Діти морських туманів

Розділ четвертий «БОЖЕ! ЯК ЖЕ ЯН СХОЖИЙ НА НИХ!»

Я ніколи не могла довго гніватися на Яна, так між нами повелося ще відтоді, як мені було п'ятнадцять років. Бувало, посварившись після якої-небудь палкої дискусії, ми неодмінно кінчали тим, що з'ясовували наші стосунки, і завжди нам щастило порозумітися. Цього ж разу на серці в мене важким тягарем лежав спогад про той нещасний вечір, коли Ян повернувся до нас, і про кілька інших випадків, коли Ян і Нікола стикалися віч-на-віч у Сонячних Дзиґарях. Мабуть, і він думав про це, бо інакше хіба я одержала б на другий день після пригоди з калюжею оту коротеньку записку: «Фанні, я тоді не міг довго затримуватись, бо дуже поспішав. Чи не могла б ти поснідати зі мною наступного четверга в Булоні? Чекатиму на тебе в нашій конторі після одинадцятої».

Рівно об одинадцятій я вже входила до великої морської контори, де Ян проходив практику як стажер. Він одразу ж помітив мене, подарував свою найчарівнішу усмішку, — так він усміхався в ті давні безхмарні дні нашого спільного минулого, — і рушив мені назустріч.

— Зажди хвилиночку! — сказав він уже на тротуарі.— Спершу заскочимо на пошту. Мені треба послати три авіалисти до Швеції і Данії.

— Ах! Ні,— здригнулася я. — Невже все починається знову?

— Що? Знову починається…

Я кивнула головою на білий фасад контори з великими рельєфними літерами, які видно було метрів за двадцять: «ГІЙОМ ЮРЕ, МОРСЬКИЙ ПОСЕРЕДНИК».

— Тобі нічого не нагадує ця вивіска? — спитала я. — Пригадай: понеділок, три роки тому. І тоді теж усе почалося з відправки кореспонденції. Ішлося, якщо хочеш знати, про зразки борошна, які треба було розіслати рекомендованими пакетами.

Обличчя Яна набрало насмішкуватого, вдавано захопленого виразу: «Ти диви, та вона справжня чемпіонка по спогадах, ця Фанні!» — прочитала я на ньому.

Потім, не кажучи ні слова, він потягнув мене до поштового відділення, трохи нахилившись до мене, щоб краще чути, бо я саме заходилася перелічувати усе, що сталося того бурхливого вечора.

— Оті пакети з борошном, Яне, — це був тільки початок. А продовження яке!.. Сварка в кабіні грузовика через те, що твоїй неньці з Бове пощастило за тиждень перед тим зустрітися зі мною. Твоя лють і намагання вирвати у мене признання, що саме розповіла вона мені про тебе. А потім залізничний переїзд під Удіньйолем, поїзд, що мало не врізався в машину, наш божевільний автопробіг у долині річки Курс. І на закінчення твоя втеча під дощем, при яскравому світлі фар… Не вельми приємні хвилини, скажу тобі!..

Біля віконця нікого не було. Ян подав листи службовці. І раптом, поки вона зважувала й штемпелювала конверти, він обернувся до мене, і я побачила, як мрійливо заблищали його очі.

— Моя геніальна кізко з пам'яттю слона, — прошепотів він, — ти ж забула найголовніше. Адже саме того вечора я вперше наважився сказати тобі «Фан»…

А за хвилину, вийшовши з поштамту, він повів мене до свого мотоцикла, що прибув до Булоні через кілька днів після Янового приїзду, — його доставили сюди на маленькому вантажному судні з Фолкстона.

— Все-таки то були добрі часи! — промовив він, сідаючи за кермо. — Бо тепер… тепер хто завгодно має право називати тебе Фан. Хіба ж не так?

— Ні, ти помиляєшся! — відказала я. — Крім Гійома й тебе, тільки Нікола зве мене так, та й то не часто, до речі.

Я поспіхом умостилася на сидінні позад нього, щоб уникнути його погляду, бо в ньому я, напевно, могла б прочитати: «Не так часто — це теж уже занадто!»

Та Ян обмежився тільки тим, що пробурчав:

— Готово? Поїхали!

Ми не кваплячись їхали вздовж набережної, петляючи поміж грузовиком з морозивом, цистернами для перевезення живої риби, щойно доставленої на кораблях, поміж рибалками, що верталися на суходіл, відставними моряками і просто тими, кому ніколи не сидиться на місці.

Коли ми проминули рятувальну станцію, Ян ще зменшив швидкість. Нарешті ми доїхали до перших плит північно-східної дамби. Ян зійшов з мотоцикла і допоміг зійти мені.

— А що як нам пройтися трохи до маяка?

— Охоче.

Повівав береговий бриз, не сильний і не холодний. У сонячному промінні було вже щось весняне. Навколо нас — спокій і тиша безмежних просторів, пустельний пляж, неосяжний рейд. Легкий туман, що огортав морську далину міг би, я не сумнівалася, пом'якшити наші слова, якби навіть вони були дуже різкі.

— Яне… — почала я. — Не знаю, як це назвати… Скажімо, твоя вразливість щодо Нікола… Чи довго це триватиме?

Здається, я дійняла його до живого, бо він не зразу відповів мені.

— По-перше, що дало тобі привід думати, ніби я маю щось проти Нікола?

— Сама не знаю. Можливо, це тому, що ти уявив собі, наче він зайняв серед нас твоє місце…

— Але, Фанні, я не вимагаю для себе ніякого місця! Ви маєте право приймати в Сонячних Дзиґарях кого хочете!

Він підняв з-під ніг круглий камінець і пожбурив його у воду між дамбами.

— Щодо тієї пригоди з кріслом, якщо ти саме це маєш на увазі, то згоден, тут я й справді трішки вийшов, так би мовити, за рамки. Але то був вечір мого повернення, ти ж розумієш…

Після такого короткого каяття він засунув руки в кишені й рушив уперед, наче для нього тільки одне було важливе зараз — дійти до маяка, червоний силует якого здіймався в небо, вимальовуючись на тлі сірих хмар.

— Якщо ти справді нічого не маєш проти Нікола, — наполягала я, — чому ж у тебе завжди буває такий невдоволений вираз, коли ти зустрічаєш Нікола чи коли про нього згадують?

Я ждала вибуху, але натомість тільки трохи іронічний вогник з відтінком певної зверхності спалахнув у його очах, — очевидно, він хотів нагадати цим, що йому вже двадцять три роки, а мені — тільки дев'ятнадцять.

— Ф'ю-ю-ю… — присвиснув він. — То ти, виходить, вивчаєш мої вирази, Фанні?

Ах, як спритно він умів приховувати свої найпотаємніші думки! Але я затято вела своє, дарма що це могло піти мені тільки на шкоду.

— Ти добре знаєш, Яне, мені неприємно, що не все ясно між нами. Авжеж, відколи ти повернувся, у мене таке враження, ніби щось мучить тебе, не дає спокою…

Він обвів мене задумливим поглядом, потім очі його спинилися на фарватері, де якесь рибальське судно з Етапля мчало вперед, лишаючи за собою гуркіт мотора й шелест розгойданих пінястих хвиль. Потому й цей шум, який на мить відвернув нашу увагу, подаленів і завмер у відкритому морі. Тоді Ян знову глянув на мене.

— Як ці дівчата вміють бути різними! — сказав він. — Інгвільд, наприклад, ніколи не вивчає «моїх виразів»…

— Інгвільд, — сумно пробурмотіла я, ніби сама до себе. — Відколи ти повернувся, ми майже не згадуємо про неї.

Він розмірковував якусь мить.

— Говорити про Інгвільд отак просто, побіжно — важко. Ну, що можна сказати? Що вона почуває себе добре й посилає вам свої сердечні вітання. До того ж… Ні, це не тому, що там усе заплутано, складно. Навпаки! І як доказ цього — те, що між нами ніколи не виникає ніяких нерозв'язних проблем, — між нею і таким старим буркотуном, як я!

Від хвилювання мені перехопило дух. Ніяких проблем між ними! Можливо, вони вже будують плани свого майбутнього спільного життя?.. Чудові години нашої недавньої зустрічі в Кале зникли, розвіялися назавжди. З почуттям скорше досади, ніж суму, я подумала, що Ян справді дивний хлопець і, безперечно, не заслуговує, щоб його так любили. Невже я просто ідеалізувала його? Сьогодні він здавався мені таким химерним і ще таким забудькуватим! Бо його рука, що обнімала мої плечі, його очі, що зазирали в глибину моїх очей, коли він щойно спустився з борту «Лазурового Берега», — це ж усе не наснилося мені! Але… і Інгвільд теж не була сном…

Тоді що ж? Легковажний, ти просто легковажний, Яне? Невже немає більше таких хлопців, як хотілося б мені? Ну, звісно, є Гійом, мій брат. Та невже тільки один Гійом такий на світі? А Нікола?.. Між Нікола і мною теж немає ніяких проблем, усе просто. Жити з Нікола було б набагато легше, аніж з Яном… Та зненацька я з якимсь панічним страхом подумала, що Нікола, напевно, й гадки не має розділити своє життя з моїм. Може, саме тому, що між нами не існує ніяких проблем, що ми просто добрі друзі. Можливо, зрештою, що це я сама завжди вигадую собі якісь проблеми…

І тоді, ніби відчувши, що я стою на краю безодні, куди можу от-от упасти, — одним словом, одним жестом мій супутник дав мені знову побачити Яна минулих днів. Нараз я відчула його руку на своєму плечі.

— І мені теж, Фан, мені теж неприємно, що не все між нами ясно…

Потім, стишивши голос, тоном сором'язливого підлітка, — о, я не раз чула цей тон колись, — він промовив:

— У мене не все так просто, ти сама знаєш. Серце моє розривається між минулим і прийдешнім, між двома моїми батьківщинами, двома родинами… Чом я не почуваю симпатії до Нікола? Мені важко це пояснити. Безперечно, він славний хлопець… У всякому разі, обіцяю тобі спробувати… Ти ж допоможеш мені, правда? — спитав він, закінчуючи цю розмову.

— Так, Яне, я допоможу тобі,— прошепотіла я.

І моя права рука поривчасто, мимоволі обхопила Янову руку, яка все ще лежала на моєму плечі, мої пальці міцно стиснули його пальці і так завмерли на кілька секунд…

Напівдорозі між маяком і берегом були сходи. Ними ми спустилися з дамби прямо на пляж. Після напружених хвилин там, нагорі, тут, на нерівних бетонних плитах молу, лагідність знову повернулася до Яна. Цей пісок під ногами якось неждано, одним махом ніби воскресив мої п'ятнадцять років, і я кинулась бігти, бігти!.. Ян припустив слідом за мною. У нас лишалося ще трохи часу перед сніданком. Я сіла на пісок. Він опустився поряд, підібгав коліна до підборіддя і, спершись ним на схрещені руки, почав поволі, неквапливо розповідати про свою неньку з Бове…

Минулу суботу й неділю він провів там. Першого разу приїхав до Бове після полудня у кінці тижня. Вона обняла його й заплакала і ніяк не могла спинитися. Вони ж не бачилися цілих три роки! Ян не раз запрошував її погостювати у них у Бергені! Його батько міг влаштувати їй швидкий і комфортабельний переїзд від Антверпена. Але вона щоразу відмовлялася. І ось після трьох років розлуки вона знову побачила його на порозі свого дому, куди колись на власних руках, досі — після трагічної загибелі її рідного сина — порожніх і страдницьких, принесла його, маленького, загубленого хлопчика. А поміж цими двома моментами — сімнадцять років ніжності, довіри, щасливого, безтурботного життя…

Вона розпалила вогонь у каміні і приготувала смачний сніданок, який після довгих місяців скандинавського харчування раптом нагадав йому всі ласощі його французького дитинства. На столі стояло кілька троянд у вазі, а біля його прибору лежали чотири гарні книжки з мистецтва, з кольоровими фотографіями, які він так любив.

«Візьми з собою ті, які тобі сподобаються. Можеш узяти всі, якщо хочеш!..»

Вона справді влаштувала все так, щоб цей день став для нього святом.

Він був, правду кажучи, трохи здивований, коли через годину — вони саме прибирали зі столу, допомагаючи одне одному так, як колись, — вона сказала:

«Я повинна піти з дому до обіду. Моя клієнтура стає дедалі важчою, тобто я хочу сказати: більш обізнаною і освіченою. А продавщиця ще зовсім молода. Я не люблю надовго лишати книгарню, особливо в суботу. Ти ж не гніватимешся? У нашому розпорядженні ще буде цілий вечір та й завтра цілий день…»

І він залишився у домі сам. «Чи це все ще його дім?» — питав Ян себе з цікавістю і тугою, і то була туга за батьківщиною. Він переходив з кімнати в кімнату, сидів по кілька хвилин то тут, то там, і перед ним знову оживали картини його колишнього життя.

Дарма що надворі вже споночіло, йому все ж захотілося побачити садок. І він відчув те саме, що відчувають, коли знаходять давніх друзів дитинства, побачивши знову знайомі кущі бузини, поміж якими він стільки разів хлопчаком споруджував курені.

На кущах уже скрізь набубнявіли бруньки. Дивлячись на це буйне проростання, таке незвичне для Норвегії, він почував себе ніби в чужій країні… У чужій країні? А може, просто він повернувся до рідного краю, — Ян уже й сам того не відав…

Потім він знову зайшов до будинку. Піднявшись у кімнату, де стояла його улюблена колись іграшка — електропоїзд, він оглянув рейки, укріплені на великому фанерному щиті, і був вражений, що вони, — дарма що вже три роки ніхто до них не торкався, — блищать, як новісінькі, — жодної порошинки… Тоді він вийняв із шафи дві коробки, і скоро у нього вже курсувало по коліях два поїзди — один «товарняк», а другий «пасажирський». Електровози рушили легко і плавно, — можна було подумати, ніби ще напередодні вони функціонували. Неймовірно! Ах, так, це все його мати… Ось уже розставлено тунелі, три вокзали, погашено світло, і вся установка ожила. Попереду «локомотивів» промінь фар прорізав темряву, освітлюючи дорогу, — то вихоплював серед ночі станцію з її платформами, то зникав у тунелі і нараз знову з'являвся на перехрещеннях колій, постукуючи на стрілках, гуркочучи колесами і буферами.

Ян ліг на підлогу і довго не відривав руки від важелів керування на трансформаторі. Він звично спиняв состави, переводив стрілки, прискорював чи зменшував швидкість руху, засвічував сигнали заборони руху, щоб з задоволенням побачити, як, скоряючись легкому рухові його руки, зупиняються як стій темно-зелений состав з трьома пульманівськими вагонами або електровоз з товарним составом. Серед вагонів була й бензинова цистерна, пофарбована в сірий колір, її можна було розгледіти в півтемряві — вона тьмяно виблискувала на рейках у червонуватому світлі заднього сигнального ліхтаря, який засвічувався на останній зупинці.

«Не вставай, Яне, це я…»

То прийшла його мати… Увійшла так тихо, що він і не почув. У сутінках кімнати побачив, як присувається до нього низький стілець.

«Нічого, нічого! Грайся!»

І він послухався її. Минали довгі хвилини у мовчанні, порушуваному тільки рухом іграшкового поїзда, і якась тепла тиша, що залягла між ними, була сповнена радості і смутку водночас. Адже обоє вони знали, які швидкоплинні ці хвилини.

«Признаюсь тобі, Яне, мені так тепло стало на душі, коли там, унизу, ввійшовши, я почула, що ти запустив свої іграшкові поїзди, — як колись у дитинстві…»

«Мамо!..» — ледь чутно схвильовано видихнув він.

І вони очима шукали одне одного в темряві, хвиля спогадів наринула й затопила їх.

…Того самого вечора вона сказала Янові, що він може забрати з собою до Норвегії деякі із своїх дитячих іграшок. Вона вже пропонувала йому зробити це три роки тому, але він відмовився. Він поїде, а всі оці речі залишаться їй на згадку про маленького Яна. Та знайти їх знову, тепер, у домі свого дитинства, — то було для нього надто зворушливо.

Він не хотів, щоб вона бачила його збентеження. Вона й так була вже досить схвильована. І Ян сказав їй якомога веселіше:

«Якщо я позабираю з дому ці іграшки, то чим же бавитимуться твої майбутні онуки, коли приїздитимуть у гості до Бове?»

Почувши ці слова, вона враз випросталася на стільці, наче охоплена невимовним хвилюванням. Ян швидко спинив поїзд і увімкнув світло. її очі жадібно ловили погляд Яна:

«Чи ти й справді думаєш те, що сказав? Чи й справді колись я стану бабусею твоїм дітям і побачу, як вони бавитимуться тут твоїми іграшками?»

Ян кивнув головою і відповів, що дуже добре уявляє, як через кілька років так само, як ось зараз, ці локомотиви запрацюють знову.

«Тільки тоді,— додав він, — ними бавитиметься старший із моїх хлопчиків…»

Ти розповів мені все це в якомусь нестримному пориві, Яне, (як добре, що я нарешті змогла того ранку зустрітися з тобою наодинці і віднайти в тобі колишнього Яна) і зненацька спинився, ніби затнувшись на останньому слові.

Обличчя твоє знову замкнулося, спохмурніло. Може, ти шкодував за цими останніми, щойно вимовленими словами?..

Запала тиша, і ми знову помітили, що навколо нас — безлюдний і безмежний — скільки око сягає — пляж. Ми машинально підвелися й рушили назад. Мовчки, не кажучи ні слова, йшли пліч-о-пліч берегом моря. Про що ти думав, що згадував у ту хвилину, я не знаю. Але можу побитися об заклад, що здогадуюсь, про що спитала мадам Оффланж одразу ж після того, як ти бовкнув про старшого сина. Кожна мати одного дня ставить таке запитання своєму синові: «Щоб говорити так, Яне, треба мати підстави. Ти маєш на прикметі якусь дівчину?»

Дівчину… Яку дівчину? Інгвільд? Мене? Чи… кого?

Тільки якщо твоя мати справді поставила тобі таке запитання, то ти був дуже обережний того четверга, — нічого не сказавши про це мені…

Морський комерційний посередник, у якого проходив практику Ян, знайшов для нього кімнатку у своїх англійських приятелів, подружжя Гаррісон. То була невелика мансарда в одному з тих небагатьох будинків у кінці бульвару Сен-Бева, які уціліли під час війни. Цю місцевість навіть називають не бульваром, а дамбою Сен-Бева, бо прибережна дорога має всього п'ятнадцять метрів завширшки, і одразу ж за нею починається Ла-Манш. Під час штормів, що бушують, коли настає рівнодення, розбурхані хвилі нахабно заливають шосе.

Ян своїм ключем відімкнув двері і пропустив мене вперед. Як тільки ми ввійшли, на порозі кухні показалася висока молода блондинка з веселими очима, що поблискували за скельцями окулярів.

— Не баріться, прошу! Я приготувала для вас овочевий суп і давно вже тримаю його на плиті…

Жінка підійшла до Яна з апетитно духмяною суповою мискою в руках. Не знаю, що він міг розповісти тут про мене і Сонячні Дзиґарі, але прийняли мене в цьому домі трохи дивно: то було химерне поєднання коректної байдужості і палкої радості.

Містер Гаррісон, швидкий, худорлявий, засмаглий чоловік, зразу ткнув мені в руки пляшку мускатного вина, а потому я змушена була захищатися від атак восьмирічної Лінди, котра весь час чіплялася до мене, намагаючись обняти. А мій норвежець, поставивши миску з супом на першу приступку сходів, уже підкидав аж до самої стелі її молодшу сестричку Ніколь…

Янова кімната була обладнана під дахом, на горищі. Мансарда, побілена вапном, точнісінько така сама, як та, в якій він мешкав колись на горищі на мукомельні.

— Гаррісони пропонували мені велику кімнату поверхом нижче з краєвидом на простору бухту. Певна річ, такий краєвид чогось та вартий… Але тут… подивись сама!

Він підвів мене до маленького віконечка вгорі, під похилим дахом:

— Ніяких машин, цементу, ані шматочка молу не видно. Нічого, крім моря і неба. Здається, ти у відкритому океані.

Слово честі, навіть у плутанині будівельного риштування чи в густо заселеному старому будинку, омиваному хвилями моря, Ян міг би уявити собі дикий безлюдний острів і перетворити його на зачароване королівство…

Я задумливо міряла маленькими кроками кімнату, заповнену неяскравим світлом цього хмарного дня. Мій капітан-поет поставив на стіл три білі троянди, потім заходився накривати його. Ледь примруживши очі, я непомітно роздивлялася навколо і пізнавала уже знайомий мені безлад у Яновій кімнаті: зім'яті светри, переповнена недокурками попільничка, морська карта, розстелена на підлозі, біля неї — бінокль. Усе це навмисне безладдя було, певно, викликане його прагненням до суворого аскетизму. Канапа, застелена сірою ковдрою, підлога, вилиняла від жавельової води, білі стіни, голі згори донизу — буквально ні на чому зачепитися оком в їхній чернечій строгості. Жодної фотографії, жодної барвистої стрічки, що їх звичайно чіпляють у квартирах в Норвегії замість абстрактних картин. Нічого… За винятком, — ах! — я насилу стримала легкий вигук, бо враз помітила… дуже добре знайому мені репродукцію, недбало прикріплену чотирма канцелярськими кнопками над канапою.

— Що, і в Гаррісонів теж є така репродукція? — спитала я. — Чи, може, це та сама, що висіла у твоїй кімнаті на мукомельні?

— Так, це моя.

— Дивно, у тебе немає жодної іншої фотографії, крім цього фараона! Можна навіть подумати, — пожартувала я, — що ви з ним родичі.

— Ну, скажімо, це мій далекий кузен. І єдиний член моєї родини, котрий жодного разу не ускладнював мені життя. А це вже рекорд, правда ж?

У голосі Яна почувалася втома, та він знову опанував себе, підняв кришку супниці, і апетитний аромат враз розлився по кімнаті. Блідий промінь сонця, прорвавшись крізь хмари, заблискотів на пляшці мускату. Ми посідали до столу.

— Вітаю тебе у покоях твого вікінга, панночко із Сонячних Дзиґарів!.. Нехай тебе не дратує присутність мого фараона в цій кімнаті. Це ж мій давній товариш і соратник у боротьбі та життєвих незгодах. У Бове, на мукомельні, він усього надивився. І в Бергені теж…

Ян наповнив наші келихи прозорим вином, потім глянув на мовчазне вирізьблене з каменю обличчя фараона, яке дивилося на нього зі стіни.

— Він тобі здається таємничим, загадковим. Але я читав, що життя його обірвалося в тридцять років. Він занапастив його тим, що прагнув служити надто благородному, високому ідеалові, якого так важко досягти. У стародавньому Єгипті, де панували сотні фальшивих богів, Ехнатон був, можливо, першим, хто збагнув, чи, краще сказати, відчув, що на світі існує тільки один бог… Знаєш, Фанні, бували дні, коли він, оцей фараон, не давав мені занепасти духом, зневіритись у житті…

Ян поклав голову на руки, згорнуті на столі, і немов зовсім забув про суп у тарілці, що я йому подала. Довго пояснював, як там, у Бергені, йому довелося зустрітися віч-на-віч з багатьма складностями, що враз навалилися на нього, все-все треба було вивчати заново: мову, звичаї, зовсім інший спосіб думок, людей. А потім — його нова домівка, його батьки. Уперше в житті ти бачиш перед собою чоловіка й жінку, незнайомих тобі. І ти кажеш сам собі, ти повторюєш у думці:

«Це твої батьки. Вони прийняли тебе як свого сина…»

Нервово закуривши, Ян признався мені, що в той день, коли йому вперше довелося назвати їх татом і мамою — та ще й по-норвезькому! — у нього було таке відчуття, ніби гине, зраджується щось таке тепле, надійне, вірне, незрадливе: його матуся з Бове. Вона віддалялася назавжди. А разом з нею — і його дитинство, юність, великий шмат життя безповоротно відходили в минуле!.. Та Ян не міг нікому показати свою розгубленість, поговорити щиро, хіба що інколи з Інгвільд. «Вони» були такі щасливі, що повернувся їхній хлопчик! «Вони» вже так щиро любили його. І він теж починав потроху їх любити. І їх, і Норвегію. Він відкривав для себе новий світ: фіорди, безмежні ліси, лижі протягом шести місяців на рік і човен, завжди з піднятими вітрилами, вихідні дні, які можна провести, поставивши намет десь на самому краєчку старої Європи, серед самотніх і суворих краєвидів.

Скоро він почав працювати, як і його батько, обслуговуючи морські кораблі у торговельній компанії фірми Фреда Ольссена. Усе тут здавалося новим, незвичним, хвилюючим. Було таке відчуття, ніби тільки тепер почалося його справжнє життя. Та водночас він страшенно болісно переживав розрив зі своїм минулим.

— Пригадую вечори, коли ми лишались удвох з Інгвільд у її чи в моїй кімнаті. Вона навчала мене норвезької мови та раптом припиняла урок, бо помічала, що очі мої надто блищать і думки блукають десь далеко-далеко… Тоді вона клала руку мені на плече й починала згадувати своє перебування у вас, вечори біля каміна, тебе, Фанні, і ваш колеж. Звичайно, це не були спогади ані про Бове, ані про мою матір, та все ж то була моя люба стара країна! І до того ж у Інгвільд буває якась особлива інтонація голосу, коли вона говорить по-французькому, а, певна річ, у такі хвилини вона завжди говорила по-французькому! Ті перші місяці, коли мені було так важко звикати до нового життя, Інгвільд справді була для мене чудовою маленькою сестричкою!

Я силкувалася прочитати щось у його очах.

«Якби ж то я могла бути певна, що вона не стала для тебе чимось більшим, ніж сестричкою…» — думалось мені.

Нараз Ян підвівся і вийшов до сусідньої кімнати. Певно, вона правила йому за підсобне приміщення, коли треба було нашвидку приготувати якісь прості страви. За якусь мить він повернувся з великою таріллю, на якій лежали шинка, кілька варених яєць, трохи салату, і знову наповнив наші келихи й тарілки.

— І ти теж, Фан, у ті давні дні завжди ладна була допомогти мені і зробити для мене все, що було в твоїх силах! І ти теж була моєю славною сестричкою…

— Авжеж, — відповіла я. — Гарно мати сестричок у дитинстві… А я ж була твоєю сестричкою всього три роки тому!

Я не могла стримати хвилювання, і голос мій затремтів. Ян повільно насупив брови, він трохи нахилився над столом, який розділяв нас:

— Що ти хочеш цим сказати, Фан?

Та як я могла щось йому сказати, не зрадивши таємниці моєї юності! Що я була добрим другом, вірним і відданим усім серцем, у важку хвилину його життя. Але то було колись, давно, а тепер Фанні вже стала дорослою і сподівається бути чимось більшим для нього, аніж просто товаришкою…

Яне, я знаю, що ти нездатен прикидатися, лицемірити, та чи пізнав ти себе самого? Чи справді так важко було для тебе стати норвежцем? Випадок на кораблі «Табор», який стався минулої неділі, примусив мене багато про що замислитися…

Той день почався так добре! Ян наче вихор налетів на Сонячні Дзиґарі, попросив швидше доїдати десерт і пити каву, схопив мій шарф, обгорнув ним мені шию і сказав:

— Капітан «Табора» хоче, щоб його рапорт було доставлено у контору завтра вранці. Отож мені треба негайно прибути на борт корабля і забрати виписку з log-book, — з бортового журналу, по-вашому. От я й подумав, що, мабуть, зможу спокусити й тебе, Фанні, поїхати зо мною: судна фірми «Вільгельмсен» — це все-таки справжнісінькі норвезькі кораблі як-не-як!..

Обличчя йому світилося радістю, і я знову побачила Яна давніх щасливих днів.

Коли ми вже з несамовитою швидкістю, мов вітер, мчали мотоциклом до Булоні,— так, що мені довелося обома руками вчепитися за ручку сидіння, — я призналася сама собі, що і мене охопило радісне хвилювання. Справді, а чом би й мені не полюбити Норвегію? І коли ми досягли набережної, «Табор» таки здався мені сліпучо прекрасним кораблем!

Я не раз у своєму житті відвідувала з дідом судна в порту і навчилася, як кажуть, пізнавати «душу» великих морських кораблів. Цей корабель з надбудовою-рубкою, із струнким корпусом, чорним димарем, оперезаним двома яскраво-синіми смугами, з вузькими переходами, пофарбованими білою, як сніг, фарбою, з поручнями, з червоного дерева дверцятами кают і барвистими маленькими фіранками, які прикрашали ілюмінатори, — ті фіранки я встигла помітити, поки видиралася з палуби на палубу слідом за Яном, — так, цей «Табор» був чудовий, наче різдвяна скандинавська сага.

— Як у тебе з англійською, нічого? — раптом поцікавився Ян, коли ми вже добиралися до верхньої палуби.

— Сподіваюсь, — відповіла я. — Два роки тренування, зубріння і розмови з дідом — це ж чогось та варте, як ти гадаєш?

І ось, переступивши останній поріг, ми опинились у великій каюті, безумовно, найрозкішнішій і найпросторішій на всьому кораблі. Голос Яна лунає збуджено, невимушено, сердечно — але по-норвезькому! (Треба буде чекати перекладу…)

— Добрий день, мосьє! Мене звуть Єф Нільссен, я з Бергена. Прибув сюди за дорученням морського комерційного посередника по донесення на завтра. Дозвольте відрекомендувати вам: Фанні Ле Марруа, внучка французького капітана далекого плавання. Без неї і без її діда я не говорив би зараз з вами вашою рідною мовою. Та прошу зауважити, що Фанні не знає по-норвезькому й десяти слів!..

Голосний вибух сміху. Троє чоловіків підводяться і подають нам руки, три легких поклони, які адресуються вже тільки мені. Диван у кутку, крісла навколо низенького стола, заставленого недопитими чарками, пачками сигарет, заваленого іноземними журналами. У одного з офіцерів на рукаві синього морського кітеля — чотири золотих галуни, у другого — три, у третього — тільки один. У всіх дуже голубі очі, дуже біляве волосся, обвітрені і обвіяні морозом та вітрами обличчя. їхні довгі постаті височать наді мною, такою маленькою-маленькою поряд із ними, але в кожному з них я почуваю щось братерське, рідне і водночас ласкаво-іронічне. Боже, як же Ян схожий на них, як почувається, що вони одної крові, одного роду-племені!..

У мене забирають плащ, садовлять у крісло, питають, що я питиму. По-англійському, певна річ, але вони розмовляють не дуже швидко, щоб я розуміла. Невже Ян у своєму блискучому вступному слові, виголошеному по-норвезькому, міг сказати про мене щось, чого він мені не переклав? Коротко кажучи, я все розумію, і мене розпирає гордість від того, що я розумію їх і можу теж відповісти по-англійському.

Ось капітан підносить склянку й каже, дивлячись на мене:

— Skoll!.. [2]

Я теж піднімаю склянку і усміхаюсь йому:

— Skoll!..

Усі в каюті всміхаються, крім Яна. Я раптом помічаю, що його очі, які досі невідривно й тривожно дивилися на мене, тепер прояснюються. Може, він боявся, що я розгублюся, злякаюсь? Що йому доведеться червоніти за мене на цьому кораблі, який є часточкою його батьківщини? Певно, так, бо тепер у нього дуже вдоволений вигляд.

Перші хвилини промайнули. Ян знову заговорив мовою Нансена і зробив це так легко й невимушено, що я була просто вражена. Він розмовляв по-норвезькому майже так само швидко й вільно, як і по-французькому. Поступово у мене з'явилося відчуття, ніби між Яном і цими трьома офіцерами виникла якась мимовільна чудова злагода і взаєморозуміння: то була Норвегія в мініатюрі, у якій не було місця для мене, з якої мене було виключено.

О, звичайно, не навмисне, несвідомо! Просто це був невидимий бар'єр мови, крові, звичаїв… Я думала, що зможу подолати його, прогнати геть, та ба! — ось тепер він дався взнаки з новою силою. Я наштовхнулася на нього, як на непробивний кам'яний мур.

За мить я побачила, як Ян і ще двоє офіцерів підвелися й рушили до виходу.

— Нікуди не йди, Фанні! Нам треба пошукати log-book, — кинув мені Ян.

Але хвилини минали за хвилинами, а вони все не верталися. Зрештою, втомившись підтримувати з капітаном розмову, в якій незабаром вичерпалися ті рідкі теми, що могли бути спільними у командира великого норвезького корабля і маленької вчительки французької школи, я, мобілізувавши всі свої знання англійської мови і підвівшись з крісла, промовила:

— Many thanks, captain. I will now find out where Jef Nilssen is and what he intends to do.

(Щиро дякую, капітане. Я хочу тепер розшукати Єфа Нільссена і спитати, що він збирається робити далі).

З боку вузького переходу вздовж надбудови до мене долинули вибухи сміху, грубуватого й гучного, як перестук кремінців на березі моря. Ідучи на ці звуки, я наблизилась до каюти, де Ян і ті двоє офіцерів сиділи навколо бортового журналу, грубезного зошита, в якому докладно занотовувалося повсякденне життя корабля. Зошит було розгорнуто на незаймано чистій сторінці, тут же поряд лежало дві авторучки, стояли попільничка і склянки, наповнені холодним молоком. Морське донесення, що його мав доставити Ян, звичайно, не було просто химерою, і, наскільки я могла судити, ці троє чоловіків робили цю нудну роботу залюбки! Хоч я не розуміла жодного слова з того, про що говорилося в каюті,— досить було побачити Янове обличчя: воно так і сяяло від задоволення. Здавалося, дитина після довгих місяців розлуки знову знайшла своїх братів…

Коли я показалася на порозі каюти, Ян вигукнув, ніби перепрошуючи:

— Я зовсім забув про тебе! Даруй, я ж бо не звик, щоб ти супроводила мене на борту корабля… Хочеш, я принесу й тобі склянку молока? Ти сідай ось тут, подивишся, як ми працюємо. Морське донесення — це не просто формальність, запевняю тебе. «Табор» був добряче пошарпаний штормом у Середземному морі. Палуба й місток були геть залиті водяними валами, і судно на два дні лягло в дрейф…

Потім — уже тихше, ніби по секрету:

— Це для мене щось та важить, Фан, — знову опинитися на борту норвезького корабля, ти ж розумієш?..

Я злегка кивнула головою: о, я дуже добре розуміла…

— Послухай, Яне, — рішуче мовила я. — У мене тут є приятелька по колежу Анжельє, яку я дуже люблю і яку не бачила з Різдва. Вона живе поблизу, пішки йти чверть години…

— Та що ти, Фанні!.. Хочеш уже йти? Хіба тобі тут не подобається?

Щире здивування бриніло в голосі Яна.

— Ні, тут дуже добре, але морський корабель і молоді дівчата — то зовсім різні речі… Уже давно минув той час, — сказала я тихо, — коли дідусів колишній товариш по плаванню міг назвати мене «юнгою»…

Наші погляди зустрілися — може, Ян теж шкодував, що цей час минув?..

— О котрій годині заїхати по тебе до твоєї подруги, щоб одвезти до Сонячних Дзиґарів? — тільки й спитав він.

— У батька її є, машина, він сам відвезе мене. Отже, ти зможеш лишитись на «Таборі» скільки схочеш.

— А що б ти сказала, — він вагався, — якби я прийняв запрошення офіцерів і провів цю неділю з ними і навіть залишився ночувати на кораблі?

Мені якось вдалося стримати тремтіння в голосі.

— Ну, звісно, Яне! Ти можеш робити все, що тобі подобається. Особливо на кораблі твоєї країни…

Як би мені хотілося, щоб він почував себе не таким вільним, мій норвезький принц!.. Але він обмежився тим, що провів мене до кінця трапа. І я покинула його там, на набережній: висока самотня постать, на губах — легка усмішка, усмішка дитини, яка може цілком віддатися своїй радості…