Четверо в яхті

НА ЧОРТОВОМУ ОСТРОВІ

Забившись у тісний куток між підлогою і дахом, Андрійко чув, як хтось підкрадається по сходах. В обережних, з частими зупинками кроках відчувалося щось підступне і недобре.

Наче уві сні Андрійко переживав наближення цієї невидимої загрози. Хтось доторкнувся до клямки. Як жахливо довго можна відчиняти двері!

Хтось зайшов у кімнату. Дрібні повільні кроки. Якийсь шурхіт. Що йому треба? Може, чемодани й рюкзаки хлопців?

Він ясно почув, як хтось витягає книги із шафи без дверей, шелестить сторінками, ставить їх назад на полицю. Це триває кілька хвилин.

А потім з глибокої тиші доходить інший звук. В кімнаті хтось постукує. Наче лікар, який перевіряє легені: глухі звуки, з інтервалами. Нема сумніву: хтось обстукує стіни!

Напруження все зростає: стукіт наближається до сходів, що ведуть на горище. Андрійко важко дихає, легеням невистачає повітря, так швидко б'ється неслухняне серце.

Напівпритомний від жаху, Андрійко починає писати пальцем по товстому шару пилу, щоб хоч залишити якийсь слід після себе…

А коли загроза дійшла до кульмінації, коли одізвався скрипом перший крок на сходах, що ведуть на горище, знадвору сповістив про себе сонячний день.

Андрійко почув голоси хлопців. Він прийняв ці кілька слів, наче спів півня, що сповіщає кінець ночі, повної страхіть. Він добре чув ці слова:

— Що з тобою? — спитав Куцик.

Настала хвилина мовчання.

— Щось у нашій кімнаті?

І ось жахливі кроки на сходах завмерли. А коли Куцик ще додав: «Ходімо, подивимося!», кроки в кімнаті стали швидкими, двері відчинились і з шумом зачинились. По сходах задріботіли кроки, наче хтось збігав униз.

Андрійко перечекав кілька хвилин. Голоси хлопців замовкли, але кроки на сходах не повторилися. Він виліз, нарешті, з закутка, зійшов у кімнату. Ніяких слідів, які б свідчили, що тут хтось нишпорив, не було.

Андрійко постояв трохи, не знаючи, що робити. Вагався: хіба ця остання пригода не досить серйозна, щоб махнути на всі образи і ще раз спробувати звернути увагу товаришів? Потім відкинув цю думку. Дуже неясна тут справа. Хоч хлопці й дивилися на башту, але нічого не побачили, бо махнули рукою і не прийшли сюди.

Думку про Люцину він відхилив ще швидше. І, звичайно, після вчорашніх подій відмовився й від пана Бальбінського.

Андрійко вийшов з палацу. Навколо нікого не було. Хлопцеві стало легше, коли він одійшов від цього будинку. Андрійко згадав, що Бальбінський пропонував йому свою байдарку.

Вже здалеку він почув голоси хлопців на пляжі. Нишком поза кущиками добрався до пристані. На щастя, все товариство саме вилізло з води і полягало на траві; від мола їх відділяв величезний кущ лозняка.

Андрійко кинувся до байдарки. Було так жарко, що він стягнув з себе сорочку, штани і залишився тільки в трусиках. Подумав навіть, чи не залишити одяг у каюті «Аталанти». «Ні, — сказав собі, — треба швидше тікати звідси, щоб вони не помітили мене».

Хлопець кинув свої манатки в байдарку і схопив весло. Андрійко настільки оволодів цим мистецтвом, що досить швидко проїхав очерет. Він поспішав ще й тому, що тут невистачало повітря, так все нагрілося: очерет, вода, небо.

Ось очерет залишився позаду. Від далекого берега нарешті потягнуло прохолодою.

Повітря надзвичайно прозоре. Немає й сліду тієї імли, яка так чудово маскувала далекі закутки озера, що хлопці в перший день подумали: озеро безмежне.

Хіба озеро через це гірше? Зовсім ні! Правий берег, близько. Велика стіна чорносиніх лісів. Лівий берег — далі, він золотий, сонячний.

Попереду острів. Андрійко плив туди. Хлопець твердо сказав собі: «Годі зволікати!». Це рішення мало кілька причин. Найважливіша була в кишені штанців, які він кинув на дно байдарки.

Андрійко відплив метрів на двадцять від очерету. Кинув весло, витягнув з кишені знайдену карту, розклав на колінах.

Велика голуба пляма «Спірдінгзее». І на ній маленька, наче відбиток від пальця, зелена плямка. Хлопець подивився вперед. Так і є. Ось трошки збоку на карті інший острівець. Ось попереду висока купа дерев Чортового острова. Ліворуч від нього низька стіна зелені — це острівець.

На Чортовому, біля коричньової горизонталі, позначено маленький червоний хрестик.

П'ять хвилин роздумів. Що означає цей хрестик? Можна знайти тисячу значень. Ніщо не свідчить про те, що саме тут треба шукати ключ усіх дивних справ і загроз, які з першого дня переслідують Андрійка.

Тому не можна вважати, що червоний хрестик — єдина причина вилазки. Найважливіша, але не єдина. Ось ще одна, зовсім несподівана.

Андрійко згортає карту, бере весло і мимоволі оглядається. Яким маленьким став гожиялківський очерет за ці п'ять хвилин відпочинку і міркувань! Попутний вітер відніс байдарку майже на п'ятсот метрів.

Андрійкові здається, що сама доля за цю подорож.

Досі він двічі робив спробу і двічі зустрічав опір вітру. А тепер…

Яке чудове повітря! Сонце припікає, коліна вже почервоніли. А тіло не відчуває спеки. Свіжий порив вітру холодить плечі і спину. Сонце тепер його приятель.

Він дивиться вперед. Острів зовсім недалеко. Ну, може, півтора кілометра! Через півгодини Андрійко причалить до нього не доторкнувшись навіть до весла.

Він хапає весло. Хвилин п'ятнадцять гребе, підставляючи плечі вітру, а груди — сонцю. Потім відпочиває, тільки час від часу торкаючись веслом поверхні води, щоб направляти байдарку, бо вітер зносить її то в один, то в другий бік від темної плями острова.

Ех, був би парус! На другий раз треба буде спробувати.

Андрійко дивиться, розглядається навколо. Чудова погода, сонце, добра видимість, вітерець. Дивно, що на озері так мало яхт. Тільки ген, далеко ліворуч, біля переходу на Белдан, видно кілька човнів. Велике озеро пусте.

Андрійко відчуває себе страшенно самотнім. Він їде на цей острів і тільки тепер починає розуміти основну причину своєї вилазки, йому треба знайти, нарешті, те, що відкриє очі трьом зарозумілим маловірам, — цей хрестик… Бо на кого йому спертися, як не на товаришів?

Хлопець пливе вже з півгодини. Дивно, але острів не наблизився. А вітерець не вщух! Досить повернути голову, щоб відчути його подих, сповнений запаху свіжої зелені.

Андрійко дивиться на темний контур острова. Ну, хай ще година. Там години дві: треба старанно обшукати острів. Повернення проти вітру приблизно три години. Він, звичайно, запізниться на обід, але іншого виходу немає.

І він береться за весло, завзято молотить воду. Але й через двадцять хвилин острів так само далеко. Що за чорт!? Андрійко оглядається. Ні, він подолав чималу відстань! Гожиялківські дерева стали маленькі, мов травинки!

Тільки тепер Андрійко усвідомлює, що став жертвою обману зору, про який він не раз читав: вода скорочує відстань, і речі, відокремлені від тебе водою, здаються ближчими, ніж це є насправді. Не один плавець загинув, недооцінивши це явище.

Вітерець дужчає. Агнешка розповідала про великі хвилі на Снярдвах, про те, як раптово налітають тут бурі.

Хлопець оглядає горизонт. Але на небі ні хмарки. Позаду, за Гожиялками, небо над горизонтом трохи біліше, ніж в інших місцях. Отже, можна їхати далі.

Андрійко веслує ще півгодини, пересилюючи перші прояви втоми. Тільки тепер острів починає збільшуватись. Але така праця викликає чудовий апетит: хлопцеві хочеться їсти. Дурний, треба було взяти у Агнешки кілька скибок хліба. Але на острові, кажуть, завжди багато екскурсантів. Не відмовляться ж йому допомогти.

Острів наближався. Вже видно було сивувату раму очерету. Над ним виступили теж сиві і світло-зелені круглі верби. Ще вище росли тополі, сосни, ще щось темне, кругле.

Все це підбадьорило Андрійка. Вітер безперервно підштовхував байдарку, весло допомагало йому. І коли хлопець знову оглянувся, дерева Гожиялок уже зникли, злилися з лінією лісів на горизонті, яка здавалася ще темнішою на фоні блідого неба.

Проте острів був уже близько. Андрійко плив Повз і зарості очерету. Шукав очима паруси, щогли, вогнища, щоб таким чином потрапити в місцевий порт. Нічого схожого не було видно. Може, причалюють з півночі, з боку протоки між островами?

Очерет розступився, і Андрійко, побачивши берег, повернув туди. Тепер вітер зносив човен убік; хвиля кілька разів досить сильно підкинула байдарку.

Андрійко причалив до берега. Тут була якась піщана мілина. Хлопець з полегшенням випростався. Тільки тепер він відчув втому.

На острові було тепліше, ніж на озері, але раптом плечі хлопця вкрилися гусячою шкірою. «Це, очевидно, від сонця!» подумав Андрійко.

А потім всі думки і враження зникли. Залишилось одне: острів! Про що насамперед подумав Колумб, ступивши на невідому землю?

Андрійко дивився на галявину. Він був такий схвильований, що бачив тільки зелень, кучеряві кущі навколо і не помічав чорнуватих опіків після вогнищ, брудних шматків паперу, іржавих консервних коробок, побитих пляшок, шкаралупи від яєць — словом, слідів варварського перебування людей.

Потім Андрійко пішов вперед. Він подумав: «Може, витягнути байдарку на берег?» Але пригадав, що поставив її на мілкому місці. Зрештою, тут припливів не буде…

А потім він уже тільки дивився, йшов і дивився. Десять років його душа жадала Великої Пригоди. І ось тепер його мрія ставала дійсністю. Це приголомшувало хлопця.

Острів був невеликий, але наче створений для того, щоб викликати саме такі почуття. Він мав усі необхідні елементи справжнього острова.

Галявина. З обох боків її — непролазні джунглі верболозу. Навпроти — горбочок. Невеликий, відповідно до розміру острова, а саме — п'ятиметровий.

Андрійко заліз на нього, розраховуючи, що огляне звідси весь острів, але дерева були надто густі, і східної половини острова не видно було.

Зате хлопець побачив сусідній острів, відокремлений двохсотметровою протокою.

Обидва острови були оточені не кораловими рифами, а заростями густого очерету. За своєю формою очерет і рифи не схожі, але їх функції можна порівняти: вони однаково перешкоджають висадитись на берег.

Андрійко, наскільки це було можливо, оглянув північне узбережжя свого — як він уже називав його в думці — острова. Заток, де можна було б причалити, тут не було. Саме тут найгустіше розрісся очерет. Не видно жодного човна, жодного парусника, байдарки, вогнища. Може, це й краще. Не буде зайвих свідків.

Андрійко ще раз подивився на далекий горизонт, туди, звідки він прибув. Навіть запишався: такий шлях пройшов сам, без допомоги.

Потім глянув на небо. Воно було білувате. Тільки тепер хлопця вразив неприємний, хворобливий відтінок цього кольору. Андрійко догадався: то хмари.

Погода міняється? Е, коли це ще буде! Хмарки такі далекі, маленькі! Він встигне десять разів повернутися, перш ніж вони перетворяться в справжні хмари.

І Андрійко вирішив тут же ознайомитися з островом.

Він подивився вниз. Горбок обривався тут досить круто. Вздовж берега лежали купи старого очерету. («Узбережжя Зотлілого Очерету», в думці назвав Андрійко). Потім хлопець розгорнув карту і став навколішки. Червоний хрестик був нарисований праворуч від горбочка, позначеного на карті овальною лінією. Отже, таємничий скарб треба шукати на східному схилі.

Він склав карту. Східний схил горба був пологий. Там виднілися якісь ями, порослі бур'яном. Можна подумати, що то руїни замка ацтеків або інків. Десь тут скарби казкового Ельдорадо!

Тоді навіть і кропива, якої тут сила, може бути справжніми джунглями.

Андрійко знайшов палицю і почав рубати кропиву. Оглянув одну яму. Там нічого не було. Друга — глибиною з півметра, теж виявилась порожньою. Хлопець спустився вниз. Ще кілька ям. Тут було гірше, бо замість кропиви повиростала ожина. Її палицею не вирубаєш. Хлопець зірвав одну ягоду і тут же виплюнув: вона була страшенно кисла, тверда.

Безперервно шумів очерет. Вітер дужчав. Треба повертатись. Але все-таки він оглянув усі ями. Ніде й сліду чогось таємничого, якихось підземних ходів, хоча б каміння, цегли, руїн, старовинних будівель.

Що ж робити, — мабуть, цей хрестик нічого не означає. Хлопець вирішив заглянути ще на другий острівець. Можна й не висаджуватися там, тільки зблизька подивитися. Коли є така нагода…

Андрійко ступив крок і зупинився. Жахлива судорога звела йому обличчя. І тільки тому він не крикнув, а застогнав крізь зуби.

Голуба байдарка зникла!

За якусь секунду Андрійко опам'ятався і глянув ліворуч. Байдарка була на воді, її гойдали хвилі і досить швидко підганяв вітерець.

Андрійко поклав карту і кинувся у воду. Намагався бігти, але вода гальмувала, стримувала. Дно грузьке, під ногами гострі мушлі.

Води спочатку було до колін, потім — до пояса, тепер вона доходить до грудей. Байдарка вже близько, метрів за десять. Ще крок. Хвилі, набігаючи, б'ють його з розгону в плечі, бризки захльостують очі… Ще крок… Далі вже не можна.

Треба захищатися, щоб самого не затягнуло на глибину. Хвилі біжать, досягають шиї. Андрійко намагається відступити, але нога не дістає дна. «Тону!» щось кричить у грудях. Він обертається до острова, щосили махає ногами. Нарешті!..

Андрійко йде назад, потім обертається. Байдарка вже пропливла метрів сто, може й більше. Ех, коли б він умів плавати! Хоча б трохи, хоч би так, щоб двічі пропливти через кімнату!

Рвучко подув вітер, і раптом зуби самі почали клацати.

Андрійко виліз із води, за всяку ціну намагаючись себе втішити. Адже на острові часто бувають екскурсії. Ну, посидить собі трохи. За годину хтось сюди приїде! Неприємність з цією байдаркою. Та вона знайдеться! А зрештою…

Він стояв, чекаючи, що ось-ось з'явиться яхта. Але озеро було пусте. Хлопець вбіг на горбок. І звідти, як на зло, не помітив жодного паруса.

Хмарки вже перетворилися в чорні хмари. Вони охопили чверть неба, і тому ще яскравіше здається сліпуче сонце. Навіть вітер ущух, і озеро стає гладеньким, олов'яно-сірим.

Андрійко сходить з горбочка. Звичайно, ждати якогось човна тепер марна справа. Надходить велика буря. Андрійко навіть радіє з цього. Ну, змокне. Але великі бурі звичайно бувають короткочасні.

Треба знайти якийсь притулок. Кілька старих дерев. Можна б сховатися під цією розложистою осикою. Але він стільки чув про те, що блискавка влучає в дерева… Хмари дуже швидко мчать, такі чорні… Ось блиснуло раз, другий. Грому ще не чути.

Дуже неприємно чекати, коли, нарешті, розпочнеться ця буря. Андрійко знайшов якийсь кущ ліщини з дуже густим листям. Присів під ним. Здалеку почулася громова канонада, яка наростала. Здавалося, що ось-ось розпочнеться буря. Хлопець нетерпляче задер голову: небо над ним усе ще було блакитне.

Андрійко знову зійшов на горбок. Яке видовище! Весь захід був тепер чорний. Вдалині, в найчорнішому куточку над горизонтом, одна за одною спалахували блискавки, ніби кілька ковалів по черзі вдаряли вогненними молотами по ковадлу. Все завмерло. Навіть стара осика стоїть, наче німа. І ця тиша здається найгрізнішою. Нарешті пориви вітру порушили олов'яний спокій озера. Зашелестіла стара осика. Сонце зникло за хмарами, і в повітрі одразу ж стає холодно. Андрійко поспішно натягує на себе сорочку й штанці. На якусь хвилину йому стає тепліше. Потім десь з заходу надходить справжній шквал і, здіймаючи хвилі, мчить через озеро. Застогнали дерева на сусідньому острові. Загомоніло осикове листя під першими краплинами. Андрійко стрибнув під кущ ліщини, де він сховав карту. Якусь мить йому здавалося, що це добрий притулок.

Але потім сталося щось страшне. Полив такий густий дощ, що за п'ять кроків стовбури сосон були вже не мідними, а олов'яними. Все навкруги стало білуватим, сріблястим, у повітрі наче яблуками запахло.

Ліщинова стеля над Андрійком одразу лопнула, холодні потоки води вдарили хлопця в шию і швидко потекли по спині між лопатками.

Андрійко стягнув сорочку, схилився над нею, прикриваючи тремтячими від холоду руками, щоб не змокла.

Потім перед Андрійком спалахнуло з півдюжини сліпучо-яскравих блискавок, ударив грім. Він гримів спочатку через п'ять секунд після блискавки, потім — через три, дві! Наступний удар пролунав одночасно з блискавкою. Земля затремтіла, в ніс ударила хвиля повітря, навколо раптом запахло фізичним кабінетом, іскрами електричної машини, озоном.

Андрійко навіть не встиг перелякатися, так швидко все це закінчилося.

Ще довго шуміла злива. Грім перекотився кудись далеко на схід, і дощ незабаром став ще докучливішим. Андрійкові стало холодно. Він кілька разів виглядав з-під куща, чи скоро випогодиться. Але хмари ніби навмисне зупинилися над островом. Вітер вщух, озеро, що шуміло хвилями на Узбережжі Зотлілого Очерету, теж заспокоїлось. Тільки монотонно шумів холодний дощ, і в Андрійка тремтіли плечі, руки, підборіддя.

Нарешті почало прояснюватись. Дивне явище: Андрійко вибіг на галявину і побачив, як тікає дощ, як по озеру мчить його остання заслона. Десь там, на заході, вода ще поцяткована краплинами дощу, але тут вона вже гладка і спокійна.

Знову виглянуло сонце, і Андрійко виліз на горбок, нетерпляче шукаючи перших парусників, які, звичайно, мали з'явитися після цієї халепи на озері.

Яке щастя! Далеко на заході, біля белданської протоки, він побачив дві яхти. Одна стояла, її команда щось майструвала біля грота. Друга йшла досить швидко до неї.

Все було б чудово, якби не небо. На сході, за прибережними джунглями, на далекому незнайомому кінці озера ще клекотіла буря, гриміло, блискало. А на заході вже народжувалося нове лихо. Над самим горизонтом аж у трьох місцях небо знову потемнішало. Трьома паралельними колонами поспішали сюди нові бурі. Андрійко зовсім не розбирався в метеорології, і тому його втішало, що ці хмари були не такі чорні, як попередні.

Він стояв і довго дивився. Яхти були вже поряд. Потім та, що підійшла, завернула на. захід. Друга ще лишилася. До біса! Хоч би яка-небудь ракетниця була! — Або вогнище, щоб привернути увагу до острова!

Андрійко почав підстрибувати, вимахуючи сорочкою. Але марно — занадто далеко.

Ось і друга яхта рушила. А може… Ні, вона завернула в протоку, на Белдан.

Не дивно: трьома колонами знову наближається буря. Сонце гасне, і одразу сковує груди холод.

Андрійко збігає з горбка. Надії пропали. Цей горбок — Гора Ілюзій!..

Нова хвиля бурі була незрівнянно страшніша, ніж перша. На цей раз грім, здавалося, обрав Чортів острів для свого полігона. Він бив так близько і сильно, що острів здригався, немов під час землетрусу.

На якусь мить яскраве світло залило все навколо. Андрійко впав ниць на мокру траву: гуркіт просто збив його з ніг. Добре, що все минуло так швидко. Ніхто б не витримав підряд і двох таких секунд.

Підвівши голову, Андрійко побачив попереду білі скручені пасма чогось пухнастого. Хлопець не зразу зрозумів, що то осикові тріски, — скручені, розпатлані, розбиті блискавкою.

Андрійко виглянув з-під свого куща. Яке щастя, що він сховався саме тут!

На старій осиці білів шестиметровий шрам. Переляк Андрійка ще не зовсім пройшов. Він боявся підійти до дерева. Тільки, коли на хвилину виглянуло сонце, хлопець знову виліз і піднявся на Гору Ілюзій.

На цей раз він стояв недовго. Хоч те, що йшло з заходу, не провіщало грому, але було ще гіршим. За хвилину сонце вкрили швидкі розпатлані, густі хмари. Вітер зірвався хоч і не такий рвучкий, як той короткочасний шквал перед першою бурею, але він був холодний і дув безперестану.

Так розпочався перший вечір на Чортовому острові. Андрійко ще сидів під ліщиною. Він, правда, висушив сорочку і надів її знову, але холодний вітер пригнав незабаром якийсь противний дрібний, затяжний дощик.

Почало смеркатись, і Андрійко зрозумів, що йому доведеться ночувати на острові. Клацаючи зубами, він знову зняв одяг, сунув під кущ, накрив картою. Голий, посинівши від холоду, хлопець почав будувати собі якийсь захисток.

Голоду Андрійко не відчував, більше докучав холод. Бігаючи під невпинним дощем, він ламав гнучку ліщину і вільху, обрізуючи пальці, з корінням рвав очерет, а сам весь час думав про вогонь. Якби був вогонь, щоб погріти руки.

Андрійко страшенно змерз, доки збудував жалюгідний курінь з однією стіною, повернутою на захід, до дощу й вітру. Сів, нарешті, під дах. Вітер задував справа і зліва, забивав дощ. До того ж на Андрійка напав другий ворог: голод. Хлопець скоцюрбився і сидів, тремтячи від холоду й голоду, боячись лягти на мокре листя, яке він поклав замість матраца.

Повільно спускалася темрява. Вітер шматував дерева, кидався дощем.

Андрійко заплющив очі і непомітно задрімав. І приснилося хлопцеві, що він дома. Мати стояла в кухні, варила обід. Дрова були мокрі, шипіли, тріщали і диміли.

Диму ставало все більше. Це пожежа, хіба мати не бачить?

— Мамо! — кричить Андрійко і прокидається.

Де він? Андрійко пригадує: він на Чортовому острові. Сам. Чого він прокинувся? У сні було тепло, була мати, був навіть дим, їдкий, аж очі боліли.

Але дим був не тільки в сні. Андрійко явно відчував запах диму.

Скочив на ноги. В голові промайнуло: він так міцно спав, що не чув, як екскурсанти причалили до острова! Розпалили вогнище! Вони десь поблизу! Є дим, тепло, є люди!

Він гарячково роздивляється навколо. Де ж щогла, палатка, де вогнище? Немає нікого й нічого. І запах диму зник. Повітря чисте.

Він стоїть ще хвилину, дивлячись навкруги, принюхуючись. Дощу немає, тільки вітер гуде над деревами, швидко мчать низькі, розпатлані хмари і хвиля б'є в узбережжя Зотлілого Очерету.

А може, люди причалили в іншому місці, з північного боку острова? Андрійко вбігає на Гору Ілюзій.

Немає нічого. Темно. Хлопець стоїть і не насмілюється зійти вниз. Тепер неспокій сильніший, ніж надія.

Андрійко принюхується ще раз: ніякого диму! Він іде до свого куреня, сідає.

Але незабаром знову схоплюється на ноги. Дим! Хлопець здивовано оглядається. Звідки дим?

Може, десь горить ліс? Але ж він дивився з гори. Якби була пожежа, то на хмарках світився б якийсь відблиск.

Хлопця охопив страх. Великий страх перед таємницею цього диму. Тремтячи всім тілом, Андрійко прислухався. Потім підвівся, стиснувши зуби, вийшов з куреня і повільно рушив на запах диму.

Попереду щось забіліло. Та це ж стара осика, подряпана блискавкою!

Андрійко підбіг до дерева. Так і є: саме звідси, з цього дупла, вився струмочок диму.

Хлопець заглядає в дупло. Яким чудовим здається запах тліючого порохна!

Тепер усе зрозуміло! Блискавка вдарила в дерево і загубила іскорку в сухому порохні серцевини осики. Злива не змогла загасити іскорку в дуплі, а вітер, навпаки, роздув її… І коли Андрійко покопирсався в порохні палицею, він помітив малинові жаринки.

Їх небагато, зо дві жмені. Як перенести ці жаринки в курінь? Як їх оживити? Все навколо мокре…

Хлопець складає листя, зверху сипле сухе порохно, на нього паличкою кладе трохи жаринок. Решту залишає в дуплі, роздуває їх і присипає порохном.

А листя з рубіновим скарбом несе в курінь. Дмухає на жаринки, дмухає, протирає очі і знову дмухає! Потім знаходить кілька сухих листочків, кладе їх на жаринки.

І ось спалахує перший, несміливий вогник! Щоб підтримати його, Андрійко бігає навкруги, шукає дров. Він знаходить кілька сухих гілок, потім натрапляє на дуже трухлявий сосновий пень, вивертає його з землі.

Це справжній скарб: кілька шматків смолистого дерева. Тепер вогнище починає розгорятися.

Щасливий і втомлений, Андрійко сидить біля багаття, гріє руки, повертається до вогню то спиною, то грудьми, вбирає в себе тепло. Знову починається дощ, але він не дуже лякає хлопця, хоч дах куреня протікає, і важкі великі краплі раз у раз падають йому на шию.

Зігнувшись так, що коліна впираються в підборіддя, Андрійко сидить біля вогню. До нього непомітно підкрадається сон.

Андрійка розбудило сонце, яке, нарешті, прорвалося на сході крізь хмари.

Хлопець схопився, сповнений радості. Сонце! Біля ніг ще тліє вогонь, але він уже непотрібен. Нарешті випогодилося.

Тепер можна чекати визволення!

Пересилюючи страшенний біль у плечі, в стегні, в усьому тілі, Андрійко вибігає з куреня. Та не встигає він дійти навіть до Гори Ілюзій, як сонце знову ховається за хмари.

Андрійко стоїть на горі, роздивляється навкруги. Виявляється, його радість була передчасною. Погода не змінилася: небо, як і раніше, вкрите хмарами, вітер гуде в гілках дерев, неспокійні хвилі б'ють у берег. Дуже холодно.

На заході з'являється якась синя лавина, напевно, дощова.

Андрійко повертається в курінь, присідає біля вогнища. На щастя, воно не погасло, пеньок був міцний. Гріючи руки, хлопець втішає сам себе: сьогодні щось та з'явиться. Зараз ще рано, і тому човнів немає. Але вдень, не пізніше, як опівдні… Повинні ж там, у Гожиялках, спохватитися, розшукувати його! Добре було б розпалити велике вогнище, щоб побачили…

Андрійко знову ходить по острову, збирає все, що може горіти. Ще один пеньок. Цей міцно тримається. Хлопець знаходить товстий дрючок, підкладає його під коріння пенька, всім тілом натискує, і пеньок піддається, вилазить. Потім збирає сухі соснові гілки, очерет. Навіть папір, хоч і мокрий.

Поклавши все це під дах, Андрійко почав удосконалювати курінь — зробив дві бокові стіни, накидав на дах більше гілок і очерету. Синя лавина підійшла дуже швидко. Андрійко закінчував свою роботу вже під холодним дощем. Але тепер він уже не боявся ні дощу, ні холоду. Проте з'явилося нове нещастя — голод. Він так дошкуляв, що Андрійко не витримав і, залишивши вогонь, вискочив з куреня, наче під душ.

Звичайно, передусім він розраховував на ожину. Знав, що вона ще зелена, але тепер йому було байдуже.

Він знайшов кілька жалюгідних кущиків, але ягоди на них були зовсім зелені. Андрійко зірвав кілька ягід і почав жувати. Вони були такі кислі, що аж щелепи зводило.

Це й було єдиним результатом цього сніданку. Андрійко повернувся у курінь. Весь час ішов дощ, і день тягнувся страшенно довго. Андрійко порався біля вогнища, сподіваючись, що дим привабить якогось випадкового мандрівника. Підклав мокрого порохна. Повалив густий дим. Кожних півгодини Андрійко бігав на Гору Ілюзій. Але марно. На озері нікого не було, тільки білі риски баранців вкривали його.

Андрійко не помітив навіть, як настав день. Тільки голод мучив дедалі більше.

Зібравши останні сили, Андрійко знову нарвав жменю зеленої ожини і люто жував її, примушуючи себе через силу ковтати цю страшенну кислятину.

Потім він подумав: тут було стільки екскурсантів, може хтось випадково залишив хоч скибку хліба або банку консервів? Хлопець почав нишпорити по кущах бур'яну навколо Портової Галявини. Але крім сміття, нічого не знайшов.

Тепер його охопила подвійна слабість — тілесна і духовна. Він сидів у курені, тупо вдивляючись у вогонь. Кажуть, ніби дощі тут ідуть по три дні. Три дні! Він не вірив, що можна стільки витримати.

Ні, треба щось робити. Не може бути, щоб тут не знайшлося чогось їстівного! Джмелі! Він пригадав зеленувату кульку моху на луці. Адже він бачив тут, в очереті, цих жовто-чорних незграбних, як ведмедики, джмелів!

Андрійко пішов шукати джмелів. Повільно ходячи по схилах Гори Ілюзій, він простромлював палицею все, що нагадувало йому джмелине гніздо.

Однак розшуки були безплідні. Андрійко вже змерз у своїй сорочечці і збирався повернутися до вогнища, коли під кущем кропиви помітив маленький горбочок. Нарешті йому пощастило! Але то було не джмелине гніздо. В неглибокій ямці лежали папери, загорнуті в зотлілий уже пергамент.

Це були якісь старі німецькі газети. Андрійко глянув на дату: червень 1944!

Хлопець витягнув увесь пакунок і одніс його в курінь. Потім знову почав шукати джмелині гнізда. Та все було марно.

Повернувшись з порожніми руками до куреня, Андрійко довго сидів біля вогнища.

Надвечір дощ трохи вщух. Андрійко вийшов назбирати палива на ніч. Відхиляючи гілку ліщини, він відчув щось холодне, слизьке. Відсмикнув руку. Потім побачив: на гілці сидить слимак.

Андрійко пригадав розповіді про те, що у Франції готують кілька страв із слимаків. А ще їдять молюсків.

І раптом у голові майнула думка: устриці! Хлопець швидко побіг на галявину, до води. Нелегко було збирати молюсків. Більшість черепашок були порожні. Але знайшлося кілька закритих. Тримаючи їх у руці, він пішов у курінь.

Ковтаючи молюсків, Андрійко заплющував очі. На щастя, смаку вони не мали, тільки трохи пахли мулом. Як би там не було, а голод Андрійко трохи заспокоїв. І коли настав вечір, хлопець уже не відчував такої слабості. Він міг навіть переглянути газети, знайдені в пакунку.

Знову пішов дощ. Андрійко ліг на листя, що вже просохло за день. Щаслива думка промайнула в голові: газетами ж можна вкритися. Так і зробив.

Цього разу Андрійко заснув швидко. Спав міцним сном.

Прокинувся від холоду і відразу ж схопився. Вогнище! Шукаючи увечері їжу, він зовсім забув про паливо! Хлопець копирсається палицею у попелі, — чи не збереглася іскорка, але все марно. Над головою вітер і ніч. Вогню немає.

Андрійко біжить до осики. Але вітер, мабуть, змінив напрямок, і дощ залив дупло. Лишилося тільки мокре порохно.

Хлопець у темряві повертається в курінь. Знову починає ритися в м'якому, наче борошно, попелі, обмацує його руками. Попіл ще теплий. Раптом Андрійко, скрикнувши, відсмикує руку.

Нахиляється. Там головешка. На ній червона жаринка. Він довго дмухає на неї, аж голова болить. Іскорки летять у нічну темряву. Поволі, дуже поволі збільшується червоненька пляма. Досить на мить перестати дмухати, і вона знову зменшується, майже зникає.

Андрійко рукою обмацує землю, шукаючи чогось сухого, що можна було б прикласти до червоної плямки і, нарешті, розпалити вогонь. Навкруги тільки мокре листя…

Раптом пригадує: газети! Нарешті, спалахує вогонь.

Хоч би тепер він не погас! Андрійко весь час підкидає газети. Але, як на зло, від цього «змістовного» палива мало користі! Андрійко вибігає з куреня, шукаючи палива. Але нічого підхожого не знаходить.

Раптом Андрійко ногою потрапляє в якусь ямку і чує шелестіння паперу. Це ж звідси він витягнув ці газети! Виявляється, тут справжній склад макулатури. Папір вологий, зотлілий, але він горітиме краще, ніж листя або свіжі гілки.

Андрійко хапає цілий оберемок паперу і біжить назад. Саме вчасно! Газети вже догоріли. Хлопець знову роздмухує вогонь, підкидає папери.

Це вже не газети! Папір під пальцями гладенький, цупкий. Андрійко бере перший-ліпший аркуш. Написано щось по-німецьки. Якісь формули! Алгебра? Він не любить математики. Якісь креслення, куби. Переписано на друкарській машинці.

Вогнище знову погасло. Тоді Андрійко кидає у вогонь всі папери, які потрапляють під руки.

Спалахує яскраве полум'я. Андрійко підкладає папір, а сам поглядає на небо — чи далеко ще до ранку.

Останній аркуш згорів, а на чорному небі не було ще й найменшої ознаки світанку.

Коли, нарешті, з-за чорної маси хмар виринув ранок, стало страшенно холодно. Андрійко скочив на ноги, почав виконувати якийсь дикунський танець. Потім він роздув вогонь.

День здався йому набагато коротшим за попередні. Насамперед тому, що Андрійко вже не сподівався на

|: швидкий порятунок і почав готуватися до тривалого перебування на острові.

На найближчій вільшинці він зробив три позначки на корі: так Робінзон визначав час. Потім півдня збирав паливо і зносив його до вогнища. Після цього знову почав лагодити курінь. Збивав палицею кропиву, цілими оберемками кидав її на стіни, які стали тепер товстіші і закруглились, наче в ескімоському іглу.

Згодом він пригадав, що в Німеччині мати часом варила суп з кропиви, яка трохи нагадувала щавель. А може, й щавель тут є?

Щавель Андрійко знайшов на невеликій луці в північній частині острова. Їв його сирим. Але через якийсь час щавель здався йому огидним.

Андрійко ще раз обшукав район Портової Галявини. Бляшаних банок тут було багато. Він вибрав найбільшу, півлітрову, на щастя, не дуже іржаву. Довго тер її піском. Потім поклав у вогнище два плоских камінці, набрав у банку води і поставив на вогонь.

Що зварити? Дивно, він міг навіть вибирати. Щавель? Кропиву? А може, компот з недоспілої ожини?

Вирішив: все разом! Найгірше було з кропивою. Мати варила її ранньою весною, коли ще тільки з'являлися перші паростки. Тут кропива була стара, аж чорна, і тверда, мов дерево. Насилу знайшов кілька світло-зелених стеблин.

Андрійко прикрив банку якоюсь плоскою коробкою, напевно з-під сардинок, яку він старанно вимив. Потім знову пішов мандрувати.

Цей третій день, безумовно, був щасливий. Мікроклімат острова був холодніший за навколишній. Лід залишався тут довше, вегетаційний період на острові починався значно пізніше. Тому ожина тільки почала поспівати, а суниці ще не одійшли.

На тій самій Щавлевій Луці, тільки трохи вище, по середині схилу Гори Ілюзій, Андрійко знайшов кілька кущиків суниць. На них маленькими крапельками червоніло з десяток ягідок. Хлопець обірвав їх. Але не поспішав їсти, він уже так володів собою, що приніс їх у курінь.

Потім назбирав молюсків. Отже, на третій день обід нашого Робінзона складався з трьох страв. Молюсків Андрійко проковтнув швидко, намагаючись не дивитися на них. Потім він сьорбав страшенно кислий суп, більш ожиновий, ніж овочевий.

Зате яким солодким здався йому десерт! Суниці були смачні, як марципани.

Хлопець пригадав розповіді матері про першу війну. Тоді чай робили з моркви, з висушеного суничного листя. Андрійко знову побіг на луку, зірвав з кущиків суниць кілька листочків, що починали вже червоніти, поклав їх біля вогнища. Тепер він мав час до вечора.

Після обіду дощу на острові не було. Вітер поступово мінявся, дув з заходу на південь. В просвітах між хмарами виднілося блакитне небо.

Охоплений бажанням докладно пізнати своє королівство з метою використання його багатств, Андрійко блукав до вечора по острову, спеціально досліджуючи мало відомі північний та північно-східний райони. Він знайшов там багато ліщини; горіхи в цьому році вродили, але вони були ще зовсім м'які й порожні.

Надходив вечір — тепер уже тепліший і тихий — коли Андрійкові знову пощастило: він знайшов гніздо джмелів! Озброївшись соломинкою, хлопець швидко випив увесь мед.

На вечерю він з'їв з дюжину молюсків, потім випив півлітра «чаю» з суничного листя. Хоч молюски й добре заспокоювали голод, але пахли мулом, і це дратувало Андрійка. Ні, продовольчу базу треба розширити.

Насамперед Андрійко подумав, звичайно, про рибу. Черв'яків тут багато, досить тільки поритися палицею в купі зотлілого очерету. Але з чого зробити гачок? З шматочка бляхи? Це не так просто. Ну, а вудку? Звідки взяти нейлонову нитку, кінську волосину чи якийсь мотузок?

Смеркалося, хмари мчали на північ. Над островом засвітилися зірки. Вирішивши весь наступний день присвятити проблемі рибної ловлі, Андрійко підклав у вогнище товсту гілляку і вклався спати.

Коли він прокинувся, був чудовий сонячний ранок. Вперше за всі ці дні Андрійко відчув себе щасливим.

Андрійко згадав про Робінзона, і тому, почувши на галявині чиїсь кроки і кашель, він одразу ж подумав про караїбів.

Хлопець схопився і тихенько висунув голову з куреня.

З галявини на Гору Ілюзій ішов довгань у червоній хустині — пірат Джакі. Обличчя його було сердите, навіть зле. Він, звичайно, не сподівався, що хтось стежить за ним, і не маскувався.

В Андрійка завмерло серце. Хлопець тихесенько вибрався з куреня і чкурнув у зарості Східних Джунглів.