Діти морських туманів

Розділ дев'ятий «ЦЕЙ ВИСОКИЙ НЕПОКІРЛИВИЙ ХЛОПЕЦЬ, ЩО СТРАЖДАЄ БІЛЯ МЕНЕ…»

Як тільки було подано трап, Ян першим піднявся на борт і зробив це так невимушено, ніби переступив поріг Сонячних Дзиґарів.

— Good evening, gentlemen! I am your agent[4]. Якийсь офіцер повів його до капітана. І Ян гукнув нам здалеку:

— Обходьтеся без мене. Можете оглянути корабель. Це вже погоджено з черговим офіцером.

Гійомові і Годлен не треба було повторювати двічі. Тримаючись за руки, вони пройшли палубою корабля «Клан Макленан» і почали підніматися на капітанський мостик.

Великий корабель, що прибув з далекої Індії, дрімав у спокої ночі. У темному небі гордо вимальовувалися могутні й величні контури його корми, вантажних стріл, червоно-чорної труби, освітленої прожектором.

Які тільки фантазії не спадали іноді Янові на думку! Сьогодні ввечері ми сиділи на кухні — у нас якраз вечеряла й Годлен, — коли він раптом став на порозі не сам, а тримаючи за руку Марінетту.

«Оце я, йдучи повз будинок Ферків, — пояснив Ян, — заскочив привітатися з ними, і з їхньої розмови мені стало ясно, що вони страшенно хочуть піти послухати Жака Бреля[5] Сьогодні він співає в булонському казино. Взяти на себе догляд за Марінеттою не випадає: з мене досить корабля „Клан Макленан“, — за півгодини він причалює до берега. От я й привіз її на ніч до вас».

Він посадив дівчинку дідові на коліна, тицьнув мені в руку її піжаму і пояснював далі, раз у раз позираючи неспокійним оком на годинник:

«Я побіжу. Корабель, мабуть, уже прибув, і його беруть на буксир, щоб завести в гавань. Мені треба простежити за цим».

Та ось в очах йому застрибали бісики, і він окинув лукавим поглядом усіх нас:

«А що як і вам поїхати зі мною в гавань? Б'юсь об заклад, що Годлен ніколи не бачила великого океанського корабля! Прогулянка на морському лайнері під блакитним сяйвом місяця — вас така перспектива не вабить, закохані?.. Нуте, Годлен, Гійоме, що ви на це скажете?»

Йому ж таки спала раптова думка узяти з собою і Марінетту.

«Мала нікуди й носа не витикає з дому! Нехай хоч раз подихає морським повітрям…»

Справді, як тільки ми опинилися в порту, Марінетта почала жадібно дихати свіжим повітрям вільних морських просторів. Піднімаючись крутими східцями на капітанський мостик, я обхопила її ззаду рукою. Дівчинка з усмішкою озирнулася, — на її обличчі відбивався дедалі більший захват.

— А я справді зараз на кораблі, Фанні?

— Справді, моя кізонько.

— На справжньому кораблі, який може плавати по морю?

— Так, він може плавати по морю, далеко, дуже далеко. Але тобі нічого турбуватися, цієї ночі корабель відпочиває. Він нас нікуди не завезе, не бійся.

Піднявшись нагору, Годлен заходилася вдавати з себе старшину. Коли вона стала до керма, струшуючи своєю важкою ясно-золотавою косою, стискаючи в руках зроблені з червоного дерева держаки, слово честі, мені пригадалися малюнки з книжок, прочитаних у дитинстві, здалося, ніби це дочка вікінга замінила біля керма свого батька, пораненого в бою або взятого в полон піратами… Але тут же образи, навіяні книжками, зникли, поступившись місцем перед іншою картиною, теж далеко не буденною: дві голови — Годлен і Гійомова — нахилилися над морським компасом. Гійом з безмежною ніжністю закоханого і водночас з незаперечним авторитетом офіцера далекого плавання давав пояснення своїй подрузі. Він розтлумачував, що таке роза вітрів, як стежать за курсом корабля, показував радарну установку, розповідав про подачу звукових сигналів у густому тумані та про морські карти. Почувався так упевнено й невимушено, наче був у своїй столярній майстерні, а не на палубі корабля…

Я добре знаю, що в його жилах тече кров моряка, так само, як і в моїх. Проте я тут почуваю себе непевно. Невже це Капітанова наука?.. Чи, може, відголоски давньої мрії… Ось ким міг стати Гійом, якби не смерть наших батьків…

Метка, мов дзиґа, Годлен уже потягла Гійома в інше місце, і боже, який же він слухняний! Спустившись на десять східців униз, на вузеньку галерейку, що йшла навколо офіцерської палуби, я наткнулася на них — вони стояли нерухомо, притулившись лобами до ілюмінатора однієї з кают. Гійом посунувся трохи вбік, даючи місце й мені. Я теж зазирнула всередину. По той бік товстого скла, сидячи навпроти англійського капітана і не помічаючи нас, схованих надвечірніми сутінками, про щось енергійно сперечався Ян. Безперечно, то був він, я одразу впізнала його розмашисті, виразні жести.

— Ладен побитись об заклад, що Ян виявив якусь непередбачену заковику чи безлад у розміщенні вантажів…

На порозі каюти показався служник, певне, пакистанець, у білій накрохмаленій куртці, з непроникним поглядом, з суворим бронзовим обличчям. Він приніс дві чашки чаю на таці, оздобленій гербами пароплавної компанії. Ян звівся на ноги і тут, здавалося, помітив нас за вигнутою шибкою ілюмінатора.

— Увага! Зараз він нас побачить.

В мені ворухнулася досада. Нараз я відчула себе солідарною з Яном, гордою за нього, що він так освоїв своє нелегке матроське ремесло і віддає йому стільки душі. Я потягла Годлен за рукав:

— Невже тобі справді хочеться його розсердити?

— А чом би й ні? Ян у ролі великого начальника. Це ж неповторне видовисько. Хіба ні?

— А от і ні!

Обурена до глибини душі, я покинула їх і перейшла на другий борт корабля, обернутий до набережної. Щоки в мене пашіли від збентеження.

«От так штука! — думала я. — Чого це я стала дибки, як дружина моряка, котра захищає свого чоловіка!» Звичайно, це був «мій чоловік», про якого я клопоталася, потерпаючи, щоб він не помітив наших дитячих витівок і не розгнівався. Але тут я схаменулася: «Твій чоловік!.. Чи ти, бува, не збожеволіла, Фанні?..»

Остаточно я отямлююсь від того, що якась маленька постать підбігає і гарячково шарпає мене за руку. Марінетта…

— Хочу побачити море. Скажи, де воно, море?

— Гаразд, ходімо, — покірно озиваюсь я, тягнучи її знову до протилежного борту судна, повернутого до відкритого моря.

Але тут ноги мої зупиняються, ніби самі собою, і я не наважуюсь іти далі. Біля бортового загородження стоять Гійом і Годлен; їхні тіні зливаються в одну. У сутінках я невиразно розрізняю, як брат міцно обняв за плечі Годлен і підборіддям занурився в пишне волосся дівчини.

Про що вони думають, ці щасливчики? Про далекі краї, вхід до яких, здавалося, було відкрито по той бік безкрайого нічного простору? Безмежний таємничий всесвіт, де око вихоплювало з пітьми тільки міські ліхтарі, червоні й зелені вогні, що позначали фарватер, акваторію порту, відкрите море, на яке час від часу кидає світло прожектор маяка в кінці хвилеріза, якийсь корабель на зовнішньому рейді.

«З тобою я поїду хоч на край світу», — прошепотіла Годлен.

Вона, ніби сп'янівши від пестощів, заплющила очі і вдихала на повні груди змішаний запах йоду, солі, риби, мазуту, лісів, яких так багато в департаменті Нор, — усі пахощі нічного морського узбережжя.

…Так, я відчувала, що це понад мої сили.

Однак перш ніж відійти з Марінеттою, я ще раз подивилася на них, як жебрачка, що опинилася на порозі заможного дому… Дивилася на мужню юнацьку щоку, ніжно притулену до дівочої щоки, на дві дужі руки, любовно покладені на тендітні плечі коханої… Певне, Гійом і Годлен мріяли про своє недалеке майбутнє, про щасливу домівку, яку вони спорудять зі спільного душевного багатства, вирізьблять точним різцем ясного сонця і заселять дітьми свого кохання…

Я бачила, як їхні профілі, ніби пориваючись кудись у просторінь, світяться тим самим спокійним блиском, яким у хвилини молитовної зосередженості променяться обличчя віруючих. А втім, може, вони саме зараз просто, без слів, дякували богові за своє щастя…

Дивний вечір! Якби мене не удержувала на місці чіпка маленька ручка Марінетти, я, мабуть, пішла б блукати навмання по набережній…

Годлен спустилася до нас, а Гійом ще лишився на борту. Ян знову вийшов на палубу і віддавав накази по-англійському так чітко й упевнено, що я була просто вражена. Добре ж знає він своє діло!

Треба було поставити інший трап, враховуючи постійні коливання води під час морських припливів і відпливів. Ян гукнув нам, що це забере не більше ніж чверть години. Нічого не вдієш — довелося чекати.

Марінетта пустувала, стрибаючи й бігаючи по набережній, у захваті від простору та волі. Позираючи одним оком на неї — як-не-як близько вода, — а другим стежачи за вантажною стрілою лайнера, що підняла в повітря трап, я й незчулася, як до мене підійшла Годлен. Коли вона взяла мене за руку, я аж здригнулася від несподіванки.

— Хто це її так покалічив? — прошепотіла вона якимсь дивним голосом.

— Кого? — запитала я.

— Та Марінетту… Я тільки тепер помітила. Мені ще ні разу не доводилося бачити, як вона ходить і бігає…

Годлен замовкла на мить, і я майже фізично відчула, яке страждання викликає у неї накульгування дівчинки. Марінетта підстрибуючи саме бігла по набережній за клоччям з каната, що його гнав попереду неї вітер.

— То хто ж її так покалічив? — перепитала Годлен.

— Вона попала в автомобільну аварію. Це сталося торік. А ти що подумала?

— Що я подумала… — Годлен замислено дивилась на мене. — Уже два роки як я вчуся в медичному училищі, мені доводиться стикатися з потерпілими в аваріях. І я завжди запитую себе, чи все ми робимо, щоб поставити їх на ноги. Мабуть, ні, хоч у нас під боком, за якусь годину їзди, Берк з його морським курортом і санаторієм, де працюють досвідчені фахівці-ортопеди. Один приятель Нікола страшенно розбився на мопеді, то його буквально воскресив тамтешній хірург, я тільки забула його прізвище, у нього ім'я одного славетного композитора — щось схоже на Шуберта чи Вагнера. І тепер той хлопець ходить майже нормально.

До нас, зашпортуючись ніжками, поспішала Марінетта. Годлен притишила голос:

— Чи батьки возили дівчинку до лікарів у Берк? А що як зробити ще одну операцію?.. На місці Ферків я не чекала б…

Я мимоволі підняла руку, щоб змусити її замовкнути. Ферки… Я одразу уявила собі їхній дім, який ось уже цілі місяці стрясають життєві бурі: ще свіжа пекуча згадка про пережиту автомобільну катастрофу, переміна школи і домівки, злопам'ятство Крістіни і докори сумління чоловіка, болісний страх, що з раною на голові й пошкодженою ногою Марінетта все життя буде калікою. А тут ще друга дитина, якої жде Крістіна… Ні, на місці Ферків я навряд чи мала б вільну хвилину запитувати себе, чи якийсь інший хірург у Берку…

Я заперечливо похитала головою:

— Вони тільки-тільки приходять до тями після пережитої катастрофи. Життя поволі входить у норму. Але все ще таке свіже, ламке… Я б не хотіла викликати у них облудної надії. Останні обстеження, проведені три чи чотири місяці тому, дають підстави побоюватися, що Марінетта може лишитися калікою на все життя.

Годлен замислено погладжувала довгу косу.

— Гаразд! — озвалася вона нарешті.— Ми все влаштуємо без них. Насамперед я попрошуся на прийом до того хірурга, не знаю, як його звуть, — Вагнер чи Вебер. Скажімо, першого ж наступного четверга. Як тобі, підходить? А ти зроби так, щоб у четвер тобі на цілий день віддали Марінетту. І ми втрьох поїдемо машиною до Берка. Якщо лікар визнає, що становище не безнадійне, — ми скажемо про це батькам Марінетти. Якщо ж ні, то тут теж нічого гратися в схованки, ми смиренно признаємося у своїй поразці. Як ти думаєш, вони дуже розгніваються на нас? Я не втрималась і обняла її.

— Годлен, Годлен… Тепер я розумію, чому Гійом так дорожить тобою…

— Ну що ти, дурненька!

Дівчина відвернулася, але видно було, що вона схвильована. Якраз у цей час до нас знову наблизилася Марінетта, підфутболюючи носком сандалі дерев'яну трісочку, знайдену десь на дорозі. Годлен з розгону підскочила до малої, взяла на руки й пригорнула до себе.

— Чого б тільки ми не зробили для тебе, моя маленька кізочко!..

Ми, правду кажучи, почували себе дуже ніяково, і він, і я! Одвезти мене з Марінеттою до Берка згодився Нікола. І ми опинилися з ним віч-на-віч уперше відтоді, як я довідалася, що він… Як описати все це? Неможливо…

Я притулилась у куточку біля дверцят машини. Нікола сидів, нахилившись уперед, бо «двірники» погано справлялися з потоками несамовитої зливи, ї, здавалося, всю увагу зосередив на дорозі. Спираючись на спинку нашого сидіння, Марінетта просовувала голову між нами і раз у раз нахилялася до таємничого щитка з приладами.

— Ти, може, думаєш, що ми з Годлен підстроїли це навмисне?

— Нічого я не думаю, — пробурмотіла я. — Навіщо ти мені це кажеш?

Кілька хвилин тому, приїхавши замість Годлен до Сонячних Дзиґарів, Нікола пояснив, що сестру затримали в лікарні: напередодні раптово занедужала одна учениця школи, і Годлен не змогла відлучитися в першу половину дня у четвер, як домовлялися.

— А тут ще, як на гріх, Гійом забрав нашу машину на цілий день! — додала я. — Якби вона була на місці, то я б і сама запросто поїхала до Берка з Марінеттою.

— Справді, як на гріх! — буркнув Нікола уже без усякої чемності.

Слід сказати, що він пропонував мені самій узяти їхній автомобіль з Рейд'єра, але не надто наполегливо, їхня машина ще проходила обкатку, та й сама я була ще недосвідченим водієм. Якби згодилась, то поставила б Нікола в ніякове становище. А з другого боку… Я задумалася.

— Я навіть не спитала, чи тобі це не дуже складно — отак просто віддати нам половину дня?

Я помітила, що Нікола завагався. Зараз він піде на відвертість: «Та, правду кажучи, завдала ти мені клопоту. Сьогодні зранку в мене до біса роботи!..» Або на освідчення: «Хіба я міг пропустити таку нагоду — побути наодинці з тобою!»

Але він вибрав третій варіант, щоб не зрадити своїх справжніх почуттів:

— Не турбуйся, якось влаштуюся.

І знову запала мовчанка, ніякова, трохи гнітюча, як оцей безнастанний дощ надворі. Зненацька її порушив невинний дитячий голосок:

— А чому сьогодні машину веде не Ян?

Мені здалося, ніби металевий дах над головою провалився і на мене ринули дощові потоки… Зараз я почую відповідь Нікола, і своєю ущипливістю вона, певно, не поступиться відповідям Яна: «А чому це машину повинен завжди вести тільки він один?» Але нічого такого не було сказано. Тон у Нікола спокійний, дуже приязний:

— Розумієш, Марінетто, не всі дорослі люди мають у четвер вихідний день так, як твій тато. От і виходить, що сьогодні Гійом закінчує майструвати сходи в одному новому будинку, Ян має роботу на борту корабля, а Годлен — у лікарні. А через дощ тільки я зміг покинути свою роботу в полі. Бачиш, як усе гарно складається!

Цілком задоволена, Марінетта замовкає.

Мовчу і я. Нікола, сам того не відаючи, тільки-но дав мені незабутній урок: завжди треба намагатися бути щирим, простим, бути самим собою.

А втім, він і далі говорить дуже прямо, хоч то, мабуть, дається йому нелегко — це видно з коротких уривчастих фраз, несміливих слів. Він явно хоче розігнати цей туман між нами, бо нам обом подобається ясність, безхмарність.

— Фанні, нащо нам бурмоситися одне на одного? Скажи відверто: може, ти подумала, що я навмисне скористався нагодою, аби побути наодинці з тобою?

— Ще недавно я ладна була цьому повірити, коли побачила, що замість Годлен приїхав ти, Нік. Але тепер уже так не думаю. Після того, як ти сказав правду Марінетті.

Він повернув до мене голову, і я прочитала на його обличчі вираз радісної полегкості.

— Якщо вже тут щось не викликає сумніву, — вів він далі, і в його голосі мені почулася незвичайна твердість, а водночас якась притамована тривога, — якщо вже тут щось і не викликає сумніву, то це те, що ось ми самі разом уперше відтоді, як Гійом сказав тобі… сказав тобі про нас обох… І я почуваю, що повинен тобі все пояснити.

— Що ти, Нік, ти нічого мені не повинен!

Він кинув на мене уважний погляд, веселий і розчулений.

— Яка ти мила, Фан! Бурчиш, як багатосімейна мати, коли її малюки забіжать до кімнати у брудних сабо, і до того ж ти називаєш мене «Нік» так, ніби даєш карамельку…

Які вони чудні, ці хлопці! Так легко змішують вічне і буденне, слова щоденного вжитку з високими словами любові… Життя не стоїть на місці, життя триває в монотонному русі, як оце постукування «двірників» на вітровому склі, в інтимному жесті, яким маленька дитяча рука погладжує мені шию, в гуркотливому русі зустрічних автомобілів, що оббризкують нас фонтанами води, і мій супутник, який бентежить мене і бентежиться сам, цей чужак, котрий здається мені братом, очевидно, зараз скаже…

— Признаюсь, мені трохи соромно: гарний же я, нівроку, чвалай-неотеса, — надумався передати через Гійома, що люблю тебе! Ти, певно, подумала, що я не дуже сміливий, коли покладаю на інших такі місії?

— Я зовсім такого не думала.

— Розумієш, це тому, що говорити з тобою про такі речі нелегко, Фанні. Ти така… така стримана і водночас така прямодушно-щира. Така близька і така далека…

— Далека?.. — щиро здивувалась я. Такого справді ніколи не уявляла…

— Так, далека. Мені здається, що про кохання з тобою можна говорити тільки тоді, коли воно стосується… інших!

— А ти гадаєш, що взагалі легко для хлопця й дівчини говорити про своє кохання так, мовби нічого й не сталося?..

Зненацька різко вищать гальма. Машина зупиняється на переїзді з опущеним шлагбаумом. Крізь мокре від дощу скло я ніби впізнаю Нефшатель. Розмова уривається сама собою. Нікола, здається, зважує мої останні слова. Воно таки правда, непросто у вісімнадцять чи двадцять років обговорювати, мовби якийсь матч з волейболу чи англійський недубльований фільм, те, що завтра стане самою суттю вашого життя: взаємини хлопця і дівчини, котрі прагнуть поєднати свої долі, щоб карбувати разом дорогоцінний скарб доброти, гармонії й злагоди, яким повинне бути кожне родинне вогнище…

Забившись у куток заднього сидіння, Марінетта дрімає, схилена над своїм улюбленим витертим ведмедиком із сумними й добрими очима, який ніби зігріває її своєю ніжною ветхістю.

Нараз чути оглушливий гуркіт. Це вихором промчав повз нас паровоз, лишаючи позад себе звивисті шлейфи чорного диму.

Марінетта, що дрімала, міцно обнявши свого ведмедика, здригнулася й глибоко зітхнула. Вона нічого не чула, так само, як до її вух не дійшло жодне з тих серйозних слів, якими обмінялися між собою двоє дорослих у машині. Хоч вона ще не доросла до віку любові, а проте і їй потрібна любов. Вона буквально впивалася любов'ю своїх батьків, необхідною їй, як хліб і вода. Вона була вічно голодна і спрагла на неї. І яке їй діло до того, що Нікола й Фанні не вміють говорити про любов «так, мовби нічого й не сталося»! Марінетта — живий доказ того, що це «нічого» може часто ставати «дечим».

— Ось у тім то й річ, що це дещо було! Щось усе-таки є й досі,— ствердив Нікола, коли паровоз пройшов, знову повертаючись до того місця розмови, де його перервав опущений шлагбаум залізничного переїзду. — Якщо хлопець любить дівчину, то, по-моєму, цілком логічно, що він має бажання сказати їй про це, правда? Однак я так і не наважився нічого сказати того вечора, коли опинився наодинці з тобою в Сонячних Дзиґарях. Чи скорше… ти просто не зрозуміла мене. Ти, здавалося мені, була така неприступна…

Я здригнулася, наче від удару. Неприступна? Зі мною не можна говорити про кохання? Ну, тоді, Нікола, ти хочеш мене переконати в тому, чого я вже давно боюся: що Фанні, проста, як паляниця, селянська дівчина, — бо саме такою я завжди бачила себе — ніколи не доб'ється, щоб її покохав хлопець з таких, які їй подобаються! Але ж ось ти, Нікола, ти звернув увагу на мене, і ти, напевно, змусив би забитися в хвилюванні моє серце, якби у далекі дні, коли мені було п'ятнадцять літ, інші очі не викликали в моїй душі незбагненної солодкої муки, котра відтоді вже не полишає мене…

— Що ти маєш на увазі, дорікаючи, ніби я якась далека?

— Це не так просто пояснити. Нерідко може здатися: ти так мало думаєш про саму себе, що почуття якогось хлопця зовсім не обходять тебе! У цьому розумінні ти можеш видаватися… холодною, Фан!

Я затуляю обличчя руками.

— Якби ж ти знав, Нікола, якби ти знав…

І почуваю, що його пальці лагідно торкаються мого волосся.

— Знаю, Фан, знаю… Ні, ти не холодна, ти зовсім не холодна. Я тебе розумію, ще й як! Адже ми з тобою одної породи. Але я запитую сам себе… — він трохи помовчав, щоб надати більшої ваги своїм словам, — чи Ян знає тебе так добре, як я. Я думаю, чи Ян інколи не боїться тебе…

Знову мовчанка. Я поринаю в тяжку ніяковість, шукаючи в собі якоїсь незнаної мені самій Фанні, тривожної, неспокійної. Чи можливо це, щоб Ян боявся мене? Ніби я не була для нього завжди великою розгорнутою книгою! Фанні, на вигляд така домашня, знайома, іноді задумлива, як верхівка розгойдуваної легеньким вітерцем тополі, міцно закорінена в землю…

І от сьогодні доводиться запитувати себе: чи я справді така, якою здаюся Янові? Нікола? Навіть Гійомові? Чи, може, я зовсім інша і тільки збиваю з пантелику Яна і не даю йому змоги до цього часу сказати…

— Саме через цю Янову мовчанку, — вів далі Нікола, — я теж боявся, ти розумієш, Фан! І якщо я того вечора не поговорив з тобою відверто, — а бог свідок, що я приходив саме для цього, — то це знов же таки через Яна. Навіть коли він поїхав, між нами весь час блукала його тінь, так близько від тебе, — я це виразно почував, судячи з того…

— Судячи з чого? — допитувалася я.

— Та з чого завгодно! Ота ваша якась дивна стриманість і ваші захоплення… Певна схожість ваших вчинків, поведінки, усмішок… Ян і ти, ви, здається, конче потрібні одне одному, щоб бути повністю самими собою!

Він замовк, і я не наважувалася просити його говорити далі. Боялася, щоб він не почав відкривати ще якісь незнані риси в мені самій… А потім між нами раптом звелася Марінетта і, кинувши мені на коліна свого ведмедика, сказала, зітхнувши:

— Ох, чогось ми їдемо так довго-довго! Нам уже набридло з ведмедиком сидіти в машині!

Нікола поплескав долонею по керму.

— Власне, все, що я тобі сказав, Фан, може зрештою обернутися проти мене. Але я не міг стримати себе. Бути щирими — це, можливо, найкращий спосіб глибше пізнати одне одного!

«Морський Солярій» — «Геліо-Марен»! Одна з десяти чи п'ятнадцяти здравниць, розташованих у Берку… Приймальня виходить у вестибюль. Туди й сюди снують санітарки й прибиральниці, лікарі й молоді практиканти, але найбільше тут хворих. Хто йде своїми ногами, хто шкутильгає на милицях, декого везуть, штовхаючи ззаду, на колясках, а дехто пересувається сам на інвалідському кріслі. Дивний, своєрідний світ, але враження ізольованості тут зовсім не виникає.

Секретарка запитала в мене прізвище Марінетти, дату її народження. Перед нами багато людей, треба чекати своєї черги. Нікола сидить і перегортає старі журнали.

— Піду з Марінеттою надвір, — кажу я. — Ти покличеш мене.

У дворі багато клумб з барвистими квітами. Марінетта бігає, грається. Я прогулююсь уздовж будівлі. На цих цементних терасах, критих точнісінько так, як внутрішні шкільні майданчики, досить прохолодно: погода нагадує скорше пізню осінь, аніж весну. А проте тут стоять сім чи вісім колясок, де лежать під ковдрами молоді люди, інколи навіть з виставленими голими ногами й руками. Звичайно, вони приймають не сонячні, а повітряні ванни, бо повітря Берка напрочуд животворне.

Проходячи повз коляски, я несміливо всміхаюся і бачу у відповідь відверті, широкі, без будь-якої ніяковості усмішки. Через засклені двері, прочинені з одної палати, вікна якої виходять на терасу, до мене долинають вибухи гучного сміху. Я нишком зазираю всередину і бачу зовсім маленьку дівчину: вона сидить на своєму ліжку й саме причісує ляльку.

Але куди ж це поділася Марінетта? А, ось вона, грається в м'яча з дівчинкою тринадцяти чи чотирнадцяти років, якоюсь дивною з обличчя — очевидно, юною азіаткою. Спершись на милиці, дівчинка посилає своїм важким ортопедичним черевиком м'яча Марінетті, і та щодуху біжить за ним. Вони сміються щирим, заразливим сміхом, ці двоє дітей, не зовсім здорові тілом, але здорові духом. І в пам'яті моїй спливла картина, що вразила мене недавно, коли ми проїздили по вулицях цього незвичайного міста: два хлопці, неймовірно спритно маневруючи своїми інвалідськими кріслами, з допомогою здорових рук розігрували між собою баскетбольний матч — м'яч так і літав у повітрі! Дивлячись тепер на радісні личка Марінетти і її випадкової подруги, я почувала уже не жаль, а захват перед цим непереборним прагненням до життя й радості, якого неспроможні заглушити страждання й каліцтво…

Ніколи мені не забути, як ми ввійшли до кабінету лікаря і кілька секунд стояли мов укопані під його поглядом — спочатку цікавим, потім здивованим, а далі щиро потішеним. Правда, спершу йому довелося ставити діагноз не Марінетті, а статечно-солідній недорослій парі, котра, як здавалося йому, гралася в тата й маму.

Кинувши оком на карточку, яку сестра поклала на його стіл, він підійшов до нас.

— Добрий день, Марінетто Ферк! — сказав, подаючи дівчинці руку.

Потім звернувся до нас, ледь помітно усміхаючись:

— Я маю честь бачити в себе подружжя Ферків? Чи, може, ні?

Він був високий, з відкритим і добрим обличчям і зовсім непоказний. Якби він попався мені десь у коридорі, у своїй білій шапочці і халаті з підкачаними аж до ліктів рукавами, по-хлоп'ячому меткий, я б скорше подумала, що то практикант…

«Я маю честь бачити в себе подружжя Ферків?..»

На цю «шпильку» першим зреагував Нікола.

— Фанні Ле Марруа та Нікола Фрамекур! — уточнив він дещо підкресленим тоном.

Лікар, здавалося, оцінив чіткість, з якою хлопець зразу розставив наше тріо на свої місця.

— Гаразд! — сказав він. — Розповідайте, в чому річ. — Його голос спустився на тон нижче. — І насамперед скажіть, хто ж батьки вашої дівчинки?

Я вирішила відповісти одверто, так, як, очевидно, він це любив.

— Річ у тім… ми їм дали на сьогодні відпустку, — почала я, — так, щоб вони не знали про наш приїзд сюди…

Як же це я не передбачила, що потрібен буде рентгенівський знімок Марінеттиної ноги…

— Корпус Д, ліве крило. Після виходу підете праворуч і за рогом лікарні — третя вулиця…

Марінетта почала капризувати. Ми йшли тепер слідом за молодим санітаром, який штовхав перед собою коляску в напрямку рентгенкабінету.

— А мене не покладуть у коляску, скажи мені, Фанні?

— Ні, серденько, звичайно, ні.

Побачивши чоловіка, що лежав у колясці, я почервоніла. Але він привітно всміхнувся до дівчинки.

— А нащо ж тоді тобі ніжки? Краще бігай ними!

Санітар швидко штовхав вперед коляску, і Марінетта не встигала за нею. Нікола підхопив малу на руки, пригорнув до себе і так ніс аж до рентгенкабінету. Тут я заходилася її роздягати. Налякана незвичною обстановкою, дівчинка почала тихенько плакати. Нікола обережно поклав її на великий стіл, над яким переміщався з одного краю на другий важкий рентгенівський апарат. Потім він обхопив двома долонями личко Марінетти, нахилився над нею і своїм лагідним поглядом поступово заспокоїв її. Марінетта перейнялася до Нікола ніжною вдячністю, так, як переймається нею зацьковане звірятко до свого рятівника. Тому здалося цілком природним, що вона знову залізла йому на руки, коли ми верталися до лікарні, де мали ждати наслідків рентгенографії…

Я, мабуть, ніколи не забуду тих нескінченно довгих хвилин у кабінеті лікаря, коли він, уже вкотре, — мабуть, чи не в десятий раз — почав вивчати темні рентгенівські знімки, де читалася драма останніх місяців. Я й зараз ще тремчу від хвилювання, згадуючи, як тверда лікарева рука лягла на моє плече, а погляд його втупився в Нікола.

— Гаразд! — нарешті мовив він. — Перекажіть батькам, що я жду їх для вироблення спільної програми дій. Звісно, доведеться все починати спочатку: готуватися до нової операції, яка можлива лише після кількамісячного перебування в нашій лікарні, потім вчитися ходити — це можна буде робити в Булоні. Але вже тепер постарайтеся переконати їх, що через рік-два про цю скалічену ніжку залишиться тільки лихий спогад.

І на прощання, перш ніж сісти за свій робочий стіл, він додав:

— Їм пощастило, що їхні друзі — такі невиправні оригінали, як ви!

Надворі Марінетта вирвалася від нас, як випущене на волю лоша.

— Чого ми сюди приїхали? Нащо вони робили все це з моєю ногою? — щебетала вона, стрибаючи по низенькій кам'яній огорожі навколо грядки з петуніями.

Ми з Нікола, трохи задумані, ішли слідом за нею.

— Ти, сподіваюсь, не сумніваєшся, що повторна операція неминуча? — стиха мовив він. — Усе-таки якщо після цього Марінетта ходитиме нормально, батьки її не тямитимуть себе від радощів, правда ж?

— Безперечно. От тільки через які хвилювання, через які випробування доведеться ще пройти Крістіні й Давідові!

— Зате в кінці на них чекає перемога! Я несамохіть схопила Нікола за руку.

— Спасибі, Нік!

Героїня дня не дала нам розчулитися.

— Ну, скажи, Фанні, навіщо вони все це мені робили?

Тоді я сіла на кам'яну огорожу і пригорнула дівчинку до себе.

— Хіба ти не чула, що сказав лікар? Твою ніжку, Марінетто, можна виправити. У тебе будуть дві ніжки зовсім однакові, як до аварії.

Вона випростала покалічену ногу вперед, подумки її оцінила, потім, скорчивши гримасу, зробила висновок:

— А що мені з того, що вони не однакові? Раз уже вони ходять і я не лежу у колясці, як той дядечко!

Нараз її обличчя опромінилося ніжною усмішкою:

— Але мама буде така рада! І тато теж. Я мало не задушила її в своїх обіймах…

Який він неспокійний, неврівноважений, мій рідний край!.. Його шмагають люті вітри, огортають тумани, б'ють морози і купають дощі. А потім зненацька подує примхливий зюйд-вест, і, ніби вимите від сірості й смутку, все засяє навкруги під промінням ясного сонця. І знову видно його погідне лице, непереможно-блакитне, ніжно-зелене, отінене рожевістю й золотом вечорових сутінків. Та навіть шарпана стихіями, його душа завжди жива. У битвах вона тільки очищається і молодіє. А ще тепер, у ці години народження нових надій, якою молодістю сяяв він, мій любий край!

Після вранішньої зливи знову стояла гарна погода. Скориставшись з цього, Нікола вирішив вертатися додому іншою дорогою, щоб помилуватися довколишніми краєвидами. Проїхавши трохи, він зупинив машину недалеко від берега річки Курс і пустив Марінетту погуляти на лужку:

— Іди побігай трошки! І не вертайся, доки не нарвеш великий букет ромашок для мами!

Потім підійшов і сів коло мене.

— Фан, — почав він, — пригадуєш, як ти вийшла переді мною з кабінету лікаря, щоб піти заповнити листки соціального страхування?

Я добре все пам'ятала.

— Тих кількох хвилин було досить, щоб лікар, прощаючись, запитав у мене дружнім тоном: «Наречена? Чи ні?»

Я здригнулася, як часом, їдучи в машині разом з Гійомом, здригаюся від якогось несподіваного різкого повороту.

— І що ж ти відповів? — прошепотіла я.

— Відповів: «Ми просто друзі!», — мовив він спокійно.

Я зітхнула полегшено:

— Дякую, Нік.

— Навіщо дякувати? Я сказав правду! Принаймні правду так, як воно є зараз… Додам, що саме по-товариському мені б хотілося продовжити цю розмову, і я просив би, щоб ти спокійно вислухала мене.

Він помовчав трохи, потім дістав сигарети, запропонував і мені. Цього разу я не відмовилася, бо почувала себе збентеженою, чекаючи, що скаже Нікола, а сива хмаринка диму часом допомагає заповнити мовчанку, коли не знаєш, що відповісти.

По той бік дороги, схований у зеленому вибалку, манив мене своєю таємничістю якийсь сірий будиночок. Скромна двоповерхова оселя, трохи скособочена під шиферним дахом, з вікнами й дверима, оздобленими круглим фронтоном, з глибоко врослими в землю стінами — наче далекий погляд стариганя, чиї очі вже позначено печаттю вічності. Цей голубуватий дах, це мереживо пелюсток, серед яких, наче із шкатулки для коштовностей, визирає лагідне сивоголове жіноче обличчя, — мені ввижається, ніби це моя бабуся Фанні висовується з віконця, щоб утримати свою онуку на порозі необачної подорожі.

— Можливо, це здивує тебе, Фанні, але я запитую цілком серйозно: як ти уявляєш своє життя в Норвегії?

Я не відповіла, бо, правду кажучи, зовсім не уявляла свого життя в Норвегії.

Справді, я завжди гнала від себе думки про таку можливість.

— А я не раз думав про це, і знаєш що?

Широким жестом Нікола обвів навколишню рівнину, порізану подекуди невисокими горбами, що поросли купами дерев. На обрії бовваніла самотня церковна дзвіниця, виднілася жменька дахів, обгороджена ферма. Де-не-де — пасовиська, вигони, там бродили череди корів, тоненька смужка річки губилася ген вдалині і знову верталася до містечка В'єрр-Еффруа, що снило на осонні…

— Уявити тебе в Норвегії,— провадив далі Нікола, — однаково, що уявити все це пересадженим живцем до крижаної тундри. Уявити, як маленька білява фермерка лізе на рею корабля вікінгів, плачучи за своїми покинутими курми. Адже ти для мене, Фан, ніби втілення нашого рідного краю…

Не знаю чому, але те, що Нікола порівняв мене з фермеркою, яка побивається за своїми курми, зовсім не обурило мене, так само як і перспектива перенесення цього куточка Булонського графства до крижаної тундри. Та чого я не годна винести — то це отого сірого будиночка, що символізує для мене мою вітчизну, отого будиночка, який тягнеться до мене душею і який завтра може назавжди закрити віконниці-повіки і почати мало-помалу конати, неспроможний стерпіти, коли одного ранку, створеного для щастя, дівчина, котрій він запропонував себе, покине свій рідний край…

Я втомлено похитала заперечливо головою і випустила хмарку диму. Якщо іноді у мріях я й бачила, як Ян везе мене до Норвегії, то ця Норвегія справді уявлялася мені якоюсь нереальною, казковою.

— Я оце питаю себе, чи Гійом або Капітан хоч коли-небудь казали тобі про те, яким буде твоє життя там. Ви ж усі троє такі поети-романтики!..

— Ти так думаєш? — щиро здивувалася я.

— Чи я так думаю!.. Ваші Сонячні Дзиґарі здаються мені бригантиною, яка пливе крізь бурі і шторми, не збиваючись із курсу. Капітан і в сто років сам вестиме свою бригантину під зорями. Гійом — то така людина, яка думає своїми руками, і самі його руки — то жива поема. А ти… ти сільська дівчина, проста, як медуниця-таволга, нездатна рости десь на балконі… Авжеж, усе це гарний букет, йому б стояти в полив'яному глечику десь на поличці каміна, а не на вікні в норвезькому порту Берген, відкритому всім крижаним вітрам, із затхлим запахом риби.

Я лагідно перебила його.

— А тобі не здається, що в цю хвилину ти стаєш четвертим поетом-романтиком у цьому тріо?

— Це тому, що від вас не можна не заразитися, слово честі! Але ти так і не відповіла на моє запитання, Фан! Скажи: Капітан чи Гійом розмовляли коли-небудь з тобою серйозно про Норвегію?

Мовчанка. Я рилася в своїй пам'яті. Справді, ніколи дід, а тим паче брат не говорили про Норвегію інакше, як тільки згадуючи Гріга, Ланге Мюллера[6] чи битву під Нарвіком[7]. Як той, хто хотів би розповісти про Францію через Бувін[8], Франсіса Жамма[9] чи Жанну д'Арк… Правда, мені довелося зустрітися з норвезькими офіцерами на кораблі, але вони так причарували до себе Яна, а я почувалася тоді зовсім чужою серед них і хотіла тільки скоріше піти звідти…

— Ні,— визнала я, — вони нічого мені не розповідали про ділових людей, про торговців китовим жиром чи філе замороженої тріски…

Ще менше така сільська стримана і соромлива дівчина, як я, могла уявити собі в цю хвилину дивні чужі звичаї: дівчат і хлопців, які дуже часто всього лиш жонглюють любов'ю.

Саме в цю мить переді мною виразно постали картини дитинства — кабріолет і стара наша конячина Стріла Амура, поїздки в дощ чи в сонячну погоду аж до найдальших куточків Булонського графства, голос діда з різким місцевим акцентом, різдвяні гостинці,— і я тихо мовила Нікола:

— Твоя правда. Вони ніколи, по суті, не говорили зі мною про Норвегію. Але нехай вони обидва лишаються такими, як є, це мені щохвилини нагадуватиме про мій край і страшенно прив'язуватиме мене до нього.

Нікола якусь мить мовчав і здалеку стежив за Марінеттою, котра хилилася над букетом, жовтими й рожевими квітами, розкиданими на розлогій скатертині лугів. Вогник його сигарети спалахнув яскравіше, і я догадалася, що його розум б'ється над цим, мабуть, нерозв'язним завданням, яке йому здається таким простим.

«Фанні, навіщо тобі так чіплятися за Яна? Чого не послухатися цього хлопця, який пропонує тобі разом із своїм коханням те, чим ти найбільше дорожиш?»

І тут з незвичною для нього різкістю Нікола кинув мені:

— Фан, якщо ти хочеш бути послідовною, то повинна зрозуміти, що одного чудового дня тобі доведеться зробити вибір. І вибирати доведеться… дуже скоро!

Я мовчала. А він уперто вів далі:

— Знаєш, у житті бувають такі хвилини, коли вже не події несуть нас, а ми самі повинні керувати ними. Для того, щоб рівно прокласти борозну, погодься, треба рівно вести плуг!

Це звертання досвідченого хлібороба, для якого кожен клаптик землі священний, до мрійливої садівниці, що залишає рости бур'ян-мітлицю серед доброго зела. Але як розпізнати частку бур'яну і частку добірного зерна? Я не мала ніякої охоти прорубуватися з шаблею серед дикого зілля. Бо я не така вже впевнена, що воно дике, те зілля… Згорнувши руки на колінах, я марила про той далекий час, коли сиділа поруч з Яном у кабіні його грузовика, залита сонячним промінням. Ах, яким усе тоді здавалося простим і гарним! Чому не можна за тихою течією дружби, прихильності і стількох спільних спогадів допливти рівнесенько-гладесенько, без усяких зіткнень і непорозумінь до того високого корабля, що зветься коханням?

— Якби хто міг показати мені мою дорогу, — шепочу я. — Навіть якщо вона виявиться крутою і вибоїстою.

І, схожа на дитину в своєму прагненні безпеки, я повторила:

— Ах, нічого не вирішувати самій, тільки коритися чужій волі. Найбільше в світі я боюсь ошукатися.

Я відчула, як рука Нікола, призвичаєна тримати дерево й залізо, а проте майже по-материнському ніжна, лягла мені на голову, і голос його намагався мене заспокоїти:

— А хіба, дівчинко, так важко підкоритися тому, хто тебе любить?

«Нікола, Нікола! Ти як той могутній вал під час морського прибою. Але чи не буду я тільки холодним і твердим каменем під твоєю ласкою?» Звісно, нічого цього я не могла висловити вголос, я тільки благально прошепотіла:

— Нікола, зрозумій, усе це не так просто… Якийсь час він ласкаво погладжував моє волосся, потім підняв моє обличчя, змусив глянути йому в очі:

— Ні, це не просто, — тихо мовив він, — бо ти безтямно закохана в Яна.

І додав замислено:

— Бути закоханою — це з кожною дівчиною трапляється, це приходить неодмінно — сьогодні чи завтра! Воно приходить і минається, і ніколи довго не триває! Але любити… Фанні Ле Марруа, любити тобі доведеться до кінця життя… І, повір мені, це щось зовсім інше.