Діти морських туманів

Розділ п'ятий ЦІ ВОЛАННЯ, ЯК ГОЛОС ЗАБЛУДЛОЇ ДИТИНИ СЕРЕД НОЧІ…

Коли вранці Давід Ферк увійшов до контори морського комерційного посередника і спитав, чи може він побачити Яна, на обличчях кількох чиновників з'явилися посмішки. Це вже втретє на цьому тижні він приходить сюди… Йому відповіли, що Ян проколов камеру і застряв біля ремонтної майстерні на вулиці Верден, у портовому кварталі.

— Ну, це ще півбіди! — сказав наполегливий Давід. — Поїду по нього! Маю ж я зрештою подякувати йому за те, що врятував мою доньку…

Скоро він різко загальмував біля майстерні з бензоколонкою, де Ян, нічого не підозріваючи, ждав, доки йому полагодять мотоцикл.

І тут за кілька секунд все закрутилося, як у вихорі.

Камеру було полагоджено, і Ян вже збирався рушити з місця, коли раптом сердито закричав механік, високий кремезний чолов'яга в зім'ятому кашкеті. Сірий «ягуар», щойно заправившись, буквально вислизнув у нього з-під носа. Зухвалий шахрай-водій, не кажучи ні слова, вискочив з максимальною швидкістю на дорогу, помчав геть, не заплативши.

— Мерзотник! Він же взяв у мене шістдесят літрів!

Це було мов ланцюгова реакція, яку ніщо вже не могло спинити. У відповідь на крик механіка Ян натиснув на педаль стартера. Мотоцикл заревів, і хлопець умить осідлав його, вирішивши наздогнати злодія. Та нараз в його мозку майнула думка: двоє ловців — краще, ніж один, і двоє свідків — теж. А за десять метрів від нього біля свого «дофіна» стоїть отой худорлявий прудкий незнайомець. Ян під'їхав до нього:

— Їдьмо разом! Згода? Удвох його легше схопити…

Мосьє Давід Ферк, викладач з ліцею Марієтт, скочив позаду Яна на мотоцикл, і той як блискавка рвонувся вперед.

Вулиця Верден — широка, пряма і в кінці тижня майже порожня. За якусь мить «ягуар» показався вдалині, потім завернув і зник за поворотом.

Ян збавив газ на повороті.

— Тримайся міцніше! — машинально гукнув він своєму пасажирові.

— Не турбуйся! — прокричав йому на вухо Давід.

Азарт гонитви опанував і його. До того ж йому був до смаку стиль цієї його зустрічі з симпатичним незнайомцем.

— Жени до моста Ламп, — гукнув Давід. — Здається, на номерному знаку було «80», отже, він з департаменту Сомма. Машина, певно, виїхала з Булоні на Паризьку автостраду.

— Ти не зауважив всього номера? — спитав Ян, закинувши назад голову.

— Ніколи було.

— Шкода, старий…

Мотоцикл петляв, обганяючи різний транспорт. Коли доїхали до половини мосту, Ян цмокнув язиком:

— Он він знову… Попереду… Але він проскочить! А ми — ні!

На роздоріжжі за мостом рука регулювальника спинила рух. Мотоцикл проскочив уперед, аж поки не опинився в голові колони машин, то була затримка щонайменше на двадцять-тридцять секунд. А тим часом…

— Я злізу, — сказав Давід. — І поясню йому…

— Надто довго! Сиди. Я сам це зроблю.

Дарма що полісмен двічі просвистів йому, Ян під'їхав до нього й спитав з навмисним жахливим акцентом, усміхаючись своєю чарівною скандинавською усмішкою, як їм проїхати на Париж. Полісмен кинув стомлений погляд на мотоцикл, побачив іноземний номерний знак:

— Он туди, праворуч! Проїжджайте!..

Ян шалено мчав уперед, не спускаючи з ока сірої плями машини-утікачки, що маячила вдалині. Через кілометр йому пощастило наблизитися до «ягуара» — той мусив пропустити школярів, що саме переходили вулицю. Ян вирулив на кілька метрів перед автомобілем і зупинився.

— Тепер він попався, голубчик! — вигукнув Давід, який теж думав про новий маневр. — Гальмуй тихо, зовсім тихо. Ти поступово змусиш його збавити швидкість і зупинитись.

Але його ще не схопили. Поки рух на автостраді був дуже напружений, «ягуар» мусив збавити швидкість, скоряючись мотоциклові. Та незабаром, саме при виїзді з міста, транспортний потік порідів, і потужна сіра машина рвонула вперед, за кілька секунд розвинула швидкість близько ста кілометрів на годину, минувши переслідувача, мов простий придорожній стовп. На максимальній швидкості спустившись з косогору, «ягуар» залишив мотоцикл далеко позаду.

Вилаявшись, Ян і собі натиснув на акселератор, знову кинувшись у погоню, але за мить Давід прокричав в потилицю:

— Увага, там далі — подвійний поворот. До біса паскудне місце! Не варто ризикувати життям заради шістдесяти франків — га?

— Твоя правда.

Подолавши без зайвого риску віраж, вони знову помітили далеко попереду, на шляху, що повертав праворуч у напрямі Сент-Леонар, знайомий сірий «ягуар». Ось він обігнав грузовика, потім ще дві легкові автомашини. Це було вже справою честі, і вони вирішили гнатися ще кілометрів три, до Понт-де-Брік. Іноді там утворювалася «пробка», і транспорт зупинявся. Це могло затримати втікача.

Несподівано, перш ніж спуститися з косогору, за крутим поворотом унизу, вони скрикнули в один голос: «ягуар»! Машина стояла на обочині під косогором, між двома мотоциклами автоінспекції.

— Можна подумати, що на нього навмисне чекали, — сказав Давід.

Вони поволі під'їхали до машини. Давід привітався й сказав:

— Коли закінчите з водієм, ми зможемо дещо додати.

— Що саме?

— Цей чоловік утік, не заплативши за бензин. Узяв шістдесят літрів на бензоколонці в Булоні, біля порту. Ми обоє — свідки. Ми гналися за ним…

Один із полісменів кинув важкий погляд на молодика за кермом.

— Ви порушили правила руху, хіба цього ще не досить для одного дня? Не похвалю я вашого батька, що дав вам автомашину. Краще б він купив вам самокат, це було б безпечніше для інших!

Другий полісмен тим часом зажадав, щоб Давід і Ян, як свідки, назвали йому свої прізвища й адреси.

Давід подав своє посвідчення, те ж саме зробив і Ян. Неуважно глянувши на свого незнайомого супутника, він помітив, що в того в очах спалахнув вогник зацікавлення.

— Мосьє Оффланж, чи ти ба! А тебе не так-то легко спіймати! Та після такого пролога нам не варто вже знайомитися, правда ж?

В його голосі бриніла насмішкувата нотка. Зацікавлений Ян нахилився до чоловіка:

— Ви про що?

Той весело ткнув його пальцем у бік.

— Я Давід Ферк, щоб ти знав, батько Марінетти. Якщо маєш хоч найменший сумнів — спитай у полісмена, він саме перевіряє мої документи! І не здумай мені «викати». Надто пізно тепер починати!

Увечері, повернувшись із школи, я принесла з кухні тартинки й каву з молоком і, не запалюючи лампи в залі, сіла на килимі, підігнувши під себе ноги, освітлювана тільки відблисками полум'я, що палало в каміні. Підкинувши кілька круглих полінець на розжарене вугілля, примостилася отак затишно біля каміна й віддалася мріям.

Незабаром почувся шурхіт коліс по гравію подвір'я, і за хвилину по тому на порозі показався Ян.

— Що це ти сидиш у темряві, Фанні? Чи не захворіла, бува?

— Ні, здорова.

— Щось нікого не чути. Де ж це Капітан і Гійом?

— Гійом у Монтреї. Йому треба накреслити ескіз стелажів для бібліотеки тамтешнього нотаря. А діда один із його колишніх молодих помічників, який став капітаном великого корабля морської пасажирської контори, запросив пообідати у них на борту. Він привезе його на своїй машині додому пізно ввечері.

— І вони покинули тебе зовсім саму?

— Біля палаючого каміна я ніколи не почуваю себе самотньою, ти ж це добре знаєш. А от тепер прийшов ти!.. — додала я усміхаючись.

Справді, було щось незвичне в тому, що ми лишилися тільки вдвох у Сонячних Дзиґарях і тепер сиділи при цьому мерехтливому полум'ї.

— Зараз я принесу ще чашку кави і тартинку з маслом та сиром…

Отоді Ян і розповів мені про свою зустріч з Давідом, яка сталася цього ранку…

— Є ще одна річ, яку я хотів би тобі розказати. Коли ми повернулися з Сент-Леонара, хазяїн бензоколонки на радощах вирішив «сприснусти» добру новину, яку ми йому привезли. Ну, як тут було відмовитися! Отож посідали ми за столик перед наповненими склянками, і він вигукнув тоном людини, закоханої в хороші машини: «Не можна, щоб такі машини довіряли казна-яким лобурям і гультяям!» Я побачив, як спохмурнів Давід. «То наша трагедія, — сказав він, — що надто багато людей на дорогах стають як звірі. Ні, я ніколи не зможу простити їм отого шаленства на дорогах. Кати середньовіччя, їй-право, не були гірші…» На цих словах, Фанні, Давід раптом замовк. Очі його засвітилися якимсь дивним вогнем. Хтозна, який страшний спогад ожив у його уяві, розбуджений цією гострою критикою напівбожевільних «лихачів». Чи не нагадала йому наша гонитва, що так вдало закінчилася, якоїсь сумної пригоди з минулого?..

Настала довга пауза. Я не втрималася і прошепотіла: «Марінетта…»

Той таємничий випадок, коли Ян витяг її з калюжі, був ще зовсім свіжий у моїй пам'яті.

Ян кивнув головою:

— Якби я був наодинці з Давідом… Але з нами був хлопець з бензоколонки. Я просто поклав руку Давідові на плече і сказав: «Я вірю в зустрічі. Це не просто для власного нашого задоволення, щоб ми могли розіграти таких собі вершителів правосуддя на дорозі, випадок чи доля звели нас, — та ще й за таких виняткових обставин… Те, що ми зробили, зв'яже нас у майбутньому. Відтепер я завжди зможу покластися на тебе, а ти — на мене…» Я вклав у ці слова всю теплоту, на яку був здатен. Давід ствердно кивнув головою, якось розслабився після пережитого напруження й усміхнувся мені…

Згодом, лишившись на самоті, я почав думати, яке важке зобов'язання узяв на себе і до чого воно може призвести. Але те, що сказано, — сказано. У тій ситуації я не міг діяти інакше, ти розумієш, Фан?..

Він повернув голову до мене, і на якусь мить я замилувалася його скульптурно чітким профілем на тлі відблисків полум'я. Зненацька наші погляди зустрілися, його очі глибоко-глибоко зазирнули в мої. Я почувала, що Ян зараз такий близький мені, як ніколи…

Та в цю хвилину я подумала, що мені нема чим пишатися. Я згадала той вечір біля Голубки, коли бачила, як гірко плакала Крістіна. А що я зробила для неї відтоді?

З щирим жалем я розповіла Янові про свій березневий прихід до Ферків.

— От бачиш, усе долучається одне до одного, — пробурмотів він. — Те, що ти бачила того вечора, і те, що ми помітили в той день біля калюжі, і те, що я зрозумів сьогодні вранці…

Знову довга пауза. Потім Ян підвівся, сперся ліктем на виступ каміна. Можливо, вперше цього вечора я відчула, наскільки він вищий за мене не лише своїм зростом, але й якоюсь внутрішньою силою, і почуття гордості за нього і безмежної довіри пойняло мене.

— Так, Давід і Крістіна, безперечно, потребують допомоги… Післязавтра неділя. Якщо ти згодна, Фан, то ми придумаємо якийсь привід — байдуже який — та й помандруємо вдвох до Голубки!..

Невдовзі по тому Ян поїхав. Гаррісонів запросили у гості якісь їхні друзі, і Ян пообіцяв, що повернеться рано й побуде з їхніми доньками.

— Дівчатка були в захваті,— сказав мені Ян, — особливо Лінда, бо перед тим як класти їх у ліжко, я граю їм на піаніно.

«Ось двоє щасливчиків, які не розуміють свого щастя!» — думала я, починаючи наводити лад у залі, як тільки пішов Ян.

Я була певна, що до кінця вечора вже ніхто не порушить моєї самотності. Скориставшись з цієї нагоди, вирішила як слід прибрати у вітальні,— я ж любила її більш за всі кімнати в домі, а проте мусила майже цілком полишити на невміле піклування Капітанові й Гійомові. Та не минуло й двадцяти хвилин, — я лише встигла помити плиткову підлогу й повитрушувати з десяток попільничок, залишених в усіх кутках кімнати, — як надворі почулися чиїсь кроки. Тільки-но я дійшла до кухні, як двері рвучко розчинилися перед… Яном і Нікола.

— Фанні, чи можна помити руки?

Хлопці простягли до мене чотири брудні долоні, обличчя їхні блищали від поту. Але вигляд в обох був такий по-хлоп'ячому пустотливий і задоволений, що я не могла втриматися, щоб не звернутися до них наставницьким тоном:

— Справжні поросята! — сказала я, оглядаючи їх з голови до ніг. — Яку це дурницю ви робили, що так забрьохалися?

Ян відкрутив кран, схопив мило й подав його Нікола.

— Я зустрів цього добродія за кілометр звідси на дорозі до Булоні,— сказав Ян. — Він трудився в поті чола, міняючи ліве заднє колесо батькової машини.

— Мені справді пощастило, що він наспів, — докинув Нікола. — Минулого разу, коли лопнув скат, ремонтував його сам власник гаража, що поблизу Ред'єра. А це таке собі дитятко вагою в сто тридцять кілограмів! Коли він загвинтить гайки, то це вже навіки. Нам довелося таки добряче попомучитися, поки розкрутили їх, правда ж, Яне?

Я дивилася на них, як вони стояли пліч-о-пліч біля кухонної раковини: одна голова білява, друга — темно-русява. Час від часу вони поверталися і по-змовницькому підморгували один одному, — напевно, вперше, відколи познайомилися!

— Ну, що ж, — промовила я, все ще зберігаючи менторський тон. — Дізнатися, що ви допомагаєте один одному, — це, далебі, приємніше, ніж дивитися, як ви гризетеся. Це на користь вам обом.

— Годі вже! — пробуркотів Нікола. — Ми ж не малюки з твого підготовчого класу.

— І ти могла б трохи більше поважати твоїх старшеньких! — у тон йому додав Ян. — Насамперед не забувай, скільки тобі років! Усього дев'ятнадцять… І не можна сказати — «вишневих», бо ти ж народилася в лютому. А що цвіте в лютому, Нікола?

— Боюсь, що нічого. Ах, так, проліски.

— Ну, скажімо, так: дев'ятнадцять літ нашому Проліскові… Дев'ятнадцять Проліскові літ, — повторив Ян повільно, вслухаючись у звучання слів. — Гм, непогано звучить, слово честі!..

Однаковим рухом двоє хлопців повернули до мене мокрі обличчя, руки їхні теж блищали від води, а погляд в обох раптом став глибоким, проникливим. Наша приятельська невимушена простота, часом приязно-доброзичлива, часом насмішкувато-глузлива, здавалося, от-от розвіється, щезне. Дивне напружене мовчання нараз запало між нами.

Я підійшла до буфета, дістала звідти старенькі рушники й кинула їм. Вони підхопили їх на льоту. Довго мовчки, не кажучи ні слова, витирали руки і обличчя, потім Ян знову накинув на плечі свою лижну куртку.

— Треба йти… — промовив він, злегка зітхнувши. — Гаррісони розраховують на мене, а я й так уже запізнився.

Розчинив двері, повів на мене іскрометним оком і, трохи підвищивши голос, мовив: — Бувай здорова, Пролісок!..

Залишившись наодинці з Нікола, я для годиться почала накривати на стіл. Машинально поставила три тарілки. Потім одну прибрала…

— Дід вечеряє на кораблі,— пояснила йому. — А коли повернеться Гійом, я й сама не знаю… Принаймні хоч ти залишишся? — спитала, тримаючи в руках тарілку і якось непевно дивлячись на Нікола.

— Ні, дякую. Я ж забіг на хвилинку, мимохідь. Незвична зморшка перетинала його чоло.

— Забіг на хвилинку?

— Атож.

«Що за цим криється? — питала я себе. Може, йому прикро, що він наскочив на Яна майже на порозі Сонячних Дзиґарів?»

Щоб пояснити все, я розповіла йому про гонитву на мотоциклі і — більш стримано — про ті турботи, яких завдавала нам Голубка. А закінчила так:

— У тебе ж, мабуть, є хвилин з десять у запасі? Тоді посидь трохи зі мною.

Він мовчки пішов у вітальню. Кімната була тепер яскраво освітлена, бо, збираючись мити підлогу, я засвітила люстру. Нікола кинув погляд на камін і підморгнув мені одним оком:

— На твоєму місці я б, — сказав він, — погасив усі лампи, — досить було б і відблисків полум'я з каміна.

«Цікаво! — подумала я. — Щойно Ян, заставши мене в півтемряві, спитав, чи не занедужала я. А цей — навпаки, радить: погаси всі лампи! Невже Нікола більше поет у душі, ніж Ян? А проте це ж Ян кинув мені, прощаючись: „Бувай здорова, Пролісок!“ Ах! Які вони химерні, ці хлопці…»

Я знову примостилася біля каміна, а Нікола сів поряд, там, де за годину до того сидів Ян, тільки в інше крісло.

«Який дивний вечір…» — майнуло мені в думці, і легка усмішка торкнула мої губи.

— Про що ти зараз думаєш? — спитав Нікола.

— Ні про що, — обачливо відповіла я. І швиденько перевела розмову на іншу тему: — А як це вийшло, що ти приїхав сьогодні на машині?

— Треба було відвезти на вокзал одного старого робітника з Рейд'єра: він поїхав на кілька днів у гості до своїх дітей. Я попередив маму, що заїду до вас. Та ніяк не сподівався застати тебе саму, Фан… А втім — тим краще! — закінчив він.

Зненацька я відчула невиразну тривогу. Повів якоїсь таємниці, чогось недомовленого, здавалося, витав навколо нас, і хтозна, у що це могло вилитися між таким хлопцем, як Нікола, і такою дівчиною, як я…

Ось Нікола почав кінцями пальців змітати розсипаний на тагані попіл.

— Фан, — глухо мовив він, — це чудово — отака любов, як між Годлен і Гійомом, і я хотів би коли-небудь пізнати й собі щось подібне. Та коли б ти тільки знала, як сумно буває мені, коли я подумаю, що Годлен скоро поїде від нас…

Я насилу стрималася, щоб не зітхнути з полегкістю.

— Цілком тебе розумію, — сказала я. — Бо й сама теж почуваю якийсь панічний страх, коли згадую, що Гійом покине Сонячні Дзиґарі. Бо це ж ціла епоха, яка закінчується для нас обох.

Нікола кивнув головою й почав ворушити жар у каміні,— без всякої потреби, а просто так, щоб — я була певна того — не дивитися на мене, поки він говоритиме.

— Взагалі, ти подумай — яка примха долі…— сказав він. — Тільки через те, що у нас в Рейд'єрі вирішили реставрувати старі меблі, а столяр-червонодеревник з Булоні завжди обіцяє і ніколи не приходить, — тільки через це Годлен одного вечора сказала, так, між іншим: «А знаєте, брат Фанні Ле Марруа вже справжній ас по реставрації старовинних меблів!» І Гійом уперше прийшов до нас… Вправний, добре вихований, розумний, він усім нам дуже сподобався, і, коли старі меблі було підновлено, йому почали замовляти різне обладнання по господарству, про яке ми мріяли роками, але досі не було кому його замовити, бо це переважало здібності рядового сільського ремісника. Отак сталося, що твій брат почав дедалі частіше з'являтися в Рейд'єрі. Одного дня, це було в липні, він упав і трохи забився, його запросили пообідати з нами. Другого дня була гарна погода, ми хотіли, щоб він знову зостався на обід, та він відмовився, бо не міг лишати вас самих, дідуся й тебе. Тоді його попросили, щоб він узяв коли-небудь і вас з собою. Гійом так і зробив. І ви поїхали від нас вже пополуночі, після чудового вечора, — пригадуєш, Фан? А коли я піднімався до себе в спальню, то почув, як батько сказав мамі: «Цей Гійом… Ніколи в житті не зустрічав такого чудового хлопця! У ньому поєдналися статечність лісоруба, витонченість поета, спокій старого філософа і іронічна глибокодумність справжнього інтелігента. Можна бути спокійними за ту дівчину, котра стане його дружиною…»

«Його дружиною…» Коли Гійом почав мріяти про Годлен? Він уже зустрічав її в Сонячних Дзиґарях ще два роки тому, бо вона ж тоді вчилася в одному колежі з тобою, Фанні. Та коли він приїхав працювати в Рейд'єрі, був саме час канікул. Я проводив більшу частину дня у полі, але добре знаю, що це означало для Годлен, — канікули, літо… Раз у раз можна було бачити її струнку постать, як вона йшла із саду в дім з оберемком квітів у- руках. Часом голос її долинав із кухні, де вона виспівувала щось, готуючись пекти солодкі пироги, то раптом лунав її дзвінкий сміх, що переливався і лелів, як водограй у сильну спеку… Час від часу вона забігала до Гійома, щоб принести йому склянку лимонаду чи холодної кави й подивитися, як він працює. Іноді розпитувала його про щось, і коли робила це, то не з чемності, не для годиться, — я ж добре знаю Годлен, — а тому, що цікавилася ремеслом інших. До того ж — це факт! — вона кохається в дереві, як і багато хто з нас, сільських мешканців.

Дерева… Ми самі їх садимо, на наших очах вони ростуть, ми бачимо, як їх зрубують. І ми любимо дивитися, як дерево оживає під руками такого майстра, як твій брат… А потім Годлен верталася назад через Рейд'єр, і я уявляю, як Гійом проводжав її поглядом. Той погляд проникав крізь мури, крізь час. Але разом з тим то був спокійний, розважливий погляд…

Урвавши на цьому свою розповідь, Нікола схопив кілька полін з корзини. Ось він підкинув їх у вогонь. На мить язики розбурханого полум'я підскочили високо вгору, потім воно раптом заспокоїлося, стихло.

Притишивши голос, Нікола заговорив знову:

— Це ж так гарно й надійно — кохання людини, яке пробуджується і зріє поволі, неквапливо, яке просувається маленькими кроками до свого завершення, до свого літа. Це щось подібне до проростання озимини, до появи молодих бруньок напровесні… Хіба ж у всіх нас не селянська душа? І у Гійома, і в тебе, Фанні…

Він знову замовк, не зводячи з мене очей.

І раптом мені спало на думку, що ця розмова, як він сам признався, розпочата тільки через те, що ми лишилися на самоті, чи не свідчить вона, що Нікола почав учащати до якоїсь дівчини і хоче поговорити зо мною про неї? Отой глибокий смуток, в якому він признався мені допіру, — так щиро може говорити тільки брат з сестрою, — чи не означає це, що і я повинна відповісти йому з такою ж простотою:

«А чого б тобі не взяти прикладу з Годлен? Чом би й тобі не одружитися? Я певна, що з тебе вийшов би дуже порядний чоловік…»

Та я чомусь вагалася. Коли була наодинці з ним, він здавався значно чутливішим і палкішим, ніж я про нього думала раніше. Отак ми й сиділи удвох, осяяні тьмяними відблисками вогню, що створювали інтимнішу обстановку, ніж ми того, можливо, хотіли…

Я ніби знову бачила Нікола таким, яким він був, коли почав навідуватися до нас, у середині минулого літа і в ті осінні тижні. Стриманого і дуже спокійного. Йому знадобилося набагато більше часу, ніж нашому вікінгові, щоб наважитися сказати мені «ти»… Майже завжди він з'являвся несподівано. Та Фовемберг і справді був по дорозі до Булоні,— треба було тільки трошки звернути з дороги. Потім це стало для нього ще простіше, бо він придбав собі мопед, і тепер оті чотирнадцять кілометрів, які відділяли нас від Рейд'єра, він долав за будь-якої погоди, — чи то в шквальний вітер, чи в дощ.

Які ж бо вони були все-таки незвичайні, оті останні місяці, прожиті в сердечній дружбі з такими хлопцями, як Нікола і Гійом!.. Але ж Гійом — мій брат. І цього вечора я думала тільки про Нікола, — він сидів за кілька кроків од мене, і я з почуттям вдячності згадувала, що між нами не існувало жодного спогаду, який не був би до кінця ясний.

«Статечний молодий фермер наших старих Булонських країв, ти так само добре володієш своїми думками, жестами, розмовами, як і своїм трактором, — який же ти надійний, Нік, який чутливий, порядний, звичний, і як же довго я жила біля тебе й не розуміла цього…»

Якось мимоволі пауза поміж нами затяглася, — я й не помітила, як промайнули довгі хвилини… Нараз я ніби пробудилася від сну і знову помітила все, що оточувало нас: відблиски вогню з каміна, нашу затишну вітальню, огорнуту сутінками, і Нікола.

Потім я почула свій власний голос:

— Котра ж зараз година?

— Майже восьма. Та що з тобою, Фанні?

В голосі Нікола бринів подив. Перш ніж відповісти — та й що, власне, йому сказати? — я глянула на мого приятеля й спробувала прочитати щось у його очах. І в ту ж мить ми почули знадвору знайомий гуркіт автомобіля, який сповільнював хід, в'їжджаючи в берестову алею, що вела до нашого будинку.

— Це Гійом вертається з Монтрея, — сказала я.

Якийсь інстинкт змусив мене підвестися, неквапливо підійти до секретера і засвітити одну лампу. Вітальня одразу ж стала зовсім іншою.

Нікола й собі підвівся, поволі й знехотя, і тоді мене пойняло якесь дивне відчуття: ніби цього вечора, отут, у цій вітальні, між нами лишилося щось недомовлене…