Діти морських туманів

Розділ одинадцятий «ЯКБИ ВІН ПОПРОСИВ ПРИЇХАТИ, Я ПОЇХАЛА Б ЗАВТРА Ж…»

Переді мною стоїть старомодний шкіряний саквояж — він зберігся, мабуть, ще з часів Наполеона III, — і я навмання дістаю з нього маленький дитячий капор, обшитий по краях мереживною оборкою.

— Це «шарлотка», старовинний капелюшок з воланами, — мовить Годлен. — Можливо, «шарлотка» належала бабусі д'Юберсан, коли вона була малою дівчинкою.

— Матері твоєї матері?

— Бабусі моєї матері! Алікс-Марі д'Юберсан. Цей маєток був її власністю.

Я кладу назад ще такий гарний капелюшок, який колись прикрашав маленьку Алікс-Марі, і намагаюсь не втратити інтересу до всього, що оточує мене, до цього незвичайного, казкового мотлоху, зваленого на горищі в Рейд'єрі. Це Годлен затягла мене сюди: їй так хочеться відвернути мене від сумних думок хоч на кілька годин. Я машинально нахиляюся над шкатулкою, де лежать різні листи, запрошення, весільні аксесуари, пожовклі фотографії. Чи будуть коли-небудь весільні аксесуари у дівчини на ім'я Фанні Ле Марруа?.. Думкою я зараз у відкритому морі, на борту корабля, якого я і в очі не бачила, хоч назва його каменем давить на серце.

Годлен гладить мені руку, стискає пальці. О вірна шкільна дружба, ти стаєш ще вірніша й палкіша в чорні дні.

Я опановую себе й усміхаюсь їй.

— Це було горище багатьох поколінь одної родини. Тут, мабуть, повно всіляких скарбів!

— Коли ми були малими, Нікола і я, то часто приходили сюди, порпалися у скринях і любили переодягатися в смішні костюми. Улітку мама посилала нас на горище по банки з варенням або я вилазила з нею вішати білизну. А то ще приносили сюди різне непотрібне хламіття. Бачиш отой мотлох у кутку?..

Вона показує на купу шор, вуздечок і ще якоїсь кінської збруї. Трохи осторонь — віялка для очищення зерна, цинкові ночви, величезна сільничка, маслоробка, прес для меду, — усе це, видно, давно вже валяється тут без ужитку.

— А гратися? Хіба ви ніколи не приходили сюди гратися?

— Звісно, гралися! Насамперед у піжмурки. Подумай лишень! Горище завдовжки тридцять три метри — над будинком, клунею, сараєм. Спочатку — засіки з зерном, потім — сховище для фруктів, а далі — комірчина, де висять вінки цибулі, часнику, нелущена квасоля, горох, безсмертники, конопляне прядиво і ще всяка всячина! Нарешті, оцей куток, де ми стоїмо, захаращений різним мотлохом, який ти називаєш скарбами.

Вона сміється, б'є кулаком об пузатий матрац, перев'язаний вірьовкою посередині й причеплений до бантини.

— Таких матраців тут висить аж чотири. їх чіпляли під покрівлю, щоб не заводилися пацюки. Аби ти знала, як я їх боялася, коли мені було років шість і я залазила сюди сама… — її сміх дзвенить переливчасто, весело. — Вони здавалися мені привидами!

— Що ж можна робити самій на горищі?

— О, таке траплялося не часто! Я була з породи страхополохів… Пригадую, одного разу прийшла сюди поцупити клапоть триколірного прапора, он він лежить у кутку. Мені був потрібен шматочок червоної матерії, щоб ловити жаб…

У моїй пам'яті виринає інший прапор. Теж триколірний: біле, блакитне й червоне. Великий блакитний хрест, обведений білим, на пурпуровому тлі: стяг Норвегії, що майорить на кормі «Торільда»…

— Фанні, що з тобою?

Я здригнулася, бо думкою була десь за тридев'ять земель…

— У тебе такий вигляд, ніби ти десь у зовсім іншому світі. Здогадуюсь, де саме, бідолашко моя. А я так сподівалася розважити тебе, через те й попросила допомогти мені трохи навести лад на горищі,— у нас же свято в четвер.

Ах, так! Четвер… Заручини Гійома і Годлен…

— Мати таке розкішне горище і не використати його — то була б несосвітенна дурість, Фанні! Поглянь, приміром, на цей куток, звідки віялом розходяться крокви аж до гребеня даху. Або на оце вікно, засноване павутинням. Досить тут встановити приховане освітлення, і це буде чарівно, особливо якщо…

Годлен відштовхнула плетену колиску, підхопила якусь старовинну сукню з червоного оксамиту, що валялася долі, і мрійливо притулила її до себе.

— …якщо всі надінуть різні костюми, скажи, Фанні? Щось схоже на карнавал, описаний у романі Алена-Фурньє «Великий Мольн»[12].

Я владним жестом зупиняю її.

— Не ворушись. Зажди!

Я нахиляю голову, замислююсь. Що нагадує мені цей куточок колишнього? Що постає тут перед моїми очима? Вікно з старомодним наличником, на його тлі — висока дівчина з двома білявими косами, довга, до самого низу червона сукня. Під склепінням вікових крокв посередині висить триколірний прапор, пошарпаний у битвах, наче поранений під Вальмі. А на довершення цієї картини — поставлений трохи впоперек хисткий стіл, і на ньому весь у пилюці ручний металевий свічник, вкритий блакитною, подекуди полущеною емаллю. Бракує тільки запаленої свічки, каламаря, гусячого пера й великої чорної книги, заповненої нервовим письмом, що вийшло з-під безжальної руки громадського обвинувача часів Робесп'єра.

— Не ворушись, — наказую знов. — Я здогадалась… Як же це так, що ви ніколи не грали тут вистав?

Можна показати, скажімо, сцену революційного трибуналу. Не вистачає тільки Фук'є-Тенвілля[13]! Годлен вражено дивиться на мене.

— Я не дивуюсь, що Нікола ставиться до всіх вас трьох як до химерних фанатиків!

Вона впускає додолу довгу сукню кривавого кольору і різко відкидає її ногою.

— Облиш свої історії для музею воскових фігур! У мене немає ні найменшого бажання грати Шарлотту Корде[14]… Давай-но краще оглянемо старі скрині. Я певна, що знайдемо там капор дев'ятисотих років для тебе і циліндр для Гійома. Тут ще має бути шапка норманського візника. Вона знадобиться для Ніка. А потім… ми щось підберемо для…

Голос Годлен урвався. Вона не наважилась вимовити ім'я… Це ж саме через нього я опинилася сьогодні тут, не пішла на роботу… Мої вірні друзі, Крістіна і Годлен, змовилися, щоб якось вирвати мене з того розпачу, який охопив мене після його від'їзду… Чому він поїхав? Сьогодні ввечері минуло вже вісім днів… Поїхав, не попрощавшись, не пообіцявши вернутися…

Я ненароком обламую нігті об мідну, позеленілу від вогкості скриньку, на яку щойно спиралася Годлен.

«Костюм П'єрро або Арлекіна. Йому підійшов би костюм блазня!» — бурмочу я сама собі, втупившись поглядом у сад.

Крізь прочинене вікно бачу яблуні, вишикувані попід старими мурами, плакучу вербу і навколо — підстрижений моріжок, акуратна чотирикутна грядка суниць, білизна, що сушиться на траві. Сад саме до пари людям, які вміють щоранку рвати пригорщами щастя і приносити його до себе, наче оберемок ромашок.

Я чую, як губи мої журно шепочуть:

— А чи буде він тут у четвер?..

— Що ти вигадуєш?

У скроні мені бухає кров.

— Якщо взагалі він коли-небудь повернеться!..

— Ох, Фанні! — стривожено й розгублено озивається Годлен. — Невже ти думаєш, що він може… — Потім додає сумно: — А хіба не він підказав нам цю ідею — розчистити горище для свята?

— Ну що ж, свято ітиме повним ходом без свого режисера, — зітхаю я.

Годлен впустила віко скрині, яку вона тільки-но розкрила, і воно, глухо стукнувшись, впало. Прощавайте, чудові мрії!

— Ходімо, — каже вона, тягнучи мене за собою. — Ходімо ж…

Вона розстеляє долі одну з старих мисливських курток свого батька, які висять на цвяшку, і садовить мене на неї. Ми сидимо тепер зовсім поряд з сінником, поставивши ноги на перший щабель драбини, якою спускаються, мабуть, до клуні. До клуні або до стійла…

Голос у Годлен поважний, майже урочистий:

— Фан, а що буде, як він і справді не повернеться? Я хочу сказати: ніколи не повернеться?

Я хапаю голову в руки: уперше висловлено вголос те, що кожен нишком думає після від'їзду Яна.

— Скажи, — наполягає Годлен, — що тоді буде з тобою?

— Як тобі відповісти? Нічого… І це, мабуть, найстрашніше. Відтоді, як повернувся Ян, я жила в сподіванні, що от-от щось станеться. Ще до того, як він приїхав, я ждала його повернення. Після його від'їзду до Норвегії, тоді, коли мені було шістнадцять, я завжди вірила, що він колись повернеться… І, звичайно, назавжди!

— Я розумію… — мовить задумливо Годлен.

З отвору, де стояла драбина, почулося якесь глухе шамотання в соломі, потім брязкіт ланцюга чи бідона з молоком. Звісно, корова. Це хлів… Тільки згодом, коли до мене повернувся здоровий глузд, я подумала, що в таку пору корови на паші. Годлен це добре знає, а проте й вухом не повела, почувши ті дивні звуки. Вона дає мені висловитися.

— Знаєш, Годлен, якщо Ян не повернеться, то, мені здається, я ніколи вже… не зможу бути молодою. Атож, саме так: я відчую себе одразу старою.

— Та що ти, Фан, обміркуй усе як слід. Просто тобі знову хотілося б вернутися до чудесної пригоди, яку ти пережила в п'ятнадцять літ.

— Ні, Годлен, я певна, що ні. Я думаю зараз не про минуле, а про майбутнє. Без Яна мені бракуватиме головного. Мені не вистачатиме надії.

Годлен, здається, зважує мої слова. Уся наша розмова уривається паузами важких роздумів.

— Гаразд, — робить вона висновок, — припустімо, ти вже одружена з Яном. Тоді ти, стільки років проживши в чеканні, вже ніколи не чекатимеш його. Твоя «надія» буде вже не потрібна.

Я не можу стриматися і палко перепиняю її:

— Ні. Вона потрібна буде завжди. З Яном кожен ранок відрізнятиметься від попереднього, і щовечора я з нетерпінням ждатиму нових проявів почуття. Я знаю, з ним жоден день не буде схожий на інший.

Звісно, будуть і бурі, і, можливо, часом комусь із нас захочеться побути наодинці, але ніколи я не знатиму втоми, викликаної нудьгою чи звичкою. І я сподіваюся, так-так, я сподіваюся, що й він не звикне до мене, що й я не набридну йому…

— А як же буде з Нікола?.. — перебиває Годлен. Тоді повертаюся до дійсності і я.

— Як буде?.. Буде так, як нині, як було завжди. Так, як з Гійомом чи з дідом. Ти скажеш, що це вже не так і погано. Але брат, дід — це все-таки не чоловік!.. Я… Я не зможу чекати нічого нового ні ввечері, ні завтра, ні… Кажу ж тобі, я стану старою.

Мій голос лунає все тихше й тихше, як патефон, коли кінчається завод. Але Годлен не відступається:

— Ну так що ж?

— Що — що?.. Тобі хочеться почути ще раз те, що я вже сказала! Зараз мені справді здається, що Ян для мене головне. Без нього мені бракуватиме… — тут голос мій зовсім урвався—…мені бракуватиме моєї душі.

Внизу під драбиною знову шарудить солома. Годлен ніби нашорошує вуха, але провадить далі тим самим лагідним тоном:

— Мені здається, Булонський край — це теж частка твоєї душі.

— Частка… Так! Але я могла б відмовитись од свого краю, аби тільки бути з Яном, тоді як залишитися тут… без нього… Ах! Знай, Годлен, якби він попросив приїхати до нього в Норвегію, то я поїхала б завтра ж.

Годлен пригортає мою голову до себе:

— Бідолашна, бідолашна Фан…

Від цієї ніжності крижана брила, що душить мене відтоді, як цей проклятий корабель забрав мого коханого, починає танути.

— Ти віриш, що він повернеться, Годлен, скажи, ти віриш?

— Не знаю, Фан, не знаю… Поплач, якщо це дасть тобі розраду. Надто довго він водить тебе за носа! Який же все-таки він жорстокий!

На мить я припадаю до цього дружнього плеча. Потім відсуваюсь, зводжуся на ноги. І цим рухом, певне, наполохую корольків, які змостили собі кубельце у вінку хризантем, почепленому на перехресті крокв недалеко від нас, бо вони, відчайдушно лопочучи крилами, здіймаються в повітря. Дивне для закоханої пари це тепле пристановище, сховане поміж сірими цвинтарними квітами! А моє гніздо… Невже теж доведеться будувати його на руїнах минулого, на колишньому щасті з прив'ялим запахом висушених квітів?

…Потім ми з Годлен спускаємося, заходимо у велику кухню, сідаємо на одну з двох лавок, поставлених обабіч довгого фермерського стола. Мені подають чашку теплого молока і чотири тартинки, намазані свіжим вишневим варенням: мадам Фрамекур тільки-но поналивала глечики, вони стоять ще навіть не накриті, і мідний таз світиться пахучою піною.

На коліна мені кладе свою гордовиту морду Портос, собака Нікола, породиста німецька вівчарка.

«Приголуб, погладь мене, — ніби промовляє його сповнений любові погляд. — Аби ти знала, як я люблю, щоб мене гладили!»

Я кладу руку на густу шерсть. І пес, приплющивши очі, нашорошивши вуха, тягнеться до мене своєю гарною тонкою мордою, тремтячи від насолоди.

— Ви його приручили! — каже, входячи, мосьє Фрамекур. — Не ворушіться, мадемуазель, не ворушіться! Це така гарна картина…

Мосьє Фрамекур дуже мене бентежить своїми величезними селянськими чобітьми та широченними плечима. Та коли він показав мені погруддя Нікола й Годлен, які він вирізьбив із стовбура яблуні в довгі зимові вечори, я подумала, що його онуки, сини Гійома, матимуть у кого навчитися ремесла, і на своїх дідів, Ле Марруа чи Фрамекура, їм не доведеться нарікати!

Говорив він з помітним сільським акцентом, переходячи іноді на місцеву говірку. Мосьє Фрамекур сів на лаву навпроти і, спершись ліктем на стіл, почав набивати люльку. Я уявила собі, як він їсть, по-селянському широко розклавши лікті на столі, низько нахилившись уперед. Нікола скидався на батька, хоча був стрункіший, зграбніший. Він трохи «вилюднів», як сказав би зі своїм колючим гумором Ян. Але згодом, з роками, у нього, звісно, з'явиться місцева вимова, згорбляться плечі, і він теж спиратиметься ліктями на стіл, коли сидітиме біля паруючої тарілки. Але це не могло бути мені неприємним, о ні. Я добре знала, що, попри таку їхню трохи вайлувату зовнішність, цей старий рід облагороджує славне минуле родини Фрамекурів.

Годлен успадкувала від матері красу роду Юберсанів. Якою вона, певне, була тендітною і привабливою, юна мадам Фрамекур, в обіймах свого велетня чоловіка. Очі в неї ніби з блакитної порцеляни і так глибоко посаджені під білим чолом, що здавалися темними при вечірньому освітленні, з обличчя ніколи не сходила щира усмішка.

Ех! Як радо вони прийняли б мене в свою сім'ю! І як легко я зайняла б місце в їхньому роду…

І все-таки, все-таки я аж підскочила, почувши, як мадам Фрамекур гукнула Нікола крізь розчинені скляні двері:

— Нікола! Іди снідати з нами!

— Не хочу! — відповів приглушений голос, певне, з-під розкритого капота трактора. — Я дуже брудний!

— Та йди! — наполягала мати. — Я нагріла води, помиєшся.

— Кажу ж тобі — не хочу!.. Я потім…

Решта відповіді загубилася в гуркоті запущеного на повні оберти мотора.

Мадам Фрамекур вернулася назад, її лагідна усмішка потьмяніла.

— Що це його вкусило? — здивувався батько, вибиваючи люльку об підбор свого чобота. — В цю пору йому завжди дуже хочеться їсти.

Годлен навіть не озвалася. Уткнувшись носом в каструлю з розтопленим парафіном, щоб заливати банки варення, вона тільки якось дивно зблідла.

— Та дайте ви йому спокій! — нарешті мовила вона.

Мабуть, це зовсім не схоже на Годлен — отак сухо розмовляти з батьками… Чи здогадувалася вона про причину поганого настрою свого брата?

Витерши об фартушок замащені варенням руки, вона з якоюсь нервовою поривчастістю, аж ніяк не властивою їй, швидко вийшла надвір — до Нікола.

На мить ми лишилися ні в сих ні в тих. Тільки Портос, примостивши голову мені на колінах, раював і далі в своїх щасливих мріях. Але скоро я їх урвала, підвівшись на ноги:

— Пробачте, мені вже пора додому…

Та щоб вийти на дорогу, треба перейти подвір'я ферми. Обличчя Нікола я не бачу, він схилився над мотором трактора. Поруч із ним Годлен, вона запально, але неголосно щось йому доводить. Мені здається, ніби вона в чомусь виправдовується…

Я підходжу ближче:

— До побачення, Годлен, до побачення, Нікола.

Він випростується й повертається до мене лицем. Рум'янець на щоках густіший, ніж звичайно… Хлопець витирає руки об синій комбінезон.

— Пробач, я весь у мастилі.

Потім, явно намагаючись перейти на безжурний тон, запитує:

— Ти вже йдеш?

— Мені треба ще стільки всього приготувати на завтра, — бурмочу я. — Ну, бувай здоров…

— Ну що ж, прощавай, Фанні! — каже він, не подаючи мені руки.

Годлен теж не пішла проводжати мене до дороги, як це робила завжди.

Хоч уже квітнув пишними барвами чудовий сонячний червень, я жила ніби оповита якимсь густим туманом. Це викликано втечею Яна, його мовчанкою, якій, здавалося, не буде кінця. Правда, попереду мене чекав четвер, день заручин Гійома і Годлен. Ясна днина серед наступних сірих буднів, свято, схоже на якийсь прорив, ніби дзвін серед ночі, що скликає всіх на збір. Та чи долетить його голос до Яна на ті високі широти Німеччини й Скандинавії, куди завіз його «Торільд»?

Що тільки не робилося, аби підбадьорити мене! Крістіна, хоч їй це було дуже нелегко за кілька тижнів до пологів, допомагала вгамовувати моїх вихованців, які ніби сп'яніли від літнього привілля, від погожих сонячних днів. Навіть Давід, хоч досі я не вважала його ні беручким до роботи, ані знавцем дитячих душ, проводив більшу частину свого дозвілля, готуючи мені ярлички з написами, малюнки, вирізки, монтажі, гербарії хлібних колосків, молодої картоплі та спілих суниць, бо я саме збиралася пройти з дітьми останню тему року: «Земля — годувальниця людей».

Одного вечора Гійом запросив мене повечеряти з ним у маленькій сільській кав'ярні, зовсім незнайомій мені. Яка це була полегкість посидіти отак спокійно кілька годин! Ми говорили тільки про себе, згадували своє раннє дитинство, школу, канікули, розмова плинула невимушено, майже весело. У чашках перед нами парувала кава, ми повільно пили її, і тут Гійом, ледь змінивши тон, сказав мені:

— Я оце щойно повернувся з Бове, Фан… Так, я вдень махнув туди, щоб побачитися з мадам Оффланж. Я подумав, можливо, Ян телефонував їй перед від'їздом, щось пояснив. Бідолаха, вона дізналася про все вперше від мене! Одне слово, я повернувся ні з чим…

Уникаючи дивитися на мене, він поволі набивав люльку.

— …або майже ні з чим! — глухо додав він.

— Майже?

— Ми з нею довго говорили. Я дізнався про деякі речі, котрі можуть пролити трохи світла на Янову втечу. «Після його повернення з Бергена, — сказала вона, — я відчуваю, як він розривається між двома батьківщинами, не має певності щодо свого майбутнього, і я вірю: він надто чесний, він не хоче баламутити серця молодої дівчини…» І ще таке: «Ян добре усвідомлює те, чим він завдячує Капітанові, він не може зробити його нещасним, забравши Фанні…»

Я похнюпила голову, відчуваючи, що й моє серце розривається надвоє. Мені пригадалися слова, які я сказала Годлен кілька днів тому на горищі: «Брат, дід — це не те, що чоловік!» А далі: «Годлен, якби Ян попросив мене приїхати до нього в Норвегію, я поїхала б завтра ж…»

Гійом якийсь час мовчки смоктав люльку.

— Такі міркування, — нарешті озвався він, — тільки роблять честь Янові.

— Яке мені діло до його честі! Я не Сірано де Бержерак!..[15]Мені нестерпна сама думка, що я можу втратити Яна назавжди!

— А дідові тим більше, уяви собі! — кинув Гійом несподівано різко. — Сьогодні я можу тобі сказати, Фан, що коли він і побоювався твого від'їзду до Норвегії, то боявся тільки за тебе. Сам же він…

І тоді Гійом розповів мені про те, що ось уже три дні старанно приховували від мене. Капітан розшукав свого приятеля, морського посередника, той подзвонив до Роттердама й Бремена, дізнався про місцеперебування «Торільда», і дідусь написав трохи тремтячою рукою телеграму й послав її навздогін Янові:

«Сонячні Дзиґарі оповиті туманом після твого від'їзду. Командир „Сіріуса“ жде новин».

— Це неправда, що він послав таку телеграму, скажи, Гійоме, що це неправда! — прошепотіла я, розгубившись од хвилювання і вдячності.

Брат уже стояв на ногах, щоб іти. Його очі, завжди такі ясні й спокійні, підозріло зволожніли.

— Учора ввечері дід сказав мені, що він віддав би половину років, які лишилося йому прожити, аби тільки ти була щаслива, Фан!..

Майже невпізнанний у темно-сірому, бездоганно пошитому костюмі, що личив йому… слово честі, так само, як і його незносима замшева куртка, Нікола підійшов до мене і з легким церемонним уклоном запитав:

— Чи можна запросити тебе на вальс, Фанні?

Повільний вальс… О так! Незважаючи на шалені модні танці, тут лишилися вірні вальсу.

Нікола повів мене до вітальні ферми Рейд'єр, де повідсовували меблі, звільнивши простір для танців. Можна було танцювати і в довгому вестибюлі, що перетинав увесь будинок.

Картин, розвішаних на стінах, певна річ, не чіпали. То були морські пейзажі, сцени полювання, але переважали серед них фамільні портрети.

Кружляючи в обіймах майбутнього хазяїна ферми Рейд'єр, я відчувала на собі то гострий погляд якогось прадіда, загиблого при переході через річку Березину, то ще суворіший погляд його брата, капітана національної гвардії в Ліллі. А ще з мене не спускав поблажливого і трохи лукавого ока лейтенант корабля д'Юберсан, який здійснив кругосвітню подорож разом із славнозвісним мореплавцем Бугенвіллем на кораблі «Будез».

Гійом і Годлен теж танцювали, загубившись серед інших пар. Я бачила, як вони кружляли так само, як і ми, під портретами, переходячи від срібного монокля до пишної чорної краватки, від напудреної перуки до шнурів на якомусь доломані, від триколірного шарфа до драгунського шишака, і відчувала, що й за ними стежать очі всієї цієї галереї предків, стежать і радіють у душі, милуючись їхнім юним коханням…

Нікола вперто мовчав. Міцною рукою він тримав мене коло себе так близько, що на мить доторкнувся підборіддям до мого чола, потім відсахнувся, знов притулився і… так застиг.

«Уперше і востаннє,— можливо, хотів він сказати, — дозволь мені потримати тебе в своїх обіймах і уявити, що ти моя».

А я мріяла тільки про Яна: уявляла, як він — а чом би й ні? — зараз появиться тут у розпалі балу. Тішилася цією безглуздою надією, що зігрівала мою душу відтоді, як я дізналася про телеграму, яку послав йому Капітан. Так, заколисана мріями, на плечі Нікола, який мріяв про своє, я не помітила його, Яна!

Я не побачила — а Нікола тим паче, — як Ян раптом переступив поріг ферми Рейд'єр зі своєю променистою усмішкою на устах, в куртці, накинутій наопашки — так само, як він виріс на порозі нашого дому того червневого пообіддя, коли мені було п'ятнадцять літ. Нарешті він прибув, певний своєї перемоги, і шукав мене серед танцюючих пар, щоб зазирнути в мої очі і дати мені прочитати в найпотаємніших глибинах його душі всю силу його почуття.

Я не бачила Яна, зате він побачив нас. І тоді промениста усмішка на його устах згасла: куди й поділася вся його впевненість у моїй вірності. Як дізналась я згодом, він ладен був підійти, вирвати мене з обіймів Нікола, струснути й дати доброго прочухана. Його утримало тільки почуття дружби до Гійома.

«Ніколи в житті мені не було так боляче, Фан, — признався він мені пізніше. — Уяви собі! Я прибув, наче маленький хлопчик, до дверей утраченого і… віднайденого раю. Я збирався покликати тебе надвір і там наодинці сховати голову в тебе на грудях, попросити пробачення і вперше сказати, як я тебе кохаю. Знаєш, від самого Бремена, де наздогнала мене Капітанова телеграма, я твердив собі: я люблю Фанні, я скажу їй це, я скажу їй це, я скажу їй це… Мені хотілося крикнути на весь зал, наповнений людьми, розштовхати юрбу, що відділяла тебе від мене, забрати тебе від усіх і, взявшись за руки, бігти, бігти серед ночі через поля і розказувати, співати, як я тебе люблю…

А натомість, я побачив тебе в обіймах Нікола! Побачив хлопця й дівчину, чиї взаємні симпатії не викликали сумніву… Капітана тут не було, він, мабуть, сидів у бібліотеці й розмовляв з людьми старшого віку. Гійом і Годлен були… десь в іншому місці. Нікого, хто переклав би великому хлопцеві, знавіснілому від розпачу, таємничу мову телеграми, пояснив би, що туман, який оповив Сонячні Дзиґарі через його відсутність, міг зовсім задушити Фанні…

Нікого… Тоді я наче збожеволів. Я міг утекти або лишитися. Але втекти — означало знову опинитися в нестерпній самотності. А залишитися — що я й зробив — означало протягом якоїсь години-другої намагатися втопити своє сум'яття й розпач у шаленому вихорі танців. Ось чому ви стали свідками моїх вихваток…

Та спершу, щоб переконатися в своєму нещасті, мені довелося піти за Нікола й тобою надвір, крадькома, і побачити, як ти йому щось довго-довго говорила, потім наблизилася до нього, ніби в нестримному пориві, а далі… а далі стала навшпиньки, потягнулася до нього і… Ох! Фанні, це була наче німа сцена з вистави театру китайських тіней, бо я ж причаївся віддалік і не чув ваших слів. Мені нічого іншого не лишалося, як тільки мовчки проковтнути все це. Але уяви собі, що діялося тоді в моїй душі!..»

Після закінчення вальсу Нікола справді потягнув мене надвір.

— Ходімо, Фан, мені треба з тобою поговорити.

Ми вийшли через засклені двері вестибюля, що вели в сад. Тут усе було як і колись: зелена альтанка, стара лава, алеї, кілька арок, густо заклечані мальвами в буйному цвіту. Крізь широкий вилом у мурі, перегороджений бар'єром, вгадувалися безмежні поля. У вечорових сутінках тому, хто хотів би побачити нас, неважно було сховатися серед мальв або за альтанкою. Але хто б міг хотіти цього в тому радісному піднесенні святкового вечора… Хто, крім Яна? Та ми про це не думали.

Повернувшись спиною до будинку, ми стояли, спершись ліктями на бар'єр, і дивились у простір заснулих полів. Нас огортали пахощі скошеної трави, скропленої недавнім дощем, що освіжив літню землю. Гарний червневий день, омитий після пекучої спеки, переливався у вечір, легкий і запашний.

Тут Нікола й признався мені:

— Я чув твою розмову з Годлен на горищі. Я був унизу, в клуні.

Отак і сказав. Просто. Він, мабуть, не любить трагедій, цей Нікола! От тільки дивитися на мене уникав.

Я одразу все згадала. Ага, то ось які то були корови, що теребили сіно, брязкотіли ланцюгами! Я намагалася зібрати докупи уривки тодішньої розмови з Годлен:

«Ян… Головне… Кожен ранок не схожий на попередній… Нікола? Він для мене як Гійом чи дідусь… Я стала б старою… Поїхала б завтра ж, якби він мені написав…»

Ох, Нікола, бути в клуні, коли тобі зверху, з горища, падають у самісіньке серце важкі свинцеві удари!

— Нікола, пробач, пробач!

Я рвучко повернулася і глянула на нього сумним, але сповненим щирого співчуття й приязні поглядом. Звісно, здалеку, в сутінках, цей погляд можна було сприйняти інакше…

Нікола стомлено відповів:

— Мені теж треба попросити пробачення за те, що я підслуховував…

Але я знаю, він не з тих хлопців, котрі розчулюються над власними почуттями. Після моїх слів, почутих з горища, він, мабуть, довго все обмірковував, зважував, вирішував… І справді, він вів далі рівним, цілком буденним голосом:

— Не треба більше думати про мене, Фан. Досить сушити собі голову! Коли ми поверталися з Берка, пригадуєш, я сказав: «Ти страшенно закохана в Яна!» Тепер я можу запевнити тебе: «Він тебе любить!» І якщо ти ще сумнівалася, то тепер можеш повірити мені. Повір мені так, як вірять старшому братові! Як ти повірила б Гійомові…

У моєму серці вихором знялося стільки різних почуттів! Тут і моя дружба до Нікола — дружба майже болісна. І моя любов до Яна, і ця мука від того, що він утік. А тепер ще, коли я глибоко усвідомила, що саме його кохала завжди, цей біль став ще дужчий… Бо ні Ян, ні я не вміли знайти спільної мови! Ми ніколи не зуміємо, так як Гійом і Годлен, ділитися своїми смутками й радощами, своїми душами і всім єством. Невже я остаточно програю? Ах, Гійоме, Годлен, які ж ви щасливі, наречені сонця! А я була і завжди буду тільки дочкою морського туману!..

В цю мить Нікола підняв моє підборіддя і сказав:

— Годі, Фанні, навіщо тепер журитися, коли зрештою все стало ясно. Подивися на зоряне небо. В цю мить Ян, може, теж дивиться на зорі. І тут і там зорі ті самі! Може, ваші погляди з'єднаються там, угорі. Хіба ти не віриш тому, що казав Капітан: «Якщо два кораблі йдуть, орієнтуючись на ту саму зірку, то я знаю, що одного чудового дня вони неодмінно зустрінуться!..»

Я й собі усміхнулася, розчулена тим, як цей здоровило, привчений порпатися в буденщині, важкій, наче скиби землі, ораної його трактором, як він невміло намагався піднести до зірок таку непоправну мрійницю, як я.

І це саме тоді — о Яне, я добре знаю, що ти не міг цього збагнути, а проте це було саме так! — я вчинила так, як учинила б із Гійомом, бо Нікола був усе одно що Гійом. Я звелася навшпиньки, обняла Нікола й поцілувала його в щоку, прошепотівши одне слово: «Дякую!»

Нікола схопив і стиснув мої руки, кілька секунд тримав їх сплетеними на своїй потилиці, потім опустив униз голову різким рухом, в якому крізь смуток пробивався виклик:

— Це було нелегко, Фанні. І ще не пройшло… Але… так краще.

Я скоріше вгадала, ніж розчула ці кілька слів, які він пробурмотів тремтячими губами. Він зняв мої руки з плечей, потім додав, обертаючись:

— Хочеш, ми більше ніколи не говоритимемо про це?..

Я ще довго лишалася на місці. Час від часу до мене долітали уривки дзвінкої пісні, вибухи чийогось сміху. Та мені не хотілося вертатися на танці.

Нараз відлуння кількох нот, зіграних на піаніно, примусило мене здригнутися. Це піано… Я знала тільки одну-єдину людину в світі, здатну грати так, щоб навіть крізь найскаженіший ритм пробивалася непереможна туга. Цю мінорну мелодію, якою Ян часто починав свої імпровізації-марення, я знала напам'ять. Він ніколи не хотів сказати мені про її походження. Усміхаючись кутиками уст, він мовчки продовжував грати…

З неспокійним серцем я підійшла до дому, щоб краще чути. Перша музична фраза якось дивно розтягувалася, і ті варіації, легкі, як наспів іспанської гітари, жалібні, як дитячий плач, набирали в святковій ночі владного значення якогось поклику.

Я зайшла у вестибюль і підступила аж до дверей вітальні. Піаніно стояло в протилежному кутку кімнати. Я звелася навшпиньки. Крізь ліс голів я побачила його! Чіткий Янів профіль з худими щоками збудив у мені, як у перший день, незвичайну ніжність.

Він повернувся, приїхав!

Я силкувалася проштовхатися до нього. Але всі гості збилися в цій кімнаті, де щойно було влаштовано буфет. Пробратися через це море облич, нахилених над келихами з шампанським, — то було все одно що зробити цілий похід!

Але чи бачив він мене?..

Нараз вибухнув якийсь нестримний ритм, увесь перейнятий жорстокою владою жалісливої теми, яка одразу почала невідступно переслідувати ніч. У мене було таке відчуття, ніби хтось ударив зненацька під груди. Мені стало млосно. Та ж ні, скоріше це я сама штовхаю інших:

— Пробачте… Даруйте… Я хочу пройти…

Я просунулася на кілька кроків. І тут здивовано помітила, що посеред світлих суконь і темних костюмів Ян одягнутий у грубий, кольору морської води светр з високим коміром. У нього такий вигляд, наче він щойно відвозив борошно до сусіднього села…

У мою душу закрався страх. Здавалося, що це якийсь кошмар, де все вже не має сенсу. Я кажу собі, що мені ніколи не перепливти цього живого моря, яке розділяє нас із Яном. Піаніно молотом гупає в голову. Чому він грає цю безглузду джазову мелодію, за яку Гійом і Годлен мали б його проклясти?.. А де ж вони самі, ці двоє? Ах, так, вони біля буфету. Я простягаю руки до них:

— Гійоме! Ох, Гійоме! Але він не обертається. Кошмар тривав далі. Мене їм, мабуть, не чути.

Проте мало-помалу я наближаюся до Яна. Тепер я певна, що й він мене побачив. Пильно глянув, але в його погляді нема нічого від нашої колишньої дружби. Погляд якийсь далекий-далекий. І я, похоловши, бачу, як він насмішкувато кривиться.

Зараз я порівняюся з ним: «Ох, Яне! Яне, ти повернувся!..»

Та раптом він бере не ту ноту на клавіатурі, грюкає кришкою піаніно, підводиться, потім… повертається до мене спиною і, штовхаючись ліктями, пробирається до програвача; там, перебравши кілька пластинок, ставить одну. Потому дістає з кишені пачку сигарет, бере одну, але не прикурює, ніби обмірковує щось. Самотній, він знову пірнає в натовп, а я, стоячи на місці, тільки стежу за ним, що він робитиме.

Зал наповнює несамовита музика. Очевидно, він вибрав рок-н-ролл або найогидніший жерк. Але після випитого шампанського молодь запалюється, голоси підвищуються на тон. Пари знову готуються до танцю…

Серпантин злетів у повітря, зачепився за люстру. Біля мене якийсь хлопець піймав його на льоту, обвив мої плечі. Різким рухом я розірвала той серпантин.

«Хай йому біс! Який ґедзь її вкусив?» — скривившись, кинув він своїй сусідці.

Людський потік поніс мене далі, і скоро я знову опинилася за кілька кроків від Яна. Навколо нього і його партнерші, стрункої чорнявої дівчини, одягнутої в червону сукню, утворилася порожнеча. Дівчина несамовито вихилялася в такт такої ж несамовитої музики. Ледь торкаючись її рукою, Ян крутив дівчину навколо себе, одскакував від неї, вертався знову, пропускав під рукою і знову робив повний поворот. Він хапав її за талію, тягнув за собою, підстрибував, нахиляв її, потім піднімав над підлогою, випускав з рук, пристукував підборами, плескав у долоні, сміявся, відкидаючи помахом голови пасмо волосся, що падало йому на очі.

Коли музика скінчилася, хтось закричав:

— Ще, ще!

І вони, не спиняючись, танцювали далі, скоряючись шаленому ритмові танцю, оточені магічним колом зачарованої публіки.

Вони танцювали… аж поки не пролунали, як освіжаючий струмінь, акорди віденського вальсу Штрауса. Я обернулася в сторону програвача й помітила Нікола, який віддалявся від мене…

На мить спинившись, Ян перестав жестикулювати. Обличчя його було червоне, вкрите потом, — грубий вовняний светр не підходив для такої гімнастики! Нерви мої були напружені до краю.

Недалеко від мене Гійом і Годлен спинилися біля якогось елегантного добродія, котрий про щось жваво говорив і, здавалося, не збирався спинятися. Я бачила, як Гійом, обнявши рукою Годлен, обернувся в мій бік і втупився пильним поглядом у мої очі. В його погляді я прочитала стільки смутку й глибокої ніжності і ще дужче відчула все безглуздя Янової поведінки.

А Ян тим часом кружляв у вальсі з тією ж дівчиною. Я стежила за ними очима, засліпленими потоками світла, що осявало цю пару.

Хтось торкнув мене за плече: Гійом! Нічого не кажучи, він потягнув мене в коло танцюючих і почав вальсувати. Я покірно скорилася його волі. На кожному повороті переді мною виринало Янове обличчя. Мені здалося, що він навіть злегка торкнувся нас мимохідь і в цю мить сказав щось своїй партнерші.

«Повернувся здалеку, — наче почула я його слова, — поспішав, не встиг навіть переодягнутися! Сімсот тридцять кілометрів на мотоциклі!.. Бо зовсім якось забув…»

Потік танцюючих пар роз'єднав нас, потім він знову зіткнувся зі мною, і я почула:

«Як швидко міняється погода в цій жахливій країні! Сподівався знайти тут густий туман…»

Я відчула, як усе почало обертатися навколо мене: один, два, три Яни, неначе в кривому дзеркалі в кімнаті сміху… Один, два, три Яни викривлялися передо мною. Один, два, три Яни — дедалі туманніші, розпливчастіші…

А потім усе поринуло в темряву…

Отямилася я вже в кріслі. Гійом стояв поряд і сумно дивився на мене. Хтось віддалік плескав у долоні:

— О! Так, так, браво! Ян — фарандолу!..

Потім — голос Яна, якийсь зовсім незвичний, чужий, — Ян тримав у руці келих з шампанським:

— А що як ми піднімемося на горище?

Тіні довкола мене заворушилися. Довга вервечка з рук, ніг, шевелюр, темних чи білявих, гарцюючи, почала видиратися на горище. Ян, ведучи фарандолу, виспівував на все горло.

Поступово голоси замовкли десь під дахом. Згори чути було тільки глухе рівномірне тупотіння…

Гійом подав мені склянку води.

— Випий, ти, мабуть, надто багато вальсувала, моя доросла сестричко, от і запаморочилося в голові.

Він ніколи не називав мене «моя доросла сестричка». А цього вечора я почувала себе такою маленькою і безпорадною. Це було добре: наче батько заговорив зо мною.

— Ти й справді, видно, знесиліла. А що як я одвезу вас до Сонячних Дзиґарів, тебе й діда?

І він подався на розшуки.

А нагорі, очевидно, фарандола чомусь не витанцьовувалась. Окремі групи спускалися вниз по сходах, знову вбігали в зал, на весь голос виспівуючи модні пісеньки й регочучи.

Я не помічала більше Яна. Ну й нехай! Мені хотілося поїхати, не бачачи його. Діда я знайшла в бібліотеці, він сидів там разом з Гійомом. Треба було ще попрощатися з подружжям Фрамекурів, які, здається, ні про що не догадувалися. Дід, мабуть, прощаючись, сказав їм зі своєю звичайною чарівною усмішкою:

«Уже за північ. Моє джерело молодості вичерпалось. Боюся, що я тепер не такий моторний, як був колись…» — або щось у цьому дусі.

Я думала, що це вже кінець. Ще тільки перейти коридор. Поцілувати на прощання Годлен — вона, певно, там. А потім — нічна тиша, самотність Сонячних Дзиґарів. Вільна! Тепер нарешті зможу віддатися своєму горю…

Та ні, я мала б остерігатися: певно ж, Ян кудись зник неспроста! Ці кілька хвилин перепочинку… Мабуть, він обдумує свою останню витівку.

Зненацька зал вибухнув голосним реготом. До мене долинув жалібно писклявий, тремтячий, кумедно змінений, але такий знайомий голос:

— Подайте хоч су, мосьє-мадам, пожалійте бідного сироту… Прислухайтесь до вашого доброго серця, бо моє таке розтерзане і хворе, мосьє-мадам… Від любовних страждань, кажете ви? А чом би й ні? Знаю, добре знаю, що я бридкий, але ж кохання оселяється де тільки може, воно не минав навіть жебраків у лахмітті…

Я зазирнула до вітальні. Просто не могла стриматися. Як і перед тим, Ян розігрував цю сцену, стоячи в центрі юрби, котра весело сміялася і водночас почувалася трохи приголомшеною. Покинувши фарандолу на горищі, Ян встиг там переодягнутися, поки інші спускалися вниз.

Тепер він був одягнутий у старезну чоловічу сорочку зі зборками, без комірця, яка лишала шию відкритою. Плечі й рукави сорочки, геть подерті, звисали жалюгідним лахміттям. На голих ногах — грубі черевики без шнурків, штани до половини литок закачені, а на голові побитий міллю фетровий капелюх брунатного кольору. Ян походжав по залу, зігнувшись, шкутильгаючи, з клунком якогось шмаття за плечима. Весь він геть припав пилюкою, пасмо волосся звисло на лоба. Вираз обличчя в нього був недоумкуватий, права рука простягнута таким природним жестом жебрака — достоту він мав вигляд справжнього сільського дурника-юродивого.

Ніколи не подумала б, що зможу таке сказати: «Як же личить йому це блазенське вбрання!..»

Бридкий, такий бридкий, що мені було соромно за нього!

— Гей! Дон-Жуане! — вигукнув хтось. — Треба спершу заробити свою милостиню. Заспівай-но пісеньку для своєї милої.

— Егеж, егеж, пі-сень-ку, пі-сень-ку! — почали скандувати інші.

Ян, здавалося, щойно пробудився від якогось кошмару, повільно провів рукою по спітнілому, запорошеному лобі, проклавши на ньому довгу білу борозну.

— Пісеньку? — прошепотів він.

Він стояв посеред кімнати, наче прибитий глибоким сумом. Губи йому сіпалися дивним нервовим тремтінням, він щось мугикав, але що — я не могла розібрати. Однак поволі мелодія прояснювалась, ширилась, оволодівала увагою всіх, зачарувала весь зал. Зрештою і слова, одне за одним, почали вирізнятися в тій дивній мелодії і торкнулися моїх палаючих вух:

Очі мої затуманилися сльозами. А Ян жбурнув свій блазенський фетровий капелюх і клунок жебрака-волоцюги. І я скорше вгадала, ніж побачила: в міру того, як міцнів його голос, Ян випростувався, знову ставав самим собою.

Тепер він стояв прямо, руки його звисали вздовж високої стрункої постаті, обличчя було страдницьке, напружене, очі заплющені. І, стоячи отак, Ян монотонно й гірко виспівував пісню Жака Бреля:

Я не могла більше витримати: ні вигляду цього високого хлопця в лахмітті, з голими ногами, в подертих черевиках, поринулого у свою самотність і горе, ні майже нестерпного мовчання ватаги молоді, яка щойно шаленіла, ані виразу невимовного страждання на Яновому обличчі.

Я ще встигла побачити, як від одної групи відділився Нікола, підійшов до Яна, узяв його за руку й тихенько сказав йому:

— Ходімо, ходімо звідси, Яне!

…І я швидко вийшла з вітальні разом з Гійомом…