Діти морських туманів

Розділ третій ЦЕЙ ПОНЕДІЛОК ЗРАНКУ ЩЕ БУВ ТАКИЙ, ЯК УСІ ІНШІ ДНІ…

Починається новий тиждень… За десять хвилин дев'ята, і мій вірний мопед щойно проминув дорожній стовп, котрий двома своїми стрілками-руками вказує напрям на Юпландр і Суверен-Мулен. На вибоїнах у сумці торохтить наочне приладдя й матеріали, які я приготувала для демонстрування дослідів з цукром, — за програмою у нас сьогодні вранці мають бути саме такі досліди. Отже, цукор усіх сортів: цукор кристалічний, цукор-рафінад, цукрова пудра; ложка, склянка, каструля, щоб зварити на плитці карамель.

Я трохи запізнююсь: довелося витратити зайвих п'ять хвилин, поки пояснювала дідові, як розігріти на плиті яловичину з морквою. Та я не дуже турбуюсь, бо Крістіна Ферк обіцяла прийти сьогодні раніше.

Поміж просторих луків і розкиданих де-не-де садиб самотньо височить ферма Монтабланів, батьків моєї вихованки Мозіани. Ферма ця схожа на невеличку чотирикутну вежу якогось старовинного замка, і щоразу, коли я проїжджаю повз неї, то мимоволі трохи уповільнюю швидкість, милуючись нею. Цей войовничий і водночас такий сумирний силует, і білі лебеді, що віддзеркалюються у воді столітніх ровів, — усе це промовляє до мого серця, захоплює своєю стійкістю, що перемогла руйнівну дію віків. Як добре, що це — земля моїх працьовитих і чистих душею предків, що я — дитина цієї землі! І яка ж бо вона безмежно дорога мені й мила!..

Ще кількасот метрів — і перед фермою Рінган я зустрічаюся з матір'ю Міно, мого пустотливого й лукавого улюбленця. Чоботи жінки забрьохані мокрою глиною, вона прямує до хліва з двома порожніми відрами на коромислі.

— Добридень, мадемуазель Фанні! — кидає вона мені коротко.

А переді мною одна за одною, мов сторінки добре вивченої книги, розгортаються знайомі картини й образи, які я споглядаю щодня. Ось на подвір'ї дві повітки, з'єднані між собою; в них селяни складають напиляні сирі дрова. А навколо — темно-зелені ялини. Краєвид цей чомусь нагадує мені Савойю. Трохи далі — стара хатина, густо, аж до самого даху, обвита плющем, — він звисає довкола неї, неначе глибоко насаджена шапка. А он там, праворуч, у просвіті дерев мріє на обрії церква… Ветха дзвіниця, біля якої здіймається вгору її вірний сторож — височенна пінія, збереглася на гребені пагорба з давніх-давен. Вона так вдало споруджена, що її видно звідусіль, хоч би з якого боку ви під'їздили до села. А проте я ніколи не могла знайти стежку, що вела б до цього відлюдного місця. Так, жодного сліду людської ноги, хоч, безперечно, стежка тут колись була, та заросла давно травою. От і спробуй її тепер віднайти!.. Правду кажучи, мені хотілося б, щоб вона лишалася назавжди неприступною, ця стара сільська церковка, дивлячись на яку, я щоразу уявляю собі якесь зачароване, покинуте царство…

З вершини досить стрімкого схилу, на який я виїхала, переді мною мов на долоні відкрилося все село, що розкинулось у долині. Це гарне старовинне село з густо розміщеними садибами, ніби огорнуте якоюсь безтурботною неквапливістю.

Десь вдалині прокукурікав півень, потім молот ударив по ковадлу, і луна від того удару довго линула в повітрі. Підстрижені шапкою верби заколисливо погойдувалися над річкою, що повільно текла собі. Ось ворон бриючим польотом упав на якусь здобич. І весь час, весь час — ледь чутне, безнастанне дзюркотіння струмочків, яких так багато на цих суглинках.

Суверен-Мулен — означає Королівський Млин, у назві цій виразно відчувається фольклорне походження. Його замок тричі відбудовували після навал завойовників. Село з цим королівським іменем, мальовничо розташоване у видолинку поміж довколишніх горбів, уже прокинулося. Один з пагорбів густо поріс лісом, ніби темною кучмою. Два інші вкрито нивами й луками, і село наче одягається в шати полів, брунатні, зелені чи золоті — залежно від пори року.

І нарешті ще один пагорб, він подобається мені найбільше: довга тіниста алея з височезних сріблястих тополь, що здіймається аж до самої його вершини… Тільки де-не-де крізь це густе склепіння пробивався промінь сонця, ніби торкаючись теплим цілунком землі. Ця прегарна дорога, така безлюдна й огорнута легким серпанком туману, здавалася мені раєм…

У селі, якраз навпроти замкового парку, — початкова школа, і при ній — наші підготовчі класи. На вікнах — вазони з геранями, букет мімози (як навчальний посібник). Кілька барвистих дитячих малюнків наклеєно на шибки, — малюнки ці вибрано з найколоритніших, найцікавіших «творів» наших малюків. Углибині, за будинком наших класів, — просторий шкільний майданчик.

Якомога обережніше, щоб не помітили діти, які вже вишикувались у дві колони, штовхаю двері роздягальні. І одразу ж мене огортає специфічний дух старовини та характерний для села запах кам'яного вугілля, диму й старих вогких стін. У класі до цих ароматів долучається ще трохи безбарвний, прісний запах крейди і паперу, дух книжок і зошитів. У грубці, засипаній вугіллям, уже гуготить полум'я.

— Тридцять шість… тридцять сім… — лічить Крістіна Ферк, проводячи по черзі рукою по голівках вишикуваних у ряд малят.

Потім каже:

— П'ятьох сьогодні немає. Отже, нас тридцять сім. Яка це буде цифра — парна чи непарна?

— Непарна.

Як же нелегко було за кілька місяців втовкмачити це в мозок дітлахів. І от вони вже вміють розрізнити непарне число. Вони знають, що місяць «лютий» починається на «л», як Людовік, і що мімоза — це дуже тендітна квітка, яка біля вогню одразу ж в'яне.

Поки я скидаю лижну куртку й надягаю легку блузку, маленька Ніколь, здивовано поглядаючи на мої штани, зауважує:

— А мадам сьогодні наділа шаровари!

Тим часом діти вже сидять за своїми столиками. Марися тихенько плаче, бо ніяк не може знайти своє місце. А Франсуаза вже поклала голову на руки, згорнуті на столі, і ніби дрімає.

— Ти що, нездужаєш, Франсуазо?

У відповідь — відсутній погляд і невдоволена гримаса. Очі напівзаплющені, як у стомленої кицьки. Здається, Франсуаза захворіє,— коли б це хоч не вітрянка була, а грип чи нежить.

Крістіна складає у великий кошик дитячі сніданки, — їх вони з'їдять на перерві. А я тим часом перевіряю, чи достатньо чисті в них руки й нігті. Одне за одним діти показують мені свої рученята. Якщо в когось вони не дуже чисті, я посилаю такого до миски з водою.

— Марш до миски! Марисю, Бруно, Андре… З'юрмившись навколо великого емальованого таза, який прибиральниця наповнила сьогодні вранці, вони занурюють руки у воду й починають незграбно й повільно мити їх. Тихо й смирно стоять, чекаючи, поки сусід передасть мило, невправно витирають руки чистим рушником. Потім без поспіху повертаються на свої місця з вдоволено-мрійливим виразом на обличчях.

І раптом я подумала про Яна. Згадала, як він пожалів мене тоді, в машині, коли ми поверталися з Кале: «Навіщо ти обрала собі таку професію, Фанні? Вони ж, мабуть, справжні дикуни, оті твої збитошники!..»

Ну, щодо «дикості», то в цьому він помиляється. Ні, вони, звичайно, не дикуни. Хоч коли ви пояснюватимете їм, що таке підставка для страв, то вони скажуть, що в них удома мама підкладає під каструлі вчетверо газету. З телевізійних передач вони знають про пустелі й льодовики, але дехто з них ніколи не бачив моря, хоч до моря звідси всього якихось десять кілометрів… Це справжні малі селючата, бо тут — глуха глушина. Та хіба я не свідомо обрала собі цю роботу? Якби Ян увійшов зараз, невже мені було б соромно від того, що я теж селючка? Ні, бо я вірю — Ян любить мене такою, як я є. Він-бо добре вивчив мене в ту зиму, яку прожив у наших краях, серед таких самих сільських мешканців, як і я, коли, сидячи за кермом свого грузовика, розвозив мішки з борошном від одної сільської пекарні до іншої.

Звідки ж тоді взялося це невиразне відчуття тривоги, яке поволі поймає мою душу? Я довго думаю над цим і зрештою розгадую його причину. За ті роки, що ми були в розлуці, Ян багато мандрував по світу, він пізнав свою другу батьківщину — Норвегію, таку не схожу на Францію. Він говорить тепер по-норвезькому. Він бачив нових людей, працював з ними, набрався нових ідей. Його духовні обрії розширились. А я за ці роки не зрушила з місця, у мене все лишилось, як і було: Сонячні Дзиґарі, булонське село, одноманітне шкільне життя. Я просто змінила Анжельє з його ритмом велелюдного колежу на цю маленьку сільську школу. Словом, з учениці я стала вихователькою. Ні, поки що просто скромною помічницею вчительки… її підміною.

Так, час вільного й невимушеного отроцтва з тисячами доріг, які кличуть вдалину, у майбутнє, коли нам уявлялося, що можливість вибору будь-якого шляху в житті для нас існуватиме вічно, — цей час уже минув без вороття для нас обох — і для мене, і для Яна. Прощайте, мої п'ятнадцять літ, мої шістнадцять літ. Я все ще тільки проста сільська дівчина з глухого закутка, а Ян за ці роки став юним принцом моря. Наше спільне минуле зберігає нашу спільну вірність. Це минуле було таке прекрасне, але прийдешнє — хіба воно не розділятиме нас дедалі більше?..

Зусиллям волі я одірвалася від цих смутних роздумів. Що роблять мої малюки? Примостилися біля своїх столиків, перед кожним на аркушику паперу його порція цукру, за яким треба вести спостереження. Потім Крістіна позбирає цукор і вкине в каструлю. Скоро буде готова карамель — цукрова маса вже поруділа, і приємний аромат солодко лоскоче ніздрі. Дітлахи починають нервуватися.

Я розчиняю вікно, а малюки в цей час, узявшись за руки, заводять імпровізований танок — фарандолу — навколо маленьких столиків, примовляючи: «Коли в нас печуть млинці, то запрошують усіх!..»

Час від часу чути, як вихователька закликав до порядку тих, хто збився з ритму чи вийшов зі строю.

Потім уже спокійніше:

— Діти, хто взутий у чобітки, — сідайте на свої місця! — командує Крістіна. — І ті, у кого є кишеня на фартушку, — теж сідайте… І ті, у кого позолочені ґудзички, — теж… І ті, у кого картаті фартушки… І ті, на кому рейтузи…

Дітлахи стежать одне за одним дуже ретельно і водночас уважно прислухаються до слів виховательки: адже йдеться про те, щоб не пропустити своєї черги! Минає небагато часу — і от уже всі на місцях. Ніякого галасу, штовханини. Хіба що ледь чутне перешіптування. Коли їм треба вийти кудись, вони кажуть про це спокійно, не перестаючи і тут слухатися виховательки.

Осторонь принишк Міно. Я спостерігаю його, стоячи біля плитки: він гріє руки над розпеченою жерстю плити, маленький, безтурботний, щасливий чоловічок! Інші діти не звертають на нього уваги. Крістіна нічого не каже. Вона майже завжди мовчить.

У наших класах навчають дітей, немовби в грі,— цікаво й весело. Крістіна ніколи не підвищує голосу на своїх вихованців, а діти й собі ніколи не галасують. Дехто стиха щось мугикає чи розмовляє півголосом. Це майже не порушує загальної тиші. А коли треба досягти на кілька хвилин цілковитої тиші, Крістіна каже: «Пограймося в тишу!» Тоді діти кладуть голови на згорнуті руки, заплющують очі, і в такі хвилини, як кажуть, буває чутно, коли муха пролетить.

З початку навчального року діти повинні були затямити кілька основних правил і звичок: треба мити руки, вміти прибирати за собою, не кидати на підлогу папірці. Крім того, їх привчили збирати пластмасові палички, з допомогою яких вони вчаться рахувати, прикріпляти на шворці прищіпками свої свіжі малюнки, які скидаються тоді на барвисту гірлянду… В усьому іншому вони необмежені у своїй волі. Вихователька зрідка наказує їм щось, іще рідше сварить і ніколи не втрачає самовладання, навіть якщо клас зчиняє страшенний гармидер. Вона вміє управляти своїм кораблем і під час бурі з незворушним спокоєм старого бувалого моряка і, здається, щомиті ладна придумати якусь нову захопливу гру.

Того ранку я помітила, як Крістіна зробила знак Мішель, маленькій глухонімій дівчинці з нашої групи. Ця дівчинка просто розцвіла і невпізнанно розвинулася, відколи почала відвідувати наш підготовчий клас. Досі її життя було зовсім сумне. А тут, дарма що Мішель нічого не чує, їй досить того, що вона може бачити: очі заміняють їй вуха. Дівчинка наслідує інших дітей і з першого разу робить усе, як і вони, не гірше за інших.

— Ти зараз роздаватимеш дітям сніданки, — сказала Крістіна.

Мала все зрозуміла, як тільки побачила в руках учительки кошик з бутербродами. А Крістіна вже подавала їй один бутерброд.

— Це для Бруно, — сказала вона, показуючи пальцем у лівий куток класу.

Певне, Мішель ще не вміє читати по губах. Вона не почула імені «Бруно». Але дівчинка спостережлива, вона знає, що Бруно щодня приносить із собою на сніданок ванільний пиріг, а Сільвія на додачу до своїх тартинок — ще дві цукерки, а Тереза завжди гризе яблуко. Отож вона пішла прямо до Бруно, потім до Сільвії, потім до Терези. Коли вона нерішуче спинялася, Крістіна вдавала, що не помічає цього. Інші дітлахи вже махали до Мішель руками:

— Сюди, сюди…

Сьогодні Крістіна доручила роздачу сніданків Мішель, і це забрало не більше часу, ніж в інші дні. І Мішель аж сяяла вся від задоволення й гордості.

Та ось і перерва. Я стежу за Мішель очима. Вона не відходить ані на крок від Розіни, дівчинки, що живе в сусідньому з нею будинку. Мішель у всьому наслідує її, повсюди ходить за нею. А Розіна наче й не помічає її фізичної вади. Принаймні вона розуміє свою сусідку краще, ніж дипломований психолог. Хіба не Розіна підійшла до мене в той день, коли я, помітивши сльози на очах Мішель і не розуміючи причини їх, була в розпачі від своєї безпорадності. «Мішель плаче тому, що не вміє рахувати так, як я…» — пояснила мені Розіна.

На шкільному майданчику під час перерви уся ця малеча ганяє, немов із ланцюга зірвалася. Це ж так радісно й приємно — відчути врешті повну свободу.

У нас в класі грають ще в конячку: зав'язують навколо пояса кашне, і воно править за віжки. Дехто з більш владолюбних грається в учительку. Вони плещуть у долоні,— і як точно ця малеча копіює жести й вираз обличчя виховательки! Може, в них тільки трохи надмірна серйозність у погляді і гідність у манері триматися, — та хіба ж не повинні вони утвердити свій авторитет? І от уже всі інші малюки, з тих, що самі ніколи не будуть ватажками й заводіями, беруться за руки, починають танок і покірно, як отара за вівчарем, ідуть за своїм ватажком.

Ми з Крістіною мовчки обмінюємося зворушеними поглядами, але нічого не коментуємо, бо Франсуаза, яка сьогодні справді має дуже хворобливий вигляд, всунула свою маленьку холодну руку в надійну руку виховательки і не залишає нас ні на мить.

Наші малюки граються біля невисокої огорожі, що відділяє майданчик для ігор підготовчих класів від майданчика старших учнів. Звідти долітають «доросліші» крики. Там завзято грають у футбола — раз у раз чути удари по м'ячу. Мосьє Морель, директор, виконує нелегку роль судді. Він кинув на нас відсутній погляд.

«Хіба можна порівняти ваш тихий щебетливий майданчик з оцим несамовитим шарварком моїх молодих півників?» — прочитали ми в тому погляді.

Через кілька хвилин продзеленчав дзвоник. Як заведена музична скринька монотонно дограє свої останні акорди, так кілька запізнілих дитячих голосів ще долинали то з того, то з іншого боку, потім над спорожнілим майданчиком запала непорушна тиша…

Так, той ранок у понеділок, здавалося, був такий, як і всі інші ранки на початку тижня…

Ми не зустрічалися з Яном наодинці з того пам'ятного вечора, коли він повернувся до Сонячних Дзиґарів, і відтоді сумний настрій не полишав мене. Я думала, що Яна цілком поглинула на перших порах його робота у морського посередника в Булоні. Крім того, знала, що в неділю він збирався поїхати в Бове, в гості до своєї названої матері, бо не бачив її цілих три роки. Хіба ж могла я ревнувати його до цієї жінки, адже в ті далекі дні, коли Ян у відчаї втік з дому, я так співчувала їй, бо розуміла, як страждала вона, відчувши, що її хлопчик, її Ян, дедалі більше віддаляється од неї…

Проте мене не покидало гнітюче почуття, що ми наче посварилися з Яном. Минав день за днем, а я так і не змогла вибрати слушної хвилини, щоб поговорити з ним віч-на-віч. І цього нового тижня, що тільки-но розпочався, у мене було таке відчуття, ніби Ян все більше оддаляється від мене і його постать поволі розпливається в тумані…

— Франсуаза, видно, таки захворіла, я відішлю її додому, — сказала мені Крістіна Ферк. — О Фанні,— одразу ж додала вона, — не забудьте про Патріка, бо він може тут такого накоїти, що тільки держись! Не випускайте його з очей, будь ласка.

Обернувшись до дітей, я кинулася до Патріка, бо він уже безжалісно дубасив, зовсім маленького хлопчика. Тільки-но я схопила його за штанці й збиралася дати йому шльопанця, як нараз краєчком ока помітила, що чиясь рука нервово прочинила хвіртку, і висока білява постать швидко попрямувала до мене, почуваючись, як видно, тут вільно й невимушено, наче в себе вдома.

Невимовна радість охопила мою душу.

— Яне! — вирвалось у мене.

Я випустила з рук Патріка, і він тут же гепнувся на підлогу, уникнувши на цей раз, здавалось, неминучого шльопанця, якого він заробив своєю поведінкою.

— Скажи, чи всі твої курчата на місці, чи не втекло одне з них, матусю-квочко? — кинув на ходу Ян.

Я стривожено почала перераховувати своїх малят: тридцять чотири, тридцять п'ять, тридцять шість… Франсуаза ще в класі, отже, тридцять сім.

— Ні,— сказала я, — усі є. До того ж вони ще не вміють самі відчиняти важкої хвіртки.

Тільки згодом, збагнувши усю незвичність Янової появи тут, я перепитала:

— Що це ти сказав допіру? І насамперед, що ти тут робиш?

— Виступаю в ролі рятівника! — лаконічно відповів він. — Мимовільного рятівника, між іншим…

І, помітивши мій приголомшений вигляд, додав:

— Я зараз усе тобі поясню. Оце щойно я «виудив» мале дівчатко років п'яти-шести, котре мало не втопилося у великій калюжі поблизу твоїх рідних місць. Ходімо зо мною до фермерки, це тут недалечко, я залишив малу там, але та жінка не знає дівчинки. Можливо, ти її впізнаєш.

Дзвоник оповістив кінець перерви. Крістіна, стоячи на порозі класу, збирала свій клас і, помітивши у дворі високого незнайомого хлопця, здивовано глянула на мене.

— Я зараз вернусь, — кинула я. І подалася слідом за Яном…

Коли ми прийшли на ферму і мої очі за кілька секунд призвичаїлись до півтемряви, що панувала в кімнаті, я одразу ж упізнала дитину. Дарма що бачила її тільки раз два тижні тому та й то крізь старанно завішене вікно у Голубці.

— Марінетта… — вражено прошепотіла я. — Це Марінетта Ферк!

Дівчинка сиділа на стільці, її темні кучері були розкуйовджені й заляпані болотом, по щоках текли сльози, вона метляла, як маятником, маленькими ніжками, а фермерка в цей час натягувала на неї довгий светр, який належав, певне, її доньці. Мокра одежа Марінетти валялася на підлозі.

— Мамо, хочу до мами-и-и, — не перестаючи гірко схлипувала дівчинка.

Фермерка краєчком фартуха витирала їй сльози.

— Цить, цить! Ну, годі, моя маленька! Не плач! Знайдеться твоя мама, от побачиш… Ходімо краще, я трошки помию тебе.

Жінка поставила дівчинку на ноги й повела за собою до миски з водою. І тільки тоді я з жахом, — здається, Ян почував те саме, — помітила: дівчинка йде якось дивно, перевальцем. Так, не було сумніву — дитина накульгувала на праву ніжку. Ні, це було ще гірше, гомілка у неї, здавалося, наче відхилена вбік, викривлена, коліно й права стопа трохи повернуті всередину, і всю ніжку від коліна до стегна перетинав довгий шрам, рубець, ще досить свіжий, — щонайбільше кількамісячної давності…

Про які ж великі страждання, а може, й справжню драму свідчило все це!

Я скоромовкою повторила:

— Це Марінетта Ферк. Треба негайно попередити її матір, — і бігом подалася до школи.

Я не мала часу щось пояснювати Крістіні. Почувши, що йдеться про її доньку, вона мов несамовита кинулася на дорогу, яка вела до ферми. Я рвучко розчинила двері сусідньої кімнати, попросила вчительку першого класу доглянути наших малюків і теж помчала за Крістіною.

І що ж ми побачили? По дорозі назустріч нам — рука в руці — спокійнісінько йшли Ян і Марінетта: маленьке приручене пташеня під надійним захистом добродушного велетня. Але мати не могла так одразу заспокоїтися.

— Марінетто, люба моя… Як вона впала? — схвильовано питала вона в Яна, міцно пригортаючи до себе дитину.

— Вона ненароком упала в воду, мадам, — відповів Ян якомога безтурботнішим голосом. — Нічого страшного, запевняю вас.

— Але ж… Вона не впала на голову, скажіть, благаю вас? — допитувалася жінка.

— Ні… Та ні ж бо. Чому ви так думаєте? — бурмотів Ян, зовсім ошелешений цим несамовитим страхом, — адже дитина була тут, живісінька, на руках у матері…

— Лікар сказав, що для неї це дуже небезпечно, — пояснила жінка. — Ні в якому разі не можна допустити, щоб вона вдарилася головою.

Ми з Яном починали догадуватися: отой шрам, поранена ніжка… І череп, можливо, також…

— Клянусь вам, це правда, — запевнив її Ян. — Вона просто посковзнулася й шубовснула у воду, але стояла в калюжі на обох ногах. І вже через хвилину я витягнув її звідти.

— Ах, слава богу! — зітхнула Крістіна.

Сльози полегкості рясно текли з її очей, і я майже силоміць посадовила її на повалений стовбур дерева, що лежав біля ферми при дорозі. До нас підійшла фермерка, тримаючи в руці склянку рому, в яку вона саме вмочувала грудочку цукру.

— Не треба так хвилюватися, голубонько! Підкріпіться трішки оцим, ковтніть же. Ви захворієте ще дужче, ніж ваша мала, коли отак терзатимете себе…

Але й справді, що це стукнуло в голову вашій доньці самій піти в село?

— Я теж нічого не розумію. Нянька, яка доглядає дівчинку й хазяйнує у нас, ніколи не залишає її. Де Тереза, Марінетто? — вже трохи спокійніше запитала Крістіна.

— Вона пішла в крамницю з тачкою, — відповіла Марінетта, знову починаючи хлипати. — У нас вийшов газ, не можна було зварити сніданок. Вона сказала, щоб я сиділа й не рипалась. А я не хотіла лишатися сама, мамочко. Я хотіла бути з тобою, в школі. Тоді я наділа пальто й пішла…

— Вона тихенько йшла край дороги, — знову озвався Ян. — Я поставив мотоцикл біля в'їзду в село і йшов пішки. Ваша дівчинка тюпала попереду, а за нею плентався великий пес — вона його, здається, не помічала. Та коли собака почав плигати навколо неї, а потім поклав їй лапи на плечі, дівчинка перелякалася. Вона почала потроху задкувати від пса. А тут, як на гріх, трапилася калюжа. Я був від неї метрів за тридцять. Коли підбіг, ваша мала якраз посковзнулася. Я вихопив її в ту мить, коли вона мало не пірнула туди з головою.

Дитина, пригадавши своє мимовільне купання, заплакала голосніше.

— Хочу додому, хочу додому…

Ян узяв її на руки, і дівчинка довірливо притулилася до нього.

— Якщо ви зайняті в школі, то чи не дозволите мені відвезти її додому на мотоциклі? — запропонував Ян.

Ми побачили, як сполотніло обличчя Крістіни.

— Ніколи! О, нізащо! Все що завгодно, тільки не це! Якби ви знали…

Ніби спалах блискавки, промайнув у погляді Крістіни вираз невимовної скорботи, — хтозна, відблиск яких трагічних спогадів відбився в ту мить у її очах. Я стиснула її тремтячі руки.

— Заспокойтеся, Крістіно. Ви ж бачите, ваша мала жива й здорова…

Ян тим часом накинув на плечі дівчинці свою куртку.

— Я таки відведу малу до хати, — сказала фермерка своїм тверезим і впевненим голосом. — Бо після тієї купелі дитина може застудитися, як стоятиме отак на вітрі. І ви, мадам, зайдіть та випийте чогось гаряченького…

Крістіна пішла за фермеркою в дім. Слідом ступав Ян, а на руках у нього скрутилася калачиком, наче мерзлякувата пташка в гніздечку, Марінетта. Я все ще не знала, що ж привело Яна в Суверен-Му-лен, та мені ніколи було розпитувати: треба було швидше вертатися до школи, де моя малеча, мабуть, уже досі ходила на головах…

Коли продзеленчав дзвоник з останнього уроку, мосьє Морель сказав мені, що він уже відвіз Марінетту і її матір додому своєю машиною. Настав час виряджати по домівках моїх забарних і балакучих малюків. Потім я поблукала трохи навмання по селу, отак і незчулася, як уже добряче перевалило за полудень. Ніде ніяких слідів Яна… Певно, він не міг більше чекати. Але чому все-таки він приїздив? Мабуть, ніхто мені сьогодні цього не пояснить.

Я попрямувала до кав'ярні, куди, як правило, ходила снідати, соромлячись признатися самій собі, що думки про Яна геть заполонили мене, тоді як, здавалося б, мене мав невідступно переслідувати спогад про цю маленьку бідолашну кривульку з покаліченою ніжкою і про розпач, який я прочитала в очах Крістіни…