Діти морських туманів

Розділ дванадцятий ЦЯ НІЧ БУДЕ НАИПРЕКРАСНІШОЮ…

Я знову йду берестовою алеєю Сонячних Дзиґарів, штовхаючи перед собою мопед, і намагаюсь не зчиняти шуму. Біля будинку помічаю Капітана: він схилився над трояндовим кущем із садовими ножицями в руці.

Цього вечора я не маю ні найменшого бажання розмовляти навіть з ним: гіркий і болючий спогад про вчорашнє свято переслідував мене весь день.

Я звертаю вбік, прямую до дверей кухні, та в цю мить дідусь випростується, поправляє окуляри, що з'їхали на кінчик носа, і повертає до мене обличчя, продублене й засмагле на всіх вітрах, — благородне й горде обличчя старого морського вовка.

— Ти нагодилася вчасно, Фанні,— каже він. — Ніяк не можу прив'язати цей живець. А втім, що тут дивного: я вже старий, незграбний шкарбан, ледве спроможний пришити відірваного ґудзика чи зв'язати докупи два паростки дерева!

Він кладе садові ножиці, знімає рукавиці, теж продублені й геть потерті від старості, і подає мені щепу…

То була, як кажуть, першокласна робота. Зріз дуже акуратний, тонко зарівнений гострим кінчиком, щоб легше проколоти кору стовбура-матері. Яким же вмілим треба бути, щоб скрученими ревматизмом пальцями отак упоратися з цією тонкою роботою.

Дідусь трошки піднімає складаним ножиком надріз на корі. Я встромляю туди живець і прив'язую його, та думки мої блукають далеко звідси.

— Обережніше, Фанні! — вигукує Капітан. — Починають завжди зверху, ти ж це добре знаєш.

Я заходжуюсь прив'язувати живець знову, і знову не так. Почуваю на собі добрі дідові очі. Дивлячись поверх окулярів, він ніби пестить мене своїм поглядом, зазирає в душу.

— Моя онучка почуває себе сьогодні дуже нещасливою!..

Я проковтнула клубок, що підступив до горла, й промовила тремтливим голосом:

— Я завдаю тобі турбот, правда, дідуню?

— Вже стільки років… — Голос його пролунав стомлено, наче враз постарів. — Уже стільки років у мене немає іншої турботи, крім турботи про ваше щастя, Гійомове і твоє… Щодо Гійома, то, здається, я майже досяг мети. А проте, знаєш, Фанні, я іноді докоряю собі… Можливо, треба було примусити його вчитися далі. Але він хотів, ще бувши зовсім юним, узяти на себе частку відповідальності. І до того ж він кохається в дереві, має такий хист… Зрештою, Гійом ні про що не шкодує. Його талант скоро забезпечить йому майбутнє: у нього буде більше замовлень, ніж він зможе виконати. Твоєму братові доведеться взяти учнів-підмайстрів. А з такою милою коханою дружиною, як Годлен, Гійом напевно буде щасливий усе життя…

Дідусь стягнув мотузок, яким прив'язував щепу, зав'язав подвійним вузлом і відрізав обидва кінчики. Щеплення закінчилося. Живець, прив'язаний до основної гілки, почав живитися її соками, щоб і собі згодом розквітнути трояндою. Чи не так само і пташка росте в материнському гнізді, аж поки, відчувши впевненість у своїх силах, назавжди покидає улюблене дерево.

— Але ти, Фанні,— вів далі Капітан, — ти для мене, можливо, ще дорожча, ніж Гійом, і мені здається, якби ти зараз покинула нас, вилетіла з гнізда…

Мені стає боязко, і я інстинктивно нахиляюся, ніби для того, щоб підняти маленький кошик і садові ножиці, які лежать на землі. Зів'ялі троянди падають, і я неквапливо збираю їх.

— Так, — знову заговорив дідусь, — я багато разів запитував себе, чи зможе призвичаїтись до суворих скандинавських ялин пташка Франції, яку роками колисали наші тополі й буки…

Я так розхвилювалася, що руки мої опустились, і квіти знову розсипались по землі. А Капітан говорив далі, і я почула недавні Гійомові слова, які він сказав мені під час нашої прогулянки в долині річки Курс:

— То ти так любиш його!..

— О діду, — аж застогнала я, — чому він був такий гидкий учора?

— Не знаю, моя люба. Я бачив його, як і ти, і, як і ти, страждав від того. Єдине, що я знаю, — додав він, з особливим притиском вимовляючи кожне слово, — це те, що я не перестав йому довіряти.

Я випросталася. Здавалося, все навкруги враз проясніло, осяяне ясним сонечком.

— Так, Фанні, я вірю в нього, чуєш. Ян зараз страждає. Він борсається серед незліченних труднощів, а ти ж добре знаєш, як він часом реагує на них, — як корабель, що попав у шторм. Але капітан корабля — людина хоробра і міцно тримає стерно, будь певна. Будь же й ти мужньою, маленький юнго!

— Діду… Скажи, що сумніше: бути цілком певною, що він не любить мене, чи майже не сумніватися, що він не гідний любові?

— Замовкни, Фанні. Ти не маєш права сумніватися в ньому. Ти можеш любити його й далі. Він завжди буде гідний цього, повір мені…

Я глибоко зазирнула в дідові очі, намагаючись розгадати, що таїться за його словами. Я вбирала їх у себе жадібно, як пересохла земля воду…

— І, крім того, юнго, послухай-но, що я тобі скажу. Коли в людини якась прикрість — треба діяти. «Починайте з маленького, із зовсім маленького», — як радить Бернанос[16]. Після того страшного нещастя, коли загинули ваші батьки, я знайшов єдиний засіб, щоб позбутися розпачу: цілі дні присвячував вам, дітям. Я не вагаючись штопав ваші шкарпетки, учив тебе писати, а по обіді проводив по півдня в саду, щоб ви могли вільно бігати на свіжому повітрі. Роби так само, люба моя. Розчищай і прояснюй темні голови твоїх малюків. Витирай їм сопливі носи. Навчай їх застібувати пальта, мити руки.

— Капітан, як завжди, має слушність, — озвалася я, — але…

— Навіть якщо те, що він каже, — сувора правда, — перепинив він мене.

Я похнюпила голову. Серце моє ще стискалося від болю, але я вже ладна була скоритися дідовій волі. Добре Капітанове обличчя пожвавішало. В очах його спалахнув лукавий вогник. Куди він хилить?

Він схопив свою палицю, що стояла біля стіни будинку, узяв мене за лікоть і повів уздовж алеї.

— Не забувай і про своїх друзів, Давіда і Крістіну. Доля завжди гуртує маленьких людей, щоб вони могли творити разом великі й добрі діла, як от одна молода дівчина дев'ятнадцяти років і юнак двадцяти трьох, — я маю на думці Яна, уяви собі! За умови, звичайно, що вони готові звершити ці діла. Так, за умови, що вони готові до цього… — задумливо повторив він. — Але часто буває, що в стражданні людина здатна на найкраще, найвище, знаєш!..

Запала мовчанка. Я нічого не відповіла дідові. Мені було про що подумати…

А дід тим часом буркотів:

— Цього вечора посадять капітана на «губу». Він надто розговорився. А Ле Марруа не люблять балакунів.

Дід провів палицею по землі й нахилив голову, як хлопчик, спійманий на поганому вчинкові.

— Треба сказати їй ще й це, — пробубонів він крізь зуби.

— Кажи, дідуню, кажи все, що в тебе на душі… Я почувала, що зараз він скаже щось важливе. Він весь час хилив до чогось.

— Ще одне тобі скажу! Завжди вважав так: коли двоє людей щось роблять для інших разом — я підкреслюю: разом! — то вони не можуть не зустрітися.

Я промовчала. О, мені було, так було про що подумати…

Я й гадки не мала, що мені доведеться так скоро скористатися з Капітанових порад. Тільки-но я увійшла до будинку, щоб приготувати вечерю, як в кінці алеї показався Давід Ферк. Одразу занепокоївшись, — боже мій, чи не почались у Крістіни пологи? — я поспішила йому назустріч.

— Давіде, що сталося?

— Заспокойся, Фанні, нічого особливого. Але, знаєш, от… — Голос його звучав водночас засмучено й благально. — Мені знов потрібна твоя допомога… Сьогодні ввечері в молодіжному клубі демонструватиметься фільм, дуже важливий для мене. Ще кілька місяців тому я згодився ознайомити молодь з «Баладою про солдата» і влаштувати після перегляду обговорення фільму. Грунтовно вивчив цей фільм, і дискусія може бути корисною для молоді.

— По-моєму, це чудово, Давіде.

— Могло б бути чудово… Але я страшенно боюся лишати Крістіну саму. Вона не дуже добре почуває себе сьогодні. Може, це вже наближаються пологи? А втім, я думаю, що це скорше просто перевтома, так часто з нею буває останнім часом. Я вже вирішив нікуди не йти й залишитися з нею, та коли вона зрозуміла це, то вигнала з дому, щоб я не пропустив сеансу.

— І дуже добре зробила, — зауважила я.

На його обличчі з'явився якийсь дивний вираз. В ньому поєднувалися ніяковість і збентеження.

— Знаєш, це все завдяки тобі, Фанні. Так, завдяки тобі і Янові. Завдяки вам я не наважуюся лишити Крістіну саму. А ще два місяці тому, якби вона силоміць затримала мене вдома, то я цілий вечір злився б…

— Два місяці тому, — промовила я трохи лукаво, — ви б не наважилися просити мене, щоб я замінила вас біля неї, правда ж?

— Звичайно! — винувато погодився він.

— В такому разі — не барімося! — мовила я, відчиняючи двері.— От тільки дам Капітанові деякі розпорядження по господарству, і через п'ять хвилин — я до ваших послуг.

Він міцно потис мені руку.

— Дякую, Фанні… А знаєш, — додав він уже на порозі,— відколи Ян навчив мене бути… доброзичливим до неї, доброзичливим і ніжним, у мене таке відчуття, ніби в моїх руках — тендітна порцеляна.

Він одвернувся на мить і ніяково додав голосом щасливої дитини:

— І що дивно, — відколи це увійшло в звичку, мені зовсім неважко бути уважним до неї…

«Ну, добре, — думала я, ідучи попередити Капітана, — принаймні він дав мені серйозні підстави, щоб підтримати дух Крістіни!»

Гійом був у себе в майстерні. Я кількома словами пояснила йому все. І він відповів мені, як завжди, лаконічно, тоном, що не визнавав заперечень:

— Бери машину! Не хочу, щоб ти їхала на мопеді вночі.

…Тільки-но я виїхала до Голубки, в Сонячні Дзиґарі примчав Ян.

Та про це я дізналася значно пізніше, уже в кінці тієї щасливої і страшної ночі, яка щойно починалася…

Хай не ображаються поети, хай не ображаються заздрісники, та якою суворою буває інколи наша дорога юності. Ця дорога, що вже віддаляється від ясних світанків дитинства і, сіра в своїй самотині, губиться в густих туманах прийдешнього. Які вони бувають часом гіркі й терпкі, ранки наших двадцяти років, поорані упертими лемешами сумнівів…

І коли я мчала безлюдною дорогою, заполонена своєю тугою, — чи могла я уявити собі, що саме в цю мить Ян постукав у двері Сонячних Дзиґарів?..

Та він застав тільки Капітана і Гійома, вони сиділи за обіднім столом.

Їм досить було обмінятися швидким поглядом, щоб зрозуміти все. Вони й далі спокійно обідали, навіть не запросивши Яна сісти й розділити з ними трапезу, як це було заведено віддавна.

— Фанні немає? — спитав Ян.

Вигляд у нього був водночас рішучий і тривожний.

— А ти хотів з нею поговорити? — озвався Гійом.

— Так.

— Вона щойно поїхала з дому. Шкода, — зауважив Капітан.

Засмучений нелюб'язним прийомом, Ян ступив ближче і якось скорботно-болісно вигукнув:

— О Капітане, мені здається, що я погано повівся з нею учора!

— Я теж такої думки, — відповів дідусь. Незвична Капітанова холодність остаточно збентежила Яна.

— Вона казала вам про це? — сумно й покірно спитав він.

Капітан зняв і поклав на стіл окуляри, пильно глянув на вкрай засмученого хлопця. Вираз очей його був суворий і лагідний водночас.

— Саме перед тим, як ти приїхав, — промовив він, — вона плакала на моїх грудях і казала, як тяжко було їй дивитися вчора на твої дурні вихватки.

— А що мені було робити?.. Втекти з Рейд'ера? Втекти або почати викидати колінця — іншого виходу я не бачив…

Хлопець стояв перед Капітаном і Гійомом, спершись долонями на край стола, обличчя в нього було збуджене.

— Ви тільки уявіть собі, який це був удар для мене — побачити Фанні з Нікола, коли вони розмовляли між собою так ніжно-ніжно… Я подумав… Одне слово — я наче збожеволів від ревнощів, розчарування… Зрозумійте мене, Капітане! Ваша телеграма чекала на мене в Бремені, у морського агента, представника «Торільда». В ту ж мить я побіг дзвонити в Берген, поговорив з батьками… Ніхто не знав, як вони мене розуміють… О п'ятій годині ранку я сів на мотоцикл. Сімсот тридцять кілометрів від Бремена до Булоні промчав, майже не спиняючись… Я ледве на ногах стояв, коли прибув до Рейд'ера, і, тільки-но увійшов, побачив Фанні та Нікола у віддаленому кутку саду, і вони… Мені захотілося кинутись геть, поїхати, я зовсім втратив тяму, не розумів нічогісінько… Ну, що ж! Я зреагував по-іншому, почав викидати коники, корчити з себе блазня! Потім Нікола пощастило витягнути мене з вітальні надвір. Він усе мені пояснив… Я прийшов, щоб попросити вибачення у Фанні, сказати їй… Якщо тільки вона не почуває до мене огиди і зможе простити…

— Тепер я розумію тебе, дитино, — сказав Капітан.

— Що ж мені робити? Я почуваю себе таким нещасним, а її немає тут!

— Ніколи не треба занепадати духом, наробивши дурниць, коли їх ще не пізно виправити, хлопчику мій!

Капітанові і Гійому небагато треба було, щоб передати свої думки один одному. Вставши від столу, щоб принести сковороду, на якій холонула смаженя з помідорами, Гійом сказав:

— На жаль, ми не можемо запросити тебе цього вечора. У буфеті лишилося тільки одне яйце, а помідорів не вистачить і на двох!.. Ох, ця Фанні… Найкращі господині стають нестерпні, коли закохуються…

Ян навіть і оком не моргнув, вислухавши це. Він усе ще був надто розгублений і збентежений.

— Рушай до Ферків, — порадив Гійом. — Фанні поїхала туди, щоб посидіти з Крістіною, поки не буде Давіда. Вони, певно, не відмовлять тобі в гостинності ані в тарілці супу. Жінки завжди гостинніші, аніж старі буркотливі чоловіки!

Дідусь теж підвівся і поплескав Яна по плечу,

— Гійом правду каже, Яне. Поїдь-но, знайди Фанні у Ферків. А чи знаєш ти, що я сказав їй перед тим, як ти приїхав?

— Що, Капітане?

— Я сказав, що завжди вірив у тебе, чуєш?

Наш друг випростався, очі йому заблищали, засвітилися новою надією.

— Це правда, Капітане? — спитав він.

— Правда, хлопчику. І от іще що я їй сказав: коли двоє людей щось роблять разом для інших, то вони не можуть не зустрітися… Іди ж, доганяй Фанні у Ферків. Ти потрібен їй зараз — ви обоє допомагатимете Крістіні. Там ви й зустрінетесь.

На фермі Голубка високі дзиґарі вибили вісім разів. Ці дзиґарі знайшли собі місце на кухні, наче стара бабуся, котра наділа окуляри й сіла біля вогню зі своїм плетивом.

Тільки-но продзвонили дзиґарі, як у двері хтось постукав. Я саме збиралася роздягати Марінетту. Крістіна відпочивала, зручно вмостившись у шезлонзі. Я почула, коли бігла до дверей, як вона здивовано промовила:

— Хто б це міг бути в такий пізній час? Побачивши на порозі його, я враз втратила всю свою мужність. Щоб потопити свій смуток, треба дбати про інших, починаючи з маленького, зовсім маленького. О, які високі слова!.. А мій смуток — ось він зараз стоїть переді мною — Ян!.. Його золоте волосся світиться у вечірньому світлі. Таким я вперше побачила його, коли він стрибнув з п'ятитонки, щоб посадовити мене в кабіну. Він стоїть у накинутій наопашки куртці, поклавши руку на наличник, боязко чекаючи, що я зараз покажу йому на двері. На устах його грав добра усмішка, щось трохи сумне і благальне почувається в ній. Усмішка, якої я воліла б не бачити, бо вже не вірила в неї, і мені було соромно, що колись я так довго вірила їй. А проте я стояла перед ним, як звір, що попав у тенета, і знову все моє єство пойняло блискавичне й сумне відчуття впевненості: це єдина людина в світі, яку я могла б покохати.

Та вже Марінетта, тупочучи босими ніжками, у розхристаній нічній піжамі бігла до нього. І Крістіна гукнула з кухні:

— Це ви, Яне? Заходьте, прошу…

Потім, уже за кілька хвилин, помітивши дивний вираз його обличчя, вона спитала:

— А ви вже повечеряли? Ні. Ну, гаразд, то повечеряєте разом із нами.

Він сів біля Крістіниного шезлонга, з Марінеттою на руках, — дівчинка все ще міцно обнімала його зашию. А я тим часом чистила й мила салат над раковиною.

На щастя, Марінетта торохтіла не вгаваючи. Крістіна, спершись підборіддям на кулак, пильно дивилася на Яна, і її погляд був водночас здивований, сердитий і ледь-ледь розчулений, як у старшої сестри, котра думає, що ж сказати молодшому братові, що повернувся після потайної втечі, завдавши прикрощів усім своїм друзям і знайомим.

— Тоді… на свято в Рейд'єрі… Мені здається, ви повернулися з Бремена вчасно? — нарешті мовила вона, щоб хоч якось порушити мовчанку.

Ян навіть не поворухнувся. Чути було тільки, як цокає на кухні, немов чиєсь серце, годинник.

— Вчасно, так… Але поводився я там як справжній ідіот! Було б краще, аби я повернувся на годину пізніше.

— Чи не краще було б, якби ви зовсім не виїздили на «Торільді»?..

Ян відповів не зразу. Він пестив кучерики Марінетти, а я все мила й мила салат, крадькома озираючись на нього.

— Ні, Крістіно, мені треба було поїхати… Є речі, котрі можна зрозуміти до кінця, тільки порвавши всі якірні ланцюги, що зв'язують із повсякденним життям. Десять днів у відкритому морі, на борту корабля, — бо я, повірте, не виходив на берег у жодному порту, — це все одно що пожити в закритому монастирі. На відстані всі наші нерозв'язні проблеми постають перед нами в новому світлі. Якби Капітанова телеграма не наздогнала мене в Бремені, я, може, доплив би ще до Гамбурга, але ніяк не далі. Бо вже у Бремені точно знав, чого я хочу. І знав, що це неможливо, що про це я не міг і подумати.

Усе це Ян сказав таким щирим, таким спокійним голосом, і чи можна було сумніватися, що через Крі-стіну він адресував усі свої слова мені? Мені стало і радісно, і страшнувато водночас. Але що було неможливо? Про що він не міг і подумати?..

Та ось тон його зовсім змінився, він знову повернувся до найбанальнішої реальності:

— Ви запросили мене повечеряти разом з вами, Крістіно. Та спершу мені треба заслужити цю вечерю!

Він підвівся і почав розкладати на столі посуд. Потім схопив глечик на воду і, вже стоячи перед раковиною, глянув на мене. Крістіна саме нахилилася над Марінеттою й повернулася до нас спиною. Ян відкрутив кран і… те, в що я вже не могла більше вірити і чого, проте, так спрагло чекало моє серце з учорашнього дня — в останній надії, яка ніяк не хотіла вмирати, — це сталося: поки Ян наповнював водою глечик, я раптом відчула, як його плече на одну коротку мить торкнулося мого. Погляд його шукав моїх очей, та я не наважилася прочитати в ньому те, що він хотів мені сказати: «Пробач, Фан…»

Я ще не сміла, як Капітан, довіряти йому. Проте це вже був неначе промінь світла, що проник крізь шпаринку в моїх дверях!..

За столом Ян весело бавився з Марінеттою.

— Тобі не здається, що омлет, який підсмажила Фанні,— це просто розкіш, га, Марінетто?

— Розкіш, авжеж!

— Знаєш, він набагато смачніший, ніж сандвічі з крабами, які я їв учора ввечері,— стиха пояснив він їй по секрету.

Безперечно, я мала розшифрувати собі ці слова так:

«Фан, це ще один спосіб попросити в тебе пробачення…»

Та я лишалася все такою ж зажуреною і збентеженою, бо не могла простити цього надзвичайного роздвоєння, яке відкрилося мені в ньому. Невловимий Яне, хто ж ти такий? Як збагнути твоє справжнє «я»?..

Ми все ще сиділи за столом. Крізь розчинене вікно із садка проникала в приміщення вечірня свіжа прохолода, — в садку буйно і рясно цвіли фруктові дерева й розмаїті квіти. Марінетта гралася надворі. Чути було, як рівномірно й тихо поскрипує гойдалка, на якій вона гойдалася. Крістіна зрештою дозволила Давідові обладнати гойдалку під навісом, насипавши під нею товстий шар піску.

Раптом пролунав дитячий крик і почувся глухий звук падіння. Гойдалка вдарилася об щось… Об що ж, господи!

Крістіна побігла до дверей. Але Ян уже вистрибнув через вікно і схопив Марінетту на руки. Дитина репетувала не своїм голосом. Неможливо було зрозуміти, де їй болить.

Ми стривожено й гарячково оглядали її голову, таку вразливу після аварії. Ніде ніяких пошкоджень наче не було.

— Та ні, Крістіно, подивіться, це на ніжці, на здоровій ніжці, ось тут. Бачите, великий синець і шкіра геть здерта. Бідне дівчатко… Але це не страшно. Чи в у вас йод?

Крістіна не відповіла. Вона важко опустилася на лаву. Мертвотна блідість, що розлилася по обличчю жінки, ще більше впадала в очі поряд з червоним од слів личком Марінетти. Ноги їй тремтіли, а руки, коли я схопила їх, щоб заспокоїти жінку, були холодні, як лід. Боячись, щоб вона не зомліла, я побігла на кухню — пошукала там пляшку з ромом і цукор, Коли повернулася, Марінетта ще схлипувала на руках у Яна, але вже не так голосно. Я мало не силоміць всунула Крістіні в рот грудочку цукру, змочену ромом, потім ще одну і запхнула карамельку в рота Марінетті.

— Годі вже плакати, — умовляла я дівчинку. — Подивись, як ти розхвилювала маму. Поцілуй її. Ми зараз зробимо гарненьку перев'язку твоїй ніжці, і ти підеш спати зі своїм ведмедиком Нунуром.

Крістіна машинально поцілувала доньку, і коли я вже відносила малу До її кімнати, то почула, як жінка глухо мовила Янові:

— От бачите, я нізащо не повинна була дозволяти Давідові… Не можна було робити цієї гойдалки. Якщо Марінетта розіб'ється, це знову з вини Давіда!

Я обернулася до Яна. Ми сумно перезирнулися. Не було більше ні мене, ні його. Була тільки нерозв'язна проблема стосунків між Крістіною та Давідом, і от вона вибухала знову, владно вимагаючи від нас нових сил і вміння переконувати, здорового глузду й любові…

Та я вже не мала ніякої охоти переконувати будь-кого ані бажання наводити когось на розум. Почувала, що вже не маю тієї любові, яку я дарувала раніше.

Я знайшла пергаментний папір для компресу, бинт і старанно наклала Марінетті пов'язку. Руки мої машинально робили своє діло, а в голові аж гуло від гірких думок. Хіба не розвіялися вщент за кілька днів усі людські цінності, навколо яких я спорудила свою цитадель? А тим часом якою вона здавалася високою, міцною, ця фортеця, зведена на фундаменті світлих ідеалів! Якими неприступними здавалися її земляні вали й мури, зцементовані всіма моїми наївними дівочими віруваннями! І от спершу вивалився наріжний камінь: моя віра в Яна. Бо Ян виявився просто гравцем — так же? Він завжди, анітрохи не церемонячись, грався моїм серцем, не щадив мого самолюбства. Доказ цього — його безглузда втеча на кораблі… І вчора ввечері, під час Гійомових заручин, коли він корчив блазня… Ні, Ян не любив мене; я повинна переконати себе в цьому, хоч мов безумне серце все сприймало як ознаки кохання. Навіть ці ясні просвіти на моєму похмурому обрії — останні Капітанові слова, і приїзд Яна цього вечора до Голубки, і ніжний дотик його плеча — усе зникло під шквалом жорстокої фрази Крістіни: «Якщо Марінетта розіб'ється, це знову буде з вини Давіда…»

Але чому, думала я, чому розпач Крістіни з такою силою озвався в моєму серці? Що ж це за пута, які зв'язали нас чотирьох — Крістіну і Давіда, Яна і Фанні? Чи й справді від врятування їхньої любові залежала — за якимсь незбагненним законом примхливої долі — перемога нашої? І якби Крістіна змогла раз і назавжди зректися минулого, отруєного злопам'ятством і нарешті зустріти Давіда і всі можливі майбутні труднощі остаточно примиреним і доброзичливим поглядом, — чи не означало б це, що й ми, Ян і я, невдовзі виграли б свою битву за спільне майбутнє?.. Бо Давід і Крістіна стали для нас своєрідним тестом. Вони сходили попереду нас угору по крутій стежці життя молодого подружжя. Коли вони подадуть нам знак, що все гаразд, що сонце сяє за хмарами, що вони подолали вершину, міцно зв'язані одне з одним, може, це означало б, що й ми теж зможемо піднятися по цій крутій гірській стежці? Можливо, це було б доказом, що кохання може здолати звичних демонів повсякденного життя. Доказом, що наш ідеал — не «химерна, недосяжна мрія…»

Та ба! Цього вечора демони раптом знову з'явилися: «Я нізащо не повинна була дозволяти Давідові…»

Марінетта заснула. Мені вже треба було вертатися до Крістіни і Яна. Незважаючи на своє сум'яття, я не могла покинути Крістіни. І Ян, певне, також… Цього разу знову, — можливо, востаннє,— ми повинні були діяти разом.

Ще не переступивши порога кухні, почула спокійний і розважливий Янів голос, колись я називала його голосом зодчого. Штовхнувши двері, увійшла…

Ян сидів біля Крістіни, а вона, спершись ліктями на стіл і обхопивши голову руками, слухала його. Він обняв її за плечі і говорив короткими обережними фразами, як старший люблячий брат.

Я безшумно підійшла до них ззаду, і нараз усе моє єство пойняло жагуче бажання самій опинитися на місці цієї молодої жінки — відчути, як мене підтримує, обнімає його надійна сильна рука, міцно-міцно притулитися головою до його светра з грубої вовни, так, щоб кожна петля плетива лишилася на щоці своєрідним відбитком ніжності…

Я посунула до себе стілець, щоб сісти. Ян обернувся і на мить спинив на мені погляд. Але тільки на мить. Його одна рука так і лишилася лежати на плечі Крістіни, а другу він простягнув уздовж стола, на якому вже не було посуду, а стояв… — і як я його досі не помітила? — букет!

Квіти стояли в керамічному глечику з заокругленими боками й тонкою, як осина талія, шийкою, яка звужувалася догори наче для того, щоб тримати тендітні стебла. Майстер-гончар, виготовляючи цей гарний глечик, одним вправним рухом надав йому вигадливо-довершеної форми: ніжне заокруглення ручки спиралося з одного боку на розширену опуклу частину посудини, а з другого — на струнку й граціозну шийку, — це була наче тонка рука, що надавала особливих чарів цьому прегарному витворові сільського умільця. Останні відблиски надвечірнього сонця гарно вигравали на брунатній блискучій поверхні полив'яного глечика. І в такому гарному глечику милував око незрівнянно прекрасний букет польових квітів: глибокі тони зозулиних черевичків, пастельна м'якість суцвіть люпину, пишна розкіш троянди, терпка веселість ніжно-рожевої гвоздики, темно-синя свіжість дзвіночків, золота розсип гірських венериних кіс, ламкі, тендітні стебла вики, повтикувані тут і там біляві колоски і ці рясні парасольки деревію, — легко було уявити собі, що такий букет в руках юної дівчини-селянки надавав би їй якихось особливих чарів…

Де вони стояли раніше, ці квіти? Може, на поличці над каміном чи на кахляній підлозі біля старих дзиґарів. У всякому разі досі я їх не помічала. А от Ян помітив, узяв і поставив тут, на столі, поки я вкладала в ліжко Марінетту. Розмовляючи з Крістіною, Ян не зводив з мене очей. Ось він легенько посунув глечик трохи до мене, ніби даруючи цей букет мені.

Я відчула, що мене глибоко зворушила ця душевна ласка, значно більше, ніж отой легкий дотик його плеча до мого, який не зміг мене до кінця переконати в його щирості. Від цих простеньких польових квітів у мені ніби задзвонили всі дзвони радості. Ян, здавалося, пропонував мені ці прекрасні квіти на знак перемоги й примирення.

Він звертався до Крістіни, але — я добре розуміла це — адресував кожне слово і мені:

— Погляньте на цю гармонію речей, Крістіно. Цей глечик подарував вам Давід, і ви любите його, бо він прекрасний. А букет збирали ви самі, і він — справжнє маленьке чудо. Чи не символ це тієї єдності, гармонії, якої вам треба за всяку ціну добиватися, щоб ваша любов також досягла досконалості? Ви не маєте права задушити вашу любов під тягарем горя, яке не дав їй зміцніти й рости. Бо ваша любов належить не тільки вам двом. Вона належить усім. Вона має бути символом, втіленням краси. A thing of beauty is a joy for ever! «Прекрасна річ — це радість навіки», — вивчали ми колись в англійській літературі. Це сказав Кітс[17]. Часточка природної краси, де всі можуть вгамувати свою спрагу, мов напитися живої води. І насамперед ваші діти: Марінетта і те немовлятко, яке от-от прийде на світ. Заради них ви разом з Давідом повинні воскресити своє кохання. Усе це набагато важливіше, ніж ваше злопам'ятство, ніж ті обвинувачення, які ви ось уже багато місяців таїте в своєму серці через те, що Давід нерозважливо посадовив Марінетту на переднє сидіння машини і сталася аварія. І навіть якщо ви ще боїтеся за свою дівчинку, бо їй судилося пережити ще одну операцію, — ви ж разом з Давідом рятуватимете її. Хіба ви не з'єднали свої долі, щоб іти в житті разом — у щасті і в горі? І от настали гіркі хвилини. їх треба подолати, видобути з них радість. Але це ви зможете зробити тільки удвох, тільки разом…

Ян замовк, і мені здалося, що відлуння його слів ще довго линуло в кімнаті. Я почувала, що й Крістіна вся тремтить, що Янові слова дійшли до її серця.

А Ян, стримуючи запал, вів далі:

— А щастя — це справжнє взаєморозуміння і злагода між чоловіком та жінкою. Злагода тим надійніша, міцніша, що вони обоє врятувалися від падіння в прірву…

Знову пауза. Потім Ян почав мріяти вголос:

— Сім'я, родинне вогнище… Воно має осявати, зігрівати, надихати і нас, молодших. Треба, щоб ми могли увійти і побачити справжнє життя, навчитися від вас, як збудувати щасливу родину. Як досягти успіху в цьому нелегкому ділі. А не того, як зазнати катастрофи… Крістіно, Давід, ви ж не розчаруєте нас, скажіть?!.

Останні слова Ян вимовив зовсім тихо. Очі його шукали моїх очей. Такі палкі, ясні, благальні очі… Через які тільки випробування не пройшов уже Ян! З якого ж внутрішнього джерела черпав він цю силу і спокій, що їх — краплю за краплею — ронив тепер у душу Крістіни?

Я всміхнулася йому від щирого серця й сіла за стіл ліворуч від нього. Крістіна, спершись головою на руки, не звертала на мене уваги. Скоряючись раптовому поривові, я поклала свою долоню Янові на руку, і так, відчуваючи незриму нитку, що з'єднала нас, ми споглядали гарний брунатний глечик, чудові квіти, осяяні передвечірнім світлом. Маленьке диво, — таке, яким мало стати наше майбутнє домашнє вогнище, — воно житиме, боротиметься, міцнішатиме і йтиме неухильно до своєї довершеності…

Я міцно стискала Янові руку. Відчувала: щойно, доклавши всіх зусиль, він врятував мене від безодні, над якою я опинилася. Та я розуміла, що й сам він зовсім знеможений, як буває знеможений рятівник, готовий от-от піти на дно, якби… Якби я не відповіла на цей заклик, котрий прочитала в його очах. Янова рука міцно стискала мою, наші пальці сплелися. Це вперше з того часу, як ми удвох вирушили в довгу подорож до Бове, і з того вечора на горищі, з часу його втечі через ліси Віскі, Ян звертався до мене по допомогу. І я мала довести йому, що зрозуміла його недавнє німе освідчення, передане символічно через цей букет… Але і я теж могла сказати йому про це тільки мовчки, без слів: адже Крістіна була тут, біля нас, уся під владою тієї таємничої трансформації, яка, здавалося, відбувалася в ній, відколи вона віддалася на волю Янових щирих слів.

Не слід було турбувати її нашими проблемами…

Я щосили стиснула йому руку. Моїх двох долонь ледве вистачило, щоб обхопити його велику руку! Ян дивився на наші з'єднані руки і наче не вірив сам собі: чи й справді ця його нескінченна подорож підходить до кінця? Я побачила, як голова йому стала поволі хилитися, аж поки не торкнувся мого плеча.

— Чи ти простиш мене, Фан?.. — ледь чутно прошепотів він.

Так, здається, він сказав це, та хіба можна з певністю стверджувати реальність таких хвилин? Яке це мало значення! Я знаю тільки, що тоді, в ту мить, я торкнулася губами його волосся, і мені здалося, що це був справді майже материнський поцілунок, яким я того вечора вперше поцілувала Яна.

Згодом я зрозуміла, чому так сталося: поряд з нами була Крістіна. її тягар важко давив і на наші плечі, і це дало мені змогу нарешті подолати мою постійну, здавалося, непереборну соромливість і проявити таку ніжність до Яна…

А тим часом Крістіна, обхопивши голову руками і зовсім не помічаючи нас, ішла навпомацки до світла…

Сталося так, що «інші» не дали нам віддатися нашому ще не зміцнілому коханню. Майже відразу перед нами виникла невідкладна потреба приймати важливі рішення. Чому так буває, що доводиться забувати про себе, особливо тоді, коли ти щасливий? Та чи можна шкодувати, що ці перші години нашого спільного життя назавжди закарбувалися в пам'яті хвилюючою і прекрасною подією — народженням нової людини?..

Минув якийсь час, Крістіна сиділа зосереджена й тиха, мов заворожена, та нараз вона випросталася.

— Здається, мені треба їхати до клініки, — тихо сказала вона.

Захоплені зненацька в такі хвилини, коли двоє закоханих забувають про весь світ, ми аж здригнулися, почувши ці слова.

— Це неможливо, Крістіно, — прошепотіла я. — Так раптово… На п'ятнадцять днів раніше… І Давіда нема вдома!

Це було наївно й по-дитячому, але я просто перелякалася.

— Зовсім не раптово, — мовила Крістіна. — 3 полудня я ще трохи сумнівалася. Бо поштовхи були такі глухі, віддалені… Чому я мала говорити про це Давідові? Тоді він не пішов би на перегляд фільму, а це так багато важить для нього. І ви, Яне, не поговорили б зо мною так добре й щиро. Фанні, ти, мабуть, відвези мене до клініки зараз. Бо я почуваю, що зволікати не можна, а то пізніше небезпечно буде їхати. Ще недавно я не відчувала в собі сил узяти відповідальність за ті години, що надходять. — Вона усміхнулася нам: — А тепер усе змінилося. Ви принесли мені спокій, допомогли віднайти душевну рівновагу. Я вірю, що дитину, яка народиться цієї ночі, я прийму з відкритим серцем. Ви втрьох зробили маленьке чудо…

Був це відблиск від лампи на її обличчі чи те внутрішнє джерело світла, що затопило всю її, але мені здалося в ту мить, що вона оточена якимось осяйним німбом.

— Так, так, можете мені повірити, — провадила далі Крістіна. — Я не ясновидиця, ви мене добре знаєте. І важко було б лишатися ясновидицею, коли біль дедалі дужче стискає вас. Але… ти побачиш сама, Фанні, коли народжується дитина, на тебе сходить благодать і звідкись беруться сили, щоб виступити проти бурі, сили не тільки тіла, але й душі. У мені наче були наглухо зачинені двері, які я марно смикала, тим часом як досить було штовхнути їх, щоб вони самі відчинилися. Досі я силкувалася — і безуспішно — простити Давідові. Але мені нема чого йому прощати. Тоді й він мав би простити мені, бо і я виявила себе такою малотямущою і неделікатною за ці останні місяці.

Цілком зосередившись на самій собі, вона ще сказала:

— Так, сьогодні двері нарешті відчинились, і я побачила за ними світло! Усе це настільки переважає всілякі образи, що цього навіть висловити неможливо! Я відчуваю, що звільнилася від минулого, вирвалася з густого туману, де ми борсались Обоє ось уже цілий рік. Розумієте, у мене з'явилося бажання жити. Жити поруч з Давідом, почувати його надійне плече, жити заради Марінетта і заради того маленького, що от-от прийде на світ… І заради нас самих також, просто, щоб бути щасливими.

По тому вона закінчила тихо й серйозно:

— Страшно стає, коли подумаєш, проти чого я так озлобилася, що хотіла зруйнувати, тоді як єдино важлива річ — не руйнувати, а будувати разом!

Вона підвелася, і я побачила, як за мить зблідло й змінилося її обличчя.

— Треба їхати, — сказала вона. — Це може статися дуже скоро…

А я ж була така недосвідчена! Якщо Крістіна, розмовляючи з нами, раз у раз поглядала на годинника, то це був не просто машинальний жест.

Я поспішила до кімнати, де стояла приготовлена валіза з речами. Ян уже розбудив Марінетту і натягав на неї пальтечко поверх нічної піжами. Я схопила ковдру, щоб дівчинка не змерзла, поки ми їхатимемо.

Крістіна вже сиділа в машині і ждала нас.

— Головне — не сповіщайте Давіда, поки не скінчиться сеанс, — попросила вона. — Все буде гаразд, от побачите.

— Я візьму це на себе, — пообіцяв Ян, — як тільки одвезу вас до клініки.

Згадуючи ті хвилини, я й досі відчуваю якусь розгубленість, бо дуже нервувала, сидячи біля Крістіни.

Я ніби знову бачу перед собою Крістіну в ліфті: обличчя їй дедалі частіше спотворює гримаса болю, і щоразу вона починає дихати швидко-швидко, хапаючи повітря розкритим ротом. Відколи ми виїхали з Голубки, вона не промовила й слова.

На площадці сходів, куди привіз нас ліфт, чергова санітарка взяла валізу і сказала:

— Ходімо!

Вона повела за собою Крістіну, взявши її під руку. Серце мені стиснулося від гострого співчуття, бо я бачила вираз глибокого страждання на обличчі моєї подруги.

У палаті санітарка розстелила ліжко, підбила подушку.

— Роздягайтеся, — звеліла вона. — Вам пощастило, лікар ще не пішов. Він огляне вас перш ніж поїде з роботи.

Я перехопила змучений і тривожний погляд Крістіни.

— Він збирається їхати? Але ж, коли… Я думаю, це почнеться дуже скоро…

Санітарка нічого не відповіла. Усі ці запитання, сповнені нетерпіння й страху, вона чула вже сотні разів. Я нервово повкидала в шафу все, що було у валізі: одежу Крістіни, кілька пелюшок, чотири крихітні дитячі сорочечки, одеколон…

Невже це можливо, що от зараз, в оцій колисці… Так, так, безперечно, бо санітарка взяла одну з сорочечок, загорнула всередину її рукавчики, розклала на столі більший сповиток, ще дві пелюшки згорнула гострими кінцями всередину. Потім підійшла до колиски, старанно згорнула простирадло, ковдру, покрила подушку ще однією пелюшкою.

— Ось так. Тепер усе готове для немовлятка, — промовила вона.

І жінка вийшла з палати, широко всміхнувшись Крістіні.

Слово «немовлятко» вона сказала так, наче дитя, з усіма своїми людськими особливостями, було вже тут… Так, вона, певно, любить цих діток, дарма що іноді поводиться трохи суворо й грубувато з їхніми мамами.

Чому ж таке хвилювання пойняло мою душу, таке непереборне бажання повстати проти реальної дійсності? Бо ж це дуже проста реальність повсякденного життя, яку я побачила там, коли Крістіна, стискаючи мою руку своїми холодними пальцями, казала покірливо-мужньо:

— Не хвилюйся, Фанні. Все буде гаразд.

— Ти певна?

— Ну, звичайно… Аякже… Хочу тільки, щоб скоріше прийшов лікар.

— Ти й справді не хочеш, щоб ми зараз же сповістили Давіда?

— Ні в якому разі! А ось і лікар. Не кажіть нічого заздалегідь Давідові,— знову повторила вона твердим голосом. І поміж двома хрипкими зітханнями Крістіна ще встигла шепнути мені на вухо:

— Хлопчик чи дівчинка народиться, що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…

Тільки згодом, уже після пологів, позбувшись нарешті тягаря невимовної тривоги, яка стискала мені груди, я збагнула — з почуттям глибокого зворушення — те, що хотіла висловити цими простими словами Крістіна: «Що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…» Скільки ж спокою й надії принесло з собою це крихітне малятко… Паскаль, маленький вісник життя і відродження…[18]

Санітарка, за розпорядженням лікаря, провела Крістіну до пологового залу.

— О, та ви не гаяли марно часу! — коротко констатував лікар, оглянувши її.

«От бачите…» — хотілося мені сказати.

Та почуття заспокоєння тривало недовго, воно враз розвіялося, коли я побачила, як Крістіна повільно йде від мене, така втомлена й самотня, немов приречена на смерть.

«Ну, Фанні, не роби з усього трагедій!» — сказав би мені Ян.

Санітарка не дозволила мені увійти до пологового залу.

— Не можна вам заходити.

Справді, я б була там тільки зайвим клопотом, заважала б своїм глухим хвилюванням, яке дедалі зростало. Отож я лишилася сама в коридорі — чекала.

Поруч зі мною стояв біля стіни довгий візок на колесах, а в кутку, на підлозі,— кілька ваз із гвоздиками, трояндами та гладіолусами. Але я бачила все це ніби в тумані. Так само наче з туману долинули до мене чиїсь кроки, і переді мною виринув Ян.

— Ну, — промовив він боязко, — як? Мені не було чим його заспокоїти.

— Не знаю.

Я схопила його за руку і щосили стиснула її.

— О Яне, — пробурмотіла я, — мабуть, усе-таки краще було б сповістити Давіда.

Хоч як він намагався приховати свою тривогу, я відчула, що він теж хвилюється.

— Я поставив машину на подвір'ї клініки, — сказав він скоромовкою. — Марінетта спить. Треба час від часу поглядати на неї.

Минали хвилини… У сусідній кімнаті закричало немовля. А Крістінине немовля, чи й воно теж закричить колись? Хвилини, здавалося, спинились. Ніч розітнули удари дзвону на дзвіниці: чи він коли-небудь скінчить вибивати свої дванадцять ударів?..

— Фан, Фан, послухай мене! — Ян витер дві сльозини на моїх щоках. — Крістіна ж там не сама. Біля неї лікар, медсестра. І потім, так треба…

— Що треба? Ні, я не хочу, не буду…

— Фан, і для тебе теж прийде колись ця година. — Голос Янів бринів ніжно, переконливо. — Ти б'єшся з примарами. Через те й боїшся. От Крістіна — та бореться зі справжнім стражданням, і вона переможе в цій боротьбі.— Голос йому на мить урвався, забринів зовсім тихо, майже сором'язливо, і я відчула, як його рука гладить мою. — І ти теж переможеш у цьому, от побачиш…

Потім він лагідно підняв моє обличчя вгору, зазирнув мені в очі й тихо закінчив:

— Ну, годі, Фанні, моя хоробра дівчинко, з цієї миті… Повір мені, ця ніч буде найпрекраснішою з усіх, що ми пережили, відколи познайомилися.

І, наче у відповідь на його слова, двері розчинилися. До нас долинув голосний крик новонародженого. Я випросталася, завмерла.

І почула спокійний голос медсестри:

— Все скінчилося дуже швидко, от бачите. Менш ніж три чверті години…

Невже це правда, правда?

— Чудовий хлопчик, — додала жінка.

Серце моє мало не вистрибувало з грудей. Я схопила Янову руку, а тим часом до нього підійшла медсестра:

— Батько дитини… ви?

Коротка мить збентеження, — йому наче перехопило дух, як у людини, вибитої із сідла. Та він одразу опанував себе, обняв мене за плечі, пригорнув до грудей:

— Батько? Ні. Ще ні… — Потім, лукаво підморгнувши мені одним оком, додав: — Але це ще прийде!..

Які ж вони були дивні, ці перші хвилини без усяких кордонів і перепон у нашому житті. Марінетта — хіба ж я не обіцяла доглянути її на час пологів Крістіни? — спала на задньому сидінні машини, коли ми, вже після опівночі, покинули клініку, залишивши біля Крістіни Давіда.

І раптом нам страшенно захотілося іти і йти кудись удалину пліч-о-пліч під нічним небом, і Ян, як тільки ми виїхали з Булоні, замість того щоб їхати прямо до Фовемберга, звернув ліворуч.

— Чи можеш ти подарувати мені півгодини, Фанні?

Він спинив машину тільки через двадцять кілометрів, біля Кран-о-Еф, — це такий закуток узбережжя, загублений десь на крайньому березі Ла-Маншу…

Марінетта заворушилася, прокидаючись. Ян загорнув її в ковдру, узяв на руки, я сіла за кермо, і ми поїхали до крутого берега моря. Кожні три-чотири секунди велетенський прожектор маяка, на відстані пів льє від нас, прорізав темряву, торкаючись подвійним снопом світла прекрасного і суворого прямовисного берега, який зникав праворуч серед водяних валів.

І нараз ми ніби прикипіли до місця від подиву й несподіванки. Біля наших ніг, сховане в улоговині, що спускалася аж до моря, широке поле ромашок розстилало під місячним сяйвом свою молочно-білу скатертину, яка ледь-ледь погойдувалася під подувом вітерцю.

Ян не міг опиратися покликові цього великого білого мовчання. Він передав Марінетту мені, а сам кинувся в море квітів. Високі стебла хилились перед ним, потім знову випростувалися, здавалося, щасливі тим, що можуть запропонувати себе йому. І він зривав їх цілими оберемками, так наче хотів зробити запас краси на все життя. Щоразу, коли промінь прожектора вихоплював з темряви його постать серед цього сріблястого моря, я читала на його обличчі якусь майже нелюдську радість.

Вернувшись до машини, він узяв у мене з рук Марінетту і вмостив її поруч із собою, обсипавши квітами. Потому ми рушили з узбережжя на шосе.

— Ні, слово честі,— збентежено мовив Ян, — півгодини не вистачає! Я хотів би, щоб ти подарувала мені все своє життя…

Марінетта дрімала, прихилившись Янові до плеча, але я теж була близько до нього — досить йому простягнути руку, щоб пригорнути мене. Нарешті я могла вдовольнити оте спрагле бажання, яке пойняло мене нещодавно, — притулитися до його светра з грубої вовни так міцно-міцно, щоб кожна петля плетива лишилася на моїй щоці своєрідним відбитком ніжності. Я почувала його трохи прискорене дихання на своєму волоссі, чула, як поряд з моїм б'ється його серце. Дивне, незнане досі відчуття пройняло мене. Це був Ян, такий, яким я його знала завжди, і водночас такий новий, як ніколи доти…

— Нарешті, Фан… Нарешті ти тут, зо мною!

До щастя звикають нелегко. А моє щастя ще й досі потай гризла тривога. Хіба ще на початку цієї самої ночі, сидячи на кухні Голубки і розмовляючи з Крістіною, Ян не признався їй, коли розповідав про свою подорож до Бремена… І тепер, припавши головою до його грудей, я тихенько спитала його:

— Про що це ти казав учора ввечері? Що було неможливо? Про що ти не міг і подумати?

— Що я заберу тебе з твого рідного краю, Фан! Що я відірву тебе від діда…

Я здригнулася. Знову занила в душі таємна рана, яку я давно силкувалася загоїти. А втім, Ян уперше оце сказав «дід»…

— Щоразу, побувавши у Сонячних Дзиґарях, — провадив він далі,— я вертався додому пригнічений такою картиною, що виразно поставала переді мною: Гійом уже одружився, ти поїхала, а дід сам сидить у кутку перед каміном, і поруч немає нікого, хто б знайшов його загублені окуляри, і він навіть втратив любов до читання й тільки оживляв та перебирає в пам'яті спогади про ті роки, коли ти була маленькою, чи марно силкується уявити тебе на чужині, далеко-далеко…

— Замовкни, Яне! Замовкни! Це нестерпно!..

Він ще міцніше пригорнув мене до своїх грудей, і слова його переганяли одне одного, бо він хотів швидше заспокоїти мене, виговорити все: із Бремена Ян подзвонив своїм батькам. І вони одразу розв'язали проблему, над якою він марно бився довгі місяці:

«Про що тут роздумувати! Єф, ти повинен залишитись у Франції. Ми ще молоді, нас двоє, і у нас є Інгвільд. У Булоні ти зможеш знайти непогану посаду. Як би там не було, доля Фанні має бути на першому плані. Фанні і Капітана…»

Сльози потекли по моїх щоках. Така великодушна щедрість майже присоромила мене. Після того, як вони загубили сина і п'ятнадцять років нічого не знали про нього, згодитися знову віддати його, розлучитися з ним?.. З таким сином, як Ян…

Марінетта нарешті міцно заснула. Ян обережно поклав її на сидіння, потім, коли ми вийшли, потягнув мене трохи далі по стрімкому берегу, і ми сіли поруч на траві. Внизу, метрів за тридцять від нас, хвилі, набігаючи на пляж, прикрашали пісок ефемерно-недовговічними фосфоресцентними гірляндами, які з'являлися і зникали, наче безперервно оновлювана ласка моря.

— А ти знаєш, що одну з останніх неділь я провів зовсім самотній у твоєму Суверен-Мулені та його околицях? Надивлявся на все, що ти любиш, пив краплю за краплею повітря твого краю, який зробив тебе такою, як ти є… Щоб спробувати збагнути: що ж сильніше — моя любов чи твоя вітчизна…

Я міцно стиснула губи, щоб не проговоритися й собі. Згодом я розкажу йому…

— Того вечора у Сонячних Дзиґарях я, мабуть, здався тобі трохи дивним, пригадуєш? І на довершення, вже перед тим як я мав іти, ти відмовилась од запрошення на «Торільд». Та ще й те, що ти сказала мені потім, — пам'ятаєш?.. Звісно, ти мала слушність, але я відчув у ту мить, що все руйнується, гине… І ході я втік на тому кораблі. Потім — довгі дні у відкритому морі… І раптом у Бремені — ота телеграма… Я вже й так усе обміркував, а тут цей SOS, до того ж від самого Капітана, — це було як гігантська гиря, кинута на шальку терезів, і вона переважила все. Коли я вже вертався, і мій мотоцикл ковтав кілометр за кілометром дороги, я співав, наче збожеволівши від радості і надії. Я геть забув про дату заручин Гійома та Годлен! Згадав про них тільки, коли, проїжджаючи повз Вімій, побачив машину, прикрашену білим тюлем. І я повернув до Рейд'єра, махнувши рукою на все, — на грубий светр, на запорошені черевики, на мій вигляд геть виснаженого дорогою волоцюги-цигана. Я думав тільки про тебе… Ах! А що сталося потім, ти знаєш сама…

Голос його враз захрип і урвався від згадки про той кошмарний вечір. І він ще тісніше притулився до мене, як мала нещасна дитина.

— Але ж, Яне… Навіть побачивши мене з Нікола, як ти міг подумати… Ти ж добре знав, що ми кохаємо одне одного, через те ж ти й повернувся…

Він раптом випростався і сильно стиснув мої руки.

— Ну, що ти, Фанні! Як я міг бути певним! Певним. Ти ж ніколи жодним словечком не натякнула, що любиш мене! Та й я, на жаль, не такий уже…ґречний!

Він раптом здригнувся.

— Я ж не Нікола! — вигукнув він. — Після мого повернення, з того самого першого вечора в Сонячних Дзиґарях, я раз у раз уявляв собі, чим міг би стати для тебе Нікола. А я ніколи не дав би тобі нічого такого… Мені здавалося часом, що, більш ніж кохання, ти завжди потребуватимеш ніжності і душевної рівноваги такого хлопця, як Нікола, котрий дуже схожий на Гійома. Він був тут, поруч з тобою, зі своїм минулим фермера, тут жила й Годлен, яку ти вже полюбила, мов рідну сестру, тут була і твоя земля, яку він пропонував тобі,— земля вітчизни, безцінно дорога для такої дівчини, як ти, що глибоко вросла корінням у рідний грунт… А я прийшов до тебе позбавлений минулого, чи, точніше, із занадто важким минулим, — без усяких багатств, з порожніми руками, як жебрак. Заброда, та що там! — просто випадковий чужинець. Перелітний птах, що виринув на мить із туману, щоб знову зникнути в ньому…

Я випручала нарешті свої руки з його долонь і взяла його за щоки, худі й ледь шерехуваті щоки чоловіка, якого я щойно почала відкривати для себе і який вразив мене. Я помітила на його обличчі легку усмішку, покірну й довірливу. А він і далі кидав зворушливі, таємничі слова, що падали мені в душу, як відсвіт вранішньої зорі на листя, блискуче від дощу:

— Трохи жебрак, трохи бездомний пес, часом варвар, часом злюка і часто нестерпно важка у співжитті людина… Не дуже завидне надбання, твій великий безумець з Норвегії!

— А якщо саме його я люблю! — вирвалося в мене, і я сама не впізнала свого голосу. Він був хриплий, здавлений, уривчастий від хвилювання. Та хіба ж, вимовивши ці слова, я не перейшла свій Рубікон, спаливши за собою мости?

І тоді, Яне, ти підхопився на ноги, в палкому пориві пригорнув мене до себе. Ми стояли отак віч-на-віч одне перед одним, ти дивився на мене, і я не відвела свого погляду. Твій погляд був такий добрий і ясний, він проникав до самої найпотаємнішої глибини моєї душі…

— Фан, — прошепотів Ян, — коли ж нарешті я матиму право обняти й поцілувати тебе? Я ж так давно мріяв про це! Ще відтоді, як ішов поруч із тобою, не доторкуючись до тебе. Я напам'ять знав кожну твою рисочку — твоє чоло, твої очі, губи, — не знаючи, які вони на смак… Скажи, ти хочеш цього?

Я тихо-тихо похитала головою — «ні».

— Всьому свій час, Яне… Дай мені ще півгодинки, почекай, поки ми повернемося до Сонячних Дзиґарів.

І додала дуже лагідно:

— А може, я хочу взяти реванш…

Безперечно, він передчував мою відмову, у всякому разі я була певна, що він згоден зо мною і що я не завдала йому великої прикрості, бо він зразу обняв мене за плечі, і ми вернулися до машини. Тут він вигукнув, залившись щасливим сміхом:

— Боюсь, що моя наречена — найшаленіша і найромантичніша мрійниця з усіх молодих соромливих дівчат на світі…

Романтична мрійниця! А він сам тоді хто?.. Провівши машину поміж двома рівчаками, він передав кермо мені. Без зайвих слів.

— Керуй тепер ти, — сказав. — А я тим часом надивлюся на тебе… на твій профіль маленької пастушки на тлі зоряного неба…

Минали довгі хвилини. Я повільно вела машину. Вогнів маяка на Грі-Не вже не було видно. Крізь опущене скло машини вривалося червневе повітря, напоєне пахощами листя з прибережних пагорків. Біля мене світився вогник Янової сигарети, я почувала його близькість, його мовчання. Мовчання великого, пораненого життям хлопця, який віднайшов нарешті мир і спокій. І раптом цей спогад — ех! Коли б він уже був останній!

— А тобі не здається, що ця наша поїздка схожа на мій приїзд узимку? Коли ти везла мене з Кале, а я милувався тобою за кермом автомашини… Чи ти пам'ятаєш нашу зустріч на набережній? Я обняв тоді тебе за плечі й сказав: «Фан, у мене таке відчуття, ніби я повернувся додому…» Я мріяв, наче хлопчисько, про щасливі тижні, які чекали на нас. Ми б дали нашій дружбі помалу розквітнути й перерости в кохання, і з плином часу воно, це кохання, неминуче привело б нас одне до одного. Та замість цього, тільки-но переступивши поріг Сонячних Дзиґарів, я побачив там Нікола. їй-богу, я люблю тепер його, як брата, але того вечора мене враз пойняли сумніви…

Я спинила машину на узбіччі шосе, надумавши вийти разом з Яном, обняти його і заглушити своїми обіймами цей гіркий спогад, що й досі ятрив йому серце. Та ми зовсім забули про Марінетту, а вона від різкої зупинки машини прокинулась, сіла на задньому сидінні, анітрохи не здивувалася, а просто зітхнула вдоволено, протираючи кулачками очі і впізнаючи свій знайомий світ.

— Ах! Я так добре поспала — мені вже зовсім не хочеться спати… — і одразу ж по тому заявила — Хочу на руки до Яна.

Моє серце трохи стиснулось. Чи спробує Ян відкараскатись від неї, хай навіть ласкаво, мило? Він міг би так зробити, бо ця година була не така, як інші. Вона належала нам двом, тільки нам. Проте якби він відштовхнув Марінетту… Я чекала з ледь відчутною тривогою. Та Ян уже обернувся до неї:

— Ну, йди, йди, тиране!.. — і Ян схопив повненьку дівчинку, теплу й м'якеньку, пригорнув її до грудей.

— Хіба я міг подумати, — пробурмотів він, — що доведеться тримати на руках отаку малу пустуху в той перший раз, коли ти і я… Чого ти так дивишся на мене, Фан?

— Милуюся тобою, — прошепотіла я. — Отаким, який ти є: зайдиголовою і ніжним мрійником. Я б не проміняла тебе ні на кого в світі…

Від машини до дому Марінетту ніс Ян. Понад покрівлею Сонячних Дзиґарів небо почало потроху сіріти — скоро світанок.

Щоб не розбудити ні діда, ні Гійома, ми ввійшли в дім навшпиньках. Я засвітила одну тільки лампу у вітальні. Ян поклав Марінетту на канапу. Заколисана повільною їздою в машині, вона знову задрімала.

Минали хвилини. Ян стояв трохи осторонь і дивився на нас. Погляд його був серйозний, задумливий, наче він бачив водночас і те, що є зараз перед його очима, і ще щось невидиме. Мені під вогнем цього погляду, враженій його великою правдою і щирістю, раптом спало на думку: а нам же навіть не потрібні слова, Яне, щоб догадатися, про що думаємо: адже і я в цю хвилину думаю про те саме. Про те, що тільки терплячими руками можна збудувати своє щастя. Життя буває водночас і суворе й ніжне. Що в цю ніч, яка привела тебе до мене, допомогла визволити Крістіну з-під влади її примар, яка показала народження маленького Паскаля Ферка — в цю ніч кожен із нас дав у душі клятву зустрічати з щиросердою вдячністю кожен новий ранок, кожен день життя, хоч який він буде — туманний чи сонячний, ясний…

…Марінетта міцно заснула. Я знову підійшла до каміна. Ішла поволі, мрійливо, але почувала, як кров стугонить мені в скронях.

Ти, Яне, стояв навколішках біля вогнища і роздмухував маленький вогник, такий, який палав у ньому за добрих давніх часів. Я бачила, як тремтіли твої руки. Тоді, коли вже спалахнуло неяскраве полум'я, я торкнулася твого плеча й тихо мовила:

— І я теж давно-давно вже знаю напам'ять твоє обличчя, і я теж давно мрію…

Ти рвучко підвівся. Очі твої блищали.

— Так ось він, твій реванш, я догадувався про це! Ти хотіла, щоб… щоб це сталося не там, на березі моря, а тут. Тут, де одного вечора я злобливо спитав тебе, чи ти не шкодуєш, що тебе ще не цілував жоден хлопець… О Фан!..

Твій голос лунав здивовано, але без гніву, майже пустотливо, з ледь помітною ноткою поваги. А я, я більше не витримала цього щасливого взаєморозуміння.

— Не смійся, Яне… Я п'янію від радості, що мене ще ні разу ніхто не цілував.

Твої руки міцно обнімають мене… І мені здається, що я — мов сад, оточений надійними мурами. Я мовчки пригортаюся до твоїх грудей. І твоє обличчя нахиляється до мого… Повільно-повільно…

Моя голова — наче квітка, що хилиться під подувом вітру, якому вона скоряється, який любить…