Четверо в яхті

ПРОЧУХАНКА

Коли Андрійко прокинувся, сонячне проміння радісним гарячим водоспадом вливалося в кімнату. Хлопець потягнувся з насолодою, пригадавши, що сьогодні неділя, день відпочинку, і косити не треба. Потім повернувся на другий бік, збираючись спати півдня. Погляд його мимоволі впав на руки.

Вони були чорні! Згадка блискавкою майнула в голові. Перед очима одразу постали всі подробиці минулої ночі, починаючи з цеглини та багна і кінчаючи цією неприродною, швидкою і якоюсь тихою погонею. А потім ще погроза сонного Куцика. Вона була дуже неприємна.

Андрійко сів на ліжку і почав спокійно обмірковувати все, що з ним сталося за останній час. Було багато неясного, загадкового, такого, що без речових доказів могло б здатися стороннім людям вигадкою, або, на кращий випадок, галюцинацією.

Але були справи й зовсім явні і все-таки таємничі. Андрійко» зрозумів, що хоч він і повернувся, хоч зараз і день, навколо сонце, люди — небезпека, яка йому загрожувала, не минула.

Хлопцеві раптом здалося, що внизу хтось зайшов у маврітанський вхід. Він думав: «Тип у червоній хустці!» і зрозумів, що й тепер зустріч з ним віч-на-віч була б не набагато приємнішою, ніж уночі в лісі.

І тоді розмова, яка мала відбутися з хлопцями, здалася йому порятунком. Самому важко, треба ще комусь відкрити таємницю. Тільки разом можна буде якось розплутати цю справу.

Якою дурницею здавалася тепер учорашня суперечка з приводу раків, порівняно з усім, що трапилося вночі! Дуже добре, якщо вони поговорять, усе з'ясують і знову будуть дружною і сильною четвіркою, колективом непереможних румбакштагів!

Андрійко скочив з ліжка, одягнувся, посвистуючи, збіг униз і незабаром був уже на пристані.

День обіцяв бути жаркий. При березі — жодного човна. Тільки «Аталанта» нерухомо стирчала біля молу.

Хлопець довго тер обличчя, руки, лікті. Болотний чорнозем, Мов смола, в'ївся у шкіру. Андрійко навіть виправ сорочку і труси. Вони швидко висохли на сонці.

Десь опівдні Андрійко пішов до Агнешки. На сніданок він не розраховував, хотів скоріше зустрітися з товаришами.

Підходячи до будинку Курдибів, він побачив хлопців, які лежали в холодку під молодими сосонками, і радісно вигукнув:

— Хлопці!

Ті, не відповідаючи, мовчки подивилися на нього. Здісь зірвав травинку і неохоче гриз її, у Куцика і Войтека на обличчях була байдужість, яку вони, мабуть, перейняли в суддів військового трибуналу з якогось фільму.

Андрійку стало жарко — страшенна спека. Він витягнув хустинку, витер лоба і шию.

— Хлопці! — сказав знову. — Добре, що я вас, нарешті, знайшов. Стільки маю вам розповісти!

Вони переглянулися. Ніхто не обізвався, тільки Куцик сказав:

— Ну, ну! Про що ти хочеш розповісти?

— Правда, хлопці!

Андрійко підійшов ближче. Товариші навіть не посунулися, щоб дати йому місце в холодку. Він сів на сонці. Андрійко тепер добре розумів, що був неправий, коли вчора проговорився про раків, що, навпаки, хлопці мали рацію, коли вилаяли його. Може, й з паном Бальбінським він був надто безтурботний, не виявив належної пильності.

Однак йому було неприємно визнати це прямо, і він вибачливим тоном, покірливою поведінкою хотів показати хлопцям, що розкаявся.

Але Андрійко помилився, бо саме цим тільки розпалив завзятість товаришів. Їм здавалося, що, вдаючи розкаяння, він хоче відкрутитись од відповідальності за свій вчорашній проступок. Тому хлопці мовчали, і в їх мовчанні відчувалася неприязнь, яка підсилювалася впевненістю, що претензії до Андрійка цілком слушні.

Андрійко відчув це, знітився і замовк. А коли в мовчанні минуло кілька хвилин, гнів хлопців ще більше посилився.

— Хлопці, — почав Андрійко вже вчетверте. — Ви знаєте, що зі мною трапилося вчора?

Як мало це їх цікавило! Тепер уже й Войтек зірвав травинку і почав її старанно гризти, а Здісь ліг на спину і три рази підряд на весь рот позіхнув.

«Ах, так! — подумав Андрійко. — Зараз я вас розбуркаю!» — Але й цього разу він помилився.

— Вчора на мене був замах! — випалив Андрійко, не дивлячись на товаришів.

Кілька секунд він чекав, а потім не витримав і глянув на Куцика. Правда, Едик дивився на Андрійка, але з такою байдужістю, наче той був прозорою шибкою.

— Слово честі! — крикнув Андрійко. — Хтось хотів мене вбити! І, здається, я навіть знаю хто.

Тепер він не зводив з них очей, підстерігаючи зацікавленість, недовір'я або насмішку. Так, вони переглянулись. Войтек закопилив губи, а ті й оком не повели.

Андрійко збентежений, поспішаючи, розповів їм історію з цеглиною. Тут, нарешті, Куцик досить презирливо похитав головою.

— Хтось був за тими амурчиками, правда? — спитав він.

Андрійко підтвердив.

— Ти бачив?

— Ні!

— Чув?

— Так!

— Що? Слова? Кашель? Чихання?

Андрійко намагався пояснити, як умів, свої враження. Він хотів ствердити, що за амурчиками хтось чхав. Але вирішив бути чесним і сказав, що чув якесь сопіння.

Куцик подивився на товаришів і відразу змінив тему:

— А для чого цей замах?

— Очевидно… Сам не знаю… Ви помітили раніше, що… того… діються дивні речі. Ключ від нашої кімнати…

— Де Крим, а де Рим!

— Ну, мабуть, ми комусь перешкоджаємо…

— Авжеж. І ти найбільше.

Ось він — вирішальний удар! Куцик завдавав його цілком свідомо. Хлопці дивились тепер один на одного, і, нарешті, щось перебороло їх байдужість: злісна, безмежна іронія.

Бо, справді, уявити собі, що з усієї четвірки найнебезпечнішим для невідомого ворога є Андрійко, це означає вважати всіх інших за страшенних розтяп.

Андрійко зрозумів це вже надто пізно. Куцик запитав:

— Ну, так хто ж він, той, що посягає на грізного Андрійка? Ну?

Андрійко закусив губу. Він знав уже, що кожне сказане ним слово губить його. Він не міг протистояти вимогам Куцика. Довелося промурмотіти кілька слів про пірата Джакі. Це викликало сміх. І, на диво, це не образило Андрійка. При такій спеці, при такому яскравому світлі, від якого люди мружили очі, всі аргументи хлопця — темрява, неясність, непевність — втрачали свою переконливість.

Він перебирав у пам'яті нічні події, гарячково шукаючи тієї, яка б довела принаймні ймовірність його підозри. «Який несправедливий цей світ», подумав Андрійко. Він стільки натерпівся, стільки пережив у цю ніч, і ось усе це стає не більш реальним, ніж сон.

Андрійко мовчки перебирав останні аргументи: сторожка, рогатий привід. Вирішив краще не говорити про це.

Раніш ніж він встиг подумати, Куцик уже все підсумував.

Це було щось жахливе. Як відомо, Андрійко готовий був з усією енергією осудити самого себе за балакучість, за безтурботність, відсутність пильності. А тимчасом цей первородний гріх, ця прапричина усього скандалу стала вже маленькою, мало важливою, непомітною. Куцик майже її обминув, вважаючи, що причиною були речі, в сто разів гірші.

Відповіді Андрійка, за словами Куцика, свідчили про Інші його якості. Їх спільним знаменником було страшенне боягузтво.

Тут втрутився Войтек:

— Пам'ятаєте, зразу після приїзду… Коли ми зійшли в Стобці. Дрімлюга крикнула, а він мене за руку: «Що це?» А потім, коли літак… Його переслідує думка про якісь злочини, звичайно, на грунті хворобливого боягузтва.

— А потім, коли здохла ця курка.

Кілька хвилин хлопці пригадували всі провини Андрійка, великі і малі.

— Власне кажучи, справа ясна! — підсумував Войтек, стукнувши кулаком по коліну. — Від людини вимагається стійкість! Тут нема місця для розмов і базік. І я думаю, що ми повинні зробити з цього організаційні висновки.

Вони знову похитали головами.

— Просто цього типа треба відправити додому! До мами! — додав Войтек з убивчою іронією.

Куцик розвів руками.

— По суті, я згоден, але ти сам знаєш, гроші…

— Для одного вистачить з авансу.

— Добре, — погодився Куцик. — Чудово, хлопці! Прекрасна ідея! Відправити цього типа, і будемо спокійні. Бо нянькою ніхто з нас не збирається бути…

Сонячний пейзаж навколо здавався Андрійкові ще яскравішим, але якимсь розпливчастим. Великі світлі кола охопили сосонку навпроти. Але саме цього не можна було допускати. Хлопці відразу помітили сльози. Здісь сконфужено відвернувся, Куцик засміявся і кинув:

— Баба!

А Войтек дозволив собі випустити найбільш отруйну стрілу:

— Ні, звідки ж! Кавалер! Спокусник! З баришнями в кущах сидить цілими ночами! Є такі, що люблять тільки з шмаркачами…

Андрійко скочив на ноги. Полум'я гніву висушило очі.

— Я не дозволяю, я не дозволяю тобі! — крикнув він.

Войтек замовк. І раптом Андрійко зрозумів:

— Ах, так тому ти такий безжалісний. Так ви тому… що вона мені віддає перевагу, не вам…

О, напевно в цій догадці була частка правди. Тому «високі судді» реагували ще дужче. Вони почали качатися по землі, сміючись так голосно, як тільки могли.

— Смійтеся, смійтеся! — крикнув Андрійко. — Я бачу наскрізь ваші душиці! Я плюю на ваш вирок. Чуєте?

Він засвистів і плюнув.

— Ну, ну! — у Куцика сміх пройшов напрочуд швидко. — Спокійніше! — гукнув він погрозливо.

— Так от знайте: я сам, сам справлюсь…

— Зрозуміло, у нього ще й індивідуалізм… — Войтек сказав це тоном лікаря, який, ствердивши кір на підставі температури хворого, не без радощів знаходить у нього ще й висипку.

— Дрібноміщ… — почав Куцик, але подумав, мабуть, що цього надто мало. Закінчив: — Буржуазний.

— Не хочу вашої допомоги! — кричав Андрійко. — Сам… А з вами…

Він одвернувся і пішов. Секунд десять хлопці мовчали. Потім Куцик крикнув:

— Стривай, стривай! Ми тут в організації… Але Войтек і тепер був в'їдливіший.

— А хто має успіх у дівчат, побачиш ще сьогодні.

Андрійко йшов навмання, не думаючи ні про що, тільки переживаючи велику, безмежну кривду. Найболючішим було те, що він погодився, погодився з усіма обвинуваченнями! І, незважаючи на це, його ще болюче образили.

Хлопець був настільки впевнений у цьому, що навіть не помітив дрібного факту: адже він погоджувався з обвинуваченнями в думках, тільки в думках.

Він опинився в саду біля палацу, між заростями напівдиких порічок, вкритих рудувато-сірим лишайником. Андрійко спочатку сів у холодку, потім ліг обличчям у зелену траву. Одвернувся від поганого, несправедливого світу і почував себе зовсім самотнім. І до всього ще приєднувалась думка, що небезпека цієї ночі не минула. Пірат Джакі, напевно, кружляє десь поблизу. А він, Андрійко, тепер такий самотній.

Він не плакав. Тільки плечі час від часу якось безпорадно здригалися.

— Що з тобою? — пролунав над ним голос Бальбінського.

Пан Бальбінський сів біля нього і силоміць повернув його обличчям до себе.

Андрійко вдавано посміхнувся.

— Дурниці, я трохи задрімав.

— Що з тобою? — наполягав Бальбінський. — Ну, кажи! Де ти запропастився вчора?

Він був дуже наполегливий, серйозний. І, мабуть, саме тому Андрійко вдруге розпочав свою розповідь. Якби той вдався в лірику, Андрійко не зміг би бути щирим, він боявся б, що голос його затремтить.

А так усе гаразд. Справа з цеглиною. Бальбінський задав кілька питань. В цілому вони були схожі на ті, які ставив Куцик, і не менш скептичні. Та коли Андрійко згадав про зникнення Джакі, про скандал, який вчинила жінка-капітан, і особливо про павутиння та сліди штукатурки на його одязі, Бальбінський уважно глянув на хлопця, помовчав, а потім сказав:

— Знаєш, це цікаво. Я не звернув на це уваги. Ну, ну?

Вперше за годину промінь надії завітав до душі хлопця.

— Ви думаєте, що це… він? З цією цеглиною? — запитав Андрійко.

— Поки що нічого не думаю. Розповідай! Де ти блукав? Коли ми прийшли, відбулося справжнє засідання, Люцина вимагала послати рятувальну команду. Але інші сказали, що хочуть спати і що Джакі тебе приведе.

— А він… коли він повернувся?

— Та він же ночує на цій своїй яхті десь в очереті. Ніхто не дочекався його, всі пішли спати.

— А сьогодні? Що він каже?

— Я його не бачив. Ну, що далі?

Андрійко дійшов до своєї раптової втечі.

— Я мав рацію? — спитав хлопець. — Бо чому пошепки, чому?

— Так, це дивно. Але чому ти не покликав нас, не побіг до всієї компанії?

Хлопець опустив голову.

— Ну нічого, — сказав Бальбінський. — Це буває. А що ж далі?

Андрійко був такий вдячний йому за це, що спочатку вирішив розповісти і про рогатого привида. Але сором був дужчий. Проте з більшими подробицями він описав свої пригоди біля озера Радість.

— Так, так, — говорив Бальбінський. — А далі?

Про заключну стадію своїх нічних поневірянь Андрійко розповів дуже докладно. З вдячністю він дивився на свого слухача. Як відрізнялося його ставлення — ділова, суха, напружена увага дорослої людини — від зарозумілої презирливості цих шмаркачів, яким здається, що вони найрозумніші! Андрійко докладно описав перебування в сторожці, свої враження з «ядра темряви», примарне сяйво місяця, чорні, зяючі пустотою провалля вікон.

— Так, так, — щохвилини повторював Бальбінський. — А що далі?

Нарешті Андрійко дійшов до головного. Бальбінський саме запалив сірника, сунув цигарку в рот. Не припаливши цигарку, пильно подивився Андрійкові в очі.

— Так! — повторив Андрійко. — Повірте мені. Я чув на власні вуха.

— Що ти чув?

— Кроки. Людські кроки!

— Що далі? Що ти бачив?

Андрійко розвів руками.

— Саме це найдивніше! Я чув! Нормальні людські кроки десь із-за будинку, а потім під стіною, там, де зарості бузку…

— Що, через цей бузок? Як носорог?

— Ні. Через кущі, але не ламаючи гілок. Як по рівному… Тільки я нічого не бачив…

Хлопець замовк, лише тепер помітивши всю несерйозність своїх нічних відчуттів. Бальбінський не зводив з нього очей. Раптом він смикнув рукою, навіть скрикнув. Сірник догорів, обпаливши йому палець. Він запалив другий, підніс до цигарки.

— Що це було? Як ви думаєте? — Андрійка занепокоїло це мовчання. — Слово честі, я нічого не вигадую.

— Що далі? — просичав Бальбінський.

Андрійко розповів про свою втечу, про сховище, про дивовижну «літаючу» погоню.

— Ти нічого не бачив? Справді? — запитав Бальбінський.

— Не встати мені з цього місця! Ви ж мені вірите?

— Ну звичайно…

— Так що це було? Га?

— Хіба я знаю. Ти був дуже втомлений, сонний…

— Але я не спав!

— Так, але… Бувають також слухові галюцинації…

Андрійко опустив голову.

— Знаєш що, хлопче, мене самого це починає цікавити. Треба нам туди піти.

— Справді? — крикнув з запалом Андрійко. — Це чудово! Ще сьогодні! Правда? Ще сьогодні!

— Ну, сьогодні я не знаю, але найближчим часом…

— Але ж, якщо там є щось таке, то чим швидше, тим краще!

— Так, але…

— Бо заховається…

— Якщо тебе справді переслідували — тоді вже заховалися. Якщо ж ні… То у нас є час. Мені ще треба дещо зробити.

— Завтра?

— Можливо. А тепер ходімо на озеро. Така погода! І перестань сумувати. Якось викрутимося з усього цього!

Вони пішли. Але коли здалека на пристані Андрійко побачив своїх товаришів, він зупинився і знову засмутився.

— Що з тобою? — Бальбінський одразу помітив його погляд. — Все ще прочуханка?

— І ще й яка! — прошепотів Андрійко.

— Що вони?..

— Називають мене боягузом. І дрібно-міщансько-буржуазним індивідуалістам…

— Ого, які розумні!

— Правда.

— Так чи інакше, викупатися треба!

— Не з ними!

— Іншого пляжу тут нема. Багно.

— Тоді я пізніше…

— Е, дурниці. Візьмеш човен.

— Не дадуть.

— Бери мою байдарку. Хочеш?

— Я не вмію.

— Ніякої премудрості тут немає. Спробуй. Тільки далеко не заїжджай.

Андрійко з вдячністю подивився на Бальбінського, той поплескав його по плечу.

— А з твоїми товаришами нічого не вдієш. Покажи їм, що обійдешся без них.

Вони дійшли до пристані. Праворуч на пляжі хлопці кричали, хлюпаючись у воді. Тільки тепер Андрійко помітив серед них модний гофрований купальник прекрасної Неллі і чорний костюм Люцини, біля якої вирізнявся своєю убивчою зачіскою Войтек. Ага, значить цей штатний спокусник не втрачав даремно часу.

Андрійко негайно відвернувся і одразу заліз у байдарку, аби тільки не бачити їх, не чути. Бальбінський показав йому, як тримати весло, як гребти. Це була не дуже складна справа.

— Парус не ставлю, — сказав він. — Це пізніше, як трохи освоїшся. А тепер тільки будь обережний, щоб не перевернутися. Не роби різких рухів. Ну, гаразд! Я б з тобою поїхав, але хочу скупатися. Зрештою, ти сам навчишся швидше, а погода сьогодні чудова для новачків.

Він відштовхнув байдарочку. Саме в цю мить на мол вискочила Люцина.

— Андрійку, підожди! — крикнула вона. — Я з тобою поїду!

Немов гострий гарячий кинджал пробив груди хлопів ця. Однак Андрійко не оглянувся, навіть дужче замахав веслом.

— Андрійку! — гукала вона, не розуміючи його поведінки. — Ну почекай! Де ти пропадав? Ну не будь же дитиною!

Це тільки прискорило втечу. Хлопець чув, як дівчина збентежено питала про щось Бальбінського. Чув дошкульний сміх Войтека, який радив їй, щоб вона з дітьми не мала справи…

На щастя, високий коридор з очерету завернув праворуч. Мов обрізані, вщухли голоси. Тільки долинали вибухи сміху. «Далі очі, далі серце!» подумав з гіркотою Андрійко. А! Ці жінки!

Хлопець вирішив не роз'ятрювати ран. Поклав весло на борт і по інерції поволі рухався в нечуваній, страшенній спеці. Очерет гудів тисячами ос і джмелів. Цілі ескадрильї бабок тріпотіли в повітрі прозорими крилами, голубі та коричньові метелики перелітали з очеретини на очеретину, зграї очеретяних ластівок розтинали повітря над самими заростями, пересторожливо покрикуючи, обминаючи одна одну.

Вода була така прозора, наче її зовсім не було. Андрійко нахилився, кілька секунд дивився на своє зображення. Він бачив звичайне кругле обличчя, маленький кирпатий носик, невеличкі очі, круглу голову з високим лобом і настовбурчені вуха. Він зважився на самокритику і пробачив Люцині.

За хвилину непомітний подих вітру штовхнув байдарочку в бік, в тінь очеретяних джунглів.

Андрійко опам'ятався, глянув уперед. З цього місця було видно кінець очеретяного лабіринта і затуманений від спеки, не ширший за долоню, шматок великого озера. Руки непомітно схопили весло. Байдарка здригнулась і безшумно пішла вперед. Очерет біг над човном, дзвінкий, нагрітий, і незабаром лишився позаду. Перед Андрійком відкрився широкий водний простір.

Спека тепер була така, що білувата легка імла оповила береги озера, згладила горбочки, перетворила плахточки жита в золотисті хмарки, а дерева — у зелений дим. В цій безмежності туманної спеки тільки острів не втратив своєї форми.

Прикриваючи долонею очі, Андрійко дивився на нього. Острів був майже чорний від сліпучого сонця, мав досить вугластий високий профіль, дерева з лівого боку його здавалися вищі.

Було щось знайоме в цьому силуеті, що вразило Андрійка ще в той день, коли «Аталанта» вперше вийшла на озеро. Що саме? Всі дні Андрійко безрезультатно намагався пригадати. І раптом пригадав. Кілька років тому Андрійко побачив у букініста кілька старих листівок. На одній з них була кольорова репродукція якоїсь картини. Острів з високими, стрункими, майже чорними деревами. Біля нього — човен, у човні якісь люди з похиленими головами. На звороті — надпис: «Острів Мертвих».

Острів на горизонті нагадував хлопцеві той на листівці. Андрійкові страшенно захотілося поїхати туди, на острів. Він мимоволі кілька разів махнув веслом. Чому б ні? Це ж недалеко! Саме сьогодні…

Хлопець почав веслувати трохи дужче. Здавалося, що до острова всього кілька кілометрів. Але пливти до нього було нелегко. Через десять хвилин Андрійко оглянувся. Очерет не відсунувся навіть на сто метрів.

Андрійко не хотів здаватися. Він розпалював сам себе: легенди, страхіття… Вітерець з кожною хвилиною дужчав, хвиля лагідно била в ніс байдарки, краплини щоразу били Андрійка прямо в обличчя, змиваючи на хвилину спеку і втому.

Плескіт хвиль і шум очерету заглушав усе інше. Тому хлопець здригнувся, коли зовсім близько — метрів за десять — позаду, з пустого безмежного озера, почувся знайомий жіночий баритон:

— Агой, на байдарці! Куди ця дитина прямує?

Він оглянувся. Піратський парусник ішов прямо на нього. На носі, спершись на сталевий штаг, стояла Маргарита. На підвітряному боці сиділа решта команди.

Андрійка огорнув неспокій. Він ще не встиг подумати, чим пірат Джакі може йому загрожувати вдень і в присутності стількох свідків, коли приємна посмішка на обличчі жінки-капітана зникла.

— Обережно, обережно! — гукнула вона, повернувшись назад. — Відпливай, відпливай швидше! Відпливай!

Великий корпус яхти був уже за плечима Андрійка. Хлопець мимоволі звернув ліворуч. В цю мить щось ударило в хвіст байдарки і рвучко штовхнуло її. Всі закричали.

Андрійко оглядається. Безшумний, мов сова, парусник обминає байдарку, завертає в протилежний бік. Біля керма Джакі в червоній хустці. В нього гнівне обличчя, на Андрійка він не дивиться. Жінка-капітан саме дає йому прочухан.

— Роззява! Кричу ж тобі: «Відпливай!» Ще трохи, і ти б цього малюка на дно…

В Андрійка від спеки піт заливає очі. Хлопець витирає його рукою. Він більше здивований, ніж переляканий.

— Вибач, малюк! — нахиляється з парусника жінка-капітан. — Виявляється, що в мене на палубі роззява!

Сонце світить з усієї сили, вітерець поволі відштовхує байдарочку в очерет, острів чорніє в біліючій від спеки далечині. Нічого не змінилося, все як і п'ять хвилин тому.

Тільки Андрійко вже не веслує, і вітер підштовхує байдарку до пристані.

— Справді? Дивно! Мені здавалося, що вся їх компанія в саду. Коли б я знав…

Бальбінський замовк, запалив цигарку. Він лежав на траві біля молу. Метрів за тридцять розташувалася решта товариства. Там був і Сикус. Усі реготали з жартів Куцика.

— Зрештою, — почав за хвилину Бальбінський, — зрештою, не слід панікувати. Може, це справді якийсь недотепа в парусному спорті.

— Е, ні! Вони всі мають звання не нижче рульового! Самі вихвалялися.

— Ну, кінь має чотири ноги і все ж спотикається. Не треба поспішати з висновками. Треба тільки бути пильним. Правда? Уникай, наприклад, самотніх вилазок.

Андрійко зітхнув.

— Знаю, знаю, — Бальбінський хитнув головою. — Ви посварилися. Що ж поробиш. Тримайся мене. Добре? Я сьогодні хочу запропонувати тобі одну прогулянку.

— До сторожки? — радісно вигукнув Андрійко.

— Ні, ще ні, — Бальбінський сів. — Перш ніж доберемось до цього твого ядра темряви, доведеться нам дещо зробити.

— Що?

— Побачиш.

І ось після обіду, прикрашеного раками і зіпсованого сердитим мовчанням хлопців, Андрійко зустрівся з Бальбінський. Близько четвертої години вони пішли.

Вирушили до Івішок. У неділю, після обіду, в селі пора повного відпочинку. Відпочинок цей був досить однобокий: усі дорослі чоловіки стирчали в прибережних кущах з вудками в руках.

Андрійко швидко дізнався, що цікавить Бальбінського. Він ходив від куща до куща і розпитував, хто звідки походить. Один говорив — Граєво, інший — Линтури. Двоє були з Келецького воєводства. Нарешті Бальбінський втратив терпіння.

— А мазура тут і не знайдеш?

— Звідки тут мазури! Усе село з переселенців.

— Чому?

— Хіба я знаю. Коли ми приїхали, село наче вимерло. Живої… Пробачте, — додав він тихше, дивлячись на біло-червоний поплавець. — Може, потім…

Бальбінський ввічливо відійшов. За хвилину їх співбесідник різко шарпнув вудку, лопнула застигла поверхня води, і в повітря вилетіла невелика срібляста рибка.

— Справжня! — вирвалося в Андрійка, який після єдиної спроби втратив віру в успіх рибальства.

— Яка там справжня! — почулося біля них чиєсь доброзичливе мурмотіння. — Звичайна пліточка.

В кущах над водою стояв немолодий чоловік з рудуватими вусами. Він був, напевно, злий, що сусід знову піймав, бо поспішив похвалитися кращим за нього знанням тутешніх справ.

— Це не дивно, що мазурів тут немає. При німцях у Гожиялках був поміщик. Він терпіти не міг польської мови, тому всіх селян звідси повиселяв, а з Німеччини привіз собі інших. Ну, а як радянські війська прийшли взимку, вони дали драпака. От і все діло.

— Авжеж! — вигукнув Андрійко. — Пані Агнешка розповідала. Про цього останнього Хаузгофера…

— А навіщо вам мазури? — спитав вусатий.

— У мене свої справи…

— Цей пан — етнограф! — гордо пояснив Андрійко. — Він збирає різні пісні, легенди…

— Тут немає ніяких пісень! — рішуче промовив вусатий. — Ні легенд! — додав він тоном, яким їх привітала перша хазяйка в Стобці, кажучи, що немає яєць.

— Ну, а казки… — ще додав Андрійко. — З стародавніх часів…

— Добре, добре! — перебив Бальбінський. — Ходімо, малий, ні — так ні.

— Якщо про це йдеться, — раптом сказав вусатий ввічливіше, — зайдіть до Подсядли. Ось, друга хата з краю.

Через луку, яка висохла від спеки, вони пішли назад у село. Садиба Подсядли була чиста, хата вибілена, велика, і біля вікон росло кілька вишеньок з тонкими гілками, дрібним листям і зеленими ще ягодами.

Хазяїна застали в хаті. Це був здоровий тридцятирічний блондин з довгим прямим носом і величезними руками.

Коли Бальбінський висловив здивування, що він не приєднався до тих, хто сидів над озером, Подсядло розсміявся.

— Що це за ловля! З берега? В цю спеку? Я так ловив, коли мені було шість років. Та й яка тепер риба!

— Гарна у вас хата. — Бальбінський оглянув велику світлу кімнату, трохи скупо умебльовану.

— Це не дивно! — відповів довгоносий. — Я міг брати і вибирати. Приїхав сюди першим.

— Коли це було? — спитав одразу Бальбінський. — В сорок п'ятому?

— Авжеж. У сорок шостому тут уже не було жодної вільної хати!

— Влітку?

— Куди там! Я був тут уже в лютому.

Бальбінський не приховував свого здивування.

— А хто вас сюди пустив? Тут ще бої точилися…

— А я нікого не питав.

— Не може бути! На кордоні були пости. І хто з півдня…

— Я не з півдня, з півночі.

— Не розумію. Звідки?

— З-під Ангербурга. Ну, тепер Венгожев.

— Як це, ви мазур?

Подсядло заперечливо похитав головою. Загадка з'ясувалася швидко: він був полоненим з вересня, в сороковому році відбирали робітників для роботи в полі, він потрапив до одного поміщика під Венгожевом і працював у нього близько п'яти років; у січні сорок п'ятого сховався, щоб не відступати з німцями, і так залишився.

— За п'ять років я пізнав цей край і сказав собі: якщо для невільника він був гарний, так коли я буду сам собі хазяїном…

— Чому ви не залишились під Венгожевом?

— Невесела місцевість. Переважно болото. Ну й той поміщик мав надто великий маєток. Я б сам не справився.

— А чому ви обрали саме Івішки?

— Бо сюди наших з-під Венгожева посилали. Вони такі дива мені розповідали…

— Про Івішки?

— Ні, про Гожиялки.

Бальбінський мимоволі поглянув на Андрійка, той терпляче ждав: наближалася суть справи.

— Казали, що земля хороша, робота легка, пан ласкавий, — вів далі Подсядло. — Що з табору вибирають найкращих, щоб сюди послати, що…

— Ну?

— Ну, ви знаєте, які розмови серед полонених. Що там годують добре, не так, як у них, бруква й бруква.

— І тому ви…

— Саме тому. Так наслухався цього базікання, що Гожиялки почали здаватися раєм. Ну, а коли прийшли радянські війська, я зібрався, манатки в мішок і в дорогу. Нелегко було, ви собі навіть уявити не можете. В лісі ще есесівці цілими зграями ходили. А в кожному містечку стояли війська. Ну й холодно, голодно… Від Миколайок я по льоду. Зима була сердита. Прийшов. Дивлюсь, Гожиялки — садиба як садиба, тільки пуста. Палац занадто великий, бараки занадто брудні. Тоді я в Івішки. А тут, кажу вам, пустеля. Бери, вибирай! Перші кілька тижнів я просидів тихенько сам. Військо в Миколайках, туди ніякого шляху, близько ліси, в лісах есесівці. Часом вийду вночі — тихо, зірки блищать. І тільки то тут, то там чути постріли. Світла не запалював, де там!

— А їжа?

— Яка там їжа! Звариш кілька картоплин, от і вся їжа…

— А де ви їх брали?

— Ну, що тут говорити — ходив, шукав. Як це кажуть — мародерствував.

— Тут?

— Знаєте, коли я сюди прийшов, тут усюди було пусто. Слово честі. Льохи пусті, а картопля в полі не викопана.

— То куди ж ви ходили? До Гожиялок?

— Звичайно, заглядав і туди. Тільки боявся, щоб на банду не наскочити — дуже близько пуща.

— Ну й що ж ви там знайшли?

— Нічого такого. І там було пусто, наче всі давно вибралися. І там картопля не викопана. А що банда там ходила, це точно.

— Есесівці?

— А хто ж інший? Я колись заліз там у таку башту…

У Андрійка серце стислося. Він дивився на Подсядла, роззявивши рота.

— Ну? — мимоволі повторив Бальбінський. Він глянув на Андрійка, посміхнувся якось вимушено, запалив цигарку.

— Ну, дивлюсь, хід на горище зачинено. Я плечем спробував — не вийшло. Ви бачите, я не слабак. Але й не здригнулося! Ну, я зліз, що ж робити. Навіть почав після того рибу ловити. Ходив по замерзлому озеру, побачу десь на мілині рибу — стук обушком по льоду.» Глушив, значить…

— Так, так, — перебив Бальбінський. — Ну й що? З цією баштою?

— Я вдруге вибрався. Мабуть, через тиждень. Заглядаю в башту, а там дірка! В стелі, значить! Двері, яких я й не здвинув, розламано вщент!

— Не може бути! — вигукнув Андрійко.

— Так, так! Мене аж у піт вдарило. Може, думаю, тут хтось є, ще мене рубоне з-за рогу. Прислухаюсь — тихо. Ну, тоді я потихеньку на горище. Там пусто. Тільки різне дрантя, пилюка, пацюки. Ну, думаю, якщо хтось двері порубав, то, мабуть, знав, де що лежить, після нього вже нічого тут робити…

— Коли це було? — спитав Бальбінський, затягуючись цигаркою. — В лютому, березні?

— Напевне, це вже був березень! — Подсядло трохи подумав. — А може, й лютий. Важко після стількох років пригадати. А вам це навіщо?

— Нічого, так собі. В усякому разі не в квітні чи травні?

— Ні! Пам'ятаю, лід ще стояв. Я виходив звідти навшпиньках. А як до Івішок дійшов, одразу вирушив рибу ловити. Непоганого окунька витягнув з ополонки. Як сьогодні пам'ятаю, мабуть з кілограм важив.

— Так! — сказав Бальбінський замислено. Недокурок він кинув у куток. Андрійко був трохи здивований цим методом збирання етнографічних даних, але не наважився на самостійний крок. Він тільки спитав:

— А не чули ви чого-небудь про Радоста?

— Про кого? Про Радоста?

— Ну, той, од якого це озерце…

— Ах, це мале, що в болотах? Нічого там немає. Казали, що великі соми водяться. Я ходив кілька разів — не бере нічого. У торфі рибі нема чого їсти…

— А ця сторожка?.. Нічого там такого…

Подсядло подивився на Андрійка, знизав плечима.

Втрутився Бальбінський:

— А, це бабське базікання, скільки там правди? Ну, що в Гожиялках нечисто, що корови здохли…

— Ну, тварини гинуть… Але це всюди трапляється. Як так хазяйнувати…

Бальбінський глянув на Андрійка, наче хотів сказати: «От бачиш?», і, підвівшись, почав дякувати Подсядлі. Вони вийшли на подвір'я у супроводі господаря.

— Ну й будинки! — вирвалось у Андрійка. — Як у місті! Справжні вілли. Тут, напевно, самі куркулі…

— Де там! — Подсядло махнув рукою. — Це перед війною Хаузгофер побудував. Тут кажуть, що мазурів він не любив і хотів земляків з Німеччини привезти. Ну, от і побудував, щоб їм захотілося приїхати в пущу.

Хазяїн залишився біля воріт. Вони відійшли вже на кілька кроків, коли Бальбінський раптом запитав:

— То ви кажете, що в квітні? Ну, ця історія з дверима… В Гожиялках…

— Звідки? — не відразу зорієнтувався Подсядло. — Я ж сказав лютий, може березень. Ще морози були…

— Ах, так, так! — розгубився Бальбінський. — Я заплутався в цих легендах. До побачення.

— А щодо легенд, то тут я не можу допомогти. Я не тутешній. Сюди часом заглядають мазури — з-під Момайн, з-під Ожиша. То з ними інша справа…

День уже згасав, коли вони дійшли до Гожиялок. Андрійко весь час тримався біля пана Бальбінського. На вечерю знову були раки. Вони вже не здавалися такими смачними…

Наступного ранку Андрійкові випало йти в Івішки по молоко. Хлопець був задоволений: це звільняло його на кілька годин від товариства немилих друзів. Правда, така довга самотня прогулянка загрожувала небезпечною зустріччю з Джакі, але шлях до Івішок проходив у відкритій місцевості і вже зранку був досить людний. Крім того, до нього приєдналася Суламіф.

Тому він ішов цілком спокійно і думав про незрозумілі події, які звалилися на нього.

Андрійко не мав досвіду в таких справах, тому й результати були слабкі. Він зміг зробити лише кілька висновків. Не підлягало, наприклад, сумніву, що навколо нього діялися дивні речі і що ці чудеса розпочалися після приїзду до Гожиялок. Бо те, що трапилося раніше, взагалі можна було не брати до уваги.

Ці чудеса можна б поділити на дві категорії: абсолютно незрозумілі і не зовсім незрозумілі.

До другої категорії можна віднести переслідування Андрійка піратом Джакі. В цей спокійний сонячний ранок легше було тверезо міркувати. Безсумнівно, все це були речі незрозумілі — і з цеглиною, і з шуканням Андрійка на озері, і, нарешті, вчорашній випадок з яхтою. Але у всякому разі бути цілком спокійним не можна.

За що Джакі так на нього напустився? Це було найзагадковіше. Перебравши в пам'яті всі події останніх днів, Андрійко не знайшов нічого такого, що могло б накликати на нього гнів пірата.

Отже, треба прийняти розсудливий висновок пана Бальбінського:' не панікувати, але бути обережним.

Так, але ж є ще одна категорія загадкових явищ. Що трапилося з фанерою на стелі? І який збіг обставин: Агнешка розповідає казки про духів, Подсядло — про таємничий злом, і сам Андрійко, незалежно від них, уже в першу ніч помічає щось дивне. І все в одному й тому ж місці.

Дивно; пан Бальбінський теж зацікавився цим. Два чи три рази повертався до цього злому.

Припустімо, що Агнешка розповідала казки, але в тому, що рогата потвора накричала на Андрійка, немає ніякого сумніву!

Тут хлопець був настільки впевнений, що мимоволі розглядав подію як щось незрозуміле, але звичайне. Це ще не найгірше. Найгірше — таємничі кроки у пустій сторожці.

Був чудовий сонячний ранок. Сонце стояло ще низько над горизонтом, залишки імли плуталися в далеких кущиках над болотистою лукою. Відкритий шлях було видно за кілометр уперед. Андрійко озирнувся. Він пригадав, що відчував у ту кошмарну ніч. Звичайно, позаду нікого не було. Тільки Суламіф дріботіла за ним. Андрійко сердився на себе за боягузтво.

«Треба натиснути на пана Бальбінського, — подумав він. — Ми повинні піти! І це горище треба оглянути якнайшвидше. Власне кажучи, чому не сьогодні?»

Андрійко прискорив крок. Він думав тепер про Подсядла. Хлопцеві здалося, що той забув про щось дуже важливе. Про що?

За невеликим горбочком з'явилися чистенькі, біленькі хати. Срока, у якого вони купували молоко, жив на протилежному кінці села. Андрійко саме підійшов до подвір'я, коли з сусідньої хати вийшов високий блондин з великим носом.

Андрійко з великою радістю зустрів Подсядлу, бо саме в цю мить пригадав, про що думав по дорозі.

— Скажіть, будь ласка, — спитав він, привітавшись, — а що сталося з полоненими?

— З якими полоненими?

— Ну, тими, що були в Гожиялках.

— Ах, це! Не знаю, хлопче. Поняття не маю. Приїхало по них двадцять есесівців, з обербанфюрером. Казали, що то був страшенний звір. Крюгер його прізвище, ось і все, що я знаю. В сорок третьому це було, десь узимку.

— Нікого з них ви тут не застали?

— Нікого. Пусто тут було, ні душі! Розумієш?

Андрійко непевно кивнув головою.

— А нащо тобі ці полонені?

— Так, пан Бальбінський цікавиться Гожиялками… Може, пошукати їх, цих полонених, дати об'яву… Це були поляки?

— Так.

— Вони б могли йому розповісти, як тут було, так?

Подсядло якось дивно глянув на хлопця.

— Ти надто цікавий. Але тобі повезло. Не треба шукати полонених. До Сроків приїхала знайома. Мазурка. Побалакай з нею.

У Сроків сиділа в чистенькій кімнаті жінка років під сорок, по-міському одягнута, з червоним товстощоким обличчям і жваво розмовляла з хазяйкою. Зробивши рішучий натиск, Андрійко перевів розмову на справи, що його цікавили.

Ось які були результати. Мазурку звали Ельфріда Кайка, родичем її чоловіка, хоч і далеким, був мазурський поет з цим самим прізвищем.

Вона походила з-під Ожиша, але перед війною бувала тут, а в тридцять п'ятому працювала один сезон у маєтку.

Про останнього Хаузгофера висловлювалась погано. Він тримався осторонь, не розмовляв з людьми, а місцевих взагалі не вважав за людей. Цілими днями сидів у дерев'яному сараї і годував тварин.

Андрійко був здивований. Які тварини? Ельфріда не знала, як вони звуться по-польськи. Кролики? Ні. Менші, ніж кролики, маленькі. Чорні з білим.

Навіщо? Жінка розвела руками. Хаузгофер був немолодий, нежонатий. Може, це вплинуло на його розум. Вона голосно засміялася. В Івішках тоді жило десять родин, самі мазури. У Ельфріди був тут навіть кавалер. Але коли вона приїхала наступної весни, її вже не пустили. Всіх мазурів вивезли до Німеччини, а звідти приїхало п'ятнадцять родин німців. Навіть есесівці були. Вони вже тоді ходили, як чорти, в чорних костюмах з черепом…

— Крюгер? — спитав Андрійко.

— Так, так! Це був їх найголовніший. Тут, у сусідньому будинку жив. Побудували собі за рік перед війною. А решта німців мешкали там, у гірших будинках. Це вони працювали в маєтках. Тутешніх не брали…

Побачивши цього Крюгера, Ельфріда відразу поїхала додому. Вона вважала, що в таких випадках краще бути подалі. Але кавалера свого знайшла, і вони навіть побралися. Він прийшов до неї на хазяйство, ген, під Ожиш.

Жінка почала досить докладно розповідати про своє подружнє життя. Насилу Андрійко перевів її увагу знову на Гожиялки.

Вона більше там не була. Знає, що під час війни тут тримали навіть солдатів. Мабуть, чоловік двадцять. На озері у них були моторки. Вона розпитувала чоловіка, що вони тут робили.

— Ну? — запитав Андрійко. — А звідки йому знати, його ж тут не було!

— Е! Мій чоловік усе знає!

— Не може бути! Значить, він знає, що цей Хаузгофер робив в Гожиялках?

— Певно.

— Ну, що?

Ельфріда нахилилась і сценічним шепотом відкрила таємницю.

— Годував нутрій!

Андрійко хотів засміятися. Насилу стримався. Ельфріда презирливо подивилася на нього.

— Так, так, хлопче, нутрій. І цих, як їх, норок! І взагалі тварин! Лисиць, борсуків!

— Для зоопарку?

— Ні! На хутро!

— Звідки ви знаєте?

— Це чоловік знає. Коли їх звідси виганяли, то сказали, що тут буде важливе господарство. Годуватимуть тварин на хутро. Найкращі спеціалісти, казали, мають приїхати сюди з Берліна, з Мюнхена, для них потрібне житло. А тому що в мазурів для цієї роботи надто грубі руки, їм треба звідси виїхати. Дали їм за це, здається, по кілька тисяч марок…

Андрійкові розхотілося сміятись. Виявилося, що базікання Ельфріди краще тримається купи, ніж це здавалося спочатку. Справді, якщо дорогі хутра, на експорт…

Він відчув якусь нудоту. Таємниця виявилась такою прозаїчною, що не варто навіть розповідати про неї панові Бальбінському…

Одне здавалося дивним у цій розповіді.

— Пробачте, ви казали про лисиць?

— Авжеж!

— І борсуків?

— Авжеж!

— Це теж на хутро?

— Цього я вже не знаю.

— Але ви точно знаєте, що борсуки?

— Звичайно!

— Звідки?

— Чоловік розповідав. Тут борсуків багато по лісах. І він спіймав трьох молодих. Ще до того, як його виселили. Так цей Хаузгофер усіх трьох купив у нього. Навіть добре заплатив. І взагалі розводив кролів, зайців, білок.

— То, може, все це для зоопарку?

— Е, ні. Найбільше, кажу, нутрій. І якби для звіринця, то навіщо солдати і есесівці?

Андрійко попрощався з Ельфрідою, бо хазяйка вже підганяла його: молоко, мовляв, прокисне, довго балакають.

З бідоном молока він вирушив додому. Суламіф, якій, здається, не пощастило використати візит у село, в меланхолічному настрої дріботіла позаду.

На луках імла вже зникла, ставало жарко.

Андрійко завернув до палацу. Раптом поміж кущами вільшини хлопець побачив білку.

Суламіф його випередила. Невідомо чого, обоє стрибнули в кущі. Білочка, немов її підхльоснули батогом, зникла в гущавині і незабаром з'явилася на верхівці найближчої сосни, такої ж рудої, як і вона сама.

Суламіф майже беззвучно гавкала, барабанячи передніми лапами в дерево. Андрійко, задерши голову, дивився на безтурботну білку. Звірок також дивився на них чорними бісеринками очей. Було в них трохи здивованості, трохи презирства: чого хвилюються ці земні істоти, ніби вони можуть спіймати її!

Раптом Суламіф перестала гавкати і, підібгавши хвіст, опустилася на землю. Андрійко злякано оглянувся. В кущах нікого не було.

Тільки здалеку, з стежки, яку він щойно покинув, долинали до нього дивні, знайомі і незрозумілі звуки: там, тихо поскрипуючи, щось швидко летіло, точнісінько так, як тоді, коли він тікав од переслідування.

Хлопець мовчки стояв, а біля його ніг розпласталася оніміла Суламіф. А коли Андрійко, нарешті, опам'ятався і вийшов крадькома на стежку, там нікого вже не було.

Андрійко рушив додому, насилу стримуючись, щоб не побігти, так він поспішав поговорити з паном Бальбінським. Йому здавалося, що саме тепер треба якнайскоріше відвідати сторожку.

Віддавши молоко Агнешці, він побіг у палац. В цей час тут було ще тихо. Всі нормальні люди встали, а прекрасна Неллі ще не показувалась.

Мокрий від поту, запилений, Андрійко вбіг на сходи. На дверях кімнати висів великий замок. Хлопець помацав рукою на підвіконні, де в перші дні ховали ключ. Рука стала сіра від пилу, наче миша. Ключа не було.

Він оглянув сходи, зазирнув у щілини. Ключа не було. Ясно; хлопці забрали з собою ключ, щоб досадити йому, примусити його покірливо просити, перепрошувати.

Сердитий, він помився під насосом у крижаній воді і, розмахуючи руками, щоб швидше висохли, побіг до Бальбінського.

Андрійко постукав і ненароком натиснув клямку. За дверима почулися кроки. Заскреготів ключ. Андрійко відступив: такий дивний вираз мали очі Бальбінського. Вони здалися хлопцеві сірішими, ніж звичайно, важкими, сумними. Але це тривало якусь мить.

— А-а, це ти, — сказав Бальбінський. — Заходь.

Він замкнув за ним двері, підвів хлопця до столу, посадив на стілець. Сам згорнув якісь папери, сховав у ящик, сів, закурив.

— Вас дуже, цікавлять ці Гожиялки? — почав Андрійко.

— А що? — Бальбінський підвів голову, і щось темне промайнуло в його очах.

— Бо ви так розпитували… — Андрійко трохи розгубився. — Що тут було при німцях, так?

— Так чи ні, про що йдеться? Кажи! — Бальбінський стиснув губи. Він був спокійний і холодний.

— Так я вам скажу, що вже знаю, що тут було.

— Напевно? Напевно знаєш?

— Тут годували хутрових звірів.

— Що ти кажеш! — Бальбінський аж поплескав рукою по столу. — Які там тварини!

— Ні, це правда! Головним чином нутрії. На експорт.

— Звідки ти знаєш?

Андрійко розповів. Бальбінський терпляче його вислухав. Потім наче якийсь вогник засвітився в його очах.

— Так, я повинен тобі дещо пояснити. Мене справді цікавлять Гожиялки. І зовсім не випадково я тут опинився. Розкрию тобі свій секрет, бо незабаром ти б його й так розкрив, Боюся тільки, що ти розчаруєшся. Він дуже звичайний…

Андрійко зручніше усівся і завмер. І в його свідомості наче запалились лампи і рефлектори, він побачив раптом низки явищ, яких досі не помічав.

— Як ти вже знаєш, я етнограф, — тихо промовив Бальбінський. — Пишу роботу про культурні зв'язки між мазурами і осілими тут німцями. Робота основана на аналізі таких зв'язків у кількох місцевостях, в тому числі і в Гожиялках. Розумієш?

Андрійко кивнув головою.

— Розумієш, але ти розчарований, — сказав Бальбінський, як завжди читаючи в душі хлопця, мов у відкритій книжці. — Ти хотів би, щоб це було більш таємничим, так?

Андрійко схилив голову.

— Що ж робити? Я теж хотів би мати більш романтичні приводи приховувати своє зацікавлення саме Гожиялками. Але роблю це тому, що, на мій погляд, неправильно, коли етнограф прямо говорить про те, що його цікавить. Бо тоді той, кого розпитують, допускатиме різні неточності, аби тільки догодити нам. Розумієш?

— Але ж ви одразу сказали, що ви етнограф!

— Сказав. Інакше мені важко було б пояснити, чого я приїхав сюди. А от що мене цікавлять саме Гожиялки, цього я досі не показував. Тільки твоя проникливість…

Андрійко почервонів.

— Дозволь подякувати тобі за те, що ти з'ясував таку важливу для мене справу. А тепер іди купатися.

Хлопець роззявив рота.

— Ні, ні! — вернувся до свого Бальбінський. — Нічого не бійся! Твої грізні пірати сьогодні вирушили в дальшу подорож.

— Не може бути!

— Правда! Можеш бути спокійний. Іди купатися.

Але Андрійко не підвівся.

— Ну? — трохи нетерпляче кинув Бальбінський.

— Бачите… — почав Андрійко, — це дуже гарно, що… З тими нутріями, це пояснює і що огорожа, і що… Але не все…

— Ну, що таке?

— Я йшов і міркував… — Він ще раз розповів про сторожку. Про свою останню пригоду, коли перелякалася Суламіф. Бальбінський поблажливо посміхнувся. Тоді Андрійко не витримав і розповів про фанеру. Бальбінський помовчав хвилину, потім досить неохоче сказав:

— Збіг обставин. Три справи, які випадково збіглися. Базікання Агнешки — я вже тобі сказав, чого воно варте. Що Подсядло перелякався — нічого дивного. Пам'ятаєш, Робінзон перелякався навіть сліду людини.

— А навіщо двері?

— Мародери. Велике діло!

— Ну, а я? Присягаюсь, мені нічого не привиділося!

Бальбінський посміхнувся.

— Правда! Правда!.. — вигукнув Андрійко.

— Можливо! — відповів Бальбінський. — Може, вночі фанера справді трохи пересунулась. Але, боже мій, скільки може бути причин для цього! Протяг, пацюки!

— А… а ви? — почав обережно Андрійко.

— Що я? — різко запитав Бальбінський.

— Ви так випитували Подсядла. Саме про це…

Бальбінський знову запалив цигарку. Побарабанив трохи пальцями і посміхнувся.

— Бачиш, це такі прийоми етнографів. Я хотів перевірити, чи він не бреше. Розумієш? А цей пункт я вибрав зовсім випадково…

Андрійко піддався. Інша ідея з'явилась у нього.

— Ну, фанера — то хай собі… Але сторожка…

— Що ти з цією сторожкою? Ходиш і всім базікаєш: сторожка, сторожка!

— Ви казали, що ми туди підемо…

— Так, підемо.

— Коли? Може, сьогодні?

— Ні. Сьогодні ні.

— Прошу вас. Може, це привид. Згоден. Але може… і якщо… кожен день має значення!

— Любий мій, кажу ж тобі, підемо, тільки не сьогодні. Сьогодні я зайнятий.

Саме тут Андрійко розкрив свій задум:

— А якщо пірати поїхали, то я… я сам… туди, до сторожки…

— Ти збожеволів! — Бальбінський навіть підвівся. — Ти сам розповів про всі ці страхіття.

— Так, але ж то вночі. А зараз день. До обіду повернуся і вам зразу все…

Бальбінський був явно збитий з пантелику.

— Ви ж самі казали, що це неправда про нечисту силу, — вів своє Андрійко. — То якщо цей поїхав…

— Ні, ні! — Бальбінський підійшов до вікна, хвилину дивився. — Знаєш, давай усе-таки почекаємо до завтра! Завтра, може, й я…

— Але чому ж до завтра? Звичайно, й завтра можна теж, разом… А навіщо марнувати день? Я піду зараз і потім про все вам розповім. Удень я нічого не боюся, слово честі…

Бальбінський повернувся до столу, сів, погасив цигарку.

— Ну, хай буде по-твоєму. Ти переконав мене, підемо туди сьогодні. Але тільки після обіду. У мене дуже термінова робота.

Андрійко недовірливо дивився на етнографа.

— Не розумієш? — переконував Бальбінський. — Я, звичайно, впевнений, що все це тобі привиділося. Але не хочу рискувати. Ти підеш, і знову щось трапиться. Ти сподіваєшся, що там якась таємниця, тим легше тобі може що-небудь привидітися. Можеш ногу звихнути з переляку. Навіщо це мені, я тебе питаю? Іди в свою кімнату… і…

— Не можу. Її замкнули на ключ.

Бальбінський швидко глянув на Андрійка.

— Правда! Вони стали погані. Просто свині.

Бальбінський махнув рукою.

— Ну, нічого не вдієш. Іди на пляж, візьми байдарку. Тільки не виїжджай на середину озера! Будь обережним. Удень підемо. Я сам тебе знайду. Бувай…

Це був один з найдовших днів у житті Андрійка. Хлопець пішов на пляж. Хвилин п'ять полежав на сонці. Потім подумав, що, можливо, час минатиме швидше, якщо він, Андрійко, буде рухатись. Стрибнув у байдарку, впевнено відштовхнувся од берега.

Спека в очереті була страшенна. Тому він з великим задоволенням виплив з лабіринта заростей на середину озера. Вітерець, дужчий, ніж учора, вкрив воду дрібною, рівненькою хвилею, наче риб'ячою лускою. Озеро здавалося меншим. Учора воно було безмежне, а сьогодні, крім острова, тут видно було якісь затуманені жовто-зелені смуги. Андрійко знову задивився на острів, намагаючись поїхати до нього, і знов упертий вітер відштовхнув його.

Коли Андрійкові здалося, що вже минула друга, а може, й третя година, він повернувся до пристані. Хлопці мовчки бризкалися. Він швидко причалив, обминув їх. Бігом влетів у башту. На жаль, на дверях і досі висів замок, ключа не було.

Розсердившись, він зійшов униз. Пошукав Бальбінського, але в кімнаті його не було. Андрійко пішов обідати; швидко з'їв противну юшку, зиркаючи, чи не йдуть хлопці з пляжу. Агнешка знову скаржилася — немає продуктів, і умовляла, щоб вони ще раз пішли наловили раків або риби.

— Так, так, добре! — кинув Андрійко і побіг.

Він ще дві години кружляв біля палацу. Дивно: Бальбінський казав, що робота у нього дуже термінова, а сам десь пропав.

Андрійко все кружляв біля палацу, заглядав у вікна, слухав. Один раз йому довелося навіть сховатися в кущі: виходила Люцина.

Нарешті він знайшов такий закуток у парку, звідки було видно водночас і вхід до палацу і дорогу до Агнешки. Заховавшись між кущиками диких порічок, Андрійко чекав і думав.

Щось незрозуміле діялось навколо нього. Це факт.

1 хоч важко було зрозуміти, чому саме він мав бути об'єктом переслідування, досить було трохи ширше розглянути справу, щоб і ця обставина стала правдоподібною…

Сам Андрійко нічого нікому не зробив. Але він є часткою колективу. Може, галаслива четвірка викликала чиєсь незадоволення, сплутала чиїсь карти.

А може, це не він, Андрійко, а його новий опікун?.. Щось тут шукає! Етнографія!.. Брехня! Що спільного з етнографією мають висаджені весною сорок п'ятого року двері? Що спільного з цим мають заняття останнього гожиялківського поміщика?

Ось воно! Цей хід думок був швидкий, захоплюючий, непоборний! Досить було подумати, пояснити кілька помічених нелогічностей, і вже неможливо думати про інше. Це непокоїло.

Чому немає Бальбінського? Важлива робота! Не хотів, щоб Андрійко був поблизу. Ясно. Чекав на когось чи на щось! У нього був дуже дивний погляд. Важкі й засмучені здалися Андрійкові його очі, але наш герой не дуже розбирався в настроях. Може, саме такий вигляд має страх в очах дорослої людини?

Як по-дитячому виправдовувався Бальбінський! Про ці Гожиялки, про ці недомовки! А тепер зник, просто зник! Може, треба зчинити тривогу…

Але раптом тінь заслонила пекуче денне сонце.

Андрійко схопився. Бальбінський стояв перед ним здоровий, цілий, навіть посміхався.

— Ви ж казали, що у вас термінова робота… — крикнув Андрійко, вмить заспокоївшись, щасливий.

— І незважаючи на це, зник з палацу? — Бальбінський щиро посміхнувся. — А хто тобі сказав, що це канцелярська робота? Ну, сказано — зроблено, ходімо до сторожки.

Було вже після п'ятої. Сонце пекло немилосердно. Соснові зарості за брамою бриніли металевим співом коників. Бджоли дзижчали на плахточках фіолетових квітів. Пісок на дорозі став попелястим, обпікав ноги, від найменшого дотику здіймався догори хмарками куряви.

Вони йшли швидко, поспішаючи до лісу, в холодок. Ллє сосни були надто нагріті, тінь стала прозора, пахла смолою, була майже така гаряча, як сонце над озером.

До першого озера Андрійко йшов упевнено. А коли побачив його — неспокійно зупинився.

— Здається, сюди! — промурмотів він, показуючи на стежку, що вилася поміж кущами.

— Сюди? Напевно? — Бальбінський постояв хвилину. — Ти не помиляєшся?

Андрійкові здавалося, що ні, і його супутник рушив за ним. Нарешті вони залізли в таку гущавину, що довелося зупинитися.

Повернулися до озера. Тут було кілька стежок. Бальбінський велів Андрійкові пригадати послідовно етапи нічної мандрівки, а сам присів і почав щось малювати на піску. Коли Андрійко скінчив, Бальбінський зробив останню риску і підвівся.

— Ясно, — сказав. — Сюди!

Тепер вів уже він. Андрійко йшов слухняно, але знову не пізнавав місця, які вони проходили. Він почав навіть скаржитися, що вони знову заблудили, коли раптом з лісової хащі вийшли прямо на алейку з молодими сосонками. Андрійко зупинився. Це виглядало як чародійство.

— Як же це?.. — прошепотів він. — Яким чудом?..

— Що? Що ми не заблудилися? — Бальбінський засміявся. — У нас, етнографів, свої засоби. Я тебе дуже уважно слухав і намагався зорієнтуватися на місцевості. Не таке вже складне діло, навчу тебе колись…

Вони пішли алейкою. Все навкруги було зовсім іншим, ніж в ту страшну ніч!

Правда, і тепер ця сторожка була трохи загадковою. Незважаючи на сонце, спеку, світло і живі радісні барви дерев, садиба справляла якесь незвичайне враження.

Ось як це виглядало вдень. Подвір'я — щонайбільше тридцять метрів завширшки. Праворуч будинок, оточений кількома старими дубами і одною напівзгнилою осикою. Чорні балки, навхрест вмуровані в цеглу, викришилися. Звичайно, не лишилося й сліду від дверей, віконних рам, навіть одвірків. Порожньо зяяли віконні провалля, в їх півтемряві видно було зруйновані печі, що купою цегли підіймалися з обох боків внутрішньої стінки. Кілька поколінь осик встигло вже вирости навкруги, більш живучі росли просто в хаті, вихиляючи з вікон довгі бліді стебла.

Перед вікнами колись були клумби. Тепер тут буяла кропива. Величезні, на зріст людини, зарості цього бур'яну перед будинком майже зовсім затоплювали своєю чорною зеленню кущі здичавілих троянд і бузку.

Ліворуч стояли дві цегляні господарські будівлі, теж без дверей, навіть без дахів. Там осика показала, на що вона здатна! Цілі легіони струнких осик п'ялися до сонця, розкидаючи над стінами свої крони. Подвір'я теж було затоплене наймолодшим, тогорічним поколінням осик, що не досягало ще й колін, але було густе, з по-дитячому великим нерухомим листям.

Андрійко стояв поряд з Бальбінський, занімівши від власних почуттів, в яких найбільше було суму, немовби осінь уже завітала на землю.

Тихо. Не чути ні птахів, ні бджіл. Тільки легенький вітерець колихав осикове листя, і воно шелестіло, наче сипалися на землю сторінки розірваної книги.

— Ну, Шерлок Холмс! — сказав нарешті Бальбінський. — От ми на місці. Починай своє слідство.

Андрійко переступив з ноги на ногу. Тепер, коли здійснилось його бажання, хлопець не знав, з чого починати.

— Це ж тут твоє «ядро темряви», — говорив Бальбінський. — Ну, давай досліджувати. Де ти чув свого невидимого переслідувача?

Це було праворуч, біля житлового будинку. Андрійко чув кроки, звичайні людські кроки, наче хтось ішов по рівній, добре знайомій дорозі. Чув ці кроки біля самого будинку. Він бачив тепер, що будинок потопав у зелені осик і кропиви. Але нічого не говорило про те, що хтось пробирався крізь зарості…

Може, примарилось йому в той дивовижний передсвітанковий час? Хлопець одвернувся, глянув на стежку, якою тікав уночі. Він нічого не розумів.

— Ходімо! — Бальбінський злегка підштовхнув його. — Де ти стояв тоді?

— Приблизно тут, — прошепотів Андрійко.

— А ці кроки?..

— Там, — показав він на дім.

— Було темно?

— Так. Місяць уже майже зайшов. Великі тіні на подвір'ї. Небо за деревами трохи світлішало.

— Цікаво. Може, ти просто в темряві не помітив того, хто йшов?

— Сам не знаю. Може, мені все це привиділось?

— Я ж тобі зразу казав! Чому ти подумав про це тільки тепер?..

— Бо… ці зарості. — Андрійко показав на будинок і хащу біля нього. — Я не чув, щоб хтось пробирався, кроки були такі, наче хтось просто йшов по рівній землі…

— А… — пан Бальбінський махнув рукою. — Це ще не доказ. Ходімо ближче.

Вони пішли. Стежка, яка вела їх досі, тут уривалася, наче відрізана ножем. Насилу дісталися через зарості кропиви до зруйнованого ґанку.

Тільки тут починався справжній осінній сум. Дах і стіни збереглися, тому всередині панувала своєрідна зеленувата темрява. Біля вікон, на підлозі з'явилися перші подушечки моху. Підлога зовсім прогнила, і коли Бальбінський ступив за поріг, його нога занурилась до кістки в порохно. З сусідньої кімнати почулося заклопотане попискування: то тікала перелякана сім'я пацюків.

Заходячи всередину, Бальбінський кілька разів махнув палицею, і вона вкрилася шаром м'якого, сірого павутиння, яке густо затягнуло вхід. І ця друга кімната була порожня. Досить було глянути на те, що залишилося від підлоги, щоб переконатися, що тут роками не ступала людська нога.

Вони заглянули ще в третю і четверту кімнати. І там була така ж пустота, порохно, павутиння.

— Може, на горищі? — спитав Бальбінський.

Вийшли на подвір'я. Не видно було ні сходів, ні драбини. Бальбінський раптом схопив Андрійка і, мов дитину, поставив собі на плечі. Хлопець побачив чорний отвір горища, затягнутий товстим шаром павутиння, в якому, наче засохлий листочок, висів мертвий метелик.

— Ну? — спитав Бальбінський.

— Ні, нічого тут немає! — Андрійко опинився на землі. — Ну й силач ви! — сказав він, задираючи з подивом голову.

— Скоріше це ти кволий. А підвали?

Але підвалів тут взагалі не було. Вони зайшли ще в хату, тупотіли ногами по трухлій підлозі, легіони мокриць і павуків у паніці тікали з усіх щілин, але замість підвалу під підлогою була тільки двадцятисантиметрова пустота, ідеальний притулок для мишей і пацюків.

Андрійко зиркнув через вікно. Там одразу починався ліс: низенькі напівзасохлі вишеньки, далі буйні берізки і осики. Трава була висока, ніяких слідів людини.

Вийшли на подвір'я. Після спертого вологого повітря мертвого будинку подих вітерця, сповнений запахом розігрітої смоли, здавався чудовим.

— Тепер до будівель, — сказав Бальбінський.

Андрійко похитав головою.

— Це мені привиділося. Не варто гаяти часу.

Бальбінський уважно глянув на нього.

— Ну, як хочеш… Можемо вернутися. Тільки щоб ти мені більше не докучав з цим «ядром темряви».

— Ні, ні… тепер я бачу…

І, справді, побачив. Глянув на будинок, потім раптом скочив.

— Що з тобою? — вигукнув Бальбінський.

Андрійко вже був біля входу.

— Подивіться! — крикнув він.

І рушив біля самої стіни. Кущі не доходили до стін, залишаючи досить широкий простір, де вільно могла пройти людина.

Чи були тут сліди? Андрійко аж став навколішки, нахилився до землі. Жалкував, що не має з собою лупи, необхідного атрибута кожного детектива.

Земля була утоптана, посипана битою цеглою. Крім моху і трави, тут не росло нічого. Він підвівся і, схилившись, рушив уздовж стіни.

— Ну, ну! Дуже цікаво! — вигукнув з подвір'я пан Бальбінський. — Шукай, шукай уважно!

Андрійко дійшов до рогу, звернув і відразу зупинився. Стежка була завалена купою сухих гілок ялівця, осики, ліщини. Далі йти неможливо.

— Ну, що там? — крикнув Бальбінський.

Андрійко не відповів. Він стояв, дивлячись на цю купу. За хвилину почув кроки.

— Он що! — сказав Бальбінський. — Цікаво! Ти вже думав, що з'ясував таємницю невидимих кроків, а тепер загубив слід!

Андрійко кивнув головою.

Справді, доріжка попід стіною була досить широка, щоб цілком вільно йти нею. Це навіть пояснює, чому не видно було того, хто йшов: його приховували кущі. А тимчасом ця купа гілок… Так, дуже цікаво. З якого боку наближалися кроки? Звідси, від цієї купи, чи від дверей?

Андрійко дивився в землю.

— Звідси… — нарешті сказав він глухо.

— Все-таки тобі привиділося. Слухова галюцинація на грунті загального напруження нервів. Бо, сам розумієш, через цю купу ніхто не міг пройти, не наробивши шуму. Так же?

Андрійко кивнув головою.

— Ану, глянь, що там далі, за цим хмизом.

Він підсадив хлопця, узявши під руки. Андрійко побачив буйну траву, якісь кущі, дерева. Ніякої доріжки не було. Наче вона закінчувалася цією купою.

— Ходімо! Вже пізно! — сказав Бальбінський, ставлячи його на землю. — Ну, що? Є там якісь сліди?

Андрійко заперечливо похитав головою. Пішли. Бальбінський попрямував до першої з краю руїни.

— А чого туди? — спитав Андрійко.

— Якщо ми прийшли сюди, то повинні все оглянути дуже старанно.

Насилу залізли в хащу осик, але вона була така густа, що людина не могла б пробратися тут, не поламавши жодної з них. Тому вони відступили.

Був ще сарай. Тут теж розрослися осики, але було трохи просторіше. В кутку вони знайшли виламані колись двері. Бальбінський почав їх піднімати. Важкі, трухляві.

— Нічого тут нема!

— Звідки ти знаєш?

Але Андрійко мав рацію. Під дверима знайшли трохи жалюгідної безбарвної трави і безліч мокриць. Це було все. Заглянули ще за сарай. Серед буйної трави там лежали тільки руді уламки автомашини, мов череп якогось величезного собаки. Андрійко похитав головою, йому вже набридло шукати.

Нарешті, вирушили назад. Сонце хилилося до заходу, спека послабшала, поволі стихало дзижчання комах над високими деревами.

— Ну, що? — спитав Бальбінський. — Ще лишилося щось із цієї темряви чи все ясно?

— Все ясно, — промурмотів Андрійко і до самого палацу мовчав, відповідаючи тільки «так» або «ні» на кількаразові спроби Бальбінського почати розмову.

Вечір у Андрійка минув нецікаво. Уникаючи товаришів і не бажаючи залишатись самотнім, він сидів у Курдибів на ґаночку, вислухуючи хтозна-який раз чергові скарги Агнешки: в неї знову здохла курка! Коли він повернувся додому, хлопці вже спали, стомлені косовицею.

Його розбудили наступного дня на світанку: хлопці сварилися, бо Здісь ухилявся від косовиці, посилаючись на Агнешку, яка вимагала риби. Андрійко перечекав, доки всі вийдуть, і ще трохи поспав. Нарешті він прокинувся. Сонце тільки-но зійшло, але вже було зовсім тепло. Павутиння на бур'яні не прикрашали, як завжди, дрібненькі перлини роси, і навіть трава була майже суха.

Андрійко уникнув зустрічі з хлопцями. З неділі вони не брали його на сінокіс. Андрійко знав, що так тривати довго не може, що гроші, видані авансом, незабаром закінчаться. Але йому якось не хотілося саме над цим сушити собі голову. Мав інші теми для роздумів.

Попрямував до пристані купатися. Вода була надзвичайно тепла. В очереті сидів з вудочкою Здісь. Цього разу він був сам, але великого задоволення Андрійкові це не принесло.

Після сніданку він зустрівся з Бальбінський.

— А, Шерлок Холмс! Ну, як спалося? Тепер, коли ядро темряви перестало існувати, я надіюсь, — добре?

Андрійко скривився.

— Ну, що робитимеш?

— Сам не знаю…

— Іди на пляж. Чудова погода!

— Мені не дуже…

— Іди, йди! Візьми байдарку, покатайся…

— Мені весь цей очерет набрид…

— Ну, спробуй трохи далі. Сьогодні можна. Глянь, як тихо!

Справді, ранок був тихий і спокійний. Дерева біля палацу І не ворухнуться, тільки дим з димаря стелився по даху.

— Ну, береш байдарку?

— Візьму, спасибі.

— Ну, то бувай! Попутного вітру!

Бальбінський зник, Андрійко пішов на пляж. Він був якийсь млявий і без особливого захоплення думав про байдарку. Зрештою, спека зростала з хвилини на хвилину, паралізуючи тіло й думки. Хотілося тільки лежати десь у холодку, спати.

По дорозі на пристань його охопили особливі лінощі. Хлопець подумав, що вже давно треба з'ясувати дивовижні справи, які діються навколо нього. Тепер, після того, що він бачив учора…

Андрійко завернув до палацу. Тут було тихо й порожньо. Вже на сходах він помітив, що Люцина з прекрасною Неллі йдуть на пляж. За ними дріботіла Суламіф.

Тихо, щоб вони не почули, хлопець зайшов у кімнату в башті. Жарко мов у печі.

В таку спеку дуже важко думати. Намагаючись відігнати з думок усе випадкове, Андрійко задер голову і побачив фанеру.

Він підвівся і рушив до сходів. Хлопець був один у палаці. Треба починати розшуки.

Фанера була легка, навіть легесенький подув міг зрушити її з місця. Напівтемне горище було пусте. Тільки пил, і на ньому сліди — хтось повзав тут на колінах.

Не відчуваючи ніякого страху, він оглянув усе. В кутку побачив плоску купу старих німецьких газет. Глянув на дату: кінець червня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. На самому низу лежав ще якийсь папір.

Андрійко обережно витягнув його. Карта.

Він зліз назад у кімнату. Розклав карту на колінах. Це була німецька військова карта цієї місцевості. Посередині — величезна голуба пляма — «Спірдінг-зее». На вузькому кінці озера Андрійко помітив напис «Гут Гожиялки», а серед гострих ялинок — дві блакитні краплини: «Скарб-зее» і «Радісць-зее», а на півсантиметра далі — оленячий ріг.

Карта була стара, потріпана, погризена в кількох місцях, протерта на лініях згину. Тому Андрійко не сунув її в рюкзак чи кудись інакше…

Схилившись, він хвилин десять водив пальцем від одного квадратика до іншого.

І не даремно. В одному місці Андрійко помітив маленький червоний хрестик. Він оглянув усю карту, але більш нічого на ній не знайшов.

Андрійко довго розглядав цей хрестик. Потім витягнув з рюкзака блокнот.

Знову почав зганяти неслухняні думки, наче овець докупи. Кілька разів починав писати, викреслюючи, виправляючи, намагаючись систематизувати всі події, яких не вмів пояснити: і вчорашні, і сьогоднішні, на чолі з цим хрестиком.

Як це було важко! Хлопець писав, перекреслював, знову писав. Нарешті, так захотілося спати, що він махнув рукою на всі спроби пов'язати ці загадки в якусь логічну низку.

Він просто переписав на чистий аркушик усе те, чого не розумів. Чорновик зім'яв і кинув у залізну грубку. Вже хотів лягти на ліжко, коли внизу почулися кроки.

Андрійко одразу схопився. Це були нехороші кроки, вони скрадалися. Хлопець пригадав: у палаці нікого немає! На мить він втратив здатність рухатись. Але потім хвиля жаху підняла його на ноги. Машинально ховаючи аркушик у кишеню, схопивши карту, він розпачливо оглянув кімнату. Куди тікати? Скрадливі кроки вже чути на сходах. Куди тікати?

Боячись, що заскриплять дошки або загримить фанера, Андрійко все-таки кидається саме туди, до сходів на горище.