Четверо в яхті

БУРЯ

Хлопцям і справді набридли вже скарги Агнешки, тому Здісь досить легко відкрутився од роботи і вирушив ловити рибу. По дорозі він зайшов на город, щоб накопати черв'яків.

Було ще зовсім рано. Коли Здісь відштовхнув від пристані рибальський човен, сонце тільки виринало з-за горизонту, затягнутого серпанком. Було так тепло, що Здісь скинув светр і лишився в легенькій сорочці.

Рибалка не дуже замислювався над вибором місця — адже всю цю справу він затіяв, головним чином, для того, щоб не йти на сінокіс. Хлопець пригадав: здається, саме тут він ловив тоді рибу з Люциною, і завернув в очерет. Витягнув вудку і досить вдало закинув її в перше-ліпше віконце чистої води.

Було дуже тихо. Птахи ще не літали. Бджоли, оси, джмелі чекали перших променів сонця. Поверхня озера була зовсім гладка, немов залита зверху олією.

Тільки в очереті щохвилини щось плескалося. Щось виринало праворуч, ліворуч, позаду, водяні круги розбігалися, зштовхувались. Заінтригований Здісь обертався на кожний такий сплеск, намагаючись зрозуміти його причину. Але щоразу він бачив тільки хвильки, що розходилися в усі боки.

А вудка тим часом спала. Біло-червоний поплавець підплив до якоїсь очеретини і завмер. Так минуло чверть години. Це дратувало Здіся. Знову не щастить! І під Момайнами він нічого не зловив. Хіба тільки потім оті кілька мізерних рибок, що спіймав разом з Люциною? А може, це саме вона мала щастя, а він просто лякав рибу? Жодної не видно!

Сплески не вщухали, а поплавець дрімав. Думка легко перестрибнула від Люцини до Андрійка. Здісь і жалів його трохи, й засуджував. Бо як же це так, — не підкорятися колективу!

Раптом плескіт почувся саме там, куди задивився Здісь. На якусь частку секунди в повітрі мелькнув розкритий рот великої золотистої риби. Хлопець сам собі не вірив. Навкруги повно риби, а він сидить уже майже півгодини марно. От не щастить!

Здісь сердито схопив вудку і закинув туди, де сплеснуло. Поплавець доторкнувся до води і поволі посунувся вліво.

Хлопець якось мимоволі смикнув вудку вгору. На гачку затріпотіла…

Якою великою здалася йому ця краснопірка! Кінець вудки вигнувся. Здісь потягнув її до себе, але занадто сильно: риба промайнула біля його носа і знову опинилася над водою. Вона балансувала так кілька разів, і серце Здіся щоразу тривожно завмирало.

Нарешті він схопив рибу. Яка ж гарна: з темно-золотистою лускою, червоними плавцями, яскраво-оранжовими обідками навколо очей! Тремтячими пальцями він зняв її з гачка. Хвилину тримав у руці. Сантиметрів двадцять! Куди більша, ніж піймані тоді з Люциною.

Знову сплеснуло. Здісь закинув вудку в те саме місце. Є!

Ця краснопірка була менша, Здісь швидше зняв її і знову закинув вудку.

Тепер він чекав якусь мить. Поплавець раптом занурився, наче хтось його потягнув з величезною силою. Рибалка нервово смикнув вудку, сподіваючись спіймати акулу. На гачку билося щось маленьке, на смерть перелякане власним нахабством і наслідками, які воно викликало. Це був смугастий червоно-зелений окунець. Здісь випустив його.

Сплеснуло в іншому місці. Здісь закинув вудку туди. І знову, ледве принада торкнулась води, як щось заворушилося, поплавець поволі посунувся вбік. Розгніваний Здісь смикнув вудку і мало не випустив її — така важка вона була!

Вудлище вигнулося. Обличчя Здіся вкрилося дрібненькими краплинами поту. Він не знав, що робити. Хлопцеві здалося, що він чує тріск, що вудлище ламається. Він підняв вудку якнайвище, і зігнута бамбукова палиця, справді, ледве трималася.

Ну й риба! Це теж була краснопірка, тільки ще більша. Здісь зціпив зуби. Потім різко потягнув до себе, риба з розгону перелетіла на другий бік човна. Ці кілька секунд здалися Здісю огидним сном. Тільки тоді, коли риба впала на дно човна, його охопила хвиля дивної, досі незнаної втоми. Хлопець витер обличчя і задивився на товсту темно-золоту рибу. Вона була, мабуть, на чверть довша від спійманої перед цим, але така широка і товста, що важила майже в чотири рази більше.

Здісь одвернувся від своєї чудової здобичі, бо йому вже не терпілося піймати щось більше! Ще більшу рибу!

Закинув вудку. Хвилину почекав. Ні, ця була менша. Але була! Тремтячими від поспіху пальцями він насаджував принаду, закидав вудку в очерет, лютував, коли заплутувалася волосінь, і потім пересував човен далі, в глиб очерету.

Скільки часу вже минуло?

Чимала купка золотих краснопірок, червоно-зелених окунців, сріблястих пліток лежала в човні. Спека все дужчала, риба втратила свої свіжі барви. Котра година? У Здіся не було часу глянути на годинник. Велика краснопірка все ще лишалася найбільшою. Хлопець дбайливо відсунув її в тінь, щоб не пекло сонце.

Раптом Здісь помітив, що в банці залишився тільки один черв'як. Він насадив його, не розуміючи, куди ділася решта. Знову закинув вудку. Поплавець поволі рушив.

Здісь підсік, і серце його знову завмерло: вудка була важка. Здісь ніс її до човна обережно, як дорогоцінний кришталь: ця краснопірка була ще більша!

Хтось гукнув його. Здісь не чув. Відчепив рибу і зважив її на витягнутій долоні. Важка! Він хотів порівняти її з тою, ступив крок…

Риба раптом стрибнула, Здісь захитався, мало не полетів у воду. Краснопірка вирвалася з руки і з розгону плюхнулась у воду.

— Здісю, йди снідати!

Він стояв, дивився, нічого не розуміючи. Почув тільки тоді, коли його покликали втретє. Глянув на годинник — дев'ять! П'ять годин сидів він у цьому очереті!

Принади вже не було. Треба було повертатися. Здісь був зовсім розбитий. Він дивився на рибу в човні, але та, що втекла, оволоділа всіма його почуттями й думками, і, незважаючи на великий улов, хлопцеві здавалося, що він зазнав поразку.

На пристані стояв Куцик. Побачивши похмуре обличчя Здіся, він ще здалека почав глузувати з нього.

— Звичайно, знаменитий рибалка чекав в очереті, доки ми скінчимо косити, а тепер розповідатиме про неввічливих рибок, бо жодна до нього не завітала!

У Здіся покращав настрій, але вираз обличчя лишився той самий. Хлопець навіть додав похоронним голосом:

— Ну, якщо так не везе… Кажу тобі, одна була ось така!.. — Він відміряв на руці півметра.

— Аякже, аякже! — перебив його Куцик. — У тебе скоро будуть синяки від такого міряння! А все-таки ти свиня, що прогулюєш.

— Слово честі, Агнешка плаче! Я ж для вас!

— Тільки не викручуйся! Якби ти хоч одну рибку зловив, я махнув би рукою. А так… Вдруге вже не викрутишся.

Тут Куцик побачив на дні човна золотисту сріблясту, червоно-зелену купу. Він замовк, навіть став на коліна. Куди її покласти? Нарешті Здісь наламав вербових гілок, і хлопці почали низати на них рибу. Ця робота тривала добру чверть години.

Агнешка ахнула, побачивши такий улов. А Здісь залишив їй рибу, вдаючи зовсім байдужого, наче з дня народження він тільки те й робив, що рибалив.

Хлопці пішли назад. Під широким кущем диких порічок зустріли Войтека. Він не хотів вірити, певен, що Куцик глузує.

Потім хлопці вирішили піти скупатися. Вони зупинилися біля палацу. Була глибока тиша, ніякого вітру. Тільки бджоли дзижчали в розквітлих липах, і здавалося, що від сонячного проміння тремтить повітря. І ще щось наче гуркотіло десь далеко, але так тихо, що хлопці скоріше не чули цього звуку, а якось відчували під ногами.

Войтек задер голову і глянув на башту. При цьому у нього було таке обличчя, що Куцик спитав:

— Що з тобою? — Він обернувся і теж подивився на башту. — Щось у нашій кімнаті?

— Ні, вище. Та це дурниці. Мені привиділося.

— Що?

— Що хтось звідти виглядає.

— Справді?

— Та ні, привиділося.

— Ходімо, подивимося.

Здісь позіхнув, і Войтек ще раз заявив, що йому привиділося. Куцик не наполягав.

Всі троє попрямували на пляж. Там були обидві жінки. Хлопці довго купалися, потім загоряли, знову плавали. Нарешті пішли обідати.

— А де четвертий? — спитала Агнешка. — Ваш малий?

— Граф? Ще спить, — заявив Войтек.

— І просить, щоб йому обід до ліжка принесли! — додав Куцик.

У рибі було повно кісток, але хлопці не звертали на це уваги. Вони так хвалили Здіся, що той зараз же після обіду побіг на город, накопав черв'яків, повернувся і взяв човен. Пристань була пуста, навколо жодної живої душі. Навіть голуба байдарочка кудись зникла. Тільки «Аталанта» грілася на сонці.

В очереті пекло ще дужче, ніж на суші. Тут не було тіні, і сонце, відбиваючись од води, вражало людину і зверху і знизу. Тому Здісь від'їхав трохи далі, ніж уранці, в самий кінець заростей. Але й тут не було порятунку від спеки. Гуркіт, який відчувався біля палацу, тепер наростав. За горизонтом уже чути було глухий шум, наче нерівною бруківкою швидко їхали грузовики, навантажені пустими залізними бочками.

Здісь подивився в той бік, на захід. Небо над обрієм було не таке спокійно-блакитне, як в інших місцях, а якесь хворобливо-білувате.

Хай йому чорт! Це ж надходить буря! Судячи з того, як пече сонце, буря буде сильна. Здісь уважно оглянувся. На південному заході, праворуч від Гожиялок, смуга неба була вже не біла, а брудно-синя.

Хлопець глянув на озеро. Далеко з лівого боку, від Миколайок, ішло кілька парусників. Здісеві навіть здалися, що він бачить оранжовий парус Бальбінського. Ближче озеро було пусте. Правда, в напрямі острова невиразно біліло щось дрібне, але йому здалося, що то просто чайка.

Здісь закинув вудку. Риба ловилася добре, хоч була дуже дрібна, така, що три чверті доводилося викидати назад. Охоплений азартом, хлопець забув про все на світі. Десь за годину від палацу почулися крики.

Він підняв голову, оглянувся. З південного заходу швидко наближалася буря. Перші білі розпатлані хмарки вже дійшли до високих дерев перед палацом. Над горизонтом стояло вже чорне, а не синє півколо, яке перетинали червоні стріли блискавок. На озері знявся вітерець.

— Здісь! — кричав Куцик. — Негайно повертайся! Повертайся негайно!

Вони досить швидко зорієнтувалися в тому, що сталося. Першою стривожилась Люцина, яка спинила Куцика і запитала про Андрійка. Коли той іронічно відповів, що він не нянька, щоб стерегти дітей, Люцина розсердилась і сказала йому кілька різких слів щодо дитячих сварок і дитячих методів псування людям літнього відпочинку. Зрозуміло, Куцик не залишився в боргу. Він обвинувачував Андрійка в тисячі різних провин, а Люцину — в надмірній терпимості. Кінчилося тим, що вони вдвох пішли до Агнешки.

Виявилося, що Андрійко не приходив на обід, хоч останнім часом обідав раніше від хлопців. Куцик спитав Люцину, навіщо їй потрібен Андрійко. Дівчина не відповіла, бо саме побачила Войтека; той теж нічого не знав.

Тоді вони пішли до озера. Велика хмара насувалася з південного заходу, поволі закриваючи сонце. Але спека не тільки не спала, а стала ще дужча.

Здісь підплив дуже сердитий, що йому перешкодили ловити, і тому поставився до всієї цієї справи досить байдуже.

— Ну й що? П'ятирічна дитина? В колодязь упала? Не розумію, навіщо ця паніка…

— Мені здалося, що хлопець пішов до байдарки, — сказала Люцина. — А тут бачите, яка гроза надходить. Щоб з ним нічого не трапилось!

— А пан Бальбінський де?

Вони переглянулись.

— В палаці його нема, — сказала Люцина.

— В саду також, — додав Куцик.

— То в чому ж справа? Вони взяли байдарку і поїхали кудись удвох.

— Ти бачив?

— Щось було схоже, — махнув він рукою в бік Миколайок. — Оранжовий парус.

— Ну от! — Куцик подивився на дівчину. — Поїхали собі разом. Пан Бальбінський не дитина, справиться і з бурею.

— Дурні! — Люцина презирливо глянула на них. — Ви думаєте, що буря на Снярдвах схожа на дощ у Варшаві? Що досить добігти до першого підворіття? — Вона обернулася і кинула через плече: — А те, що ви довели цього малого до істерики, говорить не на вашу користь. Вихователі! Політики!

— Хто довів? — скипів Войтек. — Він сам себе довів! Ми довго терпіли…

Вона так подивилася на хлопця, що той замовк.

— Я чула дещо з ваших розмов. Якщо старі баби стають відьмами, то їх сам бог покарав, але щоб молоді хлопці були злі, як старі баби!..

— Ну, ну, прошу пані… — просичав Войтек.

— Так, так, прошу пана! — крикнула Люцина і тупнула ногою. — В неділю ви його довели до того, що хлопець хотів звідси тікати…

Люцина замовкла, подивилась на них. І хлопці теж глянули один одному в очі. Нічого не кажучи, вся четвірка рушила до палацу. Майже бігом вони влетіли в башту. Досить було одного погляду, щоб усе зрозуміти: під Андрійковим ліжком лежав його старий, подертий рюкзак, а на подушці — книжка, яку він читав.

Хлопці заспокоїлися. Не втік. Вони дивились один на одного, здивовані і щасливі. Здивовані тим, що могли так безжалісно ставитися до свого слабшого товариша. Щасливі тому, що не сталося нічого непоправного.

— Може, ми й справді трохи різкувато, — почав Здісь.

— Ну, досить! — кинув Войтек. — Навіщо тепер виправдуватись!

Вони зійшли вниз з Люциною, яка, мабуть, теж заспокоїлась. За ці десять хвилин буря дозріла. Коли вони вийшли з палацу, чорне чоло хмари саме доторкнулося до сонця. Світ раптом зовсім змінився, зелень дерев стала попелястою, шибки сліпуче заблищали, квіти глоду побіліли. І чорнота хмари набула такої важкої глибини, що навіть вигляд її пригнічував.

Вітер стих. Усе стихло. Тільки піднявши голову, можна було побачити шалений біг хмар. Ця тиша і те, що хмари мчали без найменшого подиху вітру, було особливо зловісним. Здавалося, що ця набухла чорнильна темрява от-от завдасть землі жахливого удару.

Вони стояли, задивившись на це дике видовище. За три секунди хмара проковтнула сонце.

Осики першими відчули вітер, що мчав на Гожиялки. Їх листя кілька хвилин неспокійно шелестіло, а потім між стодолами на подвір'я ввірвалися перші потоки вітру.

Злетіло догори сміття, папірці, листя.

Грюкнули двері. Вітер бив в обличчя, на зубах тріщав пісок. Примружуючи очі від пилу, хлопці повернулися, побігли до квартири Сикусів. Вони саме вбігли на сходи, коли в саду тріснуло і повалилося на землю якесь трухле дерево.

Одночасно спалахнула блискавка. Прекрасна Неллі злякано заверещала. Не встиг Войтек зачинити за собою двері, як грім струсонув усе навколо.

Перша важка краплина стукнула в шибку.

Красуня з кінським обличчям кричала в сусідній кімнаті. Люцина побігла туди, і вереск одразу вщух. Хлопці стояли перед скляними дверима.

Злива сікла землю безліччю сріблястих ударів. Краплі були такі великі, що спочатку здалися градом. Невпинний шум, гуркіт, тремтіння… Все стало якесь сиве. Липи поблизу затуманились, трава стояла прибита, стоптана дощем, небо з чорного перетворилося в перлисто-сіре.

— Ну й буря! — захоплено зітхнув Здісь. — Чудово!

— Добре вам тут захоплюватись! — сказала Люцина, входячи в кімнату. — Ви б спробували, як це приємно там! — Дівчина показала на озеро. Хлопцям неважко було зрозуміти, про кого вона думала.

— Е, там! — махнув рукою Здісь. — Пан Бальбінський старий моряк, вони, напевно, давно сховалися на якій-небудь пристані.

— Ось він! — гукнув Куцик, кидаючись до вікна. — Ось він, ось!

Через парк біг Бальбінський. З-під його ніг били фонтани води. Він мчав, перестрибуючи через кілька східців одразу. Куцик широко відчинив двері.

— Скоріше, скоріше!

Подув свіжого повітря приніс запахи липового цвіту. Впало кілька теплих краплин. Двері зачинилися.

Бальбінський задихався, він був мокрий від дощу й поту, з нього парувало.

— Ну, слава богу! — крикнув Куцик.

— А той де? — спитала Люцина.

Бальбінський, важко дихаючи, сперся рукою об стінку.

— Ну й налякали ви панну Люцину, щоб вам! — віз далі Куцик і подивився на город. — А де той?

Бальбінський хитнув головою, обтрушуючись якось по-собачому.

— Пробачте, я побіжу переодягнусь, — сказав він нарешті. — На мені рубця сухого немає.

— Чому він так затримався? — Здісь підійшов до дверей.

— Хто? — спитав Бальбінський.

— Ну, ваш приятель.

— Андрійко?

— Так!

— А куди він подівся?

— Як це куди? Ми вас питаємо!

— Що таке? Чому це я повинен знати?

— Ви ж разом з ним…

— Нічого подібного!

— Як, хіба ви не взяли його з собою на байдарку?

— Я зовсім не був на байдарці!

В кімнаті стало тихо. Тільки чути було, як з одягу Бальбінського на підлогу падали важкі краплі.

— Чому ви так дивитесь? — розгубився Бальбінський. — Слово честі, я зовсім не був на байдарці! Я ходив на прогулянку… зовсім в іншому напрямі. Був у лісі…

— Без Андрійка?

— Авжеж.

— І ви його ніде не бачили?

Бальбінський знизав плечима. Помацав кишені, витягнув коробку мокрих цигарок. Люцина почастувала його своїми.

— А що, власне, сталося? — спитав, затягнувшись кілька разів, Бальбінський.

— Андрійко десь запропастився.

— Як? Давно? — Щось змінилось в його обличчі, він занепокоївся. — Що ви кажете? Він поїхав додому?

— Ні. Чому ви так думаєте?

Бальбінський заспокоївся.

— Нічого, так тільки… Давно він зник?

— Принаймні дві години тому…

— Добре, добре. Це ще не страшно. Пробачте, я промок…

— Але ж, — сказала Люцина, — вашої байдарки теж нема.

— Он як! — Бальбінський зупинився, закусив губу.

— Він вам нічого не казав? Не просив байдарку?

— Не просив. Але я йому дозволив брати завжди, не питаючи.

Вони стояли мовчки, дивлячись, як барабанить у вікна дощ:

— Іншого виходу нема, — промовила Люцина. — Треба їхати.

— Куди? — вигукнув Войтек.

— Що за питання? Шукати його.

— На чому їхати?

— На яхті.

Хлопці мовчали. Куцик відчинив двері.

— Вітру немає!

— На веслах! — крикнула Люцина. — Не розумію, як можна…

— Звичайно, треба їхати! — сказав Здісь.

— Знаєте… — почав Бальбінський. — Зрозуміло, шукати малого треба. Тільки от що… Одне з двох: або він утік з озера і тепер десь у безпечному місці, або…

Люцина подивилась на нього просто вороже.

— Ідіть переодягніться. Я не візьму вас, людей вистачить.

— Ну, знаєте! Я не дозволю! Саме я й поїду!

— Прошу хвилинку почекати на мене. Я скину ці мокрі манатки.

Бальбінський швидко вийшов з їдальні. Люцина побігла в свою кімнату і відразу повернулася в плащі. Без зайвих слів вона кинулася під дощ, надіваючи на голову голубий нейлоновий капюшон.

Здісь вискочив за нею, решта за Здісем.

— Беріть плащі, — гукнула на ходу Люцина. — Я чекатиму вас у яхті!

Хлопці кинулися в башту. Коли через п'ять хвилин вони прибігли на пристань, Люцина вже розгорнула грот і підіймала його на щоглу.

— Що робити? — промурмотів Куцик. — Вітру справді немає.

— Зараз злива пройде. Кріпіть фал! — кинула вона різко. — Войтек, відчалюй! А коли пройде злива, то й вітерець знайдеться.

«Аталанта» нахилилася, потім поволі рушила вперед.

Злива проходила, крізь водяні струмені просвічувало сонце, тільки на сході чорніли ще грізні хмари — центр бурі.

Вітру не було, і через п'ятнадцять метрів яхта безпорадно зупинилася.

— Весла! — наказала Люцина.

Хлопці витягнули єдине весло. Сонце вже вийшло з-за хмар і відразу почало припікати. Палуба яхти запарувала. В очереті крикнула перша ластівка. На пристані з'явився пан Бальбінський.

— Почекайте! — крикнув він. — Я їду з вами!

Хлопці глянули на Люцину. Вона махнула рукою, — веслуйте.

— Дрібниці! — гукнула. — Ми справимось. Ви краще залишайтеся на місці. Може, й там буде потрібна чоловіча рука!

Бальбінський дуже засмутився.

— Ні, це не порядок. Я просив, щоб ви на мене почекали!

Дівчина тільки посміхнулася, помахала йому рукою. Яхта допливла до завороту, пристань зникла за сиво-зеленим паруючим очеретом.

Озеро було спокійне, хоч на сході, над островом, де висіла темна, брудна і грізна хмара, ще били блискавки.

Гребці дуже швидко стомлювались, і тому веслували по черзі. Дивилися на Люцину, шукаючи на обличчі дівчини ознак жаданого вітерця.

— Де ти бачив парус? — спитала вона Здіслава.

Той показав ліворуч, у бік протоки, що вела на Белдан і Миколайки. Звідси був близько берег, тут завжди плавали парусники. Навіть один виднівся на фоні дерев. Мабуть, він переждав там зливу, бо команда якраз ставила великий парус.

— Ну, це ще добре! — підсумувала Люцина. — Навіть захоплений бурею Андрійко міг добратися до берега, або його врятував той парусник.

Нарешті повіяв вітерець. Яхта здригнулася, мокрий парус поволі почав випрямляти зморшки.

— Уфф! — зітхнув Войтек, кидаючи весло.

Але Люцина не дала йому спокою.

— Куцик, — наказала, — став фок! А ви беріться виливати воду.

Вітерець подужчав, «Аталанта» перехилилась на правий борт, і хлопці побачили, що містки на дні яхти плавають у воді.

— Швидше, швидше! — підганяла Люцина. — Гляньте он туди!

На південному заході, біля самого горизонту, небо знову почорніло.

— Е, раніше, ніж хмара дійде, ми десять разів встигнемо туди й назад… — махнув рукою Войтек.

— Ану, беріть відра!

Хлопці зітхнули, почали виливати… Здісь поставив фок, і біля яхти запінилася вода. За кілька хвилин вони перетнули протоку. Підійшли до яхти, що стояла під протилежним берегом.

«Аталанту» привітали пересторожливі вигуки. Виявилося, що яхта сидить на мілині. Тому Люцина завернула і, не під'їжджаючи до них, стала в дрейф, носом проти вітру.

— Допомогти? — запропонувала вона.

— Дрібниці! — крикнув високий чорний юнак з чуприною папуаса. — Вже йде!

Другий член команди, сивуватий, трохи лисий, пузатий і в окулярах, пригорщами вичерпував коричньову воду.

— Ви не бачили тут байдарки з оранжовим парусом? — спитала Люцина.

— Ви гляньте! — промовив чорнявий до свого пузатого напарника.

Той кинув черпак, поправив окуляри. Тепер вони обидва дивились на Люцину з холодною діловитістю цінителів мистецтва. Хлопців це розлютувало. Куцик штовхнув Здіся, той Войтека.

— Ну, ну, громадянине! — погрозив Войтек, кидаючи відерце.

— Якщо я не помиляюся, цей юнак має намір посваритися з нами, — сказав чорнявий довгань. І звернувся до Люцини:

— Пробачте, ви хочете…

Дівчина повторила питання. Вони переглянулись, заперечливо похитали головами. Потім довгань поцікавився:

— Коли?

— Перед грозою.

— Перед грозою? Стривайте, щось таке було!

— І справді! Голуба байдарка з оранжовим парусом, так?

Людина кивнула головою.

— А за нею йшла ще яхта з чорним флагом. Знаєте, оті комедіанти з Миколайок.

— Он як! — мимоволі скрикнув Здісь.

— А в байдарці був якийсь чоловік… — почав товстий.

— Ні, хлопець! — поправив Здісь.

— Хлопець? — здивувався папуас.

— Ну звичайно, невеликий хлопець.

— У віці цього вродливого юнака? — спитав пузатий, показуючи на Войтека.

— Приблизно, — підтвердила Люцина.

— Розумію, — сказав пузатий. — Ви керуєте парусним гуртком у дитсадку. Один загубився, інші його шукають.

— Ну, ну, громадянине! — Войтек підскочив.

— Сядь! — засичала Люцина.

— Авжеж, авжеж, — повторив пузатий. — Нелегко з ними. Розпущені діти.

Люцина гнівно глянула на обох типів і схопилася за кермо. «Аталанта» зараз же завернула, парус наповнився вітром, яхта накренилася і рушила вперед.

— Куди попливемо? — спитав Куцик.

— Може, повернемося? — сказав Войтек. — Якщо пірати йшли за ним, значить, повинні були його врятувати. Так?

— Глянемо ще на протоку. Може, він сидить десь на березі, — запропонував Здісь. — Може, встигнемо…

Люцина кивнула головою. За кілька хвилин вони пройшли протоку. Раптом хмара закрила сонце. Спека вмить спала. Войтек аж чхнув, такий холодний вітер подув.

— Повертаємо, — заявила Люцина.

Вони різко завернули, пішли назад. Всі четверо дивилися тепер на небо.

— Встигнемо! — промурмотіла Люцина. — Ще кілька хвилин.

Дівчина помилилася. Хмара насувалась, вона була ще досить далеко, але вітер уже бушував. Налетів шквал. Яхта накренилася, якусь секунду здавалося, що вона перевертається. Але Люцина попустила шкот, великий парус подався вперед, і яхта негайно випрямилася.

А вітер дедалі дужчав, різкими поривами навалюючись на яхту. Хвилі били в правий борт, підкидали яхту, неприємно хитали її впоперек. Приголомшені хлопці чіплялися за борт, трималися за ванти, але, дивлячись на свого рульового, мовчали.

Люцина ледве встигла накинути плащ. Перехиляючись праворуч, вона тримала кермо, намагаючись в інтервалах між поривами вітру виграти кілька метрів і пересунутись на південь, до Гожиялок. Але кожний порив вітру так запекло підкидав яхту, що доводилося пускати кермо, і вітер знову відносив її на північ, до середини озера.

— Де ця хмара? — крикнула вона з люттю.

Хлопці здивовано глянули на дівчину.

— Авжеж, нас намочило б, зате вітер би вщух.

Велика й чорна хмара йшла над ними, вкриваючи третину неба. Золоті жилки блискавок розрізали її щохвилини, все дужче гуркотів грім, було видно смуги косих струменів води. Але над озером бушував тільки вітер. Він посилювався з кожною хвилиною. Яхта не встигла підійти до південного затишнішого берега протоки: її винесло у відкрите озеро.

Яке це видовище — Снярдви в таку погоду! На фоні далеких, ще освітлених сонцем берегів, на озері шаленіли довгі паралельні низки білоголових хвиль, уже закриті чорною зловісною тінню. Вискочивши на відкритий простір, «Аталанта» зразу потрапила в їх шалену кадриль. Яхта нахилилася, хлопці побачили її днище. Здісь заплющив очі.

— Ось так перевертаються яхти! — подумав він.

В цю саму мить Люцина пустила шкот. Хвиля перелетіла далі, але набігла наступна. Парус лопотів як шалений. Люцина знову схопила шкот.

— Дрейфуємо! — крикнула вона. — Куцик, спусти фок!

Яхта насилу завертала проти вітру. Хвилі весь час відкидали її назад. На додаток надто різко відпущений Куциком фал фока заїв на верхівці щогли, і фок ніяк не можна було спустити, він надувся, як аеростат.

— К чорту! — лютувала Люцина. — З тебе моряк, як з мене архієпіскоп! Як я тепер ляжу в дрейф з цим аеростатом на бугшприті? Іди, лізь, стягуй цю ганчірку!

— На ніс чи на щоглу? — розгубився Куцик.

— Куди хочеш, аби тільки зняти!

Куцик глянув на Здіслава, а потім, наче стрибаючи в ополонку, кинувся вперед. Вітер шаленів ще дужче. Не маючи, змоги поставити човен носом проти вітру, щоб він не перевернувся, доки зменшиться площа паруса, Люцина намагалась якось маневрувати, повертаючи яхту кормою до кожної хвилі, щоб в момент, коли хвиля мине, хоч трохи просунутись на південь.

Насправді ж вони більше втрачали, ніж вигравали. Хвилі штовхали їх не на південь, а на схід, саме на середину Снярдв. Високі дерева Гожиялок ставали все меншими, нижчими, більш затуманеними.

Люцина добре це бачила.

— Скоріше! — крикнула вона Куцикові, який став, нарешті, біля щогли і смикав нещасний фал, намагаючись цим примітивним і безнадійним засобом розплутати його.

Хлопець безпорадно глянув на неї.

— Обережно! — крикнув Здісь.

На яхту навалився потужний шквал. Яхту вмить перехилило. Люцина пустила кермо і шкот.

Через кілька хвилин, підвівши голови, вони з жахом помітили, що Куцика на палубі нема.

Яхту зносило на північний схід, хоч грот був спущений. Вітер дув сильно, яхта мчала вперед, мов добра моторка.

— Де Куцик?! — закричав Здісь. — Куцик потонув!

Войтек крикнув, скочив на ноги. Хитаючись з боку на бік, він добіг до кабіни.

— Немає! — вигукнув, повертаючи до товаришів бліде обличчя. — Потонув, Куцик потонув!

Люцина теж схопилася на ноги.

— Перестань! — крикнула вона на Войтека. — Ножа, дай мені ножа! — вона простягнула руку до Здіся.

Той витріщив очі. Люцина кинула кермо, підбігла до Здіся, вихопила з піхов на поясі фінський ніж.

Войтек скрикнув. Дівчина бігла до нього, стрибаючи через поплутані линви. Яхту раз у раз шарпало, підлога підстрибувала. Люцина з ножем у руці схопила Войтека за плече. Той мимоволі втягнув голову в плечі.

Люцина сперлась на нього і скочила на дах каюти. Велика хвиля догнала «Аталанту», вдарила в кермо, штовхнула яхту вправо. Люцина посковзнулася, схопилась за сталевий вант. Вона махала правою рукою, ріжучи ножем вітер над головою; потім підвелась навшпиньки і, нарешті, влучила: натягнутий, як струна, фал фока лопнув. З надутого аеростата зробилася ганчірка.

— Тримай! — крикнула дівчина до Здіся.

Вона кинула ніж на корму, а сама вже обіруч тягнула обвислий фок, з якого текла вода.

— Людина потонула!.. — крикнув Войтек. — А це ганчірка!

— Сам ти ганчірка! — Люцина кинула йому фок, перебігаючи назад до керма. — Йди на ніс, шукай його!

Войтек рачки заліз на дах кабіни. Люцина схопила кермо, шкот грота. Кермо тягнула на себе, парус відпустила. Яхта завернула на північний схід і, підхоплена вітром, на повній швидкості помчала вперед.

— Куцик же десь там! — Здісь смикнув дівчину за лікоть. — Що ви робите?

— Мовчати! На місце! — гаркнула вона.

Здісь відскочив, наче його вдарили. Раптом Люцина знову відпустила кермо і знову з усієї сили потягнула шкот грота. Яхта з розгону повернула назад. Велика хвиля, яка її доганяла, врізалася тепер з гуркотом у ніс, і фонтан піни долетів аж до керма.

— Дивіться уважно! Шукайте скрізь! — наказала Люцина. — Здісь — праворуч, Войтек — ліворуч. Швидко!

Тремтячи від жаху, Здісь і Войтек дивилися вперед. Довгі, рівні, здавалося, вищі за людину хвилі брудно-зеленої води бігли на них. Здісь був на правому підвітряному борті, тут хвиля вдаряла раніше. Обтрушуючись і відпльовуючись, хлопець витирав очі і знову гарячково вдивлявся у водний простір.

Войтек стояв на протилежному боці. Яхту хитало так, що хлопець інколи майже торкався обличчям хвилі. Тоді він мимоволі відхилявся, боячись, що «Аталанта» перевертається.

Раптом Здісь закричав, замахав рукою. Войтек і Люцина глянули в його сторону, але нічого не побачили, бо саме набігла хвиля. Вона перевалювалась через яхту, коли Войтек помітив людину, яку відразу ж вкрила наступна хвиля.

Люцина спрямувала яхту туди, куди вони показували руками.

Нова хвиля навалилась на «Аталанту», раніш ніж вона встигла набрати швидкості. Струснувши з голови піну, Здісь знову побачив метрів за десять попереду людську постать. Скрикнувши, він скочив у каюту, витягнув якусь двометрову жердину з гаком на кінці.

Хвилі безперервно били в яхту, наче в барабан. Але наполеглива Люцина, рискуючи перевернутись, усе-таки виграла кілька метрів.

Куцик знову з'явився, цього разу за якихось три метри від яхти. Здісь перегнувся через борт. Люцина й Войтек тримали його за талію.

Здісеві пощастило зачепити гаком Куцика за сорочку. Тепер він поводі тягнув Куцика до човна. Але хвилі заважали. То Куцик, то яхта піднімалися раптом угору, потім падали вниз.

— Пусти! — крикнула раптом Люцина.

Здісь послухав, хоч і не розумів, чого вона хоче. Хвиля підняла Куцика вгору і кинула просто в яхту. Всі троє підхопили його.

В цю ж мить «Аталанта» нахилилась так, що мало не перевернулась. Ледве встигли скочити до щогли.

Куцик був при пам'яті, але переляканий і стомлений; він донесхочу напився води, його втягнули в кабіну, поклали на койку.

Хлопці хотіли зробити штучне дихання, але Люцина вигнала їх одразу на палубу.

— Вичерпуйте воду з яхти!

Всі троє, зігнувшись, почали виливати за борт воду. «Аталанта» поволі просувалася на середину озера.

Люцина вигукнула:

— Треба спустити грот! За мною!

Знову вони побігли на дах кабіни.

— Ловіть парус! — крикнула Люцина і блискавично відпустила фал грота.

Великий парус з шумом зсунувся з щогли. Хлопці обіруч хапали полотно, що виривалося з-під пальців. Зв'язавши парус, глянули на Люцину.

— Виливайте воду! — наказала вона знову.

Із спущеним парусом справи пішли трохи краще, хвилі вже не так часто хлюпали в яхту. Але води лишалося ще приблизно до кісточок.

— Дивіться! — гукнув зненацька Войтек.

Люцина обернулася. Хлопець розпачливо показував кудись назад. Справді, там хвилі поводились якось дивно: вони з розгону вдаряли об щось під водою, здіймаючись угору високими фонтанами піни. Далі вода була вкрита тільки дрібними зморшками, лише через кілька десятків метрів хвилі знову ставали високими.

Досить було одного погляду, щоб зрозуміти: мілина!

— Швидше! — крикнула Люцина.

— Весло! — зірвався на ноги Войтек. — Швидше весло, відштовхнутись…

— Божевільний! — відповіла Люцина. — Швидше розв'язуй парус!

Їх зносило все більше.

— Тримай, тримай, щоб вітер не надув! — крикнула дівчина, коли вони, нарешті, розплутали фал. Люцина кілька разів перекрутила ручку біля основи бому.

— Тягти фал! Швидко!

Здісь скочив до щогли. Схопився за фал.

— Дужче! — кричала Люцина. — Міцніше тримай!

Удвох вони тягнули скорочений парус. Але вітер був такий сильний, що й цей, у чотири рази менший трикутник полотна виривався з рук.

— Досить, тримай! — вона схилилась, гарячково почала кріпити, потім скочила до керма.

Саме вчасно, бо мілина вже була біля правого борту. Коли Люцина схопила кермо і натягнула парус, яхту знову перехилило так, що вода ринула всередину. Дівчина відпустила парус. Тепер яхта йшла вперед, прямо на середину озера.

Коли шум хвиль і фонтани піни лишилися позаду,

Людина витерла обличчя, зітхнула. Хлопці подивилися на неї, посміхнулися.

— Воду виливати! — крикнула дівчина знову.

Буря шаленіла. Над озером мчали кошлаті, розпатлані хмари. Незабаром стало так холодно, що хлопці почали клацати зубами. Люцина помітила це, наказала лізти в кабіну. Але вони швидко повернулися, закутані в якісь старі мішки.

Незабаром почалася холодна злива. Хлопці промокли, як кури, але не хотіли ховатись у кабіні, щоб не залишати рульового.

Наперекір вітру яхта під невеличким парусом просувалася від хвилі до хвилі, непомітно наближаючись до берега.

Смеркалося, коли, перемігши ще три навальні, але короткі зливи, вони вибрались, нарешті, з відкритого озера і увійшли в очерет. Галсувати тут було неможливо. Завзято веслуючи, вони, нарешті, причалили.

Закутані в мішки, хлопці вилізли на берег. Вигляд у них був жалюгідний. У Войтека запаморочилося в голові саме тоді, коли він відчув під ногами твердий грунт. Сердита Люцина вилізла остання.

— Ну, тепер ви зрозуміли, чим пахне буря? — вигукнула вона по дорозі в палац.

— Ну, ви нам показали клас! — здивовано сказав Здісь.

— І все це марно! — кинув Войтек.

— Як це марно? — відповів Здісь. — Ми ж переконалися, що Андрійко врятувався! Хоча б заради цього варто було…

Куцик ішов останнім. У нього паморочилося в голові, під очима лягли зелені тіні. Хлопця безперервно нудило.

В палаці вже засвітили лампу. Сикуси і Бальбінський навіть підвелися, коли Люцина відчинила двері. Раптовий порив вітру влетів у їдальню, і полум'я лампи вигнулося, закоптіло чорною хмаркою.

— Ну? — гукнула прекрасна Неллі. — Де малий?

Бальбінський підскочив до дверей, а потім опам'ятався і зупинився. Хвилину тривала ніякова мовчанка.

— Бачили його люди, — обізвалась, нарешті, Люцина. — Здається, з ним усе гаразд.

— Ну, слава богу! — вигукнула красуня з кінським обличчям. — Ходімо, ходімо пити чай.

Промоклі, змерзлі, всі кинулися на кухню. Яким чудовим здавався вогонь у плиті! Вони зігрілися, переодяглися і зібралися знову в їдальні. Настрій у всіх поліпшився. Навіть Куцик почав оживати, втрачаючи чудовий зелений колір обличчя.

За чаєм, звичайно, розмовляли і вихвалялися. Куцик почав розповідати чудеса про свої подвиги в плаванні. Можна було подумати, що, по-перше, він сам скочив у воду, щоб потренуватися, по-друге, що він сам наздогнав «Аталанту», а не вона, завдяки відчайдушним маневрам Люцини, підібрала його.

Тоді й інші двоє почали хвалитися: Здісь — тим, що він перший побачив утопленика, а Войтек — що попередив про мілину і вилаяв тих типів.

— Яких типів? — спитав Сикус.

— Було там два з яхтою. Один сивий, лисий, пузатий, а другий високий, з волоссям, як у папуаса.

— Ну, ну? — зацікавилася прекрасна Неллі. — Де вони?

— Сіли на мілину біля того берега, — він махнув рукою перед собою.

— Ну й що?

— А, дурниці, — вставила Люцина. — Вони сказали нам про Андрійка.

— Вони бачили його?

— Бачили. За ним ішла яхта цих наших піратів.

— Он як! — вигукнув Бальбінський. — Цікаво!

— Що саме?

— Нічого, нічого, дурниці. — Бальбінський розгубився, витягнув цигарку.

Його розгубленість була така помітна, що розмова обірвалась і всі глянули на етнографа.

— Нічого, дурниці, — повторив він. — Просто Андрійко дуже не любив цього… ну, цього з червоною хусткою.

— Справді? — здивувалася красуня з кінським обличчям. — Не розумію. Такий милий, гарний юнак, його подруга, справді, якесь опудало.

— Любив чи не любив, але якщо вони йшли за ним, то на випадок чого мусили його врятувати. Так же? — Людина подивилася на Бальбінського.

Той нічого не відповів, затягнувся цигаркою.

— Звичайно, звичайно! — вигукнув раптом Сикус.

— Авжеж! — додав Бальбінський. Він помовчав хвилину і спитав: — А ті двоє як пізнали Андрійка? Вони розмовляли з ним?

— Ні! Бачили його на вашій байдарці.

— А чому ви думаєте, що то моя байдарка?

— Дуже просто! — не витримав Здісь. — Оранжовий парус.

— Он як! — Бальбінський підвівся.

Здісь і Люцина теж схопилися.

— Що трапилося? — спитав Куцик.

— Трапилося те, що це був не Андрійко!

— Чому ви так думаєте?

— Тому, що я зняв парус. Він у мене в кімнаті. Я боявся Андрійкові давати. Хлопець ще не має достатнього вміння, міг би перевернутись.

— Не може бути! — крикнула Люцина.

Бальбінський мовчки вийшов з кімнати. За хвилину вернувся, несучи в руці згорнутий червоно-оранжовий парус.

— Так і є! — прошепотів Здісь. — Ці типи навіть казали, що там був не хлопець, а дорослий. Тільки ми не повірили.

Люцина повернула бліде обличчя до хлопців.

— Ходімо… — промовила глухо.

— Куди? — спитав Бальбінський. — Буря триває вже кілька годин. Якщо він встиг причалити, то тепер добирається до нас. На яхті ви його не зустрінете. А якщо ні…

Всі мовчали. За вікнами вітер шарпав старі дерева.

— Подивіться самі, — сказав Бальбінський.

Він ступив крок, відчинив двері. Вітер ввірвався в кімнату, і сажа чорною хмарою бухнула з лампи.

— Зачиніть, зачиніть! — заверещала красуня з кінським обличчям.

Усі вийшли на ґанок. Дощу не було, але вітер ще подужчав. Стало значно холодніше, за кілька секунд руки вкрилися гусячою шкірою.

— Брр! — вигукнула прекрасна Неллі. — Напевно, напевно, десь там їде. Ходімо!

Вони повернулись в кімнату. Аргументи Бальбінського були дуже переконливі.

— Може, завтра вщухне, — додав він. — Рушимо з самого ранку. А тепер…

Розійшлися мовчки. В кімнаті хлопців вітер гудів у віконцях без шибок. На підлозі стояли калюжі. Було холодно, мов у псарні. Хлопці поспішно роздяглися. Постіль здавалася холодною, як лід, а насправді була просто вологою. Куцик буркнув «на добраніч».

Здісь, клацаючи зубами і тремтячи всім тілом, згорнувся в клубок і швидко заснув. Уранці він кілька разів прокидався, шукаючи знайомі сонячні каскади, які раніше вривались у віконця. Але тепер кожного разу бачив одне й те ж: брудно-сіре небо, жмені краплин, що сікли підлогу, — біля західного віконця, і розпатлані липи — через східне. Було страшенно холодно. Монотонно шумів вітер, дерева, озеро.

Нарешті хлопці прокинулися. Про сінокіс не було й мови. Після сніданку вони зустрілися з Люциною і Бальбінський. Переміг Бальбінський: він запропонував чекати.

Дуже довго тягнувся цей день, перший мазурський день без сонця. Хлопці швендяли біля палацу. Кілька разів Здісеві здавалося, що він бачить на дорозі тоненьку постать Андрійка. Коли всі повернулись після наради, він навіть крикнув: «Тихо!» йому почулося, що Андрійко кличе.

Перед обідом знову зібралися. Погода анітрохи не поліпшилась. Вітер лютував, обличчя сікла поривчаста злива.

Саме зважаючи на таку погоду, Бальбінський намагався зробити оптимістичні висновки. Він казав, що Андрійко, напевно, перечікує зливу в якомусь селі, бо він поїхав майже в купальному костюмі, без светра.

Тоді Здісеві спало на думку обшукати все узбережжя Снярдв.

— Це ж просто жахливо! — переконував він. — Може, хлопець блукає десь напівголий! Такі ліси! Села вдень із свічкою не знайти. А ми сидимо тут ситі, в теплі…

— Ну добре, — кинув Куцик. — Але як ти хочеш це зробити? На яхті?

Здісь знизав плечима. Це було неможливо.

— Ну то як? Може, в тебе є автомашина?

— Якби був велосипед! — зітхнув Здісь.

— Ну от! — прекрасна Неллі аж сплеснула руками. — Казіку, коли ти, нарешті, приведеш свій велосипед?

Сикус якось особливо глянув на дружину. Хлопці зразу повернулися до нього.

— У вас є велосипед?

Прекрасна Неллі крикнула:

— Ще й який! Німецький! Правда, з східної…

— Ну й що з ним? — допитувався Здісь.

— Ти ж знаєш, люба, що велосипед у ремонті, — ніжно заворкував Сикус і навіть погладив дружину по руці.

— Я мушу сказати, що це неподобство! Вже більше як два тижні…

— Ти перебільшуєш, сонечко. Максимум — тиждень.

— Що ти кажеш, Казіку! Я добре пам'ятаю. Це було… зараз пригадаю… першого липня? Ні, ні, після першого… Може, другого? Так, другого ввечері. Коли ти повернувся з поїздки такий сердитий, пам'ятаєш?

У Сикуса й тепер настрій був не кращий. Він мовчки дивився на своє сонечко з досить недвозначним бажанням, щоб вона, нарешті, закрила свій дорогий ротик.

Прекрасна Неллі якось не взяла цього близько до серця.

— Пам'ятаєш? Ти ще не хотів мене поцілувати на ніч? Я питаю, що з тобою. А ти викручуєшся. Я питаю, куди ти поставив велосипед. А ти сказав, що велосипед зіпсувався, і довелося йти пішки.

— А що з ним трапилося? — спитав Войтек. — Бо я трохи розбираюсь…

— Та нічого, нічого… Щось із ланцюгом! — відповів Сикус.

— Так, може, ми б його оглянули?

— Він у ремонті.

— Де? Далеко? Я б пішов, — запропонував Здісь. — Бо якщо минуло два тижні, так він уже, напевно, готовий.

Зважаючи на їх неввічливі наполягання, Сикус сам виявив готовність піти по велосипед. І справді, після обіду він з'явився перед хатиною Агнешки в непромокальному плащі з капюшоном, ведучи досить справний велосипед.

Здісь вирушив у мандрівку навколо Снярдв.

Години чекання тягнулися страшенно довго. Після обіду знову почався густий дощ. Усі зібралися в їдальні, меланхолійно дивлячись на потоки води, що барабанили в шибки. Були вже присмерки, коли Войтек, вийшовши на подвір'я, побачив на доріжці, що вела з лісу до брами, згорблену фігуру велосипедиста. Вода бризкала з-під коліс, Здісь схилив голову над рулем: він дуже поспішав.

Войтек влетів у їдальню:

— Знайшов, знайшов!

Але коли Здісь зайшов у кімнату, у всіх стиснулося серце.

— Байдарку… — видавив Здісь. Він задихався і не відразу зміг пояснити. — Байдарку викинуло на берег.

Бальбінський схопив його за руку.

— Звідки ти знаєш, що це моя?

— Табличка… — Здісь знову запнувся. — Латка на правому борті. Я помітив…

— Куди викинуло?! — крикнула Люцина. — Ну, в якому місці? Може, біля лісу… то десь блукає…

— Село там є, — він показав рукою на схід, на протилежний бік озера. — В самому селі. Коли я приїхав, вони зразу подумали, що це моя, що її занесло…

— А нічого… нічого більше туди не викинуло? — Бальбінський промовив це майже пошепки.

— Треба в міліцію… — буркнув Куцик.

— Телеграму його батькам… — Здісь опустив очі.

— Вони відпочивають, — сказав Куцик. — Ти що, забув?

— Так, у міліцію… — підтвердила Людина, — Здісь, ти повинен їхати. Там треба обшукати…

— Може, ще обійдеться… Може, його перевернуло біля берега. Байдарку могло віднести далі, а він, може, десь сидить, в іншому селі.

Але Бальбінського вже ніхто не слухав. Войтек навіть зі злістю промурмотів:

— Теж придумали! Шмаркачеві, який навіть плавати не вміє, давати байдарку!

Бальбінський почервонів, витягнув цигарку.

— Я дав, бо не міг спокійно дивитись на його самотність! — сказав він тремтячим голосом. — Я заборонив випливати на середину озера і саме тому забрав парус з байдарки. Так, я визнаю свою частину провини. Але не від вас слухатиму критику. Спочатку оцініть самі себе.

Він одвернувся і пішов у свою кімнату.

— Справді, займіться насамперед самі собою, — обізвалася Люцина. — Що мав робити хлопець, від якого невідомо чому відвернулися товариші?

— Це так… Але давати байдарку… — не піддавався Войтек.

— Гаразд! — обрізала Люцина. — Поговоримо про це пізніше. Ви, звичайно, наробили дурниць. Але тепер треба в міліцію…

— Може, він знайшовся, — буркнув Здісь. — Може, міліція щось знає?

Люцина глянула на нього, заперечливо хитнула головою. Здісь сказав, що в тому селі повідомили міліцейський пост про байдарку. Нарешті він знову поїхав, освітлюючи ліхтариком темні кущі і калюжі.

Знову всі чекали. Люцина втішала себе й інших — погода стане краща, і тоді «Аталанта» зможе обшукати очерет.

— Там є мілини, часом навіть каміння, наприклад, біля Чортового острова. І взагалі в тому боці, — говорила вона. — Тому в таку бурю не можна їхати на середину озера. Але на таких мілинах, хто знає…

Вона замовкала, і обличчя хлопців ставали похмурі.

Будь-які надії на те, що розпогодиться і що можна буде вирушити яхтою, зникли. Всі чекали тільки на Здіся.

Він повернувся уже вночі, страшенно стомлений. Останні п'ятнадцять кілометрів до Гожиялок він їхав проти вітру.

Здісь привіз погані відомості. Андрійко не приходив у міліцію ні в Миколайках, ні в Пішу, ні в Момайнах, хоч місцевий пост повідомив усіх про нещасний випадок. Кількагодинні розшуки на п'ятикілометровому узбережжі біля села, де викинуло байдарку, теж були безрезультатні.

— Шукали біля берега, — розповідав Здісь. — На озері жоден човен тепер не втримається. Тому… Може, в очереті?

Всі мовчки розійшлися по своїх кімнатах.