Четверо в яхті

ВРЯТУВАЛИСЯ

Немає потреби говорити, що після тієї ночі Суламіф завоювала собі стале місце біля вогнища румбакштагів — так хлопці вирішили називати себе. Її позиція була дуже твердою, бо Суламіф принесла з собою вступний внесок: півметра ковбаси. Суламіф так наїлася, що без заперечення віддала цей трофей Куцику.

Отже, вечеря хлопців складалася з несмачної манної каші і шматка сухої часникової ковбаси.

Та й це непогано, коли зважити, що в їх гаманці було якихось тридцять злотих, важко зароблених Здісем на штоках і бакштагах. Наступного ранку хлопці від'їхали на кілька кілометрів, побоюючись зустрічі з лікарями. Знайшли відлюдну садибу, хазяйка якої продала їм молока і навіть подарувала кільканадцять картоплин.

Хлопці просиділи там кілька днів, не знаючи що робити далі. Вони з ранку до вечора загоряли і вважали за краще не виїжджати на головний шлях озера.

А шлях цей цілісінький день був переповнений. Погода стояла гарна, легкий вітер розпатлував прибережні дерева і підганяв парусники. Одного дня хлопці помітили апельсиновий парус над байдаркою, але не знали, чи це той самий човен, який вони бачили на минулому тижні.

Коли, нарешті, від тридцяти злотих лишилося десять, мандрівники порадилися з хазяйкою. Вона теж нагадала їм про Гожиялки.

— В костьолі казали, що на трудодень там дають двадцять п'ять злотих і раз поїсти, — повідомила вона, коли хлопці запитали відносно роботи. — Тільки що там…

— Що там? — підхопив Едик.

Жінка не схотіла говорити. Після довгих наполягань вона підтвердила плітку, ніби там не все гаразд…

— Птиця і та не держиться! Корови були, так три роки тому всі повиздихали. Люди кажуть, що хтось зурочив…

Хлопці багатозначно переглянулись між собою, жінка образилась і замовкла. Коли хлопці їхали, вона навіть не вийшла попрощатися з ними.

Вітер головного шляху негайно підхопив «Аталанту».

Без дискусії було прийнято одну-єдину пропозицію, яку тільки чоловіки могли висунути в цьому становищі: їхати на Гожиялки!

Проте виявилося, що Гожиялки знаходяться далі, ніж присягався Рапа. Хлопці весь день кружили по досить вузькому, порослому очеретом озеру, де було безліч лінивих нирків, які намагалися відігнати яхту своїм кряканням.

Потім виїхали на широкий простір. Вітер був боковий, різкий і часом перехиляв «Аталанту» так, що вона майже черпала бортом воду. Здалеку мандрівники побачили містечко, красиво розташоване на високому березі озера, обрамоване великими купками дерев, увінчане трьома білими вежами костьолів і прикрите вже трохи блідою, передвечірньою блакиттю неба.

— Заїдемо, га? — Здісь від керма глянув на товаришів. — Треба, щоб ноги відпочили.

Ніхто не протестував. За кілька хвилин перехилена боковим вітром «Аталанта» почала випрямлятися, булькотіння під носом стихло, швидкість зменшилась. Яхта потрапила в тінь великих дерев. Тут вітер несподівано стих, здавалося, що досі саме сонце підганяло парусник. Тепер тільки завдяки розгону хлопцям пощастило причалити до пристані.

Куцик був на носі. Він швидко пришвартував човен, а потім спинився, здивований якоюсь особливістю оточення, але не розуміючи, в чому справа.

Пристань була велика. Більше десяти великих парусних човнів стояли поруч, рівняючи, як на параді, свої голі щогли. На березі — будиночок пристані і навіть кілька клумб. По боках — довгі сараї, огорожа і за нею — перша вуличка.

— Не розумієш? — поплескав його по плечу Войтек. — Дуже просто: ніде ні душі!

— Справді! — вигукнув Андрійко. — Що це значить, Куцик? Сьогодні неділя, день, сонце, а тут — нікого! В чому справа?

— Тихше! — шепнув Войтек.

Хлопці замовкли. Вони почули якийсь розпачливий крик, далекий, але сильний, сповнений глибокого болю.

— Що це? — тихо спитав Андрійко і занепокоєно глянув на товаришів.

Здісь і Войтек прислухалися. Крик не повторився. Хлопці запитливо подивилися на Куцика.

— Ми перевіримо це! — заявив той поважно. — Рудавський і Бень — за мною, Ваверко — вахта на човні!

— Куцик! — застогнав Андрійко.

Куцик тільки похитав головою. Але Андрійко мав такий нещасний вигляд, що Войтек запропонував замінити його.

— Що там цікавого? — сказав він. — Чорт з ними!

Хлопці пішли з Куциком. Біля пристані стояла порожня сторожка. Безлюдна вулиця, обсаджена стрункими берізками. Пусті подвір'я навколо білих з червоними дахами будиночків, зачинені вікна, садочки, де щойно відцвіли вишні, а тепер червоніли порічки. І ніде нікого. Тільки біля хвірток гавкають собаки.

Широкими кроками хлопці пройшли по цій вимерлій вулиці. Наступна вела в центр міста. Садочків тут уже не було, з обох боків стояли будинки на два і три поверхи. Але й тут було пусто.

І навіть на базарній площі хлопці нікого не зустріли. Вони саме були в центрі її, кали знову почувся крик, могутній, але іншої інтонації: спочатку він був сповнений надією, потім раптом перейшов у вереск крайнього відчаю.

Хлопці стояли, дивлячись один одному в очі. Здісь уже почав догадуватися, коли Суламіф підняла морду І гавкнула. Вони оглянулись і мало самі не скрикнули: таким незвичним було те, що в цьому містечку вони побачили живу істоту.

У відчиненому вікні третього поверху кам'яного будиночка з'явилася якась старенька. Вона теж була вражена їх появою і наче скам'яніла, спершись на підвіконня і витріщивши очі.

Хлопці підбігли до неї.

— Скажіть, будь ласка, пані, — крикнув Куцик, — що тут робиться?

Жінка не слухала його, щось тепле блиснуло в її очах.

— Ну, нарешті! — вигукнула вона, плескаючи в долоні. — Нарешті знайшлося кілька таких, що не збожеволіли! Та ще й молоді, зовсім молоді! Любі мої, ви зробили велике діло!..

Старенька замовкла, наче схаменулася. Її погляд став підозріливим.

— Чекайте, чекайте! А звідки ви? Чи не з торговельної школи?

— Ми з Варшави! — гордо промовив Куцик.

Жінка гнівно відійшла, щоб зачинити вікно. В цю мить незвичайний крик утретє долинув на площу, і знову спочатку захоплюючий, а потім безмежно сумний.

— Ну, чого ви чекаєте? — сказала старенька. — Біжіть, біжіть! Це там! Там ваш проклятий футбол!

Вони подивилися один на одного і справді побігли. Бабуся гукала їм навздогін в'їдливо і безнадійно:

— Авжеж, авжеж! Нічого іншого, тільки футбол! Ні вистави, ні хор, ні народні танці! Тільки футбол і футбол! Ганьба!

— Дивіться, яка завзята! — здивувався Здісь на ходу.

— Але як же ти відразу не догадався! Теж спортсмен! — шпигонув його Куцик.

— Я відразу так і подумав, — викручувався Здісь. — Тільки тут так пусто, зовсім пусто! Щоб у нас у Варшаві такого…

Хлопці швидко добігли до протилежного кінця містечка: воно було невелике. Тут, оточений молодими берізками, був розташований місцевий стадіон. Щоправда, самого стадіону не видно було — його заступав густий, різнобарвний і галасливий натовп. Хлопці намагалися якось проштовхнутись і подивитися, що там робиться, але бігова доріжка, що чорним еліпсом обрамляла поле, була заповнена людьми. Кілька рядів лавок теж були зайняті глядачами.

— Що тут відбувається? — запитав Куцик якогось літнього чоловіка, який, стоячи на лавочці, розмахував солом'яним капелюхом і кричав щось незрозуміле.

Літній чоловік нічого не відповів, а коли Здісь обережно торкнувся до його коліна, той наосліп махнув рукою, наче відганяючи набридливу муху.

На землі біля нього стояла жінка в рожевому капелюсі.

— Ну й що, Рисю, ну й що? — вигукнула вона, смикаючи чоловіка за штани. — Ну, кажи вже!

— Тиснуть! — крикнув чоловік.

— Ну й слава богу, слава богу! — зітхнула жінка. — Тиснуть, тиснуть! А ви, — звернулася вона до Здіся, — якщо не знаєте, то прочитайте афішу, замість того щоб заважати порядним людям!

Хлопці оглянулись і помітили на воротях трохи надірвану афішу:

ВИРІШАЛЬНИЙ МАТЧ

ЗА ВИХІД У ВОЄВОДСЬКИЙ КЛАС «А»

СК. ГАЛВУНИ — СК. СВЯТА ЛИПКА

Виходить, загадка досить нескладна. Хлопці відвернулися, бажаючи хоч раз глянути на гру, яка так захоплювала галвунян.

— Тиснуть, тиснуть! — кричав чоловік, якого смикали за штани. Потім він замовк і глянув на годинник: — От чорт, лишилося тільки п'ятнадцять хвилин!

За щільною стіною дорослих, що заступали прохід на поле, хлопці помітили семирічного малюка, який з філософським спокоєм лизав цукерку.

— Нуль-нуль, — прокоментував він занепокоєння чоловіка. — Наші тиснуть, але їм не везе. Бо дурні! Поніжа-третього поставили центром нападу, а не півсереднім!

Хлопці здивовано подивилися на малюка. Той зрадів, але не показав цього.

— Йдіть до наших воріт. Он туди! Там ще можна щось побачити. Тепер всі під тією Святою Липкою. Наших підбадьорюють! А біля наших воріт, напевно, пусто.

— А ти чому не йдеш? — запитав Андрійко.

— Чого я там не бачив? Я навіть справжні команди бачив. «Гвардію»! А ці тут… — Малюк знизав плечима.

Семирічний болільник, як виявилося, знав, що говорить. Проштовхуючись між людьми, які завзято кричали, вболіваючи за свої команди, трійка румбакштагів вибралася, нарешті, на вільний простір. Біля галвунських воріт взагалі було пусто, тільки запасний воротар нервово стежив за драмою, що розігрувалась навпроти.

Це справді була драма. Підтримані симпатією і надією земляків, галвуняни притиснули Святу Липку так рішуче, що обидві команди з'юрмилися на штрафному майданчику гостей. Навіть галвунський воротар не витримав і з кожною хвилиною наближався до середини поля, немовби його притягував магніт. П'ятірка нападу Святої Липки повністю перейшла на захист. На середині поля не лишилося жодного святолипкаря.

— Поніж, бий по воротах! — кричав натовп.

З клубка червоно-блакитних майок галвунян і блакитно-червоних костюмів святолипкарів виринала раптом солом'яна чуприна Поніжа. Зразу ж біля нього ставало гаряче. Чиїсь руки, голови, ноги виробляли якісь дуже різкі рухи. Глядачі, які з трьох боків суцільною стіною оточували половину поля святолипкарів, починали кричати ще дужче. Малий брудно-коричньовий м'яч здіймався в повітря і падав на голови глядачів, супроводжуваний криком відчаю. Саме цей крик так заінтригував чверть години тому наших мандрівників.

З кожною хвилиною драма переростала в трагедію. Поніж даремно стрибав, присідав, вимахував ногами, робив фінти, ножиці. Противники весь час перехоплювали м'яч. Господарі поля дедалі більше нервували.

В якусь мить, зовсім випадково, Поніж опинився не перед воротами, а на правому фланзі. За ним помандрували шість чи вісім противників і стільки ж галвунян. Важко сказати чому, але перед воротами гостей випадково залишився один з галвунських нападаючих. Замішання на правому фланзі закінчилось, як завжди: м'яч злетів над головами. Однак він не вийшов за межі поля, а полетів у зовсім іншому напрямі, і в якусь мить галвунянин біля воріт побачив його перед собою.

Галвунянин занепокоєно оглянувся і не помітив Поніжа, — кумир упав, і п'ять гравців саме піднімали його.

Як же це так, гол без Поніжа? Навіть публіка збентежилась. Кілька секунд усі мовчали. Потім знайшовся иайсправедливіший серед глядачів — Здісь. Він крикнув:

— Бий!

І галвунянин вдарив, його ніхто не атакував, до воріт — дванадцять метрів, часу досить, щоб добре прицілитися.

Він навіть відскочив ще на два метри, щоб розігнатися. Серед болільників запанувала тиша.

Надзвичайно сильний удар, і м'яч полетів майже вертикально вгору, прямо в бездонне літнє небо!

І тоді наче грім з цього неба вдарив: так реагувала публіка! Нещасний гравець схопився за голову, впав, качаючись по землі. Запасний воротар, що стояв біля хлопців, плюнув і сказав крізь зуби:

— Ясно. Це ж не Поніж. Чого він ліз? Дурень підказав, а той і повірив! — І він понуро глянув на Здіся.

Настали останні п'ять хвилин. Мобілізувавши рештки виснажених сил, галвуняни знову завели свою бойову пісню:

— Поніж, бий по воротах!

Поніж не вдавався вже до жодних формалістичних прийомів. Тільки-но одержавши м'яч (а це було кожних десять-п'ятнадцять секунд), він негайно бив його ногою, коліном, грудьми, лобом, потилицею — прямо в зачаровані ворота святолипкарів.

На жаль, нечиста сила, якщо вона існує на світі, саме тепер, на останніх п'яти хвилинах, взяла ці ворота під свій захист. Всі удари Поніжа влучали в пустку, в обійми воротаря гостей, відскакували від ніг, колін, грудей, лобів і потилиць святолипкарів. Дорогоцінні секунди минали, крики глядачів уже взагалі не вщухали, запасний воротар біля хлопців тільки повторював:

— Ну й не щастить! Не щастить! Ну й дадуть нам, ох і дадуть!

— Хто дасть? Чому? — не витримав Здісь.

— Ніхто не дасть. Нічого! Ні відпустки, ні премії! На вулицю не вийдеш! Ну й не щастить, хай йому чорт! Остання хвилина!

І саме в цю мить крики раптом стихли. На полі виникло замішання. Свисток судді припиняє гру. Кілька чоловік нахиляється, підіймає…

— Поніж! — заверещав натовп.

Справді, Поніж нерухомо, відкинувши голову назад, лежав на руках товаришів. Здавалося навіть, що він знепритомнів.

Тиша тривала кілька секунд. Суддя викликав капітанів команд і щось їм говорив, погрожуючи пальцем.

Публіка на льоту все зрозуміла: погрожує пальцем, значить, тільки попереджає. Тиша раптом лопнула, і зчинився оглушливий галас.

— Одинадцятиметровий! Одинадцятиметровий! — кричали люди. І одночасно, не чекаючи на результат першої вимоги, виголошували споконвічне: — Суддю на мило!

Суддя завагався. Він ще раз покликав обох капітанів.

Глядачі оцінили це позитивно і більше судді не чіпали. Тим голосніше лунало:

— Одинадцятиметровий!

І от суддя пішов до воріт святолипкарів і почав відраховувати одинадцять кроків.

Це рішення мало видатні лікувальні властивості: непритомний Поніж вирвався раптом з рук добровільних санітарів, підстрибуючи побіг на поле і, відштовхнувши владним жестом решту своєї команди, почав священнодіяти. Він поставив м'яч на визначеному суддею місці, але тільки-но той відвернувся, легенько пересунув його на двадцять сантиметрів до воріт. Публіка радісно посміювалась, і запасний воротар потер руки.

— О, це голова!

Поніж відійшов на два кроки, наче взяв розгін, потім зупинився, схилився над м'ячем, доторкнувся до нього.

— Майстер! — зворушено сказав сусід хлопців. — Це щоб роздратувати воротаря! Ну й удар у нього! Якщо він, боронь боже, попаде в штангу — пропали ворота!

Поніж знову відійшов від м'яча. Тепер стояла така тиша, що було чути навіть крики чайок над далеким озером.

— Ну! — тихо пробурмотів запасний. І Поніж, нарешті, розігнався, наче буря, налетів на м'яч.

Всі наступні події тривали буквально десять секунд. Але ці десять секунд потрясли галвунський світ!

Запасний не переоцінив силу вдару Поніжа, але недооцінив галвунські ворота. Як блискавиця полетів м'яч і — яке невезіння! — влучив у самий центр перекладини. Він не зламав її, але вдарив так сильно, що соснові кріплення реагували, як катапульта.

М'яч відскочив від перекладини і з не меншою силою полетів назад. Ось він уже легко підстрибує по зеленій травці. Святолипкарі скочили вперед. Бравий захисник, хлопець хоч куди, вдарив м'яч, і той високою дугою полетів до воріт господарів поля.

Тоді розпачливо пролунали сотні голосів галвунян. Бо, як уже було сказано, воротар галвунян з кожною хвилиною пересувався до середини поля і в момент трагічного штрафного удару пересік центральну лінію. Побачивши тепер м'яч у себе над головою, він різко повернувся і з криком помчав назад, до своїх необачно залишених воріт. А вгорі летів проклятий м'яч!

Ось він, нарешті, приземлився на добрих двадцять метрів попереду переслідувача, підстрибнув і покотився прямо в лівий кут воріт.

Біля цього кута, спершись на штангу, стояв Куцик, за ним Андрійко, Здісь, запасний воротар і ввічливо сиділа Суламіф. Всі скам'яніли. Воротар, який запізнився на кілька секунд, щось кричав, показуючи рукою. Хлопці, нарешті, зрозуміли, що він кричить.

— Лови, тримай!

Тоді запасний вискочив із-за Здіся і, зробивши величезний стрибок, кинувся прямо у ворота. Здалека це виглядало досить ефектно. На якусь частину секунди бліда тінь надії засвітилася в очах галвунян.

На жаль, зблизька все виглядало інакше. Запасний воротар, який стояв за Здісем, зробив свій стрибок не завдяки швидкій реакції та спритності, а просто тому, що, пориваючись до м'яча, він зачепився кінчиком бутса за необачно висунуту вперед ногу Здіся. І, звичайно, перевернувся. Гепнувшись, він проорав носом шматок поля і затримався, очманілий, саме в ту мить, коли за півметра від його пальців м'яч легко вкотився у ворота галвунян.

Три події сталися одночасно: пролунав свисток судді; вдарив грім (це знову заревіли болільники); воротар, який запізнився підбігти до м'яча, підбіг тепер до хлопців і щосили крикнув:

— Тікайте, дурні! За мною!

Зволікати не можна було. Галас усе дужчав. Спробуйте роздратувати шершнів, і ви зрозумієте, які приємні хвилини переживали румбакштаги.

Тому всі троє повернули назад і негайно кинулися за нещасним галвунським воротарем. Бігли не оглядаючись. А позаду, немовби за ними мчала морська хвиля висотою з чотириповерховий будинок, наростав страшенний галас, шум.

Андрійко, незважаючи на тренування, яким була втеча з табору медиків, швидко стомився і почав відставати. Він дріботів позаду, а рядом, здається, в досить непоганому настрої погавкуючи бігла Суламіф.

На щастя, першими в погоню за ними кинулися тільки підлітки і деякі найзавзятіші болільники.

Кілька винахідливих поворотів, і переслідувачі відстали.

Воротар оглянувся і шмигнув раптом у якийсь будиночок. Хлопці за ним. Навіть Андрійко і Суламіф дочалапали через кілька секунд.

— Чекайте! — зашепотів воротар. — Я зараз! Тільки тихо!

Хлопці присіли за невисокою стіною, що відділяла будиночок від вулиці. Затамувавши подих, вони чули погоню, що наближалася. Але стіна врятувала їх. Переслідувачі пробігли біля дому, не помітивши їх. Хлопці вже хотіли підвестися, коли надійшла нова хвиля погоні.

Запасний воротар біг попереду і все говорив:

— Це Рнсєк навмисно! То його банда, ті хулігани з собачкою. Я, звичайно, до воріт. А той хам — підніжку мені! Я, звичайно, бах на землю. От, ще з носа тече!

Ці докази страждань запасного неабияк впливали на погоню.

— Стривай, стривай, попадуться вони нам у руки!

— Я б їх за комір, на пристань і в воду!

— Ще й коліном під зад!

— І того Рисєка теж! — розійшовся запасний. — Він, мабуть, із святолипкарями знюхався. Бо де це видано, щоб воротар був на середині поля?

Все це було сказано за десять секунд. Ось погоня обминає стіну.

— Ну, де ж ці свині?

— Немає?

— Немає.

— Але ж бігли тут!

Хлопці завмерли під стіною. Найгірше почував себе Андрійко: чи сидітиме Суламіф тихо?

Хвилину в таборі ворога тривало замішання, а потім у голові запасного воротаря народилася диявольська ідея:

— Давайте спустимо собак!

Більше десятка чоловік метнулося до сусідніх дворів, де вже хвилин п'ять шаленіли собаки.

В цю мить відчинилися двері, воротар, уже переодягнутий, з чемоданчиком у руці, виглянув і кивнув хлопцям.

Ті скочили за ним. На щастя, переслідувачі, захоплені ідеєю запасного воротаря, метушилися по сусідніх садибах, спускали з ланцюгів чотириногих месників за футбольну честь галвунян.

Хлопці обминули будиночок, слідом за воротарем перестрибнули через стіну і опинилися на іншій вуличці, небрукованій, що йшла поза садибами, біля городів і садів.

Вони відпочили під стіною, і все було б гаразд, якби не собаки. Їх гавкіт було чути все ближче.

— Хлопці, тікаймо! — кинув крізь стиснуті зуби воротар. — Це мисливські собаки!

Втікачі звертали на бокову вулицю, коли їх помітили собаки.

Тепер про втечу не могло бути й мови. Воротар оглядався, де б сховатися, в чиї двері постукати. Але тут були тільки городи.

Андрійко повернув голову, і його волосся піднялося вгору, нагадуючи зачіску Войтека.

За ними мчали собаки. Попереду, роззявивши пащу, триметровими стрибками біг величезний дог чи вівчарка.

— На дерева! На паркани! — крикнув воротар.

Не встигли. Дог уже був біля них. Але — що за диво! — ледве він наблизився, як почав махати хвостом, паща зімкнулася і скривилася в посмішці, передні лапи ніжно, як в менуеті, почали підійматися вгору і, граціозно вигинаючись, ступати по мураві.

— Песику, песику! — застогнав, як завжди, Андрійко.

Дог і не глянув на нього. Бо, ясна справа, не заради Андрійкових красивих очей він змінив свою лють на пестощі, а заради небезпечної Суламіф. Інші собаки, що саме підбігали, вмить переживали таку ж метаморфозу.

Хлопці блискавично використали цей шанс, цю щасливу хвилину і побігли далі. Андрійко, звичайно, біг останнім. Суламіф, певна річ, за ним. А за нею чергою дог і всі інші галвунські собаки.

Десь за півхвилини з-за рогу вискочила погоня. Запасний воротар помітив утікачів і тріумфально вигукнув:

— Ось вони! Дивіться, собаки біля них! З десяток голосів тепер заверещало:

— Нерусь, ату його! Бери! Ату!

Нерусі чули ці накази, оберталися до своїх хазяїв, махали хвостами, посміхалися, наче виправдовуючись, робили, що могли, аби пояснити нетямущим людям таємницю собачого магнетизму, який усіх їх прикував до одної звичайної спаніельки.

Добігши до рогу, хлопці побачили білі берізки. Ще сто метрів — і пристань. Підбігаючи, Куцик закричав:

— Войтеку, відшвартовуй! Войтеку!

Войтек визирнув з кабіни. Побачивши погоню, він на секунду розгубився. Потім кинувся на ніс.

Хлопці один за одним стрибали в яхту. Здісь на ходу відштовхнув її від пристані. Андрійко ледве встиг стрибнути на палубу, схопитися за штаг. За ним Суламіф. Але дог, задивившись, гепнувся у воду. Решта собак скупчилися на пристані і протяжно завили.

— Що сталося, Куцик? — спитав Войтек.

— Он що сталося! — люто крикнув Куцик, показуючи на вулицю. — Ставити грот!

Раптом з'явилася погоня. Першим, звичайно, мчав запасний воротар. А за ним весь хуліганський актив.

«Аталанта» поволі посувалася до виходу з бухти. Войтек завзято махав веслом, Куцик і Здісь возилися з парусом.

Захекані переслідувачі скупчилися на пристані. Вони не чекали такого обороту справи. Деякі безпощадні хазяї стусанами зводили рахунки з своїми невірними собаками.

Але, нарешті, отямилися.

— Гей, Рисю! — гукнув хтось до воротаря. — Ти що, здурів? Повертайся назад!

— Авжеж! — понуро відповів воротар.

— От дурний! Нічого ми тобі не зробимо. З ким ти знюхався?

— Це його братва! — мстиво крикнув запасний. — Одна банда, кажу вам!

— Стривай! — штовхнув його в бік той. — Рисєку, вертайся. Ми нічого тобі не зробимо! А як потім прийдеш, носа не показуй!

— Не повернусь!

— А куди дінешся? Де ти стільки матимеш, як у нас?

— Під три чорти піду, а до вас не повернусь! Є там у вас цей Замора. Для вас і його вистачить.

— Чуєте? — крикнув запасний. — Він ще й знущається!

— Ах ти, собака! — лопнув у когось терпець. — Не повернешся?

— Поцілуй мене!.. Не повернусь!

— Стривай, стривай…

— Що ви мені зробите? Бачили ми таких! Галвуни — галушки!

Тут він, безсумнівно, зробив помилку. Видно, в місцевому діалекті це була страшна лайка, бо на помості раптом усі стихли.

А потім хором пролунав бойовий клич:

— На човни!

Розлючені галвуняни стрибають у човни, хапають весла, відштовхуються від пристані. «Аталанта» відійшла вже метрів на п'ятдесят, але вона важка, не розрахована на весла. Жваві човники тубільців, охоплених жадобою помсти, вже наблизилися до неї.

— Швидше, грот! — кричить Войтек, заливаючись потом.

Нарешті грот поволі повзе на щоглу. Але марно Здісь стрибає на кормі, смикає румпель, стягує і попускає шкот. Парус висить як мертвий, — бухточку з усіх боків оточують високі дерева, круті береги, прибережні будинки, і вітру немає..

Переслідувачі бачать це. В їхніх рядах вибухає радісний крик. Вони починають погрожувати інакше, тепер уже майже добродушно. Пояснюють словами й жестами, що зроблять з воротарем, Здісем, Андрійком, Суламіфою і всіма іншими.

Андрійко перелякався, як у найгіршому сні свого дитинства. Погрози все ближче, а втекти неможливо. Ноги, мов у сні, — олов'яні, важкі, руки безпорадні. Тільки серце все дужче тріпотить від страху.

Наближається момент абордажу. Передній човен уже за десять, за п'ять метрів. Запасний воротар уже закачав рукава, став на носі, готуючись стрибнути. Всі інші кричать і підганяють веслярів. Човни починають півколом оточувати «Аталанту».

Здісь, червоний від зусиль, безрезультатно смикає шкот. Войтек з Куциком вибиваються з сил, гребучи одним-єдиним веслом. Воротар уже перестав вихвалятися.

Найдивовижніше поводилась Суламіф. У неї не було ні страху, ні пригнічення. Сидить собі на каюті і дивиться на погоню. А коли перша пірога тубільців підходить до корми, Суламіф стрибає з каюти, підтюпцем біжить до керма і завзято вимахує хвостом, дуже мило посміхаючись, і навіть починає повзти.

Кому це вона віддає почесті, противна? Андрійко глянув, і до страху у нього приєднався ще й біль. Адже Суламіф, невірна, ластиться до запасного воротаря! Вже відчула, що тепер він тут буде хазяїном, володарем!

Ще змах весла, і перший човен глухо вдаряється об «Аталанту». Запасний хапається за борт яхти. Здісь розгубився. Човни заходять справа і зліва.

— Ось вони! Ось! — кричить запасний. — Швидше!

В цю мить Суламіф, як змія, підповзає до запасного. Вона вигинається, махає хвостом і водночас хапає запасного зубами за руку.

— Ай! — кричить запасний і смикає руку назад. — Стривай, стерво! Хлопці, швидше!

Але перш ніж він вдруге простягнув руку до борту, легенький вітер прорвався, нарешті, крізь дерева. Здісь хапає шкот, підтягує парус. Яхта немовби оживає і поривається вперед.

Запасний перехиляється, хоче схопитися за борт, що віддаляється від нього, але не встигає, падає у воду. Товариші витягують його, і ці кілька секунд вирішують справу.

Швидка, наче птах, «Аталанта» йде вперед. Галвуняни погрожують утікачам кулаками, але задоволені хлопці у відповідь дружньо махають їм хустинками.

Минуло чверть години, і за черговим мисом зникли три костьольні башти, купки зелені, високий берег.

Озеро тепер трохи звузилося, ліси зникли. На високих берегах подекуди дозрівали вузькі смужки жита. Зрідка траплялися садиби з кущами порічок, де-не-де — дикі груші.

Надходив вечір, вітер слабшав, але, на щастя, він дув точно в напрямі руху «Аталанти», і яхта йшла швидко й безшумно. Врятований воротар запалив цигарку.

— Ну, пощастило нам, хлопці! — Він сплюнув. — У цього Манєка є моторка. Але в ній щось зіпсувалося. А то б наздогнав!

— А вас куди підвезти? — ввічливо спитав Кущик.

— Все одно. До першої-ліпшої дірки. Мене тут усі знають. Хоч до Лецька.

— Там є де заночувати?

— Аякже. Не бійтеся, такий воротар не пропаде.

— А ви справді не повернетесь до Галвунів?

— А що я там покинув? Сам я з Бєлостока. А в Галвунах місяць пограв, бо, дивлюсь, літо, є пляж, дівчата гарні, околиці красиві, з роботою теж непогано. А восени я все одно втік би. Один кінотеатр! Ні, на осінь я б поїхав до Ольштина. Там воротар «Залізничника» саме йде в армію.

Андрійко хотів скористатися з нагоди і довідатись про місцеві справи. Але тут балакливий і кмітливий воротар не виправдав сподівань.

— А про Гожиялки ви чули? — спитав Андрійко. — Є такі?

Воротар знизав плечима.

— Може й є. Але стадіону там немає.

Всю дальшу дорогу він розповідав хлопцям про галвунський футбол. Щодо кількості інтриг, маневрів, таємничих проробок і техніки «розправи» з гостями, галвунський футбол, за його словами, був передовим у Польщі.

Поніж-третій і запасний Манєк належали до ворожої воротареві групи. Він ладен був навіть запідозрити, що галвунський кумир навмисне влучив у перекладину, щоб підвести його, Рисєка, і допомогти Манєкові перейти в першу команду.

Треба сказати, що хлопці не дуже прислухалися до цієї розповіді: їм дуже дошкуляв інший супутник — голод. І всі четверо з нетерпінням чекали прибуття в Лецьк.

Нарешті показався і Лецьк. Він теж був розташований на високому березі. Навколо виднілося багато руїн, серед яких височіла масивна вежа старовинного замка.

Рисєк узяв чемоданчик, потиснув хлопцям руки, стримано подякував. Мабуть, він вважав, що зробив хлопцям велику честь, дозволивши підвезти себе.

Яхта причалила до невеликого помосту. За останні десять злотих хлопці купили молока і ще раз зварили

Манну кашу. Містечко було якесь сонне. Ніхто навіть не зацікавився ними, не підійшов до яхти, до вогнища.

Яка розкіш — заснути і забути про цю жалюгідну вечерю! І спати без кошмарів!

А втім, вранці кошмари повернулися, і дуже реальні. Хлопці подивилися на пусті вулички; там виднілося кілька крамниць, але що з того, коли в кишені не було ні гроша.

Одразу ж біля пристані росли невисокі кущі ожини. Войтек покликав хлопців. Вони спочатку завагалися, пригадуючи смак цих ягід, але згодом примирилися і з півгодини старанно об'їдали колючі кущики.

Коли хлопці знову вилізли на берег, роти в них стягнуло, очі були примружені, обличчя перекосилися від невимовного страждання.

— Ну, тепер я знаю, як виглядав колись золотий вік на базі збирання ягід і мисливства! — з убивчою іронією промовив Здісь, плюючи направо і наліво ядовитою фіолетовою слиною.

Мандрівники повернулися на «Аталанту». Один з мешканців, якого вони зустріли по дорозі, розповів, що в Лецьку є якесь правління держгоспів і що Гожиялки підпорядковані йому. Тому хлопці замкнули каюту, залишивши в ній небезпечну Суламіф, і всією четвіркою рушили в містечко.

Правління містилось у флігелі великого напіврозваленого старовинного замка.

О диво! Шеф цієї установи прийняв їх негайно, без зайвих церемоній. Це був молодий чоловік військової виправки, з орлиним поглядом, швидкий на рішення.

— Пане голова! — почав Куцик.

— Я не пан і не голова. Я керівник. Давайте без передмов. Слухаю вас!

Куцик виклав справу. Вони — четверо молодих, здорових людей — хотіли б допомогти держгоспам. Може, якомусь із них потрібна робоча сила? Вони чули, наприклад, що в Гожиялках саме косять сіно…

Керівник глянув на них проникливо і гостро.

— Яка освіта? Десять класів? То чого ж вам на сінокіс? Я зараз тут…

Перелякані перспективою залишитися в цих понурих руїнах, хлопці почали поспішно говорити про лозунг:

«Кадри — на виробництво!»

Керівник заперечливо хитав головою, йому будь-що хотілося призначити Куцика молодшим бухгалтером, Здіся — плановиком, Войтека — референтом по раціоналізації і економії. Навіть для Андрійка знайшлося б місце: охорона та гігієна праці.

— Зрозумійте, дурні, — кричав він, — якщо я не заповню ці штатні одиниці, то їх можуть скоротити!

Куцик непохитно стояв на своєму, і керівник, нарешті, відмовився від цієї ідеї. Але про Гожиялки він і слухати не хотів.

— Що ви там знайшли? Кажете, не справляться? Щоб Сикус не справився? Це зайве базікання! Він перший по звітності на три повіти… Зрештою, в нього там спеціальне завдання.

— Але ж сінокіс… — промурмотів Куцик.

— Сінокіс, сінокіс! Косити сіно всякий зможе! А от звіт по формі Б-12 хто зробить? А Сикус — ого, ого!

Можливо, хлопці вже й капітулювали б, але тут задзвонив телефон.

Керівник схопив трубку.

— Куба? Як діло? Як діє? Знову? Розумію, кінець циклу. Та-а-к, слабо, слабо. Скільки? Дванадцять? А звідки, брате, дванадцять? Шкода й говорити. Що, як? — Хвилину він слухав, усе більше червоніючи. Нарешті крикнув: — Ні, так я не дозволю! Це державний масштаб! Ні, ні, якщо ти мені будеш такі речі, то я взагалі… що?

Куба, мабуть, змінив тон, бо й керівник полагіднішав.

— Шість? — крикнув він. — Ні, шість не дам! Скільки? — Глянув на хлопців. — Чотири. Це моє останнє слово. Чотирьох чоловік, зате яких! Кожен, як лялька.

Хлопці ніяково перезирнулися. Вони почували себе об'єктами якихось важливих, майже міжнародних переговорів. Керівник одразу помітив це вагання.

— Ну, чорт з вами, їдьте в Гожиялки. Але спочатку треба трохи повчитися.

— Косити?

Керівник сердито махнув рукою.

— Де там! Взагалі…

— Але ж ми саме з школи…

— Школа, школа!.. Чому там вас навчають! Словом, нічого й говорити, треба пройти навчання. Недовго, — дві години! Ідіть до громадянина Пурхали, з місцевої промисловості. — Він глянув на годинник. — За півгодини він починає лекцію. Ви повинні його послухати. Зрозуміли?

Керівник уважно глянув на хлопців. Як видно, він добре розумівся на людських душах, бо гукнув:

— А тепер у касу! По п'ятдесят злотих авансу! Кругом, бігом розійдись!

Хлопці побігли в касу. На жаль, гроші мали бути тільки вдень.

Отже, товариші пішли шукати пана Пурхалу. Це тривало недовго: в містечку кожен знав, де шукати господаря місцевої промисловості.

Це був один з небагатьох нових будинків. У великий вестибюль виходило шестеро дверей з табличками. Хлопці читали по черзі: «Плановий відділ», «Головна бухгалтерія», «Відділ підготовки кадрів», «Загально-організаційний відділ». На шостих дверях було аж три таблички: «Директор», «Секретаріат директора» і «Без доповіді не заходити».

Хлопці стояли, не знаючи, що робити. На табличці не було вказано, куди й до кого має звернутися сміливець, який хотів би поговорити з керівником місцевої промисловості. Але раптом вони почули, що в одній з кімнат хтось виголошує промову.

— … найтісніший зв'язок з місцевими організаціями є основним обов'язком кожного службовця в Народній Польщі! — закликав з ентузіазмом чийсь гучний тенор. — Згідно з розпорядженням Голови Ради Міністрів про обслуговування відвідувачів…

Здісь підморгнув хлопцям і взявся за ручку дверей. У Андрійка стиснулось серце. Судячи з того, як кричав промовець, Андрійко уявляв, там великий зал, сотні слухачів… І ним оволодів страх.

Але це тривало тільки секунду. Здісь відчинив двері. Кімната була невелика, п'ять на шість метрів. Там стояв письмовий стіл і два стільці. Доповідач, невисокий, зовсім лисий чоловік в окулярах, з настовбурченими вухами саме підняв руку до носа і склав у пучку два пальці, прагнучи передати всі тонкощі своїх думок.

— Ближче до людей! — крикнув він і навіть зробив крок до слухачів. Їх було тільки троє! Дідусь років вісімдесяти, сухий, лисий, з запалим ротом. Бабуся приблизно такого ж віку, дуже товста, з маленькими, залитими жиром оченятами. Дідусь намагався слухати, нахиляючись уперед і навіть спрямовуючи долонею величезне, бурякового кольору вухо до промовця, а бабуся зовсім байдуже сиділа, схиливши голову, час від часу зітхаючи.

А третього хлопці знали. Це був воротар Рисєк. Він граціозно вмостився на підвіконні.

Прихід хлопців був великою сенсацією. Чергове зітхання старенької перетворилося в крик: «ах!» Дідусь роззявив рота, навіть Рисєк пожвавішав і плюнув за вікно.

Промовець глянув на хлопців.

— З держгоспу? — радісно вигукнув він. — Прошу, прошу! Я спеціально чекав на вас, щоб розпочати. Ні, ні, не сумуйте: те, що я говорив, — це так тільки, щоб скоротити час. Принесіть стільці для громадян!

Але стільців не було. Хлопці сіли, двоє на підвіконні біля Рися, двоє на письмовому столі. І Пурхала розпочав свою лекцію про роль державного апарату в перетворенні суспільної моралі.

Він базікав чверть години, півгодини. Хлопці спочатку намагалися слухати, але потім цих слабких істот почали мучити великі фізіологічні потреби.

Голод був першою, найдокучливішою, гострою потребою, від якої рябіло в очах, гуділо у вухах. Він був невідступний, жорстокий, бездумний. Голод погіршив їх самопочуття, до того ж далася взнаки ожина. В животах бурчало. Андрійко мимоволі розпустив пасок. Потім раптом Куцик підняв два пальці.

— Ну? — неохоче запитав Пурхала. — Тобі щось незрозуміло?

— Ні, ні, пане директоре… я тільки на хвилину хотів би вийти…

Пурхала скривився, і Куцик, як звичайний злочинець, пригинаючись вибіг з. кімнати.

Ще страшніша доля чекала інших. Хлопці вже не слухали лекції. Мліючи від болю, Андрійко зігнувся, підтягнув коліна під підборіддя. Здісь поклав гарячу долоню на живіт; на якусь мить це допомогло. Але Войтек не витримав і підніс руку.

Пурхала саме говорив про сучасну молодь.

— Чого їй бракує, — кричав він, вимахуючи рукою в напрямі скоцюрбленого Андрійка. — Стійкості, характеру! В цьому відношенні старше покоління ще довго буде для неї недосяжним прикладом! Палка любов до знань, невпинне піклування про свою освіту, незрівнянна наполегливість у переборенні перешкод — риси, якими відзначається наш персонал місцевої промисловості, — тут лектор махнув рукою в напрямі старих, які, справді, набагато спокійніше переносили його промову, — повинна заохочувати нашу молодь… Наш шановний Міхал Казубек, незважаючи на свої сімдесят вісім років, день у день приходить сюди і… Що таке?

Тут капітулював Здісь. Андрійко тримався найдовше, і тому саме на нього — історія людства знає не одну таку несправедливість — Пурхала накричав. Коли закінчилося, нарешті, двогодинне навчання, Пурхала дуже кисло глянув на хлопців, які, похнюпивши голови, стояли перед ним.

— Я дуже розчарувався в вас, — сказав лектор. — Я вас так сердечно прийняв… А ви… — він махнув рукою і відвернувся.

— Ми, пане, не навмисно, — промурмотів Едик, — слово честі!

Пурхала презирливо махнув рукою.

— Не в цьому справа! Ви мені зіпсували звітність.

Він відвернувся і, сумно опустивши голову, пішов у свій кабінет.

Трохи збентежені тим, що заподіяли Пурхалі кривду, хлопці вийшли на вулицю. Тут їх наздогнав Рисєк. Він був дуже сердитий.

— Чорт з ним! — крикнув воротар. — Тікайте від цієї зарази! Колись він пропонував мені посаду замісника керівника! А тепер, коли я дав маху і ляпнув, що втік з Галвунів, він, бачте, хоче мене посадити на планування. І ще обов'язково треба слухати його лекції. Авжеж, дудки! Їду в Піш!

Хлопці побажали йому щасливої дороги.

Вже минула перша година, коли мандрівники, одержавши, нарешті, в касі гроші, зайшли в місцеву їдальню.

В найтемнішому кутку похмурого приміщення, сповненого густого капустяно-бігосового запаху, вони помітили світлу лисину Пурхали. Сам Пурхала був червоний і дуже балакучий. Порожня чвертка на столі красномовно пояснювала цю метаморфозу.

Побачивши хлопців, він замахав руками, вимагаючи, щоб вони сіли поруч. А коли вони це зробили. Пурхала почав говорити відверто.

— Я чесна людина! — сказав він з самого початку. — Інший брав би цифри для звіту з стіни, із стелі! Я — ніколи! Те, що я пишу, — святе для мене! І саме тому ви мені зробили так боляче!

— Але в чому ж справа? — Куцик благально склав руки.

— Через вас я програв змагання з Ольшинкою Голдапською! — простогнав Пурхала. — Через вас і через цього самого Рихліка!

Він опустив голову, сповнений такого болю, що Куцик не витримав і почав його втішати.

— Пане керівник, це ще можна виправити, слово честі! На наступному навчанні ми вже висидимо…

— Справді? — крикнув Пурхала. — Ну, так я побіжу дзвонити Рихліку. І ще сьогодні вдень. Ще не все втрачено! Дякую вам, хлопці! О чотирнадцятій збори в мене! Привіт!

Не встигли хлопці отямитися, як Пурхала вибіг з їдальні.

— Ну й тюхтій! — накинувся Войтек на Куцика. — Влипли ми через тебе!

— Справді! — додав Здісь.

Куцик розгубився, але ненадовго. За хвилину блискавичне рішення промайнуло в його очах.

— Встати! — крикнув він. — Всі за мною, до «Аталанти», бігом марш!