Четверо в яхті

СПІЙМАЛИ!

Вітер, дощ і холод тривали вже другий день. Хлопці прокинулись дуже рано, лежали, скоцюрбившись під одіяльцями. Вони здригалися тільки від думки, що треба вставати, позіхали від того, що передбачається нудний день, намагалися не дивитись один одному в очі.

Першим не витримав Здісь.

— Що й казати, ми поводилися мов дурні… і свині, — додав, трохи подумавши.

Товариші не протестували. Куцик перевернувся на спину, глянув на стелю з потрісканою штукатуркою.

— Даремно ми його так лаяли, — вів далі Здісь. — І чого ми на нього так напустилися?

— Це правда, — кинув Куцик. — По-дурному вийшло. Так, Войтеку?

— Умгу!.. — промурмотів Войтек, не відвертаючись од стіни.

Кілька хвилин Здісь і Куцик пригадували хід подій, різко критикуючи свою поведінку і не розуміючи, як вони могли дійти до цього.

— Дайте мені спокій! — не витримав, нарешті, Войтек. — Справді, чого ви причепилися! Ну, може, ми й того… пересолили. Але з нього теж не робіть ангела!

— Войтеку! — грізно сказав Куцик. — Думай, що говориш!

— А що, справді! Брехав він чи ні? Брехав…

— Войтеку!

— Що, Войтеку?! Скільки він нам набрехав про ці цеглини, страхіття, напади, привиди! А ви тепер…

Хлопці півгодини сварилися. Здісь намагався з'ясувати кілька справді незрозумілих справ, які з ними трапились, але, крім факту зникнення ключа, все здавалося тепер не вартим уваги.

— Так, — сказав Здісь. — Неясно… А з цим Джакі, пам'ятаєте? Як Андрійко скаржився, що він його переслідує?

— Ну й що з того? — засичав Войтек.

— Чому я в цьому раніше не розібрався! — плеснув себе по лобі Здісь. — Коли ці типи сказали, що за байдаркою йшла яхта з чорним прапором…

— Ну й що з того, я тебе питаю? — Войтек аж підвівся на ліктях. — Не Андрійко ж був на тій байдарці!

Тут він мав рацію, і Здісь замовк. Войтек примусив їх погодитися з тим, що Андрійко останнім часом дуже змінився.

— У нього просто був якийсь містицизм! — вигукнув Войтек.

— А хто винний у цьому? Ми теж, бо не виховували хлопця, — кинув Здісь.

На цьому сварка припинилася. В кімнаті було страшенно холодно, тому Здісь, натягнувши на себе всі светри і спортивний костюм, сказав:

— А може, затопити грубу?

— Навіщо? Протяги все одно вихолодять кімнату, — позіхнув Куцик.

— Але хоч на хвилинку людина зігріється. Пам'ятаєш, як у Джека Лондона бродяга у вагоні палив газети? Зрештою, вікна можна чимось позатикати. А тут навіть папери…

Він одчинив дверцята грубки. На попелі ще з минулої зими лежало кілька папірців. Зверху стирчала недбало зім'ята паперова кулька. Здісь витягнув сірники, узяв цю кульку і вже хотів підпалити, коли протяг погасив сірник.

— А, чорт! Ну й дме! — сказав він люто.

Здісь розгорнув кульку і побачив перше з краю слово «хрестик». Він пізнав незграбні карлючки Андрійка.

Здісь підвівся, розгладив папірець. Дивлячись на нього, Куцик і Войтек почали допитуватись, що він там знайшов.

— «Хрестик»! — промовив Здісь. Потім додав: — Хлопці, він тут щось понаписував.

Тепер усі троє, забувши про холод, оглядали зім'ятий аркушик паперу. Було тут кільканадцять слів, наспіх написаних олівцем. Деякі були перекреслені, кілька рядків зовсім нерозбірливі. Але й те, що їм пощастило прочитати, здавалося, не мало сенсу.

Ось що там було написано:

Внизу з правого боку було надряпано ще кілька слів, але, крім складу «гро», хлопці нічого не змогли прочитати.

Товариші переглянулись. Войтек скривився.

— Хіба я не казав? Подивіться!

І пальцем ткнув у перекресленого «чорта», в «невидимі кроки», в «хрестик».

— Облиш! — буркнув Здісь. — Більше нічого не бачиш?

— З орфографією у нього теж не все гаразд. Ось! Він показав: «ідійотку».

— А мені щось тут не подобається! — промовив Здісь. — Цей папірець…

— Я бачу, що манії бувають заразливі! — буркнув Войтек. — Ну робіть, що хочете, а я йду снідати.

Коли він пішов, Здісь почав ще запальніше переконувати Куцика. Він твердив, що на папірець треба звернути належну увагу. Що невідомо, чи зникнення Андрійка є тільки нещасним випадком, як це здається на перший погляд.

Куцик слухав його неуважно. Справді, надто хаотичною була вся ця писанина, немов якась гра. Здісь відчував це, намагаючись знайти в ній якесь кільце, щоб зачепитися.

— Стеля! — вигукнув він раптом. — Фанера. Розумієш? Пам'ятаєш, він щось говорив про це!

Куцик не пам'ятав.

— Це ж тут! — крикнув Здісь.

І він кинувся до сходів на горище. Насилу влізли туди. Горище було тісне, темне і порожнє. Тільки пил густим шаром лежав на підлозі, в деяких місцях витертий так, наче хтось повзав на колінах.

Вони зупинилися, схиливши голови — так низько було. Хвилину роздивлялись.

— Нічого немає, — сказав Куцик.

— Нічого, — підтвердив Здісь, розчарований, наче сподівався тут знайти папку з друкованим матеріалом, який би пояснював усі ці події з початку і до кінця.

Потім він глянув у протилежний до входу куток. Там була досить широка пляма більш-менш чистої підлоги.

З правого боку від неї хтось пальцем написав на пилюці: «Підкрадається по сходах, я один».

Хтось? А хто б іще написав такими кривульками!

Здісь стиснув Куцику плече. Вони гарячково шукали ще чогось. Але горище було пусте й німе.

Хлопці мовчки пішли снідати, похмурі, наче змовники. Войтек ще сидів у Агнешки. Здісь хотів йому про все розповісти, але Куцик показав очима на хазяйку.

Хлопці вийшли. Коло палацу вони зустріли Бальбінського, Сикусів, Люцину. Нервово покусуючи губи, вона ламала якусь паличку.

— Хлопці! — гукнула дівчина. — Може, нарешті, можна яхтою.

Всі пішли на пристань. Дощ пройшов, вітер наче трохи вщух, але небо було вкрите хмарами, які здавалися ще темнішими, бо саме визирнуло сонце.

— Нічого не вдієш, — похитав головою Бальбінський. — Дивіться!

З заходу йшла нова хмара. Вітер після короткої перерви знову подужчав.

— Зрештою… — почав Сикус.

Він не закінчив, але всі зрозуміли. Поволі рушили назад.

— До біса! — заверещав раптом Войтек. — Треба щось робити! Послати телеграму, чи що… Де тут пошта?

— В Миколайках! — зітхнула прекрасна Неллі. — По озеру неможливо. Шкода, наш телефон зіпсований…

— Можна з Івішок, — обізвався пан Бальбінський. — Там є телефон, можна подзвонити на пошту, передати телеграму…

— Ходімо, хлопці! — вигукнув Войтек. — Ходімо! Бо я збожеволію.

— Всі троє? — спитав Здісь.

— А які у нас справи? Ну, гайда!

Він хотів їх підхопити під руки, але Здісь вирвався.

— Стривай. Кімната не замкнена.

— А навіщо?

Здісь наполягав, але Куцик багатозначно глянув на нього. Хлопці попрощалися з компанією, яка рушила до палацу.

Зайшовши за сарай, Куцик зупинився.

— Здісь, хай і він знає!

Вони розповіли Войтекові про напис на підлозі на горищі. Войтек очманів. Раптове бажання піти в Івішки було доказом, що він погано переносить нервове напруження останніх днів. Сенсаційне повідомлення товаришів вплинуло на нього ще дужче.

— Ходімо, ходімо! — вигукнув він. — Я повинен сам побачити.

Товариші пішли назад. Вітер дужчав, і хмари незабаром розійшлися. Стало ще холодніше.

Хлопці пройшли через мавританський портик у башту і одразу полізли на горище.

Обережно, щоб не замазати слідів, які тут залишились, пробралися в куток. Зупинились, і Войтек, мимоволі переходячи на шепіт, прочитав: «Підкрадається по сходах, я один».

Він помовчав, а коли почав говорити, голос був хриплий, глухий.

— Хлопці! Я був сліпий…

— Тихо! — стиснув йому лікоть Здісь.

За вікнами шумів вітер, десь скреготіли поламані віконниці, потріскували великі дерева. А проте крізь цей шум усі троє почули саме те, про що незграбний Андрійків палець написав на пилюці.

Хтось підкрадався по сходах. Вони чітко уявляли собі, як невідомий вагається, прислухається, обережно мацає ногою наступну сходинку.

Хлопці переглянулися. Вони й хвилини не сумнівались у тому, що відбувається, бо дуже свіжим був щойно прочитаний на підлозі напис.

Тільки Войтек, який просто із шкури ліз, щоб компенсувати свою недавню недовірливість, зробив крок до сходів, щоб скочити, піймати, приперти до стіни того, хто підкрадався.

Куцик затримав його. Наказуючи поглядом додержувати тиші, він вказав пальцем в один і другий бік прикритого фанерою отвору. Всі троє присіли, намагаючись втиснутися в низькі заломи горища. Прислухалися.

Черговий шквал пройшов, брязкіт недобитої шибки стих, і кроки на сходах було чути дуже добре.

Хвилин десять тривала мандрівка незнайомого по сходах. Брязнула клямка, поволі відчинилися двері. Здісь уявляв собі цілком яскраво, як до їх кімнати заглядає обличчя… Чиє обличчя? Хтось із знайомих, з тих, які щодня зустрічалися?.. Чи, може, чужий? І чого, чого, в дідька, йому треба від них?!

Як поволі відчинялися двері! Це той, хто не завагався усунути Андрійка! Отже, тут ідеться не про абиякі справи. Хто, хто ж це такий? Раптом Здіся осяяло: невідомий прийшов саме тоді, коли кімната лишилася незамкнена, а вони мали піти в Івішки.

Хтось із тих чотирьох, з ким вони півгодини тому говорили про пошту!

Його охопило таке нетерпіння, що він виставив руку, щоб одсунути фанеру і глянути…

Куцик так страшно глянув на товариша, що Здісь підкорився. Хлопці прислухалися.

Хтось поволі ходив по їх кімнаті. «Що він шукав? По звуках, які долинали знизу, Здісь намагався розшифрувати, що там робиться. Їх речі? Чи це чемодан пересунули? А може, то шелестіла солома в матрацах?

Шурхіт був тихий, беззвучний. Ось, наприклад, це напевно шелест паперу, шелест сторінок книжки. Стук — це ставлять її на місце. Невже когось цікавила шафа без дверей? Дивно!

А тепер завищали залізні дверцята грубки. Що це, невже хтось знає, що саме там лежить зім'ятий в кульку аркушик паперу з шарадою Андрійка?

Знову обережні кроки. Може, вже виходить? Ні, тихенький стукіт. Так, наче лікар вистукує груди.

Стукіт поволі посувається. Хлопці чатують біля входу на горище. Вже і Войтека пожирає нетерпіння. Він намагається пояснити жестами, що непрошений гість може піти собі, зовсім не. заглянувши в пастку, яку вони підготували, значить треба блискавично зірвати фанеру і стрибнути зверху прямо йому на шию.

Куцик беззвучно б'є себе по лобі. Він пояснює — так само жестами: у невідомого може бути зброя. Тільки несподіваність — їх єдиний шанс.

Стукіт внизу стих. Настала хвилина абсолютної тиші. Хтось міркує, що робити далі. Нарешті знову кроки. Вже не такі, рішучіші, майже поспішні.

Дві секунди непевності. Піде наверх чи вниз?

Невідомий вирішив. Скрипить дерев'яна драбина. Голови хлопців схиляються. Їх руки самі простягаються вперед, готові схопити непрошеного гостя.

Ось фанера починає підніматися, чиясь рука показується з-під неї. Фанера зсовується вбік. З'являється голова, плечі. Куцик, скрикнувши, стрибає. Здісь і Войтек — за ним.

Шум. Усі котяться по драбині вниз. Три хвилини запеклого бою. Непрошений гість не здається, виривається, відкидає їх, наче дикий кабан, на якого напали гончаки. Але хлопці тримають його за шию, висять на руках, скручують їх назад.

Нарешті він хрипить:

— Ну, гаразд, пустіть!

— Зараз, зараз, приятелю, — каже Куцик.

Він обмацує кишені спійманого. Витягує з задньої невеликий гарний пістолетик.

— Тепер інша справа, — говорить він. — Сідайте. Хлопці, відпустіть його.

Важко дихаючи, вони пускають свого полоненого. Обличчя в них червоні, вимазані пилюкою. У Войтека лопнула куртка під рукою.

Полонений теж червоний, брудний. Здісь бачить в його очах завзятість, злість і думає: «Так виглядає ненависть». Хлопці добре знають свого полоненого. Вони не здивовані. По очах видно, що всі троє приблизно саме його сподівалися тут побачити.

Це Бальбінський.

Він важко сідає на перше з краю ліжко. Мацає себе по кишенях. Куцик подумав, що той шукає другий пістолет, і схоплюється.

— Ну, ну!

Але Бальбінський витягає цигарки. Він, мабуть, надто втомлений, щоб намагатися втекти. Запалює, жадібно затягується димом.

— Що це за жарти? — нарешті говорить він. — Що за витівки? Ви що, граєте в диких індійців?

— Ну, ну, добродію! — Куцик і не думає повертатись до взаємовідносин, які були годину тому. — Не забивайте нам баки!

— Ні, справді! Що це за манери? Підстерігати, навалюватись на шию, викручувати руки… Ви надто далеко заходите із своїми забавами!

— А ви що тут робили, в нашій кімнаті? — втратив терпіння Войтек.

— А це що, ваша власна квартира? Родовий замок?

— Прошу відповідати! — сухо заявив Куцик. — Це не жарти! Якщо громадянин не зможе пояснити свої дії, ми будемо примушені замкнути його тут і викликати міліцію. Що ви шукали в нашій кімнаті?

— Пан Сикус уже давно сказав мені, що тут є якісь старі німецькі романи. Погода така, що я вирішив знайти що-небудь почитати.

— І нічого більше вас тут не цікавило?

Бальбінський знизав плечима.

— Не грайтеся в індійців. Годі.

— А чому ви підкрадалися так обережненько по сходах?

— Я зовсім не підкрадався.

— Чуєте, хлопці? — сказав Куцик. — Він вважає нас за останніх дурнів!

Бальбінський скривився, наче хотів сказати: «А за кого я маю вас вважати?» Тоді не витримав Здісь.

— Отже, йшлося тільки про книги?

— Я вже сказав.

— А що ви шукали в грубці?

— А в стінах теж думали знайти заховані бібліотеки, що ви їх так старанно простукували? — додав Куцик.

— А на горище чого? 1 там пан Сикус обіцяв вам книги?

Бальбінський дивився на них з неприхованою злістю. Нічого дивного: що він міг відповісти на це?

В свою чергу Войтек навіть вдарив кулаком по столу.

— Що ви зробили з Андрійком? — заверещав він.

— Про це я міг би спитати вас. І з більшим правом! — вибухнув Бальбінський. — Ви перестанете блазнювати чи ні?

— Це ви не блазнюйте! — скочив до нього Войтек. — Чому ви позавчора сюди приходили?

Бальбінський заспокоївся, наче його раптом облили холодною водою.

— Позавчора? — спитав він. — Коли?

— Ну, вранці! Ще до бурі! Перед тим, як Андрійко пропав! Ну, не викручуйтесь!

— Хлопці, що ви базікаєте? — зовсім іншим тоном заговорив Бальбінський. — Позавчора вранці?

— Відмовляння вам не допоможуть! — Войтек знову вдарив кулаком по столу. — Хлопці, у мене є пропозиція. Замкнути цього типа тут, ми двоє будемо його стерегти зовні, а Здісь хай махне по міліцію. Сикус велосипед не сховав, так? Адже так.

— Міліція далеко! — зітхнув Здісь. — Доки я доберусь…

— Це просто, — втрутився Куцик. — Їдь в Івішки і по телефону… Хай зараз приїжджають!

— Ідея! — вигукнув Здісь. — Їду!

Він рушив до дверей. Бальбінський швидко глянув на Куцика, на Войтека. Потім схопився з стільця.

— Стривайте! — крикнув він. — Стривайте, чорт з вами!

Всі троє повернулися до нього. Він потер рукою лоба, наче стираючи з нього павутину і біль.

— Щоб вас… — повторив він. — Нічого не вдієш. Тюхтій я, дав себе спіймати. Але нікуди не йдіть.

— Дивно… — процідив крізь зуби Куцик. — В кімнату заліз, а міліції боїться, як вогню… Граф чогось викручується. Здісю, давай, брат, іди…

— Чорт з вами! — крикнув Бальбінський. — Слухайте.

Він запалив цигарку, сів, хвилину дивився у віконце. Куцик багатозначно підморгнув Здісеві, і той, наче нічого не сталося, сів на ліжко біля дверей. Войтек на сусіднє, з другого боку. Вони витягнули ноги, і єдиний шлях для втечі був замкнутий цією живою барикадою, а віконця були надто вузькі, якби навіть комусь спало на думку стрибати з третього поверху.

Бальбінський кинув:

— Про двадцяте липня чули?

Хлопці переглянулись.

— Ну, про цей день, десять років тому, в сорок четвертому?.. — він повернувся до них.

— Про замах? — спитав невпевнено Куцик.

— А! З цим Гітлером! — вигукнув Войтек. — Це все брехня!

— Перед такими знавцями новітньої історії навіть неприємно говорити про ці справи. Як кажуть — бісер перед свинями… Ну, то ви знаєте, в чому справа?

— Велике діло! — буркнув Войтек. — Гітлер, агент американського імперіалізму…

— Ну, а хто здійснив цей замах? — перебив Бальбінський.

— Відомо, американці… — почав Войтек і обірвав, а через хвилину додав з дуже хитрою міною: — Я ж кажу, що все це брехня.

— Е-е, пане! — вигукнув Куцик. — Це не урок історії. Або кажіть, або ми поїдемо в Івішки.

— Добре. — Бальбінський кинув цигарку. — Ви знаєте, що тут було при німцях? Маєток одного з родовитих східнопрусських юнкерів. Тутешній юнкерський рід мав усі типові риси свого класу: презирство до людей, особливо місцевих — мазурів, шляхетську пиху, прив'язаність до монархії і взагалі до влади, досить сильної, щоб тримати в руках плебеїв. Але, крім усього цього, Хаузгофери мали ще одну особливу рису. Знаєте яку? Вони були чарівниками…

— Так, так, — зітхнув Куцик, оглянувши своїх товаришів.

Це мало означати: «Граф думає, що ми такі самі, як Андрійко!»

— А саме так! — вигукнув Бальбінський. — Вони були чарівниками.

— З діда-прадіда… — глузував Куцик.

— Так, юначе! З діда-прадіда. Спочатку це, напевно, зводилося до того, що просто вони, на відміну від величезної більшості місцевої шляхти, вміли читати. В чотирнадцятому столітті досить було світській людині вміти читати, щоб її визнали небезпечним чарівником. Потім у Хаузгоферів стало традицією посилати синів у німецькі університети. У вісімнадцятому столітті Хаузгофери при дворі Гогенцоллернів конкурували з італійськими і французькими алхіміками. А в дев'ятнадцятому увійшло в родову традицію, що кожний Хаузгофер, перш ніж осісти в Гожиялках, мусив здобути титул приват-доцента.

— Не розумію, який це має зв'язок… — кинув Куцик.

— Дуже тісний! — вигукнув Бальбінський. — Ця родова традиція створила навколо Гожиялок особливу атмосферу…

— Нечисту! — вставив Войтек. — Едику, ти пам'ятаєш прабабку Дендів? Що вона базікала, пригадуєш?

Куцик нетерпляче махнув рукою.

— Отже, ця традиція проіснувала в роді Хаузгоферів до останнього його представника, Гельмута. Капітан артилерії в першій світовій війні, Гельмут Хаузгофер закінчив після війни університет і осів у цьому палаці лише наприкінці двадцятих років, уже маючи традиційний титул приват-доцента.

Бальбінський замовк, закурив. Хлопці слухали, нічого не розуміючи і не дуже йому довіряючи.

— Після того, як Хаузгофер оселився тут, усе, що стосується його, стало неясним, фрагментарним, сповненим суперечностей. Ходили чутки, що останній Хаузгофер теж чарівник…

Бальбінський коротко повторив розповідь Агнешки. Це викликало новий приплив нетерпіння у його слухачів.

— Ви базікаєте про книжки, потім обстукуєте стіни, щось плетете про замах на Гітлера, а тепер взагалі розповідаєте казочки! — коротко пояснив цю нетерплячість Куцик. — А ми не Андрійко! Нас казочки не цікавлять!

Бальбінський сердито похитав головою. Кілька разів мовчки затягнувся, потім знову почав.

— Ви повинні зрозуміти, все це зводиться до цього Гельмута! — крикнув він. — Хай вам чорт! Якщо ви мене вже спіймали, так принаймні слухайте!

— Тільки не казки! — крикнув і Куцик. — Не забувайте, тут ідеться про серйозні справи. Андрійко…

Бальбінський махнув рукою.

— Я розповідаю про такі серйозні справи, що ви навіть не уявляєте собі. Андрійко був надзвичайно милим хлопцем, в сто разів приємнішим і більш розвинутим за вас усіх, разом узятих, але й він…

— Що? Що ви говорите? — Куцик підвівся.

— Облиште! — махнув рукою Бальбінський. — Краще слухайте. Отже, Гельмут Хаузгофер, повернувшись до Гожиялок, не задовольнився шляхетським життям у гнізді своїх предків, а розвинув бурхливу діяльність в двох напрямках.

По-перше, він став дуже активним політиком. Вже зразу після першої світової війни, під час плебісциту, він командував бойовою дружиною демобілізованих солдатів. Як тільки розпочався гітлерівський рух, Хаузгофер став одним з перших тутешніх його прихильників. Він ненавидів поляків, ніколи, наприклад, не наймав батраків серед наших. Він, кажуть, твердив, що самий звук польської мови викликає в нього головний біль, стільки в ній всіх цих ць, сь, ч, ш. Він не терпів і мазурів, а в останні роки перед війною добився, щоб звідси переселили кілька сіл, а сюди привезли кільканадцять родин з Німеччини.

По-друге, він не обмежився дрібними, майже любительськими науковими заняттями, як це робили його предки. Прибувши в Гожиялки, він почав провадити якісь дослідження, такі інтенсивні, — особливо після приходу до влади Гітлера, — що через деякий час Гожиялки стали майже науковою лабораторією.

І ось це найважливіше! Над чим працював Гельмут Хаузгофер, чого шукав? Може, ви знаєте? Хлопці переглянулись.

— В тому-то й заковика, що ми цього не знаємо! А про те, що то була не пуста справа, свідчать три факти.

По-перше, протягом усієї війни Хаузгофер був під дуже теплою опікою гітлерівської влади. Ми знаємо, наприклад, що Гожиялки були огороджені колючим дротом, що сюди прислали навіть невеликий військовий гарнізон і виділили кількох есесівців. Отже, керівники гітлерівської Німеччини визнали, що праця Хаузгофера дуже цінна для них.

По-друге, є дані, що ця праця не була безплідною, а навпаки. Хаузгофер щось зробив. І щось таке серйозне, що його викликали, знаєте, до кого? Так! До самого Гітлера!

Як відомо, недалеко звідси, під Кентшином, був польовий штаб Гітлера, так званий «Вольфшанець» — «Вовче гніздо». Ви там були? Шкода.

Кентшин — звичайне містечко. Від нього відходить кілька хороших асфальтових доріг. Навкруги великі ліси. Виїдьте з Кентшина на схід, на Гіжицько. Через кілька кілометрів за містом зверніть ліворуч. І ще кілька кілометрів. Горбочки, двоє озерець, маленький лісок.

У цьому лісочку зупиніться, пригляньтесь до місцевості. Між деревами побачите дивні будинки. Зверху замасковані під горбочки, збоку схожі на бараки з дощок. Але один з них видувся, мов барабан, дерев'яна обшивка лопнула, і звідти виглянули стіни з залізобетону метрової товщини.

Потім шосе розгалужується. Зверніть праворуч. Багато руїн. На землі якесь гниле листя: кришиться, а не втрачає своєї зелені. Скелі наче з сірого піщанику, заввишки з триповерховий будинок. Біля підніжжя чорніють вузькі отвори. Вони ведуть у глибокі підземелля. Ні, це не вовче гніздо. Це скоріше борсукова нора або сховище якихось велетенських лісових пацюків, які навчились у кротів рити землю, але зберегти свою боягузливу щурячу жорстокість.

Саме туди, в цей «Вольфшанець», одного липневого дня запросили чарівника з Гожиялок.

Ви пам'ятаєте, який це був липень? Звідки вам пам'ятати! Не пам'ятаєте. Здавалося, люди мусили тоді шаленіти від радощів, що п'ятирічна неволя закінчується. Але ця радість, це шаленство не були ясні і повні. Вечорами на зміну їм приходив жах.

Бо тоді ще лишалося щось у божевільного з Вовчого гнізда! Розуміючи, що доведеться щезнути з поверхні землі, він сповіщав людство: він відійде не сам; відходячи, він так грюкне дверима, щоб за ним провалилася в безодню половина земної кулі.

І найгірше те, що ця загроза не була безпідставною. Саме в той час над Англією почали з'являтися дивні апарати, схожі на літаки з дуже товстим корпусом і дуже малими крилами. Вони летіли швидше, ніж найшвидші англійські винищувачі. А коли падали, на землі наступало пекло. Це була, як верещали тоді прислужники Геббельса, нова німецька зброя! Вони навіть попереджали, що це тільки початок, а в запасі у них є ще десятки номерів, незрівнянно грізніших. І ця загроза теж була не зовсім безпідставною. Коли англійці навчилися захищатись від цих куцих потвор, на Лондон почали падати найжахливіші з усіх відомих на той час бомб. Така бомба падала на місто тихо і зовсім несподівано. Блиск, вибух, дим, і в результаті — кільканадцятиметрова яма в бруківці, кілька зруйнованих будинків, сотні трупів.

Це була нова гітлерівська зброя номер два. Хвастаючи її жахливими наслідками, Геббельс почав говорити про майбутні види зброї, стократ грізніші.

Чи були вони вже готові у гітлерівців? Ні. Чи готували їх? Ну звичайно, готували, навіть дуже поспішно. Тепер розумієте, чому одного чудового липневого дня в Гожиялках з'явилася військова автомашина з кількома офіцерами СС і чому пана Гельмута Хаузгофера запросили до Вовчого гнізда?

— Так! — з радісним здивуванням вигукнув Войтек. — Я вже розумію! Нова зброя! Атомна бомба…

Бальбінський махнув рукою і розповідав далі.

— Гітлер розпочав свою кар'єру як ставленик деяких американських і англійських фінансових кіл, занепокоєних розвитком комунізму в Німеччині. В певний момент він відчув себе настільки сильним, що міг начхати на своїх недавніх патронів і опікунів. З послушного знаряддя в їх руках він став самостійною людиною в питаннях міжнародної політики. З американського наймита став політичним керівником відродженого після першої війни німецького капіталізму. В сорок четвертому році, коли доля війни була ясна для кожного, в Німеччині знайшлися люди, які намагались позбутися Гітлера і зберегти, що можна, від німецької держави. Серед них були комуністи, ліві соціалісти, просто демократи, чесні люди, обурені і перелякані розмірами нещастя, яке заподіяв Гітлер Німеччині, Європі, людству. Ці люди намагалися прискорити поразку гітлеризму, щоб пізніше з корінням вирвати з німецького грунту все те, що народжувало мілітаризм і фашизм, що викликало обидві світові війни, а саме: юнкерів, бюрократичний державний апарат і насамперед крупний німецький капітал.

Та були й інші сили, які теж хотіли покінчити з Гітлером, але для зовсім протилежної мети — врятувати те, з чого народився гітлеризм, знищити Гітлера, щоб зберегти німецький капіталізм. І саме ці сили організували замах двадцятого липня.

Немає сумніву, що серед заколотників були люди чесні, порядні, які щиро ненавиділи гітлерівську жорстокість, але не розуміли, звідки взявся гітлеризм, звідки йде його коріння. Були й такі спритники, які чудово знали, навіщо потрібен замах на Гітлера. Всі нитки вели до американського консульства в Цюриху, де сидів добродій на прізвище Даллес. Аллен Даллес. Шеф американської розвідки в Європі.

Але не в цьому справа. Ви знаєте, що сталося двадцятого липня? Звичайно, ні, звідки вам знати!

Двадцятого липня вдень Гітлер, як завжди, проводив невелику штабну конференцію, де звітували про становище на фронтах і де цей «геніальний стратег» давав свою оцінку та вказівки своїм найвищим військовим командуючим.

У той день було дуже жарко. І ця обставина серйозно вплинула на хід подій.

Конференція завжди відбувалася в глибокому підземному бетонному сховищі. Але в той день Гітлер, здається, в гарному настрої, запропонував перенести її наверх, в дерев'яний барак без залізобетонних перекрить.

Змовник належав до людей, які завжди оточували Гітлера. Це був один з його ад'ютантів, підполковник фон-Штауфенберг. Через кілька хвилин після початку конференції він мав вилетіти військовим літаком у Берлін. Перед початком конференції Штауфенберг спокійно зайшов у барак, поклав портфель біля місця Гітлера і пішов до літака.

Літак саме підіймався, коли стався вибух. Штауфенберг був переконаний, що від фюрера нічого не залишилося. Він полетів у чудовому настрої і сказав своїм друзям по змові, що замах удався. Але ті вже знали, що сталося насправді.

Замах не вдався саме з-за спеки. Якби бомба Штауфенберга вибухнула в підземеллі, вона стерла б на порох усіх присутніх. Але дерев'яний барак дуже легко розсипався, і енергія вибуху пішла в повітря.

Звичайно, були жертви. Гітлера теж трохи покалічило, а найбільше — здивувало, перелякало, сповнило недовір'ям і люттю.

І треба ж було, щоб саме в цей день нашого Хаузгофера викликали у Вольфшанець. Після штабної конференції він мав доповісти Гітлеру про хід своїх досліджень.

Хаузгофер чекав в одному з сусідніх бараків. Почувши вибух, він дуже перелякався. Деякий час у вовчому гнізді панував цілковитий хаос. Але вже тоді багатьом здалося підозрілим, що вибух стався саме після від'їзду Штауфенберга.

Через півгодини знайшовся сміливець, який дозволив Хаузгоферу їхати додому, бо було цілком ясно, що Гітлер буде здатний провадити бесіду з нашим чарівником у найкращому випадку лише через кілька днів.

Хаузгофер скористався цим дозволом і повернувся до Гожиялок. Але він був дуже занепокоєний. Адже вони неодноразово зустрічалися з Штауфенбергом в Берліні, і саме цей ад'ютант приїздив до нього у Гожиялки.

Його побоювання були не безпідставні. Через кілька днів, отямившись після першого переполоху і навівши в Берліні деякий порядок, Гіммлер і Кальтенбруннер енергійно взялися до ліквідації можливих відгалужень змови. В Гожиялки прибули гестапівці. Хаузгофера арештували. Але він не був широко відомою особою, не займав відповідного становища, і тому його не віддали до суду, а просто ліквідували пострілом у голову і тихенько поховали в якійсь груповій могилі.

Через деякий час Гожиялки були спустошені: меблі вивезли, папери спалили, весь персонал розігнали на всі чотири сторони. Ті, хто бачив палац у перші тижні після визволення, були здивовані його занедбаністю. Троянди вимерзли, картопля зимувала невикопана. Державне господарство, яке тут було створено, народжувалося на голому місці: не було ні худоби, ні інвентаря.

Оце, приблизно, і все, мої дорогі. Ви щось зрозуміли з цього? Бачите зв'язок між тим, що я розповів, і моїм блуканням, обстукуванням стін, шуканням старих книжок? Не бачите.

То ж слухайте далі. Я сказав, що три факти свідчать про серйозність цієї справи. Про те, що Хаузгофер працював над чимсь важливим, свідчила ніжна опіка гітлерівців над ним навіть під час війни, про те, що він добився якихось результатів, свідчив виклик до самого Гітлера. Про це я розповів досить докладно. Залишається третій, найважливіший для нас факт.

Бальбінський замовк, знову закурив. Вітер бушував за стінами башти.

— Ну й холод! — Він закашлявся, підійшов до віконця. — Як ви тут витримуєте!

Хлопці мовчки дивились на нього — приголомшені, вражені всім, що почули, — зацікавлено чекали дальшої розповіді. Навіть Куцик перестав скептично кривити губи.

— Постає питання, — вів далі Бальбінський: — Чи все, що зробив Хаузгофер, загинуло? Ми знаємо, що всі його папери були спалені разом з архівами служби безпеки при Вовчому гнізді. Це було через кілька днів після його арешту, напередодні втечі гітлерівців звідси, тобто десь на початку січня сорок п'ятого року. Відомо, що рапорт, підготовлений для Гітлера, лишився в бараці, де мала відбутися конференція, і був знищений разом з іншими документами, які мав розглянути Гітлер. Отже…

Хлопці дивились на Бальбінського і, здавалося, не хотіли погодитися з таким песимістичним висновком. Тільки Войтек виявив трохи нетерплячості.

— А якщо навіть нічого не лишилося! — сказав він. — Тепер уже це не так важливо. Всі вже знають, як роблять атомну бомбу!

— А при чому тут атомна бомба?

— Як же… — розгубився Войтек. — Ви самі…

— Я? Я тільки махнув рукою, щоб ти не перешкоджав! І тепер махну, розумієш? Бо це ще не кінець. І не думай, що атомні чи водневі бомби — це для людства найстрашніше.

Тепер хлопці пороззявляли роти. І помітили це тільки через кілька секунд.

— Так от, з усього цього можна було б зробити висновок, що праця Хаузгофера пропала безслідно. І хоч дехто знає про існування якоїсь таємничої наукової лабораторії в країні лісів, озер і боліт, однак довгий час вважалося, що ця справа остаточно ліквідована.

Але кілька місяців тому в деяких західнонімецьких колах пройшли чутки, що дещо з відкриття Хаузгофера знайшлося. Ці чутки дійшли й до нас. Звичайно, цим зацікавилися…

— Стривайте, стривайте! — перебив Войтек. — Як це так? Десять років мовчали, а потім раптом… Щось не в'яжеться!

— Дуже просто, — відповів Бальбінський. — Десять років того, хто дещо знає про це, не було в Німеччині. Він був засуджений за військові злочини і відбував покарання далеко від Німеччини. Розумієте? А потім повернувся…

— І що?! — спитав Здісь.

— Спитай скоріше, хто. Той, хто був тоді в Гожиялках. Якийсь колишній есесівець, що охороняв цінну особу Хаузгофера. Він рішуче заявляє, що «чарівник» написав свій останній рапорт принаймні в трьох примірниках. Один з них він узяв нібито з собою до «Вольфшанця», другий забрали гестапівці під час обшуку, але третій, твердить він, Хаузгофер мав змогу десь заховати.

Ось тепер ви вже все знаєте. Тобто, набагато більше, ніж слід вам знати.

Тут, у Гожиялках, або десь поблизу заховано секрет якоїсь жахливої зброї проти людства. Чому поблизу? Бо колишній есесівець твердив, що Хаузгофер, повернувшись з Вольфшанця, нікуди не виїздив. Ну, тепер ви розумієте?

Хлопці переглянулися. Вони почали розуміти.

— Хлопці, пам'ятаєте, коли ми приїхали сюди… Ну, в Стобець… — сказав Здісь. — Пам'ятаєте, опівночі…

— Та ні, — обурився Войтек. — Той був над нами, а сюди стільки кілометрів…

— Звідки, з Стобця? — вставив Бальбінський. — По прямій не більше двадцяти кілометрів. А що?

— Андрійко! — крикнув Куцик. — Ви вже розумієте?! Він, напевно, натрапив на слід і…

Він не доказав, закусив губи, спідлоба глянув на Бальбінського.

— Ну, що? — неохоче спитав Бальбінський.

Куцик трохи помовчав. Потім захриплим голосом сказав:

— Все це добре. Може, й правда, що ви тут наговорили, а може й казки. Ви ж умієте казки розповідати. Ви і Андрійка зуміли заговорити, так? І нас, тоді, в Лецьку!

Бальбінський знову спохмурнів.

— У чому справа? — спитав він.

— А звідки ви все це знаєте?

Бальбінський знизав плечима.

— Не важко догадатись. Я шукаю ці документи, тому й мушу знати.

— А чого ж ви так перелякались міліції?

— Не міліції! — Бальбінський сердито махнув рукою. — Про такі речі не слід говорити. Мені вже влетить за те, що я вам це розповів. І по заслузі! Звідки я можу знати, чи ви вмієте тримати язик за зубами? Не міліції я злякався, хоч і їй зайвого не треба знати. Але ж ви хотіли телефонувати з приватної квартири! Скільки там було б людей? Скільки людей довідалося б, що тут затримали якогось Бальбінського під час обстукування стін палацу! Це ж розійшлося б з швидкістю блискавки по всьому повіту!

Він запалив цигарку.

— Як ви не розумієте? Звичайно, я й сам щось шукаю — ви це бачили — хоч поки що безрезультатно. Але важливіше простежити, чи не шукає це саме хтось інший! Є сигнали, що розповіді того типа зацікавили декого в Західній Німеччині. Дуже можливо, що когось уже прислали сюди або незабаром пришлють. Якщо він уже тут, то звістка про затримання Бальбінського підкаже йому, по-перше, що у нас є свої люди там, на Рейні, а по-друге, що йому краще звідси тікати. І ось тому мені довелося розповісти те, чого вам не треба знати.

Здісь уже збирався дякувати і запевняти, коли Куцик штовхнув його в бік.

— Все це дуже добре. Але чому ми маємо вірити вам? На слово?

— Ваша справа. Ніяких документів у мене немає, — буркнув Бальбінський. — У нашому відомстві командировочних посвідчень не видають.

— Ну, от бачите! — гарячився Куцик. — Всі обставини проти вас…

— Наприклад?

— А от! Ви з'явились якраз після того літака! Потім в Момайнах ви підслухували, так? Ну, з цій корчмі! Потім ця дивна історія в Лецьку. Чого ви шукали на «Аталанті»? І чому ви до нас причепилися?

Бальбінський знизав плечима.

— Все це дурниці! — випалив він. — Збіг обставин…

— У Лецьку теж?

— Е, ні. Скажу вам, будь ласка. Тоді, в перший раз, я помітив, що яхта зроблена на Ангербурзькій верфі, і подумав, що вона могла належати Хаузгоферу? Я знаю, що в нього була дуже гарна яхта. Нічого дивного, що я хотів подивитися…

Куцик похитав головою.

— Не досить вам?! — крикнув Бальбінський.

— І так, і ні, — відповів Куцик. — Ви так добре знаєте цю справу, що… Ну, ви шукаєте цей рапорт, згоден. Але…

— Що?

— Для кого? — вигукнув Куцик.

Бальбінський скам'янів. Войтек штовхнув Здіся, підняв великий палець вгору і глянув на Куцика. Здивований Здісь важко зітхнув.

— Ну, любі мої, — промовив, нарешті, Бальбінський, — це вже справа вашої інтуїції. Робіть що хочете, присягатися, благати на колінах я не буду. Тільки подумайте, яку берете на себе відповідальність. Повідомивши міліцію, ви можете сполохати того типа. Затримуючи мене тут до з'ясування справи у Варшаві, ви даєте йому змогу кілька днів спокійно шукати рапорт Хаузгофера. Не кажучи вже про те, що це не пройде непоміченим для всієї компанії з прекрасною Неллі на чолі. Може, ви і їй хочете відкрити цю таємницю?

Бальбінський був серйозний противник. Хлопці переглянулись. Не знали, що відповісти.

— То що ж робити? — безпомічно спитав Куцик. — Ви повинні зрозуміти, що ми не можемо вам вірити на слово. Правда?

— Ваше діло, — повторив Бальбінський. — Так, теоретично ваші підозри виправдані. Але це не теоретичне питання. Це справа інтуїції!

В цю мить Здісь плеснув себе по лобі.

— Хлопці, я знайшов! — крикнув він. — Слово честі, я знайшов вихід! Досить…

Але Куцик грізно глянув на нього. Вони вийшли на сходи, зачинили за собою двері.

— Дивіться! — збентежено прошепотів Здісь і витягнув з кишені папірець — майже заповіт Андрійка. — Бачите? Він ясно пише: «Суламіф його боїться!» Бачите? Його! Ясно: «Його!» Андрійко спіймав когось, напевно цього шукача! І тепер усе зрозуміло. Той, побачивши, що його демасковано, мусив Андрійка…

Він не закінчив, важко дихав.

— Ну? — підганяв його Войтек.

Здісь проковтнув слину.

— Він ясно пише: «Його боїться»! Значить, дуже просто. Ви бачили колись Суламіф і Бальбінського?

Хлопці замислилися. Ніхто не міг згадати таку сцену.

— Як це! — крикнув Войтек. — А тоді, в Лецьку? Ну, коли ми його застукали на яхті! Адже Суламіф була всередині! І не гавкала!

— Ну, от! — прошепотів Куцик. — Бачиш, Здісь…

— Нічого не бачу! Що вона не гавкала там, це надвоє баба ворожила. Коли собака боїться, він мовчить. Привести б тепер Суламіф і подивитися, як вона поводитиметься! Буде на нього гавкати, ластитися чи… А може, хвіст під себе — і задом, задом на сходи? Ну й будемо знати: його викрив Андрійко чи когось іншого!

Шепіт його був заразливий. Очі горіли. Хлопці швидко піддалися його збудженню. Войтек збіг униз, а Здісь і Куцик повернулися до свого полоненого.

— Ну? — спитав той, демонстративно позіхаючи.

Куцик, мабуть, знову вагався, чи слід підозрювати Бальбінського.

— Хвилиночку, — сказав він. — Хвилиночку.

Обидва хлопці були дуже збентежені. Почувши, що Войтек іде, Здісь навіть одвернувся до вікна, так важко йому було дивитись на Бальбінського. Але Куцик сміливо заявив:

— Ми хочемо провести невелику перевірку… Робіть, будь ласка, те, що ми проситимемо.

— Ну що?

— Хвилиночку.

Куцик виглянув на сходи; він не був певен, що Войтекові пощастило привести небезпечну Суламіф. Але Войтек швидко біг по сходах, і з-під руки у нього виглядала морда собаки, яка повинна була звершити божий суд.

Куцик узяв Суламіф на руки. Вона була в чудовому настрої, крутила хвостом, немовби хотіла почистити його справді брудну куртку. Він глянув собаці в очі, ніби перевіряючи, чи гідна вона того важливого завдання, яке має виконати.

Суламіф намагалася лизнути його в ніс. Що це означало — незрозуміло. Куцик зітхнув і відчинив двері.

Бальбінський сидів біля вікна і дивився на нескінченний потік дощових хмар. Куцик пустив Суламіф на підлогу. Вона покрутила мордою, кілька разів потягнула носом повітря. Звичайно, Суламіф хотіла довідатися, хто тут найголовніший.

— Будь ласка, покличте її! — сказав тихо Куцик Бальбінському.

— Цього ще невистачало! — Бальбінський знизав плечима. — Навіщо вам ці дурниці?

— Я вас просив… — нагадав багатозначно Куцик.

— Я навіть не знаю, як звати цю дворняжку!

— Суламіф.

— Ну, йди сюди! — Бальбінський поплескав долонею по коліну. — Суламіф!

Суламіф подивилася на нього. З яким полегшенням вона почала тепер крутити хвостом! Нарешті вона дізналася, хто тут найголовніший!

Дрібочучи лапами, Суламіф підбігла до Бальбінського, ввічливо сіла біля нього і почала хвостом підмітати підлогу навколо себе.

— Ну, що треба ще робити? — спитав Бальбінський.

Хлопці переглянулися.

— Нічого, дякуємо, — сказав, відкашлюючись, Куцик. — Все ясно. Ви вільні. Вибачте, але ми мусили перевірити… Прошу…

Він простягнув руку з пістолетиком на долоні. Бальбінський поспішно схопив його і одразу ж задирливо сказав:

— Слухайте, що все це означає? Хіба цей песик може розгадувати політичні погляди підозрілих осіб?

Куцик переступив з ноги на ногу. Бальбінський наполягав:

— Ви щось знаєте! Правда? Так кажіть же! Це надто серйозна справа! Ну?

Хлопці, вагаючись, дивилися один на одного, але Бальбінський досить легко зламав їхній опір. Якщо вони відпускають його, значить, повірили йому, значить, розуміють, чого він сюди приїхав. Як же можна приховувати те, що може навести його на слід?

Нарешті Здісь витягнув зім'ятий папірець. Бальбінський схопив його, швидко підійшов до віконця, бо в кімнаті було вже темно.

Він довго дивився на папірець.

— Ви щось розумієте з цього? — спитав він, нарешті.

Хлопці переглянулися.

— Небагато, — сказав Здісь. — Власне кажучи, майже нічого. Ось тільки це.

Він показав пальцем на двічі написану «стелю» із знаком оклику. І подивився вгору.

— Ну, правильно! — крикнув Бальбінський. — Хлопець справді звихнувся на цьому пункті. І я, нарешті, теж хотів пересвідчитися… Ви там щось знайшли?

Вони пішли гуртом на горище. Бальбінський зупинився над написом, що знову став сірим від пилу. Всі мовчали.

— Розумієте, ми думали… — Здісеві було важко закінчити. — Адже це не міг бути випадок…

Бальбінський похитав головою. Вони повернулися в кімнату.

— Тепер ви розумієте, як виглядає справа? — почав Куцик. — Андрійко, очевидно, спіймав його на гарячому. — Хлопець помахав зім'ятим папірцем. — Адже тут дюжина підозр, але наче зашифрованих, ми не вміємо їх прочитати. Ми зробили спробу з собакою, бо Андрійко написав, що Суламіф його боїться! Вас вона не боїться. Хто ж він? Пошукайте в папірці. Ви ж розбираєтесь у шифрах! І останнім часом у вас були такі відносини з Андрійком… Він вам нічого не казав? Кого він підозріває?

— А вам не казав? Ні разу?

— Казав! — крикнув Здісь. — Про Джакі — пірата! Про цеглину!

Куцик кивнув головою.

— А вам він нічого не казав? — повторив він.

Бальбінський запалив цигарку.

— І мені казав. Теж про пірата Джакі. Те саме, і навіть більше — про яхту, яка мало не перевернула його, коли він катався на байдарці. Тому я так занепокоївся, коли ви розповіли про чорний флаг.

Хлопці переглянулися. Знизу хтось покликав Бальбінського вечеряти. Всі четверо пішли вниз. Суламіф їх випередила: вона пізнала голос прекрасної Неллі, хазяйки комори.

— Всім нам Андрійко говорив про це, — сердито промовив Здісь. — Як же сталося, що ніхто з нас не хотів навіть слухати його?

— Андрійкові не пощастило: у нього четверо надто розумних друзів! — сказав Бальбінський.

— Де він тепер, цей Джакі? — запитав Здісь.

Бальбінський знизав плечима.