Четверо в яхті

ОСТАННІ ТАЄМНИЦІ

На четвертий день нарешті випогодилося. Люцина розбудила хлопців, щоб знову їхати на розшуки Андрійка. Хлопці приводили в порядок яхту, коли на пристань прибігла красуня з кінським обличчям і покликала всіх до палацу.

На подвір'ї стояв грузовик, а біля нього кілька міліціонерів. Вони запитували про Бальбінського чи принаймні про Сикуса. Не було ні того, ні другого. Тому прекрасна Неллі привела тих чоловіків, що були поблизу.

На грузовику лежала знайома голуба байдарка. Невеличка нікельова табличка на носі вказувала, що це власність Євгенія Бальбінського, який живе у Варшаві. Міліціонери хотіли повернути йому байдарку і при нагоді довідатися про подробиці того, що сталося.

Хоч Бальбінського й не було, але міліціонери залишили байдарку, записавши показання всіх п'яти свідків, яких по одному викликали в «зал». Міліціонери кривилися, ніби висловлюючи свій осуд: як можна пускати на озеро хлопця, що не вміє плавати!

Куцик, Здісь, Войтек слухняно хитали головами, погоджуючись з такою оцінкою, але про те, що й вони допомогли в трагедії Андрійка, не сказали. Ніхто й не згадав про Андрійкову записку, про напис на горищі, бо хлопці пам'ятали наказ Бальбінського тримати язик за зубами.

Тільки тоді, коли міліціонери вже поїхали, Войтек почав мурмотіти щось інше. Вибачившись перед Люциною і пообіцявши, що через кілька хвилин вони прийдуть на пристань, Войтек потягнув товаришів у башту.

— Ми кретини! — заявив він серйозно, коли всі зайшли в кімнату.

— Говори про себе! — на всякий випадок сказав Куцик. — Не узагальнюй так поспішно. В чому справа?

— Де записка? — Войтек простягнув руку до Здіся.

— Навіщо тобі?

Войтек схопив папірець, уважно переглянув його і, нарешті, сказав:

— Ось, читайте!

Це був той самий пункт IV: «Суламіф його боїться».

— Ну й що? — спокійно запитав Здісь.

— Те, що ти нас усіх обдурив: перевірка Бальбінського при допомозі Суламіф не має ніякого значення!

— Чому?

— А тому. Дивись!

Він показав пальцем пункт б) «біля мавр. входу, під час танців».

Куцик і Здісь ще нічого не розуміли, і тому Войтек нетерпляче вигукнув:

— Я про вас кажу, а не про себе. Ви, кретини, ще й досі не бачите. Що це означає? Суламіф «його» боїться біля маврітанського входу? Коли танці? Ну, помізкуйте трошки! Ви пам'ятаєте, коли були танці? Коли ти послав туди піратів! Ми заглянули, чи вони не скандалять. А пірати танцювали…

— Ну й що ж?

— А Сикус не танцював. І Бальбінський теж! Вони стояли й розмовляли! Але стояли біля їдальні. А Суламіф злякалася тут, з цього боку, біля маврітанського входу! Ну?

Здісь пробелькотів, нарешті, щось незрозуміле, а Куцик широко розкрив очі.

— Ну! — кричав Войтек. — Ще вам мало? Суламіф боялася, коли Бальбінський був зовсім в іншому місці! Увесь твій суд нічого не варт! Крім того, я пригадую, як ми йшли ловити раків. Сикусова залишилася біля озера з Бальбінським і з Суламіф. І собака його не боялася!

— Ну, правильно! — промурмотів Здісь. — Це тільки підтверджує мою гіпотезу. Це не він. Його Суламіф не боїться…

— Тюхтій! — крикнув Войтек. — Це тільки означає, що твій суд був явно неправильний! Звичайно, в цьому пункті Андрійко мав на увазі не Бальбінського. Але звідки впевненість, що саме цей пункт — вирішальний? Там є ще багато інших!

— Ти ж сам погодився…

— Стривай! Краще слухай! Собака може боятися багато чого. Їжака, наприклад. А ми спіймали Бальбінського на справді підозрілій справі. Він нас обдурив, а ти ще допоміг. Ти придумав іспит, про який можна було заздалегідь сказати, що він нічого не дасть! А Бальбінський знав, що Суламіф іде до нього, не вагаючись. І не попередив нас про це. Бачить, що має діло з дурнями!

Тепер, нарешті, хлопці зрозуміли. Здісь був червоний. Він мовчав. Куцик насилу сказав:

— Що ж тепер?

— Чорт! — лютував Войтек. — Як на зло, я все це зметикував тільки тоді, коли міліція поїхала. Де її тепер шукати?

— Велосипед… — промурмотів Здісь, готовий їхати куди завгодно, аби тільки виправити свою помилку.

— А може, подзвонити в Івішки?

Обмірковуючи ці технічні варіанти, хлопці зійшли з башти. Куцик вагався: може, й справді щось у розповіді Бальбінського відповідає дійсності? Розповісти про все це… Тут повинна бути якась службова таємниця, хоч би сам Бальбінський виявився небезпечним злочинцем.

— А де він? — перебив його Войтек.

Ніхто не знав. Зранку ніхто його не бачив в Гожиялках.

— От бачите! Він пронюхав…

Войтек тягнув хлопців в Івішки. Здісь побіг на пристань і доповів про все Люцині. Вона досадувала.

— Дивуюся вам, нарешті через три дні настала гарна погода! Як можна відмовлятися?

— Власне кажучи, ми можемо розділитися. Може, велосипедом? — запропонував Здісь.

— Велосипед у нього знову зіпсувався! — відповіла Люцина. — Він говорив учора, що відправив його в Миколайки, до механіка.

— Куцик, глянь… — вигукнув Здісь, штовхаючи Едика в плече.

Але Куцик саме одвернувся від них. За очеретом рухався кінчик паруса. Тепер усі дивилися туди. І не дивно: на щоглі майорів чорний прапор.

— Бовдури! — закричала Людина. — З цією ганчіркою, наче навмисно наділи траур… Що з вами?

Хлопці кинулися до яхти.

— Швидше! — сичав Куцик. — Давайте поставимо парус!

— Що з вами? — спитала Люцина.

— Він може втекти від нас…

— Хто? Ви збожеволіли! Дивіться ж, вони завертають сюди!

Справді, з озера почулася команда: «До повороту оверштаг!» І високий парус залопотів.

Хлопці стояли нерухомо. Тільки Куцик прошипів:

— Ну, тепер побачимо!

Яхта піратів звернула в коридор, що вів до молу. Вітер був боковий, тому й без галсування яхта швидко йшла до пристані.

А коли вона була за п'ять метрів від берега, пірат Джакі в червоній хустині, веселий, як ніколи, вискочив на ніс.

— Агой, на березі! — крикнув він голосно, наче був за кілометр. — Ви нічого не загубили? Готуйте викуп, величезний викуп.

Хлопці похмуро дивились на його кривляння. Яхта блискуче причалила, зупинившись за три сантиметри від молу. За кермом сиділа жінка-капітан.

Вона підвелася, підійшла до каюти.

— Ось ваша пропажа! Іншим разом будьте уважнішими, бо не віддамо! У нас теж є вакантна посада юнги…

Андрійко! Це був Андрійко, трохи приголомшений яскравим сонцем після кількох хвилин, проведених у темній каюті. Але ще більше його приголомшила раптова зустріч з усією четвіркою, — адже він не знав, чи сердяться ще на нього товариші і що там робиться з Люциною.

Але ця непевність дуже швидко розвіялася. Люцина побігла і мало не впала. Потім скочила на палубу і схопила хлопця в обійми. Після неї Андрійка почали обнімати і хлопці.

Привітання, подяки, хаотичні розповіді про врятування Андрійка. Так минула добра година. Тільки шлунки нагадали, що пора кінчати.

Пірати вимагали обіду. Люцина запросила їх у палац. Нарешті хлопці лишилися без свідків.

Пообідавши, товариші потягнули Андрійка в башту.

— Ну, розповідай! — Войтек витягнув папірець. — Хто це?

Андрійко здивовано дивився на списаний карлючками аркушик із своїми здогадками. Чистовик він давно десь загубив. Насилу пригадав обставини, які стільки днів тому підказали йому ці слова.

— Ну? — наполягав Войтек. — Хто це? Бальбінський?

— Джакі? — питав Здісь. — Ти ж знаєш, це не він, так?

— Хто? — Андрійко був приголомшений.

— Ну, той, що переслідував! Не пам'ятаєш? Ти стільки наговорив тоді! Ти казав, що Джакі, з цеглиною…

— Ага! — Очі Андрійка посвітлішали. — Так, так! Я говорив про Джакі… Сьогодні побачив його на острові і втік у Східні Джунглі! Але він побачив мій курінь. Ну, почав крутитися, покликав інших. Цілу облаву влаштували. І, нарешті, на Щавлевій Луці…

— Східні Джунглі, Щавлева лука… — Куцик приклав долоню до Андрійкового лоба. — Температура, здається, нормальна…

— Нічого ти не розумієш! — пробурмотів Андрійко. — Я три дні сидів там, треба було чимось зайнятись. Ну, так ці назви…

— Ну, а Джакі?

— Ви ж бачите, що я помилився! Привезли мене сюди, так?

— То хто ж він?

Андрійко мовчав. Товариші все енергійніше наступали на нього.

— Що це за «ідійотка»?! — кричав Здісь.

— Хто «не відразу погодився?» — допитувався Куцик.

— Кого це боїться Суламіф? — напирав Войтек.

— Не знаю, — прошепотів, нарешті, Андрійко.

— Не знаєш? Пишеш «він» і не знаєш?

Андрійко довго викручувався. Нарешті сказав:

— Бачите, на прикладі з цим Джакі я навчився, що без достатніх доказів обвинувачувати не можна. Я казав… і не тільки вам, що Джакі… Як божевільний, я втік тоді під час ловлі раків, коли почув, що він наближається. А були в мене докази? Тільки підозри, і то якісь… Він розповів про цеглину, про відсутність Джакі.

— От і здавалося: хто, як не він? Єдиний, кого не було тоді на місці, хто міг кинути на мене цю цеглину. Нарешті, він повертається весь у пилюці… А тимчасом, бачите, врятував мене! Тому тепер я говоритиму про когось тільки тоді, коли матиму докази. Розумієте?

Хлопці кивали головами. Тільки Войтек не заспокоївся.

— Нісенітниця! — крикнув він. — А той напис на горищі що означає? Хто це підкрадався?

— Не знаю, — повторив Андрійко.

І він знову розповів, як це було, як їх випадкова розмова врятувала його від зустрічі з Невидимим.

— А якби ти, Едику, — закінчив він, — зробив те, що хотів, і пішов подивитися…

Всі троє переглянулись.

— А що він робив? — спитав Войтек. — Рився в нашому майні?

— Ні, — сказав Андрійко. — Він перегортав книги, а потім обстукував стіни. Ех, чому ви не пішли… Спіймали б типа на гарячому! Тюхтії!

— Зовсім ні! — крикнув Войтек. — Ми його спіймали!

Андрійко поблажливо посміхнувся. Войтек поплескав його по плечу.

— Так, так! — І вони розповіли про кроки, що підкрадалися, про перегортання книжок, обстукування стін. У Андрійка загорілися очі.

— Ну?! — крикнув він. — Хто він?

— Твій приятель. Пан Бальбінський.

Андрійко зблід, закусив губи, борючися сам з собою.

— Де він? — спитав, нарешті, Андрійко.

Хлопці коротко розповіли про події, що трапилися під час його відсутності.

— Ми дали маху, — закінчив Войтек. — Тип зник.

Андрійко мовчав. Лише коли Войтек розповів, як Бальбінський їх обдурив з цією вигадкою про Хаузгофера і Вольфшанець і знову почав вимахувати папірцем, Андрійко захриплим голосом сказав:

— Питайте.

— Ну, по порядку, пункт за пунктом. Ця фанера… Андрійко махнув рукою.

— Ну, а «ідійотка»? І хто це ввічливий в присутності людей?

Андрійко почервонів і вирвав папірець.

— Це не має значення! — прошепотів він. — Ти питав про Бальбінського. Добре, скажу.

Він знову розповів про дивну історію в лісовій сторожці.

— О, «невидимі кроки»! Коли після прочуханки він витягнув з мене все, я почав його умовляти одразу піти до сторожки в лісі. Але Бальбінський не хотів нізащо! Тільки наступного дня надвечір! Тоді я пригрозив, що піду сам! Перед тим він зник. Розумієте?

Хлопці остовпіло дивилися на нього.

— Я ж вам казав, невидимі кроки! Я чув, як ішла людина, цілком вільно — туп, туп! — наче по рівній землі. Тоді вночі. Але не бачив нікого! А там, де він ішов, були кущі заввишки два метри і густі, наче мітла. Бальбінський каже: почулося. Тобто ніби в мене слухові галюцинації.

Так от, ідемо. Дивлюсь, взагалі нічого немає, в будинку таке павутиння, що муха не пролетить. У сараї, в корівнику зарості осики. Кущі біля стіни високі, густі. Я нічого, підходжу.

Войтек перебив його: почулося, ніби хтось унизу… Прислухались. Тихо.

— Підходжу! Біля самого будиночка доріжка, розумієте? Звичайна, ні трави, ні кущів. Вкрита битою цеглою. Нею можна вільно пройти. А за кущами вже нікого не видно. Тоді я подумав: значить, не галюцинація. Щось реальне… І йду тією доріжкою далі! Що там?..

Тепер усій четвірці здалося, що хтось іде по сходах. Вони переглянулися. Знову тиша. Андрійко розказував далі, однак мимоволі перейшов на шепіт.

— Але за рогом… На доріжці купа сухих гілок! Велика купа! Розумієте? Значить, галюцинація! Бо по доріжці через цю купу не пройти! А я чув ці кроки здалеку, вони наближалися, наче хтось по доріжці підходив…

— Ну! — прошепотів Войтек.

— Тоді Бальбінський до мене. Він одразу догадався, що сталося. Одразу! Ні хвилини не вагався! І давай мене втішати. Він розуміє, що важко. Що в мене нерви виснажені. І так далі.

— І виводить тебе із сторожки! — підказав Войтек.

— Зовсім ні! — Андрійко знизав плечима. — Це розумна людина. Якщо вже пустив мене туди, то робить усе, щоб, як кажуть, вибити з моєї голови ці галюцинації.

— Тобто?

— Тобто тягне мене ще в сарай, у корівник, наказує перевертати старі діжки, ритися в уламках автомашини. Але я вже не хотів. Ясно?

Хлопці дивилися на Андрійка, нічого не розуміючи.

— Мене вже це не цікавило! — Андрійко підвищив голос. — Тільки заради ввічливості… Бо тим часом я побачив щось таке, що мене раптом наче обухом по голові…

— Що таке? Чому ти не написав?

— Я написав, аякже!

— Де?

— Дуже просто! Тут! Двічі підкреслив.

І він показав пальцем на «незім'яту траву».

— Розумієте? Купа сухих гілок! А трава під ними зелена! Тобто хтось зробив це недавно, день, два дні тому… Навіщо? Щоб переконати мене, що це була галюцинація! Хто? Дуже просто! Тільки той, хто знав, що я прийду туди і намагатимусь розв'язати загадку «невидимих кроків».

— Це означає? — спитав чисто риторично Войтек.

Андрійко знизав плечима.

— Він, — сказав Андрійко апатично. — Той, кому я ще довіряв. Бальбінський.

В цю ж мить Здісь скочив з ліжка, підбіг до дверей і рвучко відчинив їх.

Здавалося, що Андрійко сповістив про прихід гостя, а Здісь виконав функцію швейцара. За дверима стояв Бальбінський з розгубленою посмішкою.

— Ах, благодійнику! — заверещав Куцик, схоплюючися на ноги. — Тепер уже ти не викрутишся! Ну, ну! Без цих штучок!

Бо саме в цю мить Бальбінський поліз рукою в кишеню, вийняв звідти носову хусточку. Хлопці затягли його в кімнату. Він не опирався.

— Ну, може, ви хоч що-небудь скажете? — роблячи дикі очі, просичав Куцик. — Ви щось чули? Ви вмієте підслухувати під дверима, правда?

Бальбінський не приховував, що він неприємно здивований. Витер ніс, потім щось пробурмотів, запалив цигарку.

— В чому справа? — спитав він нарешті.

— Він ще питає! — заверещав Куцик.

— Ні, серйозно! Сформулюйте якось свої обвинувачення! Ви нападаєте на мене вже вдруге… Слід сказати, що мені це перестає подобатися. Я не про таку відпустку мріяв усю зиму.

— Ну, не прикидайтесь! Проти вас уже стільки назбиралось!

— Це вам так здається. І досить дмухнути, щоб з цього нічого не лишилося.

— Спробуйте.

— Охоче. Ви спіймали мене тоді, коли я йшов на горище. Я пояснював вам. Ви не вірили і мали рацію. Бо все, що я вам розповів тоді, це казки! Уявіть собі, казки.

Хлопці переглянулися. Войтек уже кілька годин доводив, що Бальбінський їх обдурив. Але тепер його визнання знову викликало недовір'я.

— Про цього Хаузгофера? — спитав, вагаючись, Куцик.

— Так, про цього Хаузгофера.

— Все?

— Так.

— Як це? — крикнув Здісь. — Про відкриття Хаузгофера, про поїздку до Вольфшанця? Все?

— Так, так, — Бальбінський навіть вклонився.

Хлопці мовчки дивилися на нього. Поволі в їх головах почали відбуватися якісь розумні процеси. Перший випалив Войтек:

— Дуже добре. Значить, ви влипли.

— Ви так думаєте, юначе?

— Так! Бо ви назвали своє виправдовування казкою. Але те, з приводу чого ви виправдовувались, не казка?

Войтек аж сяяв. Він дивився переможно на товаришів і в їх очах побачив необхідний мінімум схвалення. Але найбільше йому сподобалося те, що обличчя Бальбінського було досить розгублене.

— Що ви підкрадалися сюди, це не казка, так? Що рилися в книгах? Обстукували стінки?

Бальбінський опустив голову, розвів руками.

— Ні, це правда.

— Але це ще не все! — вів далі Войтек. — У нас є дані, що ви це робили не вперше, ви вже приходили сюди, рилися в книжках, обстукували стінки. Ви робили не вже в той день, коли загубився Андрійко. Тільки наша розмова під вікном врятувала од вас Андрійка. Ви вже були на сходах… — він показав драматичним жестом у куток кімнати із сходами на горище.

Бальбінський розвів руками:

— Нічого від вас не приховаєш.

Його удавана покірливість почала непокоїти хлопців. Вони наввипередки обвинувачували його.

— Ви підслухали про траву? Хто накидав гілок?

— Не викручуйтесь, крім вас, ніхто не міг цього зробити!

— А ще раніше взагалі не хотіли йти в сторожку!

— А потім хто зник перед тим, як іти туди?..

Бальбінський нарешті махнув рукою і засміявся.

— Все це правда! — вигукнув він. — Я крався сюди, рився в книгах, обстукував стіни. Так, і купу гілок накидав біля сторожки тільки для того, щоб Андрійка ввести в оману, згоден. Але що з цього?

— Як так? — Войтек подивився на товаришів, шукаючи їх підтримки. — Що це означає? Проти вас є стільки доказів!

— Яка їм ціна в порівнянні з цим єдиним конкретним доказом! — сказав Бальбінський, обнімаючи Андрійка.

Андрійко розгубився, хлопці теж.

— Так от! — сказав, посміхаючись, Бальбінський. — У вас є проти мене підозри. Але що з цього? Яка ціна підливи, коли немає печінки? Є докази, але де злочин? Ви стежили за мною, ловили мене. Згоден, ви мали крихітку рації, щоб так робити, доки ми вважали, що Андрійко пропав. Тоді ще можна було якось дошукуватися доказів проти мене. Але тепер? Андрійко ж знайшовся. Люцина приблизно розповіла мені про його пригоди. Ви ж знаєте, що з мого боку не було ніякої спроби викрасти його, заподіяти йому якусь кривду. Так? І який ви маєте вигляд з вашими обвинуваченнями?

Треба визнати, що хлопці й справді мали поганий вигляд. Бальбінський затягнувся цигаркою, а потім кинув недокурок у грубку.

— А проте… — тихо промурмотів Куцик. — Ваші дії… ви крадькома заходили, обстукували стіни…

— Навчіться, друзі мої, не робити поспішних висновків. Я можу розповісти вам п'ятнадцять захоплюючих історій, не гірших од цієї про Хаузгофера. Можете мати тисячу підозр. Але вони нічого не означають, якщо немає того, що їх викликає, тобто злочину. Це так, наче ви знайшли сто приводів для самогубства людини, яка зовсім не збиралася кінчати самогубством.

Бальбінський підвівся, випростався, потягнувся і підійшов до вікна.

— Передбачається гарна погода. Пора покупатися, на сонечку полежати. За ці три дні обридливого дощу людина вже скучила за сонцем. Ну, хлопці, вище голови! Ви дали маху, це факт. Але ж нічого поганого не сталося, це головне! Андрійко знайшовся. А таємниці ніякої немає. Є тільки літо, сонце, канікули… Ідіть, користайтесь…

Хлопці теж підвелися, але не поспішали.

— Значить, усе ясно і просто… — заявив гробовим голосом Здісь.

— Звичайно!

— А те, про що розповідав Андрійко, це все привиділось?

— З піратом Джакі — непорозуміння. А з цеглиною — випадковість, на щастя, не небезпечна.

Хлопці дивились у підлогу. Дивно, адже вони не хотіли вірити Андрійкові, коли той розповідав їм про свої побоювання. Висміяли його тоді. А коли тепер цей тип з безперечною логікою доводив, що вони мали рацію, не повіривши йому, хлопцям здалося, що їх підвели, обікрали, прирекли на життя в такому буденному прозаїчному світі, що не варто втрачати на нього час.

Бальбінський дивився на них, посміхаючись.

— Ну, якщо хочете, залишайтесь тут! Я піду туди, здається, пірати з Люциною і прекрасною Неллі збираються на пляж.

Хлопці розступилися. Він пройшов між ними, поплескав Андрійка по плечу. Але той навіть не посміхнувся. Потім мовчки рушили за Бальбінський. Внизу вони нікого не застали. Всі вже пішли на пристань. Тоді Андрійко і Бальбінський заговорили водночас.

Бальбінський сказав:

— Що ж, ви маєте рацію. Гожиялки без таємниць якісь прісні.

А Андрійко промурмотів.

— Але з цією «ідійоткою» — це не привиділося…

І він розповів історію про перший гожиялківський вечір. Бальбінський тільки засміявся.

— Любий хлопче! Не одне подружжя веде подвійне життя саме такого типу. На людях воркують, як голубки, а сам на сам хапаються за чуприни і б'ються.

— А крадіжка?

І Андрійко розповів про грудинку, яку поцупила Суламіф, слова прекрасної Неллі про крадіжку і рішуче прагнення Сикуса затушувати все це.

Але кількома словами Бальбінський розвіяв і ці сумніви.

— Ти знаєш, скільки цієї грудинки з'їла ваша Суламіф? Може, тільки шкірку? Може, справді решту сховала передбачлива хазяйка або її раніше з'їли? Ну, а хазяїн хотів пояснити це більш пристойно, думаючи, що дружина невміло викручується.

Навіть Андрійка це переконало. Над Гожиялками небо стало зовсім блакитним. В буквальному і переносному розумінні. Хлопці хотіли попрощатися з Бальбінський, піти собі кудись, Куцик навіть зітхнув.

— Кінець кінцем, хлопці, ми ж приїхали сюди не назавжди. Хоч завтра можемо запрягти «Аталанту» і поїхати, правда? З цим косінням уже нічого не вийде. Ну, пішли!

Стільки самозречення було в цій промові, що й у Бальбінського щось розтануло на обличчі.

— Почекайте хвилину, — сказав він.

— Чого? — зневажливо спитав Войтек.

— Чорт з вами! — заявив раптом Бальбінський. — Почекайте трохи. — Він глянув на годинник. — Пів на шосту. Зараз прийде сюди Подсядло. Он іде!

Вони здалека побачили дядька з Івішок, який ішов до них.

— Хай вам чорт. І так мені перепадає через вас. Ну, влетить трохи більше. Підете зі мною.

— Куди? — не зрозумів Андрійко,

— В твоє ядро темряви. Ловити Невидимого.

Бальбінський стільки наговорив хлопцям, що вони навіть не зраділи, не повеселішали, тільки безтямно дивилися на чоловіка в білій пілотці.

— Ви мов безгрішні ангели, — зітхнув Бальбінський. — Винні в цьому ми! Виховували так, що кожен може водити вас за ніс. Але тепер ніколи вдаватися в подробиці. Скажу тільки, що все, розказане вам тоді в башті, правда. Ми йдемо ловити того, від кого ховався в ялинках Андрійко. Це дуже небезпечно, тому ви повинні мене слухати. А хто не слухатиме, того вижену в шию! Зрозуміло? Ну, ходімо.

Не чекаючи їхньої згоди, Бальбінський рушив назустріч Подсядлу. Мовчки привітавшись, вони рушили до лісу.

— Іти по одному! — пошепки сказав Бальбінський. — Не галасуйте. Ніяких балачок! А, чорт! Зачекайте!

Минуло хвилин десять, доки Бальбінський повернувся. За ним дріботіла небезпечна Суламіф.

Хлопці так захопилися атмосферою походу, що навіть не спитали, навіщо потрібна Суламіф.

Попереду прямував Бальбінський, позаду, як завжди, Андрійко. Вони пройшли лісом до озера. Там звернули ліворуч. Бальбінський обернувся, грізно глянув на хлопців і приклав палець до рота.

Йшли так хвилин п'ятнадцять. Праворуч між деревами замиготіла бліда поверхня страшного озерця Радість. Ось ялинкова алея.

Біля першої ялинки стояв якийсь чоловік у цивільному і міліціонер. Бальбінський щось шепнув їм. З їх жестів можна було зрозуміти, що тут не трапилося нічого, вартого уваги.

Поволі йшли вгору. На подвір'ї Бальбінський, навіть не зупинившись, звернув до будинку, на ту доріжку за кущами. За поворотом уже не було купи гілок, доріжка, яка перетинала здичавілий сад навскіс, так заросла травою і бур'яном, що її майже не було видно.

Бальбінський зупинився, жестом наказав хлопцям залишитись на місці, а потім відійти за ріг будинку. Товариші переглянулись неохоче, але Бальбінський так люто глянув, що вони не наважились перечити.

Хлопці стояли за рогом. Куцик незабаром помітив, що через вікно, біля якого вони стояли, можна побачити ще одне вікно — в сад. Хлопці підійшли ближче один до одного. Вони бачили, як Бальбінський і Підсядло дійшли до кінця саду, до перших дерев лісу, як звідти виглянув ще один у цивільному, і всі почали шептатися.

Потім усі троє зникли в кущах. День уже згасав, десь ліворуч запаморочливо солодко пахло липовим цвітом.

Войтеку і Здісеві уже набридло чекати. Один шепотів, що краще було б скупатися, другий висловлював думку, що, може, цей Бальбінський знову їх дурить. Однак ця думка не дістала підтримки. Тут були якісь цивільні і міліціонери! Це вже не брехня!

Але ще з півгодини минуло, і ніяких ознак того, що за кількасот метрів щось діється, хлопці не помітили. Тільки Андрійко раптом одвернувся від вікна і навіть ступив кілька кроків назад, до подвір'я.

Товариші подивились на нього. Андрійко стояв, смішно витягуючи шию, наче прислухаючись до гарячого подиху тихого літнього вечора. Десь дуже далеко співала дівчина. Але Андрійко прислухався до чогось зовсім іншого.

Та це тривало не довго. Незабаром він повернувся до хлопців і на всі питання відповідав однаково: махав рукою.

Тим часом терпець у хлопців урвався. Сонце вже спустилося за кучерявий сосновий обрій, з темних закутків повіяло холодом, порожній будинок дихав на хлопців затхлою вологою.

Нарешті Здісь штовхнув сусідів. Із-за кущів вийшов Бальбінський. Він був дуже сердитий. У такому стані хлопці бачили його вперше. Бальбінський ішов доріжкою, за ним поспішали двоє цивільних, які, здавалося, виправдувались. Останнім ішов Подсядло, теж сумний.

Побачивши хлопців Бальбінський сповільнив ходу. Обличчя його було червоне, і тому очі здавалися ще голубішими. Швидко надівши темні окуляри, Бальбінський постояв трохи, потім махнув рукою.

— Проґавили, як завжди…

Цивільні посхиляли голови, наче це було сказано виключно для них. Потім Бальбінський вимушено посміхнувся і сказав хлопцям:

— Ну що ж! Ви тут досить нудились і знову думаєте, що я вас обдурюю! Ходімо, хоч побачите!

Він одвернувся і пішов назад. Перший з краю цивільний щось йому прошепотів.

— Ні, не знімати! — відповів Бальбінський.

Хлопці пішли за ним, занепокоєні, засмучені тим, що заважають, і розчаровані.

Пройшли через сад, пірнули в кущі ліщини, яка густо вкрила невисокий схил від сторожки вниз, до луки.

Хлопці б нічого й не помітили, якби Бальбінський не зупинився між двома кущами біля старого напівзогнилого соснового пня.

— Ну! Бачите? — сказав Бальбінський і відштовхнув ногою якусь поруділу гілку ялівцю.

Показалася напівкругла нора. Вона здавалася такою маленькою, що хлопці й не подумали б…

Але Бальбінський вдарив ногою в пень, і той упав, мов дитяча іграшка.

Низько схилившись, усі спустилися всередину. Бальбінський дав Куцикові ліхтарик. Зігнувшись, вони йшли один за одним по досить довгому коридору, який по боках і вгорі був викладений густо переплетеними гілками. Через кільканадцять кроків можна було навіть випростатись.

Це була землянка військового зразка, три на два метри. В кутку на густо нарізаних ялинкових гілках, які вже зовсім обсипались, було трохи соломи. Потягнуло теплом, і присутні підвели голови. Вгорі, крізь круглий отвір, проникало лісове повітря.

— Ось твоє ядро темряви! — звернувся Бальбінський до Андрійка. — У тебе добрий нюх, хлопче. Ти влучно, саме в цій сторожці, побачив суть різних гожиялківських загадок. І не ти винен, що…

— Хто це був, скажіть, будь ласка? — вигукнув Андрійко. — Що з ним?

Бальбінський розвів руками.

— Ба! Ти сам сказав, Невидимий! Він проскочив між руками наших хоробрих вояк. Тепер шукай вітра в полі!

— Коли?

— Хіба я знаю? Три години тому він ще був тут.

— А тут, в землянці, не міг…

— Бачиш, якби тут був мармур, або дерево, чи хоч би цемент, тоді можна було б шукати таємних ходів, що відкриваються, коли натиснеш кнопку. Але, як бачиш, тут тільки напівзотлілі гілки й пісок. Стукніть тільки ногою і зрозумієте, що ніяких ходів тут нема. Ну, досить для вас?

Куцик ще підняв гілку і зазирнув під постіль. Бальбінський махнув рукою.

— Ми вже дивилися. Ну, ходімо.

Вони пішли назад. Як душно було на свіжому повітрі! Як воно пахло! Але Бальбінський не був лірично настроєний. Він підштовхнув хлопців на доріжку, до сторожки.

Двоє цивільних і Подсядло сиділи там і курили. Бальбінський і хлопці пішли далі і вже звертали на ялинкову алейку, коли Андрійко смикнув Бальбінського за руку.

— Послухайте, — сказав він тихо. — А може, не тут? Може, заглянемо в сарай, туди, де ця обгоріла машина?

— Що з тобою?

— А ви там шукали?

— Звичайно.

— А може, все-таки… Хай вони йдуть! А ми з вами півхвилини…

Бальбінський знизав плечима. Подсядло і цивільні знову розсілися посередині подвір'я. Хлопці з Суламіф приєднались до шукачів.

І ось перша несподіванка. Вони проходили повз сарай без даху, як раптом Суламіф, що дріботіла за Бальбінський, відгорнула хвіст, глянула на сарай і боком, боком почала тікати.

Вони, звичайно, звернули в осикові хащі сарая. Зламані гілки свідчили про те, що недавно хтось тут пробирався через зарості. Біля задньої стіни стояв велосипед.

Хлопці відразу витягли його на подвір'я. Здісь одразу впізнав його: адже саме на ньому хлопець їхав під дощем і вітром, шукаючи слідів Андрійка.

Бальбінський дав знак своїм цивільним. Вони побігли в сарай і почали уважно все оглядати. Нарешті в очах Бальбінського щось заблищало.

— Ну, хлопче! — він поклав руку Андрійкові на плече. — Дякую тобі! Ти нам дуже допоміг! І як ти здогадався? Чи ти був тут і щось помітив? Ну, не прикидайся великим Шерлоком! Ти, мабуть, випадково сюди заглянув, признайся.

Андрійко заперечливо хитнув головою.

— Я зовсім не думав про сарай, — промурмотів він.

Бальбінський ще дивувався з приводу цієї уважності, як його люди вийшли з сарая, розводячи руками: тут уже нічого немає.

Тоді Андрійко знову смикнув Бальбінського за руку.

— Там! — сказав він. — Спробуймо…

Вони вийшли за сарай. З правого боку якась стара алея вела вниз, на ту саму луку. Ліворуч росли кілька молодих ялинок. Біля них, у густій траві, лежали рештки спаленої легкової автомашини.

Саме тут і зупинився Андрійко. Він оглянувся, пошукав когось очима. Потім покликав:

— Суламіф! Суламіф!

Усі дивилися на нього. З-за сарая, нарешті, виглянула клаповуха морда. Покликали її хором. Суламіф заперечливо похитала головою. Суламіф і не думала підходити. Вона не тікала, тільки тулилася до землі і скиглила. Здісь узяв її на руки.

Не було ніякого сумніву, що саме тут, біля скелета автомашини, її страх досягав кульмінаційної точки. Коли Суламіф відпустили, вона впала горілиць на землю, заплющила очі, не наважуючись ні ворухнутись, ні скиглити. А коли Куцик спробував підштовхнути суку до машини, вона так розпачливо заскиглила, що він дав їй спокій.

Бальбінський уже не дивився на неї.

— Рузга! Климчак! — гукнув він. — Сюди!

Але поки вони прибігли, хлопці самі схопили іржавий кузов машини і підняли його. Подсядло встиг іще підштовхнути його рукою, і кузов, заскреготівши, перекинувся на другий бік під ялинку.

Тоді на жовто-салатовій плямі зім'ятої трави всі побачили шматок бляхи, під яким виднівся чорний отвір.

У Бальбінського заблищали очі. Він схопив Андрійка за плече.

— Назад! Бігом за сарай! І ви, скоріше!

Хлопці відскочили від отвору. Кількома рухами Бальбінський відчинив його ще більше. Потім і сам упав на живіт.

— Климчак! — прошепотів. — Тривогу!

Високий цивільний витягнув з кишені свисток. Пролунав різкий свист.

А Бальбінський підповз до отвору і крикнув:

— Вилазьте! Спочатку викиньте зброю! Опір зайвий! Даю п'ять хвилин!

Він відповз назад, озирнувся, побачив, що хлопці виглядають з-за рогу, і погрозив їм кулаком.

Чорна діра в землі мовчала. Обоє цивільних витягли пістолети. Подсядло оглянувся і виламав осику товщиною з людську руку.

— Три хвилини! — крикнув Бальбінський. — Насамперед викиньте зброю, тоді не будемо стріляти. Руки вгору і виходьте! Три хвилини!

Хлопці дивилися, перелякані й захоплені. Біля їх ніг лежала Суламіф.

— Ще хвилина! — крикнув Бальбінський знову. — За хвилину розпалимо вогнище. У вас немає ніяких шансів. Дим вас задушить!

Земля мовчала. Бальбінський озирнувся, трохи відповз і голосно почав командувати:

— Рузга! Давай гілки! Подсядло, Нарви трохи ялівцю. Климчак, соломи, соломи з грузовика. В каністру бензину, миттю!

Здісь подивився навколо і побачив на подвір'ї кілька сухих соснових гілок. Хлопці одразу підтягнули їх до Бальбінського.

— Швидше! Климчак, ще більше! — гукнув він до них, але рукою і очима наказував їм: геть!

За хвилину на отворі вже лежали гілки.

— Підпалюємо! — попередив Бальбінський. — Климчак, де бензин?

Потім, не чекаючи бензину (бо його й не було), він запалив звичайний сірник і підніс до рудої соснової китиці. Жовті, майже непомітні іскорки цілим снопом побігли вверх, і перша смуга голубуватого диму охопила вогнище.

Тоді з-під нього, з глибини, почувся придушений крик.

На знак Бальбінського швидко відтягнули палаючі гілки. З глибого від диму отвору відразу ж вилетів якийсь чорний предмет. Бальбінський притиснув його до землі. Пістолет.

— Далі, далі! — гукнув він у яму. — Кидайте все!

Ще кілька обойм. Потім висунувся відполірований автомат, мовчазним залізним дулом скерований догори.

Бальбінський швидко його витягнув. Чотири чоловіки оточили яму. Хлопці теж не витерпіли і вибігли з-за сарая, ставши на крок за ними. Тільки Суламіф не те що не пішла за ними, але відповзла назад, продовжуючи скиглити.

Ніхто не звернув на неї уваги. Хлопці чекали, коли з отвору вирине голова. І всі четверо сподівалися побачити круглу, велику голову, маленький горбатий носик, вузькі стиснуті губи…

Бальбінський і його люди трохи розступилися. Першою вилізла рука. Вона висунулась і вчепилась за дерн.

А коли за нею з'явилася голова — хлопці аж зітхнули від несподіванки. Це був не Сикус. Хлопці зовсім не знали цього чоловіка. Він був високий, світловолосий і широкоплечий, з квадратним підборіддям, довгуватим носом. Незнайомець кашляв, чхав, сіруваті очі на блідому обличчі сльозилися. Руки він слухняно підняв угору і тримав їх так, доки Рузга і Климчак перевіряли його кишені.

Зброї в нього не було, і затриманому дозволили опустити руки. Тільки тоді Подсядло нахилився до нього.

— Так, так, я вас нібито знаю!

Але огрядний блондин знизав плечима.

— Я вас не знаю!.. — процідив він крізь зуби.

— Стривайте, чи не були ви в таборі під Ангебургом?..

— Найн… — вирвалось у того.

— О, знаю!.. — Подсядло стукнув себе по лобі. — Ми ж знайомі! Ви Крюгер, правда?

Тільки тоді перша іскра безпорадної ненависті заблищала в погляді спійманого. Він одвернувся від Подсядла і почав щось говорити по-німецьки до Бальбінського. Андрійко зрозумів тільки, що він вважає себе військовополоненим і просить захистити його від зайвої цікавості цивільних гав.

Бальбінський хитнув головою, жестом попросив Подсядла дати Крюгеру спокій. Незабаром вони пішли. Хлопцям довелося кілька хвилин почекати, доки заспокоїлася Суламіф.

Це відбувалось через кілька днів, у маленькому повітовому містечку Піш.

У невеликій темнуватій кімнаті сиділо шість чоловік. За вікнами була липнева спека, кричало докучливе радіо. Людно було біля півпідвалу, в якому містилася найбільша місцева пивна. Торохтіли два грузовики.

В кімнаті було прохолодно. Зачинили вікно, і голос радіо став тихіший. Четверо хлопців сиділи поряд, п'ята — Люцина, як завжди, обрала собі місце біля Андрійка. Шостий був Бальбінський. Суламіф теж дрімала біля дверей.

— Я вам дуже зобов'язаний, — розпочав Бальбінський. — Я водив вас за ніс, може, й занадто довго. Але, самі знаєте, справа була дуже заплутана. Проте мушу визнати, що ви не лишилися в боргу. Мені страшенно перепало від керівництва за те, що розповів вам про Хаузгофера. Не знаю, чи довірять ще колись мені таку справу. Вважають, що в мене довгий язик. Мабуть, це так і є.

Він закурив. Слухачі мовчали, не розуміючи, серйозно говорить Бальбінський чи знову глузує.

— Ну, а коли вже так сталося, користайтесь з цього, запитуйте! Адже у вас, напевно, є тисяча сумнівів. Так? Давайте! Зрештою, Андрійко написав усе на папірці…

— Послухайте! — вирвався Войтек. — Те про що говорив Андрійко, коли ви… того… підслухували під дверима! Ну, з цими гілками на доріжці!

Бальбінський подивився на Андрійка, який злегка посміхнувся.

— Дехто вже розуміє, — посміхнувся й Бальбінський. — Бачите, це почалося раніше. Коли Агнешка розповіла нам про гожиялківські страхіття і драматично заклинала Андрійка, щоб він не ходив у сторожку, «хоч би його туди тягнули», у мене вже виникли деякі підозри. Тому мені було дуже незручно, що Андрійко у великій компанії починає розповідати різні історії про сторожку. Я припускав, що саме там ховатиметься той, кого скинули з літака. Тому й побоювався — і, як виявилось, не без підстав, — що в цьому товаристві знайдеться зв'язківець, самі розумієте… Звідси й кілька неввічливих втручань у досконалі літературні розповіді Андрійка.

— Ну, а гілки?

— Це був мій провал! Я недооцінив Андрійка. Звичайно, я боявся, що, з одного боку, він сполохає того, а з другого, попадеться йому в лапи і… Самі розумієте, що він не грався б у рицарство, якби Андрійко викрив його. І тому… Я хотів переконати хлопця, що ці кроки йому привиділися. Зробив це по-дурному, визнаю… З цією свіжою травою, їй-бо, я заслужив гіршого покарання, ніж мені там готують. Ну, цей пункт з'ясували.

— Стривайте, стривайте! — Войтек підняв руку. — А як з Агнешкою? Чого вона так добивалася, щоб Андрійко…

— А того, чого й я одразу подумав про сторожку. Ви бачили ці підземні бункери? В сорок п'ятому році саме там була розташована одна з есесівських банд. А потім там ховався Шарпаний Ясьо, один з найнебезпечніших наших бандитів. От Агнешка й не була певна, що там не вештається цей бандит або якийсь його заступник. А курпівський гонор не дозволив їй пояснити причину цих побоювань. Ясно?

— Ще одне! — вигукнув Здісь. — Ну, накидали ви цих гілок, добре. Але ж і Крюгер їх мусив помітити! Ви ж могли так сполохати його скоріше, ніж Андрійко, правда?

— Так, — зітхнув Бальбінський. — Але не зовсім. Тоді я вже знав, що парашутист живе там. Ми стежили а ним. Я почекав, доки він вийде із сховища, і тоді… А тільки-но ми пішли, Климчак знову відтягнув гілки в ліс. Саме тому я не хотів іти туди з Андрійком, і «не одразу погодився» на цю вилазку…

— Одним словом, — тихо сказав Андрійко, — клопіт вам був зі мною!

— Не напрошуйся на компліменти, друже! — Бальбінський підняв палець. — Щодо цього…

— А чому ви не схопили Крюгера одразу, коли вистежили його? — перебив Куцик.

— Дуже просто. Я хотів його взяти разом з іншою здобиччю. Кінець кінцем, Крюгер майже єдиний з тих, хто кілька останніх років провів біля Хаузгофера. І йому було б легше знайти документ, ніж нам.

— А ви не боялися, що він втече?

— Вже з тиждень, як не боявся. Всі шляхи тут були добре перекриті.

— Ви знали, що він піде до Гожиялок…

— У нас були підстави припускати це.

— То навіщо ж вам було прикриватися байдаркою?

— Щоб не звернути на себе уваги. Щоб здалека познайомитися з мандрівниками, які сюди приїхали на канікули і могли б потім підтвердити, що вважають мене за запеклого байдарочника. Ви ж це зробили, так?

Куцик і Войтек скривилися.

— Не дуже. Ви одразу були таким наполегливим. Ще тоді, біля Момайн. Ми навіть подумали: чи не той це з літака? Бо, ви знаєте, опівночі з першого на друге липня літак пролітав над Стобцем…

— Знаю…

— Це з нього той?

Бальбінський кивнув головою.

— Так далеко від Гожиялок?

— Це ілюзія. Його скинули над Івішками. Саме в цей вечір він зустрівся з ким треба.

Хлопці переглянулися.

— Так, з ним, — Бальбінський кивнув головою. — З тим, кого ви сподівалися побачити в бункері. З паном Сикусом. Мені дуже прикро…

— Мені теж прикро, — відповіла Люцина. — Неллі дуже переживає. Добре, що її забрали родичі. Хоч я особисто і не любила цього Казіка, але мені справді неприємно.

— А що з ним трапилося? — спитав Куцик.

— Звичайнісінька справа. Шантаж.

— Тобто?

— Під час окупації він мав якісь справи з німцями. Тепер, поки сидів непомітно, ніхто його не чіпав. А коли почав робити «кар'єру», знайшовся хтось і дещо йому пригадав. Ну, парубок з Варшави запропонував цей геройський від'їзд у район…

— А ви його відразу запідозрили?

— Де там! Признаюсь, тільки ентузіазм його дружини привернув мою увагу.

— Як?

— Дуже просто. Вона розповідає, що він такий здібний, має такі знайомства, його так любить начальство… Чому ж тоді його відправили на таке незавидне, запущене місце? Я подумав, що жінка бреше, просто робить рекламу улюбленому чоловікові. Але у Варшаві підтверджують. О диво, все підтверджується. Він справді мав знайомства, його справді тягнули за вуха вгору! Тому такий від'їзд звертає на себе увагу.

— Йому наказали?

— Звичайно. Він повинен був прикривати Крюгера і допомагати йому.

— І цей велосипед…

— Так. Це саме й було джерелом тих жахливих вражень Андрійка, коли він лежав на землі в ялинковій алеї.

— І пізніше, коли я повертався з Івішок, — додав розгублений Андрійко. — Вдень!

— Як цей шпигун не боявся!

— А хто його тут знав? Про Подсядла він не знав. Інші тутешні жителі виїхали ще в сорок четвертому.

— А з цією крадіжкою? З «ідійоткою»? — допитувався Войтек.

— З «ідійоткою» все дуже просто. Крюгер мусив часто заглядати в палац. Він же не знав, де сховав Хаузгофер свій рапорт. Уявіть собі, як Сикус, повернувшись після зустрічі з Крюгером, зрадів з приводу візиту цих юнаків і надзвичайної гостинності своєї дружини.

— А чому він просто не вигнав нас? Як тих студентів?

— Це могло б звернути увагу на те, що він усіх виганяє з башти. Крім того, вас рекомендував Рихлік. Не вигнав вас пан Сикус…

— А чому він зам'яв справу з грудинкою?

— Він, мабуть, думав, що це Крюгер. Він же в цей вечір приходив до палацу. Так, Андрійку? Вона, — Бальбінський вказав пальцем на Суламіф, — саме тоді пережила перший приступ переляку.

— Так, так! — крикнув Андрійко. — Що з нею трапилося? Чому вона боялася? Чи завжди поблизу був Крюгер?

— Здається, так.

— Тоді, з цеглинню, це він?

— Він енергійно заперечує. Говорить, що це випадково. Ми були там на горищі, над маврітанським входом. Важко встановили, чи він бреше, чи ні. Хтось там останнім часом рився, це напевно. Але чи тоді ввечері, чорт його знає…

— До речі, про чортів… — вставила Люцина. — Що було з фанерою?

Бальбінський розвів руками.

— Оце безумовно чортівська справа. З Радостом — ви знаєте. Що Подсядло знайшов виламані двері — це не дивно, стільки тоді вешталося мародерів. Але що вночі фанера крутиться туди-сюди — цього я не можу пояснити.

Куцик пробурмотів.

— Пацюки.

— Такі спритні, що пересунули?

— Ні, але вони так бігали, що я вночі заліз туди і кинув палицею.

— Чому ти раніше цього не сказав? — підскочив до нього Войтек.

— А що тут такого? Чим тут хвастати?

— Справді! — забурчав Здісь. — Він же тільки тоді говорить, коли може похвастатись. Якби він убив пацюка, нам би довелося вислухувати його цілий місяць!

— О, значить і тут нечисті сили розвіялись, — не без жалю ствердила Люцина. — І все стає таким простим…

— Ну, не все. — Андрійко хотів її втішити. — Адже Суламіф має здібність пізнавати злочинців. Якби не цей її справді надприродний жах…

Бальбінський посміхнувся і підняв руку.

— Прикро мені, що я позбавляю справу решток поетичності. Цей жах зовсім звичайний, прозаїчний, я б сказав, грубуватий, брутальний. І аж ніяк не різниця в політичних поглядах і низькі моральні якості Крюгера перелякали небезпечну Суламіф. Причина тут скоріше в деяких подробицях з його біографії.

Хлопці поблажливо і ввічливо посміхнулись, як годиться, коли жарт не вдається, але Бальбінський дуже серйозно говорив далі:

— Так, друзі мої, насправді! Ви знаєте, чим займався Крюгер після війни, доки одна, так би мовити, шановна організація не завербувала його знову для важливих державних справ? Він ловив бездомних собачок, здирав з них шкуру і топив сало. Ну, просто він був собачником! Очевидно, це заняття створюй навколо людини відповідну… гм… атмосферу, яку відчувають істоти з тонким нюхом. От і вся таємниця.

П'ятеро слухачів переглянулись.

— Ну, вже все? — спитав Бальбінський підводячись. — Є питання?

— Аякже! — вигукнув Куцик, ляснувши себе щосили в чоло. — Ви ж нам не сказали найважливішого!

— А саме?

— А що цей страшний Хаузгофер робив у Гожиялках? Чим він займався?

Бальбінський якось дивно посміхнувся.

— Правильно. Про слона ми й забули! Він робив страшну річ. Готував смерть. — Бальбінський глянув на хлопців. Од посмішки на його обличчі не залишилось і сліду. — Так, так, дорогі мої. Це не метафізика і не метафора. Це дуже точна математична формула. Хаузгофер створив у Гожиялках науковий інкубатор смерті. Звичайно, йшлося не про якісь там атомні бомби, бо для них потрібні великі промислові підприємства. Ні, Хаузгофер не був фізиком, він був біологом. І скоріше — танатологом. Розумієте? Біологія — це наука про життя, танатологія — це наука про смерть.

Бальбінський знову сів і запалив цигарку.

— Я догадувався про щось таке вже хоч би тому, що були обрані Гожиялки, тобто місцевість, віддалена од великих джерел енергії, од людей, з добрими умовами для тваринництва. Мені дуже допомогли розповіді твоєї Ельфріди, Андрійку.

— Про нутрій?

— Не тільки, не тільки. Вона говорила про борсуків, білок, різних тварин. Показання Крюгера разом з моїми припущеннями дають змогу зробити висновок, що головний напрям дослідів Хаузгофера — це універсалізація, поширення, так би мовити, токсичних, тобто отруйних властивостей окремих фільтруючих вірусів. Ви знаєте, що деякі хвороби, смертельні для худоби, зовсім не шкідливі для людей. Сплячка, яку переносить муха цеце, як стверджує Лівінгстон, у верхній течії Лімпопо вбивала велику рогату худобу, але не шкодила козам. Хаузгофер намагався надати окремим видам вірусів таких змін, які поширили б їх токсичність на якнайбільшу кількість видів і передусім на людину. Своєї роботи він не довів до кінця. За твердженням Крюгера, який, правда, зовсім не розбирається в науковій стороні справи, саме це й викликало лють Гітлера. Як виявляється, я помилився в першій розповіді про Хаузгофера. Його розстріляли не тільки за знайомство із Штауфенбергом, але й за те, що він не встиг вчасно виготовити свою нову зброю. Очевидно, Гітлер, переляканий замахом, довідавшись, що Хаузгоферу потрібен ще цілий рік, доки нову зброю можна буде застосувати на фронті, страшенно розлютувався і наказав стратити не тільки Хаузгофера, але й всіх його наукових помічників, усіх тих, хто знав мету лабораторних робіт і пізніше зміг би щось про це розповісти. Крюгера врятував якийсь приятель із служби безпеки, додумавшись розжалувати його в солдати.

Бальбінський затягнувся цигаркою, трохи помовчав, дивлячись на спалений сонцем невеликий скверик. Нарешті він знову почав:

— Знаєте, це свідчить про те, що Гітлер досить тверезо оцінював тоді ситуацію на фронтах. Він знав, що не витримає й року. Тому й не хотів, щоб дізналися й про цей жахливий факт…

— Невже справді це було так жахливо? — недовірливо прошепотів Андрійко.

— Мій любий! Під час першої світової війни втрати від висипного тифу і звичайного грипу або іспанки, як тоді його називали, були набагато більші, ніж втрати на фронті. Адже обидві ці хвороби вже були відомі. І, незважаючи на це, мільйони людей стали їх жертвами. А Хаузгофер намагався вивести новий вид вірусів, які б викликали епідемії, досі зовсім невідомі. Звичайно, це було б набагато гірше для людства…

— Але це ж, кінець кінцем, вдарило б і по німцях?

— Здається, Хаузгофер повинен був розробити комплекс захисних засобів. Хоч, власне кажучи, наприкінці Гітлер дбав уже тільки про те, щоб залишити цей світ з якнайбільшим шумом. Доля його народу важила для нього дуже небагато.

— Розумію! — крикнув з певним запізненням Куцик. — Це тому й здихали корови…

Войтек плеснув його по плечу.

— Так, коли їх перевели у новий корівник! — додав Андрійко. — Мабуть, якісь види цієї зарази проіснували кілька років!

— Певно, завдяки різним тимчасовим господарям, — сказала Люцина. — Може, через пацюків.

— І кури… ага… — Куцик не переставав дивуватися.

— Зробимо дезинфекцію, — сказав Бальбінський.

— В усякому разі це буде нам наукою, щоб ми так легко не відкидали «бабське базікання», — додав Андрійко. — Хай воно й не пояснює певних явищ, але помічає їх! І хоч би тому варте нашої уваги.

— Дивіться, як це чудово сформульовано! — звів погляд Бальбінський. — Маєш рацію, хлопче. Ми дуже легко завчили кілька готових формул. А вони частіше затушовують факти, ніж пояснюють.

Він підвівся і кинув цигарку.

— Ну, в мене все. Питань немає?

Всі мовчали. Нарешті Куцик сказав:

— Ні, дякуємо. Це все. До побачення.

— Стривай, стривай. У вас немає до мене питань, а в мене є до Андрійка! Як ти додумався, що вхід під автомашиною? Натхнення? Нюх? Чому ти вперся, щоб ми там…

Андрійко почервонів, махнув рукою.

— Дурниці. Просто якась бляха… Почув якийсь скрегіт. У лісі різні звуки, але цей був трохи інший. За сараєм. Звичайний випадок…

— Ну, добре. Прощавайте, хлопці. Вирушаєте далі, так?

— Так, поїдемо. У нас ще цілий місяць! — поважно заявив Куцик. — Тільки залишимося на кілька днів під Пішем…

— Чого?

— Так, різні справи… Треба дати телеграму додому.

— Про що?

— Е, дурниці.

— А ви? — звернувся він до Люцини.

— На жаль, мушу повертатися. Липень кінчається, а за ним і відпустка! Зрештою, після цих переживань… — дівчина замовкла і, щоб змінити тему, атакувала Бальбінського: — А ви збираєтесь відпочивати?

Той хитнув головою.

— На жаль, повертаюсь до Гожиялок.

— Як? Чого?

— Це ж тільки для вас справа закінчилась, а для мене — ні. Найважче попереду.

Всі здивовано дивились на нього.

— Що з того, що ми спіймали Крюгера? Адже в нього немає звіту! Присягається, що не знайшов його.

— І не каже, де той міг сховати?

— Сказав. Але я десять днів шукав у Гожиялках і не знайшов. Ми питали його, чим займався Хаузгофер після двадцятого липня, сподіваючись, що зможемо зробити з цього кращі висновки, ніж він.

— Ну і?.. Чим займався Хаузгофер?

— Був зовсім пригнічений. Сидів днями у своєму кабінеті. Майже нічого не їв. Тільки раз поїхав кататися на яхті по озеру. Це навіть дивно…

В цьому місці Андрійко скрикнув, просто скрикнув. Усі подумали, що він знепритомнів, так у нього побіліло обличчя. Почали смикати його, хтось побіг по воду.

— Чортів Острів! — сказав він. — Ах, який дурень, який дурень!

— Хто? — допитувалися всі.

Андрійко не відповідав. Він нахилив голову і опустив очі. Тільки через кілька хвилин він розповів про хрестик на карті і, що найважливіше, про купи газет і паперів, які він спалив у ту холодну ніч на острові.

Бальбінський одразу вискочив з кімнати.

Через п'ятнадцять хвилин, проминувши задушливе, запорошене містечко, вони дісталися до неширокої річечки Пісси. Там стояла моторка.

Швидкість була захоплююча. Красивий силует Чортового Острова за кілька хвилин з плями став букетом старих дерев. Незабаром вони доїхали до Портової Галявини. На щастя, там нікого не було.

Андрійко вискочив першим, за ним інші.

За кілька днів хорошої погоди на острові побувало багато туристів. Курінь Андрійка був варварськи використаний на паливо. Паперу знову назбиралося стільки, що галявина була забруднена не менше, ніж до того.

Але Андрійко не помічав цього. Він добіг до східного схилу Гори Ілюзій. Ось щілина в дерні. Бальбінський уже розгортає руками, заглядає всередину.

Ямка невелика і порожня. Всі газети і папери забрав тоді Андрійко, всі вони пішли з димом.

Андрійко пригадує: справді, друковані аркушики теж були. І якісь креслення, маленькі, якісь шестикутники…

— Формули хімічної структури, — каже Бальбінський.

Потім нахиляється. Під грудкою землі знаходить четвертинку сторінки. Обережно витягає її наверх.

Вгорі цифра: 52. І кілька рядків тексту німецькою мовою. Бальбінський читає, а потім коротко викладає зміст:

— Це майже кінець. Здається, що Крюгер у цьому пункті говорить правду. Хаузгофер твердить, що він освоїв уже загальну зміну специфічної токсичності даного виду, тобто, може переносити вірус з одного хазяїна на іншого. Але щоб освоїти процес керування таким перенесенням, потрібен майже рік. В окремих випадках, пише він, можна було б добитися величезного прискорення життєвого циклу… Розумієте? Блискавичний хід хвороби. Хаузгофер починає навіть говорити, в яких випадках. На жаль, цим сторінка закінчується…

Андрійко стояв поруч, закусивши губи. Згодом він випалив:

— Мені дуже неприємно, вибачте. Даю слово. Я повинен був одразу додуматися. Отже, хрестик саме в цьому місці… Я навіть шукав, сам не знаю чого. А втім, почалося з газет, тому я не звернув уваги. А тепер бачу, що газети були тільки для упаковки. Він, мабуть, поспішав і не знайшов нічого кращого. А мене це ввело в оману… До того ж я кидав усе, боявся, що погасне вогонь. Мені дуже неприємно…

Бальбінський поплескав його по плечу.

— Звичайно, було б краще приєднати цей звіт до справи. Але знаєш, між нами кажучи, цього шматка нам теж вистачить. Є доказ, що решта згоріла. А це найважливіше, розумієш? Найважливіше, щоб цих отруйних паперів не одержали ті, які вірять в танатологію і на неї покладають надії. А нам ця наука чужа, ворожу й огидна.