Діти морських туманів

Розділ сьомий «ТЕПЕР, КОЛИ Я ПРОЙШОВ КРІЗЬ КАТАСТРОФУ…»

Давно вже я в глибокій таємниці веду свій щоденник, нотуючи в ньому окремі події на сонячних дзиґарях мого життя, але сьогодні для мене це справжня мука. Кілька років тому я навіть не могла подумати, що доведеться з протокольною точністю записувати розповідь про ту давню автомобільну аварію на дорозі. Хіба не в цьому самому щоденнику я записала колись:

«У нас немає автомашини. Навіть слово це довгий час нам не дозволяли вимовляти, відколи наші батьки загинули в жахливій автомобільній аварії».

Проте час не стоїть на місці. І ми теж скорилися владному й непереборному натискові сучасності: тепер і в нас є своя машина. І я навчилася її водити. Навчилася, відчуваючи на своїх руках міцні й надійні Янові руки, не лякатися сигналів інших авто, не боятися навіть тріску і скреготу чийогось кузова в момент зіткнення з іншою автомашиною.

Пригадую той день… Я погодилася самостійно попрацювати до обіду в нашому підготовчому класі. Не встигла ще вийти зі школи, щоб піти поснідати, як з'явилася Крістіна, несучи в руці кошик із сандвічами. Вона вперше тоді звернулася до мене на «ти»: «Але з умовою, Фанні, що й ти теж говоритимеш мені „ти“…»

Мені стало приємно від цього теплого подиху приязні, який ламав усі бар'єри між нами. Звісно, я погодилася, але подумала, що в мене це вийде гірше, ніж у неї, не так природно, і машинально запитала, де зараз Марінетта.

— На фермі Орера, у сусідів, — відповіла Крістіна. І переможно усміхнулась. — А знаєш, це ж уперше. Я хочу сказати… вперше після того нещасного випадку.

Мені раптом набридли всі ці натяки:

— Якого нещасного випадку?

Крістіна не відповіла. Я дивилася, як вона діставала з кошика сандвічі, неквапливо й старанно розкладала на письмовому столі, ніби відтягуючи хвилину неприємної розмови. Нараз у неї вирвалося:

— Автомобільної аварії, що зробила Марінетту калікою! Під час тієї катастрофи дитині проломило череп, і їй уже не оклигати все життя! Те нещастя перетворило наше з Давідом життя на справжнє пекло, — ти ж сама бачила вчора, як у нас…

І Крістіна якимось наче соромливим жестом затулила обличчя руками:

— Що ви з Яном тепер подумаєте про сімейне життя! А ви ж саме в такому віці, коли люди відкривають для себе кохання! Я навіть плакала через це вчора увечері…

— Крістіно!..

То було все, що я спромоглась їй відповісти. Вона ж на сім років старша за мене, одружена й чекає другої дитини. Мені було нелегко відразу подолати прірву, що розділяла нас, — над нею Крістіна виливала мені свій біль і душевне сум'яття.

А проте за якусь мить я вже лагідно обняла її за плечі, посадила на стілець, сама вмостилася на одному з дитячих столиків навпроти неї і пильно зазирнула їй у вічі. Вкладаючи все своє дружнє співчуття в голос, я сказала:

— Не турбуйся про нас, Крістіно! Ми з Яном здатні зрозуміти обставини: нервова перевтома, недуга дитини… Головне, ти не думай, що…

— …що ви нас засуджуєте, Давіда й мене? Так, у вас є для цього підстави! Повір, Фанні, мені не хотілося б, щоб ти думала: от яке воно, подружнє життя після кількох років шлюбу… Аби ти знала, як ми кохалися колись і як ми й зараз в глибині душі любимо одне одного. Учора, коли ви пішли, мені хотілося сказати Давідові: «Прошу тебе, знайди якусь нагоду знову зустрітися з Фанні і Яном, розкажи їм, що ми були ідеальним подружжям». Але я не наважилася. Цілий вечір він був такий похмурий, мовчазний і замкнутий. Навіть не поцілував Марінетту перед сном, у ліжку, як робив це завжди. Бідолашна дитина раптом зайшлася слізьми, а Давід, грюкнувши дверима, подався з дому, — у поле чи ще куди там, не знаю. Цілу годину не вертався. Я не могла більше, не могла, Фанні. І от сьогодні вранці, коли він пішов до ліцею, я наважилася розкрити тобі душу. Ну, що ж, тим гірше, якщо Давід гніватиметься!

— Хтозна, чи буде він гніватися! — задумливо сказала я.

Потім, скориставшись із того, що Крістіна мовчки обмірковує мою відповідь, я почала поводитися, як… Так, у цю хвилину я відчула, ніби «перевтілилася» в Яна. Похапцем розклавши на столі харчі з кошика, я накраяла хліба й ковбаси, понарізала круто зварені яйця, намастила хліб маслом — від усіх цих апетитних наїдків, складених на чистій блакитно-білій картатій полотнині, яку принесла з собою Крістіна, їй-право, аж слина котилася…

Мені здавалося, що я опинилася в самісінькій гущавині того колючого чагарника, в якому, обдираючи шкіру й ранячи себе, борсалася сердешна Крістіна.

— Наберися мужності й розкажи мені все про той нещасний випадок, Крістіно.

…Це сталося понад десять місяців тому, одного ранку на початку травня. На Ферків «дофін» наскочила машина марки ДС.

Давід викладав тоді англійську мову й математику в школі одного з найбільших містечок у департаменті Нор. Крістіна вела наймолодший клас. Марінетті двадцять третього квітня минув п'ятий рік.

У день аварії Крістіні надійшло повідомлення з пошти: книжку, яку вона замовила у книгарні Камбре, нарешті одержано. Підстрибуючи на радощах, вона побігла ділитися цією новиною з Давідом, — той саме возив тачкою з вулиці в сад пісок, насипаючи цілу гірку, щоб Марінетті було де гратися. Книжка потрібна була Давідові. То був якийсь тлумачний словник англійської мови, виданий Оксфордським університетом. Давід побачив цей фоліант ще в Ліллі, де він був на симпозіумі французьких та британських викладачів, і загорівся бажанням придбати його. І ось уже два місяці Крістіна таємно намагалася знайти його в книгарні.

Давід устромив лопату в кучугуру піску:

— Ти в мене чудо, Крістіно! Я зараз же поїду по нього машиною. Це забере не більше години. Гайда зі мною, Марінетто?

— Мала не тямила себе з радощів: ще б пак — поїхати машиною з татком! Якраз перед самим від'їздом, дверці ще були розчинені, я хотіла крикнути Давідові… Зайвий раз нагадати, хоч йому про це говорилося сотні й сотні разів! Та йому все одно, що об стінку горохом…

Крістіна затнулася, скрушно похитала головою, як роблять, коли наказують собі вчасно спинитися й не базікати зайвого, і нарешті замовкла зовсім. А я так і не наважилася спитати, що ж вона збиралася крикнути Давідові.

…За якусь мить Крістіна вже провадила далі, сумно усміхаючись:

— На початку того травня стояли дуже теплі дні, ну просто літня пора, і Марінетта наділа вранці тільки трусики. Я так і дозволила їй сісти у машину. Ах, Фанні, це востаннє я бачила її здоровою. А тепер цей жахливий шрам, ця нещасна викривлена ніжка…

По виїзді з міста «дофін» збільшив швидкість, тепер машина нестримно мчала по шосе, мов на гонках. Давід взагалі водив машину хвацько, але до цього нещастя, що мало обрушитися на нього через кілька хвилин, він завжди був обережний. І зараз ні на мить не забував, що поруч з ним згорнулася клубочком, наче кошеня на м'якій подушці, Марінетта. Щоразу, гальмуючи, він підтримував її рукою, щоб дівчинка не скотилася. Та цього він не міг зробити в останню секунду перед раптовим зіткненням з машиною марки ДС. Це сталося в тому місці, де автостраду Камбре перетинає в чистому полі звичайний путівець.

За якусь мить до того Давід помітив праворуч машину, що наближалася по перпендикулярній до автостради дорозі, обсадженій тополями. Думаючи, що ніяка небезпека звідти йому не загрожує, бо там стояв дорожній знак «Стоп!» — а він знав цю дорогу як свої п'ять пальців, — Давід не зменшив газу.

Зненацька його охопило передчуття неминучої катастрофи. Він конвульсивно вчепився в кермо, натиснув на гальма, намагаючись уникнути зіткнення…

Проскочивши знак «Стоп!», друга машина налетіла на «дофін», наче акула на плавця, і потрощила нанівець йому передню частину; її масивне рило, обтя-жене важким двигуном, зім'яло, мов картон, листове залізо кузова, погнуло дверцята, висадило вітрове скло. Довгенько билися над цим металевим брухтом поліцейські і пожежники, що прибули із Камбре, поки витягли звідти Марінетту, закривавлену, непритомну.

Перша карета швидкої допомоги вже забрала зомлілого Давіда, — його викинуло з сидіння й шпурнуло на землю.

Молода дівчина, водій ДС, в цій аварії відбулася без жодної подряпини. Поки рятівники клопоталися біля машин і потерпілих, вона сиділа в кюветі, бліда з переляку, здригаючись від ридань. Дівчина була у щирому розпачі від учиненого нею лиха. Та серед поліцейських, пожежників, аварійних механіків і людей з машин, які зупинялися і юрмилися довкола місця аварії, не знайшлося ні душі, хто кинув би на неї співчутливий погляд. її розпач, ніби казали вони, вже нічим не зарадить. Ніяким бідканням не воскресиш того, кого вбито, не зробиш здоровим тяжко покаліченого…

Коли поліцейські спитали в неї, як все сталося, вона сказала, що побачила знак «Стоп!» надто пізно і подумала, що на такій великій швидкості не зможе зупинитися на перехресті. А «дофін» помітила? Авжеж! Вона бачила, як машина наближається по автостраді, але подумала, якщо збільшить швидкість до максимальної, яку можна витиснути з мотора її машини, — «А ви ж знаєте, який потужний двигун у ДС…» — то встигне проскочити першою. От вона й газонула…

— Якби тільки, — додала дівчина, — «дофін» загальмував раніше!..

Полісмен, якому вона белькотіла ці свої недолугі пояснення, мимоволі замахнувся на неї рукою, як батько, ладний дати ляпаса рідній дочці, спійманій на брехні, але, опанувавши себе, спокійно вів допит далі…

З усього, що розказала того дня Крістіна, я записала тільки найголовніше. Вона й сама довідалася про подробиці аварії вже згодом, від Давіда, коли той опритомнів, від поліцейських, працівників швидкої допомоги, з газети і, нарешті, від власника гаража, який приїхав узяти на буксир їхній геть понівечений «дофін».

— Давід пролежав у госпіталі під наглядом лікарів усього тиждень, а Марінетта повернулася додому тільки п'ятнадцятого серпня… Та їй ще кілька місяців треба було робити всілякі масажі, щоб хоч трохи випрямити ногу і знову навчити ходити. Гарденал та інші ліки доведеться давати їй щодня, можливо, ще довгі роки — через пролом черепа. А скільки різних пересторог ми змушені вживати, бо в будь-який момент у неї може запаморочитися в голові, і ніхто не знає, як довго це триватиме… Ах, Фанні, замість веселої дівчинки, яка радісно скочила в розчинені дверцята «дофіна» того травневого ранку, карета швидкої допомоги привезла додому майже каліку. Те лиховісне п'ятнадцяте серпня!.. І відтоді потяглися похмурі, безрадісні дні… Після аварії мені раз у раз доводилося зустрічатися з мешканцями містечка й вислуховувати їхні безглузді співчуття й уболівання:

— Яке щастя, мадам Ферк, що ваш чоловік не винен в аварії! Що було б, якби він був винен! Мали б ще один клопіт, і неабиякий! Ну а так, вважайте, все обійшлося гаразд.

Та по моїх очах, де причаївся ретельно прихований біль, вони, зрештою, зрозуміли, що все те значно складніше…

Коли повернулася з лікарні Марінетта, знову почалися ці співчуття, і вони стали ще нестерпніші. Я не могла вже зайти й до крамниці без того, щоб там не почути слів, які вражали мене в самісіньке серце:

— Ну, як там ваша мала, мадам Ферк, одужує? Все-таки пролом черепа — не жарти! Кажуть, це залишає слід на все життя.

Або:

— Учора моя донька бачила Марінетту в садочку. Вона припадала, бідолашна, на одну ніжку. Яке це нещастя, в її віці…

Я верталася додому, щоб виплакатися або… розбити тарілку. Так, так, Фанні, я дійшла до цього, моя мука іноді переходила в лють. А Давід, той замкнувся в собі, уникав доньки, сидів, уткнувшись носом у книжку, або тікав з дому, до вечора блукав десь по лісах і луках, аби тільки розвіяти невеселі думки, що мучили, певно, і його… На початку вересня життя наше стало зовсім нестерпне. Ми з Давідом надумали попросити, щоб нас перевели на інше місце роботи.

За всяку ціну утекти з цих країв, з цього дому, де нас усіх трьох бачили такими щасливими. Податися кудись далеко й спробувати заново почати життя в новому середовищі… Ми послали клопотання до Лілля, але відділ освіти міністерства зміг запропонувати нам щось конкретне тільки за чотири дні до початку навчального року: або обох до Сент-Омера, або Давіда — до Булоні, а мене — сюди, в Суверен-Мулен. Ми були не єдиними прохачами в міністерстві, отож треба було негайно відповісти по телефону. У мене як зараз перед очима: Давід стоїть біля кухонного столу з листом у руках і запитливо дивиться на мене, а я спостерігаю крізь вікно, як по моріжку ходить, трудячи свою покалічену ніжку, Марінетта. Раптом вона спотикається і, мов підкошена, падає на землю. У неї тепер часто зашпортуються ніжки або в голові паморочиться. Я в такі хвилини стаю сама не своя. Мені здавалося, ніби її каліцтво не тільки не минало, а, навпаки, робилося дедалі тяжчим. Я підхопилася зі стільця, щоб кинутися їй на допомогу, і вже з порога гукнула Давідові:

— Скажи, що ми беремо Суверен-Мулен…

Ах! Аби тільки бути якнайдалі від усіх! Самотина — головне, самотина!..

Крістіна на якусь мить замовкла, потім знизала плечима.

— Отак, Фанні, ми й опинилися тут! Як підстрелені звірі в пошуках, де б їм прихилитися, сховати свій біль…

— Щось ти ніби змарніла, — сказав мені того самого вечора Гійом. — Це що — перевтома? А може, починається грип?

— Та ні. Це після сповіді Крістіни Ферк… Вона розповіла мені про автомобільну катастрофу, що сталася минулого літа…

Мені ще сяк-так вдавалося тримати себе в руках за обідом, щоб не тривожити діда, та коли він пішов відпочивати, я, швиденько вимивши посуд, подалася в майстерню до брата, котрий задумливо курив люльку, оглядаючи обшарпаний маленький комод у стилі Людовіка XIV.

При слові «катастрофа» Гійом уважно глянув на мене, помітив моє нервове напруження і легенько підштовхнув до крісла. Видно, він теж був вражений, та зовні тримався спокійно. Нічого не кажучи, він гайнув на кухню й одразу ж повернувся назад, несучи в руках склянку.

— Випий, Фан… Давай! — обнявши мене за плечі, умовляв він. — Не бійся, це не ліки.

— Схоже на портвейн… — пробурмотіла я, і губи мені тремтіли.

— Так. Бідна Фанетта… — мовив він стиха. — їм не слід було б розповідати тобі про автомобільну катастрофу! Наче нам і своєї не досить…

— Крістіна не могла цього знати, — прошепотіла я. — Ми ж ніколи не говоримо про це нещастя, та, зрештою, той, хто…

Гійом знову обняв мене. На його обличчі було стільки владної суворості і водночас ніжності, що я урвала фразу на півслові.

— Ми заприсяглись одне одному ніколи не говорити про це. Заради діда, заради нас обох.

Я тяжко зітхнула.

— У той час мені було всього сім років, і від мене все приховали. Але тобі, тобі ж було тоді дванадцять!

— Мені тільки сказали, що все сталося блискавично швидко, машина пішла юзом на випадковій латці ожеледі, перевернулася, і вони загинули на місці.

— Ти певен, що це було саме так? — не здавалась я.

Тепер уже йому дух перейняло. Він аж затремтів увесь від хвилювання.

— Пробач, Гійоме…

— Нічого. Я розумію: ти хочеш бути певною, що вони не мучилися. Ідеться ж про наших тата й маму. Так, ти маєш цілковите право знати це, — повторив він. — Тоді слухай. Минуло приблизно три роки після цього нещастя, і я надумав поїхати до поліції в Булоні. Я не сумнівався, що колись ти мене спитаєш про це. На моє прохання було піднято з архіву справу, і я мав змогу пересвідчитися з абсолютною певністю, що наші батьки загинули миттєвою смертю. Позаду них ішла інша машина, ті люди прибули на місце аварії буквально через хвилину. Усе було вже скінчено.

— А ти не дістав… якихось інших уточнень?

— Інших я не знаю, та й не хочу більше нічого знати. Слово честі, Фан, не хочу!

Гійом підхопився, узяв у мене з рук порожню склянку і схилився наді мною. Його очі світилися доброзичливістю й палким співчуттям. Узявши мої руки в свої, він сказав:

— Твої руки, Фан, так само, як і мої, повинні міцно тримати кермо й вести сумлінно будь-яку машину, незалежно від того, хто в ній їхатиме, кого довірять тобі як водієві. І ніколи жоден спогад, жодна трагічна картина не повинні викликати тремтіння в цих руках… Фан, адже віднині все ясно між нами, правда ж?

Я ствердно кивнула головою.

Потім Гійом одвів мене в кімнату. Він пішов тільки тоді, коли я вже майже засинала, і непосильний тягар цього дня поволі спав з мене, як морські води під час відпливу. Поринаючи в сон, я ще відчула, як він тихо поцілував мене у скроню і прошепотів:

— Спи, спи, сестричко…

Ніколи вже, мабуть, я не побачу брата таким, як того вечора…

Школа вмить спорожніла. Стояли перші по-справжньому сонячні, погожі дні. Наче знавіснілі від весни, над зеленими кущами й деревами пурхали зграйки птахів. Навіть обличчя Крістіни ніби випромінювало сяйво, якого зовсім не було минулого понеділка. І в тиші безлюдного зараз шкільного подвір'я до моїх вух долітало солодше за тьохкання соловейка тихе рівномірне поскрипування гойдалки, на якій сиділа Марінетта.

Як тільки порозходилися наші малята, до мене підійшла Крістіна, тримаючи Марінетту за руку.

— Давід ще не прийшов? — спитала вона, неспокійно поглядаючи довкола. — Вже за чверть п'ята. Він має бути — так ми домовилися, щоб напевне застати тебе, Фанні…

Повагавшись якусь мить, вона додала:

— Давід хоче тобі щось сказати…

Я так і заніміла, відчуваючи, що Давід, безперечно, збирається відповісти на запитання, яке ось уже три дні крутилося в мене на язиці.

— А Давід знає, що ти приходила до мене в понеділок? — спитала я.

— Я саме збиралася йому сказати про це, коли він повернувся з ліцею. Але найдивніше, Фанні, інше… Щойно переступивши поріг, Давід сказав мені, що хоче при першій же нагоді побачитися з Яном, аби розвіяти у нього прикре враження, яке, певно, склалося у вас в неділю. Ви не повинні думати, ніби наш сімейний корабель пливе по волі хвиль і течії, ніби саме наше кохання…

Крістіна пригладила волосся повільним жестом щасливої молодої жінки.

— Він так і сказав: наше кохання… Для мене це було як потрясіння. Я раптом усвідомила, що вже багато тижнів ніхто з нас не вимовляв цього слова. Давід також це відчув. Я помітила, як змінилося його обличчя, як спалахнули очі… Тут я й призналася, що була в тебе і розповіла про все, і Давід мене запевнив, що я дуже добре зробила.

— Подумай тільки, який дивовижний збіг: і тобі й мені одночасно спало на думку поговорити з Фанні та Яном, — сказав він.

В голосі його на цей раз було більше тепла, більше приязні, ніж доти. Це не означає, певна річ, що надалі ми вже не знатимемо ніяких труднощів і ускладнень, просто ми готові подивитися на них спокійнішими очима…

Поки Крістіна говорила, я уважно розглядала її. Вона й справді якось змінилася: в рисах її обличчя, в поставі голови, навіть у тому, як вона дихала, — в усьому почувалося весняне потепління після довгої-довгої зими.

Скориставшись із цього, я підійшла до Марінетти, що вже гралася на купі піску, узяла її за руку й повела до гімнастичного майданчика для малят.

— А що, моє золотко, як ми все-таки спробуємо погойдатися на цій гойдалці?

— А ти певна, що вона не впаде? — запитала мене Крістіна.

— Тиждень тому я насипала під гойдалкою піску…

І ось тепер, коли мимовільний страх від гойдання минув, на рожевому личку дівчинки розлилося тихе й несміливе світло, — такий вираз з'являється у малих дітей, коли їхнє серце тріпоче й рветься з грудей від щастя, якого вони так довго чекали, і раптом — ось воно, тут…

— Пролом черепа! Роздроблено голінку стегнової кістки, дверцятами машини викривлено гомілку правої ноги, і це, безперечно, залишиться на все життя! І ще є люди, які запевняють, що дитині пощастило, що вона, мовляв, дешево відбулася. Воно-то правда, ще якийсь метр — і її вбило б наповал. Досить було тому ДС врізатися нам у дверцята, а не в крило… Але від цього нам не легше. Це правда, Фанні, якби я з дурного розуму не посадив Марінетту поруч, на переднє сидіння, то, можливо, тоді нічого страшного не сталося б.

Давід повторив: «З дурного розуму», — затято, ніби катуючи самого себе.

— Та це ж, можна сказати, покуття для смерті,— заговорив він знову, — а мені заманулося у власній машині садовити тут свою доньку.

Йому, видно, хотілося дійти до кінця в своїй щирій сповіді:

— Двадцять, сто разів Крістіна просила мене садити Марінетту ззаду. Хіба вона не говорила вам про це? І, певне, казала, що й тоді, в останню мить перед нашим від'їздом до Камбре, вона замалим не крикнула мені ще раз: «Навіщо ти посадив Марінетту на переднє сидіння? Ти ж добре знаєш, як це небезпечно!»

Він пригнічено похнюпив голову…

Ось яку сповідь вислухала я після того, коли Крістіна попередила мене, що Давід хоче поговорити зо мною.

— О, я знаю, багато хто садовить дітей на переднє сидіння. Але тепер, коли я пройшов крізь цей жах, крізь катастрофу, коли я бачу, як дорого обійшлося це для Марінетти, для нашого родинного вогнища…

Примостившись на дитячій табуреточці, я мовчки слухала цю сумну сповідь…

Раптом запала тиша. Тільки кроки Давіда порушували її: він нервово походжав туди й сюди по кімнаті.

Нарешті зупинився переді мною і так, ніби я була ученицею його ліцею, звелів:

— Подивись мені в очі, Фанні, я повинен це знати. Крістіна ж казала тобі, що це з моєї вини покалічено Марінетту?

— Ні, вона нічого такого не казала.

— Справді нічого?

— Слово честі, Давіде!

Його очі свердлять мене. Але я знаю, що кажу правду, і він зрештою в цьому пересвідчується.

— Якщо Крістіна не сказала про вашу… вашу провину, то тільки тому, що не схотіла цього сказати, Давіде. Тепер я догадуюсь — вона вже от-от ладна була це зробити, але в останню мить втрималася. Вирішила, певно, що це стосується тільки вас двох. І вона має слушність. Інші тут ні до чого…

— Не говори дурниць! — відрізав Давід. — Інші… Ніби одного чудового дня в життя подружжя Ферків не ввійшли такі собі хлопець і дівчина…

— Присягаюсь, що Крістіна кохає вас! — сказала я палко.

— Кохає… Та вона люта на мене.

— І те й друге можна почувати одночасно, — озвалася я по хвилі.— Звісно, не довго.

— Твоя правда, не довго. Інакше злопам'ятство роз'їсть кохання.

Давід журно усміхнувся. Безперечно, в ці останні місяці він пережив чимало гірких годин.

— А якщо вже, незважаючи на молодість, ця голова така світла, — Давід торкнувся пальцем мого чола, — то скажи, як, по-твоєму, наша з Крістіною любов може перемогти злопам'ятство?

— Ще сильнішою любов'ю! — палко вихопилось у мене. — ї вашою, і її, особливо вашою, Давіде…

І як тільки я насмілилася таке сказати!..

— Пробачте, — пробурмотіла я. — Але ви самі винні! Перейшовши зі мною на «ти», ви ніби повернули мене в ті часи, коли я ще сиділа за партою. Я мимоволі відповіла вам тим самим.

— Я теж мимоволі перейшов на «ти», Фанні… Зате ти відповіла мені з щирою прямотою, властивою юності. А я саме цього й потребував.

Він засунув руки в кишені і знову почав ходити по кімнаті.

— Якщо це може тебе заспокоїти, знай: Ян сьогодні вранці сказав мені майже те саме, що й ти…

За хвилину він зупиняється біля вікна, я теж підходжу до нього. Гойдалка вже порожня. З віддаленого кінця двору йде Марінетта, вимахуючи букетиком лісових нарцисів в опущеній руці,— певне, нарвала за соснами край дороги. Вона поспішає до мами, як завжди, зашпортуючись на бігу. Давід шепоче приглушеним голосом:

— Нам з Крістіною доведеться пройти ще довгу й нелегку путь, щоб віднайти втрачений спокій і знову створити Марінетті нормальне життя… Це може здатися абсурдом, що через сім років після шлюбу подружжя потребує допомоги хлопця і дівчини, котрі ще тільки ступають на поріг самостійного життя! А проте… Певною мірою ми ніби сліпці, що шукають зрячого поводиря. Навіть якщо цей поводир — дитина!

Він зазирає мені в обличчя:

— Скажи, а що б ти могла нам порадити? З чого мені почати?

Що йому відповісти? Тут треба подумати. Я згадую найгірші хвилини минулої неділі.

— Можливо, це не бозна-що, — белькочу я, — та якби ви могли приділяти більше часу Крістіні… Наприклад, доручіть мені Марінетту в четвер по обіді, а самі підіть кудись удвох. Що саме ви робитимете, то не має значення! Обійдіть крамниці і зробіть запаси продуктів на кілька тижнів, — але головне, будьте уважним і лагідним, Давіде, не тримайтеся так, як полковник перед своїм полком на плацу! Або ще краще: запропонуйте Крістіні вечерю в якійсь затишній сільській кав'ярні.

Давід тут же ловить мене на слові.

— Наступного четверга ти вільна? Гаразд! Ми залишимо з тобою Марінетту і виконаємо цю твою програму, точно як ти кажеш… Ну, то як, досвідчена жінко?

Обличчя його світиться такою щирою доброзичливістю і вдячністю, що я ледве стримую радість…

Аж тепер я усвідомила, що весь останній час ми з Яном жили тільки для Ферків, цілком поглинуті їхньою бідою, яка загрожувала геть зруйнувати родинне вогнище. Сьогодні ввечері наші Сонячні Дзиґарі вперше за довгий час знову огорнув умиротворений спокій колишньої щасливої пори. Він був такий животворний, близький, що, здавалося, його можна помацати пальцями, він був тут, заповнював своєю свіжою вологою будинок. Він був довкола нас, у нас самих, у мовчазній ясності Капітана, в помітно веселішому обличчі Яна, в сміху Марінетти, залишеної на наш догляд.

Її батьки, повернувшись з Булоні, одразу приїхали сюди, щоб забрати дочку додому, але дівчинка кинулася в мої обійми: їй дуже хотілося заночувати в Сонячних Дзиґарях. Крізь довгі каштанові пасма її волосся, що затулили мені лице, я побачила, як кивають головами Давід і Крістіна, даючи свою згоду.

За якусь хвилину нагодився і Ян. Ферки ще не встигли поїхати, і Крістіна розповіла мені, як вони провели день. Почали з сніданку в кав'ярні Енксана. У голосі Крістіни бриніли незвичні захоплені нотки. Я помітила, як Давід ніжно стискав руку дружини.

Перехопивши мій погляд, Крістіна зашарілася: так після нескінченно довгої ночі нарешті починав жевріти світанкова зоря…

Гійом не повернувся на вечерю. Тепер він дедалі частіше вирушав до Рейд'єра, і я вечорами лишалася сама з дідом. Тим-то я раділа, що Ян знову частіше заходив до нас. Його присутність означала для мене не те саме, що присутність брата. І коли Гійом був тут з Яном одночасно, я не почувала такого таємного щастя, бо тоді дуже часто над усім брала гору їхня хлопчача дружба. А от коли Гійома не було, Ян належав мені неподільно. Даремно він поважно натоптував свою люльку й простягав під столом цибаті ноги, балакаючи з дідом про порт і морські кораблі, я знала: хоч ми й не розмовляємо з ним, хоч я метушливо пораюся по господарству, — між нами таємним струмом пробігає уважливість одне до одного, взаємне радісне порозуміння.

— По-моєму, одній моїй знайомій дівчинці було б зараз краще в ліжечку, — сказала я, беручи за підборіддя Марінетту, котра вже починала куняти.

Вона владно тицьнула рученям у сторону Яна:

— Хочу йти лягати з тобою!

Височенний хлопець, усміхаючись, підводиться від столу: мовляв, я радий їй підкоритися, але погодься, Фан, вона забагато від мене хоче.

— Чи ти впораєшся сам? — спитала я несамохіть.

Він усміхнувся знайомою мені лукавою усмішкою.

— Надіти їй нічну піжаму… гарненько вкрити ковдрою аж до підборіддя… Мої предки нормани справлялися з труднішими завданнями, ти знаєш!

Коли довготелесий Ян, ніжно схилившись над Марінеттою, яка затишно вмостилася на його великих і дужих руках, зник в іншій кімнаті, Капітан почав задумливо збирати крихти, розкидані по столу між графином з водою і білими десертними тарілочками. І раптом ні з того ні з сього сказав дуже тихо:

— Який чудовий батько і сім'янин вийшов би з твого норвежця, якби тільки він захотів зректися своєї Норвегії…

Дід намагався не дивитися на мене. Видно, боявся побачити, як моє обличчя заливає блідість, бо це, я певна, завдало б йому страждань і болю. Одною-єдиною фразою він виставив на безжальне світло те, що вже багато днів було моєю надією і моєю постійною турботою.

«Твій норвежець…»

«Але ж він нічого не сказав мені, діду! Багато тижнів промайнуло, відколи він повернувся до Булоні, тисячу разів Ян мав нагоду зі мною побалакати. А він мовчить — ні пари з уст!.. Я навіть сама тепер не знаю, що почуваю до нього. Він ніби став для мене надто близьким, розумієш? Настільки увійшов у моє життя, що займає в ньому майже таке саме місце, як Гійом. А тепер, коли Гійом збирається одружитися і вже тільки одною ногою тут, а другою там, у Рейд'єрі, я знову почуваю, як потрібен мені Ян. Хіба це тільки з любові?..»

З великої сусідньої кімнати долинало сонне белькотіння Марінетти, і ми не наважувалися говорити вголос. Лишалися жести… Тепер уже ми обоє качали крихти по столу — у такт своїм повільним і важким думкам. Нарешті Капітан кинув на мене скоса поверх окулярів лагідно-співчутливий погляд:

— Не щодня молодій дівчині дістаються троянди без колючок, правда, Фанні?..

Конче треба перебороти хвилювання, взяти себе в руки. Я зриваюся з місця, хапаю купу брудних тарілок.

Де поділися ви, прості й ясні колишні дні? Ян у цій самій кухні… Заставши якось мене тут, коли я мила підлогу, він схопив ганчірку і, щиро всміхаючись, почав відступати задки й витирати свої сліди на вогких кахлях. «Ну от, тепер ви задоволені, сувора господине?..» Я теж від щирого серця сміялася. А він по-змовницькому підморгував мені. Наша дружба тоді саме зароджувалася. А нині!..

Через хвилину я побачу Яна, він роздмухуватиме жар у каміні…

Спершись ліктем на камін, нагнувши голову, він пильно дивиться на язики полум'я. Тільки вони й освітлюють кімнату: щоб Марінетта швидше заснула, Ян погасив усі світильники. На канапі в кутку видно маленьку нерухому постать, обернуту до стіни. Так минають хвилина за хвилиною: Ян стоїть так само нерухомо, я сідаю біля нього, перед каміном. Сутінки, тиша. Тиша, перейнята запахом дров, що горять у каміні, і старого сільського дому, який так багато бачив на своєму довгому віку. Тепла й лагідна тиша довкола сонної дитини, що могла бути й нашою, Яновою і моєю…

Котра вже година? Капітан спинився на порозі вітальні, прошепотів нам звідти: «На добраніч» і рушив до себе в кімнату. Марінетта, мабуть, заснула міцно.

Навіть випадкова машина, що з гуркотом промчала через Фовемберг, не порушила цієї сонної тиші. Зрештою я підвелася і, нахилившись над дівчинкою, замилувалася чарівним її личком, обрамленим густим волоссям, тонким, як павутиння бабиного літа.

Ян підійшов і теж нахилився над Марінеттою. Його плече торкнулося мого.

— Чи ти, вкладаючи Марінетту, поцілував її, як веліла Крістіна? В обидві щічки, в лоб і в кінчик носа? '

Ян тихо засміявся:

— А тобі не віриться, що норвежці теж уміють цілувати дівчаток?

А я повернулася та й бовкнула:

— А звідки ж мені знати?

Не встигли ці слова вихопитися в мене, як я уже розгнівалася за них на саму себе. Підійшла до крісла й сіла, підібгавши ноги. Ян теж умостився на своєму звичному місці біля каміна і лукаво підморгнув мені, хоч ці його підморгування дедалі більше дратували мене. Та цього разу — чи, може, я помиляюся? — мені здалося, що в лукавому блиску його очей прозирала якась тривожна цікавість.

— О, це дуже легко узнати, Фанні… А ти, може, шкодуєш, що тебе ще не цілували?

— Дурень! — чітко й виразно відрубую я.

Між нами запала коротка й напружена тиша, потім Ян тихо свиснув з утіхи:

— Овва, впізнаю тебе…

В голосі його чулася полегкість.

Мене це все-таки, мабуть, дійняло до живого, бо я не втрималась і запитала:

— А Інгвільд? її ж ти цілуєш, уявляю собі! Вранці, увечері, коли вона повертається з гостей, коли самого тебе не буває кілька днів, коли…

— А Гійом? Хіба він тебе ніколи не цілує?

Я аж підстрибнула на місці. Чи Ян не розуміє, чи каже це навмисне?

— Ми з Гійомом не те саме, що ви з Інгвільд! Ти це дуже добре знаєш!

— Авжеж, — погодився він сумно. — Справді, не те саме.

…Незабаром Ян знову від'їжджає до Булоні. Він ходить похмурий. Я теж. Він відмовчується. Я теж. Такого між нами ніколи не бувало. Сперечалися, розмовляли підвищеним тоном, — таке траплялося, але щоб отак раптово увійти в якийсь ніби густий туман, де ми ледве розрізняємо одне одного, — ні, такого ще ніколи не бувало!..

Провівши його аж до шляху, я ще трохи постояла, дивлячись, як видирається на гору його мотоцикл і поволі даленіє, ніби поринаючи в густу пітьму.

Для мене наче перегорталася ще одна сторінка мого життя.

Ніч була тепла, квітли кульбаби, розпускалася гліцинія, а мене кидало в дрож…