Четверо в яхті

КЛЮЧ

Швидка і темна течія міцного сну підхопила Здіслава. Коли він, ще напівпритомний, виринув з неї, надворі світало. Примруженими очима Здісь оглянув кімнату. Не міг зрозуміти, як він опинився тут. Зрештою, це байдуже. Крізь вікно він помітив хмарки молочної імли і подумав: дощ. Потім перевернувся на другий бік. Але негайно ж скочив на ноги. Спогади, як водоспад, наринули на нього. І остання згадка найважливіша: «А Люцина чекає мене рибу ловити!»

Він поспішно одягнувся, переляканий, що запізниться. Навшпиньках вийшов на сходи і майже бігом спустився вниз.

Наче хмарка впала на Гожиялки. Зразу ж за ґанком на місці вчорашніх дерев була тільки молочна маса з туманними тінями. Краще було б вернутися, залізти під одіяло, перечекати, поки розійдеться туман. Але яку дивну силу має цей примус, що наказував йому йти вперед!

Поволі, крок за кроком, Здісь пересікав подвір'я. Було зовсім тихо. До пристані його довів ланцюг чорнуватих клубків верб. Нікого ще не було. Він увійшов у кабіну. Тут йому на груди стрибнула Суламіф, у якої був чудовий настрій. Ледве одчепився від неї. Витягнув вудочку, склав її, знову виглянув на світ божий, не знаючи, що робити далі.

Раптом в очереті щось повільно захлюпало. Здісь підвівся, вдивляючись в імлу. За кілька хвилин стіна очерету лопнула посередині. Ще за секунду з'явився ніс човна. Серце у Здіся завмерло: в човні він побачив невисокий силует.

Люцина була тепло одягнена, в хустці. Побачивши Здіслава, вона здивувалась.

— Я й не думала, що ви спіймаєте мене на слові. Ви справді так любите ловити рибу?

Здіслав скривився.

— Ну, то не вдавайте з себе героя, йдіть і поспіть краще.

— А… ви?

— Я справді люблю.

— Ну, тоді я теж.

— Як хочете, — сказала Люцина сухо. — Тільки попереджую, що це не дуже веселе заняття.

Здіслав почав присягатися, що ні про що інше не мріє. Люцина махнула рукою. Вони пішли назад до подвір'я. Озброївшись палицею, Люцина підійшла до купи гною і спокійно почала копирсатися в ньому. Здісь спочатку здригнувся, побачивши, як одчайдушно звиваються черв'яки, потім почав рішуче хапати їх і швидко кидати в бляшанку, щоб трохи допомогти своїй товаришці в цій важкій роботі.

Коли вони повернулися на пристань, імла була ще дуже густа, але десь далеко, праворуч, крізь її вату пробивалося щось золотисте.

— Пізно! — скривилася Люцина. — Другим разом треба буде завчасно накопати черв'яків…

Здісь схопив весла, але дівчина одіслала його на ніс. Це був невеликий човен-плоскодонка. Під умілим керуванням Люцини він швидко йшов уперед по коридору серед високого очерету.

— Ну, тепер обережно! — попередила дівчина. — Поворот.

З усього розгону вони в'їхали в очерет. Холодні стебла його, покриті краплинами роси, стьобали Здіся по щоках.

Човен насилу рухався. Щоб допомогти Люцині, Здісь хапався за очерет, підтягуючи човен. Руки відразу стали зеленими.

Нарешті вони пробралися через найгустіші зарості. Імла поріділа. Крізь останні ряди очерету стало видно молочний простір озера.

— Ну, годі! — сказала Люцина. — Спробуємо тут. Тільки не хитайте човен і не стукайте веслом, ногами чи вудкою у дно. Риба дуже реагує на рух води і звук. Черв'яка вмієте насаджувати?

По обличчю Здіся вона догадалася, що не дуже. Люцина взяла його вудку і показала. Здісь насилу переміг себе: ця форма катування живих тварин здалася йому особливо жорстокою. Люцина не звернула на це ніякої уваги. Вона пересунула поплавець на вудці Здіся на якихось півметра від гачка.

— Ну, починайте, ось так! — сказала дівчина, граціозно закидаючи свою вудку на невеликий вільний простір серед очерету. — Великої риби тут не зловимо. Взагалі Снярдви не дуже рибне озеро. Але окунці, коропчики чи красноперки… о!

Вона швидко витягла вудочку. Золотиста рибка завбільшки з палець тріпотіла на гачку. У Здіслава серце завмерло від щастя. Виходить, що це не пусті балачки про рибну ловлю, адже при ньому, на його очах ловляться екземпляри, не набагато менші, наприклад, від шпротів.

Людина відчепила рибку і кинула її у воду так швидко, що Здісь не встиг запротестувати.

— Це дріб'язок! — сказала дівчина. — Красноперка. Тут, в очереті, не можна й розраховувати на більше. Ну, чому ви не ловите?

Здісь закинув на те саме місце, але гачок влучив в очерет. Він смикнув вудку, та гачок тільки міцніше впився в стебло. Довелося під'їхати, щоб звільнити вудку.

Вдруге закинув, попав у воду. Люцина тим часом витягла одну за одною дві такі ж маленькі рибки.

— От досада! Тільки черв'яків з'їдають! Ми напали на цілий косяк цього дріб'язку. Спробуємо далі.

Під'їхали ближче до озера. Здісь задивився на Люцинину вудку. Маленький біло-червоний поплавець хвилину нерухомо лежав на боці, а потім раптом засмикався.

— Є! — крикнув Здісь.

І в той же час Люцина смикнула вудку. Гладка поверхня води лопнула, щось величезне, як здалося хлопцеві, злетіло в повітря і, вміло спрямоване, приземлилося в човен.

— Ну, нарешті! — завмираючи, прошепотів він. — Оце вже справді…

Люцина зняла з гачка рибу, потримала в руці. Це була така сама золотиста рибка, як і попередні, тільки трохи більша.

— Сантиметрів п'ятнадцять, — сказала Люцина. — Ні, надто мала.

Глибоко розчарований таким марнотратством, Здісь одвернувся до своєї вудки. Чомусь не міг її знайти. Тобто, вудлище він тримав у руці, а поплавець, який ще хвилину тому був на чистій поверхні води, десь зник! Нічого не розуміючи, Здісь глянув на Люцину. Але дівчина в цю мить витягувала вудочку з десятисантиметровою красноперкою на гачку, яку знову викинула в озеро.

Здісь сидів ще кілька секунд, перелякавшись, що загубив поплавець. Нарешті додумався підняти вудлище і відразу ж заспокоївся: поплавець знайшовся, виринув з очерету. Та коли Здісь хотів знову закинути вудочку, він несподівано відчув опір. Зі злістю смикнув вудку.

— Ну й роззява! — Люцина помітила його безпорадність. — Обережно! Риба ж зірветься!

Тільки тепер Здісь зрозумів. Кров ударила йому в голову. Тремтячими руками він ще раз спробував витягти вудочку. Але щось там, під водою, її не пускало.

— Покажіть! — простягнула руку Люцина. — Ну, звичайно, заґавився знаменитий рибалка, не підсік вчасно, і риба заплуталась в очереті.

Вони підтягли човен до поплавця.

— Тепер розплутуйте. Тільки обережно.

Здіслав нахилився, намагаючись підтягнути нейлонову нитку. Під водою щось шарпнуло і кинулося вбік.

— Ну, ваше щастя! Повільніше, повільніше! — крикнула Люцина, бачачи, що хлопець по лікоть занурив руку, намагаючись спіймати ще невидиму здобич.

Нарешті красноперка на поверхні. Здіслав не бачив істотної різниці між нею і акулою, яку спіймав екіпаж «Дункана» з книжки «Діти капітана Гранта». Він схопив, її, підняв, кинув у човен.

— Ну що ж, для початку…

— Мабуть, з кілограм важить! — перебив Здісь. Люцина радісно засміялася.

— Мабуть, грамів сто! От як народжуються рибальські легенди! Але не бійтесь, я не викину. Хай буде. Вона сантиметрів вісімнадцять. Тільки не галасуйте. Обережно. Ну, закидайте!

Здісь не зводив очей з своєї першої здобичі.

— Яка гарна! — промурмотів. — Золота!

— Так, дуже гарна, — підтримала Люцина. — Одна з найкращих у нас. І характер у неї простий, хороший. Вона без церемоній іде на принаду.

— Правда?

— Взагалі це чудова риба.

— Ну звичайно!

— В неї тільки один недолік… Здісь глянув здивовано. — Який?

— Вона майже неїстівна. Хлопець не хотів вірити.

— От побачите, — говорила Люцина. — їсти можна, але в неї дуже багато кісток, та й на смак ця риба посередня.

А проте сама вона раз у раз витягала красноперок. Здебільшого вони були маленькі, але штуки три Люцина кинула в човен. Здісь поглядав на них з гордістю: його рибка була найбільша.

Захоплені ловлею, вони й не помітили, як змінилося озеро. Над безмежним простором Снярдв парувала імла. Вертикальні клуби її диміли, немовби то орда кочівників розпалила тисячі вогнищ з мокрих гілок. Сонце вже було над деревами.

Човен стояв на самому краю заростей очерету. Люцина показала на острів з правого боку.

— Чортів Острів.

— Це він так зветься? А звідки ця назва?

— Це зв'язано з якоюсь легендою. Може, Агнешка знає.

— О, там, напевно, дуже цікаво, на тому острові.

— Не думаю.

— Чому?

— Екскурсанти так витоптали його, що земля стала, наче цемент.

— А…

— Що таке?

— А з тим амурчиком — це теж легенда?

— Та ні! Це просто непорядок.

— То це можна якось відремонтувати, правда?

— Звичайно.

— То в чому ж справа?

— Чоловік моєї чарівної кузини дуже педантичний. Його сюди послали з метою дослідження, а не для чогось іншого. Він має визначити профіль господарства, а не латати якісь там склепіння. Але годі з цим! — кинула вона. — Половимо ще з півгодини. Ви хочете їсти? Ну, тоді тим більше, адже цими кількома рибками не нагодуєш усієї гожиялківської компанії на чолі з моєю чарівною кузиною. Треба ж якось рятуватись від голодної смерті.

Кількома ударами весел дівчина проштовхнула човен крізь великий масив очерету. Потім узяла вудочку і раптом вигукнула:

— Стривайте, стривайте!

Люцина кинула вудку, підбігла до Здіслава, доторкнулась рукою до його волосся, вух, шиї. Здісь, нічого не розуміючи, підвівся.

— Дурниці, оса! — сказала дівчина тихо. — Тут їх повно. Полюють на мошок.

Хлопець сів і, намагаючись приховати розгубленість, глянув навкруги. Метрів за п'ятдесят біля молу стояла

«Аталанта». Здісеві навіть здалося, що хтось виглядає з кабіни.

Рибалки сиділи з вудками ще трохи, а потім в'їхали в очерет, і пристань зникла з їх очей. Нарешті вирушили назад. Здісь узяв у руку свою красноперку. Вона вже задубіла, втратила своє золоте забарвлення, стала брудно-голубуватою. А найгірше, рибка наче стала меншою. Здіслав зітхнув.

Андрійко прокинувся по-справжньому лише тоді, коли сонце заплуталося в гілках найвищої липи біля палацу. В башті більш нікого не було. Мальовничий безлад на ліжках товаришів свідчив, що вони дуже поспішали.

Прокинувшись, Андрійко насамперед глянув угору, на фанеру. Зазублина знову була в кутку. Хлопець сів на ліжко і замислився. Був сонячний день, і думки, звичайно, — інші.

Вночі, коли він прокинувся від лоскотання місячного світла і помітив, що фанера пересунулась, його охопив жах, гидкий, як нудота. Всі розповіді, які він колись чув, усі прочитані книги про страхіття блискавично перетворилися в цей жах, від якого волосся піднялося і зуби почали клацати. Притулившись спиною до стіни, не зводячи очей з жахливого квадрата в стелі, Андрійко пролежав так, мабуть, з годину, доки втома не перемогла всі інші почуття.

Тепер, швидко одягаючись, він знайшов навіть кілька рішень загадки, яка вночі здавалася таємницею. Фанеру могли зсунути миші або пацюки. Протяг теж міг це зробити. А може, йому просто привиділось. Адже тепер фанера знову лежала так само, як і раніше.

Словом, усе це дурниці. Гірше з тією історією, що сталася внизу. Пан Сикус такий грубий! У них передбачається не дуже приємна розмова. А той кущ! Суламіф так перелякалася!

Потім промайнула думка: може, там був якийсь звір? Видра, наприклад? Зрадівши, що він знайшов пояснення всьому, Андрійко швидко збіг униз. Сіни з амурчиками здалися йому брудними. Хлопець пригадав вказівки Людини, глянув угору і швидко стрибнув до дверей, тим більше, що його підштовхнула думка про зустріч з дівчиною.

Він рушив до пристані. На подвір'ї було тихо і порожньо. На яхті теж нікого не було, тільки Суламіф ніжно привітала його.

Андрійко виліз на каюту, озирнувся — навкруги тільки високий очерет. Він умився, ліг на дах, підставляючи обличчя під ранкове, але вже пекуче сонце. Чудовий час для мрій!

Вони, власне кажучи, були досить одноманітні. Хлопець весь час бачив пухнасте волосся, сірі очі, м'яку лагідну долоню. Мінялися тільки засоби, завдяки яким ці скарби назавжди могли б стати Андрійковими. Картини миготіли, мов у калейдоскопі.

Велика слава, велика влада! Ха, скільки років треба для цього?

Велику славу найшвидше можна здобути в спорті. Легка атлетика? Бокс? Андрійко в думці глянув сам на себе збоку. Японці невеликі на зріст, а в плаванні мають багато світових рекордів. Це так, але ж він ще не навчився плавати!

Думки бігли швидкі, безнадійні. Хлопець почав себе втішати: справжня любов народжується з нічого! І він, Андрійко, теж… Хай би вона була в три рази гірша, все одно… Байдуже… Аби тільки хороша, щоб дивилася на нього інакше, без отих постійних насмішок, не так, як хлопці!

Приємні і неприємні думки про Люцину чергувались, і Андрійко пережив, нарешті, такий момент, коли вже не надія, а тверда певність дала йому крила. Хлопець пригадав учорашнє прощання: він вів її по цих страшних сходах, бо вона йому наказала, його обрала! А коли прощалися, що інше могло заблищати в її очах, крім… І навіщо б вона гладила його по волоссю, щоках, підборіддю?

Дивлячись уперед, Андрійко пригадував кожну подробицю цієї незабутньої хвилини. Дерево праворуч, крик далекого птаха… Де вона? Де вона саме в цю мить?

І велика любов, здавалося, почула його заклики. Очерет навпроти ворухнувся. Андрійко мимоволі скочив з кабіни. З сиво-зеленої ущелини визирнув ніс човна. Але на човні — двоє…

Він упізнав Люцину, хоч Здіслав, сидячи ближче, затуляв її. І ось, мабуть, уперше в житті, хлопець гостро пережив почуття, характерне для юнацького кохання: ревнощі.

Те, що вони зранку вдвох сховалися в очереті, він міг би ще виправдати. Але саме в цю мить дівчина з пухнастим волоссям підбігла до Здіся і наче кинулася йому в обійми. Андрійко з жахом побачив, як рука її від волосся Здіслава перейшла на щоки, ніжно вона погладила його шию. Яка страшна зрада!..

Не розуміючи, що він робить, аби тільки не бачити цього, Андрійко влетів у відчинені двері каюти.

Він сидів на підлозі, спершись головою на ліжко і затуливши руками очі й вуха, щоб нічого не бачити, нічого не чути. Хлопець був у такому розпачі, що Суламіф не насмілилася його втішати. Вона сіла в кутку і серйозно дивилась на нього.

Андрійкові здавалося, що його розпач триває години. Насправді ж минуло хвилин десять. Десь далеко проторохкотіла моторка, в очереті замовкли голоси, яких він боявся і якими гидував. Щось плеснуло поруч. Потім легенько вдарило об борт. Хтось приїхав! Певний, що це вони, Андрійко заліз на ліжко і забився в найтемніший куток. Нізащо в світі він не хотів, щоб вони його побачили.

Але й тут, здавалося, доля не змилувалася над ним. Хтось заліз на яхту, почулися кроки…

Андрійко підвівся, примушуючи себе посміхнутися і забуваючи про зрадливі сльози, які ще не висохли на щоках. Він уже хотів спитати: «Ну, як там з рибною ловлею?»

Але це був хтось інший: В каюту заглянула людина в чорних окулярах і в білій пілотці. Тут було дуже темно, тому новоприбулий не відразу помітив Андрійка і кілька секунд зацікавлено оглядав закутки каюти.

Андрійка охопили суперечливі почуття. Адже хлопці не довіряли цьому типу. І, справді, його поява на «Аталанті» саме тепер, після цієї загадкової сцени в Лецьку, тільки посилювала недовір'я. Але вчора хлопці грубо висміяли спроби Андрійка поділитися таємничими вечірніми пригодами. А сьогодні один з них відібрав у нього…

Зрештою, вже те, що це не Люцина і Здіслав, викликало в нього посмішку.

— Добрий день! — сказав хлопець.

Незнайомий здригнувся, подався назад. Зняв окуляри і зразу пізнав Андрійка.

— Як справи, хлопче? Я вже цікавився, що з цією нещасною командою «Аталанти». Навіть вахту як слід не можуть виставити! Ну, то ви вже справляєтесь з гротом?

— Чому ви так цікавитесь нами?

— Дуже просто! Вперше бачу на такій чудовій яхті таку погану команду!

Андрійко ввічливо засміявся. Чоловік у пілотці теж засміявся і поплескав Андрійка по плечу. Потім сів, зняв пілотку і окуляри, витер піт з обличчя.

— А це що? — спитав він, показуючи на щоки Андрійка.

Хлопець страшенно почервонів і поспішно витер їх.

— Я купався, — промурмотів він непереконливо.

— Та-а-ак… Спека.

— Чудова погода, — вставив Андрійко, щоб приховати свою розгубленість.

— Аж надто чудова. Буде дощ.

— Чому?

— Коли так пече, а навколо багато води, то утворюється чимало пари. Отже, може бути гроза. Зрештою, для Мазурських озер це взагалі небачено. Більше тижня без дощу. Уфф!

Він витягнув цигарки, запропонував Андрійкові. Той ввічливо відмовився.

— Маєш рацію, — промовив чоловік і запалив свою цигарку. Потім вів далі: — Ну й втомився я! Вітру немає, довелося кілька годин веслувати, а тут же спека!

— Звичайно!

— А що це, власне, за пристань? Людина мучиться, мучиться і навіть не знає, куди заїхала.

— Гожиялки.

— Що це за Гожиялки? Село?

— Ви не знаєте? Держгосп.

— Ааа, — розчаровано зітхнув чоловік.

— Вам треба кудись в інше місце?

— В усякому разі не в держгосп.

Андрійко засмутився. Ця людина йому подобалася, а хлопцям — ні.

— Чому?

— Бо мені потрібні мазури. Розумієш? Андрійко сказав, що не розуміє.

— Мазури, розумієш? Люди, хати, предмети домашнього вжитку. Не розумієш? Пісні, вбрання, легенди, кахлі. Розумієш?

Андрійко тільки похитав головою і витріщився на чоловіка.

— Про етнографію ти чув?

— Звичайно.

— Оце вона і є.

— Ну, так це й тут можна! — раптом зрадівши, вигукнув Андрійко. — Тут є палац…

— Ну й що ж?

— Такий гарний! Готична башта! Маврітанський портик!

— Уявляю собі! — Чоловік зневажливо похитав головою. — Ні, це не для мене. Мене цікавлять мазури, а не якісь там німецькі юнкери.

Це було сказано з такою силою, що Андрійко втратив надію затримати цю приємну людину і замовк. Чоловік хвилину мовчки курив, потім спитав:

— А хто працює в держгоспі? Мазури?

— Не знаю, — прошепотів Андрійко. — Здається, ніхто.

— Як це? Чому?

— Бо там… якісь дослідження. Не знають, що тут робити. Тут усі корови і кури дохнуть. Так, може, на годівлю коней…

— І що, нікого тут немає?

— Ні, є керівник з дружиною. І двоє стариків…

— Мазурів?

Андрійко не знав.

— Мабуть, ні. Розмовляють зовсім по-нашому.

— Це гірше. Ну, а взагалі, що там цікавого в цих Гожиялках? Що тут було при німцях?

— Якийсь великий пан жив. Напевно, граф.

— А якісь повір'я, легенди є?

— Аякже! — зрадів Андрійко. — Нам ще під Момайнами розповідали. І справжня мазурка. Що тут нечисто… — Хлопець зніяковів. — Ви, мабуть, не вірите в усі ці страхіття?

— Вірю чи ні, але цікавлюсь.

І, трохи подумавши, чоловік вирішив завітати в Гожиялки. Цей успіх притупив трохи біль від страшної любовної поразки. Вони вилізли на берег. Сонце пекло все дужче й дужче. Над озером тріпотіли ескадрильї величезних бабок з прозорими, наче скляними, крилами.

— Вже скоро дев'ята година! — промурмотів етнограф.

— Саме добре, щоб завітати.

Андрійко озирнувся, помітив рибалок, що поверталися з озера, і пішов швидше. Позаду чалапала Суламіф.

Біля їдальні вони побачили все товариство. Андрійко з жахом подумав про те, що буде. По-перше, що скаже пан Сикус з приводу їх прибуття… Після нічної розмови важко було розраховувати на ентузіазм з його боку. По-друге, хлопці розсердяться, що він, Андрійко, привів сюди цього чоловіка. Ну, нічого не вдієш! Хай розплачуються за свою грубість і зраду пухнастоволосої. Зрештою, його гість такий милий!

Перше побоювання виявилось безпідставним. Пан Сикус був людиною середнього віку, середній на зріст. У нього була дуже велика кругла голова, маленькі пронизливі оченята, трохи горбатий ніс, дуже вузький рот і велике кругле підборіддя. Він говорив поволі, надзвичайно витримано. Андрійка він привітав майже радісно.

— А, це ви…

— Ваверко! — підказав кисло Куцик. — Це вже третій.

— Дуже приємно! Кожне доручення з правління від товариша Рихліка є для мене наказом. Особливо, коли воно таке приємне, як тепер. Зрештою, ми поговоримо про це після сніданку. Ах, який милий песик! — Сикус нахилився, погладив Суламіф.

Тоді представився чоловік з байдарки. Виявилось, що це Євгеній Бальбінський, асистент університету, етнограф, років йому тридцять вісім, володіє німецькою мовою (читає і розмовляє), родичів за кордоном не має, під час окупації до будь-якої політичної організації не належав, нежонатий, бездітний.

Бальбінський викладав усі ці дані явно жартівливим тоном. А Андрійко гордо поглядав на Куцика і Войтека. Кожна ця анкетна графа була для нього аргументом у німій суперечці з хлопцями, щоб вони більше не чіплялися до такої милої, культурної людини.

Прекрасна Неллі з Особливим ентузіазмом сприйняла останні два пункти. Пан Сикус весь час приязно посміхався і заявив, що не бачить ніяких перешкод, щоб пан Бальбінський розпитав Агнешку про всі місцеві легенди.

Тоді постало питання про квартиру. Правда, Бальбінський сказав, що має намет, але прекрасна Неллі зразу його перебила:

— Ах, надворі надто вогко! Просимо, дуже просимо до нас. Палац майже пустий. Можна влаштуватися в наріжній кімнаті, правда, Казіку?

— Ти, як завжди, маєш рацію, золотце, — відповів Сикус і галантно поцілував дружину в ручку. — Ну, а як там сніданок?

— Ах, я тобі не казала! Це щось жахливе! Сьогодні вночі у нас були злодії!

Андрійкові кров ударила в голову. З переляку хлопцеві вже здавалося, що всі дивляться саме на нього, коли в Сикуса по обличчю пробігла якась іскорка.

— Що ти плетеш, золотце? — сказав він протяжно. — Що за легенди…

— Авжеж, уявіть собі, панове, шибка в кладовці вийнята і великий шматок грудинки зник без сліду.

— Золотце, перехрестись! — сказав Сикус ще солодше. — Яка грудинка? Ми ж її з'їли три дні тому…

Тут хлопці могли його підтримати: адже Неллі сама вчора про це говорила. Прекрасна Неллі, напевно, пригадала це, бо теж почервоніла.

— Ще була коробка шпротів. Тільки-но її відкрили! І теж…

— Зникла?

— Ні, але вже порожня. Кришка відхилена.

— І заради цієї коробки шпротів хтось рискував би?

— А шибка?

— Сама могла зсунутися. Ти ж знаєш, які це розвалини. Ну ходімо, давай, що там є! Моя дружина дуже гостинна і, щоб виправдати перед такими милими гістьми надто спартанський сніданок, вигадує драматичні легенди, — сказав Сикус, посміхаючись до гостей і ніжно поплескуючи прекрасну Неллі по плечу. — Ось так народжується етнографія, правда ж?

Бальбінський ввічливо засміявся. Андрійко сам собі не вірив, що все обійшлося так легко. Він мимоволі відчув симпатію до Сикуса, і навіть спогади про нічну розмову з прекрасною Неллі стали бліднути, здаватися примарою, так само, як і фокуси з фанерою на стелі.

Всі чекали з півгодини. Потім двері відчинились, і Здісь приніс блюдо з кількома засмаженими рибками. За ним ішла невірна Люцина, несучи з півбуханки хліба, і прекрасна Неллі з чаєм. Андрійко знову опустив очі, щоб Люцина не помітила його переживань.

Після сніданку Сикус запросив хлопців до кабінету. Коротко розповівши про своє незвичайне завдання, він заявив, що не може сам організувати сінокіс. Та нема чого й поспішати. Для цього є серйозні підстави. Одною з причин падежу худоби може бути тутешня флора. Може, тут є якась рослина, що в місцевих кліматично-грунтових умовах виробляє в собі отруйні речовини.

— Ах! — вигукнув Андрійко. — Болотний архідудник!

Він розповів історію з Рапою. Сикус дуже енергійно кивнув головою.

— Так, так! — заявив він. — Можливо, саме цей архідудник. І першим ділом, яке я намітив, є створення науково-дослідної станції для з'ясування цієї справи. Сінокіс поки що — дорога справа, результати якої можуть принести більше шкоди, ніж користі.

Хлопці зніяковіли. Сикус одразу помітив це.

— Звичайно, звичайно, доручення товариша Рихліка для мене — наказ. Отже, ви починайте косити, але від мене нічого не ждіть. Навіть кіс я вам не дам, бо їх немає. Дам вам тільки старого Мацєя за інструктора. Боюся, що ви…

Хлопці щиро подякували.

— Тільки одна умова! — додав він посміхаючись. — Щоб жодна стеблинка сіна не потрапила до корівника, доки ця справа не з'ясується. Ясно?

Вони погодились. Сикус сказав, де шукати Мацєя.

— При нагоді домовитесь з Агнешкою. Хай вам готує. За одержані трудодні можете собі дозволити таку розкіш. Бо моїй Неллі, ви бачили, вже злодії приверзлися від цих господарських…

Хлопці перебили його гарячими подяками і пішли.

Полуднева спека на висушеному господарському подвір'ї була особливо відчутна. Пройшовши через це подвір'я, завернули ліворуч і пішли в протилежному від пристані напрямі, між молодими сосонками, цьогорічні паростки яких ще не втратили своєї голубуватої сивини.

Як тільки хлопці залишилися самі, вони накинулися на Андрійка. Картали його за те, що привів «того типа». Товариші мали рацію, але ніяких доказів його провини не було, і Андрійко вважав, що ці причіпки несправедливі, і тому йшов позаду, надутий, мовчазний.

Наїжджена дорога через кілька сотень метрів привела їх, нарешті, до дерев'яного будиночка, спорудженого не дуже давно, бо бруси ще не встигли почорніти. За будинком, крізь молодий ліс, було видно залишки великої огорожі з колючого дроту.

Будиночку не бракувало кокетства, дах був високий, тірольський, кінці його трохи загнуті догори. Хлопці зійшли на ґанок і постукали. Ніхто не відповів. Вони відчинили двері. В будиночку була одна велика пуста кімната.

Хлопці вже хотіли повертати, коли в лісі, за огорожею, почувся якийсь крик.

— А щоб тобі повилазило!.. А щоб тебе!.. Хай тобі… — кляла жінка.

Товариші кинулися до лісу. Під старими гіллястими соснами стояв довгий низький барак з темнозеленим дахом, а по боках його — якісь кумедні будиночки, що нагадували великі, двометрової довжини вулики.

Біля одного такого будиночка стояла стара жінка. Хлопці підбігли до неї. Бабуся схилилася над чимось, заламуючи руки. На землі, задерши голову і витягнувши лапи, лежала звичайна попеляста курка.

— Знову, знову! — крикнула стара до хлопців. — А хай його!.. А щоб його!..

— Куниця? — спитав Войтек.

— Яка там куниця! — заверещала Агнешка. — Це той, той, хай його…

Бабуся підвелась, перестала лаятись, але була люта.

— А вам цого? Цого ви тут сукаєте? — запитала вона мазурським діалектом.

Хлопці соромливо пояснили, в чому справа. Стара похитала головою.

— Що ж я тут вам зварю? Тут, самі бачите…

— Та нам що-небудь… Молоко…

— Молоко! По молоко треба ходити в Івішки, два кілометри звідси! Самі вже там домовитесь. Тут…

Вони хитали співчутливо головами, думаючи, що розуміють.

— Ех, якби це у нас, в Сярцій Лонці! Там і молоко, і сир, цасом і яйце! — знову мазурським діалектом сказала Агнешка.

— Де? — не зрозумів Куцик.

— В Сярцій Лонці, кажу. Ну, за Мисянцєм, під Остроленкою. Там у нас, на Курпсях. Отам зилося! А тут самі несцастя з лихом у парі. Уу, цей негідник!

Саме в цю мить на арені з'явився старий Мацєй. Виявилось, що це він головний винуватець того, що дохнуть кури, бо затягнув свою дружину з благословенного краю «Курпсів» у це дияволом обране місце. „Тут Куцик необережно зробив спробу науково пояснити це явище, викладаючи Сикусову теорію якоїсь рослини, що, в зв'язку з місцевим грунтом, набуває в Гожиялках токсичних властивостей. Однак Мацєйові це не допомогло, скоріше навпаки.

Агнешка почала кричати, що все це неправда з сіном. Що корови, доки були в старому корівнику, їли тутешнє сіно і нічого, а повиздихали вони тільки тоді, коли їх перевели в новий корівник, оцей! — вона показала на довгий будинок з темно-зеленим дахом. — Що кури сіна не їдять, а теж дохнуть. Так само й собака, якого тут держали. Що, нарешті, справжній винуватець — Мацєй, який не відпускає її назад до Сярчої Лонки.

Хлопці не знали, що відповісти на це. Тому вони розпрощалися з старими, домовившись, що прийдуть на обід. І ще розпитали Мацєя про сінокіс. Той підтвердив, що кіс немає, остання поламалася в минулому році, а нових не видали, бо «закон не дозволяє». Він радив піти до Івішок і навіть рекомендував людей, які могли б позичити. Старик був непривітний, особливо до Куцика.

Товариші пішли до Івішок. Це було те село, де їх так дивно зустріли студенти. На щастя, саме вчора ці юнаки й дівчата поїхали десь на Гіжицько.

Хазяї, яких рекомендував Мацєй, не поспішали позичати коси, хоч вони їм і не були потрібні. Гожиялки мали тут найгіршу репутацію. Хлопці довго не могли зрозуміти, в чому справа. Нарешті, один літній дядько напівжартома сказав, що там нечисто.

Хлопці розсміялись. А якщо навіть і так, то» який зв'язок нечиста сила може мати з косами?

Селянин покрутив носом: коли не щастить, як у Гожиялках, то в усьому не щастить. Корови там подохли, правда ж?

Інший, молодший, якого звали Подсядло, пирснув:

— Бо погано хазяйнували!

Старий співчутливо похитав головою.

— Хіба всі були такі роззяви, як теперішній керівник? Не може бути! А дивіться, всі собі в'язи скрутили на Гожиялках! Квєцинський був такий енергійний, а й у нього корови подохли, полетів з тріском! І що ж, тепер кінець! Аякже! Жодна тварина не може тут жити, тільки свині…

Подсядло не хотів здаватися. Але, не маючи аргументів, він позичив хлопцям дві коси. Вимагав тільки залишити заставу. Незважаючи на весь свій скептицизм щодо страхіть, він волів забезпечити себе від поломки кіс на справді диявольських гожиялківських луках. Здісь залишив йому годинник. Зате Подсядло пообіцяв хлопцям щодня давати молоко.

Другого дня, тільки-но почало світати, хлопці були вже на ногах. Безжалісний Куцик стягнув одіяло із Здіся, який хотів зірвати справу, і пригрозив облити Войтека водою. Тільки Андрійкові він не вчинив такого свинства. Виходить, товариші й досі вважали, що в нього «не все гаразд».

За п'ять хвилин хлопці були готові. Ключ від кімнати вони поклали на вікні біля сходів. Щасливо проскочили сіни. Їм було холодно, бо, крім хліба із смальцем, вони нічого не їли; у них не було ні кави, ні чаю. Хлопці дійшли до зруйнованих бараків, порослих осиковим переліском. Тут на них чекав Мацєй. Вони взяли коси, граблі і рушили далі.

Ранок був, як звичайно, туманний. Шлях було видно метрів на п'ять, а далі в молочній імлі бовваніли тільки чорнуваті контури дерев. Без Мацєя хлопці одразу ж загубили б один одного.

Але старик швидко вивів їх на низьку, рівну луку, зарослу до колін травою. Куцик аж крикнув від захоплений. Лука здалася йому такою прекрасною, що він побіг уперед і майже потонув у траві.

Та ось він зупинився: під ногами хлюпнуло! Швидко витягнув ногу. Гумовий черевик був мокрий і весь у чорних крапках, наче його витягли з чорної кофейної гущі.

— Ну, певно! — обурився Войтек. — Кричить: чудова лука, а не бачить, що тут болото! Городянин!

— Так, так, це правда, — поважно промовив Мацєй. — Тут треба бути обережним, бо можна й утопитись, якщо йти вночі. Є такі трясовини!.. Он там! — показав він кудись в молочну імлу. — Ще коли в Гожиялках були корови, одна тут утопилась. І з людьми траплялися такі випадки. Про Радоста ще й досі баби розповідають.

Андрійко хотів докладно розпитати, пам'ятаючи про спеціальність пана Бальбінського. Але передумав — не хотів посилювати неприязні до себе.

Тому він тільки глянув у той бік, де була ця смертельна трясовина, щоб при нагоді розпитати про неї. Нарешті хлопці взялися до роботи.

У них було три коси, бо Мацєй узяв і свою. Він теж вирішив косити. Другу взяв потомствений селянин — Войтек. Третьою мали косити по черзі троє інших, доки сіно не підсохне настільки, щоб його можна було складати в копиці.

Було пів на п'яту, коли, нарешті, вишикувавшись, на чолі з Мацєєм — вони рушили. Андрійко та Здісь, які лишилися в резерві, вибухнули сміхом.

Незважаючи на повчання, Куцик одразу заїхав косою в торф'яну землю, захитався і мало не впав.

— Рівніше, рівніше! — крикнув Мацєй. — Вище косу!

Куцик підняв косу вище і знову розмахнувся. На цей раз він не попав у торф, але коса, зрізавши з десяток найвищих стебел, потягнула за собою нещасного косаря, який знову мало не впав.

— Нижче, рівніше! — гукнув Мацєй.

Куцик слухняно опустив нижче. Але якесь невезіння, видно, переслідувало косаря. Він занадто старався: то дуже низько — в землю, то дуже високо — в повітря. Важка, переспіла трава весь час ухилялася від його коси.

Незабаром і Мацєй, і Войтек перестали косити і спрямували всю енергію на навчання молодих косарів. Треба визнати, що їх функції були не дуже складні. То один, то другий кричали: «Вище!», «Нижче!». І кожного разу додавали: «Рівніше!» А саме цього приспіву нізащо в світі не міг виконати Едик.

Мацєй, спершись на косу, попереджав Андрійка і Здіслава, щоб вони не підходили близько один до одного. Справді, Куцик захопився. Його коса свистіла, описуючи в повітрі смертоносні триметрові кола.

Він здався тільки через чверть години. Губи його побіліли, руки тремтіли, як у старика. Куцик глянув на свою роботу: він скосив зо два метри луки. Задихаючись від втоми, він промурмотів:

— Ну що ж, сто п'ятдесят днів, і я все це викошу!

У Здіслава діло пішло краще, ніж у Куцика, але 'й він за чверть години впав на твердий грунт, виснажений, як після марафонського бігу. Тим більш дивним було те, що і Войтек і старий Мацєй косили ось уже з півгодини без помітної втоми. Андрійка осяяла надія: мабуть, вирішальне значення в цій роботі має не сила, а вміння.

Він придивився, як працюють у косарів руки. Мацєй і Войтек поверталися всім тулубом з правого боку на лівий, а руки в них від плеча до ліктів були нерухомі. Завдяки цьому кут руху коси не мінявся. Вона йшла паралельно до землі, зрізаючи траву, але не ковзаючись угору чи вниз.

Звичайно, цих теоретичних міркувань було мало. Вперше махнувши косою, Андрійко забув про тулуб і кінцем коси заїхав у мох. Але потім справа пішла краще.

Найважче було з бур'яном. Болотний мох забивав кращі сорти трави. Кінський щавель пробивав покрив моху, але його стебла, особливо після цвітіння, ставали твердими, наче дерево. Цей бур'ян треба було обминати.

Потім пішли цілі колонії якоїсь трави, схожої на татарник, тільки тоншої і з такими гострими краями, що розрізали шкіру до крові. Цвіла вона некрасиво: колючими китицями.

Хлопці не сміялися з Андрійка, бо все ще вважали, що він «грішний». Мацєй з Войтеком перестали вже кричати: «Вище, нижче!», і теж взялися до роботи. За чверть години Андрійко, правда, відстав від них, але не так, як Здісь і, особливо, Куцик.

О сьомій годині зробили першу перерву. Сонце вже пригрівало, але роса ще не висохла. Хлопці страшенно втомилися. Навіть Войтек упав на суху землю і лежав, заплющивши очі і розкинувши руки: після кількох років життя в місті він не розучився косити, але витривалості в нього вже не було.

Тільки Мацєй скрутив собі цигарку, присів на сонечку і навіть розговорився. У нього були претензії до Куцика, який втрутився в їх сімейну сцену.

— Ви, ясне діло, наговорите, наговорите, а потім і поїхали. А бідний чоловік лишається. І за ваше базікання йому перепадає. Моя стара таке пекло мені зробила.

— За що? — вдаючи наївного, спитав Куцик.

— А за ваш захист. Темна жінка, відомо. Але вона справді настраждалась, так настраждалася, що тепер має право молоти язиком…

— Коли настраждалась? За що?

— А коли ми сюди приїхали. Темна жінка. Вона з-під Ваху, з Курпівської землі. А серед курпів найбільше забобонів.

— І за це настраждалась?

— Наслухалась бабського базікання. Як почали корови дохнути, вона й каже, що тут нічого не допоможе, бо це нечиста сила. Перша корова здохла — вона ще трималася, а коли й друга загинула — жінка побігла до керівника. Кричала, що не дозволить переводити худобу з старого корівника у новий. Бо саме в новому нечисто. Ну, тоді керівник її за двері. Бойовий був, ні в які страхіття не вірив. Обізвав її саботажницею. Ну, а коли третя здохла, стара як почала кричати: «А я не казала!» Тоді почали шепотіти, що це вона навмисно отруїла корову. Добре, що лікар нічого не знайшов. Тепер, коли вона лається, я мовчу.

— Ну, а коли й інші подохли?

— Ну, тоді стара знову почала казати, що це нечиста сила. Але її вже не чіпали, тільки керівника змінили…

Куцик глянув на товаришів.

— Ну що, може, почнемо працювати?

Косарі підвелися. Сонце пекло дедалі дужче. Всі поскидали сорочки, штани, лишилися тільки в трусах. Босими ногами обережно ходили по колючій стерні. Хлопці косили по чверть години.

Але й за цей час вони стомлювались, тупий, глибокий біль проймав усе тіло.

Незабаром трава трохи підсохла. Войтек наказав узяти граблі. Йдучи понад рядами скошеної трави, зверху сивої, а внизу яскраво-зеленої, соковитої, мокрої, хлопці перевертали її.

— Обережно, — попередив Мацєй. — Тут гадюки бувають, мідянки.

— Мідянка не отруйна, — вставив Андрійко.

— Якраз! — Мацєй махнув рукою. — В Івішках торік дитину вкусила. Померла дитина!

— Може, то справжня змія?

— Де там! Справжня — сіра, а ця мідного кольору.

— Не може бути! Мідянки нешкідливі. В кожній книжці прочитаєте.

— То, може, десь в іншому місці. А тут, мабуть, земля вже така погана, що й мідянка стає отруйною.

Розмову перебив крик Куцика.

— Укусила, укусила!

Він схопився за ліву ногу і на одній нозі поскакав з луки.

— Мідянка? — скрикнув Мацєй.

— Біс її знає! — заверещав Куцик. — Болить! Скоріше, робіть щось.

Всі кинулися до нього.

— До лікаря!

— До лікарні!

— Далеко! — кричав Мацєй. — Може, по-нашому, випалити ранку?

— Чим?

— Розпалимо вогонь і ножиком або жаринкою.

— Ні, — скрикнув Едик. Раптова блідість вкрила його обличчя..

Їх заспокоїв Войтек, який спочатку оглянув місце, де це трапилось, а потім підійшов до жертви.

— Покажи ногу!

— Ось тут, о! — стогнав Куцик. — Навіть пухне!

— Дурний ти! Де слід зубів? Де ранка?

— Ось тут! — Куцик показав на мікроскопічну чорну крапку.

— Зрозуміло. Це джміль, а не змія.

Замість вдячності за порятунок від випалення ранки Куцик дуже образився. Войтек уже не звертав на нього уваги. Він вернувся на луку і став навколішки, відгортаючи скошену траву.

— Ідіть-но сюди, щось побачите.

Хлопці побігли. Навіть Андрійко не витримав. Невелика купка сухого жовто-зеленого моху гнівно і неспокійно дзижчала. Войтек швидко відгорнув мох. Вони побачили дивовижну будівлю, що складалася з десятків кулястих чаринок; одні з них були закриті, інші — ніби зрізані, наповнені якоюсь прозорою безбарвною рідиною. Товсті, волохаті, чорні, з двома оранжовими смугами джмелі неспокійно повзали по своїй оселі, намагаючись дзижчанням відігнати невідому загрозу. Вони були незграбні, схожі на плюшових ведмедиків.

— Не вбивай! — крикнув мимоволі Андрійко, коли Войтек стеблом кінського щавлю махнув над гніздом.

— А навіщо їх убивати? Вони хороші!

Войтек склав долоні, обережно наблизив їх до самого бундючного джмеля і замкнув його в цій нехитрій пастці.

— Якщо не придавиш, то він не вкусить.

Джміль неспокійно гудів. Войтек розтулив руки, і він відлетів убік. Войтек узяв довгу соломинку, встромив її в чаринку, повну рідини, і потягнув.

— Спробуйте! — сказав він. — Це мед.

Хлопці по черзі покуштували. Останнім, звичайно, Андрійко. Джмелиний мед не мав такого запаху, як бджолиний, але був дуже солодкий.

— Джмелі дуже корисні, — ні до кого не звертаючись, сказав Андрійко, немовби вивчаючи, як поставляться хлопці. — Вони запліднюють рослини. Наприклад, конюшину. Класичний приклад Дарвіна: в одній місцевості знищили котів. І тоді припинилися врожаї конюшини, бо розмножилися польові миші і винищили гнізда джмелів.

Андрійко почекав на реакцію. Хлопці мовчали. Ні, всши ще не простили йому.

Опівдні Мацєй наказав припинити роботу і повертатись додому.

— Прийдемо надвечір і складемо в копиці.

Вони домовились зібратися о шостій і рушили на пристань. Побачивши воду після багатьох годин спеки, хлопці дуже зраділи. Здісь навіть щось вигукнув, підстрибнув і побіг, але одразу ж зупинився:

— Що за чорт, я наче постарів років на двадцять. Повернутись важко.

Хлопці відчули страшенну втому. Нарешті, вони допленталися до озера, поскладали одяг. Вода здалася холодною, дно було мулисте, повне слизького каміння і гострих, як ножі, порожніх мушлів.

— З яхти буде краще! — гукнув Здісь. — Там одразу по саму шию!

Вони пішли втрьох. Андрійко лишився біля берега: він не вмів плавати. Хлопці стрибали з «Аталанти». Великі фонтани золотистої від сонця води били з-під їх загорілих тіл.

Андрійко виліз із мулистої води і теж побіг на «Аталанту». Товариші попливли вперед по каналу, між очеретом. У воді їх тіла нагадували зелено-золотий виноград: вода була чиста-чиста, насичена сонцем, а дно — вкрите темно-зеленими, пухнастими водоростями.

Сонце жахливо пекло. Доки хлопці повернулися, Андрійко встиг висохнути і зігрітися. Тиша. Тільки сухо тріпотять крилами бабки та дзижчать в очереті оси.

Хлопці допливли і, пирхаючи, почали залазити в яхту.

— Так, друзі, — прокоментував Куцик. — Ми добре попрацювали, і відпочинок здається солодким.

— Дякую за таку роботу, — обурився Здісь. — І після купання все тіло в мене болить.

Навіть не глянувши на Андрійка, вони почали одягатися.

Цей чудовий, жаркий, липневий день залишився б в душі Андрійка спогадом про цільну прозору янтарну глибу, якби не вередування хлопців.

Вони повертались з сінокосу вчотирьох: Мацєй пішов раніше, бо Войтек пообіцяв йому доглянути за косовицею. Був ранній липневий вечір. Сонце ще не зайшло: заплуталося у високих деревах над Івішками. Перші хвилі вологої прохолоди потяглися понад лукою, і коли вони доходили до тіла, хлопці відчували полегшення, немовби стрибали у воду. Вони йшли стежкою, що бігла вздовж безмежних заростей очерету, паралельно до берега озера, і вже майже підходили до Гожиялок, коли в очереті заблищало щось червоне. Хтось вигукнув:

— Гроші або життя!

Двоє парубків вискочило з хащі, цілячись у хлопців чорними кружальцями дул. Досить було кількох секунд, щоб упізнати піратів з Момайн. Ті були захоплені своєю витівкою і особливо цими кількома секундами розгубленості, яке вони викликали.

Виявилося, що вже кілька днів пірати кружляють по Снярдвах. Сьогодні вранці настав абсолютний штіль. Яка ганьба! Довелося на веслах причалити до найближчого берега, ледве прорвавшись крізь страшенні зарості очерету.

Вони вирішили вчинити грабіжницький напад, бо помирають з голоду. Чи не знають часом хлопці, де тут є поблизу який-небудь трактир?

Куцик втішив їх: в радіусі десяти кілометрів немає не те що трактира, а навіть поганенької крамнички. Пірати почали розпитувати про село, про лісову сторожку. Па жаль, крім Івішок, спустошених кількома десятками студентів, нічого такого…

— Ну, добре, ви ж десь їсте! — перебив пірат Джакі. Куцик коротенько розповів про специфіку Гожиялок.

Він сказав, що там є деякі можливості.

— Чудово! — вигукнули пірати. — Зараз приведемо наших жінок!

— Ніяких жінок! — грізно попередив Куцик.

— Як це, капітан Маргарита шкіру з нас…

— Це мене зовсім не обходить. Або вечеря, або жінки, а якщо будете спритні, щось їм принесете…

Пірати зітхнули і приєдналися до хлопців. Коли вони проходили біля палацу, Куцик сказав:

— Зайдіть туди, он тією доріжкою, навкруги. І скажіть, що ви студенти, заблудилися. Тільки про нас ні слова. І про те, що ви з жінками. Побачите, вам що-небудь дадуть…

— Що, жебрачити?

— Та ні! Там дуже люблять студентів!

Куцик легко штовхнув їх на доріжку, а сам звернув до Мацєя. Хлопці тихенько сміялися. Андрійко догадався з їх розмов, що прекрасна Неллі, довідавшись від чоловіка про вік мнимих студентів політехнічного інституту, відразу втратила до них усякий інтерес. І це мала бути помста.

Агнешка почастувала хлопців ріденьким молочним супчиком з галушками і розвела руками: більше нічого не було. Виявилося, що вдень ще одна курка здохла. Це було чудовою нагодою для нової філіппіки проти чоловіка.

— Хіба я не казала, щоб з місця не рухався! Так ні, поїхав! Казала ж я, щоб не на Мазурські озера. Так ні, саме сюди! Я казала, щоб не в Гожиялки, бо тут нечисто. Так ні, саме в Гожиялки! Я казала, щоб у старих бараках! Щоб не ставити худобу в нові корівники! Так ні, саме сюди, хоч у цих Гожиялках найбільшу силу має…

Жінка замовкла і глянула на хлопців.

— А, зрештою, що я буду… Ви вчені — смієтеся з мене…

— Зовсім ні! — сказав Андрійко. — Ми й не думали!

Він хотів розпитати Агнешку про різні загадкові справи, але хтось боляче стусонув його.

Хлопці вийшли на подвір'я. Вони були голодні і сердиті. Вже був справжній вечір, місяць, мов червоний ріжок, виліз із-за кущів.

Вони відійшли метрів на сто. І тут Андрійко не витримав:

— Я не дозволю! — вигукнув він вдавано твердо. — Ви цілу добу поводитесь, як свині, а потім ще б'єте мене по ногах!

Товариші, не звертаючи на нього уваги, стиха розмовляли про щось між собою.

— Це свинство! — крикнув Андрійко, втративши рівновагу. — Чому ви мені перешкоджаєте? Може, якусь легенду…

— Дивіться, який з нього етнограф! — Войтек навіть свиснув.

— Що вміє підлизуватись, це ми знаємо! — додав Куцик. — І завжди знає, з кого мавпувати!

— І знаю! Жодна давня легенда…

— Ну, ця, звичайно, найдавніша! — сплюнув Куцик. — З старого корівника худобу переведено до нового. І тут — різні страхи! Це вже щось зовсім нове! Бо духи завжди жили в старих руїнах…

Андрійко замовк. Тільки тепер він помітив, що балачки про Гожиялки і справді дивні. Але ця капітуляція не задовольнила хлопців.

— А взагалі нічого тобі водитися з різними підозрілими типами… — почав Куцик. — Якщо хочеш бути в колективі, то повинен слухатись. Зрозуміло?

Андрійко глянув на Здіся, але не знайшов ніякого співчуття. Він замовк і поплентався позаду.

Тільки тепер настрій трьох товаришів став кращий. Куцик довго втішався з того, що їм пощастило наслати студентів на подружжя Сикусів, з яких Неллі дуже любила їх, а Сикус не міг терпіти. Хлопці навіть підійшли під вікна їдальні, сподіваючись почути великий скандал. Але їх чекало розчарування: з їдальні чути було чоловічий і жіночий сміх. Звідкись притягли патефон. Почалися танці. Бальбінський і Сикус дивилися на це, стоячи в дверях, і посміхаючись обмінювалися думками. Ніякого скандалу!

Хлопці пішли назад.

— Спати! — сказав Куцик. — Під три чорти! Завтра знову на роботу.

— Завтра субота, — кинув Войтек.

— Чудово, післязавтра я з задоволенням відпочину.

Хлопці вже підійшли до дверей, коли здалека почули гавкання. Андрійко був дуже зайнятий весь день і тільки тепер згадав про свою підопічну. Він хотів побігти до неї, навіть свиснув. Гавкання, хвилину тому дуже завзяте, вщухло, почулося скиглення. Андрійко свиснув ще раз. Із-за кущів вистрибнула Суламіф. Підібгавши хвіст, озираючись, вона підбігла до нього і притулилась до ноги.

Андрійко глянув на хлопців. Але їх це зовсім не зворушило, і всі троє рушили через сіни. Андрійко мовчки стежив за ними.

Місяць світив настільки ясно, що в башточці було дуже світло. Тому хлопці зразу помітили, що ключа на підвіконні немає.

— Сто чортів, хто з вас сюди вдень заходив?! — вигукнув Куцик. — Бісові діти, чого б не покласти ключа на місце!

Всі по черзі присягались, що не заходили. Мабуть, попало б Андрійкові, якби не те, що він цілий день нікуди не відходив.

— Кого ж, до біса, можуть цікавити наші манатки? — лаявся Куцик, освітлюючи слабким світлом ліхтарика вкриті пилом сходи. — Яка свиня! Ну, хай-но я його піймаю…

Вони дуже уважно оглянули сходи, підвіконня, двері, щілини в стіні. Куцик розсердився, люто шарпнув клямку. І двері відчинились. Вони просто не були замкнені. Не довіряючи самим собі, хлопці ввійшли в кімнату.

— Нічого не чіпайте! — попередив Куцик. — Зараз побачимо, що тут може когось цікавити!

Всі по черзі оглядали свої речі, але жодних слідів, які б свідчили, що тут хтось нишпорив, не було. Тільки Андрійкові здалося, що з шафи зникло кілька книжок. Але він не був певен цього, і тому, боячись насмішок, нічого не сказав.

Взагалі справа була досить загадкова. Навіщо комусь треба було забирати ключ від кімнати, якщо цей невідомий не збирався украсти їх мізерні речі. Хлопці не могли цього зрозуміти. Тільки Здісь, уже в ліжку, зауважив між іншим:

— Не знаю, в чому справа, але знаю, що замкнути кімнату ми тепер не можемо.

Куцик сів на ліжко, стукнув себе по лобі.

— Подумайте тільки! Кого це може цікавити?

— Ну нічого, — вів далі Здісь. — Знайдемо якийсь замок і знову замкнемо…

Андрійко не сказав нічого. Коли він лягав, Суламіф почала неспокійно крутитися, скиглити, наїжилась. Він погладив. Її і помітив, що собака дивиться в одне місце. Тоді і в нього волосся піднялося.

Суламіф дивилася на отвір, що вів на горище. Ну ясно! Знову хтось чіпав фанеру! «Може, хлопцям сказати?» — подумав Андрійко.

Але нічого не сказав. Як він доведе, що ця зазублина вранці була ближче до стіни, а тепер майже посередині?

Він лежав і думав. Суламіф стрибнула на ліжко, лягла в ногах, трохи заспокоїлась. Може, вона просто пацюків боїться. Андрійко думав про те, що з ним трапилося за кілька останніх днів. Страшенна поразка з Людиною. Причіпки хлопців…

І страхіття, яких стає все більше навколо нього, перетворилось у мрію: а що коли саме він, Андрійко, розкриє таємницю, з'ясує дивні явища, схопить за руку темні сили і доведе всім, що таки він мав рацію, а не хлопці, які його висміювали.

Хлопець так замріявся, що непомітно заснув.