренер відчепився і хоч таким чином допоміг йому.

Але саме цього Влязло не знав. Він ніяково розводив руками і щось плутано говорив. Рудавський, роздягаючись, не дуже прислухався.

Бігуни один за одним скидали різноколірні трикотажні костюми і, пробігши два-три кроки, притупували ногами, наче жеребці, що вирвались із стайні. Здіслав дивився на них, хвилюючись ще більше, ніж досі: всі противники були довгоногі, високі, з легенями, наче міхи. Хіба можна мріяти про те, щоб перемогти стільки й таких противників!

Один з них тим часом підбіг до Здіслава:

— Привіт! Як живеш?

Це був Талярек, головний противник на відбірних районних змаганнях на минулому тижні. Здіслав перегнав його на добрих десять метрів, але той прийшов другим і тому здобув право стартувати сьогодні.

— Ну, тепер тримайся! — сказав Талярек. — Я в чудовій формі. Хочу взяти реванш!

Здіслав щиро посміхнувся і на мить відчув упевненість в собі: напевне, останнім не прийду!

Та незабаром він знову зазнав удару. На принесених звідкись кількох лавах сиділа купка дівчат. Серце хлопця якось неприємно стислось. Он та, друга зліва. Дуже світле, коротко підстрижене волосся, іронічна посмішка на широких червоних губах. Противна зазнайка Павловська. Чого їй тут треба? Вона ж бігає вже за студентами з політехнічного, хоч сама теж учиться в десятому класі…

«Добре, я вам покажу! Стривайте, стривайте-но!»

Юнак у напіввійськовому одязі ще раз зачитує прізвища і вишиковує бігунів на білій лінії старту. Здіслав став одинадцятим, ближче до зовнішньої бровки. Талярек поруч, останній. А тепер — найстрашніші п'ятнадцять секунд. У Здіслава клацають зуби, тремтять руки, ноги. Він нічого не думає, нічого не пам'ятає, лише боїться. Не тільки він, он якийсь невисокий білявий хлопець хитається і, ніби перед стометрівкою, стає навколішки, спираючись на руки.

— Готово! — каже стартер і підіймає руку з пістолетом. Ще три нестерпні секунди. Страшно запізнитися, страшно вирватися передчасно. Надзвичайно довгі секунди. Чи не заснув стартер? Може, годинник став?

Постріл — це визволення. Одразу всі збиваються в купу. Ті, що були зовні, роблять стрибок уперед і вліво, щоб якнайшвидше опинитися біля внутрішньої бровки. Здіслав теж увертає, але поперед нього вискакують ще двоє, хтось штовхає його в бік, чиїсь шипи чіпляють за литку.

Метушня триває кілька секунд, і вже на першій кривій бігуни розтягуються метрів на двадцять. Здіслав опинився десь усередині, перед ним біжить якийсь чорнявий довгань — восьмий номер.

Після нестерпних мук чекання біг був справжнім щастям. Здіслав це усвідомить значно пізніше.

А тепер тільки біг. Розум працює чітко, спокійно. Все, що стосується бігу, бачиш, усе відчуваєш. Зате не помічаєш нічого поза чорним еліпсом бігової доріжки; хіба що тільки розпливчаті зелені крони каштанів та рожеві кружальця людських облич.

Крок — довгий, темп, здається, швидкий. Всі зусилля тепер спрямовані на те, щоб зберегти цей темп, щоб не відірватись од чорнявого довганя. Але крива кінчається, і в момент переходу на першу пряму з-за спини Здіслава вистрибує веснянкувате, рудувате обличчя Талярека.

На мить Здіслав жахається: «Значить, можна бігти ще швидше?» Талярек обходить Здіслава, наближається до вісімки, за ним іде ще один хлопець під номером двадцять дев'ять, а потім висовується наперед невисокий блондин, той, що стояв навколішки на старті.

Тоді немовби щось штовхнуло Здіслава. Він бачить себе ніби збоку. Вистрибує на крок праворуч за блондином. Чорнявий зараз поруч, зліва. Дивиться мимохідь на противника, який його обходить. Здіслав помічає тільки його почервонілі, пашіючі щоки і шипляче дихання.

Цей перший ривок тільки розпалює Здіслава. Два протилежні відчуття — що його обійшли і що він сам може обходити інших — підштовхують його вперед. Ще десять метрів — і блондин залишається набагато позаду. Ліворуч один за одним відстають ті, що досі очолювали біг. На другій кривій Здіслав здивовано помітив, що попереду лишилися тільки двадцять дев'ятий і Талярек.

Тут тільки він подумав: «Я третій, вистачить на фінал»; потім знову: «На віражі не можна обганяти, бо коли біжиш по зовнішній, робиш кілька зайвих метрів». І, нарешті, третя думка: «Дурень, що ж я роблю?» Віддаючись цим розумним міркуванням, він знов одійшов на метр від бровки і, прискорюючи біг, порівнявся з двадцять дев'ятим. Талярек озирнувся. Здіславу вдалося, що в його очах було занепокоєння.

«Боїшся, любий, — подумав він. — Маєш рацію!» І не повертаючись до бровки, мчав уперед по зовнішній доріжці. Талярек не піддавався, завзято махав руками, високо підіймаючи коліна, наче на стометрівці. Віраж кінчається, і на останніх його метрах Здіслав перемагає, опір Талярека, кількома довгими стрибками обминає його і, нарешті, доходить до бровки.

Він перший! І найважливіше те, що він зовсім не відчуває втоми. Довгий крок, яким він переміг, нарешті, Талярека, немов створений для його легенів і серця. Легко і рівно йде він уперед. Пряма здається короткою, ось уже судді, тренери, болільники, захоплене обличчя Влязла. Обличчя дівчат. Біла пляма чуприни тієї… тієї…

Він озирається, дивиться на інших противників. До найближчого, мабуть, метрів п'ятнадцять. Талярек ще далі.

Це ще більш окриляє Здіслава. Біля лавок він прискорює біг.

Вздовж усього віражу Здіслав біжить легкими довгими кроками. Він вибігає на передостанню пряму й знову озирається. До найближчого, певно, метрів двадцять, з ним змагається блондин, підбігає ще хтось.

Наче іскорка занепокоєння. Ще довший крок. Але це не зовсім вдається, бо ноги стають важчими. Передостання пряма здається набагато довшою, ніж обидві попередні, Чорт з ним, двадцять метрів переваги — це теж непогано.

І саме в цю мить він чує близько за плечима чиєсь засапане дихання. Здіслав знову озирається, нічого не розуміючи. Майже за три кроки від нього біжить невисокий блондин, трохи далі якийсь незнайомий, а ще за метр — Талярек.

Безжалісний страх охоплює Здіслава; хлопець знову робить зусилля, наче Талярек, якого хвилину тому він: обходив у цьому самому місці. Здіслав піднімає коліна вище, з усієї сили вимахує ліктями. Що за неприємне, огидне почуття: незважаючи на всі спроби, він біжить, немов у сні, не може зрушити з місця.

Він роззявляє рота, задирає голову. Обличчя його кривиться в розпачливій гримасі! Яка дика несправедливість: ще півхвилини тому найменший рух ноги ніс його вперед, наче на крилах, а тепер напружена до краю воля, міцні м'язи, невтомне серце… все марно.

Ось з правого боку виривається блондин. Він на півголови нижчий за Здіслава. І не дивиться навіть, тільки ритмічно махає руками і витягує ноги. І зразу з'являється другий — двадцять дев'ятий.

Вийшли на останню пряму. Страшенно далеко до фінішу! Біла лінія на біговій доріжці, фінішна стрічка здається тоненькою, мов нитка.

Третій… Третій… Цього ж досить! Хто так говорив? Троє входять у фінал. Він третій. Це добре, це чудово!

Він повторює це сам собі, щоб заглушити неприємний біль і відігнати жахливу втому, яка охоплює його.

Легені раптом стають малими й порожніми. Ніби чиясь величезна долоня затулила йому рота й носа. Він майже задихається, хоч широко роззявив рота. В голові гуде, шумить. Нарешті серце не витримує, воно так сильно б'ється від нестачі повітря, немов розривається на шматки.

А найгірше те, що ноги дерев'яніють, стають важкими і нерухливими. Він ще підіймає коліна до грудей, але вони падають безсило вниз, невистачає сили, щоб послати їх вперед. Здіславу здається, ніби він ще біжить, а насправді тільки перебирає ногами.

Ну й довга ця остання пряма!

Блондин уже біля фінішу, двадцять дев'ятий зразу ж за ним. Скільки ще? Двадцять метрів? Він третій, адже третій — це чудово, цього досить, Влязло мав рацію, розумний старий. Тільки б витримати!

Звичайно, він не витримав. Випнутими вперед грудьми блондин саме розірвав стрічку, кілька десятків болільників біля фінішу заплескали в долоні (він це тільки бачив, а не чув), коли Здіслав знову з правого боку почув кроки, сопіння і повз нього промайнула чиясь майка бурякового кольору, а потім зелена, і ще зелена, і блакитна.

Вони обганяли його, ніби він стояв на місці. Але Здіслав рухався, тобто, хитався — ліворуч, праворуч, вперед. В цю мить він ні про що не думав.

«Тільки б не останнім», промайнуло в голові, але він уже не розумів як слід, що це значить.

Ця пряма взагалі не має кінця. Немає білої стрічки, немає лінії на біговій доріжці. Ззаду виринає ще один — Талярек. І раптом нудота. Здіслав, нічого не розуміючи, заточується ліворуч і, опинившись на зелені поля, падає.

— Лікаря, лікаря! — кличе хтось. Кілька чоловік підбігають до Здіслава. Один перевертає його на спину, другий хапає під руки.

— Це мій, мій!.. — безтямно кричить Влязло і з усієї сили стискує зап'ястя лежачого, гадаючи, мабуть, що лічить пульс.

— Нічого з ним не сталося, — говорить товстий юнак. — Отямиться, хай віддихається. Ну, товаришу, вище голову!

Лікар підносить Здіславу до носа пляшечку. Здіслав задирає голову, неначе від влучного удару кулаком у ніс. Сідає.

В голові жахливий шум. Кволість більша, ніж досі. Хотілося б так лежати, ні про що не думаючи, спати, а ще краще — провалитися крізь землю.

Адже він починає розуміти, що сталося. Важкого, солодкувато-нудотного присмаку втоми в роті і горлі вже невистачає, щоб затьмарити усвідомлення поразки, тим страшнішої, що він зазнав її після міражу надзвичайної перемоги.

Найгірше в цій поразці — співчуття. Ось над Здіславом стоїть Влязло і боїться розкрити рота. Трохи далі — ще кілька болільників. Але вони довго не затримуються. Саме в цей час лунає з гучномовця: «Учасники бігу на сто десять метрів з перешкодами…»

Здіслав швидко підводиться, він не хоче лишитися сам на сам з Влязлом. Болільники вже побігли ближче до фінішу. Здіслав боїться, що тренер нагадає йому про третє місце, а ще більше боїться, що той великодушно промовчить.

Здіслав поволі йде до фінішу. Він ні на кого не дивиться, боячись, що всі витріщилися на нього. Підійшовши до свого одягу, побачив, що місце зайняла ціла група нових учасників змагань, які готувалися до штовхання ядра. Здіслав увесь почервонів, коли йому все ж довелося штовхнути одного з них в плече і промурмотіти «пробачте».

А той відсунувся, навіть не глянувши на Здіслава.

«Ядровики» знехотя обмінювалися думками про змагання. Один сказав:

— На вісімсот метрів — час поганий, дві п'ятнадцять!

— Що ти кажеш?! — крикнув інший. — А здавалося, що буде новий юнацький рекорд!

— З цим рекордом почекаємо на тебе.

— А той дурний! Ну, той, що вирвався. Видохся! Аж швидка допомога його забрала!

— Пробачте! — ще раз сказав Здіслав, знову перелякавшись, що рум'янець зрадить його.

Хлопці байдуже розступилися. Він ще чув, як хтось говорив:

— Найгірше, коли тобі надто рано здається, що ти виграв. Розумієш? Не нехтуй супротивника, не нехтуй!

Знову підійшов Влязло. Він бубнів, що не треба втрачати надію, що восени знову будуть змагання, що стиль непоганий…

— Пробачте, пане вчителю, — сказав Здіслав. — Я вже піду. Мені не дуже…

— Що ти? То може… того… таксі?

Здіслав ледве відчепився од нього. На щастя, саме було оголошено про старт першого забігу на сто десять метрів з бар'єрами.

Він пройшов повз кілька невеликих груп болільників, що всі як один дивилися вліво, в бік старту. Влязло залишився позаду, і тепер уже справді ніхто не журився за Здіслава, не турбувався про нього, не думав.

Здіслав вийшов на вулицю, що звивисто вела вниз, до великого стадіону армійського спортклубу. Напевно, цього недільного ранку там відбувалися якісь змагання, бо два гомінливі людські потоки — на тротуарі й на мостовій — пливли згори й праворуч. Здіслав тільки тепер відчув, що він справді покинутий і зовсім самотній.

Це було не так уже й погано. Він стояв під буйною зеленню дерева, не маючи сили проштовхнутися вулицею наверх. Почував себе зовсім зневаженим. І саме ця нездоланна самотність була найкращим джерелом втіхи, його ніхто не знає, нікому немає діла до його поразки.

Почувся чийсь сміх. Ледве встиг відвернутись, удавши, ніби уважно дивиться на квітучий кущ за дротяною сіткою. Либонь противна Павловська! Сміється до упаду, хитаючи кудлатою головою. І, напевне, під ручку з якимось загорілим хлопцем у шапці ясношоколадного кольору, студентом з політехнічного.

Здіслав шмигає в натовп перехожих, щоб тільки сховатися від цих очей, не чути цього хихикання, воркування «шоколадника».

Це йому, нарешті, вдається. Воркуюча пара пливе собі вниз, навіть не дивлячись на нього. І тому не без легкого розчарування Здіслав, нарешті, рушає далі.

— Куди ти? — кричить хтось, і важка лапа хапає його за плече.

Це був Едик Куцикєвич, на прізвисько Куцик. Вищий за Здіслава на кілька пальців, він аж горбився від надмірного зросту; волосся в Едика було рідке, яснопопелясте, брови білі, носик дуже кирпатий, підборіддя розділене на дві частини. Він був у дуже веселому настрої.

— Куди ти? — . кричить він знову. — Що сталося, хай йому біс? Біжу за тобою вже хвилину, а ти як Затопек…

Здіслав не зважився навіть посміхнутися і був за це суворо покараний.

— Що сталося? — верещав Куцик. — Капризи? Вередування? Примхи? Ага, розумію! — Він стукнув себе долонею по лобі, аж загуло. — Насупивши завжди ясне обличчя, граф виходить із стадіону. Отже, сталося щось надзвичайне? Чи, може, газована вода стукнула в голову? Ну, тюхтію, що трапилося? Кажи! Чемпіон Варшави? Абсолютний чемпіон?

Він схопив Здіслава під руку, підлесливо заглядаючи в очі. І базікав безупинно, без жалю. До самої гори, до Вейської вулиці, Куцик докучав Здіславу, добиваючись, щоб той визнав його надзвичайну спостережливість і залізну логіку. На щастя, потік людей, що поспішали на змагання, порідшав, якихось сто метрів вони вільно йшли тротуаром і тільки десь біля Алей знову потрапили в натовп, але зовсім не такий, як раніше, і це, нарешті, змінило тему розмови.

В Алеях був книжковий базар. Від рогу один за одним тягнулись кіоски з класикою, науковою і технічною літературою, сучасною белетристикою. І натовп тут був інший, більш елегантний і не дуже квапливий. Жінки, які там на вулиці поспішно дріботіли, вчепившись за лікті своїх супутників, тут ішли з гідністю, мимохідь оглядаючи кіоски, але більше — одна одну. Заховані в зелені дерев гучномовці ревли «Кукулечку». Недавно по мостовій пройшли поливальні машини, і тепер повітря було сповнене пари, наче в оранжереї.

Тут були інші люди, інша атмосфера. Куцик забув, нарешті, про Здіслава і нагадав про себе.

— Ти знаєш, — Говорив він своїм звичайним голосом, тобто майже кричав, — я, нарешті, дістався до Неверлі. Він же ніяк не піддавався, переховувався, навіть виїжджав. Але я спіймав-таки його!

— Брешеш, — спокійно промовив Здіслав.

— Слово честі! — обурено крикнув Едик і навіть зупинився, випнувши груди, блискаючи очима і вимахуючи кулаком. — Що ти кажеш? Я — брехати! За кого, власне, ти мене вважаєш? Я, голова культкомісії…

— Годі, годі! — Здіслав поплескав його по плечу. — Що далі?

Едик якось поспішно змінив тон, забув про свою імпозантну поставу, — знову згорбився, очі у нього грайливо заблищали.

— Розумієш, — вів він далі, — я спіймав його і відразу ткнув йому свого «Вартового миру». «Маестро, оцініть, будь ласка. Тільки не затримуйте». Розумієш?

Здіслав кивнув головою. Куцик почекав якусь мить, сподіваючись, що товариш проявить більшу зацікавленість, але, не дочекавшись, закінчив сам:

— Звичайно, він прочитав. Славний хлопець! Знаєш, що сказав?

— Ну?

— Сказав: чудово! — крикнув Едик і подивився куточком ока на Здіслава. — Що дуже добре! — додав він. — Що зовсім непогано, — сказав трохи згодом. — Не віриш? — знову крикнув він. Мовчання товариша вивело його з терпіння.

— Ні, чому ж!

— Ну, добре. — Едик заспокоївся, і хвилину обидва йшли мовчки, дивлячись тільки на кіоски.

Один з кіосків, завалений якимись книжками малинового кольору, привернув їх увагу. За прилавком стояли три гарні дівчини і блідий юнак в окулярах. Едик, стиснувши Здіславу плече, зашепотів:

— Дивись, дивись! Яка інтересна! Он та, посередині.

— Що? Ах, ця? «Влада»[1]? Я її знаю. Справді інтересна.

— Що ти кажеш? Як її? Владзя[2]? Ти повинен мене познайомити! Ну, ходімо!

Не встиг Здіслав щось второпати, як вони опинилися біля прилавка. Відмовлятися було вже пізно. Три дівчини не шкодували їм найприємніших посмішок. Та, що була посередині, — худорлява, висока, з маленьким круглим обличчям, чорноока, — навіть нахилилася вперед.

— Будь ласка, будь ласка, що ви бажаєте?..

Здіслав, малиновий, як обкладинка книжок, закусив губу. Він уже сунув руку в кишеню, щоб купити що-небудь, аби тільки відкараскатися. Шукав чогось дешевого. Куцик непомітно штовхнув його, мовляв, — що ти робиш, дурню, зараз викрутимось.

— Може, «Владу?» — чорноока простягнула їм том в малиновій обкладинці.

Едик взяв книжку, зиркнув на обкладинку.

— Що? Конвицький? Тадеуш? — кинув він недбало. — Я його знаю. Він подарував мені цю книжку. З присвятою. Славний хлопець, тільки що газована вода йому…

Дівчата пирснули сміхом, одна аж присіла на стілець. Блідий юнак в окулярах незграбно ворухнувся за прилавком.

— Ви справді вважаєте, що вода?.. — запитав він з вільнюським акцентом і замовк, розгублений.

— Ну, аякже! — сказав Едик. — Він завжди був спритний. Але тепер…

У цю мить «Кукулечка», що вже хвилин з п'ятнадцять кувала на всіх липах Алей, раптом замовкла. Кілька хвилин розмова людей у цій відносній тиші здавалася галасом. Але гучномовці незабаром знову загули:

— Увага, увага! — кричала манірно дикторка. — Нагадуємо нашим дорогим гостям, що зараз відомий письменник молодого покоління Тадеуш Конвицький почне підписувати примірники своєї повісті «Влада»…

Дівчата знову пирснули, і Куцик на мить розгубився. Але одразу він знову заговорив, мов нічого й не сталося, тільки занадто голосно, вдаючи, що дуже радий:

— Що?! Тадик тут? Ходімо! — Він схопив Здіслава за руку. — Ходімо швидше, треба привітатися з старим, а то ще образиться…

Це був би непоганий маневр, якби не дикторка, що з безжалісним посміхом закінчила:

— Отже, поспішайте! Кіоск тридцять шостий…

Едик тягнув за собою Здіслава, але, кинувши останній погляд на чорнооку худорляву продавщицю, зблід і замовк. Усі три дівчини якось особливо дивилися на хлопців. А юнак зовсім сховав обличчя в хустину.

Нічого дивного. Над кіоском чорним по білому було написано «36».

Дальші події розгорталися швидко. Едик відпустив Здіслава і шмигнув у людський потік. Рудавський розпачливо подивився на дівчат і теж ступив крок, але раптом юнак покликав:

— Хвилинку, товаришу!

Довелося повернутись. Конвицький написав щось на титульній сторінці, махнув книгою раз, другий, щоб висохло чорнило, і подав її Здіславу.

— Пробачте, будь ласка, що потурбував вас, — промовив він, почервонівши. — Може, ви передасте це вашому товаришеві? Прізвища його не знаю, але я залишив місце, хай собі… сам… або ви… Дякую…

Три дівчини — коротконоса чорнява, довгоноса чорнява і шатенка з дитячим обличчям — знову посміхалися, прощаючись із Здіславом, вітали покупців, що прибули на радіозаклик. І це полегшило йому відступ.

Здіслав змішався з натовпом, приголомшений, лютий. «Ну, дам я тому гультяєві! — обіцяв він сам собі. — Що за пристрасть, що за хвороблива звичка брехати! І як його одучити від цього? Може, загальним, постійним і організованим переслідуванням та презирством? Не залишати без уваги жодної, навіть найдрібнішої провини. За сьогоднішню, наприклад, йому справді варто…

Він не дуже знав, що саме «варто». Зупинився, машинально глянув на напис. На книжці було написано: «Славному хлопцеві з подякою за гостру й заслужену критику».

Рудавському знову стало якось не по собі, але його мстивий настрій трохи послабшав. Здіслав пішов уперед. Натовп усе густішав. З гучномовця лунала танцювальна музика. Спека перетворилася в парну задуху.

Здіслав підійшов до кіоска з кінозірками, де зібралося стільки людей, що не можна було пробитися. Хлопець мусив зійти на мостову. Зупинився, щоб поміркувати, де ж шукати того гультяя.

В цю ж мить Едик вистрибнув із-за будки з морозивом, завзято облизуючи якісь жовті ласощі. Певна річ, ані сліду розгубленості.

— Ну, нарешті! — вигукнув він. — Я думав, що ти вже ніколи звідти не виберешся, недотепа!

— Ну, знаєш! — не витримав Здіслав. — Спочатку я через тебе потрапляю в скрутне становище, потім ти залишаєш мене, як дурня, а сам давай тікати.

— Бо ти дурень! Дурень! — крикнув знову Едик. — Чом ти не тікав? Це ж не так важко! Ноги в тебе кращі, ніж у мене. Ніхто тебе на ланцюзі…

— Заткни, нарешті, рота! Через тебе, через твою остогидну брехню мені соромно було людям в очі дивитися!

— Ніхто тебе не примушував. Сам захотів, от і маєш! — Він помітив «Владу». — Я ж кажу, що ти дурний! Відкупився? Ну й тюхтій… Конвицький теж добра свиня. Спіймав дурня, і хоч йому свою книжку… Аби тільки торгівля йшла! Ех!..

Здіслав без слів передав йому «Владу».

— А мені навіщо? Я не претендую.

— Візьми, це твоя.

— Ну, знаєш. І не подумаю викидати на це гроші.

— Візьми, кажу. Це подарунок.

— Брехня.

— Подивись. Сам Конвицький. З присвятою.

— Ну, уявляю собі, як він мене лає. Але я йому, я йому…

Едик відкрив книжку, прочитав і замовк. Хлопці пройшли кілька кроків, протискуючись до площі Унії. На Роздрожі, як звичайно, була споруджена естрада, і якийсь оркестр саме починав концерт народної музики.

Штовханина тут була ще більша, ніж біля кінозірок. Здіслав звернув праворуч.

— Залишаєшся? — кинув він. — Ну, привіт!

— Чекай, чекай, — покликав Куцик. — Я ж не сказав тобі найголовнішого.

— Що таке?

— Сьогодні о другій збори.

— Збори? Я не прийду.

— Але, Здісю, справа дуже важлива. Ти мусиш!

— У неділю? О другій? Не можу. Ти завжди щось вигадуєш. Ні з того ні з сього.

— Слово честі. Обов'язково сьогодні. О другій. Увечері вже буде пізно. Я саме бігаю, шукаю. Ти думаєш, легко? Ну, ти, я знав, на стадіоні. Андрійка теж, очевидно, в клубі знайду. Гірше з Войтеком. Ходімо, допоможи мені, він десь швендяє.

— А що за справа?

— Дуже важлива, кажу тобі. Йдеться про канікули.

Здіслав зморщився. Він хотів було попрощатися знову, коли Куцик штовхнув його в плече.

— Тсс! — зашепотів він. — Ходімо, ходімо швидше!

Куцик потягнув його за кіоск з водою і пивом, що був поблизу. Хлопці сховалися за купою ящиків з порожніми пляшками і одразу ж обережно визирнули.

Не далі як за три метри від них, в останніх рядах. глядачів, що з'юрмилися біля естради, спиною до них стояв третій з їхньої компанії, — Войтек Бень. І хоч хвилину тому Куцик говорив, що найважчою справою було розшукати саме цього Беня, він не кинувся до нього, а, навпаки, штовхнув Здіслава в бік і багатозначно приклав палець до губів.

Хлопці обережно визирали з-за кіоска. Бень, якого в їх компанії вважали взірцем елегантності і першим спокусником, був сьогодні що називається в повній парадній формі. Не дуже високий на зріст, на добрих сім сантиметрів нижчий за Куцика і на п'ять від Здіся, він намагався компенсувати цей серйозний дефект черевиками на товстенній гумовій підошві і прегарною, наймоднішою зачіскою. Слід сказати, що це справляло належне враження. Бень мав чудовий вигляд, і поряд з ним навіть ставний Здісь здавався непоказним.

Але не тільки цей так ретельно зроблений зріст був прикрасою Беня, його прикрашала й загальна елегантність. До своїх могутніх черевиків він придбав і відповідні шкарпетки — картаті червоно-зелені. Холоші синіх штанів гарно звужувалися донизу і навколо кісточок майже щільно прилягали до ноги. Але вершиною елегантності був широкий жакет, який заміняв і сорочку, і піджак. Це була так звана «сахарка», — щось довге, застебнуте зверху донизу і випущене поверх штанів, але з дуже короткими рукавами. Колір сорочки був дуже дбайливо підібраний до кольору штанів і шкарпеток: жовто-фіолетовий.

Самі розумієте, що таке розкішне вбрання прикривало інші риси Беня. Його обличчя в цьому «контексті» здавалося звичайним, кирпатим, розцяткованим прокляттям молодості — вуграми, що, як відомо, не викликають особливої симпатії у дівчат.

Але природжені свої вади Бень компенсував посиленою активністю. Це й було приводом засади, організованої Куциком, пильне око якого відразу помітило, що Войтек саме здійснює чергову завойовну операцію.

Отже, вони виглядали з-за будки. На естраді на повну потужність грав оркестр. П'ять розташованих поблизу гучномовців надавали звукові справді космічної сили. Тому есе, що відбувалося перед очима хлопців, нагадувало їм якісь невідомі німі фільми. Вони бачили найменші жести Беня, найтонші його гримаси, але нічого не чули.

Бень стояв до них спиною. Задерши підборіддя, він, здавалося, приглядався до оркестру, але незначні рухи головою праворуч і ліворуч свідчили, що, крім танцювальної музики, його цікавить щось інше. Через хвилину Войтек побачив за два кроки від себе якусь невисоку блондинку з зачіскою під «хлопця без мами». Вони бачили, як Бень крадькома оглядав її. Здавалося, що ця дівчина створена саме до пари йому. Вона теж була одягнена в широку і довгу, майже до колін, сорочку. І колір був підібраний: чорно-червоний. І каблуки чудово доповнювали її силует — їх не було зовсім.

Оглядини були успішними. Едик ущипнув Здіслава за лікоть. Бень почав наступати. Немовби випадково, замріявшись, чи ніби його хтось підштовхнув, Войтек ступив півкроку до блондинки. Якусь мить він постояв на місці, скоса дивлячись на неї. Дівчина не відступила. Бень ніби ненароком захитався, вдивляючись в оркестр, і знову наблизився на крок.

Потім він зупинився. Хлопцям здавалося, що Бень не зрушив з місця, але саме в цю мить його нерухоме праве плече злегенька доторкнулося до лівого плеча блондинки. Здіслав звів брови. Куцик тільки посміхнувся, штовхнув його ліктем в бік і показав пальцем на ноги Войтека.

Хлопці побачили щось схоже на витончену різновидність танців, які за подібних обставин влаштовують різні птахи родини курячих, наприклад райські птахи або індики.

Дивлячись на оркестр, Войтек, здавалося, нерухомий, як статуя, справді перебував у невпинному, інтенсивному русі, його ноги непомітно рухалися зліва направо. Спочатку пересувалися пальці, потім зупинялись, і цей самий рух повторювали п'ятки.

Здісь і Куцик завмерли. Вони не мали такого досвіду в цій справі. В тому, як хлопці дивилися, було щось схоже на ентузіазм, що його викликає у молоді відкриття таємниць життя.

Ось уже все нерухоме плече Беня встановило контакт з лівим боком блондинки. Який жах! Дівчина глянула на свого сусіда і на чверть кроку ступила вперед.

Хлопці переглянулися. Куцик навіть сплюнув. Це означало: «Жени її під три чорти, дурню!» Але Бень не послухав цієї німої поради.

Знову почали працювати невтомні ноги. Поступово статуєподібний хлопець знову опинився біля дівчини. Але тепер Войтек був обережніший, не наступав на неї так навально. Він запалив цигарку.

Проте дівчина була тепер досить збуджена. Вона оглянула свого переслідувача. Потім почала крутитися, зиркати на всі боки. Бень скористався з цього, нахилився і щось запитав.

Куцик стиснув плече Здіслава і похитав головою. Тепер це означало: «От як завойовують жінок!» Він був у меланхолійному настрої. Хлопці подивились один на одного: справді, куди їм до нього!

А Бень не гаяв часу. Ось він уже й цигарки витягнув. Дівчина заперечливо похитала головою. Він нахилився, видно було його профіль: підняті кінчики губ, випнуте вперед підборіддя, зморшки біля очей — словом, найприємніша посмішка. Потім Бень випростався, втягнув живіт і випнув груди. О диво! Він навіть щось таке зробив, що його профіль почав здаватися майже орлиним.

Блондинка все ще вертілася. Бень, мабуть, не дуже добре розумів причини цього. Ось він знову нахилився і навіть намагався взяти її під руку. Другою рукою він показував у напрямку Бельведера[3].

Хлопці дивилися і з сумом хитали головами. Куди їм до нього! Здіслав хотів піти, але Куцик не погодився.

Вони ще раз подивилися. Бень усе ще тримав її під руку і малював запаморочливі перспективи прогулянки. Дівчина не виривалась, а тільки хитала головою. І раптом вона почала махати рукою.

Якийсь здоровенний моряк в офіцерській формі протискувався до них з двома порціями морозива. Бень помітив його, коли той простягнув блондинці її порцію. Переляк стиснув хлопцям горло, ще трохи — й вони кинулися б тікати.

Але залишилися, щоб збагатити свій досвід і цією найважчою військовою операцією — відступом.

Бень блискавично зробив тільки одне: відпустив руку дівчини. Потім він знову задер підборіддя і націлився на оркестр. А його ноги одночасно розпочали гарячкову невловиму діяльність.

Хлопці, стиснувши кулаки, спостерігали цю сцену. Ні, не виказала. Жадібно облизуючи морозиво і задравши голову так, що підстрижена зачіска торкалася плечей, дівчина щось щебетала здоровенному морякові.

Бень непомітно відсунувся на півметра. І знову ніби захитався, немов його хтось штовхнув. Він одійшов уже на кілька метрів. Знизав плечима, махнув головою назад, щоб поправити зачіску, і пішов, наче нічого й не трапилось.

Хлопці побігли за ним. Куцик зробив хитрий маневр: вони вибігли на мостову і крадькома випередили Беня. Потім повернули на тротуар, змішалися з натовпом і рушили йому назустріч.

Бень ішов зовсім спокійно. Ні найменшого сліду поразки, якої він зазнав, хлопці не помітили на його обличчі. Навпаки, Войтек щось насвистував крізь зуби і раз у раз кидав убивчі погляди.

Він зустрів товаришів з гідністю людини, задоволеної собою. Бень обіцяв прийти о другій годині. Хлопці запропонували йому приєднатися до них: вони йшли шукати четвертого, Ваверка.

Бень ввічливо відмовився, кажучи, що має тут з кимось зустрітися. Здісь хотів уже спитати, чи не з підстриженою блондинкою… Але Куцик ущипнув його.

Розшукувати четвертого вони рушили самі. Пішли по Алеї, де жовтіло вигорілим листям кілька величезних лип. На Багателі цвіли рожеві каштани і золотіли якісь декоративні кущі перед відновленим фасадом будинку Уряду. На площі Унії було спокійніше, ніж у будень.

Хлопці повернули до Клубу міжнародної преси. І тут було менше людей, ніж звичайно. Але в другому залі в глибокому металевому кріслі вони знайшли того, кого шукали. Він сидів сам, обклавшись десятком журналів — російських, німецьких, французьких, від «Вопросов животноводства» до «La nouvella critique».

Андрій Ваверко навіть своїм виглядом заслуговував прізвиська професора. Це був найменший з усієї четвірки, худорлявий блондин в окулярах. Коли хлопці ввійшли, Ваверко, машинально глянувши на них, продовжував читати. Довелося вдарити його по плечу.

Було кілька хвилин на третю, коли вони зібралися «під умовленим явором» на Мокотовському полі. Червневе сонце безжалісно палило поламані кущики пишної кропиви, дикі кручені паничі, полин, лободу, будяки. Три великі будинки, невідомо для чого збудовані в самому центрі цього пустиря, ще більше підкреслювали його розміри. Далі нерівними кубиками стирчали корпуси на Польовій вулиці. Ліворуч було видно поставлену на ребро коробку Міністерства залізниць. А за ним у далекій імлі білів Палац культури.

Друзі розмістилися на траві; Куцик розлігся, Андрій сидів, тримаючи руки на колінах. На стадіоні «Огніва» відбувався якийсь матч, і там щохвилини лунали крики то задоволення, то розчарування. По Алеї Незалежності раз у раз проносилися автомашини, мотоцикли, всі в одному напрямі, за місто.

Нарешті прийшов останній з компанії — Войтек.

— Як там полювання? — не витримав Здісь.

Войтек холодно подивився на нього і, нічого не відповівши, сів.

— Ну, що там у вас? — кинув він сухо.

Едик посміхнувся, але не наважився коментувати.

Він зразу почав доповідати. Ось зміст сказаного: через тиждень канікули. Наскільки Куцику відомо, ніхто з товаришів не має будь-яких конкретних планів на літо. Тому він, Куцикєвич, завдяки своїй енергії, винахідливості і зв'язкам дізнався про чудову нагоду і пропонує шановним зборам обговорити її.

Він замовк, зробив значущу паузу, щоб хлопці самі почали запитувати. І справді, Андрійко не витримав:

— Ну, Едику, говори ж!

Куцик розцвів: заблищали його сірі оченята, носик ще більше задерся, ледве помітна посмішка надала обличчю відтінок добросердої проникливості. Він підняв палець на рівень очей і випалив:

— Хлопці, що таке яхта?

Звичайно, Андрійко відразу піймався на гачок. Він блискавично продекламував:

— Яхта — це судно, парусне, парове або моторне, призначене не для перевозки товарів чи людей, а тільки для розваг…

— Дуже добре! — Едик поплескав його по плечу. — Не варт і говорити, що в капіталістичних умовах такі розваги доступні тільки мільйонерам або членам королівської родини. Так, Андрійку?

Андрійко з запалом хитнув головою.

— Так от, я урочисто заявляю, що можу вам запропонувати провести канікули саме на яхті.

Здіслав подивився на Войтека, Войтек на Здіслава. На обличчях хлопців явно відбивалася підозра. Тільки безгрішний Андрійко склав руки, наче для молитви, і запитав своїм тонким голоском:

— Ой Едику, хіба це можливо?

— Можливо, любий мій! — відповів якнайшвидше Едик, щоб підтримати цей ледве тліючий вогник ентузіазму. — Це напевно. І все залежить тільки від нас, від нашого рішення! Розумієте? Яхта! Не морська, звичайно, бо це занадто велика махина. Але справжня яхта! Облицьована червоним деревом. Розумієте?

Всі мовчали, бо це справді нагадувало байку. Яхта, як розповів Едик, була збудована ще перед першою світовою війною для якогось божевільного юнкера[4] з Мазурських озер. Він був багатий, тому і яхту облицював червоним деревом. Чотири спальних місця — наче спеціально для них зроблені. Паруси!

Куцик заглянув у свою записну книжку.

— Площа парусів сорок метрів, — промовив він. — Грот, фок. Розумієте? — він подивився на друзів, але ніхто з хлопців і пальцем не ворухнув. І Едик читав далі: — Парусність Марконі. Яхта не кільова, а швербот. Розумієте?

Ні, вони нічого не розуміли. Але якась нотка непевності в риторичному запитанні Едика змінила все-таки настрій тих двох недовірливих, дала їм крихітку надії, що, може, все це не є звичайною брехнею Куцика.

— Не з кілем, а з швертом, — сказав Куцик і почервонів. — Слово честі, не брешу, ось дивіться!

Хлопці глянули. Справді, в блокноті Едика було надряпано: «з швертом».

— Добре, — сказав Здіслав. — Це, мабуть, якийсь технічний термін. Скажи краще, чия тепер ця яхта і звідки ти про неї дізнався?

Куцик зітхнув: ця словесна форма недовір'я була, куди кращою від нещодавнього мовчання. Він розповів цілу історію, хоч мусив визнати, що вона була не дуже ймовірною.

Яхта після війни потрапила до рук одного старшого лісничого, який схибнувся на парусному спорті. Він її відремонтував і шість років використовував не стільки для розваг, скільки як засіб транспорту, бо жив цей лісничий на одному з великих Мазурських озер.

А тепер старшого лісничого викликали на якісь двомісячні курси у Варшаву. Він узяв би яхту з собою, але, щоб доставити її сюди, треба дуже багато часу. Та, зрештою, це й заважало б йому в навчанні на курсах.

— Лісничий — далекий родич моєї матері, він зупинився у нас, — сказав Куцик. — Страшенно переживає, що мусить покинути Мазурські озера саме влітку. Ну, звичайно, я почав розпитувати, в чому справа. Ну, тоді він розповів про яхту. Я йому співчуваю. А він мене питає, чи я теж розуміюсь на парусному спорті.

— Ну, і ти сказав, що розумієшся! — з іронією вставив Здісь.

— А що я мав робити? Така нагода! І це ж для вас! Ну, звичайно, кажу, розуміюсь. Що ж я мав відповісти?

Куцик глянув на хлопців. Ті мовчали. Тоді він зовсім розійшовся:

— Ви розумієте? Така нагода! Яхта! Чотири спальних місця! Точнісінько чотири! Червоне дерево! Розумієте? І не кільова, не кільова! Швербот!

Це, мабуть, вплинуло найсильніше. Андрійко аж рота роззявив. Тільки Войтек, схвильований не менше, ніж інші, розсіяв чарівну примару судна з парусами, по-діловому і грубо запитавши:

— Все це чудово. Але де взяти гроші?

— Які гроші? — поперхнувся Едик.

— Як це — які гроші? А за яхту!

— Та він, цей знайомий, не хоче від нас ні копійки. Він її дає безплатно. Тільки б не пошкодили…

— Ну, а їсти треба чи ні? Два місяці!

— Звичайно, їсти треба. Але ж і вдома без цього не обійдешся. Дадуть же тобі кілька злотих? А коли опинимося на місці, то щось можна буде придумати.

— Цікаво…

— Рибу ловитимемо, га, хлопці?

— А ти вмієш?

— Що ж тут вміти?

— А де взяти вудочки? 1

— Здісь позичить. У нього дядько — рибалка.

— А дозвіл маєш?

— Якось викрутимося. Зрештою…

— Ягоди! — крикнув Андрійко.

— Еге ж, далеко заїдеш на ягодах!

— Дуже далеко! — розпалився Ваверко. — Це вітаміни! І гриби можна збирати, хоч вони й не такі поживні. І взагалі — добратися б до лісу… Був же час, коли все людство жило тільки з того, що росло в лісі. Період мисливства і збирання ягід, так? У басейні Амазонки або Оріноко і тепер так живуть!

Войтек іронічно хитав головою. З усіх чотирьох тільки він жив колись у селі і знав, що то за насолода — підніжний корм. Але Войтек не вмів протиставити свій прозаїчний досвід книжковому ентузіазму хлопців.

— Ех ви, столичні жителі… — встиг він тільки сказати, і це погубило його остаточно.

Товариші втрьох накинулись на нього. Що означає цей його скептицизм? Чи це бува не найгірші дрібнобуржуазні звички, які є результатом своєрідного декласування? Хіба він не знає, що в селі особливо багато дрібнобуржуазного елемента? А якщо знає, то чому пишається своїм селянським походженням? Вони докоряли йому навіть за плазування перед американською модою, як прояв його ідеологічної нестійкості.

Звичайно, Войтек не міг їх перекричати і махнув рукою. Куцик негайно скористався з його капітуляції, щоб форсувати справу.

— Отже, ухвалили! — вигукнув він. — Їдемо!

— Стривайте, стривайте, — сказав Здіслав. — Навіщо поспішати? У нас є цілий тиждень.

— Який тиждень? Лісничий сьогодні о пів на четверту виїжджає! Я повинен зараз же йому подзвонити, бо якщо ми не візьмемося, то — не хвилюйтеся — знайдуться такі, що навіть заплатять йому. Тому в нас залишається, — він глянув на годинник, — тільки десять хвилин. То як, хлопці? Злякалися риб і ягід?

Андрійко вже підвівся.

— Ви ж читали, — крикнув він, — про лікаря, який всю Атлантику на плоту… І без копійки за душею, без їжі, без води… Ловив рибу і пив сік з неї… А ми… аж соромно…

Здавалося, дискусію вже закінчено. Куцик підвівся — пора закривати збори. Тільки Войтек ще не здався. Він теж підводиться і невинно запитує:

— Ну, а хто ж поведе яхту? Ви вмієте управляти парусами?

Кілька секунд панує прикра тиша. Куцик бачить розгубленість в очах Здіслава та Андрійка і поспішно додає:

— Це не так важко! За тиждень можна вивчитись.

— Ну що ви, тиждень! Найкоротший курс — три тижні.

— Ну і що? Нас багато! Кожен вивчить частину курсу. Ти, Андрійку, більше науково, розумієш? А Здіслав по спортивній лінії. Згода?

— Ну, а ти?

— А я взагалі. По організаційній лінії.

— А він?

Хлопці критично дивилися на Войтека. Він поспішив допомогти їм:

— А я нічого не вчитиму. Вас стільки буде вчених, що дасте собі раду з одним пасажиром.

— Гаразд! — голосно кричить Куцик, щоб припинити дискусію. — Прощайте, хлопці, я біжу дзвонити.

Вони втрьох звертають праворуч, до Раковецької вулиці. Тільки Куцик живе з протилежного боку. Тому він і місце зборів тут обрав, хоч аж троє мусили заради його вигоди пройти зайву дорогу.

На стадіоні «Огніва» саме закінчився матч, і потік людей суне тепер навпростець через звалище, через бур'яни і ями, аби тільки скоріше сісти в трамвай, скоріше потрапити додому на обід. От і минула половина неділі.

Кінець цього дня Андрійко провів дома. Він жив на одній з вуличок між Алеєю Незалежності і Пулавською вулицею. Якась дивна була ця вуличка. Ближче до Пулавської на ній росли садочки, стояли затишні вілли, а з другого боку, ближче до Алеї Незалежності, лишилося кілька провулків з брудними руїнами і кілька великих, теж брудних будинків, споруджених ще до війни.

Перші поверхи цих будинків з одним вікном, дверима та східцями були пристосовані виключно під мізерні крамнички. Тепер майже всі крамнички були закриті, і в них мешкали самі їх хазяї. У вікнах стояли вже не коробки вакси, не свічки і баночки з огірками, а великі вазони з агавами, пеларгонією, фікусами. Двері були завжди відчинені, і на східцях сиділи цілі сім'ї.

Колишні крамарихи іноді в'язали на спицях, а частіше займалися плітками. Колишні крамарі пили і лаялись. Дітлахи плутались під ногами, переймаючи від батьків і прекрасну польську мову, і загальну життєву філософію, і особливо ставлення до так званої дійсності.

А посередині, між цими двома полюсами довоєнної Варшави, між віллами і руїнами було кілька сот метрів звичайного поля. Тільки три роки тому там почалося велике будівництво. Серед інших тут збудували з червоної цегли шестиповерховий будинок з великою кількістю однакових вікон, позбавлений будь-якої фантазії, примх і найскромнішої різноманітності. Ці казарми були призначені для студентів одного з нових вищих учбових закладів.

А півтора року тому в один з нових жилих корпусів сюди, нарешті, з півпідвалу в Старому Місті переїхали батьки Андрійка.

Яке це було свято! Андрійко запам'ятав його насамперед тому, що мати була надзвичайно щаслива. Бо сам він зовсім непогано почував себе у тому підвалі.

Підвал мав три на чотири кроки. Входили в нього по звичайній дошці з кількома прибитими поперечними дощечками замість сходин. А перед тим ще треба було знайти непомітну стежку серед битої цегли, не заблукати, вчасно повернути за перший ріг муру і не впасти в двометрове провалля.

Повернення додому присмерком було великою захоплюючою пригодою, і тоді навіть задуха підвалу і гасова коптилка по-своєму були принадні — адже не так багато треба було фантазії, щоб уявити себе в ескімоській іглу.

Таким чином, він не мав особливих причин скаржитися на квартирне питання. Гірше було з їжею. Особливо в перше післявоєнне літо, доки не повернувся батько, який після Варшавського повстання поневірявся в німецьких таборах. Бували дні, коли хлопцеві доводилося навіть просити милостиню, щоб тільки дістати шмат хліба або трохи картоплі.

І хоч в наступному році стало легше, війну і післявоєнні злидні Андрій не забув. Саме вони були причиною його найбільших і тривалих неприємностей.

Повертаючись додому, Андрій згадав: сьогодні третя неділя червня. Він зовсім забув! Хлопець швидше, ніж звичайно, збіг по вузьких сходах на третій поверх, скочив до дверей. Батьки вже сиділи за столом, і Андрійко тільки після обіду міг взятися за те, що він робить в непарні неділі кожного місяця.

Він зачекав, доки батько пішов у кімнату спочивати, а мати з посудом перейшла на кухню. Тоді став біля дверей, узяв дерев'яну шахівницю. Ось зараз вирішиться, які будуть наступні кілька днів — приємні чи сумні. Хлопець випростує ноги, голову притискує до дверей, шахівницю ставить на голову так, щоб одним боком вона прилягала до дверей, потім піднімає руку, швидко креслить олівцем лінію вздовж коробки, відскакує, одвертається. Кілька секунд вагається, потім перемагає себе і підходить.

Розчарування: знову нічого! Сьогоднішня риска — довга, нерівна, нервова — пройшла не вище, ніж попередня.

Навпаки, вона йшла навіть трохи нижче.

З деякого часу Андрій дуже повільно росте. Хлопцеві майже сімнадцять років, а на зріст він наче дванадцятирічний. Вже кілька разів був у лікаря, його оглядали, вимірювали, важили, просвічували. Лікар розводив руками… Ну, з. серцем не дуже добре. Значить, і спорт протипоказаний. Так, для загального розвитку — гімнастика, більше повітря. Призначив якісь уколи, що й досі не допомогли.

Захоплення книгами, вивчення, звичайно, не того, що задають в школі (за це йому приклеїли прізвисько «професор»), є однією з форм забути про загрозу лишитися карликом. Зростаюча індивідуальність Андрія шукає, таким чином, якоїсь відплати за життєву несправедливість. Ось чому йому так потрібна дружба хлопців. Андрійко, мабуть, найбільше зробив, щоб згуртувати всю четвірку в одну компанію. Він перший паралізовував вибрики Здіслава і особливо Войтека, які не могли погодитися з диктаторськими замашками Куцика.

Слабка надія, що, може, цього разу він виграє кілька сантиметрів, не справдилась. Андрійко відчуває зростаючу хвилю загального розчарування, суму і самотності. Зрештою, він сам їх поглиблює. Батьки йдуть в кіно. Ні, він не піде з ними. Батько махнув рукою:

— Знову ніс у книги! Ех ти, професор!

Але раптом Андрійко відчуває, що книги набридли йому. Він по черзі дістає популярний підручник біології, атлас рослин, кілька географічних карт, потім усе збирає з стола, кидає на полицю. Він намагається думати про велику пригоду, яка розпочнеться через тиждень. Та це здається йому зараз чи то нездійсненним, чи просто нецікавим. В «Трибуні Люду» він знаходить шахову задачу, розставляє фігури, робить кілька ходів. Але й партія здається йому простою, нецікавою. Він дивиться на закінчення: звичайно, нічия. Фігури з гуркотом летять у шахівницю.

От і нічого вже робити. Може, кого-небудь відвідати?

Ні, кому потрібен такий шпінгалет? Хлопець лягає на тахту, безтямно дивиться в стелю. І непомітно засинає.

Розбудили його батьки, що вже повернулися з кіно. Батько в чудовому настрої — фільм йому дуже сподобався; він щохвилини сміється, згадуючи про геройські витівки Фанфана Тюльпана.

Андрійко схоплюється з тахти. Якусь мить він не може отямитися. Потім раптом він почуває себе щасливим: його чекає похід. Та за хвилину хлопець пригадує огидну, нерівну риску на дверях, і щастя зникає.

Андрійкові стає нудно від батькової балаканини. Він виходить з кімнати, йде до кухні, сідає біля вікна й дивиться на величезну червону стіну студентського гуртожитку. Багато однакових вікон тягнеться на якихось двадцять метрів.

Починає смеркатися, і в кількох вікнах уже горить жовтувате світло. Невеличкі кімнати, в кожній ліжка, стіл, кілька студентів. Одні з них лежать, інші грають на гармошках, крутять радіоприймачі, щось оповідають, сміються.

Світло загорається в нових вікнах. І всюди те саме. Хто займається музикою, хто відпочиває, хто сміється, дехто зубрить. Андрійко дивиться, і йому знову стає нудно.

До того ж тихо входить мати. Вона, звичайно, зрозуміла, чому син утік з кімнати. Мати підходить, обіймає Андрійка, щось шепоче йому, співчуває, втішає.

Андрійко стискує зуби, слухняно хитає головою, аби тільки скоротити цей зворушливий момент. І коли мати, заспокоївшись, на хвилину розслаблює обійми, він вислизає з її рук і прямує до дверей.

— Я трохи пройдуся, щось голова болить.

— Вечеряти, — каже мати засмученим голосом, — через півгодини…

— Ну, то я через півгодини повернуся, — кидає він поспішно.

Андрійко тихенько виходить і швидко збігає сходами. Тільки вийшовши із сфери батьківської волі, він опам'ятовується і починає розуміти марність цієї прогулянки.

Куди піти? До садочків і вілл чи до крамничок і руїн? Він звертає ліворуч, на Алею Незалежності.

Присмерки тим часом погустішали настільки, що, коли він підходить до руїн, засяяли ліхтарі.

Те, що здалеку побачив Андрій, розпалило його.

Чоловіка десять юрмилися між колишніми крамничками. Кілька жінок стояло біля брами одного з будинків, юрба підлітків висипала на мостову. Всі вони дивились в одному напрямку. Поодинокі прохожі, завертаючи сюди з Алеї Незалежності, також уповільнювали ходу, зупинялися, теж повертали туди голову і лише через хвилину йшли далі.

Андрійко прискорив ходу. Вереск. Нав'язлива, сентиментальна грамофонна мелодія і вереск. Одна з колишніх крамничок яскраво освітлена. За брудною портьєрою жовтого кольору видніється чиясь розпатлана голова. Крик. Хтось розмахує кулаком над кимось за портьєрою.

Пронизливий вереск. Підлітки бояться підійти ближче, жінки від брами теж не поспішають. Андрій дуже гостро відчуває напружену, тривожну зацікавленість присутніх. Переляк перед чужим світом стає в ньому щораз більшим. І тим рішучіше хлопець іде вперед.

Як у неприємному сіні, він наближається до центра невідомого неспокою. Ще три кроки, і він мине його, почне віддалятись. Але ці три кроки найважчі. В цих останніх кроках зосередився найбільший страх. Раптом скляні двері грюкнули і розчинилися навстіж. Підлітки, неначе їх змело, відскочили назад. Жінки теж відійшли під браму. Перехожі рушили своєю дорогою.

Тільки Андрійко зупинився, як у сні, не маючи сили зробити й кроку, ніби його ноги раптом скам'яніли. Він зупинився і став дивитися. Паруб'яга років двадцяти п'яти з дуже пишним, по-жіночому завитим волоссям, з червоною п'яною пикою, витягнув величезну лапу, схопив когось і…

Знову вереск, пронизливий, наче хтось ріже собі руку битим склом. На ґанок вискочила дівчина, за нею — завитий довгаль. Волосся у дівчини було розпатлане, плаття розірване біля плеча, вона несамовито кричала.

Здоровань шарпнув її за руку і штовхнув. Дівчина полетіла з ґанку, зачепилася ногою за передостанній східець і безсило впала обличчям на брук.

Жінки в брамі заверещали. Хтось навіть вигукнув: «Міліція!» Парубок похмуро глянув на них, і ті ввічливо позакривали роти, підперли долонями підборіддя, прикинувшись, наче все це їх не стосується.

Здоровань поволі зійшов із сходів. Дівчина все ще кричала. Він ступив два кроки і вдарив її ногою в бік. Вона замовкла.

— Що ви робите?.. — почав один з прохожих.

Довгаль повернувся. Прохожий був середнього зросту, добре одягнений, у м'якому капелюсі, з галстуком, в окулярах.

Парубок раптом підскочив до нього:

— Яке твоє діло?

Прохожий поспішно повернувся і з швидкістю, яка зовсім не личила людині в капелюсі й окулярах, почав тікати. Підлітки бігом кинулися за ним, свистячи, регочучи, кидаючи в нього каміння.

Андрій стояв близько від парубка. Величезна, нелюдська ненависть охопила його. Хлопець немовби дивився збоку на самого себе. Ось він підходить до п'яного гультяя, однією рукою хапає його за комір, притискує до землі і пикою, бридкою, смердючою пикою п'яної скотини б'є, б'є без перерви, без жалю об землю, об мостову, об каміння.

Ось він біжить, свистить, по телефону викликає міліцію; потім бачить, як беруть хулігана і, скрутивши руки, кидають його в закриту машину з заґратованим віконцем.

А насправді Андрійко стоїть не рухаючись, мовчки. Хуліган повертається, помічає дівчину, про щось згадує, знову підскакує, знову брудно лається і б'є її.

Андрійко бачить це, бачить, як дівчина притискує обличчя до землі; вона мовчить, зовсім слухняна, вона вже вивчила тутешню справедливість.

Андрійко стоїть. А коли довгаль повернув голову, глянув спідлоба і ще навіть не відкрив свого заслиненого рота, Андрійко пішов, наче нічого не трапилося, не дуже швидко і не гаючись, ввічливо й тихенько, як миша.

І такі повільні ці кроки, такі важкі! Доки вийде з-під погляду п'яниці, доки зникне за нештукатуреними корпусами, він увесь спітніє і найбільшим досягненням вважатиме те, що не поспішив, не кинувся тікати, до кінця зберіг легку ходу прохожого, який гуляє собі в неділю.

За вечерею мати кілька разів питала, чи бува не захворів Андрійко. Хлопцеві не подобалися деруни, його улюблена страва. Мати мацала лоба, примушувала висунути язика, зітхала. Він ледве дочекався кінця, ледве витримав останню годину, коли батько, уткнувши ніс в газету, слухав по радіо музику.

Коли батьки пішли, Андрійко швидко погасив світло, намагаючись заснути. Цей маневр не вдався. У голову по черзі лізли то риска на дверях, то п'яний негідник, то студентський гуртожиток.

Там вирувало життя. З кожною хвилиною засвітлювалось нове вікно: мешканці поверталися після недільних розваг і всі по черзі кидались до репродукторів. Освітлена стеля над Андрієм набрала блідо-жовтого відтінку. Від галасу тремтіли шибки.

Андрійко підвівся, запалив лампу біля тахти. Жодна з книжок, які він почав читати, не могла розсіяти надмірну гіркоту. Він тільки записав собі в блокнот: «Про теорію парусного спорту». Потім узяв «Трибуну Люду». Ледве прочитав передову, потім перейшов до офіціальних повідомлень — про різні торжества, про нові господарчі успіхи, та інших неодмінних елементів першої сторінки недільної газети.

Він вирішив, що прочитає її «від дошки до дошки» і засне. На другій сторінці були статті про озброєння Західної Німеччини, про спроби використання гітлерівських генералів, офіцерів і спеціалістів, повідомлення про не закінчені гітлерівцями випробування нових видів зброї масового винищення. Далі друкувався звіт про процес над групою диверсантів, закинутих на західні польські землі. Кореспонденція про шаховий турнір. Нарешті — вже на третій сторінці — уривок якоїсь повісті.

І тут тільки рятівний сон переміг Андрійка. Та не встиг він по-справжньому заснути, як галас надворі став ще дужчий. Хлопцеві здалося, що в цьому хаосі звуків він пізнає чийсь голос. Немовби це той завитий!

Андрійко лежав, заткнувши вуха. Але тоді в голові гуділо не тільки від вуличного галасу, а й від шуму крові, що стукотіла в скронях. Тому він на мить відтуляв вуха. І тоді голосніше лунали крики завитого п'яниці.

Андрійко вже не сумнівався — це він. Не можна забути носового відтінку цього крику, не можна забути цей лексикон.

Раптом Андрійко про щось подумав і аж схопився на тахті. Адже цей одноманітний і невпинний крик означає не те, що йому спочатку здалося. Тільки тепер Андрійко зовсім прокинувся. Була вже майже дванадцята година.

Хлопець підбіг до вікна. З деяких освітлених вікон будинку навпроти висовується кілька силуетів. То один, то другий щось кричить, махає руками.

А на мостовій, за десять метрів від будинку, стоїть одна, тільки одна людина. Андрійко не помилився — звідси, з четвертого поверху, видно три півкруглі блискучі хвилі на його волоссі. Завитий стоїть, задерши голову, і кричить, щоб його почули в найближчому освітленому вікні на другому поверсі.

Кричить весь час одне й те ж. Грубо лається. Студенти — одні дивляться на нього, мов на смішну тварину в зоопарку, інші, менш поблажливі, розумно радять:

— Не галасуйте!

— Ану, йди звідси, громадянине!

— Іди спати, іди спати, а як виспишся, дай знати!

Завитий стоїть, розкарячивши ноги. Ці поради ще більше розпалюють його лють, але не збагачують фантазії. Він ричить те саме:

— Я тобі… Я тобі…

Голос у нього зичний, нічого не скажеш. Після кожного нового вигуку засвітлюються нові вікна у чорній стіні. Нові силуети напівроздягнених юнаків показуються з-за жовтих жалюзі.

Закінчилися лагідні поради, починається щось інше.

— Ей, ти! — гукає якийсь хлопець з четвертого поверху. — Заткни пельку! Не заважай спати!

— Ей ти, стиляга! — кричать інші з самого верху.

Завитому наче ляпаса дали. Він захитався, відступив назад, на кілька секунд замовк, потім нахилився, порпаючись рукою в неприбраній купі битої цегли, випростався з цеглиною в руці, гукнув щось і кинувся до найближчого вікна.

Хлопці в кімнаті заметушились і відскочили, світло погасло.

Але тепер це було єдине темне вікно у величезній стіні. Всі інші горіли, скрізь виднілися обурені обличчя. Всі, як по команді, вигукнули:

— Хуліган!

Завитий зупинився, потім ступив кілька кроків назад і зупинився, нарешті, під будинком Андрійка, трохи лівіше від його вікна. Стояв і лаявся.

Тоді Андрійка наче щось штовхнуло. Він сплигнув з підвіконня і побіг на кухню. Під раковиною стояло порожнє відро для сміття. Хлопець підставив його під кран і з нетерпінням чекав півхвилини, поки воно наповниться. Нарешті схопив відро, побіг у кімнату. Хуліган внизу ще лаявся. Андрійко нахилився і одним махом вилив повне відро води завитому на голову.

Блиснуло, падаючи без шуму, полотнище води. Обірвалася лайка, величезний будинок вибухнув сміхом. І завитий хуліган зник, неначе змита нечистота.