Діти морських туманів

Розділ шостий КОРАБЕЛЬ, ЩО ГИНЕ НА ХВИЛЯХ ЗАТАЄНИХ КРИВД І НЕЗГОД

Переступивши хвіртку Голубки і опинившись у садку, де кілька нагідок, уцілілих після зими, вже розкрили свої золоті пелюстки, я тривожно зиркнула на Яна: «Що жде нас за цими стінами?» Та він глянув на мене підбадьорливо, як тоді, три роки тому, коли ми стояли на порозі його будиночка в Бове, вирушивши на розшуки таємниці його народження. «Невже ти стала менш хороброю?.. До того ж, знаєш, Фан, коли приходиш, щоб допомогти комусь і робиш, це від щирого серця, то певен, що тобі неодмінно допоможе інтуїція, набагато могутніша за нас, — вона порадить у потрібну хвилину, що треба робити», — прочитала я в його очах.

Давід уже відчинив двері. Худий, нервовий, такий самий, яким я бачила його, коли він приходив часом по свою дружину до школи.

— Диви-но! Мій товариш по гонитві за «ягуаром»!

— Даруйте, Давіде! Ми з Фанні вийшли на прогулянку. От і заскочили до вас мимохідь на хвилинку.

— Та це ж чудово! Заходьте! Крістіно, проведи гостей. Ви не заперечуватимете, як ми приймемо вас на кухні? Там уже горить у плиті. Давайте мені плащі…

Кахляна, подекуди потріскана підлога кольору рудої міді, муслінові фіранки, коробки з прянощами, вишикувані на поличці над плитою: я знову розглядала чистеньку сільську кухню, яку вже бачила крізь вікно того сумного березневого вечора.

На плиті кипів блискучий чайник, а Марінетта примостилася за столом, вирізуючи ножицями малюнки.

— Добридень, Марінетто!

Та мала дикунка, засоромившись, клубком скотилася зі стільчика й уткнулася лицем у материну сукню.

«Наскільки краще було б їй у нашій школі,— подумала я. — Вона б співала, гралася, танцювала й сміялася з нашою веселою малечею!..»

На другому кінці столу сидів, схилившись над зошитом, хлопчик, якого ми ніяк не сподівалися тут побачити, — у нього були лукаві очі, напівсховані під густою солом'яною чуприною, і він, видно, безнадійно жонглював з трьома дробами, у яких чисельник і знаменник ніяк не хотіли скорочуватися.

— Іди вже, Пополь, — сказав Давід, занурюючи руку в його шорстку чуприну (як він, видно, любить таких хлопчаків!). — Розв'яжеш приклади вдома. А наступного четверга скажеш мені, що б ти хотів краще мати: сім сьомих солодкого пирога чи сорок сорокових.

Хлопчик підвівся, грюкнувши дерев'яними сабо, і рушив до дверей, не забувши співуче сказати на прощання:

— До побачення, мосьє-мадам…

Обличчя його було геть замурзане карамелькою, яку Крістіна щойно перед тим засунула йому в рота.

— Я знав, що ти маєш додаткові уроки в колежі. Але що ти й у неділю, у себе вдома… — почав був Ян.

— Ах! Треба ж знайти собі якусь роботу!

Я помітила, як рвучко обернулася на ці слова Крістіна.

— Роботи вистачає і в домі, і в садку, але признайся, Давіде, ти просто страшенно любиш навчати.

Крістіна зверталася вже до нас:

— Це в нього справжня пристрасть. — У голосі її почувалося ще більше гіркоти. — Коли ви не прийдете сюди, у четвер чи в неділю, завжди застанете тут сільських хлопчаків. Та й вибирає він найбільш затурканих, занехаяних…

— І додай: найбільш скритних, замкнутих… Авжеж, таких дітлахів я люблю найдужче, — признався Давід. — Може, я й сам у душі дикун.

— Це вже точно! Досить поглянути, в яку глушину занесла нас доля.

— А хто в цьому винен? — швидко й роздратовано відповів Давід. — Ми ж могли вибрати Сент-Омер. Але ти хотіла…

— Хотіла!.. Хіба ти забув, за яких обставин ми покинули попереднє місце? Зрештою, Давіде…

Вона урвала фразу, не договоривши, насилу стримуючись, щоб не вибухнути ще дужче.

Невже це Крістіна, лагідна й урівноважена вчителька нашого підготовчого класу? І Давід враз зробився мертвотно блідий, неначе йому дали ляпаса… Нема ще й п'яти хвилин, відколи ми переступили поріг цього дому, як тут уже гримить гроза. Мабуть, це тому, що атмосфера в ньому була вже наелектризована й до того. І раптом я подумала, що це перша «сімейна сцена», яку я спостерігаю зблизька. Боже! Як же це сумно! Я кинула розпачливий погляд на Яна, та він, здається, цього не помітив. Обличчя у нього було замкнуте, наче він забарикадував свою душу проти цього подуву люті, що шаленів у кімнаті. Але не для того, щоб стати в позу стороннього глядача! Я почувала, що він насторожі, уважно прислухається до всього і шукає якогось слова, жесту, котрі могли б непомітно відновити спокій і мир у домі.

Нараз я побачила Яна між Крістіною і її чоловіком, які й досі гнівно дивилися одне на одного. Він якось зігнувся мало не вдвоє, нахилився над Марінеттою й майже пошепки спитав її:

— Скажи, а ти вже бачила білих мишок?

— Ні,— так само тихо відповіла дівчинка, зводячи на нього все ще налякані очі.

— Ну, добре, я тобі зараз покажу одненьку. Є в тебе носовичок? Сподіваюсь, він білий, чистенький?

— Це в татка є білий.

— Тоді піди й попроси у татка!

Якусь мить Давід ніяк не реагував на цю розмову. Потім зрушив з місця, вийшов, одразу, ж вернувся і подав Янові велику білу носову хустину. І от уже за два прийоми, трьома рухами, Ян склав її й перетворив на білу мишку з двома загостреними вушками, і мишка та стрибнула йому на руку, потім, коли Марінетта хотіла її схопити, втекла, заховалась у рукаві Янової куртки і зовсім зникла.

Мала дзвінко розсміялася.

А Ян уже споруджував їй хатинку у великій порожній коробці з-під борошна, яка стояла на буфеті. Він прорізав ножем віконця, майстерно зробив димар. Дівчинка дивилася на нього, мов заворожена.

— Це в нас буде хатинка для мишки, — сказала вона. — Я дам їй трошки тертого сиру. Мишки люблять тертий сир. А ти любиш сир, скажи?

— Дуже, — запевнив її Ян.

Він саме вийняв свою чотириколірну кулькову ручку й малював трояндовий кущ, що вився по дверях хатинки.

— Добре. Тоді я покажу тобі ведмедика й козеня. Дівчинка побігла до своєї кімнати. Батько, а особливо мати, не спускали з неї очей.

— Давно бачила її такою веселою, — прошепотіла Крістіна.

Ян усе ще малював щось на коробці з-під борошна.

— Просто їй бракує сонця, — стиха мовив він, ніби сам до себе. — А без сонця…

Нараз він наче прокинувся, відірвавсь од свого малюнка, глянув на Крістіну, Давіда, усміхнувся їм щирою, дуже доброю усмішкою і сказав:

— Вона просто чарівна, ваша маленька донечка… Крістіно.

На якусь мить він завагався: це ж тільки вдруге він бачив молоду жінку, а вже звертався до неї подружньому на ім'я. Звичайно, він хотів підкреслити цим, що швидко освоївся тут, у цій оселі,— і не як випадковий перехожий, що ненароком забрів сюди, а як друг, на якого можна покластися в усьому.

А я почувала себе щасливою, бо мала ще одну нагоду замилуватися Яном: я відкрила в ньому незнану мені досі чудову рису. Справді, як легко й швидко зумів він увійти в світ малої дитини і з допомогою «білої мишки» приручити серце маленької дикунки…

— А знаєте, — сказав Давід, — давайте повечеряємо разом. Крістіно, що ти можеш нам запропонувати?

Молода жінка підвелася. Я помітила, який у неї стомлений вигляд. Обличчя змарніло, синці під очима збільшилися. їй лишалося якихось два місяці до пологів. Ось вона переставила кілька пляшок у буфеті і обернула до чоловіка все ще трохи збуджене й схвильоване обличчя.

— Давіде, прошу пробачення… Але в нас зосталося тільки трошки аперитиву і…

— Я ж тобі сто разів казав, що треба завжди мати в запасі кілька пляшок! Але ти, як видно, не вмієш передбачати наперед, і…

— Та ну, — втрутився Ян, — яке це має значення! Ми ж зайшли просто так, мимохідь.

— Проте ви не підете звідси без частування! — тоном, що не визнає заперечень, відказав Давід.

Крістіна тим часом вже натягала на себе плащ.

— Я зараз збігаю до Бейнгема в буфет. Це всього дві хвилини звідси…

Я встала, щоб спинити її, та вона вже грюкнула дверима, і я не наважилася піти за нею, щоб зовсім не розсердити Давіда. До того ж я догадувалася, що їй треба трохи провітритися, а може, навіть і виплакатися на самоті.

Повернулася Марінетта з двома своїми плюшевими дружками, і Ян одразу ж почав її розважати, наслідуючи голос черевомовця, ніби це говорить ведмедик. Але я відчувала, що всередині в нього все кипить, — це видно було по його обличчю і з того, як нервово тарабанив він пальцями по столу.

— Дай нам спокій, Марінетто, — раптом буркнув Давід. — Іди вже до себе, в дитячу кімнату.

Дівчинка звела засмучені очі на Яна, кинула сердитий погляд на батька і знехотя ковзнула з колін хлопця. Потім, узявши в одну руку ведмедика, а в другу — козу, поволі зашкутильгала до своєї кімнати.

— Знаєш, Нунур, — стиха мовила вона до ведмедика, — якби в мене була маленька сестричка, то я б ні за що не посилала її в дитячу кімнату…

Це було так зворушливо — бачити, як маленька істота в картатій сукенці з каштановими кучериками, що, звісившись, прикривали старого потертого ведмедика, сумно шкутильгає до дверей, що я не витримала, підвелася й пішла за нею.

— От побачиш, ми зараз збудуємо розкішний палац із кубиків…

Коли за кілька хвилин я зазирнула до кухні, то побачила, що Крістіна вже повернулася й наливає в кофейник окріп. Двері сусідньої кімнати були прочинені, і я помітила, що Давід і Ян сидять у двох великих шкіряних кріслах, оповиті клубами тютюнового диму, тримаючи в руках по склянці вина, і жваво обговорюють найбільш ефективні методи, як втовкмачити в порожні й тупі голови учнів четвертого класу хоча б найелементарніші правила англійської граматики.

— Давід вирішив, що краще буде їм посидіти й погомоніти там поряд, а не в кухні,— пояснила Крістіна. — У всякому разі вони, здається, знайшли спільну мову. Давід ще не має приятелів у Булоні. Він же такий самолюбний. У цій пригоді біля бензоколонки йому, можна сказати, просто поталанило.

— Так… — пробурмотіла я. — І не тільки йому… Якби вашого чоловіка не було тоді поруч, Ян зараз лежав би, можливо, в лікарні. Він сам мені про це сказав. «Без Давіда я б напевно надто швидко узяв поворот біля Пті-Маркасен, при виїзді з Булоні,— добре, що він горлав мені на вухо розумні поради. Мене так охопив тоді азарт погоні…»

— Давід, і радить не їхати надто швидко?! Справді, це цікаво.

Обличчя Крістіни раптом немов затверділо, потьмарилося, — здавалось, мої слова знову збудили якийсь страшний спогад в її душі. Жінка опустилася на стілець, і я побачила, що вона ледве стримує сльози.

— Що з вами, Крістіно?

— Ах, вже зовсім скоро пологи, а я не знаю, що нам робити з Марінеттою… Дівчина, яка доглядала її, пішла від нас. Трохи, мабуть, і я винна в цьому, бо надто нагримала на неї тоді, в понеділок, коли вона не догледіла малої, і Марінетта втекла з дому… Ну от, коли настануть пологи, Давіда цілими днями не буде вдома: ліцей, уроки і все інше. До того ж він захоче ночувати в клініці, щоб бути біля мене. І я справді не знаю, як усе це влаштувати. Це понад мої сили…

— Послухайте, Крістіно, — сказала я, скоряючись раптовому поривові,— якби ви могли довірити мені, я б з радістю взяла Марінетту до Сонячних Дзиґарів…

— Але ж… а вдень? Ви ж самі знаєте, що вона не відвідує школи.

— От саме про це й мова, вона ходитиме туди зі мною! Обіцяю вам, що берегтиму її, як зіницю ока. Мені допомагатиме Розіна Дебонкур, — вона ж так добре порається з нашою малою глухонімою. Ця дівчинка знає, що таке відповідальність!

Крістіна похитала головою, геть спантеличена думкою, що її бідолашну доньку доведеться так нагло кинути у життєвий вир.

— Я певна, що Марінетті буде там дуже добре, що вона буде просто щаслива, — наполягала я. — Пожити хоча б зо два тижні, як живуть усі інші діти, — це ж так природно й просто!

— Ви зведете мене з розуму, — мовила Крістіна. — Марінетта в підготовчому класі… Відколи сталося те лихо, я завжди всього боюся… Досить з мене і цього!.. А проте яке це було б полегшення: знайти зрештою такий вихід, принаймні на час пологів. Та чи згодиться Давід? Ах! Якби цю думку підказали йому ви. Або Ян…

На обличчі її промайнула сумна усмішка:

— Тобто я хочу сказати: хтось інший, тільки не я. Потім вона додала зовсім тихо, збентежено і стомлено:

— Знаєте, Фанні, бути одруженою людиною, мабуть, не завжди так просто…

Від обурення мені на мить відібрало мову. Здалося, серце моє от-от вирветься з грудей. Крістіна сама не знає, що каже! Щоб приховати свою схвильованість, я почала доливати воду в каву, — долила раз, другий. Потому поволі виключила газ. Мені захотілося глянути їй прямо у вічі, і я не змогла подолати цього бажання. «Тільки я б не дозволила так нападати на свою дитину, як Давід на Марінетту, — подумала я. — Це не дуже гарний метод виховання!..»

— Дайте мені п'ять хвилин, — тихо сказала я Крістіні,— і не ображайтеся, якщо я зачиню двері.

Я ввійшла до сусідньої кімнати, — то було щось на зразок вітальні, обставленої легкими літніми меблями, наче люди оселилися тут всього на кілька тижнів і не мають бажання по-справжньому обладнувати своє житло. На підлозі — пляшка мускату, у роті — по люльці, на обличчях чоловіків написано, що вони в чудовому гуморі. Бистрі Давідові очі аж іскрилися від задоволення, і коли я зайшла до кімнати, він сміявся дзвінко й весело, як хлопчисько.

Я підсунула стілець і сіла навпроти нього.

— Мосьє Ферк, — почала я, — чи не погодилися б ви, щоб на ті два тижні, поки ваша дружина лежатиме в пологовому будинку, я взяла Марінетту до себе? До свого дому і в підготовчий клас також. Клянусь вам, що доглядатиму її, як молоко на вогні,— пообіцяла я, простягаючи до нього руку і наче приймаючи присягу. — Але перед тим я хотіла б з'ясувати одне питання: чи стан здоров'я не перешкодить Марінетті хоч трохи пожити нормальним життям дитини її віку?

— Перешкодить? — перепитав він. — Ні. Але певний риск, звісно, є. У Марінетти ще трапляються запаморочення голови, і якщо таке станеться десь на дорозі, наприклад, у ту мить, коли несподівано вирине з-за повороту машина… — На обличчі його промайнув острах. — Такий риск є,— ви ж самі бачите, наскільки все це серйозно, — але мені здається, то була б велика радість — бачити, що Марінетта живе, як живуть усі діти її віку. їй-право, заради цього варто рискнути… От тільки спробуйте ви переконати мою дружину. Та вона ніколи не…

— Це вже зроблено, — сказала я, намагаючись говорити цілком спокійно і не зрадити голосом своєї радості.— Я оце й прийшла сюди, щоб поспитати вашої згоди…

Очі Давіда широко розкрилися від здивування.

— Фанні!.. — вигукнув він. — Невже ви добилися цього від Крістіни? Та ви ж справжня чародійка!

— О ні! — сміючись, відповіла я. — Ніяка я не чародійка, а проста сільська дівчина. Тим-то й знаю, що квіти потребують сонця, щоб розквітнути… Жінки і діти — також!

Давід ураз спохмурнів. Він же добре почував, що був неправий.

— Не завжди те сонце дістанеш рукою, — пробурмотів Давід приглушеним голосом.

Він підвівся й почав нервово ходити по кімнаті. Не чутно вже було його щасливого хлоп'ячого сміху. Знову це був чоловік двадцяти восьми років, солідний викладач ліцею.

— Дозвольте й мені сказати вам, бо сім років подружнього життя — то вже добра рекомендація для людини. Так само, як жінки й діти потребують сонця, іншими словами — хочуть почувати навколо себе злагоду й доброзичливість, точнісінько так само потребують цього й чоловіки. І це зовсім не полегшує проблеми, о ні!

Давід замовк на мить, ніби для того, щоб ми глибше відчули свою недосвідченість; потім заговорив знову, відверто і без злості, даючи нам зрозуміти, що дуже добре ставиться до нас і цінує нашу дружбу, — отож він спинився біля мене, легенько торкнувся мого плеча й мовив:

— Спасибі, Фанні, за допомогу, за те, що ви зробили для нас. Ваша інтуїція не обманула вас! Марінетта зараз — це справді невигойна рана нашого сімейного вогнища…

Давід міцно стиснув губи, наче стримуючись від останнього признання. Але він не міг довго мовчати, нести цей хрест!

— Бог свідок, ми любимо одне одного, Крістіна і я! Давід промовив це сумно й тихо. Щоб приховати своє хвилювання, він одразу ж відійшов до вікна і став, повернувшись до нас спиною.

Так минуло кілька важких хвилин… Сумні Давідові роздуми викликали таке гнітюче мовчання в кімнаті, що я аж здригнулася, почувши, як відчинилися двері з кухні. То увійшла Крістіна, несучи на таці каву, а за нею — Марінетта.

Молода жінка запитливо дивилася на мене, але тут заговорив Ян.

— Крістіно, — сказав він, намагаючись жартівливим тоном розрядити напружену атмосферу, — чи знаєте ви, що Фанні у нас — чудовий дипломат? За той час, поки ви готували каву, їй пощастило добитися згоди Давідової і вашої, щоб Марінетта пожила в Сонячних Дзиґарях, поки у вас народиться дитинка і ви лежатимете в лікарні!

— Якщо Марінетта захоче, — сказала я тихо, садовлячи малу собі на коліна.

Дівчинка глянула на мене своїм зворушливо-чарівним поглядом зляканої пташки:

— Це правда, я поїду до тебе, скажи?

— Так, моя маленька.

— А коли ти будеш у школі?

— Ну, що ж, ти ходитимеш зо мною й до школи.

Я побачила, як дівчинка зашарілася від радості.

— І я зможу там гойдатися на гойдалці? — прошепотіла вона.

— А чом би й ні! — кинув Давід, раптом обертаючись. — Після всього чом би тобі й не побавитися, як це роблять усі діти…

Але в голосі його бриніло щось надто різке. Якимось рвучким, можливо, надто швидким рухом він схопив Марінетту і підкинув на руках мало не до стелі — раз, другий, десятий! Мала дзвінко, заливчасто сміялася, захоплено відкидаючи назад голівку. Дівчинка, здавалося, немов за помахом чарівної палички перенеслася раптом зі свого звичного світу, оповитого вічними страхами, пересторогами і обмеженнями, у безтурботний і трохи шалений світ справжнього дитинства. І обличчя її батька так невпізнанно змінилося. Як же він любить її, яке у нього ніжне серце!

— Давіде! — нараз пронизливо закричала Крістіна. — Зараз же перестань! Чи ти збожеволів? Що ти собі думаєш?

Ми з Яном побачили, як враз поблід Давід. Ні слова не кажучи, він поставив дитину на підлогу, і руки його безсило повисли вздовж тіла. Потім, коли мала, тупочучи ногами від досади й розчарування, почала чіплятися за батькові ноги й вигукувати: «Ще, тату, ще!..» — він легенько відштовхнув її.

— Іди, Марінетточко, йди вже, моя люба… — зітхнув він. — Дай мені спокій.

Другою рукою Давід повільно й довго погладжував чоло, так наче хотів звільнитися від тягаря якогось жахливого спогаду.

Бурхлива реакція Крістіни, а тепер таке болісне збентеження й розгубленість її чоловіка… Признаюсь, для мене цього було вже занадто. Я могла тільки захоплюватися, з якою стриманою холоднокровністю поводиться Ян: саме в цю мить він підійшов до Крістіни, яка теж стояла мов закам'яніла, узяв у неї з рук кофейник і почав наливати каву.

— Я не знаю першопричини цієї бурі,— сказав він рівним, спокійним голосом, не стаючи ні на чий бік, хоч добре бачив, як глибоко страждає молоде подружжя. — Але, здається, ми попали в самий її розпал… Колись давно моряки виливали за борт бочки з вином, щоб задобрити морську стихію. Сьогодні в нашому розпорядженні є лише кава. Отож, не маючи нічого кращого…

Він кинув бистрий погляд на Давіда, котрий усе ще стояв нерухомо, безсило звісивши руки:

— Тобі скільки сипати цукру — одну чи дві ложки, Давіде?

— Дві,— машинально відповів той.

Ян пороздавав усім чашки, і ми почали розмішувати цукор ложечками, що мелодійно подзенькували об порцеляну.

Потім Давід не витримав і сказав:

— Яне, я дивуюсь, як це тобі вдається зберегти рівновагу в такій ситуації…

Ян звів на нього неквапливий погляд:

— Це, певно, тому, Давіде, що я вже пройшов крізь вогонь… Бо коли ти мусиш зректися свого дитинства, своєї країни… Стати сином іншого народу, іншої родини — то це все одно, що пройти крізь вогонь!..

Ян глянув через вікно на небо, що вже оповилося надвечірнім туманом, і промовив, звертаючись до господині:

— Крістіно, чи не дали б ви нам ще по чашечці кави?..

Давід запропонував відвезти нас своєю машиною, і Ян поглядом спитав мене, чи згоджуватися. Але я заперечливо похитала головою: думка про те, як ми довго-довго йтимемо удвох із ним пішки пустельними полями, вже заздалегідь сповнювала моє серце невимовною радістю.

Минали довгі хвилини, а ми з Яном усе йшли і йшли мовчки. Ноги машинально ступали вперед по дорозі, ми непомітно пройшли селом, а душею я линула назад, до Голубки, усе ще заполонена думками про Ферків, які знову лишилися сам на сам у своїх чотирьох стінах. У мене було таке відчуття, ніби ми покинули напризволяще корабель, що гине на хвилях затаєних кривд і незгод. І водночас я почувала себе зовсім пригніченою. Перше молоде подружжя, яке я зустріла… Якби ж то можна було добре струснути їх і сказати:

«Та замовкніть ви нарешті! Адже кожна ваша фраза — то ще один камінь до муру, який поволі і нестримно виростає поміж вами і зрештою безповоротно роз'єднає вас…»

І я знову й знову згадувала сумне й несміливе визнання Крістіни: «Знаєте, Фанні, коли людина одружена, це не завжди буває так просто…»

Поринувши в похмурі думки, я не зразу й помітила, що Ян дивиться на мене з лукаво-лагідною усмішкою в очах:

— Бідолашний Пролісок! Цей день видався досить-таки тяжким, га?

— О, так! — вирвалось у мене, і в цих словах вчувався мій біль, вже трошки заспокоєний тим, що Ян усе розуміє.— Нелегко буде, — зауважила я, — вирвати їх з цього густого туману, в якому ці двоє бідолашних безнадійно шукають одне одного!

— Але початок уже зроблено, Фан… Піклування, яке ти проявила, запропонувавши їм свою допомогу на час пологів, матиме благотворний вплив, і невдовзі Крістіна неодмінно відчує його. От якби тільки Давід міг теж стати сердечнішим, уважнішим. Він дає уроки учням третього класу після закінчення занять у ліцеї. Я запропоную, щоб на якийсь час він доручив це мені. Це дасть йому змогу двічі або тричі на тиждень раніше повертатися додому. Отож Крістіна не матиме підстав нарікати на нього!

— Якщо тільки він згодиться… — пробурмотіла я.

Ян нахилився, зірвав на схилі обіч дороги стеблинку, пожовклу від недавніх заморозків, і закусив її зубами.

— Сподіваюсь, що погодиться! — упевнено сказав він. — Не можна ж дозволити, щоб їх занесло течією хтозна-куди! У нього є Марінетта. Є донька і дружина, і це все-таки люди, яких він любить найдужче в світі…

— А чи досить тут самої любові? Яне, я боюсь. Невже й у Гійома та Годлен колись років через чотири-п'ять після одруження може бути так само, як у Ферків тепер?

— Ніколи! Я певен, що вони збережуть назавжди таку саму, як зараз, щиру доброзичливість одне до одного, таку ж усміхнену холоднокровність перед лицем можливих труднощів…

— Гійом і Годлен — то, певно, виняток, — задумливо мовила я.

Ми йшли тепер під склепінням густо насаджених дерев, що поспліталися кронами і тягнулися понад дорогою суцільною алеєю, мабуть, з кілометр, аж до вершини плато. Дарма що на землю вже спускалася ніч, я боялася надто швидко дійти до вершини, бо передчувала всю важливість тих слів, які от-от мали бути вимовлені.

— А чого ти вважаєш, що Гійом і Годлен — виняток? — знову заговорив Ян. — Яким ти уявляєш собі подружнє життя, Фанні?

Як відповісти на таке запитання? Від того, що я скажу, залежатиме так багато: стільки радості і стільки смутку й горя можуть принести ці слова… Я відчула майже таке збентеження, як у той пам'ятний ранок, коли вперше зустрілася з водієм-бакалавром!

— Я думаю… — пробелькотіла я, — я думаю, що не могла б стерпіти таких сварок із своїм чоловіком.

Як глянув на мене Ян! Погляд його був серйозний і трохи тривожний… У царстві кохання, певно, є так багато істотнішого, аніж суперечки з чоловіком.

— Я уявляю собі подружнє життя або надто буденним, або ж — навпаки: надто піднесеним! — поквапливо додала я, мов на екзамені учениця, що прагне якось викрутитися й хапається за перші-ліпші слова.

— Чому ж це надто піднесеним? — лагідно мовив Ян. — Я теж, знаєш, думав про все це… І, зрештою, скажу тобі, може, й треба, щоб у коханні кожного подружжя були водночас «дуже високі» хвилини і «зовсім маленькі». Зовсім маленькі, ординарні, будуть осяяні дуже високими, діставатимуть од них натхнення, що ж до тих, дуже високих, то їх стримуватимуть маленькі, буденні, і це не дасть їм витати надто високо, аби не загубитися десь у захмарних висотах… Ти розумієш, що я хочу сказати?

Замість відповіді я тільки кивнула головою. Яким урівноваженим, глибокодумним і впевненим видавався мені Ян.

Якусь мить ми мовчки йшли вперед. Минали хвилини, ми не помічали навколишніх краєвидів, бо вдивлялися в самих себе, вслухалися в свої серця. І тоді, ніби споглядаючи якусь дуже гарну картину, що закарбувалася в найпотаємнішій глибині його душі, Ян почав розповідати про своїх батьків, про Берген — словами, яких я доти ніколи від нього не чула.

— Щоранку мої батько й мати, здається, з подивом і захватом заново знаходять одне одного. Вони наче знову переживають свою першу зустріч. І чим довше я живу з ними, тим більше помічаю, як ще благороднішими стають їхні стосунки, побудовані на тонкій делікатності почуттів, на взаємній повазі й чуйності. Перед Інгвільд, передо мною батько ще й досі говорить

з матір'ю ніжною мовою закоханих, — можливо, саме тому ми завжди бачили тут Інгвільд такою привітною і невимушеною. І коли часом Інгвільд починає жартома піддражнювати їх або коли я, буває, подивлюся на них трохи замислено й розчулено, тоді батько повчально піднімав палець догори і вимовляє по-французькому, з жахливим акцентом, фразу, яку переклала йому колись моя мати і яка за своїм здоровим глуздом та гумором цілком могла б належати Капітанові:

«Ніколи не забувайте, Інгвільд і Єф: добрі слова краще вимовляти вголос, не бійтеся наврочити словами. — І додає по-норвезькому: — Ваша мати не любить недомовок і загадок. Отож я називаю їй речі своїми іменами, і вона відповідає мені тим самим, — ми не боїмося своєї любові й ніжності. Через те, мабуть, кожен день нашого спільного життя — то для нас дарунок долі, завжди новий!»

— «Не бійтеся наврочити добрими словами!» — повторила я, киваючи головою. — О Яне, усім молодим подружжям слід було б написати й прибити над вхідними дверима ці слова і ніколи не забувати їх… А ти міг би їх забути?

— Гадаю, що ні.

По тому, наче схаменувшись, що зайшов надто далеко, Ян додав напівлукаво, напівмеланхолійно:

— А втім, це аж ніяк не свідчить, що й я не стану таким, як Давід, коли одружуся! Ти ж надто добре знаєш мене, правда, Фанні?

Завжди ця розчарована іронія. Він сказав, що хотів би чогось чудесного, незвичайного у житті. І він вірить: так воно й буде, я певна цього. Потім, зрештою, він замовк, не схотів продовжувати своєї сповіді, хоч і признався мені, як конфлікт між його дитинством, що минуло у Франції, і його норвезьким походженням цілих три роки розривав йому душу і вже геть виснажив його сили.

— Невже це справді водночас і легко і важко — щодня любити людину ніби заново?.. — прошепотів Ян тихо-тихо, неначе поставив таке запитання собі самому.

Так, це правда, бути одруженою людиною, мабуть, не завжди так просто…