Діти морських туманів

Розділ другий ТО БУВ МІЙ МОЛОДИЙ КАПІТАН, ЯКИЙ ВІДНАЙШОВ-ТАКИ ПОРТ СВОЄЇ МРІЇ

Повернення Яна, ці хвилини щастя, що заполонили мою душу, мов літнє ясне надвечір'я заполонює золотою ласкою прибережні пагорки, — чи не наснилося все це мені? Радість, пережита того четверга, вже трохи вгамувалася.

Аж не віриться, що світло його усмішки опромінювало мене всю дорогу від Кале до Булоні. І справді, тепер мені здається, що все це був тільки сон.

Дощ перестав. Поки корабель причалював, — то був французький пасажирський лайнер «Лазуровий берег», який курсував між Фолкстоном і Кале, — я тривожно перебігала поглядом по пасажирах, що юрмилися на нижній палубі, потім перевела очі на нечисленну групу тих, котрі стояли, спершись ліктями на поруччя верхньої палуби, відкритої усім вітрам.

Я одразу помітила його. Високий білявий юнак — такий напрочуд рідний і близький мені, наче ми тільки напередодні розлучилися, хоча за хвилину до того я марно старалася відновити в пам'яті риси його обличчя.

Хвиля ніжності хлюпнула мені в груди, залила вогнем щоки й чоло. Він уже побачив мене і теж, здається, хвилювався не менше ніж я. Стояв на верхній палубі корабля у темно-синій габардиновій формі, що гарно облягала струнку постать. Його світле волосся і ясно-блакитні очі ще дужче відтінювали засмаглий колір обличчя лижника. Так, Ян мав дуже поважний вигляд. Він нагадав мені тих офіцерів зі скандинавських кораблів, яких я іноді бачила на вулицях Булоні,— вони навмання блукали містом, зазираючи до парфюмерних та сувенірних магазинів; коли проходили повз мене, біляві, бородаті, статечні,— від них віяло чарами їхніх чудових країн…

З висоти палуби Ян знайомим широким жестом махнув мені рукою, і я відповіла йому, хоч і не так невимушено й сміливо. Відчувала — всю мене охопила радість, яку я марно хотіла вгамувати. Розділені трапом, що його докери закріпляли між причалом і пароплавом, ми досхочу дивилися одне на одного, хоч і неспроможні прочитати всього в глибині очей; ми стояли так близько: кілька кроків — і я опинилася б у його обіймах, — а проте не могли побігти назустріч одне одному. Ет! Якби ж то я була сміливіша й жвавіша, а він — не такий солідний і великий, то, мабуть, випереджаючи всі графіки й розклади прибуття пароплавів, уже давно перестрибнули б цей жахливий трап часу…

Коли нарешті Ян опинився на набережній і скоріше недбало кинув, аніж поставив на землю свої три валізи, ми якусь мить мовчки споглядали одне одного, надто зворушені й схвильовані, щоб говорити. Губи його ледь-ледь тремтіли, а я — уявіть собі! — я усміхалася. Потім він узяв обидві мої руки в свої великі, дужі долоні й потиснув їх.

— Фан, — тихо прошепотів він, — ти прийшла!..

Він довго не випускав моїх рук. Очі його заглядали в мої глибоко-глибоко, ніби хотіли прочитати в них усе, про що я не наважувалася сказати.

— Дай мені роздивитися на тебе, — мовив він знову. — Так, упізнаю, це ти, ти! Це твої рум'яні щоки, твоя червона хустина, зав'язана цим диявольським вузлом, твоє позолочене сонцем, розмаяне на вітрі волосся. «Біжи, маленький юнго!» — пам'ятаєш?.. І, звичайно, оце щойно, поки я дивився на тебе з палуби корабля, руки в тебе були, як і колись, — у кишенях…

Я не знала, що відповісти, розчулена його ніжністю.

— І, певна річ, — обнявши мене за плечі, провадив він далі, коли ми вже ввійшли до морського вокзалу, — я знову впізнаю твою милу усмішку, якою ти ніби перепрошуєш, що прийшла сюди… Фан, яку ж довгу дорогу ти проїхала, щоб зустріти мене!

— Я довідалася, що ти матимеш півгодини вільного часу між прибуттям з Малля і відходом поїзда на Булонь. Отоді я й надумала…

Ох! Яне, аж не віриться, що я знову відчула твої сильні й ніжні руки, які того дня вперше в житті обняли мене за плечі…

Та мені довелося одразу ж відірватись од цієї незвичної ласки і одійти від тебе, бо підійшов митний доглядач і почав питати, скільки пачок сигарет ти везеш у валізах.

Перед тим як сісти в машину й рушити до Фовемберга, ми вирішили трохи погрітись і зайшли до кав'ярні поблизу порту, на бульварі Союзників. Там було безлюдно й тихо. Крім нас, у залі нікого не було. За вікнами, на набережній, — величезна купа паперових рулонів, нещодавно вивантажених з фінського судна, поряд навалом лежали дерев'яні колоди, блискучі від недавнього дощу, усі однаковісінькі, і ця нерухома, одноманітна темна маса, здавалося, ще більше підкреслює довколишню тишу.

І саме тут, у кав'ярні, чекаючи, поки нам подадуть по великій чашці кави з вершками, Ян знову взяв мої руки в свої.

— Фан, — мовив охриплим од хвилювання голосом, — коли я помітив тебе на набережній, таку просту, милу, таку вірну й схожу на ту Фанні, яку я знав три роки тому, мені здалося, ніби ти чекаєш на мене, як дружина рибалки чекає, коли причалить баркас, що повернувся в рідну гавань. Так, у мене було відчуття, ніби я повернувся до рідного дому…

Я мала б відповісти йому:

«І я теж думала про це, Яне! Як чудово було б, коли б усе так і сталося насправді…»

Та я не могла перемогти своєї стриманості і сором'язливості… А проте хіба ж це не був мій молодий капітан, який після довгих-довгих морських блукань віднайшов-таки порт своєї мрії?..

Коли ми вже поминули центр міста й лишили позаду передмістя Кале, Ян лукаво підморгнув мені,— я перехопила той погляд у дзеркальці,— і сказав:

— Ну, то що ж, мадемуазель Ле Марруа, коли хлопець має диплом бакалавра в одній кишені, хіба не може в другій у нього бути посвідчення водія?

— Може, пане професоре, — відпарирувала я, аби показати, що добре зрозуміла натяк на той далекий весняний вечір, коли в кабіні важкого грузовика Ян, молодий водій, під захопленим поглядом п'ятнадцятирічної учениці булонського колежу блискуче перекладав з латині Вергілія.

— А тепер, виявляється, — вів Ян далі,— ти очолюєш зграю п'ятирічних пустунів! Скільки ж їх у тебе?

— Сорок два.

У нього вирвався зляканий вигук.

— Не лякайся, — заспокоїла я його. — Діти часто хворіють. Ось і тепер кілька моїх вихованців захворіло на свинку, і в класі тільки тридцять один. Навіть трохи сумно стало і тихо.

— Диви-но! А вони ж, певно, таки дикуни, справжні шибеники-брикунці, оті твої хлопчаки, правда ж?

І хоча вихователька я й горда, а проте не могла втриматися, щоб не розповісти Янові про недавні відвідини батьків одного з моїх малят.

— Знаєш, бувають люди, які мають телевізор, але… не мають будильника. Нащо він їм? Вони певні, що їх розбудить півень.

— Сорок два брикунці-збитошники, — промовив Ян задумливо, — утримати таку зграю цілий день у чотирьох стінах — уявляю собі, як це нелегко…

— А знаєш, яку найпершу педагогічну пораду дав мені наш директор? Не носити туфель з високими каблуками. І я скоро зрозуміла чому: коли тобі треба мчати за трьома шибениками водночас, з яких один сховався під столом, другий збирається вже досить міцненькими кулачками потовкти сусіда, а третьому ніяк не вдається розстебнути, свої, як він каже, «бартельки» й побігти в туалет, — тут уже каблуки ні до чого.

— Бідолашка моя, — мовив він ледь насмішкувато. — Навіщо ти обрала собі таку професію?

— О, — вигукнула я, — ти ж знаєш, я завжди любила дітвору. І особливо неотесаних, вайлуватих селюків — «найдикіших», як ти казав.

Хіба могла я розповісти йому про ту самотність, що мучила мене, відколи Годлен заволоділа серцем Гійома?.. Ще менше могла признатися, що й він сам, Ян, і все, що з ним пов'язано, теж вплинули на мій вибір…

У Сент-Інглевері грузовик, якого, певне, занесло на повороті, перегородив шосе. З десяток автомобілів шикувалися довгою низкою, чекаючи, поки звільниться автострада. Ми мовчали. Я неуважно дивилася на дорогу, але весь час почувала на собі Янів погляд, спокійний і впевнений, — так він дивився на мене давно, коли йому часом подобалося тішитися своєю владою наді мною.

— Як ти змінилася, Фан, з часу нашого першого уроку латини, — стиха мовив він.

— Ти добре знаєш, що це не так, Яне. Ні, я не змінилася. І ніколи не змінюсь.

Я з притиском вимовила останні слова, щоб він зрозумів, що я лишилася вірна йому.

— Звичайно, ти зберегла свою розважливість, непохитну щирість… Але тобі вже не шістнадцять років, панночко із Сонячних Дзиґарів! — додав він, і голос його зненацька урвався.

Признатись, я зраділа, що несподіваний різкий клаксон машини, яка йшла за нами, не дав Янові помітити мого збентеження, а то б я, щоб приховати своє зніяковіння, мабуть, відповіла, що справді сьогодні Фанні — уже не та дівчинка, багата на обіцянки, як мішок борошна (так образно висловився колись Ян), а доросла дівчина, чиє серце загартувалося в довгій розлуці.

Але я промовчала. Натомість натиснула на акселератор, щоб не затримувати машину, котра все-таки скоро нас обігнала. Маленька дівчинка, стоячи навколішках на м'якому сидінні, визирала із заднього віконця; вона зробила мені глузливий жест, мовляв: «А мій тато їде швидше, ніж ти, ага!»

І тоді сталося несподіване. Обличчя дівчинки, котре вже розпливлося в тумані, раптом збудило в мені спогад про недавні вечірні відвідини Ферків: я ніби знову побачила заплакану Крістіну, як вона зарилася обличчям у чорні кучерики малої Марінетти, і плечі їй здригаються від ридань…

Мене охопило передчуття: і Ян, і я, і, можливо, інші мешканці Сонячних Дзиґарів, і ця молода жінка, Крістіна, з її маленькою донькою, до яких я почувала щиру приязнь, — чи не наближаємося ми всі до такої хвилини, коли горе і радість, таємниця і ясність розведуть нас навік у житті? Все ж бо на цім світі побудоване на контрастах — як у моєму рідному Булонському краї, де то сонце, то тумани, то лагідний спокій безвітряних днів, то буремні ночі з рвучкими поривами шквального вітру…

Та дійсність знову сповнила моє серце невимовною радістю. Перед нами на десятки кілометрів — скільки сягало око — пролягла перегороджена горбами звивиста і мальовнича дорога до Булоні. Мотор муркотів, як гладкий ситий кіт. У мовчанні, що запанувало між нами, почувалася глибока сердечна приязнь, випробувана відстанню і часом, ніжність, знову віднайдена в ясних очах друга. Хіба я не могла, як колись у кабіні грузовика, дивитися досхочу на його милий профіль, худі щоки, прямий ніс, біляву чуприну? Ні, тепер не я, а він — це я добре відчувала — пильно розглядав мене.

— Ми ж маємо ще відвезти тебе сьогодні до Булоні, отож я не заганятиму машину в стайню, — сказала я.

Ми давно позбулися своєї вірної старої конячини Стріли Амура і продали кабріолет-бідарку, але так і не звикли до слова «гараж». Завжди, як і колись, називали його «стайнею».

Ян відчинив хвіртку і, перш ніж ступити на подвір'я, взяв мене за руку.

— Фанні,— тихо мовив він, — ти не можеш собі уявити, яке це щастя — знову опинитися тут. Мені справді здається, ніби я повернувся до рідного дому!

У надвечірніх сутінках очі його радісно іскрилися, такі чисті, ясні і знайомі. Легкий серпанок туману огортав дерева й кущі в садку. Уже засвітилися вікна у великому залі. І раптом у присмерку перед фасадом Сонячних Дзиґарів виразно вирізьбився мопед. Сама не знаю чому, я аж здригнулася, тільки тепер усвідомивши, що за два останні дні майже зовсім забула про існування Нікола.

— Ні, ти тільки поглянь, та він, певно, мільярдером став, мій друзяка Гійом! простодушно вигукнув Ян. — Автомобіль і ще ці два колеса на додачу! Не інакше це вже щоб їздити в крамничку по тютюн, га?

— Послухай, Яне, — почала я, — мені слід було попередити тебе…

— Попередити — про що? Ян умить повернувся до мене.

— У Гійома немає мопеда. То мопед Нікола.

— Нікола? Якого ще Нікола?

Це було вже занадто. Ні, я все-таки повинна була в останніх листах, розповідаючи про Гійомові заручини, розказати і про Нікола.

— Ти знаєш, що я хочу сказати! Нікола, брат Годлен, Гійомової нареченої.

Ян нічого не відповів, і я побачила, як губи йому скривилися в ледь помітній гримасі невдоволення — так ніби він несподівано зробив прикре відкриття.

— Я вчинила нерозумно, Яне. Мала б попередити тебе раніше, що… що Нікола частенько навідується до Сонячних Дзиґарів і що ти можеш зустрітися з ним тут навіть у перший вечір приїзду. Але ж ці відвідини стали для нас такими звичними, що я й не подумала…

Я замовкла, збагнувши, що зовсім заплуталася у виправданнях і що Ян може зрозуміти все інакше.

— Не вибачайся, Фанні,— раптом перепинив він мене холодним тоном. — Звісно, через те, що я повернувся, ти не повинна порозганяти усіх своїх друзів.

— Нікола, правду кажучи, не можна назвати другом, — заперечила я. — Ми ж знаємо його всього кілька місяців… Справді, це тільки через Годлен. Він же буде Гійомовим шурином, ти розумієш…

— Гійомовим шурином… — повторив Ян з прикрістю. — Хлопець, який не має нічого спільного з вами: ні спільних спогадів, ні спільного горя, ні радості — тільки тому, що його сестра стала нареченою Гійома, так просто входить у вашу родину.

Голос йому урвався на мить, потім він вів далі:

— А може, він уже звертається до тебе на «ти» і називає тебе «Фан»?

Я мовчки схилила голову. Так, Нікола звертався до мене на «ти». Так, він іноді називав мене «Фан». Звісно, це тільки з товариських почуттів, але як зробити, щоб Ян зрозумів це?

Я побачила, як він швидко попрямував до вікон залу і зазирнув у яскраво освітлене приміщення.

Ех! Як же я не подумала раніше, що Ян повернеться до Сонячних Дзиґарів, переповнений спогадами про минуле, уявляючи собі, як Капітан ворушить коцюбою жар у каміні, а Гійом, схилившись у своїй майстерні над якимись гарними старовинними меблями, з любов'ю реставрує їх…

І от тепер у нашому прикрашеному старовинним фаянсом залі з дубовими закіптюженими сволоками і побіленими вапном стінами він і справді побачив мого дідуся, бо я також ясно розрізняла крізь віконну шибку його спину. Так, дідусь сидів у своєму незмінному кріслі, а перед ним біля каміна у другому кріслі, в якому тої пам'ятної зими протягом кількох місяців мав звичку сидіти Ян, сидів… Нікола!

Ось Капітан нахилився до Нікола з розгорнутою книжкою в руці. Похитуючи головою, він наче хотів поділитися з ним прочитаними рядками. Ех, Яне, усе тут було як колись, давно, коли ти вечорами сперечався з дідусем з приводу манускриптів, знайдених біля Мертвого моря, чи таємниць острова Кріт. Авжеж, усе було таке схоже, але сьогодні то був не ти…

Зовсім розгубившись, я гарячково шукала якихось слів вибачення. Та хіба можна було знайти такі слова в цій прикрій ситуації — привезти Яна до нас і показати незнайомого хлопця, який сидить на його місці! Проте в мене не було часу на роздуми. Ось Ян обернувся до мене. Обличчя його було відчужене, замкнуте, губи міцно стулені. У світлі, що падало з вікна, я помітила стільки суму в його очах! І наче серцем відчула, як розвіюються на грозових вітрах золоті години життя, що їх ми так чекали…

— То ось він який, цей легендарний вікінг!

Таким вигуком зустрів Яна на порозі великого валу Нікола. Що це — мимовільний вияв надмірної сердечності? Чи, може, крик нетерплячої цікавості, яку нарешті можна вдовольнити? Я знала, що в такому настрої Ян, напевно, не пропустить нагоди похизуватися. Ось уже ворухнулися його губи, — здавалося, він збирався одразу дати відсіч Нікола, і то мав бути хльосткий, дошкульний удар, я ж бо надто добре знала Янову вдачу. Та, на щастя, дідусь випередив його. Певно, необачний вигук Нікола насторожив і його. Жваво обернувшись у кріслі, Капітан кинув на Яна промовистий погляд, — саме це й не дало злетіти з уст Яна в'їдливим слівцям. Підвівшись, Капітан швидко рушив через увесь зал назустріч гостеві, підійшов, обняв його за плечі.

— Et du endelig kommet tilbake, min lille gutt fra Narvik. Jeg er saa glad over aa dig igjen, — промовив дідусь. — Нарешті ти повернувся, мій маленький хлопчику з Нарвіка! Я такий щасливий, що знову бачу тебе!

Дідові очі випромінювали щиру радість, і мені подумалося, що вони все такі ж ясно-блакитні, молоді, як і тоді, три роки тому, коли Ян уперше переступив поріг цього дому.

Я ледве розчула, що відповів Ян, бо горло йому перехопило від хвилювання. А втім, дідусь тільки згодом, увечері, переклав мені його слова.

— Takk, Kaptein, mange takk. Deres varme mottagelse gir mig inntrykk av at den gamle «Caadran-So-laire» mottar mig med aapne armer, — сказав Ян. — Дякую, Капітане, щиро дякую… З вашого прийому видно, що це все ті самі старі любі Сонячні Дзиґарі, які, здається, беруть мене знову в свої ніжні обійми…

Зате я дуже добре почула недбале зауваження, яке напівголосно кинув Нікола на адресу Гійома, — брат мій саме в ту мить показався в дверях своєї майстерні.

— Гійоме, це ж не по-англійському?

І репліку-відповідь брата, чемну, але з відтінком певної гордості:

— А чого б то Капітан мав вдаватися до англійської, коли він може привітати норвежця з приїздом його рідною мовою?

Гійом теж підійшов до Яна. Він подав йому руку, наче верховинець, що хоче допомогти супутникові на крутому схилі:

— Яне, це мій майбутній шурин Нікола Фрамекур. Нікола, а це Ян Оффланж, ти вже чув про нього. У ті місяці, які він провів тут, Ян був загальним улюбленцем у нашому домі.

Милий Гійом, який ти сердечний і делікатний! Як добре вмієш кількома словами поставити на своє місце людей і допомогти їм порозумітися! Спочатку здалося, що Гійомові пощастило загладити нетактовність Нікола, бо сердитий вираз почав сходити з обличчя Яна. Потиснувши руку чужому хлопцеві і вже зовсім не бентежачись його присутністю, Ян рушив через зал. Повільно, якось аж несміливо…

Кілька кроків праворуч — і ось він уже стоїть перед високим кам'яним каміном, оглядаючи його від підлоги аж до стелі, і ніби шукає там позначки свого зросту, зробленої тої зими. О, знайшов!

«Ні! Я вже не росту. Та воно й досить…»

Ян нахилився, взяв коцюбу й почав ворушити дрова, що ледь-ледь тліли в каміні, аж поки вони не розгорілися яскраво, сипонувши навсебіч іскрами. Спершись рукою на дубову поличку над каміном (у такій позі я бачила його сотні разів), він перевів погляд по черзі з Гійома на Капітана, потім на мене, і легка усмішка торкнула його уста, — він ніби говорив нам, упевнений у нашій мовчазній згоді:

«Ті наші вечори біля каміна, ви ж не забули їх?.. Ці спогади — то наш спільний безцінний скарб. І хто зможе відняти його у нас?..»

Швидкий побіжний погляд на Нікола, потім — ледь помітний заперечливий рух головою:

«У всякому разі не цей нежданий гість, що ніби з неба впав, правда ж?..»

Наш великий старий рояль, якому колись Ян часто звіряв свої палкі мрії й сум, і досі стояв у тому самому кутку залу. Не відкриваючи кришки, Ян сперся ліктями на світле поліроване дерево, і я помітила, що його затуманілий погляд ніби шукає когось біля інструмента, де в той пам'ятний вечір їхньої першої зустрічі стояла, так само спершись ліктями на блискучу кришку рояля, осяяна яскравим світлом люстри Інгвільд.

Жовна ворухнулися на Янових щоках, і моє серце забилося нерівно й часто. Відколи Ян зійшов з борту «Лазурового Берега», він ні словом не озвався про Інгвільд… Чому? Може, тому, що надто глибоко в серці таїть ці спогади, а може, її відсутність у цю мить раптом здалася йому нестерпною?

Досить довго простояв він отак, мовчазний і нерухомий, ніби зовсім забув про нас, та раптом наче отямився і, підійшовши до каміна, одну по одній почав брати в руки різні дрібнички, що стояли на поличці,— ручний мідний свічник, дві опалові вази, білу й синю, попільничку з матового скла з вигравіруваним на ній зображенням корабля. Перш ніж знову поставити їх на місце, Ян уважно розглядав кожну річ, перевертав на всі боки, пізнаючи їхні знайомі рисочки. Ось він узяв люльку і довго вдивлявся в неї, щоб упевнитися, чи вона справді належить Гійомові. Розкрив, понюхав стару, геть потріскану від часу руанську керамічну табакерку.

— Сорт «бек бленд», якщо не помиляюсь? — стиха спитав він, дивлячись на Гійома.

— Атож, як завжди. А чом би я мав його міняти? Обличчя Янове осяяла усмішка, в ній почувалися радість і виклик водночас.

«Спробували б ви що-небудь поміняти в Сонячних Дзиґарях, не спитавши моєї думки!» — можна було прочитати в тій усмішці.

Він повільно оглядав решту вітальні. В ту мить ми всі троє зовсім забули про Нікола. Серця наші стиснулися від щемливої радості: наш Ян повернувся до нас! І дідусь, і Гійом, як я довідалася згодом, почували те саме.

Та поступово в душу нам заповзав острах: той дім у Бергені, який ми добре собі уявляли з описів у листах і з фотографій, отой світлий приземкуватий дім серед темних ялин, білого снігу, крижаних вод фіорду, — чи став він за три минулих роки для Яна рідною домівкою?..

Зненацька Ян заговорив, і голос його був схвильований і глухий:

— Капітане, Фанні, Гійоме, я, мабуть, здаюся вам дуже сентиментальним, але признаюсь, що цей зал, ці стіни зворушують мене до глибини душі. Колись, три роки тому, я знав, що завжди можу прийти сюди, незалежно від того, легко чи тяжко жилося мені в ті дні, коли всі мої нерозв'язані проблеми навалилися на мене, — і я часто приходив до ваших Сонячних Дзиґарів будь-якої хвилини. І завжди мене приймали тут як рідного, як сина…

— Ти й зараз для нас як рідний, мій хлопчику. Гійом мав підставу так сказати. І байдуже — звешся ти тепер Єфом Нільссеном чи Яном Оффланжем, — ти все одно залишишся нашим улюбленцем і своєю людиною в нашому домі.

Голос дідуся затремтів. Я помітила, як волого заблищали його очі.

Так, і для дідуся, і для Гійома, і для мене той рік був незвичайний, незабутній…

І раптом мене розсердило, що тут стовбичить Нікола. Окинувши поглядом зал, я Помітила його біля дверей кухні. В останні хвилини він, певно, свідомо намагався відступити на задній план, одділитися від нашої маленької групи. Мені хотілося крикнути йому:

«Усе, що тут діється, анітрохи тебе не стосується. Іди звідси! Залиш нас самих!..»

Але він, здавалося, нічого не прочитав у моїх очах. А може, не схотів коритися моїй волі? Не знаю. Тепер, коли від того вечора минули місяці і я можу зрозуміти його тодішню поведінку, причину впертого бажання залишитися з нами, я зовсім не звинувачую його в цьому. Віч-на-віч з Яном, який несподівано, наче сніг у серпні, звалився на голову і одразу зайняв його місце у Сонячних Дзиґарях, Нікола мав почувати себе, як військо маршала Тюрена[1], яке вже безтурботно розквартирувалося на зиму, але його зненацька заскочили вороги.

Тим часом Ян схопив крісло, в якому щойно сидів Нікола. Він повертав його на всі боки і уважно розглядав критично примруженим оком.

— Я бачу, Гійоме, ти все-таки полагодив його?

— Ну аякже! Воно зовсім було продавилося. Минулого літа довелося все перебивати.

Брат підійшов до каміна, узяв з полички люльку й почав набивати її тютюном. Можна було подумати, що він навмисне став біля Яна так, щоб затулити від нього Нікола.

— Гійоме, тобі це крісло нічого не нагадує? Пам'ятаєш, стоячи отут біля каміна і закурюючи цю саму люльку, ти казав мені удавано сердитим голосом: «Яне, ну як ти сідаєш? Тепер доведеться перебивати всю шкіру! Бо ці чортові водії ваговозів не сідають, а гепаються в крісло, мов на сидіння якоїсь п'ятнадцятитонки!..»

— Точно, — кивнув головою брат. І додав: — Справді, поглянь: після ремонту крісло стало ще міцніше, ніж було нове. Тепер можеш гепатися на нього хоч тисячу разів підряд — воно все одно витримає.

Нікола, як на гріх, і собі докинув кілька слів:

— Я його вже випробував цієї зими. Даруйте мою мимовільну провину, я оце тільки зараз дізнався, що йдеться про своєрідну… історичну реліквію.

Мені хотілося крикнути: «Нікола, ти смішний! Замовкни!» Але тут я побачила, як по обличчю Яна розливається блідість, і почула його ледь приглушений голос:

— Не кажіть дурниць! Річ не в тім, хто має право сидіти в цьому кріслі. Головне, що з того часу тут збереглося щось реальне для мене. Так, були тоді різні дрібнички, які давали змогу відчути, що я тут — як у себе вдома. Чи можете ви зрозуміти, що це означало для загубленого самотнього підлітка, яким я тоді був? Чи можете це зрозуміти ви, Нікола Фрамекур, ви, що, напевно, ніколи не відчували, як рідна земля тікає з-під ваших ніг… Ви не пережили цих вечорів у Сонячних Дзиґарях три роки тому… Фанні, закінчивши поратися по господарству, приходила з кухні, сідала біля секретера до своїх уроків, отам, біля вікна. Капітан, як завжди, сидів у своєму незмінному кріслі; усе так просто — ніяких проблем! А Гійом найчастіше вмощувався, коли була охота погомоніти з кимось, на край верстата, — в той час його верстат стояв отам, праворуч від каміна, не знаю, куди його переставили тепер. А щодо цього крісла… Бувало, сидячи в ньому, я міг одним поглядом охопити всіх мешканців Сонячних Дзиґарів: Капітана, Фанні, Гійома. Ці Сонячні Дзиґарі майже цілий рік були моїм родинним вогнищем, а мешканці його — моєю справжньою сім'єю, хоч я їм зовсім чужий…

Стоячи у віддаленому кутку залу, Ян на якусь мить пильно втупився в Нікола, потім енергійно хитнув головою — так, ніби хотів цим жестом сказати, що не треба ніколи повертатися до цього питання, — і несподівано закінчив дуже лагідно й тихо:

— Згода?

По тому, не чекаючи відповіді Нікола, Ян схопив за руку Гійома:

— Я знаю, ти обладнав свою майстерню зовсім новими механізмами. Ходімо, покажеш мені…

Коли двері за Яном і Гійомом зачинилися, я впала на канапу й затулила обличчя руками, геть приголомшена цією нежданою сутичкою між хлопцями. Підійшов дідусь і ніжно торкнув мене за плече. Нікола теж став біля канапи, і я почула зовсім поряд його голос, щирий і простий:

— Я шкодую, Капітане, повірте… І ти, Фанні, пробач. Я говорив зопалу і боюсь, що ваш норвежець дуже розсердився.

Я підвелася й попрямувала до кухні.

— Час подумати й про вечерю, — мовила я — Така напружена атмосфера в крайньому разі може правити замість аперитиву, та навряд чи вона нагодує когось.

Нікола догнав мене.

— Чим тобі допомогти? — спитав він тоном маленького хлопчика, який хоче загладити свою провину.

— Накривай на стіл, — сказала я.

Та коли через кілька хвилин, розпаливши плиту, я відкрила буфет, щоб дістати приготовлене ще зранку тісто для солодкого пирога, то помітила Нікола в кухні. Він стояв, тримаючи в руках тарілки, і дивився на мене, дивився…

— Скільки нас буде сьогодні ввечері? — спитав він.

Мені здалося, що Нікола глузує з мене, але очі в нього були дуже серйозні.

— Я обідаю у вас чи ні? Скажи мені без усяких церемоній, як краще.

Серце моє стиснулося. Невже між нами починається ворогування і весь цей душевний розлад ніколи не скінчиться? Мені хотілося відповісти: «Поклади на стіл прибори для трьох Ле Марруа. А гості нехай собі йдуть вечеряти де схочуть».

Та натомість я тільки глибоко зітхнула й сказала:

— Роби як знаєш, Нік! Я хочу одного: щоб усі люди навколо мене почували себе щасливими.

Після хвилинного роздуму він розставив п'ять столових приборів на старому дубовому столі, вузькому й довгому, за давньою модою, без скатертини й серветок. Мені подобалось обідати саме так, щоб ніщо не прикривало блискучого темного дерева, в якому, ніби місяць крізь хмари, тьмяно відбивалася мідна люстра.

— Капітан і я — по краях, — командувала я. — Ян і ти — з одного боку. Дистанція між вами досить пристойна! А Гійом — навпроти. Це щоб ви не могли кидати один на одного розлючених поглядів.

Нікола не відриваючись дивився на мене, і вперше мені спало на думку, що в нього вдача лагідніша і спокійніша, ніж у Яна. Я розглядала його профіль, поки він наповнював карафу водою з крана над кухонною раковиною. Не такий стрункий, як наш друг, кремезніший і, сказати б, статечніший. Поставивши карафу на стіл, він раптом подався до залу, ніби хотів пересвідчитися, що двері майстерні все ще зачинені.

— Що там робить Капітан? — машинально спитала я, коли він повернувся до кухні.

— Читає газету. Сидить у своєму кріслі… Своєму незмінному кріслі. Усе так просто — ніяких проблем! — прокоментував Нікола, з особливим притиском цитуючи недавні Янові слова.

Нараз у його карих очах спалахнув глузливий вогник.

— А знаєш, він надто любить говорити з пафосом, цей твій норвежець. До того ж розмахує фразами, як прапором, та ще й хльоскає словами, як батогом. З нього вийшов би жахливий кандидат у депутати парламенту!

Я не стрималася й аж зігнулася від сміху, навіть мусила на хвильку покласти на стіл сирий пиріг, який саме ладналася поставити в духовку. Де й поділося моє нервове напруження разом з цим вибухом сміху.

— Чом же ти раніше нічого не казала мені про те крісло? Я б тоді сідав де завгодно, тільки не в нього.

— Нікола, я справді поводилася не так як слід. Відколи надійшов отой лист і я дізналася, що Ян скоро приїде до нас, у мене якось у голові замакітрилося. Забула геть про все… Мені просто з голови вилетіло, що ти є на світі! — чесно призналася я. — І, знаєш, коли я оце побачила у дворі твій мопед, то аж здригнулася вся.

Нікола обернувся. Він перед цим шукав хліб у буфеті, потім почав нарізати його скибками й складати в хлібницю — кошик, сплетений із світлої лози. Раптом він тихо сказав:

— Дівчата, закохавшись, завжди забувають про все на світі, то вже давно відомо! Я бачу це на кожному кроці в себе вдома з Годлен… Фанні, а тобі не здається, що ти закохана?

Я мало не впустила з рук скляну вазу, в яку накладала салат з посипаним сіллю арахісом та чорними маслинами.

— Я? — перепитала здивовано. — Закохана? В кого ж?

— Ну, в Яна, скажімо…

— Та ні, я не закохана! — запротестувала я. — Те, що зв'язує нас, Яна й мене, — то просто братерська приязнь, щира, глибока приязнь. Вона тягнеться ще з тих тяжких днів його життя, коли я могла чимось допомогти йому, підтримати, як молодша вірна сестра… Тут немає нічого спільного з коханням, — прошепотіла я, затинаючись.

Я почувала, як зашарілися мої щоки. Підійшовши до дзеркальця, прибитого біля дверей, що вели надвір, і зазирнувши в нього, я справді впевнилася, що обличчя моє палає.

Нікола пильно дивився на мене. Якась незвична напружена мовчанка запала між нами. Так минуло кілька хвилин, поки він промовив ті дивні слова:

— Фанні, як ти вважаєш, з чого можна впізнати кохання?

— З чого?.. Просто не знаю, — збентежено відповіла я, наче учень. викритий зненацька в своєму неуцтві.— Ах! І зрештою, чого ти хочеш, мені ж тільки дев'ятнадцять, я не можу всього знати!

— Годлен теж немає ще й двадцяти, а проте вона вже здатна була сказати «так» Гійомові…

Я схопила стілець, сіла і, поклавши руки на темну поверхню стола, почала машинально розглядати їх, ніби вони могли підказати якусь відповідь.

— Годлен… Звичайно, — ледь чутно прошепотіла я. — Але ж вона мала в ту хвилину біля себе батька, матір, котрі могли прийти їй на допомогу… А в мене…

Я міцно стиснула губи, щоб не заплакати.

Нікола, певно, збагнув, що був надто суворий зо мною, бо, схилившись над столом, на якусь мить поклав свою долоню на мою руку.

— Бідолашна Фан… — тихо сказав він.

Після обіду, побачивши, як троє хлопців наввипередки хапаються за посуд, я залишила їх наводити лад у їдальні й повернулася до залу, де дідусь уже вмостився затишно у своєму кріслі. Скоряючись якомусь інстинктивному поривові, я сіла на килим біля його ніг. Капітан мовчки поклав руку мені на голову і не забирав її довго-довго… Певне, він усе збагнув з нашої розмови на кухні. Бо я не мала чого приховувати від нього, та й Нікола теж не належав до тих хлопців, які люблять шепотітися десь по закутках. Ця тверда і водночас ласкава Капітанова рука… Чи не хотів він без слів сказати, що я можу не сумніватися в його любові, співчутті і в його глибокому смутку: він-бо, стара бувала людина, як ніхто інший, почував, як потрібна мені в таку годину мати…

Я все ще сиділа нерухомо, поринувши в сумну задуму, коли до мого слуху долинув останній відгомін бурі того дня.

— Диви-но, а я й не помітив зразу, що ви поміняли гравюру… — почула я з кухні Янів голос. — Тільки рамка лишилася та сама.

Я одразу зрозуміла, про яку гравюру йдеться.

— А що на ній зображено? — знову заговорив Ян. — Можна подумати, що то ваші Сонячні Дзиґарі, тільки величніші, розкішніші.

Голос Гійома:

— Це справді Сонячні Дзиґарі, за часів свого розквіту, приблизно в тисяча вісімсот тридцятому році.

— А де ж ви розкопали цю гравюру?

— То Нікола розшукав її в себе, в Ред'єрі. Це гравюра на міді. Він знайшов її серед старих архівних матеріалів, які стосувалися його родини і Булонського графства. Оте давніше зображення в рамці було не таке цікаве. Коли Нікола дав гравюру Капітанові, той одразу замінив нею стару.

Хвилина тиші, потім — коментар Яна, і по його голосу я зрозуміла, що він обернувся до Нікола й точно поцілив у нього:

— То ви вже робите тут подарунки?..

Мої пальці судорожно стиснулися. Ця зухвала фраза, така невластива Янові, не мала сенсу, чи, точніше, у ній містилася вся гама відтінків — від зовсім невинного до найдошкульнішого… Яне, чи ти не збожеволів, бува?.. Я боялася, що Нікола відповість йому так само дошкульно й різко. Але минуло кілька секунд, поки нарешті я почула голос брата, — то був голос фермера, який заспокоює молодого норовистого коня:

— Нікола і Годлен приїздять обідати до нас у Сонячні Дзиґарі щоразу, коли їм того захочеться. Отож нема нічого дивного, що час від часу вони приходять з якимось гостинцем — скажімо, з десятком яєць чи кошиком яблук, а часом навіть і зі старовинною гравюрою під пахвою.

Я схвально хитнула головою: Гійом дуже вчасно припинив суперечку, що мала от-от початися. Та який жаль, що…

Нараз я розсердилася і на Нікола. А за що? Цього разу він показав себе куди спокійнішим і урівноваженішим, ніж Ян!..

Раптом ніби щось найшло на мене: я схопилася, похапцем поцілувала дідуся, прибравши розв'язного й невимушеного вигляду, пробігла через кухню, ні словом не озвавшись до тих трьох, що були там, і подалася до своєї кімнати. Тут я замкнулася на ключ і, впавши на ліжко, гірко заридала. Мені хотілося виплакати в цих сльозах усе, що так зіпсувало, отруїло довгожданий вечір Янового повернення до Сонячних Дзиґарів. А він же, той вечір, мав бути такий прекрасний…

Уже згодом я почула під дверима, що Гійом тихенько гукає мене, але вдала, ніби сплю. Та серце моє сповнилося дивної гіркоти, коли у дворі зачмихав мопед Нікола, а невдовзі по тому до мене долинув ще й інший звук — то грюкнули дверцята нашого автомобіля, яким брат повіз до Булоні Яна з його валізами.