В ГОЖИЯЛКАХ НЕЧИСТО

1

Підбігаючи до пристані, Здісь — він був попереду — зупинився так раптово, що Куцик, який біг слідом, наскочив на нього. Але хлопці не посварилися, бо дивна річ привернула їх увагу.

На «Аталанті» хтось був! Повернувшись до них спиною, невідомий чогось шукав під дошками палуби. А чортова Суламіф навіть не гавкнула!

Хлопці навшпиньках пішли вперед. До яхти лишалося кілька метрів, коли чоловік підвів голову і побачив хлоп-пів. Він зніяковів і став червоний мов буряк.

Хлопці теж розгубилися. Вони знали його: це був той самий чоловік, який учив їх ставити парус.

— Добрий день, хлопці, — сказав він, вдаючи, ніби приємно здивований цією зустріччю. — От несподіванка, правда? Тільки вчора я виїхав з Миколайок. Думав, що ви давно на Снярдвах…

— Вибачте, — перебив його Куцик, — учора ми бачили вас по дорозі з Галвунів.

— Ах, справді! — Чоловік стукнув себе по лобі. — Так, так, позавчора я виїхав з цих Миколайок! Під час відпустки людина перестає орієнтуватися в датах, днях, тижнях, правда?

Хлопці мовчали. У непрошеного гостя посмішка погасла.

— Ви дивуєтесь, що я без дозволу заліз на палубу? Дуже просто. Причалюю до пристані, дивлюсь, наче знайома яхта. Треба, думаю, допомогти хлопцям. Причалюю до берега, кличу. Ніхто не відповідає. І в цю ж мить олівець, який я тримав у руці, — бац! — летить і попадає в щілину. А мені його подарували…

— Олівець? У руці? Під час причалювання? — Куцик був просто неввічливий.

— Авжеж! — махає рукою чоловік. — Я саме писав!

Куцик дивиться йому в очі.

— Прошу пробачення, але нам уже час їхати.

— Справді? А куди?

— В… — виривається Андрійко і раптом стогне.

Це Войтек стукнув його каблуком по кісточці.

— Так, взагалі, вперед, — кидає Здісь.

Гість мовчить, його посмішка згасає остаточно. Він вилазить на берег. Іде до своєї байдарки, яка стоїть за добрих десять метрів від «Аталанти».

День в розпалі, на небі ні хмаринки, сонце пече, дує легкий вітерець. Хлопці швидко натягують парус, відчалюють. Мабуть, з кілометр пливуть мовчки. Потім хлопці втрьох накидаються на Андрійка. Той не дуже й захищається — справді, цей тип поводився дивно, і не було ніякої рації відкривати йому мету їх подорожі. Як завжди буває в таких обставинах, хлопці почали копатися в спогадах. Пригадали, як цей самий тип натякав їм на те, щоб залишитися на «Аталанті» ще тоді, біля Франковяків; Здісь згадав навіть ніч, коли вони приїхали в Стобець.

Хвилину всі мовчали. Так, вони добре пам'ятали про дивний літак опівночі. Лише за хвилину Куцик додав:

— Був над нами, правда? А наступного ранку ця байдарка!..

Андрійко пригадав п'янку в Момайнах. Цей погляд, важкий, зацікавлений, коли хлопці почали хвастати, з чиєї «стайні» парусник! Андрійко не сказав про це, але вважав, що докори в його адресу справедливі.

Цілу годину тривало на яхті тривожне мовчання. Але поступово сонце і вітер розвіяли неспокій мандрівників. Озеро вигиналося серед високих безлісих берегів, а потім розширювалося; знову з'явився очерет, почалися ліси.

Андрійко сховався від товаришів на ніс. Він довго дивився вперед і поволі заспокоювався. Потім одвернувся і гукнув:

— Хлопці!

Всі підвели голови. Черговий виступ лісу поволі пересувався праворуч. За ним замість чергової блідо-голубої стіни сосон випливало щось далеке, сиве, затуманене.

— Ну, хлопці! — Куцик скочив на ноги і урочисто, як Колумб, вигукнув: — Підходимо!

Різко подув вітер, «Аталанта» рвонула вперед, перехилилась, і Куцик якомога швидше сів.

Лівий берег ще тягнувся прямою, лісистою смугою, але з правого боку озеро розширювалося, ставало великим і просторим; тільки далеко його замикав затуманений горизонт.

— Дивіться, дивіться! — крикнув знову Андрійко. На обрії з-за лісу показалася дивовижна будівля, схожа на товстий і високий стовп, а поруч — іще одна, менша будівля і звичайна башта костьолу.

— Миколайки! — вирішив Куцик. — Звертаємо праворуч.

— Дивіться, Гожиялки! — вигукнув Здісь.

Справді, праворуч з'явилося кілька будинків. Вони височіли метрів за сто від берега, біля якого була пристань і навіть стояло кілька човнів.

Хлопці завернули. Вітер дув тепер з правого боку, нахиляючи яхту, і дрібні хвилі плескались об борт.

Пристань несподівано опинилася зовсім близько.

Здісь погано розрахував швидкість, і яхта з розгону вдарилась носом в балку помосту. Від такого «елегантного» причалювання Здісь сів на дах каюти. Андрійко скрикнув: йому здалося, що лопнула обшивка яхти. До того ж з берега їх привітали іронічні слова:

— Браво, моряки! Ще раз так, і повертатися доведеться вплав.

Парубісько років двадцяти, блондин із злими очима, виліз із кущів і став на помості, засунувши руки в кишені і зневажливо поглядаючи на румбакштагів.

Куцик уже хотів образитись, але подумав, що це, може, хто-небудь з дирекції держгоспу, і переміг себе.

— Пробачте, — сказав він, приємно посміхаючись. — Це держгосп Гожиялки?

На обличчі юнака з'явилося здивування. Витріщивши очі, він глянув на Куцика, потім одвернувся і гукнув:

— Стах!

З кущів одразу обізвався чийсь лінивий голос:

— Чого?

— Йди-но сюди! Мерщій!

Войтек стрибнув тим часом на поміст і, тримаючи в руці швартов, застиг, здивований поведінкою блондина. Той стояв мовчки, тільки якось підозріливо дивився на хлопців.

З кущів виліз загорілий юнак у плавках. Блондин і не глянув на нього, він дивився на хлопців. Усі завмерли. Тільки Куцик не витримав і ще раз почав:

— Пробачте, нам треба до держгоспу Гожиялки…

Юнак у плавках, нарешті, підійшов і, позіхаючи, спитав:

— Ну, чого?

— Дивись, дивись! — Блондин ні на хвилину не зводив очей з хлопців. — Вони хочуть у Гожиялки!

З обличчя новоприбулого сонливість мов рукою зняло. Він почухав потилицю і крикнув:

— Рисєк, іди-но сюди! А сам теж витріщився.

Становище здавалося досить дивним. З кущів виліз Рисєк, ліниво підійшов до пристані, але коротке повідомлення Стаха про хлопців, які хочуть у Гожиялки, вмить змінило вираз його обличчя. Один за одним вилазили з кущів загорілі студенти. Потім з'явилося кілька дівчат. Незабаром на пристані зібралась чимала юрба.

Куцик, затискуючи губи, вже десятий раз якнайввічливіше питав, чи це часом не ті нещасні Гожиялки. Але ніхто не відповідав. Усі тільки дивилися на хлопців, і в їх поглядах здивування перевершувало все інше.

Тільки маленька гарненька блондинка, яка прийшла останньою, трохи змилостивилася над хлопцями.

— Гожиялки? — перепитала вона. — Це, мабуть, Найгожеялки![15]

Куцику, напевно, щось спало на думку, бо він промурмотів кілька слів Войтекові, і той стрибнув на палубу.

— Ну, дякуємо, товариші, за вичерпну інформацію! — вклонився з іронією Куцик, коли між помостом і яхтою була смуга води завширшки метрів десять.

— Нема за що! — крикнув блондин. — Бережіться, щоб вам амурчик цеглиною по голові не дав!

— Знаєте, це все-таки дивно, — промовив Войтек. — Ці Гожиялки…

— Який ти розумний! — похитав головою Куцик. — Ще, може, накажеш тепер повернути?

Хлопці ще не закінчили розмови, коли з боку далекої башти вискочив якийсь моторний човен. Він ішов прямо на яхту, і коли підійшов метрів на двадцять, Куцик напружив легені і крикнув:

— Гожиялки?

В човні сидів кремезний сивуватий чоловік в окулярах. Незважаючи на страшенне торохкотіння мотора, він почув питання; на якусь мить у нього скривилося обличчя, але чоловік оволодів собою і махнув рукою праворуч від Миколайок, туди, де саме виринали великі зарості очерету. Віддаляючись, він з півхвилини дивився на хлопців, немовби співчуваючи їм.


2

Куцик, проте, не поставив питання на обговорення. Здісь завернув праворуч. Озеро розширювалось дедалі більше, з нерухомої річки воно перетворилося, нарешті, в справжнє озеро. Вітер дужчав, нахиляв яхту, хлопці обминали одну за одною смуги сивого очерету, вищого, товстішого і густішого, ніж траплявся досі.

— Це вже Снярдви! — мрійливо промовив Андрійко. — Найбільше озеро в Польщі…

Очерет ішов тепер поряд з ними невідступною високою стіною. Подекуди над ним виринали купки верб, крім них, нічого не було видно.

— Ну й Снярдви! — зневажливо сказав Куцик. — Я їх собі інакше уявляв.

— Де в чорта, ці Гожиялки? — нетерпляче питав, сидячи за кермом, Здісь. ч

Озеро було тут не ширше за Белдан, тільки справді некрасиве, з голим, плоским берегом.

Хлопці обминули якісь палі, вбиті в дно через усе озеро. А потім за невеликим мисом вони побачили таке, що аж роти позакривали і витріщили очі.

Величезне небо, блакитне липневе небо, яке досі незмінно увінчувало стіни лісу і польові береги, тут впало до їх ніг і крізь недосяжний горизонт перетворилося в хвилю, що плескалася під яхтою.

Світ раптом розступився. Прибережні горбочки блискотіли золотистим житом. Далекі-далекі ліси в цю полудневу спеку здавалися сиво-голубими. Попереду було тільки небо.

Андрійко підвівся, виліз на каюту, потім повернувся на ніс, схопився за штаг і мимоволі почав декламувати якісь вірші.

Хлопці мовчали, дивлячись уперед, п'ючи довгими великими ковтками повноту й красу цього краєвиду. Але найдужче їх чарувало не те, що було по боках, — не близькі дерева, зібрані в купи, наче абстрактні скульптури, не акварельні барви далеких берегів, не темна глиба острівця попереду, словом, не те, що було найкрасивіше, — кольорове, рельєфне і знайоме, — мандрівників вабив невеликий відрізок горизонту там, де озеро переходило в небо, де не було нічого, тобто там, де ще могло бути все.

І це захоплення було найприроднішим і найчудовішим з усіх, на які здатна молодість. Саме в цьому очаруванні, що його викликає невідоме у найкращих представників людського роду, криється механізм прогресу.

Трохи нахилившись на правий борт, «Аталанта» мчала вперед, розрізаючи хвилю своїм гострим носом. Берег віддалявся, протока закінчилась. Озеро хвилювалося, плавно підіймаючи і опускаючи яхту.

Мандрівники захоплювалися все більше. Андрійко, стоячи на носі, виставив обличчя вперед, задерши підборіддя і роззявивши рота, ковтав і ковтав дедалі дужчий сонячний вітер.

Незабаром його особливо привабила одна точка пейзажу: острів — невеликий високий прямокутник темної зелені трохи праворуч від курсу. Він здавався не менш таємничим, ніж у творах Жюля Верна, Стівенсона, Конрада, Лондона. Андрійко вже думав, як би намовити непокірних товаришів на таку експедицію.

Можливо, хлопці теж мріяли про щось подібне. Куцик стояв біля щогли, спершись на каюту, і дивився примруженими очима на перші хмарки, перлові черева яких саме виринули з-за дуже далеких лісів на півдні. Войтек за хвилину теж підвівся і став біля нього. Навіть Здіслав не витримав, скочив на ноги, немовби це було… в класі, куди саме ввійшов учитель, і стоячи тримав румпель, який так і виривався з рук. Тільки Суламіф сиділа під щоглою зовсім байдужа, виловлюючи бліх у власній шерсті.

Хвилин п'ять тривало це мовчазне захоплення. Войтек уже вдосталь натішився золотими горбами, вкритими житом, обрієм, де озеро зливалося з небом, острівком з темними високими деревами, лісами правого берега, одинокими далекими парусниками, повернувся праворуч і зразу ж за протокою побачив кільканадцять, дуже високих заокруглених дерев, а між ними — червоні стіни і дах з якимись башточками.

— Дивись! — гукнув він до Куцика. Чари зникли.

— Правда! — крикнув Едик. — Пам'ятаєте молодого Денду? Це Гожиялки, цілком точно. До повороту оверштаг!

Тільки Андрійко не чув цієї команди, — він захоплено дивився на безмежний горизонт і острів. Лише тоді, коли вони зникли з очей, хлопець зітхнув і зліз з каюти.

— Острів… — сказав він мрійливо. — Справжній…

І товариші навіть не сміялися з нього! Правда, їх чекало клопітне галсування; до купи високих дерев треба було йти прямо проти вітру!

Минуло півгодини, поки вони знову добралися до очерету. Вітер тут був слабший, канал, що вів до далекої пристані, — надто вузький для дальшого галсування. Хлопці спустили парус. Було тут досить мілко. Підштовхуючи яхту, мандрівники поволі рухалися до берета.

Ніколи досі хлопці не бачили такого високого очерету: він досягав середини щогли! Куцик виліз на каюту і дивився на зникаючий простір озера. Тільки так можна було вести спостереження.

Саме в цю мить Здісь щосили вдарив веслом. Куцик захитався на даху і мало не впав у воду.

— Що за дурні жарти! — сердито крикнув він, зіскакуючи вниз.

— Спокійно! — засичав Войтек. — Обережно!


3

Коридор високого очерету, прямий і вузький, мов справжній коридор, закінчувався пристанню з кількох дощок, що лежали на козлах. Поруч тягнувся зроблений з каміння п'ятнадцятиметровий мол, що справляв враження справжнього порту. Вода тут була спокійна, неглибока, прозора, дно густо заросло буро-зеленими водоростями, волохатими, як губка. Звичайно, не це викликало останні слова Войтека.

Біля причалу не було жодного човна. Але на молі хтось чекав на хлопців. І кожен з них, глянувши на берег, що все наближався, мимоволі випрямлявся, випинав груди, рукою пригладжував розпатлане вітром волосся або ще більше розпатлував його, як Войтек, обсмикував сорочку.

Бо аж дві жінки стояли на молі, дивлячись на яхту. Одна, як здалося хлопцям, досить стара — років тридцяти, чорнява, з кирпатим носом і дуже довгим, наче в коня, обличчям, у дуже модних на той час не коротких і не довгих, — до половини литки — штанцях і черевичках на дуже високих каблуках. Вона стояла попереду, гордо випроставшись, міряючи хлопців поглядом, у якому гармонійно поєднувались пиха, великодушність і ще щось таке, чого вони не могли розшифрувати, може, тому, що не присвятили їй більше двох десятих секунди.

Позаду стояла друга жінка. «Теж немолода», з жалем подумав Андрійко, бо їй, напевно, було вже років двадцять.

Вона була невисока і дуже красива. Світло-попелясте, пухнасте волосся, ніс прямий, майже орлиний, очі такі, що й дивитися в них страшно, і відірватися не можна, а губи такі червоні, хоч і е пофарбовані, і такі гарні, що досить глянути на них, і густий рум'янець зацвітає в тебе на щоках, а слова застряють у горлі.

Саме тому Здісь махнув веслом так, що можна було б розбити або човен, або пристань. Коли «Аталанта» підлетіла до причалу, ніхто з хлопців не додумався навіть витягти руки, щоб послабити неминучий удар. Та це й зрозуміло — адже всі вони задивилися на красуню.

І тоді саме вона, цей об'єкт колективного захоплення, виявила справді чоловічу швидкість рішення: одним стрибком опинилася на пристані, впала на коліна і простягнула обидві руки назустріч «Аталанті».

— Що ти робиш? — заверещала жінка з кінським обличчям. — Манікюр!

Та було вже пізно. Яхта врізалася в дошки пристані. Відштовхнута назад дівчина присіла. Проте її героїзм став у пригоді — борт човна витримав, не лопнув.

«Аталанта» ще хиталася, відстрибнувши на півметра назад, коли Войтек з Куциком опинилися вже на землі, з обох боків приголомшеної дівчини. Винуватець, Здісь, мчав з корми, перестрибуючи через шверт, ванти, шкоти, аби тільки не дати себе випередити.

Але жоден не встиг. Дівчина скочила на ноги, перш ніж приспіла перша допомога.

— Недотепи, партачі! — заверещала вона. — Вам свиней пасти, а не справжньою яхтою…

— Люцино! До незнайомих?.. Що це таке? — втрутилася жінка з кінським обличчям, якось особливо воркуючи, щоб надати вишуканості своїм словам. — Ви до нас? — промовила вона тим самим імпозантним тоном і глянула на свою товаришку, що мало означати: «Слухай і вчись!» Після чого вела далі, все більше воркуючи і протягуючи, наскільки можна було, наголошені склади вниз, вгору і знову вниз. — Дозвольте представитись: я Неллі Сикус, знайомі звуть мене просто: прекрасна Неллі. Я, звичайно, нікого не примушую до цього. Я знайомлюсь перша, адже у нас рівноправність! Хі, хі, хі!

Вона простягнула наманікюрену руку до найближчого, Здіся. Хлопець схопив її, але розгубився, і замість того, щоб поцілувати, як підказувала йому прекрасна Неллі, він щосили потиснув руку.

— О! — запищала красуня з кінським обличчям. Але після короткого роздуму вирішила не ображатися.

Лише Войтек задовольнив її бажання і з розмаху чмокнув у руку.

— Ходімо, ходімо! Мій чоловік так зрадіє! Він дуже любить молодь. Ох, а цей песик! Який миленький!

Суламіф тільки тепер вилізла з кабіни. Безпомилковий підлабузницький інстинкт негайно підказав собаці, що робити. Суламіф з розгону кинулась на пристань і впала ниць перед прекрасною Неллі.

— Миленька, миленька! — заворкувала красуня з кінським обличчям. — А як її звуть? Суламіф! Ах, чудово! Ну, ходімо, песику, ходімо, панове!

Але тут знову втрутилася Люцина.

— А хто впорядкує яхту? Камердинер?

— Люцино! — знову мліючим голосом застогнала Сикусова. — Ти ж не знайома з панами. Прошу, познайомтесь: моя кузина. А це — панове… Ви з університету, правда?

Захоплені зненацька хлопці завагалися.

— Ах, ні, звичайно, — запищала Неллі. — Знаю, знаю, ви з політехнічного. У вас же табір, під Миколайками…

Едик уже опам'ятався і охоче примирився з цією версією. По черзі, страшенно червоніючи, хлопці потискували Люцині руку. Дівчина дивилась на них без захоплення, а Андрійка оглянула з ніг до голови.

— Цей теж з політехнічного? — кивнула вона головою.

— Ні, ні, це мій кузен, — швидко гукнув Куцик. — Він ще в школі.

Андрійко вовком глянув на товариша. Бо саме його ця зустріч вразила в самісіньке серце. Переживання у зв'язку з малим зростом, спогади про страшний удар, якого завдала йому тортикова наяда, — все це було тепер таким болючим, що Андрійко стояв, не дивлячись на істоту з попелястим волоссям, і тільки повторював про себе: «Ні, я мушу щось зробити, мушу зробити…»

Все це тривало недовго. Підтвердивши, що це, нарешті, Гожиялки, і почекавши, доки хлопці виконають кілька вказівок Люцини, складуть і перев'яжуть парус, правильно причалять човен і замкнуть каюту, красуня на високих каблуках очолила похід, міцно тримаючи під руку елегантного Войтека. Решта хлопців оточили її кузину.

Неллі озирнулась і помітила цей закоханий ескорт.

— Ні, ні, панове! — сказала вона рішуче. — Так не годиться! Люцино, віддай мені одного з твоїх товаришів. Цього, вищого, якщо твоя ласка, — додала Неллі тоном, яким в ресторані просять подати сільницю.

— Авжеж, прошу! — різко відповіла Люцина. — Я й так почуваю себе, наче це військовий оркестр марширує в неділю до костьолу.

— Ха, ха! — засміялася майже басом Неллі, підхоплюючи під праву руку Куцика. — Ти як скажеш…

Андрійко лише через хвилину зрозумів страшний сенс того, що сказав їх новий кумир. Рум'янець залив йому обличчя, хлопець потупився, пішов повільніше і залишився позаду. Незабаром Здісь теж приєднався до нього.

Так вони і йшли: попереду красуня з кінським обличчям, тягнучи своїх кавалерів, потім самотня, бо нехороша, Люцина, за нею — пара недотеп і, нарешті, небезпечна Суламіф. Усі мовчали, за винятком прекрасної Неллі.

— У нас, в Гожиялках, дуже, дуже мило! — щебетала вона вібруючим голосом. — Ми живемо в чудовому палаці. Тут жив майже барон. Ганс Хауз… чи щось таке. Я зайняла його кімнату! Казік не хотів, але я його переконала. Бо він шалено мене кохає! І взагалі це чарівна людина! Всі його дуже люблять! Що ти кажеш, люба? — Неллі обернулась до Люцини.

— Та нічого, нічого! — пирснула та.

— А мені здалося… У Казіка, звичайно, є й вороги. Що в цьому дивного? Враховуючи його казкову кар'єру… Він дуже молодий. І де хтось тільки завалить роботу, туди зразу Казіка! Він уже в дванадцяти відомствах працював. Бо, панове… — тут Неллі понизила голос, але так, щоб усі її чули, — його знають у міністерстві! І коли в Гожиялках знову завалили роботу, там уже не знали, кого взяти. Тоді він сам попросився. Я казала йому: «Божевільний, це така діра!» А він нічого, тільки ці Гожиялки! Каже: Сикуси завжди там, де труднощі! Такий милий!..

Завдяки цьому базіканню хлопці навіть не помітили, як з пристані вони вийшли брукованою колись доріжкою на континент, обминули кілька верб біля огорожі і, нарешті, підійшли до цегляних господарських будівель, розташованих широким прямокутником.


4

— Оце і є наш палац! — сказала красуня з кінським обличчям. — Прошу, заходьте, панове!

До звичайного цегляного житлового будинку було приліплено кілька добудов, прибудов і надбудов. З лівого боку і зверху височіла невелика готична башта.

Її надмірну сухість компенсувала рококова іграшка у вигляді маленького бельведера, спорудженого на даху будинку з правого боку. Вхід був типово маврітанський, а вікна першого поверху прикривались ренесансовими навісами. На наших мандрівників цей ансамбль справив надзвичайне враження.

— Хлопці! — сказав Куцик, зупиняючись на хвилину. — Як тут красиво!

— Правда? — засяяла прекрасна Неллі. — Тут був головний архітектор з Пішу. Дуже милий! Він казав, що в усьому повіті нічого такого не знайдеш. А це, — жінка показала на бельведер, — це, кажуть, унікум. На всю Польщу! А може, й ще більше! Звідси Снярдви, — як на долоні! Ну, прошу! Будь ласка!

Зарослою доріжкою вони обминули будинок, по сходах зійшли вниз. Цей клапоть землі колись відібрали у» води. З півтора десятка величезних старих лип і тополь прикривало озеро. Тільки високий очерет виднівся між деревами.

Були тут навіть доріжки, викладені цеглинами, мальовничо посаджені купки декоративної зелені. Але кущі вже перетворилися в зарості, а на газонах буйно росли будяки й лопухи.

Облуплені цементні східці привели їх, нарешті, до жилої частини палацу. Красуня на високих каблуках з удаваною легкістю газелі вбігла наверх, вигукуючи:

— Ну й зрадіє Казік! Казіку! Казіку! Іди сюди! Я привела тобі гостей! Такі милі! Казіку! Алло!

Коли хлопці ввійшли до темнуватої їдальні, заставленої дуже старими стільцями і плющовими диванами, прекрасна Неллі вже прибігла з глибини дому.

— Немає його! Ах, у нього стільки роботи!

— Певно, жнива… — вирвалось у Войтека.

Красуня з кінським обличчям презирливо махнула рукою.

— Де там! На щастя, тут немає орної землі.

— Ах, значить, сінокоси…

— Теж ні. Зрештою, це дрібниці! Не будемо говорити про них! Ви голодні? Му, певно, після такої подорожі. У вас якась справа до Казіка? Так? Ну то й чудово! Зметикуємо щось, а тим часом і Казік прийде. Правда?

Хлопці надто швидко і голосно підтвердили її правоту, тому Неллі відразу сказала:

— Тільки заздалегідь попереджаю: у мене — ніяких ласощів! Я не чекала милих гостей. А крім того, знаєте, оті чудеса з курами, коровами… Ви, напевне, чули? Ні?

— Е, бабське базікання! — посміхнувся Куцик.

— О ні, зовсім ні! Навпаки! Таємниця природи! Люди кажуть, що це прокляте місце. Казікові навіть не радили. Але він такий відважний! Сам на прокляте місце попросився. А я за ним. Куди чоловік, туди й жінка… Люцино, іди скажи Агнешці. Хай приготує, що там є…

— Грудинку?

— Яку грудинку? Її давно вже немає. Галушки ви любите? От і добре.

Люцина зникла в темному коридорі. Суламіф, яка досі нахабно ластилася до красуні з кінським обличчям, тепер встала, спідлоба глянула на прекрасну Неллі і тихенько вислизнула за Люциною.

Сикусова не помітила цього. Наставали пізні, липневі присмерки, ця найкраща пора дня для жінок її віку.

Сівши так, щоб не багато останніх сонячних променів падало на її принади, Неллі почала довгу, манірну розповідь про надзвичайне місце на земній кулі, яким є Гожиялки.

Так хлопці дізналися, що тут справді не можна держати ні курей, ні корів. Пси теж дохнуть. Тільки свині і коні виживають. Тут були вже три ветеринарні комісії, але нічого не виявили. В зв'язку з цим колишній профіль держгоспу — тваринницький — скасовано, а нового ще не встановлено. Місяць тому сюди приїхав Сикус, який сам запропонував визначити найвідповідніший профіль для цього господарства.

Тут знову почався ліричний відступ на тему відваги Казіка, його любові до прекрасної Неллі і симпатії до молоді.

Невідомо чому, хлопці пригадали дивовижний прийом, який їм влаштували студенти в сусідньому селищі. Куцик навіть щось сказав про це.

— Ах, ті! — крикнула Сикусова. — Які це хами! Казік був цілком правий, що їх вигнав. Начебто приїхали на сінокіс, а самі швендяли по всій садибі, залазили без дозволу навіть сюди, словом, поводились жахливо! А крім цього… — вона замовкла, і мліюча посмішка прикрасила її кінське личко. — Казік втовкмачив собі, що… знаєте, він такий ніжний, такий ревнивий. Справжній Отелло!

— Ах, он що! — прикидаючись дурником, сказав Здісь. — Вони кричали, ніби амурчик цеглиною по голові… щось таке!

— Ні, ні, це зовсім інша справа. Це саме одна з таємниць Гожиялок. Це з того боку, в маврітанських сінях. Там таке склепіння з амурчиками. Все це дуже старе. В одного амурчика голова розвалюється. І часом, справді, падає цеглина. Тому там закрили прохід. Є навіть якась легенда про це. Мовляв, якщо в кого сумління нечисте, то йому по голові… А студенти, незважаючи на заборону, все ходили туди на башту. Не знаю, слово честі, чого вони там шукали. Казік розсердився і одного дня всіх їх… того… звільнив.

Вона базікала ще довго. Лише через добру годину прийшла Люцина з мискою гарячих галушок. Ніжна зустріч і вишукані манери Неллі дозволили, правда, мандрівникам надіятися на більше, але ці сподівання не збулися. Хлопцям дісталося тільки по склянці чаю, але зате багато балачок про Казіка.

Тим часом настав вечір. Після вечері всі вийшли на ґанок. Неллі веліла сидіти тихо, прислухалася. Але Казіка не було.

— Нічого не вдієш, — мовила вона. — Доведеться вам переночувати. Люцина, де ми їх укладемо?

— Нічого, дрібниці! — вирвалось у Андрійка. — Ми й на яхті…

— Авжеж! — обурилась Люцина. — Може, на башті їх влаштуємо?

— А не боятимуться?

Вибух сміху привітав ці слова. Едик, Здісь і Войтек аж підстрибували від задоволення.

— Смійтеся, смійтеся, — сказала прекрасна Неллі. — Але Агнешка нізащо не піде туди з постіллю. Це саме одна з загадок природи, ота башта.

— Самі справимося! — вигукнув Куцик.

— А може, все-таки на яхті? — промурмотів Андрійко. — Навіщо стільки клопоту?

— Ех ти, дитино!

Це вирішило справу. Хлопці зійшли по східцях. Великі дерева перетинали вечірнє небо чорними овальнимисилуетами. Десь праворуч величезний місяць саме відірвався від горизонту і повз угору, вже не оранжовий, але й не блідожовтий.

Шумною громадою всі рушили йому назустріч. Попереду йшла Неллі, пояснюючи трійці кавалерів, які все ще сміялися, глибину ніжності Казіка. Позаду — Люцина з Андрійком.

Хлопець думав хаотично: вони поїдуть на човні, човен перевернеться, Люцина почне тонути, бо не вміє плавати. Він… він теж не вміє. Треба, обов'язково треба навчитись! Треба щось зробити! Якийсь подвиг!

Передні вже дійшли до дерев. Далі був зотлілий паркан і перші хащі очерету. Хлопці галасували, хотіли обов'язково побачити озеро. Але навіть з верхівки паркану видно було тільки нерухомі зарості очерету.


5

І ось розпочалася остання дія цього надто довгого дня. Вони пішли на яхту за постіллю. Місяць тим часом піднявся над тополями, що росли біля палацу, все змінюючи, все спотворюючи своїм молочно-блакитним світом чи чорною тінню. Добре, що з хлопцями були обидві дами, бо інакше вони не потрапили б на пристань.

Господарські будівлі здавалися чистими, наче полакованими. Невелика, витоптана копитами, висохла калюжа посередині нагадувала фрагмент пластичної карти місяця з численними кратерами вулканів. Запилені будяки біля стежки, якщо є крихітка фантазії, можна було визнати за ксерофітову[16] рослинність мексіканського плоскогір'я.

Найкраще було на молі. Дві останні верби купали в небі свої округлі розпатлані чуприни. Та, що з боку озера, була чорна, а біля берега — невідомо яка: голуба, зеленувата, молочна, — стільки відтінків подарував їй місяць. Стіна очерету з другого боку каналу здавалася щільною і високою. Важко було повірити, що це узбережжя Снярдв, а не велике болото біля озера Чад, не заплава нижнього Конго, не околиця мису Камо в далекому Індокитаї.

Праворуч, з другого боку молу, за словами Люцини, був місцевий пляж, бо там нема водоростей, небагато мулу і майже зовсім нема каміння. Плоску поверхню води в тому місці лоскотав вітерець, якого, напевно, мучило безсоння, великий, наче дві долоні, місяць плескався, мерехтів, вібрував, яскравий аж до болю в очах.

— Шкода, що я залишила вдома окуляри від сонця, — сказала прекрасна Неллі.

Всі хвилин п'ять дивилися на місяць і воду. Андрійко фантазував: коли б це на яхту, поїхати на середину озера, на острів. Але вітерець був надто слабкий.

Люцина ніби почула його думку і тихо сказала:

— Саме повернувся з ремонту риболовецький човен.

— А навіщо він нам? — спитав Здісь.

— Як це навіщо? Для рибної ловлі.

— Ха, ха, ха! — Здісь засміявся коротко і сардонічно, як пристало людині, що вже втратила ілюзії молодості. — Ви вірите в рибну ловлю?

Люцина не зрозуміла.

— У вас є вудка? То я покажу.

— Справді?

— Але це треба на світанку! О четвертій годині. Зможете? Ну, гаразд. А тим часом беріть свою постіль. Уже пізно.

— Так, так! — додала прекрасна Неллі. — Завтра, може, потанцюємо. Сьогодні треба виспатись. Ааа…

Нав'ючені простирадлами і одіялами, хлопці повернулись до палацу. Неллі зупинилася біля маврітанського входу.

— Я вже казала вам, тут не зовсім безпечно. Треба тихенько і швиденько. Люцино, може ти відведеш їх? Ось тобі ліхтарик.

Люцина взяла ліхтарик, який при місячному світлі здавався зовсім непотрібним предметом з розжареним червоним дротиком всередині.

— А взагалі там дуже приємно! — кричала навздогін Сикусова. — Затишно! І ці народні легенди! На добраніч!

Вони ввійшли в сіни, в іншу, зовсім не місячну атмосферу. Ліхтарик кидав скупе, вузьке, брудно-червоне світло.

— Увага! — тихо промовила Люцина. — Тут проходьте швидко! — І стрибнула праворуч, в пащу чогось іще чорнішого, ніж стіни. Коли всі по черзі опинилися в темряві, дівчина підняла ліхтарик вгору.

— Бачите? Звідти сиплються цеглини;

Вгорі виднілися невиразні обриси вигнутої стелі, оздобленої гіпсовими амурчиками. В одного з них замість голови була чорна пустота.

— Будьте обережні! — сказала Людина. — Коли тут проходите, завжди подивіться вгору і — бігом!

Куцик намагався пожартувати, але невдало. Хлопці поволі підіймалися східцями вгору за світлом ліхтарика. Гвинтові сходи були дуже круті і дуже брудні.

Незабаром хлопці опинилися перед вузькими високими дверима з гострим — «готичним» — верхом. Великий іржавий ключ стирчав у замку. Андрійко йшов останнім. Озирнувшись, він побачив крізь вузьке, без шибок віконце ясну ніч, шматок майже блакитного неба, гілля залитого місячним сяйвом дерева. Дивно, але цей вид викликав у хлопця неспокій. Андрійко одвернувся спиною до товаришів і пішов задкуючи, щоб дивитися в очі цій темряві, що, наче звір, причаїлася внизу.

Хлопці довго вертіли ключем. Виявилося, що вже два тижні після того, як виїхали студенти, сюди ніхто не заходив, і ключ страшенно заржавів — у Гожиялках було дуже вогко. Тільки доклавши фізичної сили, вони форсували і цю перешкоду.

— Ах! — мимоволі вирвалось у Куцика, який перший переступив поріг.

В той же час у Андрійка щось стиснуло в горлі. Внизу, в густій темряві сходів, виднілася вузька смуга стіни проти віконця, осяяна блідим світлом місячної ночі. І на цій світлій плямі Андрійко помітив якийсь рух. Щось темне по-зміїному пересувалося знизу вгору, наче щупальце якогось жахливого спрута підкрадалося з чорної безодні до Андрійка.

Хлопець стрибнув назад і наскочив на Войтека.

— Що з тобою? — обурився той.

Андрійко нічого не сказав. Друга тінь прослизнула знизу вгору, але незабаром повернулася. Це той самий безсонний вітерець хитав гілки тополі.

Нарешті увійшли всі інші. Кімната в башті була невелика. І сюди через три вузенькі віконця заглядала ніч, небо і місяць.

З одного віконця коса смуга світла падала на підлогу, друге було прикрите чорною завісою дерева, що росло поблизу, в третє самітно заглядала червонувата зірочка, і небо біля неї здавалося блакитнішим.

Між цими віконцями бігало короткозоре світло ліхтарика. П'ять нар, і на них — о диво! — сінники, хоч і тоненькі. Кілька розхитаних табуретів, шафа без дверей, але з книгами. А в кутку — вузенькі східці, які вели ще вище, до отвору в стелі, прикритого листом дикту.

— Звичайно, ніяких вигід тут нема. Є навіть протяги. Але тут не так вогко, як на яхті, — сказала Люцина. — Зрештою, у вашому віці…

— Ну звичайно! — крикнув Здісь. — Тут чудово!

— А ці… — почав Куцик і засміявся, наче прохаючи пробачення. — Ці страхіття де?

— Там! — сухо вказала вона на отвір в стелі. — І, мабуть, там, над цим амурчиком. Ось вам ліхтарик, згодиться. На добраніч!

— Як, а ви самі в темряві? По цих сходах? — Войтек уже скочив, готуючись її провести. І, звичайно, всі інші теж схопилися.

Бачачи, що їй не відкараскатись, Люцина змінила тактику.

— Ну, якщо вже інакше не можна, то я сама виберу собі кавалера. Андрійку!

У того серце завмерло від щастя і жаху. Коли, супроводжувані шпильками хлопців, вони спускалися по сходах, перше почуття було набагато сильніше. Обоє проскочили страшний вхід, місячна ніч зустріла їх теплом, запахом відцвілої, але все ще не скошеної трави і таким світлом, що Андрійко помітив щось нове в очах Люцини: може, дівчина примружила їх, а може, то засвітилася перелітна, коротка посмішка.

— Ну, на добраніч, мій кавалер, — промовила Люцина, відгортаючи з лоба пухнасте неслухняне волосся. Потім м'якою долонею погладила його по щоці, відвернулась і пішла.

Андрійко стояв, задивившись на кущ бузку, за яким уже хвилину тому зник її силует. Ніч була тиха-тиха, навколо — жодного звуку, тільки дуже далеко якийсь птах кричав довго і монотонно, наче хтось пиляв дерево.

Андрійко зітхнув раз, вдруге, йому просто хотілося берегти в собі запах цієї хвилини. І він знову подумав:

«Я повинен, повинен щось зробити!» Великих планів у хлопця не було. Для початку він вирішив спокійно повернутися через страшний вхід і похмурі сходи.

Але саме в цю мить його охопило неприємне почуття, немовби він про щось забув. Ну звичайно: Суламіф! Куди запропастилася ця чортяка? Під час вечері її не було.

Андрійко занепокоївся. У неї ж такий апетит, що вона може спустошити весь дім! Як потім дивитися в очі цій гостинній, хоч пришелепкуватій, Неллі? І Люцині… А де шукати Суламіф? Він пішов навколо дому, крадучись навшпиньках, щоб хазяї не почули і не подумали казна-що. «Добре, — подумав, — що тут нема собак».

Андрійко вийшов на другий бік, до входу в їдальню. Тут він пішов уздовж стіни. І зразу ж, біля першого вікна, невпевнено зупинився.

В кімнаті точилася розмова. Хтось стояв біля вікна. Прекрасна Неллі радісно говорить:

— Казіку, нарешті!

Бурмотіння.

— Казіку, знаєш, у мене така приємна несподіванка. Вгадай! Ну, прошу тебе!

Знову якесь бурмотіння.

— У нас гості! Знаєш, такі милі, такі милі…

— Що? Знову? — почувся грізний чоловічий голос.

— Та ні ж, це не ті. Казіку, вони такі культурні. З політехнічного.

— Слухай-но! Скільки разів я тобі казав?

— Але ж, Казіку! Це зовсім інша справа. Приїхали своїм парусником. Зрештою, це не моя вина. У них справа до тебе. А тебе так довго не було. Ти останнім часом забуваєш про мене. Все кудись ходиш…

Андрійко аж зігнувся від сорому, що йому доводиться підслухувати такі приватні розмови. Але вікно саме відчинилось, і пан Сикус прогарчав:

— Ну, де вони?

— Ми не дочекались. Я їх поклала спати.

— Де?

— Де ж ще? В башті!

— Ідіотка!

— Що ти кажеш, Казіку?

— Ідіотка! — прошипів Казік і ніби аж кинувся на прекрасну Неллі, бо його вже не було біля вікна.

Андрійко згорбившись теж відскочив. Його розпирали бурхливі, невимовні почуття, головним чином, обурення і недовір'я. Хлопець підтюпцем пробіг уздовж стіни їдальні, обминув східці і опинився по той бік будинку, де мала бути кухня.

Правда, ця розмова так приголомшила хлопця, що справа з Суламіф здалася йому надто дрібною. Та коли вже він прийшов сюди, то почав заглядати у чорні вікна. В третьому, здається, щось стукнуло. Андрійко глянув. Ні, це була не зачарована царівна: Суламіф вилізла на підвіконня і вся звивалася від щастя, побачивши свого опікуна.

Андрійко хотів відчинити раму. Не зміг. Піднявшись навшпиньки, він доторкнувся до шибки, яка особливо брязкала, коли Суламіф стукала лапою в раму. Справді, шибка ледве трималася. Досить було розхитати один цвяшок, і вона зсунулася сама, бо вся замазка викришилась.

Суламіф так рвалася до нього, що Андрійко швидко поклав шибку на траву і взяв її на руки. Суламіф хотіла обов'язково лизнути його. Вся вона була пройнята апетитним запахом добре прокопченої грудинки.

«Так і є, — тривожно подумав хлопець. — Стверджуючи, ніби грудинки нема, прекрасна Неллі й не підозрівала, що саме ця ніч підтвердить її правоту».

Андрійко хотів вставити шибку назад, але щаслива Суламіф, стрибнувши, так зручно влучила йому в лікоть, що шибка вислизнула з пальців. Почувся сухий тріск.

От тобі й на! Тепер усе викриється! Треба сховати Суламіф на яхті. Може, завтра попливуть далі. Він переконає, спробує переконати хлопців… Такі похмурі думки промайнули в голові Андрійка, коли він біг по місячній пустелі хазяйського подвір'я. Це був рефлекс, якого хлопець не міг стримати. Суламіф бігла, підстрибуючи навколо нього. Ще добре, що вона не гавкала, хоч щастя так і розпирало її.

Вони вибігли на дорогу, що вела до пристані. З обох боків росли верби. Андрійко пішов повільніше, а Суламіф з розгону пробігла метрів п'ять, усе ще весела, щаслива, сповнена вдячності.

Раптом вона зупинилась мов укопана. Наче хтось вилив на Суламіф відро холодної води — так швидко змило з неї всю безтурботність і радість. Вона стоїть і, підібгавши хвіст, дивиться на вербовий кущ метрів за десять праворуч.

Андрійко підходить до неї.

— Ну, Суламіф! — тихо каже він і нахиляється, щоб погладити собаку.

Суламіф заскиглила. Її тільце невпинно тремтить. Крадькома, крадькома, все дивлячись праворуч, вона намагається відповзти.

Тепер і в Андрійка мурашки побігли по шкірі. Він бере собаку на руки і, не відриваючи погляду від куща — такого звичайного, густого, залитого місячним світлом, іде вперед усе швидше й швидше. Останній відрізок до пристані він просто біжить.

У схованці на яхті хлопець знаходить ключ від каюти; хвилину розмірковує, чи не лишитися тут, разом із Суламіф, щоб не проходити повз той кущ. Але згадавши прощання з Люциною, він червоніє від сорому.

Андрійко залишає Суламіф у каюті. Собака скиглить, хоче вибігти за ним. Хлопець насилу зачиняє двері і чує, як тварина шарпає клямку, гавкає.

Андрійко йде швидко і тихенько. Обминає той кущ. Ніде ані шелесне, тільки все ще десь далеко кричить птах.

Ось і подвір'я, сходи. Ніде нічого підозрілого. Андрійко проскакує чорну пащу входу і біжить по сходах.

Хлопці вже полягали. Він хоче розповісти їм про свої все-таки незвичайні пригоди, але товариші відразу перебивають. Починають досить грубо коментувати його надто довгу відсутність. Ображений Андрійко мовчки стеле свою постіль.

Він довго не може заснути. Хлопці, наче навмисне, лишили йому ліжко біля сходів, що ведуть на горище. Андрійко мимоволі дивиться на чотирикутний отвір, прикритий фанерою.

Фанера була нерівна, з якимись зазублинами. Одна з них нагадувала алебарду і починалася в кутку біля стіни. Андрійкові здалося, що за фанерою щось шурхотить. На щастя, то були не примари: на горищі бігали пацюки.

Він повернувся на бік і заплющив очі. «Через п'ять років, — мріялося, — я закінчу університет. Буду вже дорослим».

І, щоб не думати про гидкий скандал, який вчинив Сикус, про розбиту шибку і з'їдену грудинку, про дивний кущ і про всі тутешні страхіття, хлопець почав пригадувати пухнасте волосся, дивний блиск очей, легкий дотик долоні… Він думав дуже серйозно, що мусить таке зробити в житті, щоб…

Раптом Андрійко прокинувся, здається, навіть закричав і скочив з ліжка. Хтось високий, мов тополя, стояв над ним і заглядав йому в очі.

Ні, це тільки місяць. Стовп світла саме протиснувся у вузьке віконце, торкнувся Андрійкового обличчя і зачепив за вії.

Андрійко, важко дихаючи, сів на ліжку. Руки у нього тремтіли, серце шалено калатало. Кров голосно стукотіла у скронях.

Зненацька погляд Андрійка впав на фанеру. Зазублина, схожа на алебарду, з кутка перемістилася майже. на середину стелі.


Загрузка...